Ім’я вітру

Розділ третій Дерево і слово

Коут знічев’я гортав книжку, намагаючись ігнорувати тишу порожнього шинку, аж тут відчинилися двері і до зали ввійшов, задкуючи, Ґрем.

— Оце тільки зараз упорався. — Ґрем із перебільшеною обережністю пропетляв лабіринтом столів. — Хтів занести її вчора ввечері, але тоді подумав: «Іще разочок намащу, потру, а тоді хай сохне». Не можу сказати, що про це шкодую. Пане й пані, це — найгарніше з усього, що створили ці руки.

У шинкаря між бровами утворилася невеличка зморшка. Далі, побачивши в Ґремових руках плаский згорток, він посвітлішав.

— Ах-х-х! Підставка! — Коут натомлено всміхнувся. — Вибач, Ґреме. Дуже багато часу минуло. Я вже майже забув.

Ґрем кинув на нього трохи дивний погляд.

— Для дерева аж із самого Ар’єну, як дороги такі кепські, як ниньки, чотири місяці — то небагато часу.

— Чотири місяці, — повторив Коут. Він побачив, що Ґрем дивиться на нього, та квапливо додав: — Це може бути цілим життям, якщо на щось чекаєш. — Він спробував підбадьорливо всміхнутись, але усмішка вийшла хворобливою.

Насправді Коут і сам мав доволі хворобливий вигляд. Не те щоб нездоровий, але якийсь порожній. Кволий. Як у рослини, яка після пересадки не в той ґрунт почала в’янути через нестачу чогось життєво важливого.

Ґрем помітив різницю. Жести шинкаря були не такі чудні. Голос не такий глибокий. Навіть очі були не такі ясні, як місяць тому. У них наче колір потьмянів. Вони менше скидалися на морську піну, на зелену траву, ніж раніше. Тепер вони були схожі на річкову ряску, на дно зеленої скляної пляшки. Волосся ж у нього колись було яскраве, полум’яне. Тепер воно здавалося… рудим. Просто такого кольору, як руде волосся, та й усе.

Коут прибрав полотно та зазирнув під нього. Деревина мала темний вугільно-сірий колір із чорними зернятами й була важкою, наче лист заліза. Над вирізаним у деревині словом було вбито три темних гачки.

— «Примха», — прочитав Ґрем. — Дивне ім’я для меча.

Коут кивнув, стараючись не виказувати обличчям жодних почуттів.

— Скільки я тобі завинив? — тихо спитав він.

Ґрем на мить замислився.

— Після того, шо ти мені дав за деревину… — Його очі хитро зблиснули. — Десь один і три.

Коут дав йому два таланти.

— Решту залиш собі. Працювати з цією деревиною нелегко.

— Так і є, — відповів Ґрем із певним задоволенням. — Під пилкою наче камінь. Під різцем — як залізо. Скільки я не старався, не зміг його обпалити.

— Я помітив, — сказав Коут, зацікавившись на мить, і провів пальцем по темнішій борозні, яку літери утворювали в дереві. — Як це тобі вдалося?

— Ну, — самовдоволено заговорив Ґрем, — згаявши півдня, я поніс його до кузні. Ми з хлопчиною зуміли обпалити його розпеченою залізякою. Поки воно в нас почорніло, минуло дві години з гаком. Диму зовсім не було, зате смерділо від нього старою шкірою й конюшиною. Ще та холера. Шо то за дерево, шо не горить?

Ґрем зачекав якусь хвилю, але шинкар нічим не показав, що його почув.

— То куди мені цю штуку повісити?

Пожвавішавши, Коут оглянув залу.

— Гадаю, можеш залишити це мені. Я ще не визначився, куди її примостити.

Ґрем залишив жменьку залізних цвяхів і попрощався з шинкарем. Коут стояв біля шинквасу, знічев’я погладжуючи дерево й слово на ньому. Незабаром вийшов із кухні Баст і зазирнув учителеві за плече.

