Маленький друг

— Козоріг.

— Козоріг! — Сміх у нього був дещо неприємний і вкрадливий. — Значить, ти маленька кізонька. Ха-ха-ха!

Дзвони в баптистській церкві навпроти вибили полудень; їхнє крижане механічне дзеленчання викликало в Гаррієт один із її найраніших спогадів: Ліббі (осінній пополудень, насичене небо, руде й жовте листя в стічній канаві) нахиляється біля Гаррієт у своїй червоній парці, руками тримає її навколо талії. «Слухай!» І вдвох вони дослухалися до холодного прозорого вітру: мінорного тону — що незмінно лунав і через десятиліття, зимний і журний, наче тон у дитячому іграшковому піаніно, — який навіть у літню пору звучав наче голе гілля, зимові лижі й втрачені речі.

— Нічо, якщо включу радіо? — запитав водій. Коли Гаррієт не відповіла, бо плакала, він усе одно ввімкнув.

— Кавалєра маєш? — поцікавився він.

Надворі засигналила машина.

— Йо, — гукнув водій лімузина, виставивши в той бік долоню — і Гаррієт, здибившись, заціпеніло сіла, коли погляд Денні Ретліффа перехопив її погляд і спалахнув від упізнання; у нього на обличчі вона побачила відображення власного шоку. Наступної миті він зник, а Гаррієт дивилася вслід непристойно відстовбурченому заду «транс ама».

— Чуєш. Я кажу, — повторив водій — і, стрепенувшись, Гаррієт усвідомила, що він перехиляється через сидіння й дивиться на неї. — То маєш кавалєра?

Гаррієт спробувала спостерігати за «транс амом», але непримітно — і побачила, що через кілька кварталів авто повертає ліворуч, у бік залізничної станції й старих навантажувальних парків. Церковний дзвін навпроти — на останній присмертній ноті свого хоралу — з раптовою люттю вибив годину: дзень-дзень-дзень-дзень-дзень…

— Гонориста ти, — сказав водій. Голос у нього був дражливий і кокетний. — Шо нє?

Зненацька Гаррієт стрельнуло, що він може розвернутися й під’їхати назад. Вона перевела погляд на вхідні сходи похоронного залу. Там з’юрмилося кілька людей — групка старих чоловіків, що курили цигарки; Аделаїда й містер Самнер стояли осторонь, він турботливо схилився над нею — це він їй сигарету запалює? Адді роками не курила. Але от вона стоїть зі схрещеними руками, закинула голову, ніби якась чужа людина, і видихає струмінь диму.

— Хлопці гонористих не люблять, — говорив водій.

Гаррієт вийшла з машини — дверцята так і не зачиняли — і прожогом рушила до сходів похоронного залу.

Коли Денні проїжджав повз похоронний зал, йому потилицею пробіг розпачливий пергаміновий дрож. Ефірна метамфетамінова ясність ковзала над ним в дев’ятистах різних напрямках одночасно. Годинами він шукав ту дівчинку, шукав усюди, прочісував місто, об’їжджав житлові вулиці нескінченними повзучими колами. І тут, щойно він намірився забути про Фаришеву вказівку й припинити пошуки — от і вона.

Із Сомом, на хвилинку: у цьому й усе паскудство. Звісно, ніколи не можна було точно сказати, де вигулькне Сом, бо його дядько — один із найбагатших чоловіків у місті, як серед білих, так і серед чорних, адже володіє підприємницькою імперією, яка надає безліч послуг: риття могил, підрізання дерев, фарбування будинків, розмелювання пеньків, покрівельні й бухгалтерські роботи, ремонт машин і дрібної техніки і ще з пів десятка інших справ. Ніколи не відомо, де Сом вигулькне: збиратиме для дядька плату за оренду в Ніґертауні, митиме на драбині вікна будівлі суду, або ж сидітиме за кермом таксі чи катафалка.

Але як пояснити оце — цю двадцятикратну автотрощу змаячілої реальності. Бо занадто сильний збіг — побачити ту дівчинку (не абикого, а саме її) на задньому сидінні похоронного лімузина де Б’єнвіля із Сомом за кермом. Сом знав, що в них лежить без діла величезна партія продукту, і він видавався аж надто невимушено допитливим стосовно того, де Денні з Фаришем її тримають. Так, він по-своєму, ненав’язливими балачками демонстрував надмірну цікавість, двічі наголошував, що «під’їде» до їхнього трейлера, без попередження приїздив щось рознюхувати на своєму «ґран торіно», ховаючись у темряві затонованих вікон. Він на диво багато часу проводив у туалеті, тицявся там, відкручував на повну крани; трішки зашвидко підводився, коли назовні виходив Денні й бачив, як він заглядає знизу під «транс ам». Шина спустила, так він казав. Здалося, що в тебе шина спустила, мужик. Але з колесом усе було в нормі, і вони обоє про це знали.

Ні, Сом і дівчинка — найменша з його проблем, подумав він із безпорадним відчуттям неминучості, підстрибуючи на всипаній гравієм дорозі в бік водонапірної вежі; здавалося, він підстрибує на ній увесь час: у ліжку, у снах, по двадцять п’ять разів на день втрапляючи в одну й ту саму вибоїну. Ні, річ не лише в наркотиках, це відчуття, ніби ти під наглядом, не лише від них. Через злом у Юджина й напад на Ґам вони всі постійно озиралися собі через плече й підстрибувати навіть від найменшого шелесту, але найбільше хвилював Фариш, який перегрівся до точки кипіння.

Поки Ґам була в лікарні, Фаришу не було потреби навіть прикидатися, що він спить. Натомість він цілими ночами сидів і змушував Денні сидіти поруч: крокував, будував плани за запнутими від світанку шторами, ділив на дзеркальці наркотики й до хрипу базікав. А тепер, коли Ґам повернулася додому (стоїчна, індиферентна, із сонними очима й човганням повз одвірок до туалету), її присутність у домі не розірвала цей шаблон, а посилила Фаришеву тривогу до майже нестерпного піка. На кавовому столику, біля дзеркальця й лез, з’явився заряджений пістолет 38-го калібру. За ними полювали сили — небезпечні сили. Під загрозою — безпека їхньої баби. І так, Денні може й хитати головою на певні Фаришеві теорії, але хтозна? Долфус Різ (персона нон ґрата після випадку з коброю) часто похвалявся своїми зв’язками з організованою злочинністю. А організована злочинність, яка в наркобізнесі відповідає за розповсюдження, ще з часів убивства Кеннеді нерозривно пов’язана з ЦРУ.

