Маленький друг

— Мені треба стати, — сказав Денні.

— Шо? — запитав Фариш.

— Не можу вести. — Він відчув, як голос стає високим й істе­ричним; мимо проносилися автомобілі: кольорові енергетичні мазки, переповнені сновидіння.

Він сидів, упершись чолом у кермо, на стоянці «Білої кухні» й глибоко віддихувався, поки Фариш, гамселячи кулаком долоню, пояснював, що Денні вимотує не сам мет, а недоїдання. Так він — Фариш — не дає собі зовсім упоротися. Він регулярно харчується, навіть якщо не хочеться.

— А от ти точно як Ґам, — сказав він, тицяючи біцепс Денні вказівним пальцем. — Забуваєш поїсти. Того худий, як тичка.

Денні втупився в приладову панель. Випари чаду й нудота. Думки про хоч якусь подібність із Ґам зовсім не тішили, проте через спалену шкіру, запалі щоки й гостру, худу, охлялу статуру він єдиний з усіх онуків справді скидався на неї. Раніше це йому ніколи не спадало на думку.

— Дивись, — сказав Фариш, підіймаючи стегно, рішуче відшукуючи гаманець: охочий прислужитися, охочий давати вказівки. — Я точно знаю, шо тобі треба. Фонтан кóли й гарячий сандвіч із шинкою. Це тебе відразу на ноги поставить.

Він із зусиллями прочинив дверцята автівки, висадився (хоробро, на задерев’янілих ногах і розхитуючись, наче старий морський вовк) і пішов усередину купити розливної коли й гарячий сандвіч із шинкою.

Денні сидів у тиші. Сперте повітря настирно заповнював дух Фариша. Сандвіч із шинкою — то останнє, чого йому хотілося; якось доведеться його в себе запхати.

Залишковий спалах образу дівчинки проносився йому думками, ніби реактивні сліди: темноволоса ляпка, рухома мішень. Та його не полишало саме обличчя старої жінки на ґанку. Коли він, наче в сповільненому режимі, проїжджав повз будинок (її будинок?), погляд старої (потужний, сповнений сяйва) ковзнув по ньому, не бачачи, і Денні відчув порский млосний шок упізнання. Бо він знав ту стару — тісно, але віддалено, ніби якийсь елемент давноминулого сну.

Крізь листове скло він побачив, як Фариш нахиляється над стійкою, авторитетно балагурить із дрібною кістлявою офіціанткою, що йому подобалася. Чи то вони його боялися, чи потребували грошей, чи може просто мали добре серце, але офіціантки в «Білій кухні» з повагою вислуховували навіжені Фаришеві оповідки й ніби не дратуватися через його залицяння, хворе око чи зазнайкуваті хуліганські повадки. Коли він піднімав голос, розпалювався й починав вимахувати руками чи перекидав свою каву, ті зберігали спокій і ввічливість. Фариш, зі свого боку, у їхній присутності утримувався від лайки, навіть коли від наркоти зовсім втрачав глузд, а на День святого Валентина навіть якось приніс у ресторан жмуток квітів.

Позираючи на брата, Денні вийшов із машини й підійшов до ресторану збоку, повз межу з висохлих чагарів, до телефонної будки. Половину сторінок із довідника повидирали, та, на щастя, залишилася друга, тож він провів тремтячим пальцем по списку на літеру «К». На поштовій скриньці було прізвище Клів. Звісно ж, чорним по білому: Марджин-стріт, Е. Клів.

І — як не дивно — щось йому теленькнуло. Денні стояв у задушливій телефонній будці, чекаючи, коли цей зв’язок побудується. Бо він уже зустрічав цю стару, так давно, ніби ще в попередньому житті. Її знали в окрузі — не стільки її саму, як її батька, який був великою цяцею в політиці, і колишній будинок її родини, який називали Напастю. Але той будинок, відомий у свій час, давно пропав, залишилася тільки назва. На федеральній автомагістралі, неподалік від місця, де колись стояв той будинок, був ресторанчик-гадючник (з маєтком з білими колонами на бігборді), що називався «Стейкгауз Напасть». Бігборд досі там, але тепер навіть ресторан позабивали дошками, і там хіба примари сидять, таблички «Вхід заборонено» пообписували графіті, а в кашпо спереду проросли бур’яни, ніби сама місцина повитягувала з будівлі всю новизну й постарила її.

Колись, іще малим (не міг пригадати, який саме клас, уся школа у нього в голові злилася в одну безрадісну ляпку), він був у Напасті на одному святі до дня народження. Цей спогад йому зберігся досі: просторі кімнати, тьмяні, моторошні й історичні, обклеєні вицвілими шпалерами й обвішані канделябрами. Стара, якій належав будинок, була Робіновою бабою, а сам Робін — однокласником Денні. Робін жив у містечку, і наприкінці одного вітряного осіннього дня Денні — який часто пішки тинявся вулицями, поки Фариш просиджував у більярдній — запримітив, як Робін грається наодинці в себе перед будинком. Вони якийсь час роздивлялись один одного — Денні з вулиці, а Робін із подвір’я, — ніби сторожкі звірята. Тоді Робін сказав:

— Я люблю Бетмена.

— І я люблю Бетмена, — відповів Денні. Тоді вони взялися разом бігати туди-сюди по тротуару й гралися, доки не стемніло.

Оскільки Робін запросив на своє свято всіх учнів свого класу (підняв руку, щоб попросити дозволу, узявся ходити по рядах і роздавати всім по конверту), Денні було неважко під’їхати з кимсь, так щоб батько й Ґам не знали. У дітей на кшталт Денні не бувало святкувань на день народження, а його батько не хотів, щоб той відвідував чужі, навіть якщо його запрошували (що бувало рідко), бо жоден його син не платитиме за такий непотріб, як подарунки, тим паче якомусь синочку чи доньці багатіїв. Джиммі Джордж Ретліфф не збирався фінансувати таку маячню. Їхня баба мислила інакше. Якщо Денні йде до когось на свято, то він зобов’язаний перед господарем: «підзвітний». Навіщо приймати запрошення від містян, які кличуть Денні (безперечно) лише для того, щоб із нього насміхатися — з його одягу «зі старшого брата», з його сільських манер? Родина в Денні бідна; вони «простий народ». Всілякі витребеньки, як-от торт і святковий одяг — це не для них. Ґам вічно нагадувала про це своїм онукам, щоб у тих не виникло бодай натяку на загрозу якоїсь надмірності чи забування цих фактів.

Денні очікував, що свято буде в Робіна вдома (де вже було досить гарно), але він очманів, коли напакований дітьми універсал з матір’ю незнайомої йому дівчинки за кермом виїхав за межі міста, повз бавовняні поля, довгою алеєю дерев і вгору до оздобленого колонами будинку. У таких місцях він почувався чужим. Що гірше, він не взяв із собою подарунка. У школі він був спробував загорнути в папір із зошита знайдену модельку «Метчбокс»138, але в нього не знайшлося скотчу, тож це скидалося не на подарунок, а на зіжмаканий аркуш зі старим домашнім завданням.

Проте ніхто наче й не помітив, що в нього немає подарунка; принаймні ніхто нічого не сказав. І зблизька будинок виявився не таким величним, як здалеку — відверто кажучи, будівля розсипáлася на шматки, міль поїла килими, тиньк пооблуплювався, а стеля пішла тріщинами. Та стара пані — Робінова баба — головувала на святі, а ще вона була надто пишна, офіційна й страхітлива; коли вона відчинила вхідні двері, замаячивши над ним твердою поставою, у чорному дорогому на вигляд одязі та з насупленими бровами, Денні до смерті перелякався. Голос у неї був різкий, як і кроки, що шпарко цокали, відлунюючи по кімнатах, так жваво й по-відьомськи, що з її появою діти припиняли розмови. Проте вона подала йому прекрасний кусник білого торта на скляній тарілці: шматок із добрячою трояндою з глазурі й навіть написом, великою рожевою літерою «Д» зі слова «ДНЕМ». Вона роззирнулася понад головами інших дітей, які збилися юрбою навколо неї за прекрасним столом; і понад їхніми головами потягнулася й подала Денні (що зостався позаду) цей особ­ливий кусень із рожевою трояндою, наче Денні був саме тією людиною в цій кімнаті, кому вона хотіла його вручити.

Тож то була та стара пані. Е. Клів. Він роками не бачив і не згадував її. Коли Напасть згоріла — заграву від пожежі в нічному небі було видно за кілька кілометрів — батько й баба Денні хитали головами скрушно, проте водночас лукаво та вдоволено, ніби від самого початку знали, що такий будинок мусить згоріти. Вони не могли пропустити нагоди насолодитися спектаклем, у якому «сильні й імущі» підупадали на один-два щаблі, а Ґам зневажала Напасть з особливою ненавистю, бо ще дівчинкою збирала бавовну на тамтешніх полях. Батько Денні примовляв, що є такий задиристий клас білих зрадників раси, які ставляться до інших білих, які опинилися в злиднях, не краще, ніж до звичайних дворових негритосів.

Так, ту стару пані спіткала біда, і така втрата, яка сталась у неї, це щось чуже, сумне й таємниче. Родині Денні не було чого особ­ливо втрачати. А сам Робін (щедрий товариський малий) помер, — помер уже багато років тому, — його вбив якийсь збоченець, що проходив повз, або якийсь брудний старий бурлака, що заблудив сюди від колії, ніхто цього не знав. У школі того ранку понеділка вчителька місіс Мартер (капосна товстуля із зачіскою-бабеттою, яка змусила Денні цілий тиждень ходити в школу в жіночій перуці, щоб за щось його покарати, він уже не пам’ятав, за що саме) стояла перешіптуючись з іншими вчительками в коридорі, а очі в неї були червоні, ніби вона перед тим плакала. Коли пролунав дзвінок, вона сіла за свій стіл і сказала:

— Учні, маю для вас дуже сумну новину.

Більшість міських дітей уже знали — але не Денні. Спершу йому здалося, що місіс Мартер їх намахує, але коли вона сказала їм узяти олівці й кольоровий папір і почати малювати листівки для Робінової сім’ї, зрозумів, що це не жарти. У себе на аркуші він ретельно вивів Бетмена, Людину-Павука й Галка, які в один ряд стояли в Робіна перед будинком. Він хотів намалювати їх у дії, — як вони рятують Робіна, стирають на пил поганців, — але йому бракувало художнього хисту, тож просто намалював їх усіх в рядок перед будинком. Із запізненням домалював також себе, збоку. Йому здавалося, що він підвів Робіна. Зазвичай у неділю в економки Клівів був вихідний, але тоді вона працювала. Якби він не дав їй прогнати себе раніше того дня, можливо, Робін був би живий.

Денні й без того почувався так, ніби ледве уникнув подібної долі. Батько часто відпускав їх із Кертісом валандатися містом на самоті — часто вночі, — і якби за ними кинувся якийсь покидьок, вони б не могли звернутися до чийогось дому чи дружніх сусідів. Хоч Кертіс умів на прохання досить покірно ховатися, він не розумів, чому йому не можна розмовляти, тож його доводилося постійно зацитькувати, — та все одно Денні тішився, що має таке товариство, навіть попри те, що Кертіс був страшенно полохливий і в нього траплялися напади кашлю. Найгірші вечори бували тоді, коли Денні лишався сам. Тихо, наче миша, він ховався по сараях і за живоплотами інших людей, швидко й неглибоко дихав у темряві, доки о дванадцятій більярдна не зачинялася. Тоді він виповзав зі своєї схованки; гнав вулицею, аж до освітленої більярдної, озираючись через плече від кожного найменшого звуку. А що він у цих нічних поневіряннях ніколи не бачив нічого особливо страшного, чомусь йому ставало ще страшніше, ніби вбивця Робіна невидимий або має якісь таємні сили. Йому почали снитися кошмари про Бетмена, де той з’являвся в якомусь безлюдному місці й швидко ішов на нього, блискаючи злим поглядом.

Денні не був плаксієм, — батько нічого подібного не дозволяв, навіть Кертісові, — проте одного дня Денні розридався перед усією родиною, чим спантеличив і їх, і себе. А коли не зміг стриматися, батько підсмикнув його за руку й запропонував реальну причину для плачу. Коли він закінчив зі шмаганням, Рікі Лі затиснув Денні у вузькому проході в трейлері.

— То, певно, твій хлопець був.

— Певно, ти б хотів бути на його місці, — добросердо сказала його баба.

Наступного ж дня Денні пішов до школи й став вихвалятися тим, чого не зробив. Якимсь дивним чином він намагався так лише зберегти обличчя, — він же нічого не боїться, це точно, — та все ж йому було бентежно думати про це, про те, як журба обернулася на брехню й хвастощі, як свою роль відіграла навіть заздрість, буцім життя в Робіна складалося з одних свят, подарунків і тортів. Бо звісно ж: життя в Денні було нелегким, але він принаймні був живий.

Дзвінок над дверима теленькнув, і на стоянку з жирним па­кетом у руці вийшов Фариш. Побачивши порожнє авто, він завмер на місці.

Денні плавно вийшов із телефонної будки: жодних різких рухів. Останні кілька днів Фариш поводився настільки непередбачувано, що Денні став почуватися заручником.

Фариш обернувся до нього осклілими очима.

— Ти шо там робиш? — запитав він.

— Е, та нічого. Просто в довідник заглядав, — сказав Денні, швидко наближаючись до авто, силкуючись зберігати нейтральний приязний вираз обличчя. Останнім часом Фариша могла розлютити будь-яка нетипова дрібниця; минулого вечора він так гупнув по столу склянкою молока, що та розбилася в нього в руці, а все через те, що його щось засмутило по телевізору.

Фариш агресивно роздивлявся його, не зводячи очей.

— Ти мені не брат.

Денні спинився, торкнувшись долонею дверцят машини.

— Шо?

Без анінайменшого попередження Фариш кинувся вперед і збив Денні з ніг.

Коли Гаррієт потрапила додому, мама нагорі телефоном розмовляла з батьком. Що це означало, Гаррієт не знала, але скидалося на поганий знак. Підперши підборіддя долонями, вона сіла чекати на сходах. Але минув довгий час, — зо пів години, як не більше, — а мама все не виходила, тож Гаррієт відштовхнулася й сіла на сходинку вище, тоді ще на одну, і ще на одну, доки не всілася на самій верхівці сходів, спиною до променя світла, що виходив з-під дверей материної спальні. Вона уважно прислухалася, та хоч тон материного голосу був чіткий (хриплуватий шепіт), слів розібрати не вдалося.

Зрештою Гаррієт здалася й пішла на кухню. Дихання в неї досі не вирівнялося, а м’язи грудної клітки час від часу боляче смикалися. Призахідне сонце проникало в кухню крізь вікно над умивальником червоними й фіолетовими барвами — розкішно, наче в пізню літню пору, коли наближався ураган. «Дякувати богові, що я не побігла назад до Еді», — подумала Гаррієт, енергійно кліпаючи. Через паніку вона мало не привела їх просто Еді під двері. Еді, звісно, міцна, та все ж вона літня жінка зі зламаними ребрами.

