Маленький друг

Ще трохи. Десь цокав таймер. Бо це ж лише гра, і ще й гра, яка їй добре вдається. «Птахи літають, риби плавають, а я вмію отаке». Іскристе поколювання, ніби крижаним дощем, тарабанило їй по скальпу й ззаду на руках. «Гарячий бетон і запахи хлорину, смугасті пляжні м’ячі й дитячі надувні круги, я стану в чергу по “снікерс” або, може, молочний фруктовий лід…»

Ще трохи. Ще трохи. Вона тонула глибше, далі в безповітряність, легені променіли болем. Вона — маленький білий місяць, що пливе високо над бездорожніми пустелями.

Денні вчепився за драбину й відхекувався. Перейнявшись утопленням дитини, він ненадовго забув про наркотики, але тепер реальність ситуації знов дійшла до нього, і йому хотілося дряпати собі обличчя, вити на все горло. Як йому забратися нахер з міста в заляпаній кров’ю машині й без грошей? Він розраховував на кришталевий мет, збирався продавати його в барах або, якщо доведеться, на вулицях. У нього залишилося доларів із сорок (він продумав це дорогою; на заправці «Тексако» метамфетаміном не розрахуєшся), а ще є Фаришів Найбільший друг, той набитий готівкою гаманець, що його Фариш постійно тримав у кишені на стегні. Він полюбляв іноді діставати й світити ним, за грою в покер чи в більярд­ній, але скільки саме в ньому грошей, Денні не знав. Якщо пощастить — неймовірно пощастить — може, і тисяча доларів.

Отже, є Фаришеві коштовності (залізний хрест нічого не вартий, на відміну від перснів) і гаманець. Денні провів рукою по обличчі. Грошей у гаманці йому вистачить на місяць-два. А далі…

Можливо, вдасться дістати фальшиві документи. Або, може, знайти роботу, де документи не знадобляться, роботу для мігрантів, збирати апельсини чи тютюн. Але на тлі джекпоту, який він собі намалював, це нікчемна винагорода, нікчемне майбутнє.

А коли знайдуть тіло, то шукатимуть його. Пістолет лежить у бур’янах, витертий начисто, як у мафії. Розумніше було б викинути його в річку, але тепер, коли з наркотиками довелося попрощатися, пістолет — це єдиний ресурс, що в нього залишився. Чим більше він роздумував про свої варіанти, тим їх ставало менше й тим гівнянішими вони здавалися.

Він опустив погляд на фігуру, що хлюпалась у воді. Для чого вона знищила ті наркотики? Навіщо? Він мав свої забобони стосовно дітей; ця служила йому тінню й прокляттям, але тепер, коли вона померла, йому стало страшно, чи не була вона йому також і щасливим амулетом. Цілком можливо, що він припустився страшної помилки — помилки всього життя — коли вбив її, але «хай поможе мені», сказав він постаті у воді й не зміг закінчити речення. Від тієї першої миті за межами більярдної він якось ув’язався з нею, якось, що сам до кінця не розумів; і ця загадковість досі тиснула на нього. Якби стрів її на сухій землі, то вибив би з малої цю інформацію, але зараз уже пізно.

Він виловив з гидотної води пакетик фену. Той злипся й розтанув, але можливо — якщо його випарити — підійде для ін’єкцій. Повудивши трохи по воді, він дістав ще до пів десятка залитих водою пакетиків. Колотися наркотиками йому ще не доводилося, але чому б не почати.

Денні востаннє глипнув униз і став підійматися драбиною. Перекладини — поіржавілі ледь не наскрізь — вищали й прогиналися під його вагою; він відчував, як залізяка рухається, розхитується під ним значно сильніше, ніж того хотілося б, і зрештою з полегшенням випірнув із закритої вогкості на світло й спеку. Зіп’явся на ватяні ноги. У нього все боліло, м’язи щеміли, ніби після побиття, — яке, якщо так подумати, і відбулося. Із-за річки наближалася буря. На сході небо було сонячне й блакитне; на заході — димнометалево-чорне, затягнуте грозовими хмарами, що важкою ковдрою вкривали річку. По низьких дахах містечка неслися тінисті цятки.

Денні потягнувся, потер поперек. Він увесь промок, стікав водою; руки облипли довгими канатами зеленого жабуриння, та попри все це, бозна-чому душею він піднісся, просто через те, що вибрався з темряви й вогкості. Повітря було вологе, але відчувався легкий вітерець, і він знову міг дихати на повну. Він ступив через дах до краю резервуара — і коліна під ним поникли від полег­шення, коли вдалині він побачив, що машина стоїть собі незворушно, а за нею у високих бур’янах тягнеться лише одна пара слідів.

Радісно й не роздумуючи, Денні ступив до драбини, але трохи втратив рівновагу й незчувся, як — трісь — нога пробила зогнилу планку. Зненацька світ крутнувся вбік: діагональний струс сірих дощок, блакитне небо. На одну шалену мить він — молотячи руками в повітрі — засіпався, щоб відновити рівновагу, але у відповідь почулося нове трісь, і Денні по пояс провалився крізь дошки.

Гаррієт — тримаючись долілиць на воді — відчула, як її пройняло судомним дрожем. Вона саме намагалася потайки обернути голову, щоб знову втягнути трішки повітря носом, та все марно. Легені вже не витримували; вони інстинктивно хвицалися, здій­малися, вимагаючи повітря або хоч би води, і аж коли рот безконтрольно розтулився, Гаррієт, здригнувшись, відірвалася від поверхні води й глибоко-глибоко-глибоко вдихнула.

Полегшення було таке потужне, що вона ледь не втонула. Незграбно спершись однією рукою на слизьку стіну, вона відсапувалася, і відсапувалася, і відсапувалася: смачне повітря, чисте й всюдисуще повітря, повітря розливалося тілом, ніби пісня. Вона не знала, де Денні Ретліфф; не знала, чи дивиться він, та й не переймалася цим; тепер її хвилювало тільки дихання, і якщо це останні подихи в її житті, то нехай.

Згори: гучний тріск. Хоча спершу Гаррієт подумала на пістолет, вона навіть не поворухнулася, щоб сховатися. «Нехай стріляє в мене», — відхекуючись, подумала вона, аж від вдячності пустила сльозу; усе краще за втоплення.

Тоді темну воду хльоснуло яскраво-зеленим оксамитовим променем сонця, і Гаррієт встигла побачити над собою пару ніг, що метлялися в дірі в стелі.

А тоді планка зламалася.

Денні охоплювала вода і водночас стиснуло нудотним страхом. В один спантеличений змиг у пам’яті спливло давнє батькове застереження затримати подих і не розтуляти рота. Тоді вода вгатила у вуха, і він закричав затуленим криком, нажахано вирячившись у зелену тьму.

Опускався вниз. Тоді — дивовижно — ноги зіткнулися з дном. Денні відскочив — дряпаючись, плюючись, впинаючись угору по воді — і випірнув з поверхні води, наче торпеда. На піку стрибка йому вистачило часу рівно настільки, щоб хапнути повітря, а тоді знову поринути під воду.

Морок і тиша. Здавалося, вода накриває його лише на кількадесят сантиметрів над головою. Вище поверхня світилася ясно-зеленим, і він знову відштовхнувся від дна — шари зеленого з підйомом лише бліднішали — і з тріском пробився назад на світло. Здавалося, ця послідовність працює краще, якщо притискати руки до тіла й не метляти ними навсібіч, як це роблять плавці.

Поміж стрибками й вдихами він зорієнтувався. Резервуар заливало сонячне світло. Воно проникало крізь пробиту секцію даху; слизькі зелені стіни світилися мерзотою, жахіттям. Підстрибнувши ще два-три рази, він помітив ліворуч від себе драбину.

Чи вдасться? — загадувався він, коли над головою знову змикалася вода. Якщо поступово підскакуватиме в тому напрямку, то чому ні? Доведеться спробувати; це найкращий варіант, що йому лишається.

Денні пробився на поверхню. Тоді — з болючим шоком, настільки разючим, що він аж невпору вдихнув — побачив малу. Вона обома руками трималася за найнижчу перекладину драбини.

Це щось привиджується? — загадувався він, опускаючись під воду, відкашлюючись, спостерігаючи, як на очах проносяться бульбашки. Бо її обличчя видалося йому химерним; на якусь незрозумілу мить він дивився зовсім не на дівчинку, а на літню жінку: Е. Клів.

Задихаючись і душачись, він знову пробився крізь воду. Ні, жодних сумнівів, це таки мала, і вона досі жива: напівутоплена й змордована на вигляд, з темними очима на хворобливо-блідому обличчі. Цей залишковий образ залишився в Денні за повіками, коли він знову пішов під темну воду.

Рвійно підскочив догори. Дівчинка вже спиналася, трималася, замахувалася закинути коліно, підтягувалася на драбині. Збивши віяло білого шумовиння, він намірився їй на ногу, але промахнувся, і над головою в нього знову зійшлася вода.

У наступному підстрибі він схопився за нижню перекладину, проіржавілу й слизьку, але та лише ковзнула йому повз пальці. Денні скочив знову, кидаючись на неї обома руками, і цього разу таки стиснув метал міцно. Дівчинка вже піднялася вище за нього, видряпувалася вгорі, як мавпа. Вода з неї стікала йому в обличчя. З лютою енергією Денні підтягнувся догори, і іржавий метал під його вагою заскімлив, ніби жива істота. Просто над ним під кросівкою дитини подалася перекладина; він побачив, як мала спіткнулася, вхопилася за бічну рейку, а її нога пройшлася порожнім повітрям. «Драбина не втримає її, — ошелешено подумав він, спостерігаючи, як дівчинка вчепилася, вирівнялася й уже закинула ногу на край резервуара, — вона її не втримає, не втрима…»

Перекладина в руках Денні переломилася. Одним швидким ріжучим рухом — ніби ламкі пагони, обірвані з гілки — він полетів уздовж драбини, через роз’їдені іржею перекладини й назад у контейнер.

Червоними від іржі руками Гаррієт підтягнулася й упала долілиць віддихуватися на розпечених дошках. У глибокій блакитній далечині буркотав грім. Сонце сховалося за хмару, а від невтомного леготу у верховітті її кинуло в дрож. Частина даху між нею й драбиною злегка прогнулася, тріснуті дошки похилилися вниз у зяючу діру; неконтрольоване дихання гучно хрипіло, панічним звуком, щойно зачувши який, вона одразу скрутилася від нудоти, а коли піднялася на руки й коліна, бік простромило різким болем.

Тоді зсередини контейнера здійнявся шквал знетямленого хлюпання. Гаррієт перекотилася на живіт; уривчасто дихаючи, почала здиратися навколо провалу в даху — серце стиснулося, коли дошки різко подалися під її вагою й ненадійно застогнали в напрямку води.

Відсапуючись, Гаррієт поповзла назад — саме вчасно, бо частина дошки проламалася й полетіла у воду. Далі крізь нову дірку вихлюпнулося несподіване віяло води, краплі залили їй обличчя й руки.

Знизу оглушливо донеслося здушене виття — мокре й булькотливе. Заціпенівши, фактично помертвівши від жаху, Гаррієт навкарачки підповзла вперед; хоч від погляду в діру в неї запаморочилося в голові, та все ж стриматися вона не могла. Крізь пробитий дах резервуар наповнювало денне світло, усередині все сяяло щедрою смарагдовою зеленню: зеленню боліт і джунглів, покинутих міст Мауглі. Трав’янисто-зелена ковдра з водоростей скресла, наче паковий лід, мутна поверхня води потріскалася чорними венами.

Тоді — хлюп: з глибини виринув Денні Ретліфф, блідий і захеканий, з прилиплим до чола чорним волоссям. Рукою він чіплявся й хапав, навпомацки шукав драбину — але, глипнувши на зелену воду, Гаррієт побачила, що нема вже ніякої драбини. Вона обламалася за півтора метра від води, зависоко для нього.

Вона з жахом спостерігала, як у воду занурилася його рука, остання його частина, що в ній щезла: дряпаючи повітря зламаними нігтями. Тоді вгору випірнула голова — не надто високо, повіки тріпотіли, рот видихав огидним мокрим булькотом.

Він бачив її, там нагорі; намагався щось сказати. Наче безкрила птаха, тріпотів і борсався, і цим борюканням викликав у Гаррієт відчуття, яке вона не наважувалась озвучити. Слова проривалися йому з рота нерозбірливим клекотом, доки він у конвульсіях не ковзнув униз і зник, зоставивши лише зелений чубок волосся й білі бульбашки, що здіймалися на слизотну поверхню.

Усе стихло, лише бульбашки зринали догори. Він випірнув знову: обличчя чомусь ніби розплавилося, рот обернувся чорною дірою. Він хапався за дошки, що плавали поруч, та вони не витри­мували його ваги, і перш ніж Денні знову провалився у воду, він зустрівся з Гаррієт поглядом — звинувачувальним, безпорадним, очима відрубаної гільйотиною голови, яку тримають перед натовпом. Рот у нього ворушився; він пробував на видиху вимовити якесь нерозбірливе чуркотливе слово, яке, тонучи, проковтнув.

Здійнявся сильний вітер, що викликав у Гаррієт на руках мураш­ки, затріпотів листям на всіх деревах; одночасно, єдиним подихом, небо потемніло до сланцевої сірості. Тоді, довгим стрімким шквалом по даху, ніби град із гальки, забарабанили краплі дощу.

Дощ був теплий, рясний, мов у тропіках, подібний на ті, що надходять на узбережжя Затоки в сезон ураганів. Він гучно дзенькотів по поламаному даху — та не настільки, щоб заглушити булькотання й хлюпіт унизу. Краплі стрибали поверхнею води, ніби дрібні лусочниці.

Гаррієт скрутило в нападі кашлю. Вода потрапила їй у рот і ніс, а гнилий присмак пройняв аж до нутра кісток; тепер, коли в обличчя било дощем, вона сплюнула на дошки, перевернулася на спину й крутила туди-сюди головою, мало не сходячи з розуму від убивчих звуків, які відлунювали по резервуару — звуків, які, вона усвідомила, не надто відрізняються від тих, з якими Робін душився перед смертю. Вона собі уявляла, що все відбудеться чисто й швидко, жодного вовтузіння чи огидної мокрої задухи, тільки сплеск рук і хмарка диму. Її вразила насолода від цієї думки: як чудово було б щезнути з обличчя землі, яка ж солодка мрія, зникнути негайно, покинути тіло — паф, ніби дух. Порожні кайданки з брязкотом падають на землю.

Розпечена вруниста земля парувала. Далеко внизу серед бур’я­нів у тривожній потайній нерухомості згорбився «транс ам», а краплі дощу мерехтіли в нього на капоті дрібною білою млою; усередині могла б цілуватися парочка. З роками їй на тонких безмовних маргінесах снів часто ввижатиметься той автомобіль, саме таким — сліпим, інтимним і бездумним.