На якийсь час запала тиша, наче вони вшановували загиблих.

Врешті-решт Баст подав голос.

— Можна дещо спитати, Реші?

Коут лагідно всміхнувся.

— Завжди можна, Басте.

— Дещо каверзне?

— Інших запитань, мабуть, і ставити не варто.

Вони ще якусь мить мовчки повитріщалися на предмет на шинквасі, неначе стараючись його запам’ятати. «Примха».

Баст на мить завагався, відкрив рота, а потім закрив його з засмученим виглядом. Опісля повторив процес.

— Питай уже, — нарешті сказав Коут.

— Про що ви думали? — вимовив Баст із дивною сумішшю сум’яття й тривоги.

Коут відповів далеко не одразу.

— Назагал, я думаю забагато, Басте. Найбільший успіх приходив до мене завдяки рішенням, прийнятим, коли я переставав думати й просто чинив так, як здавалося доцільним. Навіть якщо мої дії не мали гарного пояснення. — Він журливо всміхнувся. — Навіть якщо в мене були добрі причини не робити того, що я робив.

Баст провів рукою по обличчю збоку.

— То ви намагаєтеся не передбачати власних дій?

Коут завагався.

— Можна й так сказати, — визнав він.

— Я міг би так сказати, Реші, — самовдоволено відказав Баст. — Ви ж, навпаки, ускладнювали все без потреби.

Коут знизав плечима та знову поглянув на підставку.

— Гадаю, робити нічого — хіба що знайти для цього місце.

— Тут? — На Бастовому обличчі відобразився жах.

Коут лукаво посміхнувся; його обличчя при цьому дещо ожило.

— Звісно, — сказав він, ніби насолоджуючись Бастовою реакцією. Він задумливо поглянув на стіни та стиснув губи. — Куди ти його, власне, подів?

— До себе в кімнату, — зізнався Баст. — Під ліжко.

Коут неуважно кивнув, не зводячи погляду зі стін.

— То піди принеси його. — Він ледь помітно змахнув однією рукою, наче відганяючи когось, і Баст із нещасним виглядом побіг геть.

Шинквас уже був прикрашений блискучими пляшками, а Коут стояв біля порожньої вже стільниці між двома важкими дубовими барилами, аж тут до зали повернувся Баст. З однієї його руки вільно звисали, гойдаючись, чорні піхви.

Коут, який саме ставив підставку на одне барило, зупинився й розпачливо скрикнув:

— Обережно, Басте! Ти ж несеш даму, а не крутиш якоюсь дівулею на сільських танцях.

Баст зупинився й сумлінно взявся за них обома руками, а тоді дійшов до шинквасу.

Коут вбив у стіну пару цвяхів, скрутив трохи дроту й надійно повісив на стіні підставку.

— Передай-но його, будь ласка, — попросив він із якимось дивним надривом у голосі.

Баст подав їх йому обома руками, на мить ставши схожим на зброєносця, що подає меч якомусь лицареві в осяйних латах. Але ніякого лицаря не було — тільки шинкар, тільки чоловік у фартусі, який називав себе Коутом. Він узяв меч у Баста й випростався на стільниці за шинквасом.

Він без вихилясів витягнув меч. В осінньому світлі зали той зблиснув тьмяною сіруватою білизною. На вигляд меч був як новенький. Жодної щербинки, ніякої іржі. Уздовж його тьмяно-сірого боку не тягнулися яскраві подряпини. Але він був старий, хоч і неушкоджений. І хоча це явно був меч, форма в нього була дивна. Принаймні вона б не видалася знайомою жодній людині в цьому містечку. Наче якийсь алхімік перегнав десяток мечів, а коли тигель охолонув, на дні лежав цей предмет — меч у чистому вигляді. Він був тонкий і граційний. Він був смертоносний, як гострий камінь під бистрою водою.

Коут якусь мить потримав його. Його рука не затремтіла.