Замки в будинку всі старі, врізні, їх легко зламати. На вхідних і задніх дверях угорі старомодні шпінгалети, з яких нема толку. Гаррієт і сама якось втрапила в халепу, коли зламала замок на задніх дверях. Їй здалося, що він застряг, тож вона ззовні кинулася на двері всім тілом; відтоді минуло кілька місяців, а та деталь досі висіла в прогнилій рамі на одному цвяшку.

Крізь відчинене вікно залетів зимний вітерець і торкнувся щоки Гаррієт. Нагорі й унизу — усюди відчинені вікна, підперті вентиляторами, відчинені вікна фактично в кожній кімнаті. Від думки про них у Гаррієт виникало жахливе відчуття незахищеності, голизни. Що стане на заваді, якщо він захоче проникнути просто в дім? Та й навіщо йому морочитися з вікнами, якщо тут можна просто відчинити будь-які двері.

Еллісон босоніж побігла на кухню й узяла телефон, ніби збиралася комусь дзвонити, — і з цікавим виразом на обличчі послухала кілька секунд, після чого натиснула кнопку приймача й сторожко повісила слухавку.

— З ким вона розмовляє? — запитала Гаррієт.

— З татом.

— Досі?

Еллісон стенула плечима — але на позір вона стривожилася й, опустивши голову, поквапилася з кімнати. Гаррієт ще трохи постояла на кухні, звівши брови, а тоді підійшла до телефона і зняла слухавку.

На фоні вона почула телевізор.

— …не варто тебе звинувачувати, — жалібно говорила мама.

— Не мели дурниць. — У батьковому диханні чітко відчувалося, наскільки йому нудно й не терпиться завершити розмову. — Якщо не віриш мені, то приїжджай сюди.

— Я не хочу, щоб ти мені казав щось, чого насправді не думаєш.

Гаррієт тихенько натиснула кнопку й відклала слухавку. Перед тим вона злякалася, що вони розмовляють про неї, але виявилося ще гірше. Уже коли батько просто приїжджав гостювати, усе було досить жахливо й будинок сповнювався шумом, агресією та напругою від його присутності, проте він переймався тим, що про нього думають інші й краще поводився в присутності Еді й тіток. Від думки, що вони живуть усього за кілька кварталів, Гаррієт було спокійніше. Та й будинок у них був досить великий, тож вона могла крастися навшпиньки й здебільшого уникати зустрічі з ним. Але його квартира в Нешвіллі зовсім крихітна — усього п’ять кімнат. Там від нього не відкараскаєшся.

Ніби у відповідь на ці думки — бабах — позаду щось грюкнуло, і Гаррієт підскочила, схопившись за горло. То впала віконна стулка, на підлогу кухні полетіла ціла веремія всього (журнали, червона герань у глиняному горщику). Якусь жаску, герметичну мить (штори застигли, вітерець щез) вона вдивлялася в розбитий горщик, розсипані по лінолеуму чорні крихти землі, а тоді боязко роззирнулася по чотирьох тьмяних кутках кімнати. Промені заходу сонця на стелі були мертвотно-бліді.

— Агов? — зрештою прошепотіла вона примарі (чи то дружній, чи ворожій), яка пронеслася кімнатою. Бо їй здалося, що за нею спостерігають. Але панувала лише тиша; і за кілька секунд Гаррієт обернулася й кинулася з кімнати так, ніби її переслідував сам Диявол.

Юджин, надівши якісь окуляри для читання з аптечного магазину, тихо сидів за кухонним столом у Ґам в оточенні літніх сутінків. Він читав старий замицьканий буклет Адміністрації розширення округу з назвою «Домашні сади. Плоди й декоративні рослини». Хоч він давно зняв пов’язку з укушеної змією руки, через закляклі пальці вона все одно була непридатною й, наче якесь пап’є-маше, слугувала підпіркою для читва.

Зі шпиталю Юджин повернувся іншою людиною. Йому явилася епіфанія, коли він лежав без сну й слухав ідіотський сміх телевізора, що долинав з коридору, — навоскованих шахових кахлів, прямих ліній, що зводяться на білих подвійних дверях, які прочинялися всередину аж до Нескінченності. Цілими ночами він молився до світанку, вдивляючись у крижану арфу світла на стелі, тремтячи в антисептичній атмосфері смерті: гул рентгенівського проміння, роботизоване пілікання кардіомоніторів, скрадливі гумові кроки медсестер і страдницьке дихання чоловіка в сусідньому ліжку.

Епіфанія в Юджина мала три частини. Перша: оскільки він не був духовно готовий проповідувати зі зміями й не отримав від Господа помазання, з милості й справедливості Своєї Бог накинувся й уразив його. Друга: не кожному у світі — християнину, вірянину — призначено бути проповідником Слова; Юджин помилився в думці, що проповідування (до якого він був нездіб­ний майже в усіх аспектах) — це єдина драбина, якою праведники можуть досягти Раю. Здавалося, у Господа на Юджина інші плани, від самого початку — бо Юджин не був оратором, не мав освіти, дару різних мов, легкого порозуміння з ближніми; навіть знак у нього на обличчі робив його маловірогідним посланцем, бо від такого видимого символу помсти живого Бога люди здригалися й щулилися.

Та якщо Джин негідний пророчити чи проповідувати Євангеліє — що тоді? «Якийсь знак», — молив він, лежачи без сну в лікарняному ліжку, у прохолодних сірих тінях… і в цих моліннях його погляд постійно тягнувся до смугастої вази з червоними гвоздиками біля ліжка його сусіда — дуже кремезного, дуже коричневого старого чоловіка з сильно зморщеним обличчям, рот у якого розтулявся й стулявся, ніби у рибини на гачку; його сухі пряниково-брунатні долоні — вкриті жмутами чорного волосся — з таким відчаєм хапали й смикали сіре простирадло, що спостерігати за цим було страшно.

Квіти були єдиною латкою кольору в палаті. Коли Ґам лежала в лікарні, Юджин повернувся, щоб з одвірка зазирнути на свого бідного сусіда, з яким він і словом не перекинувся. Ліжко було порожнє, але квіти лишилися на місці, палахкотіли багрянцем із приліжкової тумби, ніби із солідарності з глибоким червоним басом болю, що пульсував у вкушеній руці, і тут зненацька полуда спала, і Юджинові відкрилося, що саме квіти й були тим знаком, про який він благав. Вони — дрібні природні речі, квіти, створені Богом і такі ж живі, як і його серце: ніжні, витончені красуні з венами й судинами, які потягують воду з вази з «фентонівського» скла139, дихають своїм благим гвоздичним ароматом навіть у Долині тіни смертної. І поки Юджин роздумував про це, сам Господь заговорив до нього, прямо там же, серед денної тиші, словами: «Засаджуй мої сади».

Це й була третя епіфанія. Того ж дня Юджин обнишпорив пакетики з насінням на задньому подвір’ї й засадив ряд листової капусти та ще один зимового зеленого турнепсу на вологій темній грядці, де донедавна поверх листа чорної пластмаси стояв стос старих тракторних шин. Також він придбав на розпродажі в кормовому магазині два трояндові кущі й посадив їх у порослій чагарем траві перед бабиним трейлером. Ґам, як і зазвичай, щось запідозрила, ніби ті троянди якоюсь хитрістю мають обернутися їй витратами; Юджин кілька разів запопадав, як вона стоїть на передньому подвір’ї й дивиться на бідні кущики так, ніби то якісь небезпечні зловмисники, прохачі й паразити, що обберуть їх до нитки.

— Я шо хочу знати, — мовила вона, кульгаючи за Юджином, поки той обробляв троянди пестицидами й поливав водою, — а хто ж за тими квітками буде призирати? Хто заплате за всілякі пшикалки й добрива? Хто їх поливати візьметься, обмітати, плекати і взагалі морочитися весь час? — І впилася в Юджина старим мутним оком мучениці, мовляв, вона знає, що весь тягар догляду безрадісно впаде тільки на її плечі.

Двері трейлера зі скрипом відчинилися — так гучно, що Юджин аж підскочив, — і всередину забрів Денні: брудний, неголений, із запаленими очима й ознаками зневоднення, ніби кілька днів блукав пустелею. Він так змарнів, що джинси спадали йому зі стегнових кісток.

— Маєш жахливий вигляд, — прокоментував Юджин.

Денні різко глянув на нього, після чого упав за столом, обхопивши голову руками.

— Сам винен. Тобі тра перестати вживати ту погань.

Денні підвів голову. Його порожній погляд наганяв жаху. Зненацька він промовив:

— Ти пам’ятаєш ту малу дівчинку з чорним волоссям, шо приходила до задніх дверей Місії, коли тебе змія вкусила?

— Ну так, — відповів Юджин, пальцем згортаючи буклет. — Пам’ятаю. Фарш може скільки завгодно оповідати свої бзіки, і ніхто в тому не сумнівається…

— Значить, пам’ятаєш.

— Так. І цікаво, що ти її згадав. — Юджин замислився, з чого почати. — Та дівчинка від мене втікла, — сказав він, — ще до того, як змії полізли з вікна. Як ми там з нею стояли надворі, вона нервувала, а щойно звідти почувся крик, вона чухнула. — Юджин відклав буклет. — І я тобі ще дещо скажу: я не лишив ті дверцята незамкненими. Мені однаково, шо там каже Фарш. Коли ми повернулися, вони вже були відчинені, і…

Він відкинувся шиєю назад і придивився до дрібної фотографії, яку Денні раптом тицьнув йому в обличчя.

— Ну, це ж ти, — сказав він.

— Я… — Денні здригнувся й підняв набряклі очі до стелі.

— Де ти це взяв?

— Це вона лишила.

— Де лишила? — спитав Юджин, а тоді: — Шо то за звук? — Надворі хтось гучно завивав. — Кертіс? — мовив він, підво­дячись.

— Ні… — Денні глибоко й шорстко вдихнув, — то Фариш.

— Фариш?

Денні посунувся в кріслі; він очманіло роззирався по кімнаті. Ридання були уривчасті, гортанні й розпачливі, наче в дитини, але жорсткіші, ніби Фариш плювався й давився власним серцем.

— Боже, — мовив переляканий Юджин. — Ти лиш послухай.

— Мені з ним щойно не до сміху було, на стоянці «Білої кухні», — сказав Денні. Він підніс руки, брудні й обдерті.

— Шо сталося? — запитав Юджин. Він підійшов до вікна й визирнув. — Де Кертіс? — Кертіс, що мав проблеми з бронхами й диханням, часто потерпав від нападів несамовитого кашлю, коли засмучувався, — або коли засмучувався хтось інший, що печалило його понад усе.

Денні похитав головою.

— Не знаю, — сказав він хрипким і напруженим, ніби від зловживання, голосом. — Мене вже дістало вічно боятися. — На превеликий подив Юджина, він вийняв із чобота зловісний садовий ніж і — з кам’яним, але значущим виразом обличчя — з дзвінким грюкотом поклав його на стіл.

— Осьо мій захист, — сказав він. — Від нього. — І закотив очі особливим способом, ніби кальмар, — залишилося лише більмо, — що Юджин сприйняв як указівку на Фариша.

Жахливі викрики стихли. Юджин відійшов від вікна й сів біля Денні.

— Ти себе вбиваєш, — сказав він. — Тобі треба відіспатися.

— Відіспатися, — повторив Денні. Він підвівся, ніби намірився виголосити якусь промову, а тоді сів.

— Як я була молодша, — озвалася Ґам, пхаючись досередини зі своїми ходунками, долаючи відстань по парі сантиметрів за раз, клац-клац, клац-клац, — татуньо казав, шо з любóю людиною, яка сидить у кріслі й читає книжку, точно щось є зле.

Це вона говорила з певною мирною ласкою, ніби сама муд­рість цієї приказки якось додає її батькові честі. Буклет лежав на столі. Вона потягнулася тремтячою рукою й узяла його. Роздивилася спереду на відстані витягнутої руки, тоді обернула й глянула ззаду.

— Най бог бороне, Джин.

Юджин зиркнув поверх окулярів.

— Шо таке?

— Ой, — схлипнула Ґам, витримавши терпиму паузу. — Ну. Я просто не хочу бачити, як ти так далеко замахуєшся. На тім старім світі таким, як ми, тяжко. Мені аж зле, як подумаю про всіх тих професорів, шо позакінчували коледжі і тепер стоять перед тобою в черзі.

— Ба? Мені що, не можна на’ть подивитися на ту штуку кляту? — Звісно, вона йому зла не бажає, його баба: вона просто бідна стара зламана життям жінка, яка тяжко гарувала, ніколи нічого не мала, навіть можливостей, і навіть не знала, що таке та можливість. Та чому це має означати, що і її внуки не мають можливостей, Юджин так до кінця зрозуміти й не зміг.

— Я це в конторі з розширення взяв собі, ба, — сказав він. — Безплатно. І тобі би вартувало якось туди сходити й подивитися. У них там є книжки, як вирощувати чи не будь-яку на світі культуру, плід і дерево.

Денні — який увесь цей час сидів мовчки, втупившись у порожнечу, — трохи занадто раптово підвівся. Погляд у нього був скляний, а сам він хитався. І Юджин, і Ґам дивилися на нього. Він відступив крок назад.

— Пасують тобі ті окуляри, — сказав він Юджинові.

— Дякую, — відповів той, соромливо їх поправляючи.

— Гарні, — додав Денні. Від якогось неконтрольованого захоп­лення очі в нього виблискували. — Тобі їх весь час тра носити.

Він обернувся; тоді ж коліна йому підломилися, і він упав додолу.

Усі сни, від яких Денні відбивався протягом останніх двох тижнів, вдарили його одночасно, наче водоспад із прорваної греблі, і разом із ними закружляли й звалилися рештки й баласт різних етапів його життя — от йому знову тринадцять років, він лежить на нарах першу ніч у дитячій колонії (бежеві шлакоблоки, на цементній підлозі туди-сюди метляється промисловий вентилятор, ніби от-от зірветься й полетить геть), але водночас йому й п’ять років (перший клас), і дев’ять, коли мама була в лікарні, а він так гірко за нею сумував, так боявся і того, що вона помре, і власного п’яного батька в сусідній кімнаті, що Денні лежав у безпам’ятстві зі страху, заучуючи кожнісіньку спецію на принтованих шторах у себе в спальні. То були старі кухонні штори: Денні досі не знав, що таке коріандр чи маціс, але дотепер бачив, як ті коричневі літери витанцьовують на гірчично-жовтій бавовні (маціс, мускатник, коріандр, гвоздика), і самі ті назви складалися в поезію, що викликала аж до самого його ліжка ошкірений Кошмар у циліндрі…

Крутячись у ліжку, Денні проживав кожний цей вік і водночас залишався собою, двадцятилітнім, — судимим, залежним, а зі схованки високо над містом пронизливим голосом його зазивав омріяний статок у формі братової наркоти, — тож у голові в нього водонапірна вежа перемішалася з деревом, на яке він якось малим заліз і скинув щеня лягавої, щоб подивитися, що буде (воно померло), а винуваті думки про те, як обдерти Фариша, закоркувало й розтрусило вкупі з його ганебними дитячими побрехеньками, нібито він їздив на перегонних машинах, бив і вбивав людей; зі спогадами про школу, суд і тюрму, про гітару, на якій батько заборонив грати, мовляв, це забирає забагато зусиль (до речі, де та гітара? треба її знайти, люди в машині чекають на нього, якщо не поквапиться, вони поїдуть і покинуть його). Масив цих суперечливих часів і місць так тиснув на Денні, що він у нестямі перекочувався туди-сюди на подушці. Денні бачив, як на нього у вікно дивиться мама, — його мама! — і від тривоги на її розпухлому лагідному обличчі хотілося плакати; інші ж обличчя змушували сахатися від жаху. Як розрізнити живих і мертвих? Деякі приязні; деякі ні. І всі вони розмовляли з ним і між собою, хоч ніколи не зналися в житті, заходили й виходили численними діловими групами, де важко було розібратися, хто куди належить і що вони всі роблять тут, у цій кімнаті, де вони чужі, де їхні голоси зливаються з дробом дощу по бляшаному даху трейлера, і самі вони сірі й безформні, як той дощ.