Була друга година, коли Гаррієт — попередньо прислухавшись (усе чисто) — увійшла через задні двері. Окрім містера Ґодфрі (який її наче й не впізнав) і місіс Фонтейн, яка зміряла її зі своєї веранди винятково химерним поглядом (така вона була брудна, пошмарована стрічками темних ниток жабуриння, що поприлипало до шкіри й запеклося на спеці), вона більше нікого не зустріла. Сторожко, озирнувшись в обидва боки, Гаррієт поспішила коридором у ванну внизу й замкнула за собою двері. У роті парував і жеврів присмак розкладання, він просто вбивав. Вона зняла весь одяг (пахнув він жахливо; скидаючи через голову ґерлскаутську сорочку, Гаррієт мало не виблювала), шпурнула його у ванну й відкрила обидва крани.

Еді часто розповідала їй історію про те, як мало не померла через устрицю на одному весіллі в Новому Орлеані. «Я в житті так не блювала». Вона зрозуміла, що та устриця зіпсута, розповідала Еді, тієї ж миті, як укусила її; виплюнула її собі просто в серветку, але за кілька годин знепритомніла, і її відвезли в Баптистський шпиталь. Десь так само Гаррієт, щойно спробувала на смак воду з резервуара, то зрозуміла, що через неї блюватиме. Гнилизна просочилася їй у тіло. Її ніщо не могло змити. Гаррієт сполоснула руки й рот; прополоскала горло «лістерином» і виплюнула, склала долоні під краном і пила, і пила, і пила, але запах просякнув усе, навіть чисту воду. Він здіймався з брудного одягу у ванній; зрілим і теплим пробивався крізь пори шкіри. Гаррієт всипала у ванну половину коробки «містера баббла» й набирала гарячу воду, доки піна не збилася до монструозних розмірів. Та навіть під плівкою заніміння від ополіскувача в роті все одно трималася та гидь, ніби пляма на язику, яскраво й досить конкретно нагадуючи про ту роздуту істоту, що наполовину втонула й штурхалася об темну стіну резервуара.

У двері постукали.

— Гаррієт, — покликала мама, — то ти там?

Гаррієт ніколи не приймала ванну внизу.

— Так, мем, — відгукнулася Гаррієт за мить, перегукуючи гуркіт води.

— Ти там якийсь безлад робиш?

— Ні, мем, — відповіла Гаррієт, безрадісно роздивляючись безлад.

— Ти ж знаєш, я не хочу, щоб ти милася там.

Гаррієт не знала, що відповісти. Її скрутило хвилею судоми. Вона сіла на краєчок ванни, вдивлялася на замкнені двері й обома руками прикрила рот, розхитуючись туди-сюди.

— Дивися, щоб я не мусила потім там прибирати, — сказала мама.

Вода, якої Гаррієт напилася з-під крана, поверталася. Одним оком позираючи на двері, Гаррієт встала з ванни і — зігнувшись удвоє від болю в шлунку — навшпиньки, якомога тихіше, підібралася до унітаза. Щойно вона прибрала руки від рота, з нього полилося, шух, прозорий приголомшливий струмінь паскудної води, що пахла точнісінько як застояна вода, у якій втопився Денні Ретліфф.

У ванній Гаррієт випила ще більше води з холодного крана, випра­ла одяг і помилася. Вона спустила воду; натерла ванну «кометом»; змила жабуриння й пісок, а тоді залізла, щоб іще раз самій сполоснутися. Але темний сморід розпаду просякнув її суцільно й наскрізь, так що навіть після всього того мила й води вона все одно почувалася замаринованою й просоченою брудотою, знебарвленою, гидотною, з похнюпленим через це носом, ніби облитий нафтою пінгвін, якого вона бачила в журналі «Нешнал Джіоґрефік» у Еді вдома, де він жалюгідно стояв у мийниці, відвівши від боків жирні плавники, щоб вони не торкалися засаленого тільця.

Гаррієт знову спустила воду у ванній і відтерла її; вона викрутила мокрий одяг і вивісила сушитися. Збризнула все «лайсолом»; обприскала себе із запилюженої пляшечки із зеленим одеколоном, де на етикетці жінка танцювала фламенко. Тепер вона вся була чиста, рожева й очамріла від жару, та лише трохи глибше, під поверхнею парфуму вологість у парній ванні досі тяжіла від ноток гнилі, того ж зрілого духу, що щедрим шаром обліпив їй язик.

Треба ще ополіскувача, подумала Гаррієт — і, без попередження, з рота дурнуватим водоспадом пролився ще один шумкий каскад прозорого блювотиння.

Коли скінчилося, Гаррієт лежала на холодній підлозі, щокою до кахлю кольору морської хвилі. Щойно вона спромоглася підвестися, то потягнулася до умивальника й утерлася ганчіркою. Тоді загорнулася в рушник і побрела нагору до себе в кімнату.

Вона почувалася такою хворою, такою запамороченою й виснаженою, що — ще до того, як усвідомила власні дії — стягнула покривала й залізла в ліжко, у ліжко, де не спала тижнями. Але воно здавалося чистим раєм, тож вона не переймалася; і — попри колючий біль у шлунку — провалилася в глибокий сон.

Її розбудила мати. Сутеніло. У Гаррієт болів шлунок, а очі свербіли, як тоді, коли в неї стався кон’юнктивіт.

— Що? — запитала вона, важко спинаючись на лікті.

— Питаю, ти захворіла?

— Не знаю.

Мама нахилилася ближче, щоб помацати її чоло, тоді насупила брови й подалася назад.

— Що це за запах? — Коли Гаррієт не відповіла, вона подалася вперед і підозріло понюхала її шию.

— Ти тим зеленим одеколоном набризкалася? — запитала вона.

— Ні, мем. — Брехня вже стала звичкою: зараз у разі сумніву найкраще завжди казати «ні».

— Він ні до чого. — Батько Гаррієт подарував його матері на Різдво, лаймово-зелений парфум із танцівницею фламенко; він роками стояв на полиці без діла, Гаррієт пам’ятала його з дитинства. — Якщо хочеш почати користуватися парфумами, я куплю тобі в аптечному магазині маленький флакон «Шанелі № 5». Або «Норелла» — такий моя мама носить. Мені «Норелл» не дуже подобається, він трохи засильний…

Гаррієт заплющила очі. Коли вона сіла, шлунок скрутило з новою силою. Ледь встигла вона покласти голову на подушку, коли мама зайшла знову, цього разу зі склянкою води й аспірином.

— Може, тобі краще баночку бульйону випити, — запропонувала вона. — Подзвоню мамі, запитаю, чи в неї нема.

Поки її не було, Гаррієт вилізла з ліжка і — загорнувшись у кусючий в’язаний плед — попливла в коридор і далі в туалет. Підлога була холодна, як і сидіння унітаза. На зміну блювотинню (трішки) прийшла діарея (багато). Відмиваючи опісля умивальник, Гаррієт була шокована, коли побачила в дзеркальці шафки з ліками, які червоні в неї очі.

Гаррієт поповзла назад у ліжко, її всю било дрожем. Хоч ковдри тяжко накривали кінцівки, вони не надто зігрівали.

Далі мама струшувала термометр.

— На, — сказала вона, — відкрий рот, — і запхала його Гаррієт.

Гаррієт лежала, втупившись у стелю. У шлунку все кипіло; багнистий присмак води досі не покидав. Вона занурилася в сон, у якому медсестра, схожа на місіс Дор’є зі служби здоров’я, пояснювала їй, що її вкусив отруйний павук, і тепер її врятує переливання крові.

Це я, сказала Гаррієт. Це я його вбила.

Місіс Дор’є з іншими людьми готувала обладнання для переливання. Хтось сказав: вона готова.

Я не хочу, відповіла Гаррієт. Облиште мене.

Добре, сказала місіс Дор’є й пішла. Гаррієт стривожилася. Навко­ло залишилося ще кілька інших жінок, які усміхалися їй і щось шепотіли, але жодна не запропонувала допомогти й не ставила запитань щодо її рішення померти, хоч Гаррієт трохи й хотілося б почути такі запитання.

— Гаррієт? — озвалася мама — і дівчинка рвучко сіла. У спальні було темно; термометр з рота зник.

— На, — казала мама. З чашки доносилися витримані й нудотні випари м’яса.

— Не хочу, — відказала Гаррієт, витираючи рукою обличчя.

— Сонечку, будь ласка! — Мама з острахом підсунула їй чашку для пуншу. Вона була з рубінового скла, і Гаррієт її обожнювала; одного дня, досить несподівано, Ліббі вийняла її з буфета, загорнула в газету й дозволила Гаррієт забрати собі додому, бо знала, як ця чашка їй подобається. Тепер, у тьмяній кімнаті, вона світилася чорним, зі зловісним рубіновим проблиском в осерді.

— Ні, — відмовилася Гаррієт, відвертаючись головою від чашки, яку їй постійно тицяли в обличчя, — ні, ні.

— Гаррієт! — То пролунав рик колишньої дебютантки, тонкошкірої й норовистої, — нетерплячість, що не зносила жодних заперечень.

І знову чашка в неї під носом. Гаррієт не лишалося нічого, окрім як сісти й прийняти її. Вона ковтнула огидної м’ясистої рідини, силкуючись не векнути. Допивши, витерла рот паперовою серветкою, яку подала їй мама, — а тоді, без попередження, воно все повернулося, бельк, по всьому покривалу, гілочки петрушки й усе інше.

Мама злегка зойкнула. Від роздратування вона здавалася напрочуд молодою, ніби понура нянька в не найкращий вечір.

— Вибач, — нещасно промовила Гаррієт. Рідота відгонила болотяною водою, розмішаною з курячим бульйоном.

— Ой, сонечку, ну й жахіття. Ні, не треба… — з панікою в голосі спинила її Шарлотта, коли Гаррієт — зборена виснаженням — спробувала лягти назад у нечистоти.

А далі сталося щось дивне й неочікуване. Згори Гаррієт в обличчя щось потужно засвітило. То виявилася люстра з ограненого скла в коридорі. Гаррієт очманіла від розуміння, що вона вже не в ліжку й навіть не в спальні, а лежить на підлозі в коридорі нагорі, у вузькому проході між стосами газет. Що найдивніше, біля неї колінцювала Еді, світячи блідим нахмуреним обличчям без помади.

Гаррієт — цілком втративши орієнтацію — піднесла руку й стала мотати головою туди-сюди, і в цей час із гучними риданнями налетіла її мама. Еді виставила руку, щоб зупинити її.

— Нехай подихає!

Гаррієт лежала на твердій дерев’яній підлозі й чудувалася. Окрім подиву від того, що вона в іншому місці, перше, що їй спало на думку, це те, як болять голова й шия: болять по-справжньому. Друга думка — про те, що Еді не мало б бути нагорі. Гаррієт не пригадувала, коли востаннє Еді заходила в них удома кудись далі передпокою (відносно прибраного, задля зручності гостей).

Як я тут опинилася? — запитала вона в Еді, але слова вийшли не зовсім так, як мали б (думки всі збовталися й здушилися докупи), тож вона ковтнула слину й спробувала знову.

Еді цитьнула на неї. Вона допомогла Гаррієт сісти — і та, опустивши погляд на свої руки й ноги, з дивним трепетом помітила, що вдягнена по-іншому, ніж пам’ятає.

Чому в мене інший одяг? — спробувала запитати вона, але й це не вдалося нормально вимовити. Вона насилу прожувала те речення.

— Тихо, — сказала Еді й притиснула пальцем їй губи. Маму Гаррієт (яка плакала десь на тлі, а перестрашена Еллісон стояла позаду неї й кусала пальці) вона запитала: — Скільки це тривало?

— Я не знаю, — відповіла мама Гаррієт, хапаючись за скроні.

— Шарлотто, це важливо, у неї судоми.

Лікарняна почекальня розпливалася й мерехтіла, ніби в сні. Усе було аж надто світилося — до блиску чисте на поверхні, але якщо добре придивитися, крісла були потерті й заяложені. Еллісон читала потрі­паний дитячий журнал, а в проході навпроти дві офіційно вбрані жінки з бейджиками намагалися щось пояснити старому чолові­кові з обвислим обличчям. Той важко згорбився в кріслі, ніби п’яний, і втупився в підлогу, затиснувши долоні між колінами, а його хвацький капелюх, схожий на тірольський, збився на одне око.

— Та їй щось казати — як горохом об стіну, — говорив він, трусячи головою, — вона не спиниться, хай би навіть світ валився.

Пані перезирнулися. Одна сіла біля старигана.

Далі стало темно, і Гаррієт ішла на самоті, у якомусь дивному місті з високими будівлями. Вона мала віднести книжки в бібліотеку, доки ще не зачинилося, але вулиці чимдалі вужчали, аж доки не стали завширшки сантиметрів тридцять, і вона опинилася перед величезною горою каміння. «Треба знайти телефон», — подумала вона.

— Гаррієт?

То Еді. Тепер вона стояла. З дверей позаду з’явилася медсестра, яка штовхала перед собою порожнє інвалідне крісло.

Медсестра була молода, пухка й гарна, з вигадливими стрілками з чорної туші й підводки та чималою кількістю рум’ян, що обрамляли зовнішній край очниці рожевим півколом від вилиці до перенісся — і від цього вона була (подумала Гаррієт) ніби з картинки намальованих співачок у Пекінському оперному театрі. Дощові дні в будинку Тетті, на підлозі з «Японським театром кабукі» й «Ілюстрованими подорожами Марко Поло 1880». Кублай-Хан148 на фарбованому паланкіні, ох, маски й дракони, позолочені сторінки й серветковий папір, уся Японія й Китай на вузенькій книжковій етажерці «Мішн» біля підніжжя сходів!

Вони пливли далі яскравим коридором. Вежа й вода вже збляк­ли до стану якогось віддаленого сну, не залишивши нічого, окрім болю в шлунку (шаленого, шпичаки болю кололи й відступали) і жахливого пульсування в голові. Вона захворіла через воду й знала, що має розповісти їм, вони мають знати, щоб полікувати її, але «мені не можна, — думала вона. — Не можна».

Ця певність наповнила її стійким мрійливим відчуттям. Коли медсестра котила Гаррієт блискучим коридором космічного кораб­ля, то нахилилася й погладила її по голові, і Гаррієт — хвора й поступливіша, ніж зазвичай — це дозволила, без скарг. Рука була м’яка, прохолодна, із золотими перснями.

— Усе добре? — поцікавилася медсестра, заводячи Гаррієт (поки Еді лункими кроками підтюпцем цокотіла по кахлях позаду) у невеличку, напівприватну зону і засмикнула шторку.