— Не за себе, — белькотів Фариш, затиснувши ніс і відкидаючись у кріслі, — ух, не за себе я переживаю, а за нашу бідолаху Ґам. З якими ж уйобками ми маємо діло? На своє життя мені взагалі наплювати. Бляха, за мною босим по джунглях гналися, я з добрий тиждень ховався в повному багні в заливному полі, через бамбук дихав. Вони взагалі ніхера не зможуть мені зробити. Чули? — мовив Фариш, тицяючи лезом складаного ножа на випробувальну таблицю телевізора. — Ви мені взагалі ніхера не зробите.

Денні схрестив ноги, щоб не смикалося коліно, але нічого не сказав. Те, як Фариш дедалі частіше став обговорювати свій воєнний досвід, — бентежило, бо за роки В’єтнаму він більшу частину часу провів у державній психіатричній клініці у Вітфілді. Зазвичай Фариш беріг «‘намські» історії для більярдної. Денні вони здавалися бриднею. Лише нещодавно Фариш йому оповів, що керівництво серед ночі будило певних в’язнів і психічнохворих — ґвалтівників, шизанутих, кого не шкода — і відправляло їх на цілком таємні військові операції, звідки ніхто не мав повертатися. Чорні гелікоптери серед ночі на в’язничних бавовняних полях, у сторожових вежах порожньо, поміж порожніх стебел гуляє могутній вітер. Чоловіки в балаклавах, озброєні АК-47.

— І шо я тобі скажу, — мовив Фариш, озираючись через плече, перш ніж плюнути в бляшанку, яку всюди носив із собою. — З них не всі англійською балакали.

Денні хвилювало, що мет досі лежить у них (хоч Фариш його по кілька разів на день маніакально ховав і переховував). Сам Фариш казав, що треба, щоб продукт «трохи настоявся», перш ніж його пускати в рух, але тепер, коли вони втратили Долфуса, збутися товару (наскільки знав Денні) стало реальною проблемою. Сом запропонував їх із кимось звести, з якимсь своїм кузе­ном з півдня Луїзіани, але це було до того, як Фариш став свідком нишпорення під машиною й кинувся надвір з ножем, погрожуючи відрізати Сомові голову.

І Сом — що мудро з його боку — відтоді більше не навідувався, навіть не дзвонив, та, на жаль, на цьому Фаришеві підозри не скінчилися. Він стежив і за Денні й хотів, щоб Денні про це знав. Іноді він підкидав якісь хитрі звинувачення або зовсім вдавався до лукавства й загадковості, прикидаючись, ніби ділиться з Денні якимись вигаданими таємницями; іноді відкидався в кріслі, ніби до чогось додумався — розпливаючись у широкій усмішці — й промовляв:

— Сучий ти син. От же сучий син. — А ще іноді без попереджень підстрибував і починав кричати, напускаючись на Денні з різноманітними уявними побрехеньками й зрадами. Єдине, як Денні міг утримати Фариша від повного божевілля й не дати йому збити себе на квасне яблуко — це постійно бути спокійним, хай там що Фариш говорить чи робить; він терпляче зносив Фаришеві звинувачення (що надходили несподівано й нестримно, з бентежними проміжками): відповідав повільно й обачно, цілком ввічливо, ніяких вигадок, жодних різких рухів, мовби виходив із машини з піднятими руками.

Тоді, одного ранку перед світанком, щойно заспівали пташки, Фариш зірвався на рівні ноги. Він біснувався, щось лопотів, постійно шмаркався в скривавлену хустинку, доки не видобув звідкись речовий мішок і став вимагати, щоб його повезли в місто. Опинившись там, він наказав Денні залишити його в центрі, а самому поїхати додому й чекати на телефонний дзвінок.

Але Денні (якому після стількох знущань і безпідставних звинувачень зрештою все це осточортіло) цього не зробив. Натомість він поїхав за ріг, припаркував машину на порожній стоянці біля пресвітеріанської церкви і — пішки, тримаючи безпечну відстань — пішов за Фаришем, який люто пер по тротуару зі своїм армійським наплічником.

Він заховав наркотики в старій водонапірній вежі за колією. У цьому Денні був майже певен, тому що — загубивши Фариша в заростях навколо маневрових парків — запримітив, як той удалині, високо в повітрі, вимучено здирається драбиною вежі, закусивши лямку наплічника — величний силует на тлі абсурдно рожевого світанкового неба.

Денні одразу розвернувся, повернувся до машини й поїхав просто додому: зовні спокійний, але в умі зовсім розбурханий. Ось де все заховано — у вежі, і досі лежить там: метамфетаміну на п’ять тисяч доларів, на десять тисяч, коли розбодяжити. Фаришеві гроші, не його. Він побачить лише пару сотень доларів — стільки, скільки Фариш йому відслинить — колись, коли вони його продадуть. Але кількох сотень не вистачить, щоб переїхати в Шривпорт чи Батон-Руж, не вистачить, щоб знайти собі квартиру й дівчину та влаш­туватися на роботу у сфері дальнього вантажного перевезення. Щойно він чкурне з цього забиченого містечка — геві-метал на восьмидоріжковому магнітофоні, більше жодного кантрі, ніколи. Велика хромована вантажівка (димчасті вікна, кабіна з кондиціонером) несеться по федеральній автомагістралі на захід. Геть від Ґам. Геть від Кертіса, у якого на обличчі вже почали прокльовуватися печальні підліткові прищі. Геть від збляклої шкільної фотографії його самого, що висіла над телевізором у трейлері Ґам: він худорлявий, потайний на вигляд, з довгою темною гривкою.

Денні припаркував авто, закурив і відкинувся в сидінні. Сам резервуар, що височів десь за чотирнадцять метрів від землі, був дерев’яною бочкою з гостроверхою кришкою на цибатих металевих опорах. До вершини резервуара з водою, де відкривався люк, вела хистка драбина.