Далі він поклав меч на підставку. На тлі темного дерева роа його сіро-білий метал засяяв. Його руків’я було видно, але воно було таке темне, що майже губилося на тлі дерева. Слово під ним, чорне на чорному тлі, неначе дорікало: «Примха».

Коут зліз, і якусь мить вони з Бастом стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору.

Тишу порушив Баст.

— Це дійсно справляє чимале враження, — промовив він, неначе шкодуючи, що це так. — Але… — Він поступово затих, намагаючись дібрати влучні слова. Здригнувся.

Коут із дивною бадьорістю поплескав його по спині.

— Не мороч собі голову, не турбуйся про мене. — Тепер він видавався жвавішим, неначе активність надала йому сил. — Мені подобається, — сказав він з раптовою певністю та повісив чорні піхви на один із кілків підставки.

Далі треба було зробити ще дещо. Начистити пляшки та поставити їх назад. Приготувати обід. Прибрати після обіду. Якийсь час довкола панувала приємна жвава безтурботність. За роботою парочка обговорювала всякі дрібниці. І хоча вони чимало рухалися, було очевидно, що їм не хотілося закінчувати ту справу, яку вони невдовзі мали закінчити, неначе їх обох жахала мить, коли робота скінчиться і в залі знову запанує тиша.

Потім сталося дещо дивне. Двері відчинились, і в «Путь-камінь» лагідною хвилею влився гамір. Розмовляючи та кидаючи вузлики з пожитками, усередину ввірвалися люди. Вони обирали столики та кидали кожухи на спинки стільців. Один чолов’яга, який був у важкій кольчузі, зняв меч і приставив його до стіни. У двох-трьох при поясах були ножі. Четверо чи п’ятеро стали вимагати випивки.

Коут і Баст поспостерігали якусь мить, а тоді спокійно взялися за роботу. Коут усміхнувся й заходився розливати випивку. Баст кинувся надвір — подивитися, чи нема там коней, яких треба поставити в стійло.

За десять хвилин шинок повністю переродився. На шинквасі задзвеніли монети. На тарелях розклали сир і фрукти, а на кухні тихенько кипів великий мідний казан. Чоловіки пересували столи та стільці так, як було зручніше їхній компанії душ із десяти.

Коут визначив, хто вони такі, щойно вони зайшли. Двоє чоловіків і двоє жінок, фургонники, згрубілі за багато років надворі та усміхнені, бо раді провести ніч не на вітрі. Троє охоронців із жорстокими очима, від яких відгонило залізом. Мідник зі здоровезним пузом, який показував у легкій усмішці останні свої зуби. Двоє молодиків, один із пісочним волоссям, один чорнявий, гарно вдягнені та з гарною мовою — мандрівники, яким вистачило тями пристати до більшої групи, щоб мати захист у дорозі.

Влаштовувалися всі годину чи дві. Був завзятий торг через вартість кімнат. Почалися дружні суперечки про те, хто з ким спатиме. Заносили всілякі потрібні дрібниці з фургонів або сакв. Хтось вимагав ванну, грілася вода. Коням несли сіно, а Коут долив олії в усі лампи.

Мідник квапливо вийшов надвір, щоб скористатись останніми світлими хвилинами. Прогнав свого двоколісного возика з мулом вулицями містечка. Довкола нього з’юрмилися діти, випрошуючи цукерок, оповідок і шимів.

Коли стало очевидно, що роздавати нічого не будуть, більшість із них втратила інтерес. Діти стали колом, оточивши якогось хлопчину, і заплескали в долоні, відбиваючи ритм дитячої пісеньки, яка була стародавньою, ще як її наспівували їхні бабусі й дідусі:

Хлопчина посередині, сміючись, спробував вирватися з кола, тим часом як інші діти заштовхали його назад.

— Мідник, — задзвенів дзвоном голос старого. — Казани латаю. Гострю ножі. Воду шукаю. Різаний корок. Неньколист. Хустки міські шовкові. Писальний папір. Солодощі чудові.