Юджин — у дивних наукових окулярах аптекаря — сидів біля його ліжка. Він і крісло, подеколи осяяні спалахом блискавки, були єдиними нерухомими об’єктами посеред невгамовного й перемінного вихору з людей. Подеколи кімната ніби порожніла, і Денні стрибав на рівні від страху, що вмирає, від страху, що в нього спинився пульс, кров холоне, і вже навіть примари його покидають…

— Ляж назад, ляж, — сказав Юджин. Юджин — сам глуп як пуп, але (якщо не рахувати Кертіса) найлагідніший з усіх братів. Фариш успадкував велику частку батькової злоби — вона зменшилася, відколи він стрельнув собі в голову. Це йому трохи збило роги. Рікі Лі ж перепало, мабуть, найбільше тієї злостивої вдачі. Це йому добре пішло на користь в Анголі.

Але Юджин, зі своїми пожовтілими від тютюну зубами й цапиними очима, скидався не так на батька, як більше на їхню бідну п’яну маму, що померла в мареннях про Янгола Господнього, який босоніж стояв на комині. Вона була людяною, благослови її Боже, і Юджин — який також був людяним, мав тісно посаджені очі й простацький ніс картоплиною — обличчям більше скидався на неї. Окуляри трохи пом’якшували мерзенність шраму. Гах: блискавка за вікном осяяла його зі спини синім світлом; опік, розляпаний за окулярами над лівим оком, зажеврів червоною зорею.

— Проблема в тому, — говорив він, затиснувши долоні між колінами, — шо я не розумів, шо не можна відділяти того повзучого гада від усього творіння. Якщо так робити, чоловіче, він тебе точно вкусить. — Денні зчудовано дивився на нього. Окуляри надавали йому чужого вченого вигляду, ніби в директора школи з його сну. Юджин вийшов з тюрми зі звичкою говорити довгими незв’язними абзацами, — ніби розмовляв до чотирьох стін, його ніхто не слухав, — і це теж скидалося на їхню матір, яка балакала з гостями, яких ніхто не бачив, а ще викликала Елеонор Рузвельт, Ісаю та Ісуса.

— Розумієш, — говорив Юджин, — змія — слуга Господня, це також Його створіння, розумієш. Ной узяв і забрав її до себе на ковчег разом з усіма другими. Просто казати «от гримучники погані» не можна: Бог створив усе. Усе є добрим. Його рука виліпила як маленьке ягня, так і того гада. — І кинув очима в куток кімнати, де майже не світилося, де Денні — сповнений жаху — здавив кулаком крик від вигляду задиханої чорної істоти з його старого кошмару, яка сіпалася, смикалася й боролася дрібною й знавіснілою купкою на підлозі в Юджина біля ніг… і хоч про неї не було особливо чого переповідати чи розказувати, та істота, хоч і радше жалісна, ніж жахлива, усе одно так паскудно й знайомо сіпалася, що наганяла на Денні невимовного жаху далеко за межами кровопролиття — чорна птаха, чорні чоловіки, жінки й діти, що дряпаються за укриття берега струмка, жахіття й вибухи, паршивий масний присмак у роті й трепет, ніби все його тіло розпадається на шматки: зсудомлені м’язи, розірвані сухожилля розкладаються на чорне пір’я й вимиті кістки.

Гаррієт також — раніше того ранку, тільки розвиднілося — зірвалася з ліжка в паніці. Що її злякало, який сон, вона заледве па­м’ятала. Був уже день, але почався він щойно-щойно. Дощ припинився, і кімната стояла незворушна й тіниста. З ліжка Еллісон розкидані плюшеві ведмедики й банькате кенгуру втупилися в неї невідривними поглядами понад кучугурами постелі, і Еллісон було зовсім не розгледіти, хіба довгий пучок волосся, що розсипався на поверхні подушки, ніби волосся втоплениці, що випливла на поверхню води.

Чистих сорочок у комоді не знайшлося. Вона якомога тихіше висунула шухляду Еллісон — і втішилася, побачивши серед гармидеру брудного одягу напрасовану й акуратно складену сорочку: стару ґерлскаутську. Гаррієт піднесла її до обличчя й довго мрійливо вдихала: та досі зовсім слабко пахла Ідиним пранням.

Гаррієт взулася й подріботіла вниз. Усюди панувала тиша, лише цокотів годинник; під ранковим світлом, що щедро розли­валося на поруччя й запилюжену махагонієву стільницю, розгардіяш і завал якось здавалися менш відразливими. Зі стіни сходового майданчика усміхався звабливий шкільний портрет матері Гаррієт: рожеві губи, білі зуби, величезні блискучі очі з білими іскорками, що спалахували, дзінь, у сліпучих зіницях. Гаррієт пробралася повз нього — ніби грабіжник повз детектор руху, зігнувшись у три погибелі — і у вітальню, де нахилилася й дістала з-під Ідиного крісла пістолет.

У шафі в коридорі вона взялася шукати щось, у чому його можна нести, і знайшла там синтетичний мішечок на затяжках. Проте помітила, що в ньому обриси зброї буде чітко видно. Тож вона вийняла пістолет, загорнула його в кілька товстих шарів газети й закинула цей пакунок собі через плече, наче Дік Віттінґтон зі збірки казок, який ішов шукати щастя140.

Як тільки вона вийшла на вулицю, ніби просто їй у вухо заспівала пташка: приємною чіткою поступовою фразою, що розривалася, падала донизу, тоді здіймалася догори. Хоча серпень ще не закінчився, у вранішньому повітрі бриніло щось по-осінньому курне й прохолодне; майорці на подвір’ї в місіс Фонтейн — петардово-червоні, жовтогарячі й золоті — уже починали схиляти потерті голівки, вкриті плямками й збляклі.

Як не рахувати птахів, — що співали гучно й пронизливо, з дурнуватим оптимізмом, який межував із ґвалтом, — на вулиці було нелюдно й незрушно. На порожньому газоні джеркотів розприскувач; вуличні ліхтарі, освітлені веранди сяяли довгими порожніми перспективами, і навіть неголосні кроки на тротуарі ніби відлунювали й розносилися далеко-далеко.

Росяна трава, мокрі вулиці, розпростерті широкою чорнотою, ніби тягнулися до нескінченності. З наближенням до навантажувальних парків, газони меншали, будинки вбожішали й тісніше збивалися докупи. На відстані кількох вулиць проревіло самотнє авто — у бік Італійського містечка. Невдовзі, за якихось кілька кварталів, на тінистій території Старої лікарні почнуться тренування чирлідерок. Останні кілька ранків Гаррієт чула, як вони там перегукуються й кричать.

За Натчез-стріт тротуари були випнуті, потріскані й дуже вузькі, заледве кількадесят сантиметрів завширшки. Гаррієт ішла повз забиті дошками будівлі й провислі ґанки, подвір’я з поіржавілими балонами з пропаном і траву, яку не підстригали тижнями. Рудий чау-чау зі сплутаною шерстю дзенькотливо кинувся на огорожу із сітки, зблиснувши зубами в синій пащі: клац-клац. Хай яке те чау-чау було зле, Гаррієт стало його шкода. Він мав такий вигляд, ніби його ніколи за життя не купали, а взимку з одною алюмінієвою мискою замерзлої води залишали на вулиці.

Повз контору талонів на їжу; повз вигорілу продуктову крамницю (вдарила блискавка, так і не відбудували), а далі Гаррієт повернула на встелену гравієм дорогу, що вела до навантажувальних парків і залізничної водонапірної вежі. Вона не мала якогось особливо чіткого уявлення про те, що робитиме чи що на неї там чекає — і найкраще було й не надто над цим замислюватися. Гаррієт старанно вивчала мокрий гравій, усипаний чорними сучками й густолистими гілляками, обламаними учорашньою бурею.

Колись давно з цієї водонапірної вежі брали воду для парових двигунів, але якщо її тепер для чогось і використовували, то Гаррієт про це не знала. Кілька років тому вона разом з одним хлопцем на ім’я Дік Піллов вилізли на неї, щоб подивитися, як далеко звідти видно — як виявилося, досить далеко, аж до федеральної автомагістралі. Від побаченого їй забило дух: на шворках тріпотить прання, поле гостроверхих дахів, схожих на паперові човники, з червоними й зеленими, чорними й сріблястими покрівлями, з ґонту й міді, з гудрону й бляхи, усе розкинулося низько в ефірній мрійливій далечині. Краєвид наче з іншої країни. Усе здавалося якимсь фантастичним, іграшковим, нагадувало їй фотографії країн Сходу — Китаю, Японії. Далі, виблискуючи жовтою збриженою поверхнею, звивалася річка, і тягнулася вона так далеко, що можна було завиграшки повірити, ніби та мерехтлива механічна Азія вибиває, гуде й грюкоче своїми мільйонами мініатюрних дзвоників одразу за горизонтом, за мулистими драконячими вигинами водойми.

Краєвид так її захопив, що на резервуар Гаррієт уваги майже не звернула. Хай як вона намагалася, та не могла чітко пригадати, як було там нагорі чи як там усе побудовано, а лише, що він дерев’яний і в дашку вирізано дверцята. На пам’яті Гаррієт вони видавалися площею пів на пів метра, із завісами й ручкою, як у кухонної шафки. Хоч уява в неї була така багата, що вона ніколи до кінця не могла бути певною, чи справді щось пригадує, чи домальовує собі в голові, щоб затулити проріхи, чим більше вона міркувала про Денні Ретліффа, що скоцюрбився на верхівці вежі (його напружену позу, те, як збуджено він позирав собі через плече), тим більше їй здавалося, що він або щось ховав, або ховався сам. Але щоразу в думках виринала та збурена небуденна тривога, коли його погляд торкнувся її й спалахнув, ніби промінчик сонця, що поцілив у сигнальне дзеркальце: він ніби подав якийсь код, сигнал порятунку, якесь розпізнання. Якимсь чином він знав, що вона там; вона перебувала в його полі свідомості; певним химерним чином (і від такого усвідомлення Гаррієт пройняли дрижаки) Денні Ретліфф — єдина людина, яка вперше за довгий час її по-справжньому побачила.

Залиті сонцем рейки полискували, ніби темна ртуть, срібними артеріями тягнулися від стрілкових переводів; старі телеграфні стовпи кошлатилися зеленою пуерарією й диким виноградом, а над ними височіла вицвіла від сонця водонапірна вежа. Гаррієт обережно крокувала до зарослої бур’янами галявини. Вона все ходила навкруг і навколо поіржавілих металевих підпірок, тримаючи відстань метрів зо три.

Тоді, нервово озирнувшись через плече (ні машин, ні їхнього гулу, жодних звуків, окрім пташиних криків), підійшла, щоб роздивитися драбину. Нижня перекладина висіла вище, ніж вона пам’ятала. Дуже високому чоловікові, може, і не доведеться підстрибувати, щоб досягнути її, але всім іншим — так. Два роки тому, коли вона була тут із Діком, то ставала йому на плечі, а тоді він — непевними рухами — спинався на сидіння свого велосипеда й ліз за нею.

Кульбаби, пучки мертвої трави, що стриміли крізь гравій, ошалілі співи цвіркунів: вони наче знали, що вже кінець літа, що скоро вони вмиратимуть, і своєю маніакальною піснею додавали ранковій атмосфері ряхтливого гарячкового, нестабільного відтінку. Гаррієт роздивилася підпірки резервуара: металеві Н-подібні балки з просвердленими кожні пів метра прямокутними дірками, зовсім злегка нахилені до контейнера. Трохи вище основу підтримували металеві стовпці, що діагонально перехрещувалися в гігантський ікс. Якщо їй удасться досить високо вишкрябатися по передній підпірці (висота була значна; Гаррієт зовсім зле оцінювала відстані), можливо, їй вдасться підібратися до драбини по одній із нижніх поперечин.

Набравшись хоробрості, вона взялася лізти. Хоч поріз уже загоївся, долоня досі нила, тому Гаррієт була змушена більше налягати на правицю. Отвори в балках були якраз такого розміру, що вона могла втиснути в них пучку пальця чи носок кросівка.

Важко дихаючи, вона п’ялася вгору. Просувалася повільно. Балку вкривав грубий шар іржі, що цегляною червінню лишався в неї на долонях. Хоч висоти Гаррієт і не боялася, — висота її підбадьорювала, вона любила всюди лазити, — у цьому випадку не було особливо за що хапатися, кожний сантиметр вимагав зусиль.

«Навіть якщо я впаду, — запевняла вона себе, — то не вб’юся». Гаррієт уже падала (і зістрибувала) з деяких дуже високих точок — даху сараю, великої гілляки пеканового дерева на подвір’ї Еді, риштування перед пресвітеріанською церквою — і не зламала ані кісточки. І все ж на такій висоті вона почувалася незахищеною від чужих допитливих очей, і кожен звук знизу, кожен хрускіт чи пташиний клекіт змушував її відвертатися від поіржавілого бруса за п’ятнадцять сантиметрів від обличчя. Зблизька той брус був окремим собі світом, пустельною поверхнею червоної іржавої планети…

Руки в неї потроху німіли. Іноді на гральному майданчику — коли вона бавилася в перетягування каната, звисала на шворці чи верхній перекладині гімнастичних «джунглів» — Гаррієт охоп­лював дивний імпульс, бажання розслабити хватку й упасти, і цей самий імпульс вона борола в ту мить. Вона тягнулася догори, зціпивши зуби, зосередивши всю силу на пекучих пучках пальців, коли на волю вирвався й продзвенів їй у думках віршик зі старої книжки, з дитячої книжки:

Старий містере Чане, я часто чула, що кажуть,

Мовляв, у вас на головах кошики носять,

Ножицями ви м’ясо ріжете,

А паличками — їсте…141

В останньому пориві волі Гаррієт ухопилася за найнижчу поперечину й підтягнулася. Старий містер Чан! Його зображення в дитячій книжці в дитинстві лякало її до смерті: гостроверхий китайський капелюх, вусики-ниточки й вузькі та хитрі ман­даринські очі, але найстрашнішою була пара ножиць, які він украй делікатно тримав у руках, єхидно виграючи довгою тонкою посмішкою…

Гаррієт спинилася й оцінила свою позицію. Далі — оце найважче — доведеться гойднути ногами у відкритий простір, на поперечину. Вона глибоко вдихнула й підтягнулася в порожнечу.