І вдень і вночі Денні не йшов із голови образ наплічника, що манив його, ніби різдвяний подарунок на найвищій полиці, куди забороняли лізти й заглядати. Завжди, коли він сідав у машину, наплічник притягував його магнетичними чарами. Він уже двічі самотужки їздив до резервуара, просто сидів, дивився на нього й мріяв. Багатство. Його шлях для втечі.

От би забрати його собі, хоч воно йому не належить. І Денні неабияк боявся лізти по нього через страх, що Фариш підпиляв перекладину, заклав у люк пістолет на пружині чи підлаштував на вежі ще якусь пастку — Фариш, який навчив Денні виготовляти кустарні трубні бомби; Фариш, у кого вся лабораторія обставлена саморобними пастками пунджі з дощок та іржавих цвяхів, ще й обнесена прихованими в бур’янах натяжними шнурами; Фариш, який нещодавно через рекламу на останній сторінці «Солдата фортуни»129 замовив собі набір для виготовлення балістичних ножів на пружині.

— Натискаєш отут і — шух! — примовляв він, бадьоро підстрибуючи з робочого місця на захаращеній підлозі, поки Денні — весь побілілий — читав ззаду на картонній коробці: «Калічить нападників на відстані до десяти метрів».

Хтозна, які пастки він поховав на вежі. Якщо вони взагалі там є, то (знаючи Фариша) вони не вбивають, а калічать, але Денні не тішила думка про втрату пальця чи ока. Проте якийсь наполегливий шепіт постійно нагадував йому, що, можливо, Фариш узагалі там жодних пасток не наставив. Двадцять хвилин тому, дорогою на пошту, щоб відправити бабин рахунок за електроенергію, Денні охопив скажений вибух оптимізму, сліпуче видиво безтурбот­ного життя, що чекає на нього на півдні Луїзіани, тож він повернув на Мейн-стріт із наміром просто піднятися вежею, вивудити мішок, заховати його в багажнику — у запасці — і не озираючись виїхати з міста.

Але тепер, на місці, виходити з машини йому не хотілося. У бур’янах біля підніжжя вежі нервово виблискувало щось дрібне й сріблясте — наче дріт. Тремтячими від фену руками Денні підкурив сигарету й втупився у вежу. Відірваний палець на нозі чи руці здасться раєм у порівнянні з тим, що зробить Фариш, якщо бодай на йоту запідозрить, що Денні собі надумав.

І з того, що Фариш серед усіх можливих схованок для наркотиків вибрав резервуар із водою, можна було домислити багатозначний висновок: умисний плювок в обличчя Денні. Фариш знав, як той боїться води — відколи їхній батько спробував навчити його плава­ти, зіштовхнувши з пірса в озеро, коли Денні було чотири-п’ять років. Та замість того, щоб поплисти — як було з Фаришем, Майком та іншими братами, коли так робили їм — він став тонути. Денні дуже чітко все це пам’ятав: жах від занурення, а тоді жах від харкан­ня й спльовування повної піску мутної води, коли батько (розлю­чений, бо мусив повністю вдягненим стрибати в озеро) кричав на нього; тож коли Денні покидав той занехаяний пірс, він більше не мав особливого бажання хоч колись занурюватися в глибоку воду.

Також Фариш норовливо проігнорував практичну загрозу від зберігання кришталю в такому невдалому вологому місці. Одного дощового березневого дня Денні був у лабораторії з Фаришем, і через вологість речовина не хотіла кристалізуватися. Хоч як вони з нею морочилися, та злипалася й липкою твердою котлетою осідала на дзеркальці під пальцями — усе марно.

Денні — з відчуттям поразки — трішки нюхнув, щоб заспокоїти нерви, а тоді викинув сигарету у вікно й завів машину. Опинившись знову на вулиці, він зовсім забув про свою реальну справу (відправити бабин рахунок) і знову проїхав повз похоронний зал. Але хоч Сом досі сидів у лімузині, дівчинки там не було, а на передніх сходах роїлося забагато людей.

«Може, проїду ще одне коло по кварталу», — подумав він.

Александрія: плоска й безлюдна, колообіг повторюваних вуличних знаків, гігантська модель залізниці. Рано чи пізно тут тебе зборює відчуття нереальності. Безвітряні вулиці, безбарвне небо. Будівлі порожні, лише картон і бутафорія. «І якщо їхати досить довго, — подумав він, — завжди опинишся саме там, звідки почав».

Ґрейс Фонтейн трохи зніяковіло піднялася передніми сходами до вхідних дверей будинку Еді. Крізь коридор, звужений масивними заскленими шафами для книг, вона подалася на голоси й святковий дзенькіт скла у переповнену вітальню. Стрекотів вентилятор. У кімнаті яблуку було ніде впасти: чоловіки поскидали піджаки, жінки світили рум’яними обличчями. На лляній скатертині стояла чаша з пуншем, а також тарелі з битими коржиками130 й шинкою; срібні вазочки з арахісом і зацукрованим мигдалем; стос червоних паперових серветок («непоказні», — відзначила місіс Фонтейн) з виведеними золотом ініціалами Еді.

Стискаючи сумочку, місіс Фонтейн стояла в одвірку й чекала, коли на неї звернуть увагу. Якщо зважати на житло, будинок Еді (бунгало, якщо відверто) був менший, ніж у неї, але місіс Фонтейн походила з сільських людей («добрих християн», як вона любила зазначати, та все одно народу пагорбів), і її лякали чаша для пуншу, штори із золотого шовку й великий плантаційний стіл для трапез, — за яким навіть із вставкою вміщалося як мінімум дванадцятеро людей — а також домінантний портрет батька Судді Кліва, що затьмарював дрібну камінну полицю. По периметру кімнати — ніби в школі танців — у повній готовності стояли двадцять чотири стільці з «лірною» спинкою й розшитими в стилі пті-пуан сидіннями; і хоч кімната була трохи замала й занизька для розміщення такої кількості масивних темних меблів, місіс Фонтейн усе одно почувалася в ній зляканою.

Едіт — у білому коктейльному фартуху поверх чорної сукні — запримітила місіс Фонтейн, відклала тацю з коржиками й підійшла до неї.