Це привернуло увагу дітей. Вони знову рушили за мідником невеличкою процесією, тим часом як він ішов вулицею, співаючи:

— Чорний перець. На паски шкіра. Тонке мереживо, яскраве пір’я. Мідник сьогодні тут, завтра вже не буде. Та дотемна не піде. Підходьте, дівчата. Підходьте, молодиці, купуйте білизну і трояндову водицю. — Хвилини за дві він зупинився біля «Путь-каменя», встановив гострильне колесо та заходився точити ніж.

Коли довкола старого почали збиратися дорослі, діти повернулися до своєї гри. Дівчинка посеред кола, прикривши однією рукою очі, намагалася ловити інших дітей, а вони тим часом тікали, плескаючи в долоні та наспівуючи:

Мідник говорив з усіма по черзі, часом — із двома-трьома людьми одночасно. Він міняв гострі ножі на тупі з невеликою доплатою. Продавав ножиці та голки, мідні казанки та маленькі пляшечки, які жінки, купуючи, швидко ховали. Торгував ґудзиками й торбинками кориці та солі. Лаймами з Тінуе, шоколадом із Тарбієна, полірованим рогом із Аеруе…

Діти тим часом не припиняли співати:

Коут здогадувався, що подорожні провели разом десь із місяць, — достатньо довго, щоб призвичаїтись одне до одного, але недостатньо, щоб гризтися через дрібниці. Від них пахло дорожньою курявою та кіньми. Він вдихав цей запах, як парфуми.

Найкращим у всьому цьому був шум. Рипіння шкіри. Чоловічий сміх. Вогонь тріщав і плювався. Жінки кокетували. Хтось навіть перекинув стілець. У шинку «Путь-камінь» уперше за тривалий час не було тиші. А якщо й була, то надто слабка, щоб бути помітною, а може, вона надто добре сховалася.

У центрі всього цього був Коут, який постійно перебував у русі, наче людина, що працює з великою складною машиною. Він послужливо ставив випивку, щойно її хтось просив, говорив і слухав саме стільки, скільки треба. Сміявся з жартів, тиснув руки, всміхався та хутко забирав монети з шинквасу — так, наче справді потребував цих грошей.

Потім, коли настав час для пісень і всі вже проспівали свої улюблені, але хотіли ще, Коут заспівав першим голосом із-за шинквасу, плескаючи в долоні, щоб не збитися з ритму. З блиском вогню у волоссі він проспівав «Мідника-гарбаря», більше куплетів, ніж хто-небудь до цього чув, і всі аж ніяк не були проти.

Кілька годин по тому в загальній залі стало тепло й радісно. Коут стояв навколішки біля вогнища, розпалюючи вогонь, аж тут у нього за спиною хтось заговорив.

— Квоут?

Шинкар повернувся з дещо спантеличеною усмішкою.

— Прошу?

Це був один із добре вдягнених мандрівників. Він трохи похитувався.

— Ти — Квоут.

— Коут, пане, — відповів Коут тим поблажливим тоном, яким матері говорять із дітьми, а шинкарі — з п’яницями.

— Квоут Безкровний. — Чолов’яга пер уперед з упертою наполегливістю. — Ти видавався знайомим, але я не міг зрозуміти, чому саме. — Він гордовито всміхнувся й торкнувся пальцем носа. — Тоді я почув, як ти співаєш, і зрозумів, що це ти. Я якось чув тебе в Імрі. Потім усі очі виплакав. Ніколи не чув нічого подібного — ні до цього, ні опісля. Ти мені серце розбив.

Репліки молодика ставали чимраз плутанішими, але обличчя залишалося серйозним.

— Я знав, що ти не можеш ним бути. Але думав, що це ти. Все одно. Але в кого ще таке волосся, як у тебе? — Він захитав головою, марно намагаючись її очистити. — Я бачив те місце в Імрі, де ти його вбив. Біля фонтана. Там уся бруківка протрощена. — Він насупився й зосередився на слові. — Потрощена. Кажуть, її ніхто не може полагодити.