Земля на периферичному зорі ніби зовсім перекособочено підскочила до неї, і на одну мить Гаррієт була певна, що впаде. Наступної вона вже осідлала поперечину, тримаючи її, ніби ліни­вець. Вона піднялася вже дуже високо, настільки, що могла скрутити собі в’язи, тому заплющила очі й на мить розслабилася, щокою впершись у грубе залізо.

Старий містере Чане, я часто чула, що кажуть,

Мовляв, у вас на головах кошики носять,

Ножицями ви м’ясо ріжете…

Гаррієт обережно розплющила очі, а тоді — упираючись на балку — сіла. Як же вона далеко від землі! Так само вона вже сиділа — верхи на гілляці, у вимащених болотом трусах і з обку­саними мурахами ногами, — коли вилізла на дерево й не могла злізти. То було влітку після першого класу. Якось вона собі загуляла — після літньої біблійної школи, так? Якось вона туди здерлася, без страху, «як бісова білка!» — вигукнув якийсь дідо, котрий випадково почув млявий присоромлений голосок Гаррієт, що кликав згори на допомогу.

Гаррієт повільно підвелася на хистких колінах, чіпляючись за балку. Вона перенесла хватку на поперечину над головою і — по черзі хапаючись руками — пройшла далі. Той згорблений дідо досі стояв у неї перед очима з байдужим буряковим обличчям і позирав на неї крізь хащі гілок. «Ти чия?» — крикнув був він хрипким голосом. Він колись жив у сірому потинькованому будинку біля баптистської церкви, той дід, і жив сам. Тепер уже помер, а на подвір’ї в нього залишився лише пеньок на місці пеканового дерева. Як же він злякався, зачувши її беземоційні зойки («допоможіть… поможіть…»), що доносилися ніби ні­звідки — і став роззиратися вгору, вниз, навкруги, ніби його по плечу поплескав привид!

Кут хрестовини став уже занадто гострим, щоб стояти. Гаррієт знову осідлала бруси й ухопилася за бруси з іншого боку. Кут був складний; пальці вже мало що відчували, а серце рвучко пурхнуло, коли вона хитнулась у відкритий простір — тремтячими від утоми руками — і довкола, на інший бік…

Тепер у безпеці. З’їхала вниз по нижній лівій поперечині хрестовини, ніби поручнем у власному домі. Він загинув страшною смертю, той дідо, і Гаррієт ледве вистачало витримки про це згадувати. До нього додому вдерлися грабіжники, змусили лягти на підлогу й побили до півсмерті бейсбольною биткою, а коли сусіди схвилювалися й прийшли перевірити, як він, чоловік уже лежав мертвий у калюжі крові.

Гаррієт обіперлася відпочити на протилежну балку; драбина висіла трохи далі. Тягнутися не так далеко, але Гаррієт втомилася й поводилася дедалі недбаліше — і лише коли вхопилася за перекладину драбини, тіло пройняло жахом, бо ступня зіслизнула, і вдалося втриматися лише в останню мить. Тепер вона скінчилася, та мить небезпеки, ще до того, як Гаррієт зрозуміла, що сталося.

Вона заплющила очі й щосили трималася, доки дихання не повернулося до норми. Коли розплющила, виникло відчуття, ніби вона висить на мотузяній драбині повітряної кулі. Уся земля розтягнулася перед нею в панораму, ніби краєвид із замку в її старій книжці з казками «З віконця вежі»:

Пишнота ллється на стіни замку

Й старі засніжені Вершини в Казці,

Довге світло озера всипає

І дика Злива славетно стрибає…142

Та часу на мріяння не було. Її сильно злякав рев літака-розпилювача — який вона на мить сприйняла за машину; тож Гаррієт обернулася й якомога швидше подерлася драбиною до верхівки.

Денні тихо лежав на спині, втупившись у стелю. Світло було різке й осоружне; його охоплювала слабкість, ніби він оклигував від гарячки, і тут до нього дійшло, що він уже довго дивиться на один і той самий промінь світла. Звідкись знадвору долинув спів Керті­са, якесь слово, подібне на «мармеладка», що знову й знову повто­рювалося; лежачи без руху, Денні поступово став помічати якийсь дивний грюкіт, ніби на підлозі біля його ліжка чухався собака.

Денні зіпнувся на лікті — і рвучко відсахнувся, побачивши Фариша, який (руки схрещені, нога притупує) сидів на вільному місці Юджина й роздивлявся його рішучим заплилим оком. Коліна в нього витанцьовували; борода навколо рота наскрізь промокла, наче він щось на себе пролив або заслинився й жував собі губи.

За вікном тьохнула пташка — трясихвістка абощо, приємним цінь-цвірінь, наче по телевізору. Денні посунувся й збирався сісти, коли Фариш кинувся вперед і тицьнув його в груди.

— Ой, нє, ти нє. — Амфетамінний віддих гарячим смородом ударив Денні в обличчя. — Тебе я за жопу тримаю.

— Пусти, — виснажено відказав Денні й відвернувся, — дай встати.

Фариш подався назад; і тут на коротку мить із Пекла полум’ям виринув їхній мертвий батько — зі схрещеними руками — і презирливо зблиснув поглядом крізь Фаришеві очі.

— Стули писок, — прошипів той і штурхнув Денні назад на подушку, — ні слова не кажи, а слухай мене. Тепер ти звітуєш мені.

Денні збентежено ліг, принишк.

— Я допити бачив, — сказав Фариш, — і як людей накачували бачив. Недбальство. Через нього ми всі й умрем. Сонні хвилі — магнетичні, — мовив він, постукуючи собі по чолі двома пальцями, — ясно? Ясно тобі? Вони можуть стерти весь розсудок. Ніяк не мож захиститися від електромагнітної могутності, яка роз’їбе і винищить тобі всю систему вірності на раз-два.

«Він уже зовсім розуму збувся», — подумав Денні. Фариш, швидко роздимаючи ніздрі, провів рукою по волоссю — а тоді скривився й, розчепіривши пальці, струсив нею геть від тіла, наче торкнувся чогось обслизлого й гидкого.

— Не мудруй мені! — рявкнув він, коли перехопив погляд Денні.

Денні опустив очі — і побачив Кертіса, його підборіддя на рівні з порогом, коли сам Кертіс зазирав у відчинені двері трейлера. Навкруг рота він вимастився чимсь помаранчевим, ніби бавився бабиною помадою, а на обличчі в нього тримався потайливий зацікавлений вираз.

Втішившись від такого відволікання, Денні йому всміхнувся.

— Здоров, алігаторе, — та не встиг запитати про помаранчеві плями навколо рота, як Фариш крутнувся й скинув руку, ніби якийсь диригент оркестру, якийсь істеричний бородатий росіянин — і заверещав:

— Забирайся геть, геть, геть!

Тієї ж миті Кертіс щез: гуп-гуп-гуп по металевих східцях трейлера. Денні повільно піднявся й почав виповзати з ліжка, але Фариш крутнувся знову й турнув його пальцем.

— Я шо, сказав вставати? Сказав? — Обличчя в нього побагровіло, стало ледь не фіолетовим. — Я тобі дещо поясню.

Денні покірно сів.

— Ми діємо в умовах військової поінформованості. Прийнято? Прийнято?

— Прийнято, — відповів Денні, щойно допетрав, що має відповісти.

— Добре. Ось чотири рівні… — Фариш відраховував їх пальцями, — …у межах системи. Код Зелений. Код Жовтий. Код Оранжевий. Код Червоний. Значить. — Фариш підніс тремтячий вказівний палець. — Можливо, тобі вдасться розгадати Код Зелений з досвіду водіння транспортних засобів.

— Дозвіл? — після довгої дивної й сонної паузи відповів Денні.

— Схвалено. Схвалено. Усі системи в нормі. Під час дії Коду Зеленого ти розслаблений і не в стані готовності, навколишніх загроз немає. А тепер слухай, — процідив Фариш крізь зуби. — Немає ніякого Коду Зеленого. Коду Зеленого не існує.

Денні взявся розглядати плутанину з помаранчевих і чорних подовжувачів на підлозі.

— Код Зелений не діє, і от чого. Я скажу лиш раз. — Він уже крокував туди-сюди — щодо Фариша це завжди поганий знак. — Якщо на тебе нападуть на рівні Коду Зеленого, тобі повна срака буде.

Краєм ока Денні побачив, як крізь прочинене вікно потягнулася Кертісова пухка лапка й поклала на підвіконня біля його ліжка пачку цукерок «Світ Тартз». Денні мовчки підібрався ближче й узяв подарунок. Кертісові пальці радісно помахали йому на знак підтвердження, а тоді тайкома щезли з виду.

— Наразі ми діємо в рамках Коду Оранжевого, — продовжував Фариш. — У цьому Коді небезпека присутня й виразна, і твоя увага зосереджена на ній постійно. Повторюю: постійно.

Денні заховав пачку «Світ Тартз» собі під подушку.

— Заспокойся, старий, — сказав він, — ти себе накручуєш. — Він хотів, щоб ці слова прозвучали… ну, невимушено, але цього якось не сталося, і Фариш різко обернувся до Денні. Обличчя в нього взялося грудками й тремтіло від люті — побите, напухле й побагровіле.

— Я тобі так скажу, — несподівано мовив він. — Ти зо мною троха проїдешся. Я можу читати ваші думки, довбограї! — крикнув він, стусонувши себе в скроню на очах у приголомшеного Денні. — На’ть не думайте свою херню на мені пробувати!

Денні ненадовго заплющив очі, тоді знов розплющив їх. Йому хотілося в туалет, наче скаковому коню.

— Слухай, старий, — благальним тоном звернувся він, поки Фариш гриз собі губу й попелив поглядом підлогу, — просто заспокойся хоч на хвилину. Спокійно, — сказав він, демонструючи Фаришу відкриті долоні, коли той підняв погляд — трохи зашвидко, як для спокою, а самі очі надто біснуваті й розфокусовані.

Денні не зчувся, як Фариш смикнув його за комір і врізав по обличчі.

— Ти диви на нього, — просичав він, знову підсмикуючи його за сорочку. — Я ж тебе як облупленого знаю. Уйобок.

— Фариш…

Осліплий від болю, Денні відчув, як щелепа ходить туди-сюди. Ніколи не варто доходити аж до цієї точки. Фариш переважає Денні кілограмів на сорок п’ять, як мінімум.

Фариш жбурнув його на ліжко.

— Взувайся. Повезеш.

— Добре, — відповів Денні, обмацуючи щелепу, — куда? — І якщо це уточнення прозвучало пащекувато (так і сталося), то частково тому, що Денні водив завжди, хай куди вони їздили.

— Ти мені не мудруй. — Дзвінкий тильний ляпас по обличчю. — Якщо там бракує бодай грама продукту… нє, сядь, я хіба сказав вставати?

Без зайвих слів Денні сів і потягнув мотоциклетні чоботи собі на липкі голі ноги.

— Отак. Дивися туди, куди дивився.

Москітні двері трейлера Ґам завищали, і за мить Денні почув, як вона в домашніх капцях продирається по гравію.

— Фарише? — гукнула вона тонким сухим голосом. — Усе доб­ре? Фарише?..

Як завжди, подумав Денні, як завжди, вона хвилюється саме за нього.

— Встань, — наказав Фариш. Він схопив Денні за лікоть, повів до дверей і штурхнув на вулицю.

Денні — пролетівши сторчака по сходах — приземлився обличчям у землю. Поки він вставав і обтрушувався, Ґам навіть не поворухнулася: самі кістки й дубова шкіра, ніби в її тонкий капот нарядили ящірку. Вона повільно, дуже повільно, обернула голову.

— А на нього шо найшло? — запитала у Фариша.

На це Фариш відійшов до одвірка.

— Та на нього щось та найшло, то точно! — крикнув він. — І вона так само бачить! Ага, думаєш, шо намахав мене… — Фариш залився високим нелюдським сміхом, — та ти навіть власну бабу намахати не можеш!

Ґам довго дивилася на Фариша, тоді на Денні, не до кінця розтуляючи повіки, на вигляд вічно сонна від отрути кобри. Тоді потягнулася, вхопила Денні за м’ясну частину плеча й викрутила її великим і вказівним пальцями — міцно, але підло, ніжно, так, що обличчя й дрібні блискучі очі зберігали спокій.

— Йой, Фарише, — мовила вона, — не тра тобі так з ним строго, — але щось у її голосі натякало, мовляв, Фариш має добру підставу строго поводитися з Денні, ще й як строго.

— Ха! — гукнув Фариш. — Вони це зробили, — сказав він, ніби звертаючись до прихованих камер за деревами. — Вони дістали його. Мого власного брата.

— Ти про шо? — запитав Денні у напруженій тремкій тиші, і був приголомшений з того, наскільки слабко й нещиро звучить його голос.

Зовсім спантеличившись, він задкував, а Ґам у той час повільно-повільно підбрідала до східців його трейлера, туди, де стояв Фариш, зашморгом дивлячись на нього, швидко дихаючи носом: гарячим сморідним фирканням. Денні довелося відвернутися, він не міг на неї навіть дивитися, бо аж занадто болісно розумів, як її неквапність розлючує Фариша, доводить його до сказу, змушує психувати й вивалювати очі. Той стояв, постукуючи ногою, мовляв, курва, ну якого дідька вона така к херам длява? Усі (усі, окрім Фариша) це бачили, як, навіть перебуваючи з нею в одній кімнаті (шурх… шурх…), він трусився від нетерпіння, злітав з котушок, рвав і метав, скаженів — але Фариш, звісно, ніколи не сердився на Ґам, а зганяв свій гнів на всіх інших.

Коли вона нарешті дійшла до верхньої сходинки, обличчя у Фариша було малинове, він весь трусився, наче апарат, що от-от розірветься. Вона ніжно, обережно зіщулилася перед ним і погладила його по рукаві.

— Хіба то аж настільки важливо? — запитала вона добро­сердим тоном, що якось натякав, мовляв, так, це справді дуже важливо.

— Ще й як! — ревнув Фариш. — За мною ніхто не буде шпигувати! У мене ніхто не буде красти! Мені ніхто не буде брехати… нє-нє, — мовив він, відсмикуючи головою у відповідь на її тонкий благенький пазур у себе на руці.

— Ой-йой. Ґам так шкода, шо ви, хлопці, ніяк не поладнаєте. — Але з цими словами вона зверталася до Денні.

— Мене шкодувати нема чого! — крикнув Фариш. Він величаво став перед Ґам, ніби Денні збирався кинутись і їх повбивати. — То його тобі тра пожаліти!

— Я з вас нікого не жалію. — Вона протиснулася повз Фариша й уже лізла у відчинені двері трейлера Денні.

— Ґам, будь ласка, — безнадійно попросив Денні, підступаючи так близько, як тільки дозволяла сміливість, витягнувши шию, щоб побачити, як блякла рожевість її домашнього капота зникає в тьмі. — Ґам, прошу тебе, не йди туда.

— На добраніч, — почув він її слабкий голос. — Я тут ліжко застелю…

— Ти тим собі голову не мороч! — крикнув Фариш, блимаючи очима на Денні, ніби то його провина.

Денні кинувся повз Фариша в трейлер.