— Ти тут, Ґрейс. Дякую, що зайшла. — На ній були важкі чорні окуляри — чоловічі, схожі на ті, що носив Портер, покійний чоло­вік місіс Фонтейн; не дуже личать жінці, подумала місіс Фонтейн; крім того, зі столової склянки, обгорнутої знизу вологою різдвяною серветкою, вона пила щось дуже подібне на віскі з льодом.

Місіс Фонтейн — не в змозі стриматися — зазначила:

— Ви ніби святкуєте, таку вечірку тут скликали після похорону.

— Ну, не лягати ж і вмирати, — огризнулася Еді. — Сходи візь­ми собі закусок, поки ще гарячі, будь ласка.

Місіс Фонтейн, збентежена, стояла непорушно й блукала незосередженим поглядом по віддалених об’єктах. Зрештою відповіла невиразно:

— Дякую, — і манірно рушила до шведського столу.

Еді приклала прохолодну склянку собі до скроні. До сьогодні вона бувала під мухою з пів десятка разів за все життя — і всі до тридцяти й за суттєво радісніших обставин.

— Едіт, люба моя, тобі чимсь допомогти?

Якась жінка з баптистської церкви — невисока, круглолиця, з добросердечною бентегою в поведінці, наче Вінні-Пух — і хоч стрельте, але Едіт не могла пригадати, як її звуть.

— Ні, дякую! — відмовилася вона, поплескавши жінку по спині, після чого попрямувала поміж людей. Від болю в ребрах забивало дух, проте, як на диво, вона була за це вдячна, бо так їй стало легше зосередитися — на гостях, гостьовій книзі, чистих склянках; на гарячих закусках, поповненні таці з крекерами, регулярному дозаправленню імбирним елем чаші з пуншем; і всі ці турботи також відволікали її від смерті Ліббі, яку вона ще поки не осягнула цілком. За останні кілька днів — скаженій гротескній мазанині з лікарів, квітів, ритуальних гримерів, паперів на підпис і людей, що прибували здалеку — вона не пролила ані сльози; віддала всю себе поминкам після похорону (сріблу, яке треба відполірувати, чашкам для пуншу, які треба з дзенькотом знести з горища й помити), частково заради гостей здалеку, серед них деякі не бачилися роками. Звісно ж, хай яка сумна оказія, та всі хочуть мати можливість надолужити час розлуки; і Еді була вдячна за такий стимул рухатися далі, всміхатися й підсипати у вазочки зацукрований мигдаль. Минулого вечора вона зав’язала волосся білою ганчіркою й гасала по будинку із совком, поліролем і щіткою для килима: підбивала подушки, протирала дзеркала, совала меблі, витрушувала килимки й натирала підлогу, коли перевалило далеко за північ. Вона розставила квіти, заново розмістила тарілки в серванті. Тоді пішла на свою бездоганну кухню, напустила повну велику раковину мильної води і — тремтливими від утоми руками — одне за одним вимила тендітні запилені чашки для пуншу, загалом сотню чашок; а коли о третій ночі нарешті доповзла до ліжка, то заснула сном немовляти.

Маленька рожевоноса кішка Ліббі, Цвітінь — найновіше поповнення в господарстві — з жахом ретирувалася в спальню Еді, де скрутилася під ліжком. Зверху на книжковій шафі й серванті вмостилися коти самої Еді, усі п’ятеро — Цятка, Саламбо, Рамзес, Ганнібал і Худуля: усі сиділи на чималій відстані, помахували хвостами й блискали відьмацькими жовтими очима на дійство внизу. Загалом Еді любила гостинні прийоми не більше ніж коти, та сьогодні тішилася такою навалою людей: вони відволікли від власної родини, чия поведінка її не влаштовувала й радше дратувала, ніж розраджувала. Вони всі її втомили — особливо Адді, що всюди тинялася з тим жахливим містером Самнером — красномовцем містером Самнером, кокетуном містером Самнером, якого їхній батько, Суддя, зневажав. І ось вона торкається його рукава й лупає на нього очима, потягуючи пунш, який навіть не допомогла готувати, із чашок, які не допомогла мити; Адді, яка ані дня не прийшла посидіти біля Ліббі в лікарні, бо боялася пропустити свій денний сон. Утомила її й Шарлотта, яка також не приїхала в лікарню, бо надто зайнята була валянням у ліжку, змордована всіма своїми вигаданими нападами меланхолії; її втомила Тетті — яка в лікарню таки приїздила, і не раз, але лише щоб пропонувати небажані сценарії того, як Едіт могла уникнути аварії й краще зреагувати на той незв’язний дзвінок від Еллісон; її втомили діти та їхнє гіпертрофоване голосіння в похоронному залі й на цвинтарі. Тепер дівчатка сиділи на задній веранді й далі скавуліли, точно як за тим здохлим котом. «Нічого глобального, — з гіркотою подумала Еді, — у світі нічого глобального не сталося». Не менш нудотними видавалися крокодилячі сльози кузини Делл, яка роками не навідувала Ліббі.

— Це ніби знову втратити маму, — сказала була Тетті; проте для Еді Ліббі була і за маму, і за сестру. Ба більше: вона була єдиною людиною на світі, зі всіх чоловіків і жінок, мертвих і живих, чия думка для Еді важила бодай грам.

На двох із цих «лірних» кухонних стільців — старих друзів у біді, що збилися попід стінами невеликої кімнати — колись лежала труна їхньої матері, понад шістдесят років тому у тьмавій нижній вітальні Напасті. Виїзний священник — Божої церкви, навіть не баптистської — читав із Біблії: якийсь псалом, щось про золото й онікс, але він вимовляв онікс як «гонікс», і надалі це стало сімейним жартом: «гонікс». Бідна підлітка Ліббі, виснажена й охляла в старій материній чорній сукні для чаювання, підшитій у подолі й у грудях; порцеляново-бліде обличчя (природна безкровність тогочасних білявок, до появи лосьйонів для засмаги й рум’ян), спустошене безсонням і горем до хворобливої сухої крейди. Найбільше Еді пам’ятала, як її пальцям у долоні Ліббі було мокро й гаряче; як вона весь час простояла, втупившись священнику в ноги; хоч він і намагався перехопити її погляд, вона надто соромилася дивитися йому в обличчя, і за понад пів століття досі бачила ті тріщини в шкірі його шнурованих туфель, іржавий рубець сонця на холошах його чорних штанів.