Гаррієт витерпіла, поки її вдягали в халат, а тоді лягла на хрумкий папір і дала медсестрі зміряти температуру

Боже правий!

так, дівчинка занедужала!

…і взяти кров. Тоді слухняно сіла й випила стаканчик ліків, що на смак нагадували крейду й, за словами медсестри, мали б утихомирити шлунок. Еді сіла на стілець навпроти, біля скляної шафки з ліками й вертикальних ваг із ковзним тягарцем. Так вони й лишилися, одна з одною, коли медсестра відсунула шторку й кудись пішла, і Еді поставила якесь запитання, на яке Гаррієт відповіла наполовину, бо в цій палаті з присмаком медичної крейди в роті перебувала лише частково, а водночас плавала в холодній річці, що злісно вилискувала сріблом, ніби від бензину, місячного сяйва, і її за ноги схопила підводна течія й понесла геть, а якийсь страхітливий старий чоловік у мокрій хутряній шапці біг берегом й кричав слова, які вона не розчувала…

— Добре. Сідай.

Гаррієт раптом дивилася в обличчя незнайомцеві в білому халаті. Він був не американцем, а індійцем, з Індії, з синьо-чорним волоссям і млявими меланхолійними очима. Він запитав, чи знає вона, як її звуть і де вона перебуває; посвітив тонким ліхтариком в обличчя; заглянув у очі, ніс і вуха; крижаними долонями помацав живіт і під пахвами, від чого Гаррієт зіщулилася.

— …перші судоми? — Знову те слово.

— Так.

— Чи ти пробувала або нюхала щось незвичне? — запитав лікар у Гаррієт.

Від прямого погляду чорних очей їй замлоїло всередині. Гаррієт заперечно похитала головою.

Лікар делікатно підняв їй підборіддя вказівним пальцем. Гаррієт побачила, як у нього роздимаються ніздрі.

— Горло болить? — догідливо запитав він.

Десь здалеку вона почула вигук Еді:

— Святі небеса, що це в неї на шиї?

— Пігментація, — відповів лікар, погладжуючи їй потилицю пальцями, а тоді сильно натиснув. — Так болить?

Гаррієт видала невиразний звук. Горло — то пусте, воно боліло зовсім не так, як потилиця. А ніс — який ударило віддачею пістолета — на дотик був обурливо тендітний, але хоч і здавався страшенно розпухлим, цього ніби ніхто не помічав.

Лікар послухав її серцебиття й попросив висолопити язик. Ретельно й уважно з ліхтариком роздивився її горло. Незручно загнувши голову й з болем у щелепі, Гаррієт скосила очі на коробочку за ватними тампонами й баночку з дезінфектором на прилеглому столі.

— Добре, — сказав лікар, зітхнув і вийняв шпатель.

Гаррієт лягла. Шлунок різко скрутило і зсудомило. Крізь заплющені повіки світло пульсувало помаранчевим.

Еді з лікарем розмовляли.

— Невролог приїжджає раз на два тижні, — говорив він. — Може, приїде з Джексона завтра, може, післязавтра…

Він усе не вгавав зі своїм монотонним голосом. Гаррієт знову вкололо шлунок — жахливо, так, що вона скрутилася набік і схопилася за живіт. Тоді біль відступив. «Добре, — подумала Гаррієт, ослабла і вдячна за полегшення, — скінчилося, скінчи…»

— Гаррієт, — гучно озвалася Еді — так гучно, усвідомила Гаррієт, що вона, мабуть, перед тим заснула або от-от мала заснути, — подивися на мене.

Гаррієт покірно розплющила очі, мружачись від болючого світла.

— Подивіться на її очі. Бачите, які червоні? Вони ніби за­ражені.

— Ці симптоми сумнівні. Доведеться зачекати на результати аналізів.

Гаррієт знову скрутило шлунок, різко; вона перекотилася на живіт, геть від світла. Вона знала, чому в неї червоні очі; їх обпекло водою.

— А діарея? А гарячка? Боже правий, а ті чорні сліди на шиї? Її ніби хтось брав і душив. Як на мене…

— Може бути якась інфекція, але судоми не мають фебрильного характеру. Фебрильного, тобто…

— Я знаю, що це означає, я працювала медсестрою, сер, — відрубала Еді.

— Тоді ви мали б знати, що будь-яка дисфункція нервової системи — це пріоритет номер один, — так само відрізав лікар.

— А інші симптоми…

— Сумнівні. Як я й сказав. Спершу дамо їй антибіотик і почнемо капати рідини. На завтра рівень електролітів і аналіз крові в неї мають бути вже в нормі.

Тепер Гаррієт уважно стежила за розмовою, чекала своєї черги. Але зрештою не змогла більше чекати й випалила:

— Мені треба вийти.

Еді й лікар одночасно обернулися до неї.

— Ну, тоді йди, — сказав лікар, клацнувши долонею, як здалося Гаррієт, у якомусь королівському екзотичному жесті, піднявши голову, ніби магараджа. Зіскочивши зі столу, вона почула, як він викликає медсестру.

Та за шторкою не було медсестри і ніхто не прийшов, тож із відчаю Гаррієт попрямувала коридором. Інша медсестра — з дрібними й блискучими, наче в слона, очима — виперлась із-за столу.

— Щось шукаєш? — запитала вона. Неповороткими, скрипучими рухами вона потягнулася, щоб узяти Гаррієт за руку.

Дівчинку її неспішність налякала, тож вона похитала головою й чкурнула геть. Стрімголов пробігаючи безвіконним коридором, вона цілком зосередилася на дверях у кінці, з літерою «Ж», а коли промайнула повз заглибину з кількома стільцями, то не спинилася, хоч нібито зачула звідти голос:

— Гет!

І тут зненацька просто перед нею виріс Кертіс. Позаду, тримаючи руку в Кертіса на плечі, зі знаком на обличчі, що світився криваво-червоним, ніби центр мішені, стояв священник (грози, гримучники), весь у чорному.

Гаррієт вирячилася на нього. Тоді розвернулася й кинулася навтьоки, по світлому антисептичному проходу. Підлога була гладенька; ноги послизнулися, і вона полетіла вперед сторчака, просто на обличчя, а тоді перекотилася на спину й накрила долонею очі.

Швидкі кроки — рипіння гумових капців по кахлю, — і Гаррієт не зчулася, як наступної миті її перша медсестра (молода, з персня­ми й барвистою косметикою) стала біля неї на коліна. «Бонні Фентон» — було написано в неї на бейджику.

— Гоп-ля! — радісно вигукнула вона. — Забилася?

Гаррієт учепилася їй у руку, задивилася на яскраво нафар­боване обличчя, максимально зосередившись. «Бонні Фентон, — повторила вона про себе, ніби то якась чарівна формула, що вбереже її. — Бонні Фентон, Бонні Фентон, Бонні Фентон, медсес…»

— Тому й не можна бігати по коридорах! — сказала медсестра. Вона говорила не до Гаррієт, а награно, до якоїсь третьої сторони, і — далі в коридорі — Гаррієт побачила, як з обгородження за шторкою виникають Еді й лікар. Відчуваючи на спині палючий погляд священника, Гаррієт зіп’ялася на ноги, підбігла до Еді й обвила руками її талію.

— Еді! — закричала вона, — забери мене додому, додому!

— Гаррієт! Що на тебе найшло?

— Якщо поїдеш додому, — сказав лікар, — як же ми дізнаємося, на що ти захворіла?

Він намагався здаватися приязним, але апатичне обличчя нижче очниць нагадувало талий віск, чим її зненацька страшенно налякало. Гаррієт розплакалася.

Неуважне погладжування по спині: дуже в стилі Еді, те погладжування, різке й ділове, і Гаррієт від цього розплакалася лише сильніше.

— Вона нетямиться.

— Зазвичай після судом дітям хочеться спати. Але якщо в неї така паніка, можемо дати їй щось, щоб заспокоїлася.

Гаррієт з острахом озирнулася через плече. Але в коридорі було порожньо. Вона потягнулася вниз і торкнулася коліна, що боліло від удару об підлогу. Вона від когось утікала; упала й поранилася; ця частина правдива, а не те, що їй наснилося.

Медсестра Бонні відтягує Гаррієт від Еді. Медсестра Бонні веде Гаррієт назад у палату зі шторкою… Медсестра Бонні відмикає шафку, наповнює з маленького прозорого флакона шприц…

— Еді! — закричала Гаррієт.

— Гаррієт? — Еді вистромила голову з-за шторки. — Не дурій, то просто укол.

Від її голосу Гаррієт з новою силою зайшлася плачем і ги­кавкою.

— Еді, — сказала вона. — Еді, забери мене додому. Я боюся. Мені страшно. Я не можу тут лишатися. Ті люди мене пере­слідують. Я…

Вона відвернула голову; скривилася, коли медсестра запхала голку їй під шкіру. А далі почала сповзати зі столу, проте медсестра схопила її за зап’ясток.

— Ні, ми ще не закінчили, люба.

— Еді? Я… Ні, я не хочу того, — мовила вона, відпираючись від медсестри Бонні, яка обійшла з іншого боку й підступала вже з новим шприцом.

Увічливо, без особливого задоволення медсестра на це розсміялася, позираючи на Еді в пошуках підтримки.

— Я не хочу спати. Я не хочу, — скрикнула Гаррієт, яку несподівано оточили, відбилася від Еді з одно боку і м’якої, проте наполегливої, вкритої золотими перснями хватки медсестри Бонні з другого. — Я боюся! Я…

— Але ж не цієї голочки, маленька. — Голос медсестри Бонні — спершу заспокійливий — обернувся холодним і трохи страшним. — Не кажи дурниць. Просто комарик укусить і…

— Я ж просто з’їжджу додому і… — почала Еді.

— ЕДІ!

— Золотко, голос краще стишити, — сказала медсестра й водночас запхала голку Гаррієт у руку й натиснула поршень до упору.

— Еді! Ні! Вони тут! Не лишай мене! Не…

— Я повернуся… Послухай мене, — сказала Еді, підіймаючи підборіддя, гостро й чітко розрубуючи голосом панічне варнякання Гаррієт. — Мені треба відвезти Еллісон, а тоді заїхати додому дещо взяти. — Вона обернулася до медсестри. — Поставите мені у неї в палаті койку?

— Звісно, мем.

Гаррієт потерла місце уколу на руці. Койка. Те слово заспокоювало, ніби з колискової, наче льоля, наче бавовна, наче її старе дитяче прізвисько: Готтентот. Вона буквально відчувала його присмак на язиці, те кругле солодке слово: гладеньке й тверде, темне, наче цукерка з солодовим молоком.

Вона всміхнулася до усміхнених облич за столом.

— Отепер хтось уже й спати хоче, — почула вона голос медсестри Бонні.

Де ділася Еді? Гаррієт щосили старалася не склеплювати очей. Її причавило безмежними небесами, хмари проносилися казковою темрявою. Гаррієт заплющила очі й побачила, як гойдається гілля дерев, і незчулася, як заснула.

Юджин бродив прохолодними коридорами, склавши руки за спиною. Коли нарешті прибула санітарка й повезла дитину з оглядової, він поволікся за ними на близькій дистанції, щоб подивитися, куди її заберуть.

Санітарка зупинилася біля ліфта й натиснула кнопку. Юджин обернувся й пройшов коридором до сходів. Вигулькнувши з лунко­го сходового майданчика на другому поверсі, він почув, як теленькнув дзвоник, а тоді в кінці коридору ногами вперед із-за неіржавких дверей виникла каталка, в голові якої маневру­вала санітарка.

Вони покотили вперед коридором. Юджин зачинив металеві протипожежні двері якомога тихіше і — цокаючи взуттям — подибав за ними, дотримуючись невимушеної дистанції. З безпечної віддалі він відзначив, у яку палату завезли дівчинку. Тоді подався геть, назад до ліфта, де довго розглядав виставку дитячих малюнків, пришпилених до дошки оголошень, а також освітлені цукерки в гулкому автоматі з перекусками.

Він завжди чув, що подейкують, мовляв, собаки виють перед землетрусом. Що ж, останнім часом, коли ставалося або от-от мало статися щось погане, обов’язково десь неподалік опинялася ця темноволоса дитина. І це справді була та дитина, жодних сумнівів. Він її добре роздивився перед Місією, того вечора, коли його вкусила змія.

І от вона знову тут. Він ніби ненароком минув відчинені двері її палати й пройшовся по ній поверховим поглядом. З ніші в стелі лилося приглушене світло, що поступово заглиблювалося в тінь. У ліжку було важко щось розгледіти, окрім дрібної кучугури покривал. Вище — до світла, ніби медуза, що зависла в стоячій воді, — плавав прозорий пакет крапельниці, наповнений безбарвною рідиною, від якого тягнувся мацак.

Юджин підійшов до фонтанчика з водою, попив, трохи постояв, оцінюючи стенд «Маршу десятицентовиків»149. Зі своєї позиції він спостерігав, як заходять і виходять медсестри. Та коли Юджин знов підібрався до палати й запхав туди голову, то побачив, що дівчинка не сама. Усередині також метушилася чорна санітарка, ставила розкладачку й зовсім не реагувала на Юджинові запитання.

Юджин загаявся, намагаючись не надто впадати в очі (хоча в порожньому коридорі це, звісно, було складно), а коли нарешті побачив, що медсестра повертається з повним оберемком паперів, зупинив її перед дверима.

— Хто ця дитина? — запитав він своїм якнайприязнішим голосом.

— Звуть Гаррієт. Вона з якихось Дюфренів.

— А. — Прізвище йому здалося знайомим; чому саме, він точно не знав. Подивився повз медсестру, в палату. — З нею шо, нікого нема?

— Батьків я не бачила, лише бабцю. — Медсестра відвернулася, непрозоро натякаючи на завершення розмови.

— Ото бідося, — мовив Юджин, не маючи бажання так просто припиняти розмову, і запхав голову в одвірок. — А шо з нею?

Медсестра ще не сказала ні слова, але з виразу її обличчя Юджин зрозумів, що зайшов задалеко.

— Вибачте. Мені не можна ділитися такою інформацією.

Юджин усміхнувся, сподіваючись, що вийшло приємно.

— Знаєте, — сказав він, — я розумію, цей шрам у мене на чолі не то щоби дуже гарний. Але він мене поганою людиною не робе.

Коли Юджин привертав увагу до своєї вади, жінки зазвичай трохи м’якшали, але ця тільки вирячилася на нього так, ніби він заговорив іспанською.

— Лиш спитатися хотів, — ласкаво додав Юджин і підніс ру­ку. — Вибачте, шо потурбував. Мем, — сказав він, ступаючи за нею. — Але медсестра вже зайнялася простирадлами. Він вагався, чи не запропонувати їй допомогу, але будова її спини натякала, що краще йому не випробовувати долю.