— Ґам, не треба, — зболено попросив він, — будь ласка. — Ніщо так не збуджувало у Фариша войовничу лють, як Ґам, якій стріляло в голову «прибрати» після Денні чи Джина, коли ніхто її про це не просив. Одного дня багато років тому (і Денні цього ніколи не забуде, ніколи) він запопав, як вона методично обприскує його подушку й постіль інсектицидом «Рейд»…

— Господи, ті штори брудні, шо жах, — сказала Ґам, човгаючи в спальню Денні.

З порога падала довга тінь.

— Тут я з тобою говорю, — мовив Фариш тихим загрозливим тоном. — Тащися сюди і слухай. — Він різко смикнув Денні ззаду за сорочку і зіштовхнув його назад сходами, на втрамбовану землю й сміття на подвір’ї (поламані садові крісла, порожні бляшанки з-під пива, содової та «ВД-40» і ціле поле битви, всіяне гвинтами, транзисторами, трибами й розібраними механізмами), після чого — не встиг Денні підвестися — зістрибнув і люто вгатив його по ребрах.

— То де ти тягаєшся, коли сам їздиш? — закричав він. — Га? Га?

У Денні все схололо. Він що, розмовляв крізь сон?

— Ти казав, шо їздив відправити рахунки Ґам. Але ти їх не відправив. Вони так і пролежали в машині на сидінні два дні після того, як ти вернувся хтозна-звідки, і болота в тебе на шинах було набризкано чуть не пів метра, а таке на Мейн-стріт дорогою до пошти ніде не знайдеш, нє?

Він вгатив Денні знову. Той відкотився набік, скрутився калачиком, ухопивши коліна.

— Із Сомом змовився?

Денні похитав головою. У роті відчувалася кров.

— Бо я таки то зроблю. Таки замочу того негритоса. Я вас обох замочу. — Фариш відчинив пасажирські дверцята «транс ама» і за карк закинув Денні всередину.

— Веди, — гаркнув він.

Денні — не тямлячи, як йому вести не з того боку машини — потягнувся помацати скривавлений ніс. «Богу дякувати, я не вмазаний, — подумав він, витираючи тильним боком долоні рот, розсічену губу й усе інше, — дякувати богові, шо я не вмазаний, бо інакше здурів би…»

— Їдем? — весело озвався Кертіс, дибуляючи до відчине­ного вікна; вимащеними помаранчевим губами він видав звук двигуна, брум-брум. Тоді сполошився, побачивши в Денні на обличчі кров.

— Ні, маленький, — сказав Денні, — ти нікуда не їдеш, — але тут же обличчя Кертіса обм’якло, і він — хапаючи ротом повітря — обернувся й поспішив геть, бо Фариш саме відчинив дверцята з водійського боку: клац. Свист.

— Місце, — сказав він, і не встиг Денні розібратися, що коїться, як на заднє сидіння застрибнули дві Фаришеві німецькі вівчарки. Собака на кличку Ван Зант гучно захекала йому у вухо; гарячий віддих відгонив гнилим м’ясом.

Шлунок у Денні сіпнуло. Поганий знак. Собаки знали команду нападу. Одного разу сука прорила собі лаз із загону й укусила Кертіса за ногу, так глибоко крізь джинси, що довелося зашивати рану в лікарні.

— Фарише, будь ласка, — попросив він, а Фариш відігнув спинку сидіння на місце й сів за кермо.

— Закрий пащу. — Фариш втупився просто перед собою, якимись незвично мертвими очима. — Пси їдуть з нами.

Денні по-театральному взявся обмацувати кишені.

— Як я буду вести, мені тра гаманець. — Насправді йому була потрібна хоч якась зброя, бодай ніж.

Усередині машини палала спека. Денні ковтнув слину.

— Фарише? — перепитав він. — Як я буду вести, мені тра права. Я зараз зайду до себе і візьму.

Фариш відкинувся в сидінні, заплющив очі і якийсь час так і лежав — майже нерухомо, лише тріпав повіками, ніби намагався відбити наближення серцевого нападу. Тоді, вкрай раптово, підстрибнув і на повну горлянку гаркнув:

— Юджин!

— Слухай, — сказав Денні, перекрикуючи гострий гавкіт із заднього сидіння, — не тра його сюди кликати, я сам візьму, добре?

Він потягнувся до ручки дверцят.

— Тпру, я всьо бачив! — крикнув Фариш.

— Фариш…

— І це тож бачив! — Рукою Фариш блискавично сягнув верху свого черевика. «У нього там ніж? — подумав Денні. — Прекрасно».

Давлячись від спеки, увесь пронизаний пульсівним болем, він якийсь час просто сидів, роздумуючи. Як краще діяти, щоб Фариш не накинувся на нього знову?

— Я не можу вести з цього боку, — зрештою сказав він. — Я піду по гаманець, тоді поміняємось місцями.

Денні уважно стежив за братом. Але наразі Фаришеві думки літали десь далеко. Він обернувся до заднього сидіння й підставив обличчя вівчаркам, які взялися його облизувати.

— Ці пси, — погрозливо сказав він, підіймаючи підборіддя для їхньої шаленої уваги, — ці пси мені важливіші, ніж хоч яка людина, що хоч колись вродилася. Я більше за цих псів переживаю, ніж хоч за якусь людину, що колись жила.

Денні чекав. Фариш цілував і гладив псів, примовляючи до них нерозбірливим дитячим лепетом. За мить-другу (уніформа «Ю-Пі-Ес» і так була досить гидка, але принаймні одну річ Денні міг сказати на її захист: у ній Фаришеві було б важко, якщо не неможливо, приховати якусь зброю) він відчинив дверцята, виліз із «транс ама» й попростував через подвір’я.

Двері трейлера Ґам скрипнули з гумовим ляскотом, ніби від холодильника. Юджин вистромив голову.

— Скажи йому, шо мені не до вподоби розмови в такому тоні.

У машині застугонів клаксон, від чого вівчарки загавкотіли з новою силою. Юджин скинув окуляри на кінчик носа й глипнув Денні через плече.

— На твоїм місці я б не дозволяв тим тваринам їхати з вами в машині, — сказав він.

Фариш закинув голову й загорлав:

— Ану назад вертайся! Вже!

Юджин набрав повітря, потер потилицю. Майже не ворушачи губами, він мовив:

— Як не відправиться у Вітфілд знов, то він когось уб’є. Того ранку зайшов і хотів мене підпалити.

— Шо?

— Ти то спав, — відповів Юджин, з острахом позираючи Денні через плече на «транс ам»; хай що відбувалося з Фаришем і машиною, він від цього добряче нервував. — А він запальничку дістав і каже, що спалить мені решту лиця. Не сідай до нього. З псами точно нє. Хто його зна, шо він зробить.

— Не змушуй мене йти до тебе! — гукнув з машини Фариш.

— Слухай, — сказав Денні, нервово поглипуючи на «транс ам», — приглянеш за Кертісом? Обіцяєш?

— Це до чого? Ти куда зібрався? — відповів Юджин, впившись у нього різким поглядом. Тоді відвернувся. — Ні, — мовив він, кліпаючи очима, — ні, не кажи таке, не кажи ні сло…

— Я рахую до трьох, — вереснув Фариш.

— Обіцяєш?

— Обіцяю і перед Богом клянуся.

— Раз.

— Ґам не слухай, — звелів Денні понад черговим ревом клаксона. — Вона не може нічо, хіба відбивати охоту.

— Два!

Денні поклав руку Юджинові на плече. Гарячково озираючись на «транс ам» (єдиний рух, який він міг там розібрати, — то собаки, що гупали хвостами по вікнах), він сказав:

— Допоможи мені. Постій тут хвилину і не пускай його. — Він швидко прослизнув у трейлер і взяв зі схованки на полиці за телевізором пістолет Ґам 22-го калібру, підтягнув штанину й запхав його собі в чобіт дулом уперед. Ґам любила тримати його зарядженим, і Денні молився, щоб так було й цього разу; часу морочитися з набоями він не мав.

Ззовні чулися важкі кроки. Тоді високий переляканий голос Юджина:

— І не думай на мене руку підіймати.

Денні розгладив штанину, відчинив двері. Він збирався бовк­нути щось на виправдання («гаманець»), коли Фариш спіймав його за комір.

— Від мене тікати навіть не думай, синку.

Він поволік Денні сходами. На півдорозі до машини Кертіс підбіг і спробував обхопити Денні руками за талію. Він плакав — чи то пак, кашляв і душився, як завжди, коли засмучувався. Денні, шкутильгаючи позаду Фариша, спромігся дотягнутися й погладити його по голові.

— Вертайся, малюк, — гукнув він Кертісу. — Будь чемний… — Юджин схвильовано спостерігав цю сцену з дверей трейлера; бідний Кертіс уже плакав, ридав на все горло. Денні помітив, що Кертіс губами вимастив йому помаранчевим зап’ясток.

Той колір кричав, шокував; на якусь частку секунди Денні завмер від цього видива. «Я надто втомлений для такого, — подумав він, — надто втомлений». А наступної миті Фариш відчинив дверцята «транс ама» з водійського боку й жбурнув його всередину.

— Їдь, — наказав він.

Верхівка резервуара з водою виявилася хисткішою, ніж Гаррієт пам’ятала: шерехаті сірі дошки з вистромленими цвяхами в одних місцях і темними щілинами в інших, де дерево зсохлося й потріскало. Усе це присипали пухкі білі гачки й закарлючки пташиного посліду.

Гаррієт з драбини роздивилася цю поверхню на рівні очей. Тоді обережно піднялася на крок і почала лізти до середини — але тут у грудях у неї щось зірвалося, коли одна планка скрипнула й різко опустилася в неї під ногою, ніби натиснута клавіша піаніно.

Обачно, сторожко, вона ступила величезний крок назад. Планка з виском підстрибнула догори. Обачними рухами під стугін серця Гаррієт поповзла до краю резервуара, біля поручнів, де дошки були надійніші — чому тут нагорі повітря таке дивне й рідке? Висотна хвороба, на неї страждають пілоти й скелелази, і хай там як вона насправді працює, тепер Гаррієт їх розуміла — нудота в шлунку й іскри в кутиках очей. В імлистій далині виблискували металеві дахи. З іншого боку пролягали густі зелені ліси, де вони з Гелі так часто гралися, вели свої цілодобові війни, бомбили одне одного кавалками червоного багна: буйні співучі джунглі, маленький пальмовий В’єтнам, куди висаджуєшся з парашутом.

Гаррієт обійшла резервуар двічі. Дверцят відшукати не вдалося. Уже почала думати, що їх і немає, коли зрештою помітила: вимотані погодою, майже ідеально закамуфльовані на монотонній поверхні, де вирізнялися хіба одна-дві лусочки хромованої фарби, які не до кінця здерлися з ручки.

Вона стала на коліна. Широко, наче склоочисником, махнувши рукою, відчинила дверцята (завіси скрипнули, ніби у фільмі жахів) і з грюкотом кинула, аж завібрували дошки під ногами.

Усередині: темно, сморід. У застояному повітрі висів низький інтимний гул комарів. З дашка крізь дірочки зверху стирчали й перетиналися в темряві дрібні сонячні промені — вузенькі, наче олівчики, — наповнені пилюкою й пилком, мов золотушник. Вода внизу була густа й чорнильна, кольору мастила для двигунів. У дальньому кінці Гаррієт розгледіла обриси якоїсь роздутої тварини, що плавала на боці.

Роз’їдений метал драбини — хисткий, напівпроіржавілий — спускався метрів на два й зупинявся за волосинку від води. Призвичаївшись до темряви, Гаррієт схвильовано запримітила, що до верхньої перекладини приклеєно щось блискуче: якийсь згорток у чорному пакеті для сміття.

Гаррієт турнула його носком черевика. Тоді, недовго пова­гавшись, лягла на живіт, потягнулася всередину й помацала його. Усередині було щось м’яке, але щільне — не гроші, нічого складено­го, гострого чи окресленого, але вміст піддавався тиску, ніби пісок.

Згорток був суцільно перемотаний міцною клейкою стрічкою. Гаррієт підчепила й потягнула її, засмикала обома руками, намагалася пролізти нігтями під край стрічки. Зрештою здалася й продерлася крізь кілька шарів пластику в осердя пакунка.

Усередині: щось гладеньке й прохолодне, мертве на дотик. Гаррієт швидко відсмикнула руку. Зі згортка посипався якийсь пил, розійшовся по воді перламутровою плівкою. Гаррієт придивилася до сухої гри кольорів (отрута? вибухівка?), що закрутилася на поверхні пудреним глянцем. Вона добре знала про наркотики (з телевізора, з кольорових ілюстрацій у підручнику зі «Здоров’я людини»), але тільки явні, кричущі: самокрутки, підшкірні ін’єкції, кольорові пігулки. Може, це підставний згорток, як у «Перехваті»143; може, справжній згорток десь заховано, а це просто добре запакований мішок із… чим?

Усередині пакета щось блідо і ясно виблискувало. Гаррієт обережно розіпхнула пластик і побачила таємниче гніздо блискучих білих мішечків, наче кладку величезних комашиних яєць. Один зсунувся й булькнув у воду, — Гаррієт швидко відібрала руку — але завис там, занурившись до половини, ніби медуза.

На одну огидну мить їй здалося, що ті мішечки живі. Через мерехтіння відбитого у воді світла, що танцювало всередині резервуара, вони ніби легенько пульсували. Тепер же Гаррієт бачила, що то просто прозорі пластикові мішечки, кожний набитий білим порошком.

Гаррієт обережно потягнулася й помацала один (зверху чітко виднілася маленька синя лінія зіп-застібки), а тоді підняла й зважила в руці. Порошок був білий — наче цукор чи сіль, — але з іншою текстурою, хрусткішою й більш кристалічною, хоча важив, що цікаво, досить небагато. Вона розкрила його й піднес­ла до носа. Жодного запаху, окрім слабкого аромату чистоти, що нагадало їй порошок «Комет», яким Іда мила ванну.

Ну, хай там що всередині: воно належить йому. Нижньою подачею Гаррієт кинула пакетик у воду. Там він завис на поверхні. Гаррієт розглядала його, а тоді, не надто задумуючись над тим, що й чому робить, потягнулася всередину сховку з чорної клейонки (більше білих пакетиків, збитих докупи, наче зернята в стручку), і взялася по три-чотири діставати й кидати їх лінивими жменями в чорну воду.

Тепер, у машині, Фариш уже забув, що його гризе, або принаймні так здавалося. Поки Денні вів через бавовняні поля, що розпливалися від ранкової спеки й пестицидів, то постійно знервовано позирав на брата, який відкинувся в сидінні й підмугикував пісні з радіо. Не встигли вони повернути з гравієвої дороги на тармакадам, а його шаленство вже невідь-як перейшло на мажорніші тони. Фариш заплющив очі й вдоволено вдихав на повні груди прохолодне повітря з кондиціонера, поки вони неслися по шосе в місто, слухаючи «Ранкове шоу» з Бетті Браунелл і Кейсі МакМастерсом на «ВНАТ» («В нас абищо торохтить» — як тлумачив абревіатуру Фариш)144. На «ВНАТ» транслювали Топ-40, що Фариш терпіти не міг. Але зараз йому подобалося, він кивав головою, барабанив по коліну, по підлокітнику, по панелі.