Смерть батька — Судді — була одним із тих відходів, що їх усі називають Благодаттю: і той похорон видався напрочуд втішним, було багато червонощоких «краян» (так Суддя з друзями називали один одного, усі його дружки-рибалки й приятелі з Асоціації адвокатів), які стояли спинами до каміна в нижній вітальні Напасті, попивали віскі й обмінювались історіями про «старого Розбійника», яким він був у молодості й дитинстві. «Старий Розбійник» — то було його прізвисько. А менше ніж за пів року маленький Робін — навіть тепер вона не зносила тієї думки, та дрібна труна, ледве півтора метра завдовжки; як вона взагалі пережила той день? Повний шприц «Компазину»… настільки сильне горе, що її охопило наче нудотою, наче харчовим отруєнням… виблюваний чорний чай і гарячий заварний крем…

Вона підняла очі з туману, в якому перебувала, і ледь не поточилася додолу, побачивши дрібну, схожу на Робіна постать у кедах і підрізаних джинсах, що пробиралася коридором: малий Галл, усвідомила вона після кількох ошелешених секунд, друг Гаррієт. Хто взагалі його впустив? Еді ковзнула в коридор і прокралася за ним. Коли вхопила його за плече, хлопець підскочив, зойкнув — дрібним хрипким писком від страху — і зіщулився перед нею, наче мишка перед совою.

— Чимсь допомогти?

— Гаррієт… Я…

— Я не Гаррієт. Гаррієт моя онука, — мовила Еді, схрестила руки й дивилася на нього з лукавою втіхою від його скрути, за що Гелі її ненавидів.

Гелі спробував знову:

— Я… я…

— Вперед, не бійся.

— Вона тут?

— Так, вона тут. А тепер біжи додому. — Вона взяла його за плече й обернула, однією рукою, до дверей.

Хлопець вирвався.

— А вона повернеться в табір?

— Зараз не час для забавок, — гаркнула Еді. Хлопцева мати — непутяща мала пискачка ще з дитинства — не спромоглася ні на похорон прийти, ні квітів відправити, ні навіть подзвонити. — Біжи і скажи матері, щоб не пускала тебе чіплятися до людей, коли в них хтось помер. А тепер марш! — скрикнула вона, поки хлопець, роззявившись, лупав очима.

Еді стояла біля дверей і спостерігала, поки він спускався сходами й — не надто поспішаючи — поплентався за ріг і геть із поля зору. Тоді вона пішла на кухню, вийняла з шафки під раковиною пляшку віскі, освіжила собі тодді131 й подалася назад у вітальню — подивитися, як там гості. Людей меншало. Шарлотта (на вигляд дуже пом’ята, змокріла й рожева на обличчі, ніби від якоїсь напруженої роботи) стояла на своїй позиції біля чаші з пуншем і причмелено всміхалася мопсоподібній місіс Чефін, флористці, яка приязно балакала з нею, посьорбуючи напій.

— Я тобі от що пораджу, — говорила та — чи кричала, бо місіс Чефін, як і багато глухуватих людей, зазвичай сама підвищувала голос замість того, щоб попросити інших говорити гучніше. — Заповни чимсь гніздо. Втрата дитини — це жахіття, але у своїй галузі я бачу багато смерті, і найкраще в цьому випадку взятися до справи й завести ще кількох малюсиків.

Еді помітила у своєї доньки ззаду на колготах велику стрілку. Відповідати за чашу з пуншем завдання не з найважчих — цим могла б і Гаррієт чи Еллісон зайнятися, і Еді й призначила б їм цю роботу, якби не вважала недоречним, щоб Шарлотта стояла при вході й трагічно світила очима.

— Але я не знаю, що робити, — перелякано пропищала вона, коли Еді підштовхнула її до чаші й всучила в руку черпак.

— Наливай у чашки й підливай більше, якщо попросять.

У розпачі — ніби замість черпака їй вручили гайковий ключ і приставили не до пуншу, а до якогось хитромудрого механізму — Шарлотта глипнула на матір. Біля чашок і блюдець — непевно всміхаючись — ввічливо затрималися кілька панянок із хору.

Еді вихопила в Шарлотти черпак, занурила його, наповнила одну чашку й відставила її на скатертину, а тоді подала черпак назад Шарлотті. У кінці столу мініатюрна місіс Тіґартен (уся в зеленому, ніби маленьке моторне деревне жабеня, з широким ротом і великими водянистими очима) драматично приклала поцятковану долоню собі до грудей.

— Милостивий! — скрикнула вона. — Це мені?

— Певна річ! — відказала Еді своїм найпроменистішим сценічним голосом, і панянки — уже світячись усмішками — посунули в їхньому напрямку.

Шарлотта похапцем учепилася в материн рукав.

— Але що мені їм говорити?

— А освіжає як, правда? — гучно похвалила місіс Тіґартен. — Тут імбирний ель?

— Не думаю, що тобі обов’язково щось говорити, — тихо сказала Еді Шарлотті, а тоді на повний голос товариству, що зібралося: — Так, це звичайний неалкогольний пунш, нічого особ­ливого, ми такий на Різдво п’ємо. Мері Ґрейс! Кетрін! І ви пригостіться!

— Ой, Едіт… — Хористки проштовхнулися. — Який же чудовий вигляд усе має… Не знаю, звідки в тебе стільки часу…

— Едіт така вправна господиня, вона все необхідне за кілька секунд зготує, — це від кузени Люсінди, яка щойно підійшла, з руками в кишенях спідниці.

— Ну, для Едіт то завиграшки, — почувся тонкий голос Аделаїди, — у неї є морозилка.

Еді, проігнорувавши таку зневагу, належно всіх представила й вислизнула, покинувши пунш на Шарлотту. Тій лише потрібно було сказати, що робити, і вона все виконувала, якщо не йшлося про якусь незалежну думку чи рішення. Смерть Робіна для Еді по-своєму стала подвійною втратою, бо вона також утратила Шарлотту — свою енергійну щебетливу доньку, яка так трагічно перемінилася; фактично, згубила себе. Звісно ж, від таких ударів ніхто не відходить до кінця, але минуло понад десять років. Люди якось зібралися з силами, живуть далі. Еді зажурено згадувала Шарлоттине дитинство, коли та оголосила, що хоче стати покупчинею модного одягу у великому універмазі.