Юджин відплив назад до автомата з цукерками. Дюфрен. Звідки він знає це прізвище? Про такі речі питали Фариша; той знав, хто є хто в місті; він пам’ятав адреси, родинні зв’язки, скандали, геть усе. Але Фариш лежить унизу в комі й не мав би дожити до ранку.

Юджин зупинився навпроти ліфта, біля сестринського посту: нікого. Він нахилився трохи над стійкою і — вдаючи, що роздивляється фотоколаж, павучник у подарунковому кошику — чекав. Дюфрен. Ще до бесіди з медсестрою, той епізод у коридорі (і особливо літня жінка, бездоганний вигляд якої аж відгонив грошима й баптистською позицією) переконав його, що та дитина — не одна з Одемових, а це дуже зле, бо якби дівчинка належала Одему, це б гарно вписувалося в певні його підозри. Одем мав добру причину мститись і Фаришеві, і Денні.

Невдовзі медсестра вийшла з палати дитини, — а зайшовши в коридор, зиркнула на Юджина. То була вродлива дівчина, але від помади й мальовидла вся рум’яна, як коняча срака. Юджин обернувся, — невимушено, розв’язно хитнувшись, — а тоді подибав собі назад коридором і далі сходами, повз нічну медсестру (обличчя якої моторошно осявала настільна лампа), до безвіконної почекальні відділення інтенсивної терапії, де цілодобово тьмяним світлом горіли лампи з абажурами, де на дивані спали Ґам і Кертіс. Нема сенсу тинятися нагорі й привертати до себе увагу. Він туди навідається, щойно та розфарбована шльондра закінчить свою зміну.

Удома Еллісон лежала на боці в ліжку й визирала у вікно на місяць. Вона заледве усвідомлювала, що ліжко Гаррієт стоїть порожнє — розібране догола, забльовані простирадла скидані купою на підлозі. У голові вона собі співала — не пісню, а радше імпровізовану послідовність низьких нот, які з різними варіаціями монотонно повторювалися вище й нижче, знову й знову, ніби спів якоїсь жалібної нічної птахи. Їй майже не важило, там Гаррієт чи не там; але перегодя, натхненна незворушністю іншого боку кімнати, вона почала підмугикувати, випадковими звуками й фразами, що круговертю летіли в темряву.

Їй важко давався сон, хоч Еллісон і не розуміла чому. У сон вона завжди втікала; він розкривав перед нею обійми, щойно вона торкалася подушки. Але тепер вона лежала на боці, з розплющеними очима й непотривожена, мугикала щось сама собі в темряві; а сон обернувся на тінисту бездумну далечінь, за­виток диму на покинутих горищах і спів моря в перламутровій мушлі.

Еді пробудилася на розкладачці біля ліжка Гаррієт від світла в обличчя. Було пізно: наручний годинник показував 8:15, а о де­в’ятій у неї запланована зустріч із бухгалтером. Вона підвелася й сходила в туалет, але вимучене, знекровлене відображення в дзеркалі змусило на мить спинитися: здебільшого винувате було флуоресцентне світло, та все-таки.

Вона почистила зуби й наполегливо взялася працювати над обличчям: підводила олівцем брови, малювала губи. Еді не довіряла лікарям. З її досвіду, вони не слухають, а натомість напиндючено походжають і вдають, ніби знають усі відповіді. Вони роблять передчасні висновки, ігнорують те, що не вписується в їхні теорії. А цей лікар, до всього іншого, ще й іноземець. Щой­но він, цей лікар Даґу чи як там його прізвище, зачув слово «судо­ми», усі інші симптоми дитини стали беззмістовними; вони стали «сумнівними». «Сумнівними, — роздумувала Еді, виходячи з ванної й оцінюючи сплячу онуку (уважно й зацікавлено, ніби Гаррієт — то недужий чагарник або загадково ослабла домашня рослина), — бо в неї точно не епілепсія».

Вона ще трохи вивчала Гаррієт, з академічним інтересом, а тоді повернулася в туалет, щоб одягнутися. Гаррієт дитина загартована, тож Еді не побивалася через неї надміру, хіба якось узагальнено. Насправді ж її турбував — і не давав склепити очей більшу частину ночі на розкладачці — катастрофічний стан доньчиного будинку. Роздумуючи про це зараз, Еді зрозуміла, що нагору вона фактично не навідувалася, відколи Гаррієт була ще зовсім малявкою. Шарлотта завжди була барахольницею, і після смерті Робіна ця схильність (як розуміла Еді) лише посилилася, але стан будинку шокував її цілком і повністю. Свинюшник: іншим словом його назвати було неможливо. Не дивно, що дитина захворіла, коли всередині повсюди височіють гори сміття й непотребу; дивовижно, що вони не всі втрьох загриміли у лікарню. Еді — застібаючи сукню на спині — закусила зсередини щоку. Брудні тарілки, гори газет, цілі вежі газет, які безперечно приваблюють паразитів. Що найгірше — запах. Поки Еді спала без сну, крутилася туди-сюди на горбкуватій лікарняній койці, у голові в неї пробігали всі можливі неприємні сце­нарії. Дитина могла отруїтися або заразитися гепатитом, її міг під час сну вкусити щур. Еді була надто ошелешена й соромилася ділитися такими підозрами з якимсь незнайомим лікарем — і ці відчуття досі не відпускали її, навіть у прохолодному світанку. Що їй сказати? «А, до речі, лікарю, у моєї доньки весь дім забитий мотлохом»?

Там точно є таргани, і то ще не найгірше. Щось треба зробити, доки Ґрейс Фонтейн чи якась інша допитлива сусідка не викликала Департамент здоров’я. Суперечки з Шарлоттою призведуть лише до виправдовувань і сліз. Звертатися до перелюбника Дікса ризиковано, бо якщо дійде до розлучення (а може й дійти), цей свинюшник лише додасть йому балів у суді. На біса Шарлотта звільнила ту кольорову жінку?

Еді заколола волосся ззаду, ковтнула кілька пігулок аспірину й запила склянкою води (після ночі на койці добряче боліли ребра) й повернулася в палату. «Усі дороги ведуть у лікарню», — подумала вона. Після смерті Ліббі вона щоночі поверталася туди у своїх снах, — блукала коридорами, каталася вгору-вниз на ліфті, шукала поверхи й палати, яких не існувало, — а зараз день, і от вона знову тут, у палаті, дуже схожій на ту, у якій померла Ліббі.

Гаррієт досі спить — і добре. Лікар сказав, що вона проспить більшу частину дня. Після бухгалтера й чергового ранку, змарнованого на опрацювання фінансових документів судді Кліва (написаних фактично тайнописом) їй доведеться зустрітися з юристом. Він закликає її укласти угоду з тим капосним містером Ріксі — що зовсім непогано, якби його «розумний компроміс» не залишав її буквально в злиднях. Занурившись у думки (містер Ріксі навіть сам ще не схвалив той «розумний компроміс»; сьогодні вона дізнається його думку), Еді востаннє глянула на себе в дзеркало, взяла сумочку, вийшла з палати й не помітила священника, що швендяв у кінці коридору.

Простирадла були пахучі й прохолодні на дотик. Гаррієт купалася в ранковому світлі, міцно заплющивши очі. Їй снилися кам’я­ні сходи в погожому трав’янистому полі, сходи, що вели в нікуди, покришені від віку настільки, що їх можна було сприйняти просто за скидані й потонулі у дзвінкому пасовищі брили. У згині ліктя мерзенно бриніла срібна прохолодна голка, від якої крізь стелю й далі в білі хмари сну закручувався громіздкий механізм.

Кілька хвилин вона висіла між сном і пробудженням. По підлозі застукали кроки (холодні коридори з відлунням, наче в палацах), і вона постаралася лежати якомога спокійніше, з надією, що якась добра офіційна людина підійде й помітить її: Гаррієт маленька, Гаррієт бліда й хвора.

Кроки наблизилися до ліжка й спинилися. Гаррієт відчула, як новоприбулий нахиляється до неї. Вона лежала непорушно, повіки тріпотіли, а вона не заважала себе вивчати. Тоді розплющила очі й нажахано шарпнулася від священника, чиє обличчя зависло за якихось кілька сантиметрів від її. Шрам світився ясною червоною борідкою індика; під розплавленою тканиною перенісся мокро й люто блимало око.

— Тихенько, ясно? — сказав він, сіпнувши головою, наче папуга. Голос у нього був високий і співучий, у ньому вчувалася загроза. — Шуміти ж нужди нема, шо нє?

Гаррієт хотілося пошуміти — пошуміти добряче. Вона втупилася в нього, заціпенівши зі страху й нерозуміння.

— Я знаю, хто ти. — Під час розмови рот у нього майже не рухався. — Ти тої ночі була коло Місії.

Гаррієт скосила погляд на порожній одвірок. Біль ляскав їй у скронях, ніби електричний струм.

Священник звів брови й нахилився ближче.

— То ти з тими зміями щось зробила. Думаю, то ти їх і поспускала, шо нє? — мовив він своїм цікавим високим голосом. Напомаджене волосся в нього пахнуло бузком. — І ти за моїм братом Денні слідила, так?

Гаррієт не відривала від нього очей. Він знає про вежу?

— Чого ти вчора в коридорі втікла від мене, а?

Він не знає. Гаррієт старалася сидіти максимально нерухомо. У школі вона усіх перемагала в грі, хто довше витримає чужий погляд. У голові били глухі дзвони. Їй було зле, страх як хотілося потерти очі, почати ранок заново. Розміщення її обличчя на противагу священниковому здавалося якимсь безглуздим; він ніби був відображенням, яке вона мала бачити під іншим кутом.

Священник примружився.

— А ти сміливе мале, — сказав він. — Як бик.

Гаррієт відчувала слабкість і запаморочення. «Він не знає, — навіжено повторювала вона собі, — він не знає…» Збоку в неї на ліжку є кнопка виклику медсестри, і хоч їй вкрай хотілося обернути голову й подивитися туди, вона змушувала себе не рухатися.

Священник дуже уважно стежив за нею. Білість палати позаду нього тягнулася на ефірні далі, у порожнечу, по-своєму не менш огидну за замкнену темряву резервуара з водою.

— Слухай сюда, — мовив він, нахиляючись іще ближче. — Ти чого боїшся? Тебе навіть пальцем ніхто не зачепив.

Гаррієт тугим рухом підняла голову йому до обличчя й не відверталася.

— Мо’, ти щось наробила такого, шо боїшся? Хочу знати, шо ж ти задумала, як шастала в мене коло хати. А як ти мені не скажеш, я сам взнаю.

Зненацька з коридору почувся радісний голос:

— Стук-стук!

Священник поспіхом випрямився й обернувся. З дверей махав рукою Рой Даял, який тримав у руках якісь буклети недільної школи й коробку цукерок.

— Сподіваюся, я нічого не перервав, — сказав містер Даял, безстрашно вдираючись у палату. Одягнений він був буденно, а не в костюм і краватку, яку носив у недільній школі: по-спортивному, в палубних мокасинах і штанах хакі, від нього віяло Флоридою й «Морським світом»150. — Ти ба, Юджине. А ти що тут робиш?

— Містере Даяле!

Священник підскочив і кинувся подавати руку.

Інтонації в нього змінилися — зарядились якоюсь новою енергію — і Гаррієт це помітила навіть крізь недугу й переляк. «Він боїться», — подумала вона.

— А… так. — Містер Даял глянув на Юджина. — Учора ж сюди теж хтось із Ретліффів поступив? У газеті…

— Та, сер! Мій брат Фарш. Він… — Юджин видимо себе стримав. — Як сказати, сер, його підстрелили.

«Підстрелили?» — збаламучено подумала Гаррієт.

— Вистрелили в шию, сер. Його знайшли вчора ввечері. Він…

— Святії угодники! — із запалом скрикнув містер Даял, відкидаючись назад із таким блазенством, що одразу було видно, наскільки йому начхати на родину Юджина. — Боже правий! Вкрай неприємно чути таку новину! Я обов’язково зайду подивитися, як він, щойно йому покращає. Я…

Не даючи Юджину можливості пояснити, що Фаришу вже не покращає, містер Даял скинув догори руки, мовляв: «що ж тут вдієш?» — і поклав коробку з цукерками на приліжкову тумбу.

— Боюся, Гаррієт, це не для тебе, — мовив він, обернений своїм дельфінячим профілем, нахиляючись, щоб зиркнути лівим оком. — Я щойно перед роботою прибіг, щоб відвідати свою дорогý Аґнес Апчерч, — (Міс Апчерч — стара брезкла баптистка з інвалідністю, вдова банкіра, чільне місце в Даяловому списку перспектив для Будівельного фонду), — і на кого ж це я натрапив унизу, як не на твою бабцю! Боже правий! — кажу я. Міс Едіт! Я…

Гаррієт помітила, що священник уже задкує до дверей. Містер Даял звернув на це увагу й обернувся.

— А звідки ти цю молоду панянку знаєш?

Священник — сторопівши посеред відступу — спробував викрутитися якнайкраще.

— Та, сер, — сказав він, потираючи потилицю, а тоді підступив збоку до містера Даяла, ніби туди він і намірявся підійти, — сер, ну, я тут був, коли її пройшлого вечора привезли. Вона й ходити не могла. Страшно захворіла ця дівчинка, то є справді так. — Він промовив це як висновок, ніби подальші пояснення взагалі не є потрібними.

— То ти просто… — Містер Даял мав такий вигляд, ніби майже не здатний змусити себе це вимовити, — відвідав її? Прийшов провідати Гаррієт?

Юджин прокашлявся й відвернувся.

— Сер, там мій брат, — сказав він, — і поки я тут, то можу зробити користь, когось заспокоїти. Така радість — побути серед дітвори й сіяти цінне зерно.

Містер Даял подивився на Гаррієт із виразом: «чи цей чоловік тебе діймає?».

— Достатньо лише колін і Біблії. Розумієте, — продовжив Юджин, киваючи на телевізор, — а ото, то є найгірший збиток для порятунку дитини, шо лиш можна мати в домі. Гріховний ящик, я його так називаю.

— Містере Даяле, — зненацька озвалася Гаррієт тонким відстороненим голосом, — а де моя бабця?

— Здається, внизу, — сказав містер Даял, невідривно стежачи за нею прохолодними дельфінячими очима. — Розмовляє телефоном. А що?

— Я погано почуваюся, — чесно відповіла Гаррієт.

Священник, як вона помітила, підбирався до виходу з палати. Побачивши, що Гаррієт на нього дивиться, він кинув на неї сердитий погляд, а тоді вислизнув.