Чоловік із пісочним волоссям знову замовк. Він примружився, щоб навести різкість, неначе дивуючись шинкаревій реакції.

Рудий усміхався на весь рот.

— Маєш на увазі, що я схожий на Квоута? Того Квоута? Я й сам завжди так думав. У мене в підсобці є гравюра з ним. Мій помічник мене через це дражнить. Чи не сказав би ти йому те, що зараз сказав мені?

Коут кинув у вогонь останнє поліно й підвівся. Але коли він відійшов від вогнища, у нього підігнулася одна нога, і він важко звалився на підлогу, перекинувши стілець.

Кілька подорожніх кинулися до нього, та шинкар уже був на ногах і махав руками, щоб люди посідали назад.

— Ні, ні. У мене все добре. Вибачте, якщо когось налякав. — Хоч він і всміхався, було очевидно, що він постраждав. Його обличчя напружилося від болю, а ще він навалився на стілець, щоб не впасти.

— Зловив стрілу в коліно дорогою через Елд три літа тому. Воно час від часу відмовляє. — Він скривився й журливо промовив: — Тому я й покинув гарне життя на дорогах, — потягнувшись униз, ніжно торкнувся свого коліна, яке дивно зігнулося.

Подав голос один з найманців.

— Я б на нього припарку поклав, бо ж розпухне — страх.

Коут торкнувся його ще раз і кивнув.

— Гадаю, ви мудро мислите, пане. — Він повернувся до чоловіка з пісочним волоссям, який стояв біля вогнища, злегка погойдуючись. — Не зробиш ласку, синку?

Чолов’яга тупо кивнув.

— Закриєш заслінку. — Коут показав на камін. — Басте, відведи-но мене нагору!

Хутко підбіг Баст і закинув Коутову руку собі на плечі. Вони пройшли крізь двері й піднялися сходами; увесь цей час Коут що два кроки спирався на нього.

— Стрілу в ногу? — стиха перепитав Баст. — Вам справді так ніяково, що ви трохи впали?

— Дякувати Богові, що ти такий само наївний, як і вони, — різко промовив Коут, щойно їх перестало бути видно. Пройшовши ще кілька сходинок, він почав лаятися під носа; коліно в нього явно було цілісіньке.

Бастові очі округлилися, а тоді примружилися.

Коут зупинився на вершині сходів і потер очі.

— Один з них знає, хто я. — Коут насупився. — Підозрює.

— Хто саме? — запитав Баст з острахом і гнівом водночас.

— У зеленій сорочці, з пісочним волоссям. Той, який був найближче до мене біля каміна. Дай йому щось таке, щоб він заснув. Він і без того вже пив. Якщо він раптом знепритомніє, ніхто нічого не запідозрить.

Баст ненадовго замислився.

— Нічна грива?

— Менка.

Баст підняв брову, але кивнув.

Коут випростався.

— Послухай тричі, Басте.

Баст кліпнув один раз і кивнув.

Коут говорив рішуче і ясно.

— Я був провідником із Ралієна з міською ліцензією. Був поранений під час успішної оборони валки. Стріла в правому коліні. Три роки тому. Влітку. Вдячний шалдійський купець дав мені грошей на шинок. Звати його Деолан. Ми їхали з Пурвіса. Згадуй про це мимохідь. Зрозуміло?

— Чую вас тричі, Реші, — офіційно відповів Баст.

— Іди.

Півгодини по тому Баст заніс до кімнати господаря миску та запевнив його, що внизу все добре. Коут кивнув і наказав не турбувати його до кінця ночі.

Баст зі збентеженим виразом обличчя зачинив за собою двері. Трохи постояв біля них, намагаючись зрозуміти, що він може вдіяти.

Важко сказати, що так сильно турбувало Баста. Коут неначе не зазнав жодних помітних змін. Хіба що, може, рухався трохи повільніше, а маленька іскорка, що запалала в його очах завдяки вечірній активності, уже потьмяніла. Власне кажучи, вона була ледь помітною. Власне кажучи, її, можливо, там і не було.