Місіс Чефін поставила чашку на блюдце, яке балансувало у неї в лівій долоні.

— Знаєш, — сказала вона Шарлотті, — на різдвяний похорон дуже добре пасує пуансетія. У ту пору в церквах буває страшенно темно.

Еді стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилася на них. Вона збиралася, щойно випаде доречна мить, сама перекинутися кількома словами з місіс Чефін. Хоч Дікс і не зміг — за такий короткий термін, як сказала Шарлотта — прибути з Нешвілла на похорон, увагу Еді привернула композиція з жасмину й троянди «айсберг», яку він прислав (надто декоративна, надто естетична, якась жіночна). Безперечно, більш витончена, ніж звичні композиції місіс Чефін. Тоді, у похоронному залі, вона зайшла в кімнату, де місіс Гетфілд Кін допомагала місіс Чефін з квітами, і саме встигла почути, як місіс Кін — манірно, ніби у відповідь на недоречну таємницю — каже:

— Ну, то могла бути Діксонова секретарка.

Поправляючи пагін гладіолуса, місіс Чефін шморгнула й шельмувато схилила голову набік.

— Але. То я підняла слухавку і сама прийняла замовлення, — сказала вона — відступивши, щоб роздивитися своє рукоділля, — і, як на мене, зовсім вона не як секретарка розмовляла.

Гелі не пішов додому, а лише повернув за ріг і обігнув подвір’я Еді до бічних воріт, де запопав Гаррієт, що сиділа на задньому подвір’ї на гойдалці-човнику. Без зайвих церемоній він підбіг до неї й сказав:

— Чуєш, ти коли додому повернулася?

Він очікував, що його прибуття одразу її звеселить, а коли цього не сталося, роздратувався.

— Ти отримала мій лист? — запитав він.

— Отримала, — відповіла Гаррієт. Вона мало не до нудоти об’їлася зацукрованого мигдалю зі столу, і його присмак гидко затримався їй у роті. — Не треба було його писати.

Гелі сів на гойдалку біля неї.

— Та я сполошився. Я…

Рвучким кивком Гаррієт указала на веранду Еді за якихось шість метрів від них, де з чашками пуншу стояли й балакали четверо чи п’ятеро дорослих.

Гелі глибоко вдихнув. Уже тихішим тоном він сказав:

— Тут страх що твориться. Він по всьому місту їздить. Дуже повільно. Ніби шукає нас. Я був з мамою в машині, і тут він, стоїть припаркований біля естакади, наче когось там чекає.

Удвох вони, хоч і сиділи пліч-о-пліч, дивилися просто вперед, на дорослих на веранді, а не одне на одного. Гаррієт мовила:

— Ти не повертався туди по возик, так?

— Ні! — обурено відказав Гелі. — Думаєш, я що, зовсім здурів? На початку він там щодня тинявся. А останнім часом їздить на навантажувальні парки, біля колії.

— Навіщо?

— А я звідки знаю? Пару днів тому мені було нудно, і я пішов на склад покидати тенісними м’ячами. Тоді почув, як під’їжджає машина, і пощастило, що заховався, бо то був він. Мені ще ніколи так страшно не було. Він зупинив машину і трохи так посидів. Тоді встав і походив туди-сюди. Може, за мною слідкував, я не знаю.

Гаррієт потерла очі й сказала:

— Я недавно бачила, як він їхав у той бік. Сьогодні.

— До колії?

— Напевно. Я ще подумала, куди це він.

— Я тільки радий, що він мене не побачив, — сказав Гелі. — Він як вийшов з машини, у мене ледь серце не розірвалося. Я з годину в кущах ховався.

— Треба туди сходити на спецзавдання, подивитися, що він там робить.

Спочатку вона подумала, що через слово «спецзавдання» Гелі не зможе опиратися, і здивувалася з того, як рвучко й твердо він відповів:

— Без мене. Я туди більше не піду. Ти не розумієш…

Голос у нього різко погучнішав. Дорослі на веранді обернули беземоційні обличчя в їхньому напрямку. Гаррієт штурхнула його під ребра.

Він скривджено зиркнув на неї:

— Але ж не розумієш, — повторив він, уже тихіше. — Сама б подивилася. Якби він мене побачив, то вбив би, видно було з того, як він роззирався. — Гелі зімітував той вираз: викривлене обличчя, очі ошаліло блукають по землі.

— Що він там шукав?

— Не знаю. Я серйозно, я більше з ним не зачіпатимуся, Гаррієт, і тобі теж раджу. Якщо він чи хтось із його братів здогадається, що то ми кинули змію, нам каюк. Ти не читала газету, що я тобі надіслав?

— Не мала можливості.

— Коротше, то була його бабуся, — суворо повідомив Гелі. — Вона мало не вмерла.

Ворота саду Еді рипнули й прочинилися. Гаррієт зненацька підскочила.

— Одін! — вереснула вона. Але маленька чорна пані — у соло­м’яному капелюсі й бавовняній сукні з паском — не повертаючи голови, кинула на неї косий погляд і не відповіла. Губи в неї були стиснуті, обличчя незворушне. Вона повільно почовгала до задньої веранди й угору сходами, застукала у двері.

— Міз Едіт тут? — запитала вона, приклавши долоню до чола, заглядаючи крізь сітку.

Після короткочасного вагання Гаррієт — ошелешена, з розпашілими від кривди щоками — відкинулася на гойдалці. Хоч Одін стара й буркотлива, а їхні стосунки з Гаррієт ніколи не були вкрай добрими, то була найближча для Ліббі людина; удвох вони нагадували старе подружжя — не лише у своїх розбіжностях (здебільшого стосовно кішки Ліббі, яку Одін терпіти не могла), а й у любові одна до одної, — і серце в Гаррієт різко стрибнуло вгору на сам її вигляд.

Відколи сталася ця біда, вона не згадувала про Одін. Та була з Ліббі відтоді, як обидві були молодими жінками, ще в Напасті. Куди вона тепер подасться, що робитиме? Одін — стара немічна жінка, ще й недужа; та й (як часто скаржилася Еді) у будинку з неї вже користі небагато.