— Що таке? — мовив містер Даял, нахилившись над нею, б’ючи в голову різким фруктовим лосьйоном після гоління. — Хочеш води? Поснідати? Тебе нудить?

— Я… я… — Гаррієт силкувалася сісти. Вона не могла попросити про те, чого справді хотіла, для цього забракло б слів. Вона боялася залишитися сама, але не могла чітко придумати, як поясни­ти це містерові Даялу, так щоб не розповідати, що саме й чому її лякає.

У ту ж мить задзвенів телефон у неї біля ліжка.

— Так, я візьму, — сказав містер Даял, схопив слухавку й подав Гаррієт.

— Мама? — ледве вимовила Гаррієт.

— Вітаю! Блискучий хід!

То був Гелі. Його голос — хоч і звучав нестримно — здавався тоненьким і далеким. Судячи з шипіння на лінії, він дзвонив з телефону «Святих» у себе в спальні.

— Гаррієт? Ха! Стара, та ти його просто знищила! Ти його на нуль помножила!

— Я… — Мозок у Гаррієт не працював на найвищій швидкості, і їй не спало на думку жодної швидкої відповіді. Попри поганий зв’язок, він так гучно гиготів і горланив, що Гаррієт побоялася, чи не почує містер Даял.

— Так тримати! — Від збудження він аж впустив телефон, що відбилося гримким грюкотом; голос полився на неї знову, захеканий, оглушний. — У газеті написали…

— Що?

— Я так і знав, що це ти. Ти чого в лікарні? Що сталося? Ти поранилася? Тебе підстрелили?

Гаррієт по-особливому прокашлялася, подаючи знак, що вона не може говорити вільно.

— А, так, — після понурої паузи відповів Гелі. — Вибач.

Містер Даял підібрав свою коробку цукерок і безгучно промовив до Гаррієт: «Мушу бігти».

— Ні, не йдіть, — раптово запанікувала вона, але містер Даял продовжував відступати до дверей.

«Побачимося потім! — вимовив він, жваво жестикулюючи. — Мушу йти, машини самі себе не продадуть!»

— Ну, то просто відповідай так або ні, — говорив Гелі. — У тебе проблеми?

Гаррієт з острахом дивилася в порожній одвірок. Містер Даял був далеко не найдобрішим і не найчуйнішим із дорослих, але він принаймні тямущий: сама правота й перебірливість, уособ­лення милого морального неприйняття. У його присутності ніхто й не посмів би її образити.

— Тебе заарештують? Тебе там стереже поліціянт?

— Гелі, можеш для мене дещо зробити? — запитала вона.

— Звісно, — відказав він, зненацька посерйознішавши, насторожі, ніби тер’єр.

Не відриваючи очей від дверей, Гаррієт сказала:

— Пообіцяй. — Хоч вона говорила півголосом, у морозній тиші, наповненої меблями «Формайка» й гладкістю, її голос розносився далі, ніж того хотілося.

— Що? Я тебе не чую.

— Спочатку пообіцяй.

— Та Гаррієт, просто скажи!

— Біля водонапірної вежі. — Гаррієт глибоко вдихнула; вона ніяк не могла пояснити це, не сказавши прямо. — Там на землі лежить пістолет. Треба, щоб ти пішов…

— Пістолет?

— …забрав його і викинув, — безнадійно договорила вона. Навіщо навіть намагатися стишувати голос? Хтозна, хто там слухає, у нього чи навіть у неї? Вона щойно побачила, як повз двері пройшла медсестра; от промайнула ще одна, з цікавістю зазирнувши в палату.

— Йопересете, Гаррієт!

— Гелі, я сама не можу. — Їй хотілося плакати.

— Але в мене репетиція оркестру. Нам сьогодні треба буде затриматися надовго.

Репетиція оркестру. У Гаррієт серце йойкнуло. Як вона могла подумати, що це спрацює?

— Або, — продовжував Гелі, — або я можу піти зараз. Якщо покваплюся. Мама має відвезти мене за пів години.

Гаррієт в’яло всміхнулася медсестрі, яка встромила голову в палату. Та й яка різниця взагалі? Лишити батьків пістолет на землі для поліції чи хай його забере Гелі? Тоді до полудня про це знатиме весь оркестр.

— Що мені з ним зробити? — запитав Гелі. — Сховати у тебе на подвір’ї?

— Ні, — так різко відказала Гаррієт, що медсестра аж підняла брови. — Викинь його… — «Бляха, — подумала вона, заплющивши очі, — та просто візьми й скажи». — Викинь його в…

— В річку? — підказав Гелі.

— Так, — підтвердила вона, посуваючись, коли медсестра (дебела плечиста жінка з дротяним сивим волоссям і великими долонями) підійшла, щоб підбити їй подушку.

— А якщо він не потоне?

Їй знадобилося кілька секунд, щоб осягнути це запитання. Коли медсестра зняла з узніжжя ліжка планшетку з показниками Гаррієт й важкою розмашистою ходою вийшла, Гелі повторив уточнення.

— Він… металевий, — відповіла вона.

З шоком вона усвідомила, що Гелі на іншому кінці розмовляє ще з кимсь.

Тоді він швидко відказав:

— Добре! Маю вже йти!

Клац. Гаррієт сиділа з мовчазним телефоном біля вуха, сиділа в ступорі, доки не почулися гудки, а тоді злякано (бо вона ні на мить не відірвала погляду від одвірка, узагалі) повісила слухавку й відкинулася на подушці, боязко роззираючись по палаті.

Години тягнулися нескінченно, білим по білому. Гаррієт було нічого читати, і хоч голова розколювалася від болю, вона надто боялася засинати. Містер Даял залишив їй буклет під назвою «Розважання про шлюбні узи» із зображенням рум’яного маляти в старомодному чепчику від сонця, яке штовхало возик із квітами, і зрештою від розпачу Гаррієт взялася за нього. Буклет створили для матерів маленьких дітей, і вже за лічені секунди він викликав у Гаррієт огиду.

Попри відразу, вона прочитала його від першої палітурки до хлипкої останньої, а далі сиділа. І сиділа. У палаті не було годинника, жодних картин, які можна було б розглядати, зовсім нічого не допомагало прогнати нещасні думки, які каламутили голову, нічого, окрім болю, який — з перервами — хвилями проносився шлунком. Коли він відступав, Гаррієт лежала й хапала повітря, ніби викинута на берег, ненадовго вимита дочиста, але згодом тривоги бралися гризти її з новою силою. Гелі по факту ж нічого не пообіцяв. Хтозна, забере він пістолет чи ні? І навіть якщо піде, чи вистачить йому кебети викинути його? Гелі в оркестровому залі, хизується пістолетом її батька. «Дейве, дивися, що я маю!» Вона скривилася й втиснула голову в подушку. Пістолет її батька. Там усюди відбитки її пальців. І Гелі, найбільший у світі базікало. Але кого ще вона могла попросити про допомогу, як не Гелі? Нікого. Нікого.

Минуло багато часу, коли в палату знову присунула та медсестра (її капці з грубою підошвою постиралися до самих зов­нішніх країв), щоб зробити Гаррієт укол. Гаррієт, яка крутила головою й трохи розмовляла сама до себе, старалася прогнати з голови тривоги. Вона з зусиллям зосередилася на медсестрі. У тієї було сяйнисте обвітрене обличчя з поморщеними щоками, гладкі щиколотки й перекотиста, вихляста хода. Якби не медична уніформа, вона запросто могла б зійти за капітанку морського судна, що походжає палубами. На бейджі в неї було написано: «Ґледіс Кутс».

— Спокійно, я зроблю все якомога швидше, — говорила вона.

Гаррієт — якій бракувало що сил, що спокою, щоб по-звичному опиратися — перекотилася на живіт і скривила гримасу, коли голка проникла їй у стегно. Уколи вона ненавиділа і в дитинстві так кричала, плакала й брикалася, що Еді (яка вміла їх робити) кілька разів мусила засукувати рукави просто в кабінеті лікаря й сама їх колоти.

— Де моя бабуся? — запитала вона, відкочуючись назад, потираючи місце уколу на сідниці.

— Мамо рідна! Тобі що, ніхто не сказав?

— Що? — закричала Гаррієт, боком рачкуючи назад на ліжку. — Що сталося? Де вона?

— Ш-ш-ш. Заспокойся! — Медсестра взялась енергійно підбивати подушки. — Просто мусила поїхати ненадовго в центр, і всьо. І всьо, — повторила вона, коли Гаррієт відповіла сумнівним поглядом. — А тепер ляж на спину і вмощуйся.

Ніколи, більше ніколи в житті в Гаррієт не випаде довшого дня. Біль безжально пульсував і полискував у скронях; на стіні нерухомо ряхтів паралелограм із сонячного проміння. Медсестра Кутс, що заскакувала й вискакувала із судном, стала рідкістю: надмірно провіщеним білим слоном, що повертався приблизно раз на століття. Упродовж того нескінченного ранку вона взяла кров, закапала їй очі, принесла Гаррієт води з льодом, імбирного елю, тарілку зеленого желе, яке дівчина покуштувала й відсунула, примх­ливо гримаючи столовим начинням по яскравій світлій таці з пластмаси.

Зі страху вона сіла на ліжку й слухала. Коридор був ніби седативна сітка відлунь: розмови на посту, випадковий сміх, по­стукування ціпками й шаркання ходунів, коли сірі пацієнти-­видужувачі з Фізіотерапії човгали туди-сюди коридором. Час від часу з інтеркому чувся жіночий голос, який виголошував послідовності цифр, таємничі команди: «Карло, зайди в передпокій, санітарку на другий, санітарку на другий…».

Ніби підраховуючи суми, Гаррієт на пальцях обчислювала те, що вже знала, бурмочучи собі під ніс і не переймаючись тим, що скидається на божевільну. Священник про вежу не знає. Своїми словами він ніяк не дав знати, мовляв, йому відомо, що Денні там (або мертвий). Але все може змінитися, якщо лікар визначить, звідки Гаррієт наковталася отруйної води. «Транс ам» стояв досить далеко від вежі, й нікому, мабуть, не спаде на думку шукати щось у ній — а якщо вони ще цього не зробили, то хто­зна, може, й не намагатимуться.

Але, можливо, спробують. А там пістолет її батька. Чому вона не забрала його, як вона могла забути? Звісно ж, Гаррієт нікого не застрелила; але з пістолета стріляли, це вони побачать, і оскільки він лежить під вежею, комусь точно спаде на думку піднятися й подивитися всередину.

І Гелі. Усі його веселі запитання: чи заарештували її, чи стереже її поліціянт. Гелі б безмежно потішився, якби її справді заарештували: ця думка не надто заспокоювала.

А далі їй стрельнула жахлива ідея. Що як за «транс амом» стежать поліціянти? Хіба це не місце злочину, як по телевізору? Копи й фотографи стоять там же, стережуть авто? І звісно, воно досить далеко від вежі — та чи не забракне Гелі розуму уникнути натовпу, якщо він їх побачить? Як на те пішло — чи вдасться йому взагалі підібратися до вежі? Там є складські приміщення, звісно, машина стоїть ближче до них, тож, мабуть, шукатимуть спершу там. Але зрештою вони дістануться й до вежі, чи не так? Гаррієт кляла себе, що не попередила його, щоб був обачним. Якщо там багато людей, у нього не буде вибору, окрім як обернутися й піти додому.

Близько середини ранку ці переживання перервав лікар. То був звичний лікар Гаррієт, який оглядав її з хворим горлом чи тонзилітом, але Гаррієт він не дуже подобався. Він був молодий, із важким безбарвним обличчям і передчасно обвислими жовнами; риси в нього були кам’яні, а сам він тримався холодно й саркастично. Він звався лікарем Брідлавом, але — частково через завищені ціни — Еді дала йому прізвисько (яке набрало популярності на місцевому рівні) «лікар Скупій». Казали, що через цю його непривітність йому не вдалось отримати вищу посаду в кращому місті, — але завдяки такій грубості Гаррієт не вважала, що мусить ховатися за товариською всміхненою маскою, як із більшістю дорослих, тому попри все знехотя відчувала до нього повагу.

Поки лікар Скупій обходив її ліжко, вони з Гаррієт уникали зорового контакту, ніби пара войовничих котів. Він вивчав її прохолодним поглядом. Подивився показники в планшетці. Згодом вимогливо спитав:

— Багато латуку їси?

— Так, — відповіла Гаррієт, хоч і не їла його.

— У солоній воді вимочуєш?

— Ні, — відказала вона, щойно побачила, що «ні» — це і є очікувана відповідь.

Він щось буркотнув про дизентерію, немитий латук із Мексики і — вдумливо помовчавши — з брязкотом повісив її планшетку назад на узніжжя ліжка, а тоді обернувся й вийшов.

Зненацька задзвонив телефон. Гаррієт — не переймаючись крапельницею в руці — схопила слухавку ще до того, як завершився перший дзвінок.

— Хай! — То був Гелі. На тлі чувся шум спортзалу. Шкільний оркестр репетирував на розкладних кріслах на баскетбольному майданчику. У вуха Гаррієт линули звуки цілого зоопарку налаштовуваних інструментів: гудки й писк, скрип кларнета й дудніння труби.

— Чекай, — перервала Гаррієт, коли він кинувся ґерґотати без упину, — ні, спинися на секунду. — Таксофон шкільного спортзалу був місцем із пожвавленим рухом, зовсім негодящим для приватних розмов. — Просто скажи так чи ні. Ти забрав його?

— Так, сер. — Він говорив голосом, що зовсім не скидався на джеймс-бондівський, але Гаррієт його розпізнавала як джеймс-бондівський а-ля Гелі. — Я вилучив зброю.

— Викинув там, де я сказала?

Гелі порснув сміхом.

— К’ю, — крикнув він, — чи я хоч раз тебе підводив?

У недовгій противній тиші, що запала після цього, Гаррієт почула якісь звуки на фоні, штовханину й шепіт.

— Гелі, — мовила вона, випростуючись сильніше, — хто там біля тебе?

— Ніхто, — відповів він, трохи зашвидко. Але вона розчула крізь голос якийсь удар, ніби він стусонув когось ліктем.

Перешіптування. Хтось захихотів: якась дівчина. Ніби ударом блискавки, Гаррієт пройняло гнівом.

— Гелі, — сказала вона, — краще, якщо біля тебе там нікого нема, ні, — продовжувала попри його заперечення, — послухай мене. Тому що…

— Агов! — Він сміється? — Що таке?

— Тому що, — говорила Гаррієт, підвищуючи голос, наскільки могла собі дозволити, — на пістолеті є твої відбитки.

Окрім звуків оркестру, штурханини й шепоту дітей на задньому плані, Гаррієт не чула зовсім нічого.

— Гелі?