Коут сів перед вогнищем і машинально поїв, неначе просто знаходячи в собі місце для їжі. Проковтнувши останню порцію, він посидів, витріщившись невідомо на що, не пам’ятаючи, що він їв і яким це було на смак.

Тріснув вогонь; він кліпнув й оглянув кімнату. Опустив погляд на руки, які лежали в нього на колінах (одна долоня згорнулася в іншій). За мить він підняв і розправив їх, неначе зігріваючи біля вогню. Вони були граційні, з довгими тендітними пальцями. Він мляво спостерігав за ними, ніби чекаючи, що вони зроблять щось самі собою. Потім опустив їх на коліно, частково охопивши одну руку другою, та знову почав дивитися на вогонь. Він просидів там нерухомо, з невиразним обличчям, доки не лишилося нічого, крім сірого попелу та тьмяного світла від вугілля.

Він уже роздягався, щоб лягти, аж тут спалахнув вогонь. Червоне світло осявало ледь помітні лінії по всьому його тілу, на спині та на руках. Усі шрами були гладенькими й сріблястими, проходили ним, наче блискавиці, наче обриси тихих спогадів. Вогонь спалахнув і на якусь мить осяяв їх усі, як давні рани, так і нові. Усі шрами були гладенькими та сріблястими, крім одного.

Вогонь замерехтів і згас. Сон зустрів його в порожньому ліжку, наче кохана людина.

Мандрівники поїхали наступного дня на світанку. Їхні потреби задовольнив Баст, пояснивши, що в його господаря добряче розпухло коліно і він не був готовий долати сходи в таку ранню годину. Його зрозуміли всі, крім купецького сина з пісочним волоссям, який був надто п’яний, щоб узагалі щось добре зрозуміти. Охоронці всміхнулись один одному та закотили очі, тим часом як мідник виголосив імпровізовану проповідь на тему тверезості. Баст порекомендував кілька малоприємних засобів від похмілля.

Після того як вони поїхали, Баст подбав про шинок; це виявилося не надто важко, тому що клієнтів не було. Більшу частину часу він провів у спробах знайти собі якусь розвагу.

Десь після полудня Коут спустився сходами та побачив, як він чавить горіхи на шинквасі важкою книжкою в шкіряній палітурці.

— Доброго ранку, Реші.

— Доброго ранку, Басте, — відповів Коут. — Є якісь новини?

— Заходив оррісонівський хлопчина. Цікавився, чи треба нам баранини.

Коут кивнув так, наче здогадався, що почує цю новину.

— Скільки ти замовив?

Баст скривився.

— Я ненавиджу баранину, Реші. Вона на смак як мокрі рукавиці.

Коут знизав плечима та почимчикував до дверей.

— Мені потрібно зробити кілька справ. Приглянь тут за всім, гаразд?

— Аякже.

За стінами шинку «Путь-камінь» повітря над порожньою дорогою, що проходила центром містечка, було нерухомим і важким. Небо вкрилося безликими сірими хмарами, які мали такий вигляд, наче з них мав би піти дощ, але йому на це бракувало сил.

Коут перейшов вулицю та наблизився до відкритого фасаду кузні. Коваль мав коротко підстрижене волосся та густу кошлату бороду. На очах у Коута він обережно вбив кілька цвяхів у наперсток коси, міцно закріплюючи її на вигнутому дерев’яному держаку.

— Здоров, Калебе.

Коваль приставив косу до стіни.

— Що я можу для вас зробити, пане Коуте?

— Оррісонівський хлопчина і в тебе зупинявся? — Калеб кивнув. Коут запитав: — Вони й досі гублять овець?

— Власне, деякі з тих, які загубилися, нарешті знайшлися. Страшенно подерті, практично на клапті.

— Вовки? — запитав Коут.