Сум’яття на заскленій веранді.

— Там, — сказав хтось усередині, посуваючись, щоб дати місце і Тет могла боком вийти наперед.

— Одін! — привіталася вона. — Ти ж мене знаєш, так? Я сестра Едіт.

— Чого мені ніхто не сказав про міс Ліббі?

— Ой, люба… Ой-йой. Одін. — Позирк через плече, на веранду: приголомшений, засоромлений. — Мені так шкода. Може, зайдеш?

— Мей Гелен, шо робить у міс Маклемор, прийшла мені й сказала. Ніхто не прийшов, не закликав мене. А ви її вже й у землю положили.

— Ой, Одін! Ми й не думали, що в тебе є телефон…

У подальшій тиші зацвірінькала синиця: чотири чіткі, стрибучі прихильні ноти.

— Та хоть би прийшли й покликати мене. — Голос в Одін надломився. Мідне обличчя лишалося недвижним. — До мене додому. Я на Пайн-Гілл живу, ви ж знаєте. Могли б і поклопотатися…

— Одін… Ой, лихо, — безпорадно промимрила Тет. Вона глибоко вдихнула; роззирнулася. — Прошу тебе, можеш зайти, посидіти на хвилинку.

— Нєа, — відрубала Одін. — Подякувала.

— Одін, мені так шкода. Ми не думали…

Одін змахнула сльозу.

— Я п’ятдесят п’ять років в міс Ліб проробила, а мені навіть ніхто не сказав, шо вона в лікарні.

Тет на мить заплющила очі.

— Одін. — Запала моторошна тиша. — Який же жах. Ти зможеш нам це якось пробачити?

— Цілий тиждень я думала, шо ви всі в Південній Кароліні, а в понеділок я вернуся на роботу. І от вона вже в землі сирій лежить.

— Будь ласка. — Тет поклала долоню Одін на плече. — Зачекай тут, а я побіжу по Едіт. Можеш зачекати тут, недовго?

Вона метнулася всередину. Розмова — не надто чітка — на веранді продовжилася. Одін з порожнім обличчям обернулася й вдивлялася кудись неподалік. Хтось — якийсь чоловік — неприховано прошепотів:

— Я думаю, вона хоче якихось грошей.

Гаррієт в обличчя бухнула гаряча кров. Одін — зі стуманілим обличчям, не кліпаючи — стояла на місці, не рухалася. Серед усіх кремезних білих людей у найкращій недільній одежі вона здавалася дуже дрібною й невиразною: самотнє волоочко в зграї шпаків. Гелі підвівся й зі щирим інтересом спостерігав за дійством з-за гойдалки.

Гаррієт не знала, що робити. Вона почувалася так, наче їй треба підійти й стати біля Одін, — Ліббі б захотіла, щоб вона так вчинила, — але Одін здавалася не надто приязною чи привітною; зовсім ні, у її поведінці відчувалася певна загроза, що злякало Гаррієт. Раптом, без жодного попередження, на веранді стався якийсь рух, і крізь двері в руки Одін кинулася Еллісон, та так, що старій жінці — очманілій від такої наглої події — довелося вхопитися за поруччя, щоб не полетіти на спину.

Еллісон ридала так натужно, що навіть Гаррієт злякалася. Одін витріщалася Еллісон понад плечем, не відповідала на обійми й навіть не приймала їх.

Поміж людей на сходи вийшла Еді.

— Еллісон, повертайся в будинок, — сказала вона, а тоді — ухопивши Еллісон за плече, розвернувши її: — Негайно!

Різко скрикнувши, Еллісон видерлася з хватки й кинулася через подвір’я: повз гойдалку, повз Гелі з Гаррієт і в сарай Еді. Там щось металево грюкнуло, ніби через грюкіт дверей зі стіни впали граблі.

Гелі, викрутивши голову в тому напрямку, беземоційно прокоментував:

— Слухай, та твоя сестра збожеволіла.

З веранди голос Еді — чіткий, дзвінкий — віддавав духом публічної заяви: хай яким він був формальним, за ним бриніли емоції та якась невідкладність.

— Одін! Дякую, що прийшла! Можеш зайти на хвильку?

— Нєа, не хочу нікому мішати.

— Не кажи дурниць! Ми страшенно раді тебе бачити!

Гелі буцнув Гаррієт по нозі.

— Чуєш, — мовив він і кивнув на сарай. — Що з нею?

— Та хай бог боронить! — обурювалася Еді на Одін, яка так і не поворухнулася. — Припини! Зараз же заходь усередину!

Гаррієт відібрало мову. З ветхого сараю: єдине дивне сухе схлипування, мовби якоїсь удушеної істоти. Обличчя в Гаррієт сіпнулося: не від огиди чи навіть сорому, а від якоїсь чужої страхітливої емоції, через яку Гелі від неї позадкував, наче від інфекційного захворювання.

— Е-е-е, — видав він, жорстко позираючи їй понад головою: хмари, слід літака в небі… — я, напевно, піду.

Він зачекав, доки вона щось скаже, а коли нічого подібного не сталося, подибав геть — не звичною ходою бігцем, а самосвідомо, розмахуючи руками.

Брама заклацнулася. Гаррієт розлючено втупилася в землю. Голоси на веранді різко погучнішали, і крізь тупий біль Гаррієт усвідомила, про що вони розмовляють: заповіт Ліббі.

— Де він є? — питала Одін.

— Не хвилюйся, про все це зовсім скоро подбають, — твердила Еді, беручи Одін під руку, ніби щоб завести її всередину. — Заповіт у неї в клієнтському сейфі. У понеділок уранці ми разом з адвокатом…

— Не віру я ніякому адвокату, — різко перебила Одін. — Міс Ліб мені пообіцяла. Вона мені сказала, пояснила, Одін, як щось станеться, подивися в мене в кедровій шкатулці. Там для тебе буде конверт. Просто піди і зроби, нікого не питайся.

— Одін, ми ніякі її речі не чіпали. У понеділок…

— Господь знає, шо сталося, — гордовито заявила Одін. — Він то знає, і я то знаю. Так, мем, я точно добре знаю, шо мені міс Ліббі сказала.