Зрештою він заговорив, надтріснутим і далеким голосом.

— Я… Заберися, — гримнув він якомусь анонімному реготуну. Легка сутичка. Слухавка грюкнула об стіну. За кілька секунд Гелі знову з’явився на зв’язку.

— Можеш зачекати? — сказав він.

Слухавка грюкнула знову. Гаррієт слухала. Збуджене перешіптування.

— Ні, ти… — сказав хтось.

Знову якесь зіткнення. Гаррієт чекала. Кроки, хтось відбіг, хтось нерозбірливо скрикнув. Коли Гелі озвався, то говорив захекано.

— Бляха, — ображено прошепотів він. — Ти мене підставила.

Гаррієт — яка й сама відсапувалася — мовчала. Її відбитки також на пістолеті, хоч вона не бачила жодного сенсу йому про це нагадувати.

— Кому ти розповів? — запитала вона в холодній тиші.

— Нікому. Ну… хіба Ґреґу й Антонові. І Джесіці.

«Джесіці? — подумала Гаррієт. — Джесіці Діс?»

— Та ну тебе, Гаррієт. — Він уже взявся скиглити. — От чого ти така зла? Я зробив усе так, як ти просила.

— Я не просила тебе розповідати Джесіці Діс.

Гелі видав озлоблений звук.

— Ти сам винен. Не треба було нікому розповідати. Тепер маєш проблеми, і я тобі нічим не допоможу.

— Але… — Гелі підшукував слова. — Так нечесно! — зрештою спромігся він. — Я ж нікому не сказав, що то ти!

— Що я що?

— Не знаю… зробила, що ти там зробила.

— Чому ти думаєш, що я взагалі щось зробила?

— Ага, сто разів.

— Хто з тобою ходив до вежі?

— Ніхто. Ну… — невесело сказав Гелі, трохи запізно усвідомивши помилку.

— Ніхто.

Мовчання.

— Тоді, — сказала Гаррієт (Джесіка Діс! Він що, здурів?), — це твій пістолет. Ти навіть не доведеш, що я тебе просила.

— Можу довести!

— Так? І як же?

— Я можу, — похмуро відповів він, але непереконливо. — Можу і все. Тому що…

Гаррієт чекала.

— Тому що…

— Ти нічого не доведеш, — сказала Гаррієт. — І там усюди твої відбитки, сам знаєш на чому. Тож раджу просто зараз піти й придумати, що сказати Джесіці, Ґреґу й Антону, якщо не хочеш загриміти в тюрму й померти на електричному кріслі.

Тут Гаррієт здалося, вона вийшла за межі навіть легковір’я Гелі, але — судячи з ошелешеного мовчання на тому кінці дроту — очевидно, нічого подібного.

— Слухай, Гел, — сказала вона, жаліючи його. — Я тебе не здам.

— Ні? — слабко промовив він.

— Ні! Є лиш ти і я. Ніхто не знає, якщо ти їм не розповів.

— Не знають?

— Слухай, просто йди скажи Ґреґові й іншим, що ти їх розіграв, — сказала вона, махаючи на прощання медсестрі Кутс, яка зазирнула до неї в палату, щоб попрощатися наприкінці своєї зміни. — Не знаю, що ти їм сказав, але поясни, що ти все вигадав.

— А якщо хтось дізнається? — безпорадно спитав Гелі. — Що буде?

— Ти коли йшов до вежі, то когось бачив?

— Ні.

— Машину бачив?

— Ні, — розгублено затнувшись, відповів Гелі. — Яку машину?

«Добре», — подумала Гаррієт. Мабуть, тримався трохи далі від дороги й зайшов ззаду.

— Яку машину, Гаррієт? Ти про що?

— Ні про що. Ти в глибокому місці річки викинув?

— Так. Із залізничного моста.

— Це добре. — Гелі таки ризикнув, видерся туди, але безлюднішого місця годі й шукати. — І ніхто тебе не бачив? Упевнений?

— Ніхто. Але вони ж можуть прочесати річку. — Тиша. — Розумієш, — продовжив він. — Мої відбитки.

Гаррієт його не поправила.

— Послухай, — сказала вона. З Гелі треба просто повторити кілька разів одне й те саме, доки до нього не дійде. — Якщо Джесі­ка й ті інші люди не настукають, ніхто й не дізнається про… цю штуку.

Тиша.

— То що конкретно ти їм сказав?

— Я не розповів їм точну історію.

«Загалом, правдиво», — подумала Гаррієт. Точної історії Гелі й не знав.

— Тоді що? — запитала вона.

— Практично… ну, тобто, те саме, що було в ранковій газеті. Про те, що застрелили Фариша. Там багато не пояснювали, тільки про те, що минулого вечора його знайшов гицель, коли гнався за якимсь диким псом, що втік з дороги й побіг до старого бавовноочисного заводу. Тільки оте про гицля я пропустив. Щоб виглядало, знаєш…

Гаррієт чекала.

— …більше по-шпигунськи.

— Ну тоді йди й зроби ту історію ще більше шпигунською, — запропонувала Гаррієт. — Скажи, що…

— О, знаю! — Він уже знову захопився. — Я класно придумав! Зроблю, як у «З Росії з любов’ю». Знаєш, там валіза…

— …яка стріляє кулями і сльозогінним газом.

— Стріляє кулями й газом! І туфлі! Ті такі туфлі!

Він мав на увазі туфлі агента Клебба, у яких в носку ховався відкидний ніж.

— Так, чудово. Гелі…

— І ще ті кастети, пам’ятаєш, на навчальному полігоні, де вона тому білявому здоровилі в живіт врізала?

— Гелі? Я б на твоєму місці не перегинала.

— Ні. Я не перегну. Але щоб було як вигадка, — радісно додав Гелі.

— Так, — відповіла вона. — Як вигадка.

— Лоуренс Юджин Ретліфф?

Незнайомець спинив Юджина до того, як той дістався сходів. То був кремезний щирий на вигляд чоловік із колючими білявими вусами й пильними виразними очима сірого кольору.

— Ви куди?

— Е… — Юджин опустив погляд собі на руки. Він прямував назад у палату до малої, щоб подивитися, чи вдасться ще щось із неї вибити, але, звісно, не міг таке сказати.

— Можна пройтися з вами?

— Без проблем! — погодився Юджин люб’язним тоном, який, однак, того дня йому не надто допомагав.

Лункими кроками вони пройшли повз сходи, аж до кінця прохолодного коридору, до дверей із табличкою «Вихід».

— Не хочу вас турбувати, — сказав чоловік, прочиняючи їх, — особливо в такий час, але хотів би переговорити, якщо ви не проти.

Вони вийшли назовні, з антисептичної тьмяності на палючу спеку.

— Чим можу допомогти? — запитав Юджин, пригладжуючи однією рукою волосся. Після ночі в кріслі він почувався виснаженим і задерев’янілим, і хоч останнім часом уже вдосталь набувся в лікарні, останнє, куди йому хотілося вийти, — це на пекуче сонце.

Незнайомець сів на бетонну лавку й запропонував йому сісти поруч.

— Я шукаю вашого брата Денні.

Юджин сів і мовчав. Йому вистачало досвіду спілкування з поліцією, щоб знати: наймудріший план — завжди — уникати зай­вих рухів.

Коп сплеснув у долоні.

— Боже, ото спека тут, ні? — сказав він. Попорпався в кишені у пошуках пачки цигарок і неспішно підкурив. — Ваш брат Денні має дружні відносини з громадянином на ім’я Альфонс де Б’єн­віль, — мовив він, видихаючи дим із кутика рота. — Знаєте такого?

— Знаю про нього. — Альфонс — то було ім’я Сома.

— Схоже, він дуже зайнятий чолов’яга. — Тоді по-змовницьки додав: — Та він по яєчку в кожному тутешньому кошику тримає, правда ж?

— Звідки мені знати. — Юджин тримався від Сома якомога далі. Його розв’язна нешаноблива поведінка змушувала Юджина страшенно нервувати; поруч із Сомом йому завжди заціплювало, завжди бракувало слів для відповіді, і він відчував, що за спиною Сом із нього кепкує.

— То яку роль він відіграє в цій вашій оборудці?

Весь напнувшись усередині, Юджин опустив руки між колін і старався зберігати стриманий вираз обличчя.

Коп здушив позіхання, а тоді розправив руки на спинці лавки. Він мав звичку нервово погладжувати живіт, ніби щойно трохи схуд і мусив пересвідчуватися, що черево досі плоске.

— Слухайте, Юджине, ми вже все знаємо, — сказав він, — про те, що ви там затіяли. У вашої бабці зараз з пів десятка наших людей. Тому не мовчіть, кажіть як є, і заощадите час і мені, і собі.

— Я вам чесно скажу, — мовив Юджин, заглядаючи йому прос­то в обличчя. — До того, шо діється в тому сараї, я ніякого стосунку не маю.

— Значить, про лабораторію ви знаєте. Скажіть мені, де наркотики.

— Сер, ви про це знаєте більше за мене, правду вам кажу.

— Ну, тоді вам ще дещо варто знати. Один поліціянт травмувався на тих… палицях пунджі, що у вас там розкидані навколо помешкання. На щастя, він з криком упав до того, як зачепив розтяжку й усе там підірвав.

— Фарш мав певні психічні проблеми, — зронив Юджин після короткої ошелешеної мовчанки. Сонце світило просто йому в очі, і це викликало страшенний дискомфорт. — Він лікувався.

— Так, а ще він кримінальний злочинець.

Він рівним поглядом дивився на Юджина.

— Послухайте, — сказав Юджин, судомно перехрещуючи ноги, — я знаю, шо ви думаєте. У мене були певні проблеми, визнаю, але це все в минулому. Я попросив у Бога прощення й віддав свій борг штатові. Тепер моє життя належить Ісусу Христу.

— Ага. — Коп помовчав. — То скажіть мені от що. Яку роль у всьому цьому відіграє ваш брат?

— Вони з Фаршем учора вранці разом поїхали. Це всьо, шо я знаю, більше нічо.

— Ваша бабця каже, що вони посварилися.

— Я б не сказав, що саме посварилися, — подумавши, уточнив Юджин. Йому нема сенсу погіршувати ситуацію Денні ще більше. Якщо Фарша застрелив не він — ну, тоді він усе сам пояснить. Якщо він, — чого Юджин і боявся — ну, тоді Юджин жодними словами чи діями йому не допоможе.

— Ваша бабця каже, що мало до бійки не дійшло. Денні зробив щось, що розлютило Фариша.

— Я цього не бачив. — З боку Ґам така відповідь була типовою. Фариш не дозволяв Ґам мати жодних справ із поліцією. Вона була настільки упереджена в стосунках з онуками, що могла почати скаржитися на Денні чи Юджина й пліткувати про них, про те чи се, навіть коли звеличувала Фариша до самих небес.

— Тоді ясно. — Коп загасив цигарку. — Але я хочу дещо прояснити, так? Це просто розмова, Юджине, не допит. Мені нема потреби везти вас у відділок і зачитувати права, хіба що буде на це причина, тут ми згодні один з одним?

— Так, сер, — відповів Юджин, зустрівся з ним поглядом і швидко відвів очі. — Дякую за це, сер.

— Отже. Між нами кажучи, як думаєте, де Денні?

— Я не знаю.

— Просто з того, що я чув, ви були дуже близькі, — мовив коп тим самим втаємниченим тоном. — Мені важко повірити, щоб він кудись подався й не сказав вам. Чи варто мені знати про якихось його друзів? Зв’язки за межами штату? Він не міг діста­тися кудись далеко пішки, без чужої допомоги.

— Чому ви думаєте, шо він утік? Звідки знаєте, шо він не лежить десь мертвий чи поранений, як Фарш?

Коп ляснув себе по коліну.

— А цікаво, що ви таке запитали. Бо ми сьогодні взяли під варту Альфонса де Б’єнвіля, щоб запитати те саме.

Юджин замислився над цією новою думкою.

— Думаєте, то Сом зробив?

— Що зробив? — невимушено запитав коп.

— Підстрелив мого брата.

— Ну. — Якийсь час коп просто сидів, втупившись у порожнечу. — Сом — ініціативний підприємець. Він, безперечно, побачив можливість швиденько заробити, прибравши до рук ваше дільце, і, схоже, так він і планував. Але виникає проблема, Юджине. Ми не знаємо, де Денні й наркотики. І також у нас немає доказів, що Сом знає, де вони. Тож ми повертаємося на старт. Тому я й сподівався, що ви мені якось допоможете.

— Вибачте, сер. — Юджин потирав рот. — Я просто не знаю, чим вам допомогти.

— Ну, може, ви ще трохи над цим подумайте. Ми ж, як-не-як, про вбивство говоримо.

— Убивство? — Юджин сторопів. — Фариш помер? — На мить йому серед спеки забило дух. Він уже годину не заходив у відділення інтенсивної терапії; відправив Ґам і Кертіса з кафетерію, після овочевого супу й бананового пудингу, а сам сидів і пив каву.

Коп здивувався — але Юджин не бачив, справжній то подив чи награний.

— Ви не знали? — запитав він. — Я бачив, що ви туди йдете по коридору, то подумав…

— Послухайте, — сказав Юджин, який уже підвівся й відходив, — слухайте, мені треба туди до бабці. Я…

— Ідіть-ідіть, — мовив коп, не обертаючись до нього, і махнув рукою, — повертайтеся й робіть, що маєте.

Юджин зайшов крізь бічні двері й на мить став як укопаний. Поруч проходила медсестра, перехопила його погляд, посумнішала й трохи хитнула головою, а тоді зненацька побігла, гучно ляскаючи капцями, повз зчудованих медсестер, аж до відділення інтенсивної терапії. Почув він Ґам ще до того, як побачив, — сухе слабке виття самотності, від якого серце стиснулося в гострому спазмі. Кертіс — переляканий, задиханий — сидів на кріслі в коридорі, тримав велику м’яку іграшку, якої в нього раніше не було. Якась пані з відділу обслуговування пацієнтів — коли вони прибули в лікарню, вона добре з ними повелася, без жодної маячні провела просто до відділення інтенсивної терапії — тримала його за руку й щось тихенько примовляла. Побачивши Юджина, вона підвелася.

— Ось він, — сказала вона Кертісу, — він повернувся, сонечку, не хвилюйся. — Тоді зиркнула на двері сусідньої палати. Юджинові сказала: — Ваша бабця…

Юджин — розвівши руки — підійшов до неї. Ґам проштовхнулася повз нього й поточилася в коридор, дивним, тонким і високим голосом викрикуючи ім’я Фариша.

Пані з відділу обслуговування пацієнтів ухопила за рукав ліка­ря Брідлава, бо він саме проходив повз.