От тільки барабанив він трохи засильно. Від цього Денні нервував. З віком Фариш дедалі більше поводився як їхній батько: та його особлива усмішка, що виникала перед якимись неприємними словами, неприродна жвавість — балакучість, надмірна дружність — перед якимсь потужним вибухом.

Неслухливець! Неслухливець! Якось Денні обмовився цим словом, неслухливець, у школі, батьковим улюбленим словом, а вчителька сказала, що такого слова навіть нема. Але Денні досі чув високий скажений тріск у батьковому голосі, неслухливець!, коли на «ли» різко опускався пасок, а сам Денні роздивлявся власні руки, — поплямовані, з великими порами, побатовані шрамами, — які вчепилися за кухонний стіл так, що побіліли кісточки. Денні знав власні руки дуже добре; у кожний важкий момент у житті він вивчав їх, наче книжку. Вони слугували квитком на подорож у минуле: до побиттів, смертних одрів, похоронів, провалів; до приниження на гральному майданчику й вироку в судо­вій залі; до спогадів, реальніших за це кермо, за цю вулицю.

Вони вже виїхали на околиці міста. Проминули тінисту територію Старої лікарні, де якісь шкільні чирлідерки — вишикувані у формі літери V — одночасно підстрибували: гей! Ті були не в уніформі, навіть не в однакових сорочках, і попри бадьорі злагоджені рухи, мали розхлябаний вигляд. Руки розтинали повітря рухами семафора, кулаки злітали вгору.

У якийсь інший день — будь-який — Денні, мабуть, припаркувався б позаду старої аптеки й потайки спостерігав за ними. Тепер же, коли він повільно проїжджав через рябий затінок від листків, а на задньому плані миготіли дівчачі хвостики й засмаг­лі кінцівки, його пройняло морозом від несподіваної об’яви на передньому плані якоїсь меншої згорбленої істоти, одягненої в усе чорне, яка — з мегафоном у руках — спинила свою промоклу чвакливу ходу, щоб подивитися на нього з тротуару. Вона скидалася на дрібного гобліна — ледве метр заввишки, з помаранчевим дзьобом, великими помаранчевими ступнями та якась дивно змокріла. Коли машина її минула, істота обернулася плавним супровідним рухом і розгорнула чорні крила, ніби в кажана… і в Денні волосся дибки стало від думки, що він уже десь її бачив, цю істоту, напівдрозда, напівгнома, напівдиявольське дитя; що звідкись (усупереч малоймовірності такого збігу) він її пам’ятає. Що дивніше: вона теж пам’ятає його. І, зиркнувши в дзеркальце заднього огляду, Денні побачив її знову, малу чорну постать із чорними крилами, яка дивиться вслід машині, ніби маленький небажаний посланець з іншого світу.

Межі стираються. У Денні закололо в скальпі. Заросла дорога стала подібна на коридор конвеєрної лінії з якогось кошмару, її зусібіч душила насичено-зелена лихоманкова тінь.

Він зиркнув у дзеркало. Істота вже щезла.

То не наркотики, вони вже вийшли з нього разом із потом за час сну: ні, річка вийшла з берегів, і з дна на світ білий здійнялося всіляке сміття й ганебний непотріб, фільм-катастрофа, мрії, спогади й невизнавані страхи вихлюпнулися на загальну вулицю. І в Денні (не вперше) виникло відчуття, що йому цей день уже снився, що він їхав по Натчез-стріт до події, що вже відбулася.

Він витер рота. Хотілося в туалет. Хай як після Фаришевих побоїв боліли ребра й голова, думати він міг лише про те, як сильно хоче відлити. А від браку наркотиків в організмі рот заповнив нудотний хімічний присмак.

Він зиркнув на Фариша. Того досі не відпускала музика: він кивав головою, щось собі мугикав, постукував кісточками по підлокітнику. Але поліційна сука на задньому сидінні люто свердлила Денні очима, ніби точно знала, що в нього на думці.

Він спробував налаштуватися. Юджин — хай він і займається тим своїм трясунством — подбає про Кертіса. А тоді залишається Ґам. Саме її ім’я викликало лавину винуватих думок, але хоч як Денні старався й силкувався відчути хоч якусь прихильність до своєї баби, це нічого не давало. Іноді, особливо коли чув, як Ґам кашляє в себе в кімнаті посеред ночі, його здавлювало й проймало до самої душі через поневіряння, які вона пережила, — бідність, надмірна робота, раки, виразки, артрит і все інше — але любов до своєї баби він відчував лише в її присутності, та й то лише іноді; здалеку — ніколи.

Та й яке це все взагалі має значення? Денні так хотілося відлити, що здавалося, у нього зараз луснуть очні яблука; він щосили заплющив очі, знову розплющив. «Я відправлятиму додому гроші. Як тільки спродам ту заразу й облаштуюся…»

Чи є якийсь інший шлях? Ні. Немає іншого шляху — окрім того, що простилається перед ним — до будинку в іншому штаті, біля водойми. Йому треба зосередитися на цьому майбутньому, побачити його по-справжньому, рухатися до нього рівномірно й без зупинок.

Вони проїхали повз старий готель «Александрія», провислий ґанок і згнилі віконниці, — проклятий, як подейкують люди, що й не дивно, стільки ж люду тут погинуло; те місце буквально дихало цією атмосферою, історичною смертю. І Денні хотілося вити на весь усесвіт, який його сюди скинув: у цю бісову діру, у цей розорений округ, де грошей не бачили ще з Громадянської війни. Перша судимість за тяжкий кримінальний злочин навіть не була його провиною: то все батько, який відправив його вкрасти обурливо дорогу бензопилу «Штіль» з майстерні старого багатого фермера-німця, що охороняв свою власність зі зброєю. Тепер здавалося нікчемним — згадувати, як він очікував виходу з тюрми, відраховував дні, коли зможе повернутися додому, бо тоді ще не розумів (і жив у солодкому невіданні), що, опи­нившись у тюрмі один раз, ти вже звідти не виходиш. До тебе ставляться як до іншої людини; трапляються рецидиви, наче з малярією чи алкоголізмом. Єдине, що тут можна вдіяти, — це переїхати кудись, де ніхто не знає тебе й твою родину, спробувати почати життя заново.

Вуличні знаки повторюються, як і слова. Натчез, Натчез, ­Натчез. Торговельна палата: «АЛЕКСАНДРІЯ. УСЕ, ЯК МАЄ БУТИ!». «Ні, не як має бути, — з гіркотою подумав Денні, — а так, як усе, нахер, є».

Він рвучко повернув на навантажувальні парки. Фариш схопився за приладову панель і зачудовано подивився на нього.

— Ти шо робиш?

— Ти мені сам сказав сюди їхати, — відповів Денні, стараючись утримати голос якомога спокійнішим.

— Хіба?

Денні відчував, що має щось відповісти, але не знав що. Чи згадував Фариш про вежу? Зненацька він уже втратив певність.

— Ти сказав, шо хоч мене перевірити, — обережно відповів він — просто підкинув репліку, подивитися, що буде.

Фариш стенув плечима і — на подив Денні — знову відкинувся в кріслі й визирнув у вікно. Від їзди у нього часто покращувався настрій. Денні досі пам’ятав низький свист Фариша, як тоді, коли вперше під’їхав на «транс амі». Як же він любить водити, просто сісти в машину і — вперед! Ті перші кілька місяців вони для розваги їздили в саму Індіану, лише вдвох, іншим разом — аж у західний Техас, без жодної причини, там не було на що дивитися, вони просто насолоджувалися ясною погодою, роздивлялися миготливі дорожні знаки й прокручували радіо в пошуку якихось пісень.

— Давай так. Поїхали поснідаємо, — сказав Фариш.

Денні завагався щодо своїх намірів. Він і справді зголоднів. Тоді пригадав свій план. Він визначений, закріплений, це єдиний спосіб утекти. За рогом йому махають чорні крила, запрошуючи в майбутнє, яке він не здатен побачити.

Він не повернув; їхав далі. Дерева тісно збилися навколо автомобіля. Вони так далеко від’їхали від асфальтованого шосе, що це вже була не дорога, а самі вибоїни в порізаному коліями гравії.

— Лиш шукаю, де розвернутися, — пояснив він і миттєво усвідомив, наскільки по-дурному це звучить.

Тоді Денні зупинив авто. До вежі лишалося ще досить далеко (дорога була погана, поросла високими бур’янами, тож він не хотів їхати далі, щоб ненароком не застрягнути). Собаки взялися гавкати, як оскаженілі, вистрибували по сидінню й намагалися пробратися вперед. Денні обернувся, ніби хотів вилізти з машини.

— Приїхали, — недолуго оголосив він. Він швидко висмикнув з чобота пістолет і націлив його на Фариша.

Але Фариш цього не бачив. Він обернувся боком на сидінні й вихляв черевом у бік дверей.

— Злазяй звідти, — сказав він суці з кличкою Ван Зант, — сидіти, я кажу, сидіти. — Він замахнувся рукою; собака зіщулилася.

— Стрибати до мене будеш? Свою неслухливецьку дурноту будеш мені показувати?

Він хіба краєм ока зачепив Денні й пістолет. Щоб привернути його увагу, Денні довелося прокашлятися.

Фариш підняв брудну руду червону долоню.

— Чекай, не спіши, — сказав він, не озираючись, — підожди, мені тра собаку навчити. Ти мене вже дістала, — (удар по голові), — сука ти нікчемна, навіть не думай мені свій гонор паршивий показувати. — Вони з собакою люто перезиралися. Вуха в суки припали до черепа; жовті очі горіли ясним вогнем.

— Давай. Рискни. Я тобі так вгаратаю… нє, чекай, — сказав він, підносячи руку й повертаючись до Денні наполовину, хворим оком. — Треба цю суку провчити. — Холодне й блакитне, ніби устриця, — отаким воно було, те хворе око. — Ну давай, — сказав він собаці. — Рискни. То буде останній раз, шо ти…

Денні звів курок і вистрелив Фаришеві в голову. Усе минуло просто, швидко: хрясь. Голова Фариша сіпнулася вперед, а рот роззявився. Напрочуд легким жестом він потягнувся до приладової панелі, щоб утримати рівновагу, — а тоді обернувся до Денні, здорове око було напівзаплющене, а от сліпе — широко розкрите. З рота йому збігла булька змішаної з кров’ю слини; він скидався на рибу, на спійманого на гачок сомика, плям-плям.

Денні вистрелив удруге, тепер у шию, і — у тиші, що задзвеніла й розчинилася навколо дрібнесенькими колами, — вискочив із машини й зачинив двері. Усе, зроблено; вороття немає. Кров забризкала його сорочку спереду; він торкнувся щоки й подивився на руді залишки на пучках пальців. Фариш повалився вперед руками на приладову панель; шия в нього була зовсім розпанахана, але повний крові рот досі ворушився. Соболь, менший з двох собак, вперся лапами ззаду в пасажирське сидіння і — перебираючи задніми лапами — силкувався його перелізти й зіп’ястися господареві на голову. Інша собака — та мерзотна сука з кличкою Ван Зант — уже видряпалася із заднього сидіння. Опустивши ніс, вона двічі оббігла його, тоді у зворотному напрямку, а після цього плюхнулася задом на водійське сидіння, настовбурчивши чорні вуха, ніби диявольські ріжки. Якусь мить вона вовком дивилася на Денні, а тоді взялася валувати: коротким пронизливим гавкотом, чітко й гучно.

Вона розносила чіткий тривожний сигнал, наче кричала: «Пожежа! Пожежа!». Денні позадкував. Від дрібного тріскоту пістолета шрапнеллю зірвалася в небо маса птахів. Тепер вони вже знову сідали, на дерева, на землю. Усю машину заливала кров: на вітровому склі, на приладовій панелі, на пасажирському вікні.

«Треба було поснідати, — стрельнула йому істерична думка. — Коли я востаннє їв?»

І на цьому він усвідомив, що понад усе йому треба помочитися, ця відчайдушна необхідність не покидала його від тієї миті, коли він вранці прокинувся.

Неземне полегшення зійшло на нього й проникло у кровообіг. «Усе гаразд», — подумав він, застібаючи штани, а тоді…

Його прекрасна машина; його машина. Якихось кілька секунд тому вона була цукерочкою, кралею, а зараз стала місцем злочину зі «Справжнього детективу»145. Собаки всередині знавісніло гасали туди-сюди. Фариш долілиць лежав на приладовій панелі. Поза в нього була на диво розслаблена й природна; якби не щедра калюжа крові, що розходилася йому від голови й скрапувала на підлогу, можна було б подумати, що він нахилився в пошуках ключів. Кров забризкала все вітрове скло — рясними глянцевими краплями темної рідини, розсипом важких квітникарських ягід падуба, що поприлипали до скла. Соболь на задньому сидінні плигав туди-сюди, гупаючи хвостом по вікнах. Ван Зант — яка сиділа зі своїм господарем — кинулася на нього кількома швидкими повторюваними випадами: штурхнула носом його в щоку, відскочила, стрибнула, щоб знов штурхнути, і гавкала, гавкала так уривчасто й пронизливо, що — дідько, вона ж собака, та все одно той короткий різкий сигнал тривоги не сплутаєш ні з чим, точнісінько як гучний голос, що зве на допомогу.

Денні потер підборіддя й ошаліло роззирнувся. Хай яка сверблячка спонукала його натиснути гачок, вона вже минула, а проб­леми ж його множилися настільки, що затінили сонце. Якого дідька він застрелив Фариша всередині машини? Якби ж зачекав дві секунди. Та ні: він аж умирав, так хотів із цим покінчити, як ідіот одразу кинувся натискати гачок, а не вичекати правильної миті.

Він напівприсів, руками вперся в коліна. Він був весь липкий і його нудило; серце в грудях колотилося, і він уже кілька тижнів нічого не їв, окрім якогось фастфуду й сандвічів із морозивом, які запивав «севен апом»; потужний удар адреналіну вже ослаб, а з ним — ті крихти сили, що в нього лишалися, тож тепер не хотілося нічого, окрім як лягти на гарячу зелену землю й заплющити очі.

Він наче загіпнотизований втупився в землю, розтрусився й піднявся на рівні. Якщо трішки нюхне, йому одразу стане легше, — нюхнути, боже милий, від самої думки засльозились очі, — але з дому він пішов без нічого, а останнє, чого йому хотілося, то відчиняти машину й обмацувати Фаришеве тіло, застібати й розстібати кишені тієї плюгавої старої уніформи «Ю-Пі-Ес».

Денні пошкутильгав до машини спереду. Ван Зант кинулася на нього, мордою гупнувшись об вітрове скло, і він подався назад.

Від несподіваного вибуху гавкоту Денні на мить завмер, заплющив очі й уривчасто хапав повітря, силкуючись заспокоїти нерви. Йому не хотілося тут бути, але він уже тут опинився. І муситиме почати роздумувати вже зараз, ступати по одному, дитячими кроками.