— Ти ж знаєш містера Біллі Вентворта, правда? — голос в Еді був жартівливий, ніби вона розмовляє з дитиною, але в ньому вчувався хрип, що межував із якимсь жахом. — Ти ж не хочеш сказати, що не довіряєш містеру Біллі, Одін?! Це той, що має зі своїм зятем контору на площі.

— Я лиш хочу знати, шо відійде мені.

Садову гойдалку вкривала іржа. Поміж потрісканої цегли наріс оксамитовий мох. Гаррієт у якомусь відчайдушному зосере­дженому зусиллі націлила всю свою увагу на побиту черепашку, що лежала біля основи садового вазона.

— Одін, я з цим не сперечаюся. Ти отримаєш те, що по закону тобі належить. Як тільки… — говорила Еді.

— Я нічого не знаю по закону. Я лиш знаю, шо є правильно.

Від віку вкрита вапном черепашка вивітрилася до текстури крихкого гіпсу; верхівку їй відбило; на внутрішній губі вона тонула в перламутровому рум’янці, тендітній сріблястій ружі старих троянд Еді «дівочий рум’янець». Ще до народження Гаррієт уся родина щороку відпочивала на Затоці; після смерті Робіна вони туди більше не їздили. Слоїки дрібних сірих двостулкових молюсків, назбираних за ті колишні поїздки, стояли на високих полицях тітчиних шаф, гнітючі й укриті пилом. «Вони втрачають магію, коли якийсь час побудуть без води», — казала Ліббі: і набирала повну раковину води, висипала туди черепашки й підсувала табуретку, щоб Гаррієт мала на що стати (вона була маленькою, років три, і якою ж гігантською й білою здавалася раковина!). І як вона дивувалася, коли бачила, як загальну сірість змивало на користь яскравого, лискучого й чарівного, як її розбивало на тисячі дзвінких барв: там щось пурпуровіло, тут намокало до молюсково-чорного, розгорталося ребрами й звивалося в тендітні поліхромні закрути — срібний, мармурово-блакитний, кораловий, перламутрово-зелений і рожевий! Якою холодною й прозорою була вода: руки, обітнуті нею по зап’ястки, студено-рожеві й ніжні! «А запах! — говорила Ліббі, вдихаючи на повні груди. — Так пахне океан!» І Гаррієт нахиляла обличчя низько до води й набирала терпкого духу океану, якого ніколи не бачила; запаху солі, про яку в «Острові скарбів» говорив Джим Гокінс. Гуркіт бурунів, крики дивних птахів і білі вітрила «Іспаньйоли», — наче білі сторінки книжки, — що роздимаються на тлі безхмарного неба.

Смерть — як усі кажуть — це берег щастя. На старих фотографіях із моря її родина знову молода, і серед них стоїть Робін: човни й білі хустинки, до світла здіймаються морські птахи. Це мрія, у якій усі врятувалися.

Але це мрія про минуле життя, а не прийдешнє. Життя теперішнє: руде листя магнолії, обліплені лишаєм вазони для квітів, рівномірне дзуміння бджіл у спекотний день і безликий гомін гостей похорону. Багно й липка трава під тріснутою садовою цеглою, яку вона була відкопнула. Ретельно зосередившись, Гаррієт вивчала цю огидну точку на землі, ніби то єдина справжня річ у світі — і, певним чином, так і було.

115 Dixie — прізвисько для південного регіону США. Походження терміну до кінця не відоме, одна з версій — від назви лінії Мейсона-Діксона, що розділяла вільні й рабовласницькі штати.

116 Cracker — зневажливе слово на позначення бідних білих мешканців сільської місцевості Півдня США.

117 Гаррієт, очевидно, уявляє себе героїнею роману «Викрадений» Роберта Луїса Стівенсона, де головний персонаж вимушений тікати через вересові зарості й має справу з шотландськими ватажками гірських кланів. Другу половину її думки часто вважають за цитату з роману «Буреверхи», хоча в книзі Емілі Бронте таких слів немає.

118 Lawrence Welk — американський телевізійний шоумен і музикант, ведучий однойменного шоу-вар’єте.

119 Colonial Williamsburg — музей просто неба, історичний район міста Вільямзберґ у штаті Вірджинія.

120 Bob Jones University — приватний євангельський університет у Ґрінвіллі, штат Південна Кароліна.

121 Dead End Kids — група молодих акторів у Нью-Йорку, які зіграли у Бродвейській виставі «Тупик». Одягалися в робітничий одяг Америки 30-х років.

122 Pork pie hat — чоловічий капелюх, що отримав назву через схожість за формою з традиційним пирогом зі свининою (pork pie). Набув популярності в 1920—1940 роках. Серед відомих фанатів — актор Бастер Кітон, учений Роберт Оппенгаймер.

123 Bay City Rollers, The Osmonds — популярні в 1970-х роках серед підлітків попрок-гурти.

124 Kodachrome — торгова марка кольорової плівки для фотографій компанії Kodak, що з’явилася на ринку в 1935 році. Одна з перших успішних кольорових плівок, яка набула широкого використання, зокрема для знімків у друкованих виданнях.

125 Hottentot — термін, що пішов із нідерландської мови й спершу позначав усіх темношкірих людей, а згодом — лише представників етнічних груп койсан і койкоїн. Проте загалом він вважався зневажливим, синонімом до слів «варвар» або «канібал».

126 Florsheim Shoes — американська компанія якісного взуття.

127 Слова з пісні маловідомого походження, яку Джеймс Джойс згадує в романі «Портрет митця замолоду», коли головний персонаж уявляє собі власний похорон і згадує пісеньку, яку йому співала служниця. Частково використано переклад Мар’яни Прокопович.

128 Daughters of the American Revolution — громадська організація жінок, які прямо походять від учасників боротьби США за незалежність.

129 Soldier of Fortune — американський журнал на військову тематику, зокрема дії найманців. Заснований Робертом Брауном, ветераном війни у В’єтнамі.

130 Beaten biscuit — традиційна їжа півдня США. Назва пішла від того, що тісто перед випіканням потрібно сильно відбити. У формі канапе подаються з шинкою.

131 Hot toddy — напій, також відомий на півдні США як «південний сироп від кашлю». Готують із віскі, гарячої води й меду або цукру.