— Лікарю, — сказала вона, киваючи на Кертіса, який хапав ротом повітря й фактично посинів, — у нього якісь труднощі з диханням.

Лікар спинився на пів секунди й глянув на Кертіса. Тоді гаркнув:

— Епінефрин. — Медсестра миттю кудись кинулася. Інша бурк­нула:

— Чому місіс Ретліфф досі не вкололи заспокійливе?

І якось, посеред усієї цієї веремії — санітарок, уколу в руку для Кертіса («ось, сонечку, тобі зразу стане краще») і пари медсестер, що зосередилися на його бабці — знову з’явився коп.

— Слухайте, — сказав він, демонструючи долоні, — ви просто робіть, що маєте робити.

— Шо? — роззираючись, запитав Юджин.

— Я на вас отут зачекаю. — Він кивнув. — Бо мені здається, буде швидше, якщо ви таки з’їздите зі мною у відділок. Коли будете готові.

Юджин роззирнувся. Він ще не до кінця все осмислив; наче дивився на світ крізь хмару. Баба затихла й покірно човгала кудись геть поміж двома медсестрами. Кертіс потирав руку — але, що дивно, припинив хрипіти й душитися. Він показав Юджинові м’яку іграшку — судячи з вигляду, кролика.

— Мій! — гукнув він, потираючи кулаками запухлі очі.

Коп не відривав погляду від Юджина, ніби очікував, що той щось скаже.

— Це мій молодший брат, — промимрив він, проводячи по обличчі рукою. — Він розумово відсталий. Я не можу просто його залишити самого.

— Ну, то беріть із собою, — наполягав коп. — Якусь цукерку ми йому точно знайдемо.

— Сонце? — покликав Юджин — а Кертіс кинувся до нього й мало не збив з ніг. Він обвив Юджина руками й втулився мокрим обличчям йому в сорочку.

— Люблю, — почувся приглушений голос.

— Спокійно, Кертісе, — сказав Юджин, незграбно погладжуючи його по спині, — будь спокійним, припиняй, я тебе також люблю.

— Гарнюні вони, правда? — поблажливо мовив коп. — У моєї сестри такий був, з синдромом Дауна. До шістнадцяти не дожив, але, господи, як ми його любили. На сумнішому похороні я ще не бував.

Юджин видав якийсь невиразний звук. Кертіс страждав від численних хвороб, деякі були серйозні, і це останнє, про що Юджинові хотілося зараз думати. Він усвідомив, що насправді хоче запитати в когось, чи можна побачити тіло Фариша, провести з ним кілька хвилин, трохи помолитися. Фариш ніколи не переймався своєю долею після смерті (та й долею на землі, як на те пішло), але це не означає, що він наприкінці не отримав благодаті. Урешті-решт: Бог уже обдаровував Фариша несподіваною усмішкою. Коли він вистрелив собі в голову після інциденту з бульдозером і лікарі казали, що він живе лише через апарати, а Фариш устав, як Лазар, і ошелешив усіх. Скільки людей вставали буквально з того світу, сідали серед машин підтримки життя й просили картопляного пюре? Чи висмикував би так ефектно Господь душу з могили, щоб потім кинути її в прокляття? Якби ж побачити тіло — поглянути на нього власними очима — і він би знав, у якому стані Фариш пішов у засвіти.

— Я хочу подивитися на брата, перш ніж його заберуть, — сказав він. — Я піду знайду лікаря.

Коп кивнув. Юджин зібрався йти, але Кертіс — раптово запанікувавши — вчепився йому в зап’ясток.

— Якщо хочете, залишайте його тут, — запропонував коп. — Я за ним подивлюся.

— Нє, — відповів Юджин, — нє, всьо добре, нехай піде зі мною.

Коп дивився на Юджина; похитав головою.

— У таких ситуаціях то для них благословення, — сказав він. — Не розуміти.

— З нас ні один нічого не розуміє, — сказав Юджин.

Від ліків Гаррієт хотілося спати. Невдовзі у двері постукали. Тетті.

— Золотце! — скрикнула вона, залітаючи досередини. — Як моя дитиночка?

Гаррієт — втішившись — зіпнулася на ліжку й витягнула руки. Тоді їй зненацька здалося, що це їй сниться, а насправді в палаті нікого нема. Від такої химороди вона аж потерла очі й спробувала приховати сум’яття.

Але то справді була Тетті. Вона цмокнула Гаррієт у щоку.

— Але вона має добрий вигляд, Едіт, — викрикувала вона. — Дуже жвава.

— Ну, їй уже покращало, — бадьоро мовила Еді. Вона поклала Гаррієт на тумбочку книжку. — Ось, принесла, щоб тобі не було так нудно.

Гаррієт лягла на подушку й слухала, як вони розмовляють, знайомі голоси перепліталися в сяйну гармонійну маячню. Далі вона опинилася деінде, у темній синій галереї із завішаними меблями. Дощ усе не вщухав.

— Тетті? — гукнула вона й сіла у світлій палаті. Був той же день, тільки пізніше. Сонячне світло на протилежній стіні видов­жилося й перемістилося, ковзнуло по стіні, доки не розлилося на підлозі лянсуватою калюжею.

Вони зникли. Гаррієт очамріла, ніби вийшла з темного показу фільму на несподіване денне сяйво. На тумбочці поруч — товста знайома книжка у синій обкладинці: «Капітан Скотт». Коли її побачила, серце запурхало; суто для певності, що їй нічого не мариться, Гаррієт потягнулася й поклала на книжку долоню, а тоді — попри головний біль і захмелілий стан — вона напружено сіла в ліжку й спробувала трохи почитати. Проте поки вона читала, тиша лікарняної палати поступово перетікала в крижану неземну статичність, і невдовзі в Гаррієт виникло неприємне відчуття, ніби книжка з нею — з Гаррієт — розмовляє прямо й надзвичайно тривожно. Через кожні кілька рядків якась фраза дуже різко виступала з прицільним значенням, ніби сам капітан Скотт звертався безпосередньо до неї, ніби він у своїх щоденниках із Полюса свідомо закодував для неї низку особистих повідомлень. Через кожні кілька рядків її вражала якась нова значущість. Гаррієт намагалася прогнати цю думку, але це не допомагало, і скоро вона так перелякалася, що мусила відкласти книжку.

Повз відчинені двері пройшов лікар Брідлав, тоді зупинився й побачив, як вона рівно сидить на ліжку, перелякана й стривожена.

— Ти чому не спиш? — вимогливо спитав він. Він увійшов і подивився її планшетку, вираз його щокатого обличчя ніяк не змінився, а тоді потупотів собі геть. За п’ять хвилин у палату прибігла медсестра зі ще однією гіподермічною голкою.

— Давай, перевертайся, — відрубала вона. Чомусь вона ніби злилася на Гаррієт.

Коли медсестра пішла, Гаррієт не відривала обличчя від подушки. Ковдри були м’які. Звуки розтягувалися й гладенько пролітали над головою. А далі її понесло вниз, у гнітючу порожнечу, стару невагомість перших кошмарів.

— Але я не хотіла чаю, — мовив знайомий капризний голос.

Тепер у палаті було темно. Усередині було двоє людей. У них навколо голів короною палало слабеньке світло. Тоді, на власний розпач, Гаррієт почула голос, якого вже давно не чула: голос батька.

— У них є лише чай. — Він говорив підкреслено ввічливо, на межі з сарказмом. — Хіба ще кава й сік.

— Я ж казала не спускатись аж у кафетерій. У коридорі є машина з кока-колою.

— Якщо не хочеш, то не пий.

Гаррієт старалася зовсім не рухатися, очі наполовину заплющила. Завжди, коли її батьки були в приміщенні удвох, там ставало холод­но й некомфортно, хай як коректно вони поводилися між собою. «Чому вони тут? — сонно подумала вона. — Краще б Тетті й Еді».

А тоді вона очманіла, почувши, як батько називає ім’я Денні Ретліффа.

— Як же зле, правда? — говорив він. — У кафетерії тільки про це й розмовляли.

— Що?

— Денні Ретліфф. Маленький друг Робіна, не пам’ятаєш такого? Він деколи приходив до нас на подвір’я гратися.

«Друг?» — подумала Гаррієт.

Прокинувшись цілком, коли серце заторохтіло так шалено, що довелося докладати зусиль, щоб не тремтіти, вона лежала із заплющеними очима й слухала. Почула, як батько сьорбає каву. Далі він продовжив:

— Приходив до нас. Опісля. Такий потріпаний малий, не пам’я­таєш? Постукав у двері й вибачився, що не прийшов на похорон, бо не мав як приїхати.

«Але це ж неправда, — подумала охоплена панікою Гаррієт. — Вони ж один одного ненавиділи. Іда сама казала».

— А, точно! — Материн голос ожив, озвався якимсь болем. — Бідолаха. Пам’ятаю його. Який жах.

— Так дивно. — Батько Гаррієт тяжко зітхнув. — Ніби лише вчора вони з Робіном бавилися на подвір’ї.

Гаррієт заціпеніла від жаху.

— Мені так шкода було, — сказала мама, — так шкода, коли недавно почула, що він вліз у проблеми.

— Такого було не оминути, з тією сімейкою.

— Ну, вони не всі такі погані. Я в коридорі зустріла Роя Даяла, а той сказав, що один з інших братів заходив подивитися, як тут Гаррієт.

— Що, серйозно? — Батько знову сьорбнув кави. — Думаєш, він її знає?

— Та я б не здивувалася зовсім. Мабуть, тому й заходив.

Розмова перейшла на інші теми, поки Гаррієт — охоплена страхом — завмерла, втиснувшись обличчям у подушку. Їй жодного разу не спало на думку, що вона могла помилитися у своїй підозрі щодо Денні Ретліффа — просто помилитися. А що, як він зовсім не вбивав Робіна?

Вона не готувалася до чорного жаху, що накрив її після цієї думки, ніби за спиною заклацнулася пастка, і відразу спробувала викинути це з голови. Денні Ретліфф винен, вона точно знає; це єдине логічне пояснення. Вона знає, що він наробив, навіть якщо більше ніхто цього не знає.

Та все одно, зненацька й величезною силою її охопив сумнів, а з ним і страх, що вона наосліп влізла в щось жахливе. Вона спробувала заспокоїтися. Денні Ретліфф убив Робіна; вона знає, що це правда, так мусить бути. Проте, коли намагалася чітко пригадати собі, як саме вона зрозуміла, що це правда, причини в голові були вже не такі ясні, як раніше, а тепер, коли спробувала воскресити їх у пам’яті, то не змогла.

Гаррієт вкусила себе зсередини за щоку. Чому вона була настільки переконана, що то він? Якийсь час вона була страшенно певна; ця думка відчувалася правильною, а це й було найважливіше. Але — ніби огидний присмак у роті — поруч тримався якийсь нудотний страх, який відмовлявся минати. Звідки в неї та певність? Так, Іда їй багато чого розповіла — але зненацька ті оповіді (сварки, крадений велосипед) уже не здавалися такими переконливими. Хіба Іда не ненавиділа Гелі просто так, без причини? І коли Гелі приходив гратися, хіба Іда не сердилася від імені Гаррієт, не переймаючись тим, хто ж справді винен у суперечці?

Може, вона має рацію. Може, він справді це зробив. Але тепер, як вона точно знатиме? Гаррієт замлоїло від спогаду про руку, що дряпалася кудись із зеленої води.

«Чому я не спитала? — подумала вона. — Він був просто там». Але ні, вона надто злякалася й хотіла просто втекти.

— Ой, дивися! — зненацька гукнула мама і підвелася. — Вона прокинулася!

Гаррієт завмерла. Настільки занурилася в думки, що забула заплющити очі.

— Дивися, хто тут, Гаррієт!

Батько встав, підійшов до ліжка. Навіть у тьмяній палаті Гаррієт помітила, що відколи вона бачила його востаннє, він трохи набрав ваги.

— Давно старого татуся не бачила, правда? — мовив він. У жартівливому настрої він любив називати себе «старим татусем». — Як моя дівчинка?

Гаррієт витерпіла поцілунок у чоло й погладжування щоки — похапцем, вигнутою долонею. То була звична ніжність з боку батька, але Гаррієт це страшенно не подобалося, особливо від долоні, що іноді давала їй лютого ляпаса.

— Як почуваєшся? — запитав він. Він курить сигари; це вона зрозуміла із запаху. — Добряче ти тим лікарям голову накрутила! — Він це вимовив так, ніби йшлося про якесь велике академічне чи спортивне досягнення.

Мама нервово метушилася.

— Діксе, може, їй бракує сил розмовляти.

Батько, не обертаючись:

— Якщо не хоче, то не мусить говорити.

Роздивляючись батькове опасисте бурякове обличчя, шпаркі спостережливі очі, Гаррієт сильно захотілося запитати його про Денні Ретліффа. Але вона боялася.

— Що? — запитав батько.

— Я нічого не сказала.

Голос Гаррієт здивував її саму, такий він виявився дряпучий і ослаблий.

— Ні, але збиралася. — Батько дивився на неї ласкавими очима. — Що таке?

— Діксе, дай їй спокій, — тихо буркнула мама.

Батько повернув голову — швидко, без слів — рухом, який Гаррієт знала дуже добре.

— Ну вона ж утомлена!

— Я знаю, що вона втомлена. І я втомлений, — мовив батько холодним і надміру ввічливим тоном. — Я сюди вісім годин у машині їхав. А тепер мені з нею поговорити не можна?

Коли вони нарешті пішли — відвідувачам дозволяли залишатися до дев’ятої — Гаррієт надто боялася лягати спати, тож сиділа в ліжку, очима впившись у двері зі страху, що священник повернеться. Навіть сам необ’явлений приїзд батька вже викликав тривогу, — особливо зважаючи на нову загрозу переїзду в Нешвілл, — але тепер це хвилювало її найменше; хтозна, на що священник здатен тепер, коли Денні Ретліфф помер?

Тоді вона згадала про шафку зі зброєю, і в неї похололо на душі. Батько не перевіряв її щоразу, як приїздив додому, — зазви­чай лише в сезон полювання, — але буде якраз у стилі її життя, якщо він таки вирішить перевірити. Може, викидати пістолет у річку було помилковим рішенням. Якби Гелі заховав його на подвір’ї, Гаррієт могла б поставити його на місце, проте вже пізно.

Їй і на гадку ніколи не спало, що він так швидко буде вдома. Звісно, вона нікого не застрелила з того пістолета, — чомусь Гаррієт про це вічно забувала, — і якщо Гелі не збрехав, тепер він лежить на дні річки. Якщо батько перевірить шафку й помітить, що його немає, він же не пов’яже це зникнення з нею?