Гаррієт сполохали саме пташки, що забилися в гучному лементі. В одну мить вони гуртом рвонули навколо неї, так що вона сіпнулася й прикрила долонею очі. Чотири-п’ять зграй обсіли її, чіпляючись лапками за поруччя резервуара. Вони обернули голови в її бік, а найближча ворона зашваркотала крильми й здійнялася в повітря. Знизу, десь здалеку, до Гаррієт долітало щось подібне на гавкіт псів, одурілий гавкіт. Та перед цим їй здалося, що пролунав інший звук, легкий тріск, дуже слабкий на такій вітряній залитій сонцем відстані.

Гаррієт — стопами на драбині, ногами в резервуарі — сиділа нерухомо. Коли погляд кудись безцільно подибав від збентеження, їй в око запала одна птаха; та трималася самовпевнено й хвацько, наче з мультфільму, нахилила до неї голівку й ніби збиралася щось сказати, та коли Гаррієт придивилася, знизу долинув ще один ляскіт, і птахи здійнялися й відлетіли.

Гаррієт прислухалася. Стоячи до половини в резервуарі, вона частково підвелася, опираючись на руку, і злякалася, коли драбина застогнала під її вагою. Гаррієт похапцем видряпалася на планки, тоді поповзла навкарачки до краю і якомога вище витягла шию.

Унизу вдалині — ген-ген через поле, у бік лісів, задалеко, щоб можна було добре розгледіти — стояв «транс ам». Птахи почали знов осідати на галявину, мостячись по одній на гілки, у кущі, на землю. Біля машини, трохи віддалік, стояв Денні Ретліфф. Він стояв до Гаррієт спиною й затискав руками вуха, ніби хтось на нього кричав.

Гаррієт пригнулася, — її злякала його поза, напружена й шалена, — а наступної миті зрозуміла, що саме вона побачила, і повільно піднялася знову.

Так: яскраво-червона. Краплями розбризкана по вітровому склу, така яскрава й разюча, що навіть звіддалік впадала в очі. За нею — всередині машини, за напівпрозорим маскуванням із крапель — наче відбувався якийсь жахливий рух: щось борсалося й грималося, кружляло. Хай там що воно було, у тій темній веремії, воно мовби лякало й самого Денні Ретліффа. Він ступав назад повільно, наче робот, ніби він підстрелений ковбой у кіно, і це його останні кроки.

Гаррієт зненацька охопила дивна порожнеча й млость. З її позиції на такій висоті все здавалося чомусь бляклим і неважливим, позбавленим суті. Сонце палило несамовито й вибілювало все, а в голові в неї бриніла та сама цікава ефірна полегкість, яка підштовхувала — ще коли вона лізла вгору — послабити хватку й відпустити.

«У мене проблеми, — мовила вона сама до себе, — великі проблеми», — та було важко змусити себе так почуватися, хоч це й відбувалося насправді.

У прозорій далині Денні Ретліфф нахилився й підняв з трави щось блискуче, і серце Гаррієт хворобливо тріпнулося, коли вона, радше з того, як він тримав його в руці, зрозуміла, що то пістолет. Серед страхітливої тиші вона собі уявила, ніби чує вутлу мелодію сурми, — шкільний оркестр Гелі, далеко в східному напрямку, — а коли збентежено кинула в той бік поглядом, здалося, що в імлистій далечині зблиснула дрібнесенька цятка золота, ніби від латуні відбився сонячний промінь.

Птахи — птахи повсюди, величезні чорні клекітливі спалахи птахів, ніби радіоактивні опади, ніби шрапнель. Вони віщували зле: слова й сни, закони й числа, інформаційні бурі в голові, нерозбірливі, у спіральному польоті. Денні затулив вуха руками: на закривавленому вітровому склі він бачив власне перекошене відображення, застиглу вихристу галактику багрянцю, у якій тонкою плівкою позаду голови рухаються хмарки. Він почувався виснаженим і недужим; хотілося прийняти душ і ситно поїсти; хотілося бути вдома, в ліжку. Йому не потрібне це лайно. «Я застрелив власного брата, і за що? За те, що так сильно хотів відлити, аж не зміг тверезо мислити». Фариш би з цього проіржав, як кінь. Він реготав несамовито з різних психованих історій в газеті: про п’яницю, що, пі сяючи, послизнувся на естакаді й забився насмерть на шосе; про придурка, який прокинувся через телефон, що стояв на тумбі біля ліжка, потягнувся, помилково взяв пістолет і застрелився.

Пістолет лежав у бур’янах під ногами, де Денні його й впустив. Закляклим тілом він схилився, щоб підняти зброю. Соболь обнюхував Фаришеві щоку й шию, зариваючись і штурхаючись, від чого Денні занудило, а Ван Зант тим часом відстежувала кислотно-­жовтими очима кожний його рух. Коли Денні ступив крок до машини, вона подалася назад і загавкотіла з новою силою. Мовляв, ти тільки двері відчини. Тільки відчини ті йобані двері. Денні згадав тренування на задньому подвір’ї, де Фариш за­кутував руки в стьобаний фатин і мішковину й горлав «Нищ! Нищ!». По всьому подвір’ї розліталися дрібні завитки бавовни.

Коліна під ним підломлювалися. Він утер рота, спробував зібратися. Тоді прицілився впоперек руки на жовте око вівчарки Ван Зант і натиснув гачок. У вікні вибухнула дірка завбільшки зі срібний долар. Зціпивши зуби від криків, шарпанини й квиління в машині, Денні нахилився, припав оком до скла, пропхав пістолет у дірку й вистрелив у неї вдруге, тоді повернув пістолет і чітко по центру прицілився в другого пса. Після цього замахнувся й шпурнув зброю якомога далі від себе.

Він стояв у ранковому сонячному сяйві й відхекувався, наче щойно пробіг кілометр-другий. Гірших звуків, ніж верески в машині, він ще не чув у житті: високі, нелюдські, ніби від пошкодженого механізму, металева плаксива нота, що тягнулася й тягнулася без упину, звук, що завдавав Денні реального болю, і якщо він не спиниться, доведеться загнати у вухо палицю…

Але пес не вгавав; і коли минуло вже до абсурду багато часу, повернутий спиною Денні нетвердою ходою рушив туди, куди метнув пістолет, а верески собаки не припиняли дзвеніти йому у вухах. Він понуро впав на коліна й став обшукувати невисокі бур’яни, розділяючи їх руками, а спина йому напнулася від тих приголомшливих енергійних криків.

Але пістолет уже спорожнів: набоїв не залишилося. Денні начисто витер його сорочкою й жбурнув глибоко в ліс. Він уже майже змусив себе повернутися до машини подивитися, коли до нього докотилася тиша, нищівними хвилями — кожна з власним гребенем і спадом, як крики, що їм передували.

«Вона б несла нам каву, — подумав він, потираючи рот, — якби поїхав до “Білої кухні”, якби не відмахнувся від тієї дороги». Офіціантка Трейсі, та кістлява з обвислими кульчиками й маленькою плоскою дупцею, завжди приносила каву без прохань. Він уявив, як Фариш відсувається в кріслі, поважно виставивши барило, й розводиться, як завжди, тирадою про яйця (як йому не подобається їх пити, хай скаже кухарці, щоб не робила їх надто твердими), а сам Денні за столом навпроти дивиться на його ковтунувату стару голову, вкриту ніби чорними водоростями, і роздумує: «Ти взагалі не знаєш, наскільки я близько».

Усе це щезло, і Денні зловив себе на тому, що роздивляється розбиту пляшку в бур’янах. Він розкрив і стиснув одну долоню, тоді другу. Шкіра була липка й холодна. «Мені треба звідси драпати», — панічно подумав він.

Проте з місця не зрушив. Ніби в нього перегорів запобіжник, що з’єднував мозок із тілом. Тепер, коли вікно в машині було розбите, а собаки припинили завивати й вищати, до нього донес­лася слабесенька мелодія з радіо. Чи люди, які співають ту пісню (якусь хрінь про зоряний пил у волоссі146), чи вони хоч колись задумувалися, що хтось слухатиме її на ґрунтовій дорозі біля покинутої колії з трупом перед собою? Ні: ті люди просто шелестять по Лос-Анджелесі й Голлівуді в білих костюмах із блискітками й окулярами темними зверху й прозорими внизу, попивають шампанське й нюхають кокс зі срібних таць. Вони ніколи не думали, — у студіях перед роялями, у мерехтливих шарфах і з вишуканими коктейлями, — ні разу не подумали, що якийсь бідняк стоятиме на ґрунтовій дорозі в Міссісіпі й розбиратиметься з якимись суттєвими проблемами, поки по радіо гратиме «у день, коли ти народився, янголи зійшлися…».

Таким людям ніколи не доводиться ухвалювати якихось важких рішень, збеленіло подумав він, роздивляючись свою забризкану кров’ю машину. Їм ніколи ніхріна не треба робити. Усе для них уже готово, наче в’язка нових ключів від автомобіля.

Він ступив крок до машини, лише один. Коліна тремтіли; хрускіт гравію під ногами наганяв жаху. «Треба рухатися!» — квапив він себе якоюсь гарячковою енергійною істерією, ошаліло роззираючись навсібіч (ліворуч, праворуч, у небо) і виставивши вперед руку, щоб спертися, якщо доведеться падати. «Берися до справи!» Уже стало досить очевидно, що йому робити; лишалося питання як, оскільки неможливо обійти того факту, що він би радше ножівкою собі руку відчикрижив, ніж торкнувся братового тіла бодай пальцем.

На приладовій панелі — у досить природній позиції — лежала зашмарована червона рука його брата, з пожовтілими від тютюну пальцями й великим рожевим перснем у формі гральних костей. Розглядаючи його, Денні спробував подумки повернутися до реальності. Потреба номер один у нього — нюхнути, щоб зосередитися й розігнати серце. У вежі нагорі вдосталь продукту, донесхочу продукту; і що довше він тут гається, то довше «транс ам» стоятиме в бур’янах, а всередині на сидіннях стікатимуть кров’ю мрець і двоє мертвих вівчарок.

Гаррієт, тримаючись за поруччя обома кулаками, розпласталася на животі й від переляку не насмілювалася навіть дихати. Через те, що ноги лежали вище голови, уся кров прибула до обличчя і серцебиття стугоніло їй у скронях. Ущухли верески в машині, різкі завивання тварин, які, здавалося, не припиняться ніколи, але навіть запалу тишу ті нелюдські лементи ніби розтягнули й подерли до безформності.

Там він і стояв, Денні Ретліфф, унизу на землі, вкрай дрібний з такої рівної сумирної відстані. Усе завмерло, ніби на картині. Кожний пагін трави, кожний листок на кожному дереві ніби причесали, промаслили й приклеїли.

Лікті затерпли. Гаррієт трохи посунулася у своїй неоковирній позі. Вона не була певна, що саме щойно побачила — усе відбувалося задалеко, — але постріли й крики чулися досить чітко, і залишки тих вересків досі дзвеніли їй у вухах: різкі, жалючі, нестерпимі. Будь-які рухи в машині припинилися; його жертви (темні обриси, більше однієї, скидалося на те) лежали незворушно.

Зненацька він обернувся; Гаррієт боляче стиснуло серце. «Прошу Тебе, Боже, — молила вона, — прошу, Боже, нехай він не йде сюди…».

Та він рухався в бік лісу. Енергійно — озирнувшись перед тим назад — схилився на галявині. У щілині між футболкою й поясом джинсів проступила стрічка кремово-білої шкіри, яка контрастувала з темно-коричневою засмагою на руках. Він переламав пістолет і роздивився його; встав, начисто натер сорочкою. Тоді запустив у бік лісу, і темна тінь пістолета пронеслася понад вкритою бур’янами землею.

Гаррієт — підглядаючи за всім цим через передпліччя — поборола потужний імпульс відвернутися. Хоч їй відчайдушно хотілося знати, що він робить, усе одно було навдивовижу нелегко зосередитися на тому, щоб не відривати погляду від однієї яскравої віддаленої точки; їй довелося витрусити з голови туман, який постійно застилав їй зір, ніби темрява, що оповивала цифри на дошці в школі, коли вона надто напружено на них дивилася.

За якийсь час він повернувся з лісу й підійшов до авто. Так він і став, спітнілою м’язистою спиною до неї, злегка опустивши голову, з прикипілими здерев’янілими руками до боків. Висока тінь простиралася перед ним на гравії чорною планкою, що вказувала на другу годину. У такій жаріні було приємно дивитися на неї, на тінь, що дарувала очам відпочинок і прохолоду. А тоді вона ковзнула геть і щезла, бо він обернувся й рушив у бік вежі.

Гаррієт скрутило шлунок у вузол. Наступної миті вона прийшла до тями, кинулася до свого пістолета, почала закостенілими пальцями його розгортати. В одну мить якийсь старий пістоль, з якого вона не вміла стріляти (і навіть не знала, чи правильно його зарядила) здався зовсім дрібницею між нею й Денні Ретліффом, особливо в такому ризикованому місці.

Її погляд безладно стрибав навсібіч. Де розміститися? Тут? Чи, може, з іншого боку, трішки нижче? А далі вона почула брязкіт металевої драбини.

Гаррієт нетямлячись озирнулася. Вона ніколи в житті не стріляла. Навіть якщо поцілить, то не вб’є за першим разом, а з хисткого дашка резервуара відступати нікуди.

Брязь… брязь… брязь…

Гаррієт — проживши на мить тілесний жах від того, як її хапають і скидають з вежі — зіп’ялася на ноги, та щойно зібралася шубовснути з пістолетом і всім іншим у люк, у воду, щось її спинило. Заметлявши руками вона подалася назад і відновила рівновагу. Резервуар — це пастка. Зіткнутися з ним віч-на-віч, серед дня — це вже досить кепсько, але всередині в неї не буде ані шансу.

Брязь… брязь…

Пістолет був важкий і холодний. Незграбно вхопившись за нього, Гаррієт поповзла боком з даху, а тоді обернулася на животі, стискаючи його обома руками, і посунулася вперед на ліктях якомога далі, так щоб не вистромлювати голову із-за краю контейнера. Поле зору звузилося й потемніло, звелося до єдиної щілини між повіками, наче дірка в рицарському забралі, і Гаррієт помітила, що дивиться крізь нього напрочуд відчужено, усе стало далеким і несправжнім, окрім якогось відчайдушного бажання згубити власне життя, як петарду, в єдиному вибуху, прос­то в обличчя Денні Ретліффу.

Брязь… брязь…

Вона підсунулася вперед, рівно стільки, щоб визирнути з краю, стискаючи в тремтячих руках пістолет. Відхилившись трохи далі, вона побачила його маківку, метрів за п’ять унизу.

«Не дивися вгору», — гарячково роздумувала Гаррієт. Вона закріпилася на ліктях, підняла пістолет, вирівняла його центр із мостом носа, а тоді — цілячись уздовж дула, виставляючи приціл якомога рівніше — заплющила очі й натиснула гачок.

Бах. З гучним вибухом пістолет вгатив її просто в ніс, вона скрикнула й перекотилася на спину, щоб схопитися обома руками за обличчя. У темряві за повіками спалахнув дощ із помаранчевих іскор. Десь там, глибоко в думках, вона почула, як пістолет летить на землю, порожнім дзенькотом відбиваючись від перекладин драбини, ніби то хтось тягає палицею по металевих прутах у зоопарку, але біль у носі був такий потужний і яскравий, що нічого подібного вона раніше не відчувала. Гаряча слизька кров цебеніла між пальців: вона заливала їй руки, Гаррієт відчувала її смак, а коли глянула на власні червоні долоні, то не змогла чітко згадати, де й чому перебуває в цю мить.