Коваль знизав плечима.

— Не та пора року, але хто ще це міг бути? Ведмідь? Гадаю, вони просто розпродують те, чого не можуть як слід пильнувати, — у них же рук не вистачає і все таке.

— Рук не вистачає?

— Вони мусили розпрощатися з наймитом через податки, а найстарший їхній син на початку літа спокусився королівськими грішми. Б’ється тепер із повстанцями в Менаті.

— У Менерасі, — обережно виправив Коут. — Якщо знову побачиш їхнього хлопчину, передай йому, що я був би радий купити десь із три половинки.

— Так і зроблю. — Коваль багатозначно поглянув на шинкаря. — Щось іще?

— Ну… — Коут, раптом знітившись, відвів очі. — Мені було дуже цікаво, чи не залежався в тебе який-небудь залізний прут, — сказав він, не дивлячись ковалеві у вічі. — Зауваж, що мені не треба ніяких витребеньок. Звичайний старий чавун цілком підійде.

Калеб гигикнув.

— Я не знав, чи ви зайдете взагалі. Старий Коб і всі інші прийшли позавчора. — Він підійшов до верстака й підняв шмат парусини. — Я зробив парочку запасних — так, про всяк випадок.

Коут підняв залізний прут завдовжки фути зо два та невимушено змахнув ним, тримаючи в одній руці.

— Розумник.

— Я своє діло знаю, — самовдоволено промовив коваль. — Може, щось іще?

— Власне кажучи, — заговорив Коут, прилаштувавши залізяку на плечі, — є ще одна проблема. У тебе є зайвий фартух і пара ковальських рукавиць?

— Може, і так, — невпевнено відповів Калеб. — А що?

— За шинком є старі зарості ожини. — Коут кивнув у бік «Путь-каменя». — Я думаю, чи не викорчувати їх, щоб наступного року можна було закласти садок. Але я не хочу при цьому втратити половину шкіри.

Коваль кивнув і жестом запросив Коута у віддалений кінець майстерні.

— У мене є старі, — сказав він, витягнувши пару важких рукавиць і жорсткий шкіряний фартух: і те, і те місцями обгоріло та було заляпане жиром. — Негарні, але, гадаю, убережуть вас від найгіршого.

— Скільки за них попросиш? — запитав Коут, сягаючи по гаманець.

Коваль захитав головою:

— Йота більш ніж вистачило б. Вони не потрібні ні мені, ні хлопчиськові.

Шинкар передав монету, а коваль запхав їх у старий полотняний мішок.

— Ви точно хочете зробити це зараз? — поцікавився коваль. — Дощу в нас уже давненько не було. Навесні, як розтане сніг, земля буде м’якішою.

Коут знизав плечима.

— Дідо мені завжди казав, що викорчовувати те, з чим не хочеш мати мороки потім, треба восени. — Коут зобразив тремтіння старечого голосу. — «У весняні місяці все надто сповнене життя. Влітку все надто сильне і не піддається. А восени… — Він оглянув листя на деревах, яке саме перемінювалося. — Восени й треба це робити. Восени все стомлене й готове помирати».

Того ж дня Коут відправив Баста виспатися. Потім мляво походив шинком, виконуючи дрібну роботу, що залишилася з попереднього вечора. Клієнтів не було. Коли нарешті настав вечір, він запалив лампи та заходився байдужо гортати книжку.

Осінь начебто мала б бути найжвавішою порою року, але подорожніх останнім часом було дуже мало. Коут із похмурою впевненістю усвідомлював, наскільки затягнеться зима.

Він зачинив шинок завчасно, чого ще не робив жодного разу. Замітати він не став. Підлога цього не потребувала. Він не мив столів і шинквасу: ні тим, ні іншим ніхто не користувався. Він начистив одну чи дві пляшки, замкнув двері та пішов спати.

Довкола не було нікого, хто міг би помітити різницю. Нікого, крім Баста, який спостерігав за господарем, хвилювався та чекав.