Вибух так сильно злякав Денні, що він ледве не відпустив драбину. На поперечині вище почувся важкий брязкіт, а наступної миті щось дзвінко луснуло його по тімені.

На мить йому здалося, що він падає, і Денні не знав, за що вхопитися, а тоді, стрепенувшись, наче зі сну, він усвідомив, що досі міцно тримає драбину обома руками. Біль вимивало з голови великими плоскими хвилями, ніби в годиннику, що вибивав час, хвилями, які зависали в повітрі й повільно розчинялися.

Він відчув, як повз нього щось пролетіло; здалося, ніби воно впало на гравій. Денні торкнувся скальпа — намацав свіжу ґулю, — а тоді обернувся, наскільки міг, і подивився вниз, щоб розібратися, що ж його вдарило. Сонце світло в обличчя, і внизу виднілася лише видовжена тінь контейнера і його власна — довгасте опу­дало на драбині.

Вікна «транс ама» на галявині під сонячним повітрям скидалися на сліпі дзеркала. Фариш встиг розмістити на вежі якусь пастку? Раніше Денні в цьому сумнівався, — але тепер усвідомив, що не може бути певен.

І от він тут. Денні ступив крок угору й спинився. Замислився, чи не спуститися, подивитися, що ж його вдарило, а тоді зрозумів, що це буде лише пуста трата часу. Те, що він зробив там, унизу, вже зроблено: а зараз він лізтиме далі, зосередиться на підйомі. Йому не хотілося підірватися, «але якщо так станеться, — відчайдушно подумав він, опустивши погляд на закривавлену машину, — то пішло воно все».

Не було іншого виходу, окрім як підійматися далі. Він потер садно на голові, глибоко вдихнув і продовжив підйом.

Усередині Гаррієт щось обірвалося, і вона знову опинилася в себе в тілі, на боці; і почувалася вона так, наче повернулася до вік­на, від якого відходила, а там уже інша шибка. Руку вкривала кров. На мить дівчинка задивилася на неї, не до кінця усвідомлюючи, що це.

Тоді згадала й різко сіла. Він наближається, не можна гаяти ані миті. Гаррієт піднялася, ніби зоп’яну. Зненацька ззаду вистромилася рука й схопила її за щиколотку, і Гаррієт закричала, стала від неї відбиватись і — несподівано — вирвалася. Вона кинулася до люка тієї ж миті, як позаду неї на драбині, ніби плавець із басейну, виринуло побите обличчя й забризкана кров’ю сорочка Денні Ретліффа.

Він був страшним, смердючим, кремезним. Гаррієт — задихаючись, мало не ридаючи від жаху — погнала вниз до води. Його тінь накривала відкритий люк, затуляючи сонце. Брязь: огидні мотоциклетні чоботи стали на драбину вгорі. Він спустився до неї, брязь-брязь-брязь-брязь.

Гаррієт обернулася й зіскочила з драбини. Шубовснула у воду ногами вперед. Опустилася донизу, в темряву й холод, доки ноги не торкнулися дна. Випльовуючи, давлячись від огидного смаку, вона змахнула руками й могутнім брасом випірнула на поверхню.

Але в ту ж мить як вона зринула, у неї на зап’ястку швидко зімкнулася міцна рука й висмикнула її з води. Денні Ретліфф стояв у воді по груди, тримався за драбину й перехилявся набік, щоб тримати її за руку, а його сріблисті очі — що ясно й потужно світилися на спеченому сонцем обличчі — пронизували, наче лезо.

Гаррієт борсалася, викручувалася й боролася, як могла, щоб відбитися, й із силою, про яку вона навіть не відала, намагалася вивільнитися, але хоч бризки води вона підняла гігантські, це нічого не дало. Він підняв її вгору, — просякнутий водою одяг поважчав; вона відчувала, як у нього від напруги тремтять м’язи — а Гаррієт усе вибивала віяла гидкої води йому в обличчя.

— Ти хто? — гукнув він. Губа в нього була розсічена, а щоки масні й неголені. — Шо ти від мене хочеш?

Гаррієт здушено охнула. Від болю в плечі забивало дух. На біцепсі в нього вигравало блакитне татуювання: похмурі обриси восьминога, розмазаний староанглійський шрифт, прочитати неможливо.

— Шо ти тут робиш? Кажи, не мовчи!

Він потрусив Гаррієт за руку, доки з неї не вирвався непрошений крик, і вона безпорадно забилася у воді в пошуках якоїсь опори. За мить він притиснув її ногу коліном і — високо, по-жіночому реготнувши, — вхопив за волосся на голові. Рвучко опустив її обличчям у брудну воду, тоді підняв, розбризкуючи краплі. Він увесь тремтів.

— Ану відповідай, суко мала! — закричав він.

Насправді ж Денні тремтів від шоку не менше ніж від люті. Він діяв так швидко, що не мав часу подумати; і хоч тримав дівчинку в руці, та все ж заледве сам у це вірив.

Ніс у малої був у крові; обличчя — вкрите брижами з водяного відбиття світла — посмуговане іржею й брудом. Вона зорила на нього з ненавистю, надута, як та сипуха.

— Ліпше починай говорити, — гукнув він, — і то вже. — Всередині резервуара голос гуркотів і відлунював. Крізь розвалений дах просочувалися промені, що дихали й важко мерехтіли по клаустрофобних стінах, огидним віддаленим світлом, ніби в колодязі шахти чи заваленій криниці.

У темряві обличчя дівчини білим місяцем плавало над водою. Він розчув швидкі дрібні звуки її дихання.

— Відповідай, — закричав Денні, — якого дідька ти тут робиш, — і знову нею трусонув, якомога сильніше, схиляючись над водою й іншою рукою міцно стискаючи драбину, трусив її за шию, доки дівчинка не залементувала; і хай який він був стомлений та переляканий, нутро йому скрутило від припливу гніву, і Денні так несамовито заревів понад її криками, що обличчя в дівчинки завмерло, а вереск застиг на вустах.

Йому боліла голова. «Думай, — наказав він собі, — думай». Він її спіймав, гаразд — але що з нею робити? Ситуація виявилася підступна. Денні завжди себе переконував, що в скруті зможе вибратися, випливши по-собачому, але тепер (по груди у воді, тримаючись за нестійку драбину) він уже не мав такої певності. Наскільки ж це важко — плавати? Корови вміють плавати, навіть коти — а він чому ні?

Він усвідомив, як мала старається спритно видертися з його хватки. Різко стиснув її сильніше, занурюючи пальці глибоко в шию, так, що вона заойкала.

— Слухай сюди, фіфо, — сказав він. — Ти зараз же швидко відповідаєш, кажеш, хто ти, і я тебе, може, не втоплю.

Це була брехня, і прозвучало як брехня. За її попелистим обличчям Денні бачив, що мала й сама це розуміє. Йому стало зле, бо то ж просто дитина, але іншого способу не було.

— Я тебе відпущу, — сказав він, на його думку, переконливо.

Дівчинка надула щоки й забилася в себе ще далі, чим лише більше роздратувала його. Він висмикнув її на світло, щоб краще роздивитися, і їй на біле чоло липкою стрічкою впав промінь сонця. Хоч було тепло, вона видавалася напівзамерзлою; він фактично чув, як цокотять у неї зуби.

Денні знов трусонув, так різко, що заболіло плече, — та хоч у неї по обличчю збігали сльози, губи дівчинка стиснула так міцно, що не видавала ні звуку. А тоді він краєм ока зненацька помітив, що у воді плаває щось бліде: маленькі білі балабушки, дві чи три, наполовину втонулі й підмиті водою в нього біля грудей.

Він подався назад — жаб’ячі яйця? — а наступної миті заверещав: лементом, який ошелешив його, що википів і ошпарив його із самих нутрощів.

— Господи боже! — Він вирячився на побачене, неспроможний повірити, а тоді метнув погляд на верхівку драбини, клаптики чорного пластику, що стрічками звисали з найвищої перекладини. Це кошмар, це не насправді: наркотики зіпсовано, його статок щез. Фариш помер, ні за що. Якщо спіймають — це вбивство першого ступеня. Господи.

— Це ти зробила? Ти?

Дитина ворухнула губами.

Денні помітив затоплену бульбашку чорного пакета, що плавала на воді, і з горла йому вирвався рик, ніби він запхав руку у вогонь.

— Шо це? Шо це? — кричав він, заганяючи її голову у воду.

Здушена відповідь. Перше слово з її вуст:

— Сміттєвий пакет.

— Шо ти з ним зробила? Га? Га? — Рука здавила Гаррієт шию. Швидким рухом він занурив їй голову у воду.

Гаррієт вистачило часу рівно на те, щоб вдихнути (перелякана, очі вибалушені на темну воду), а тоді він знову її занурив. Перед обличчям білим поривом піднялися бульбашки. Вона безгучно боролася серед світіння, пострілів і відлунь. З голови не йшов образ замкненої валізи, що гримить по дну річки, гуп-гуп, гуп-гуп, несеться течією, перекочується шкереберть по гладеньких мулкуватих каміннях, а серце Гаррієт обернулося на натиснуту клавішу піаніно, що однією й тією самою глибокою нотою різко й тривожно гупала, а за склепленими повіками, немов черкнута сірка, розгорілося видіння, білий спалах «люциферчика»147, що вистрибує в темряві…

Біль вгризся у скальп Гаррієт, коли — хлюсь — він її висмикнув за корені волосся. Її глушив власний кашель, від гуркоту й відлунь обертом ішла голова; він кричав їй слова, які вона не могла розібрати, а обличчя в нього зробилося кам’янисто-рудим, роздутим від люті й страшнючим на вигляд. Відригуючи, давлячись, Гаррієт била по воді руками й розмахувала ногами, щоб зачепитися бодай за щось, а коли носком ударила по стіні резервуара, то з насолодою вдихнула на повні груди. Полегшення було неземне, невимовне (магічний акорд, гармонія сфер); вона вдихала, вдихала і вдихала, доки він не заверещав і опустив її голову, а вуха забила вода.

Денні зціпив зуби й тримався. Грубі пута болю глибоко впилися йому в плечі, а від скреготу й похитування драбини він увесь спітнів. Голова дівчинки в нього в руці легко й хитко плигала, наче надувна кулька, що будь-якої миті може ковзнути з-під руки, а від брикань і колотнечі її тіла його занудило. Хай як він старався втриматися чи вмоститися, все одно не міг зручно стати; звісившись із драбини, без жодної основи, він постійно бовтав у воді ногами в пошуках опертя, якого там не було. Скільки треба часу, щоб утопити людину? Бридка робота, і ще бридкіша, якщо виконуєш її однією рукою.

Дзижчання комара над вухом доводило до сказу. Він сіпав навсібіч головою, намагався забратися від нього, але комаха, падлюка така, ніби відчувала, що руки в нього зайняті.

Усюди комарі: усюди. Нарешті вони відшукали його й зрозуміли, що він не рухається. Жала ненаситно, удоволено занурилися в підборіддя, в шию, тремтячу шкіру на руках.

«Ну давай, давай, просто закінчуй уже з цим», — підганяв він себе. Денні тримав дівчинку правою рукою — сильнішою, — але очі не відривалися від тієї, що стискала драбину. Він її вже майже не відчував і міг зрозуміти, що досі тримається, лише роздивляючись стиснені на перекладині пальці. Крім того, його лякала вода, і Денні боявся знепритомніти, надто задивившись на неї. Потопаючи, дитина може потягнути за собою дорослого чоловіка — тренованого плавця, рятувальника. Він чув такі історії…

Зненацька Денні усвідомив, що вона припинила борсатися. На якусь мить він затих в очікуванні. Голова м’яко піддавалася натиску руки. Денні трохи послабив хватку. Тоді, обернувшись, бо мусив пересвідчитися (хоча й дуже не хотів цього робити), він із полегшенням побачив, як її фігура мляво хлюпається в зеленій воді.

Денні обережно послабив тиск. Вона не рухалася. Задубілі руки закололо, і він гойднувся на драбині, щоб поновити хватку, і водночас збив з обличчя комарів. Він ще трохи на неї подивився: непрямо, краєчком зору, ніби на якусь жертву нещасного випадку на шосе.

Зненацька руки в нього так різко затремтіли, що Денні ледве втримався на драбині. Він витер передпліччям піт з обличчя, виплюнув ковток чогось кислого. Тоді, тремтячи з голови до п’ят, ухопився за наступну перекладину, випрямив обидва лікті й підтягнувся так, що поіржавіле залізо під ним гучно завищало. Хай який він був стомлений, хай як хотів забратися від води, Денні змусив себе обернутися й востаннє довго роздивитися тіло дів­чинки. Тоді штовхнув її ногою й спостерігав, як нерухомо, ніби колода, вона закручується геть у тінь.

Гаррієт припинила боятися. Її охопило щось дивне. Кайданки розімкнулися, замки зламалися, тяжіння відкотилося; вона пливла, підносилася все догори, зависла в безвітряній ночі: розкинувши руки, невагомо, ніби астронавтка. У кільватері тремтіла темрява, перехрещені діадеми набухали й розширялися, ніби кола від крапель на воді.

Пишнота й химерність. У вухах гуло; вона майже відчувала сонце, яке щосили палило їй спину, поки вона ширяла над попелистими просторами, широкими пустинями. Я знаю, як це — вмирати. Якщо розплющить очі, то побачить власну тінь (з розведеними руками, ніби різдвяний янгол), що мерехтить блакиттю на дні басейну.

Вода підгорнула нижню частину тіла Гаррієт і заспокійливо колихалася в унісон її диханню. Ніби вода — за межами тіла — дихала замість неї. Самі подихи стали забутою піснею: піснею янголів. Вдих: акорд. Видих: клич, тріумф, втрачені хори раю. Вона довго тримала подих; зможе втримати його ще трохи.

Ще трохи. Ще трохи. Зненацька плече Гаррієт штовхнула чиясь нога, і вона відчула, як обертом відпливає в затінений бік резервуара. М’який водоспад з іскор. Вона далі пливла в холоднечу. Сяй-сяй: падучі зірки, далеке сяйво, у темній атмосфері виблискують міста. Груди розпікав настирний біль, з кожною секундою сильніший, але «ще трохи, — твердила вона собі, — ще трошечки, треба боротися до останн…».

Голова цокнулася об протилежну стінку. Від інерції її гойднуло назад; і в тому ж русі, в тому ж зворотному відпливі, голову обернуло рівно стільки, що Гаррієт потайки зробила дрібнесенький мілісекундний вдих, а тоді знов ляпнулась обличчям униз.

Знову темрява. Темніша темрява, якщо таке можливо, що поглинала з її очей останні проблиски світла. Гаррієт висіла у воді й чекала, а навколо м’яко розпливався її одяг.

Вона опинилася біля стіни з безсонячного боку резервуара. Сподівалася, що тінь і рух води приховали її вдих (зовсім мацюпусінький, він лише торкнувся легенів); він не послабив страшенно­го болю у грудях, але його вистачило, щоб іще трохи протягнути.