А також лишався Гелі. Вона майже нічого не розповіла йому з реальної історії, — що добре, — але сподівалася, він не надто перейматиметься відбитками пальців. Чи зрозуміє він зрештою, що йому нічого не заважало здати її? Доки він допетрає, що там його слово проти її — на той час, напевно, уже буде пізно.

Люди не зважають. Їм однаково; вони забудуть. Невдовзі, якщо вона й залишила якісь сліди, вони похолонуть. Так же й сталося з Робіном? Сліди похололи. І тут Гаррієт спала на думку огидна річ: що вбивця Робіна — хай хто це зробив — мабуть, у якусь мить сидів, роздумуючи над цими ж речами.

«Але я нікого не вбила, — сказала вона собі, втупившись у покривало. — Він втопився. Я не могла нічим допомогти».

— Що, любуню? — перепитала медсестра, яка перевіряла її крапельницю. — Тобі щось треба?

Гаррієт сиділа нерухомо, покусуючи кісточки пальців і втупившись у біле покривало, доки медсестра не вийшла.

Ні: вона нікого не вбила. Але вона винна в його смерті. А він, напевно, зовсім нічого Робінові не зробив.

Від таких думок Гаррієт почало нудити, і вона спробувала — уперто — думати про щось інше. Вона зробила, що мусила; тож по-дурному було б на цьому етапі сумніватися в собі й своїх методах. Згадала пірата Ізраеля Гендса, що плавав у криваво-теплих водах за бортом «Іспаньйоли», і в тих героїчних мілинах було щось кошмарне й видовищне: жах, фальшиві небеса, безкрайнє безпам’ятство. Корабель втрачено; вона пробувала повернути його самотужки. Вона майже стала героїнею. А тепер, боялася вона, стала ніяк не героїнею, а чимось зовсім іншим.

У кінці — в самому кінці, коли вітри віяли й били по стінках намету, а на загубленому континенті тріпотіла єдина свічка — капітан Скотт закоцюблими пальцями написав у маленькому записнику про свій провал. Так, він хоробро кинувся за чимсь неможливим, досягнув мертвого неходженого центру світу, — а все дарма. Усі мріяння його підвели. І Гаррієт усвідомила, як же він, напевне, журився в тих крижаних полях, в антарктичну ніч, втративши Еванса й Тита Оутса, під рясними снігами, поки поруч мовчки й нерухомо спали Берді й доктор Вілсон, десь далеко, у снах про зелені луки.

Гаррієт невиразно подивилася в антисептичний морок. Її придавило тягарем і темрявою. Вона дізналася про речі, яких ніколи не знала, речі, про які й не думала дізнаватися, проте певним загадковим чином це й було приховане послання капітана Скотта: що перемога й крах — це іноді одне й те саме.

Прокинулася Гаррієт пізно, з тривожного сну, до депресивної таці зі сніданком: фруктове желе, яблучний сік і — невідь-чому — маленька тарілка вареного білого рису. Усю ніч їй снилися кошмари про батька, який деспотично стояв у неї над ліжком, крокував туди-сюди й картав її, бо вона щось розбила, якусь його річ.

Тоді вона усвідомила, де перебуває, і шлунок скрутило від страху. Вона сіла, потираючи від нерозуміння очі, взяла тацю — і побачила в кріслі біля ліжка Еді. Та пила каву — не з лікарняного кафетерію, а принесену з дому в картатому термосі — і читала ранкову газету.

— О, добре, що ти прокинулася, — сказала вона. — Скоро прийде твоя мама.

Вона трималася бадьоро й цілком нормально. Гаррієт постаралася викинути занепокоєння з голови. За ніч же нічого не змінилося, так?

— Тобі треба поснідати, Гаррієт, — сказала Еді. — Сьогодні в тебе важливий день. Тебе огляне невролог і, можливо, вже сього­дні тебе випишуть.

Гаррієт щосили спробувала заспокоїтися. Їй треба намагатися вдавати, що все добре; треба переконати невролога, — навіть якщо доведеться брехати, — що вона в повному порядку. Вкрай важливо, щоб її відпустили додому; треба зосередити всі сили на тому, щоб забратися з лікарні до того, як у її палату повернеться священник або хтось розвідає, що відбувається. Лікар Брідлав щось говорив про немитий латук. Треба триматися за це, зафіксувати в голові, пригадати, якщо запитають; за будь-яку ціну не дати їм пов’язати її недугу з водою з вежі.

Шалено напруживши волю, вона відвела увагу від власних думок і зосередила її на таці зі сніданком. Вона з’їсть рис; буде наче сніданок у Китаї. Ось я тут, твердила вона собі, я Марко Поло, снідаю з Кублай-Ханом. Але я не вмію їсти паличками, тож користуюся натомість виделкою.

Еді повернулася до своєї газети. Гаррієт ковзнула поглядом по першій шпальті — і виделка зависла їй на півдорозі до рота. «ЗНАЙ­ДЕНО ПІДОЗРЮВАНОГО В УБИВСТВІ» повідомляв заголовок. На фотографії двоє чоловіків тримали під пахви в’яле звисле тіло. Обличчя було мертвотно-бліде, довге волосся поприлипало з боків, а риси так спотворилися, що воно більше скидалося на скульптуру з талого воску, ніж на реальне людське: викривлена зяюча діра на місці рота й великі чорні очниці, наче в черепа. Але — хай яким спотвореним воно здавалося — то безперечно був Денні Ретліфф.

Гаррієт випросталася на ліжку й схилила голову, намагаючись прочитати статтю зі свого місця. Еді перегорнула сторінку, а тоді — помітивши погляд і цікавий нахил голови Гаррієт — відклала газету й різко запитала:

— Тебе нудить? Принести таз?

— Можна подивитися газету?

— Звісно. — Еді перегорнула на кінцеву рубрику, витягнула комікси, подала їх Гаррієт, а тоді вмиротворено повернулася до свого читва.

— Знову підіймають міські податки, — проказала вона. — Навіть не знаю, що вони зі всіма тими грошима роблять, здирники. Ще більше доріг візьмуться будувати й так і не докінчать, от що.

Гаррієт розлючено дивилася на сторінку з коміксами, але не бачила її по-справжньому. «ЗНАЙДЕНО ПІДОЗРЮВАНОГО В УБИВСТВІ». Якщо підозрюваний Денні Ретліфф, — якщо вони використовують слово «підозрюваний», — це ж означає, що він живий, так?

Вона знову зиркнула на газету. Еді вже зігнула її вдвоє, тож першої шпальти не було видно, і взялася розв’язувати кросворд.

— Чула, до тебе вчора навідувався Діксон, — мовила вона з прохолодою, яка проникала в її голос завжди на згадці про батька Гаррієт. — І як?

— Нормально. — Гаррієт — забувши про сніданок — знову випросталася й намагалася приховати збудження, проте відчувала, що помре, як не побачить першу сторінку й не дізнається, що сталося.

«Він навіть не знає мого імені», — подумки сказала вона. Принаймні їй так здавалося. Якби в газеті згадували її ім’я, Еді б не сиділа тут так спокійно й не розв’язувала б кросворди.

«Він намагався мене задушити», — подумала вона. Навряд чи йому захочеться розповідати про це людям.

Нарешті Гаррієт наважилася й сказала:

— Еді, а що то за чоловік на першій сторінці в газеті?

Еді спершу не зрозуміла, про що вона; тоді перегорнула ­газету.

— А, ти про це, — сказала вона. — Він когось убив. Заховався від поліції в тій старій водонапірній вежі, провалився і мало не втопився. Підозрюю, він тільки втішився, коли хтось прийшов його забрати. — Вона задивилася на газету. — Там далеко за рікою живе кілька Ретліффів, — сказала вона. — Я трохи пам’ятаю старого Ретліффа, він якось працював у нас у Напасті. Ми з Тетті його страшенно лякалися, бо він не мав передніх зубів.

— Що з ним зробили? — запитала Гаррієт.

— З ким?

— З тим чоловіком.

— Він признався, що вбив свого брата, — сказала Еді, повертаючись до кросворда, — а ще його шукали за наркотики. Тому, підозрюю, його повезли у в’язницю.

— В’язницю? — Гаррієт замовкла. — Там так написано?

— Та ти не хвилюйся, він скоро вийде, — безтурботно повідомила Еді. — Вони й не ловлять до ладу тих людей, а закривають їх, і далі знову випускають. Ти вже не хочеш снідати? — запитала вона, вказуючи на неторкнуту тацю Гаррієт.

Гаррієт підкреслено повернулася до рису. «Якщо він не помер, — подумала вона, — тоді я не вбивця. Я нічого поганого не зробила. Так же?»

— Отак. Уже краще. Треба поїсти перед тим як проходити ті перевірки, хай там які вони, — сказала Еді. — Якщо братимуть кров, може трохи в голові запаморочитися.

Гаррієт старанно їла, опустивши очі, але думки кидалися туди-сюди, ніби тварини в клітці, і зненацька в голову застрибнула настільки жахлива свіжа думка, що вона не стрималася й бовкнула:

— А він хворий?

— Хто? Ти про цього хлопця? — дратівливо перепитала Еді, не відриваючись від кросворда. — Я не вірю в усю ту бридню про те, що злочинці хворі.

Тієї ж миті хтось гучно постукав у відчинені двері палати, Гар­рієт з переляку так сахнулася на ліжку, що мало не перекинула тацю.

— Вітаю, я лікар Бакстер, — представився чоловік, подаючи Еді руку. Хоч на вигляд він був молодий — молодший за лікаря Брідлава, — він лисів на маківці; у руці тримав старомодний лікарський саквояж чорного кольору, що здавався дуже важким. — Я невролог.

— О. — Еді підозріливо поглянула йому на взуття — бігові кросівки з грубими підошвами й блакитною замшевою оборкою, як у шкільної команди з легкої атлетики.

— Дивно, що у вас тут не дощить, — сказав лікар, розкриваючи саквояж, і взявся в ньому нишпорити. — Я з Джексона приїхав сьогодні вранці…

— Виходить, — упевнено перервала Еді, — ви будете першою людиною тут, що не змусила нас чекати цілий день. — Вона продовжувала роздивлятися його взуття.

— Коли виходив із дому, — сказав лікар, — о шостій, було штормове попередження для центру Міссісіпі. Так дощило там, що ви б не повірили. — Він розгорнув прямокутник із сірої фланелі на тумбочці біля ліжка: на ньому акуратно в рядок розмістив ліхтарик, срібний молоточок, якийсь чорний пристрій з круговими шкалами.

— Я сюди по такій погоді проїхав, що хазяїн би пса на вулицю не випустив, — сказав він. — У якийсь момент думав, що буду вертатися.

— Ну треба ж такого, — ввічливо зазначила Еді.

— Пощастило, що доїхав, — сказав лікар. — Біля Вейдена дороги просто жах…

Він обернувся й водночас роздивився вираз обличчя Гаррієт.

— Мати моя! Чому ти так на мене дивишся? Я нічого поганого не зроблю. — Він трохи її оглянув, тоді закрив свій саквояж.

— Я от що скажу, — мовив він. — Почну просто з кількох запитань. — Він узяв її планшетку й уважно читав, порушуючи тишу власними подихами.

— Як тобі таке? — запитав він, позираючи на Гаррієт. — Ти ж не боїшся відповідати на запитання?

— Ні.

— Ні, сер, — поправила Еді, відкладаючи газету.

— Вони будуть дуже легкі, — сказав лікар, присідаючи скраєчку ліжка. — Потім захочеш, щоб у тебе всі запитання на тестах у школі такі були. Як тебе звуть?

— Гаррієт Клів Дюфрен.

— Добре. Скільки тобі років, Гаррієт?

— Дванадцять з половиною.

— Коли в тебе день народження?

Він попросив Гаррієт порахувати від десяти навпаки; попросив усміхнутися, тоді насупитися, тоді показати язика; попросив тримати голову рівно й стежити очима за пальцем. Гаррієт робила так, як їй казали — знизувала плечима, торкалася пальцем носа, згина­ла коліна, тоді випрямляла їх — увесь цей час силкуючись тримати спокійне обличчя й рівне дихання.

— А оце офтальмоскоп, — сказав Гаррієт лікар. Він відчутно пахнув алкоголем — чи то дезінфікуючим спиртом, чи то випивкою, чи навіть різким лосьйоном після гоління, Гаррієт визначити не могла. — Боятися нічого, я просто посвічу тобі сильним світлом на зорові нерви, щоб побачити, чи не тисне тобі нічого в мозку…

Гаррієт прикипіла поглядом кудись уперед. Їй щойно спала на думку тривожна річ: якщо Денні Ретліфф не помер, як вона заборонить Гелі базікати про те, що сталося? Коли Гелі дізнається, що Денні живий, йому буде зовсім начхати на відбитки на пістолеті; тоді він зможе говорити все, що захоче, не боячись електричного крісла. А він захоче говорити про те, що сталося; у цьому Гаррієт не сумнівалася. Доведеться придумати спосіб його заткнути…

Лікар свого слова не дотримав, бо перевірка ставала дедалі неприємнішою — паличка в горлі змушувала векати; пучки бавовни на оці змушували кліпати; удар молоточка по ліктьовому відростку й уколи гострої шпильки в різних частинах тіла, щоб перевірити, чи вона відчуває. Еді — схрестивши руки — стояла збоку й пильно за ним стежила.

— Ви страшенно молодий, як для лікаря, — сказала вона.

Той не відповів. Досі був зайнятий шпилькою.

— Відчуваєш? — запитав він Гаррієт.

Гаррієт — із заплющеними очима — перелякано сіпнулася, коли він штрикнув їй чоло, а потім щоку. Принаймні пістолета позбулися. Гелі не може довести, що ходив туди й забирав його на її прохання. Треба продовжувати собі це повторювати. Хай як погано все здається, досі лише його слово проти її.

Але в нього буде повно запитань. Він захоче все знати, — про все, що сталося на водонапірній вежі — а що вона скаже тепер? Що Денні Ретліфф від неї втік, що насправді вона не зробила того, що намірилася? Чи навіть гірше: що вона від самого початку помилялася; що, мабуть, вона не знає насправді, хто вбив Робіна і, може, уже ніколи не дізнається?

«Ні, — подумала Гаррієт, зненацька запанікувавши, — цього недостатньо. Треба щось інше придумати».

— Що? — сказав лікар. — Я зробив боляче?

— Трохи.

— Гарний знак, — сказала Еді. — Якщо болить.

Може, спало на думку Гаррієт, — яка роздивлялася стелю, міцно стуливши губи, поки лікар водив чимсь гострим їй по підо­шві, — може, Денні Ретліфф справді вбив Робіна. Так було б простіше. Певна річ, це найпростіше, що можна сказати Гелі: що Денні Ретліфф під кінець їй признався (може, то був нещасний випадок, може, він не хотів цього?), можливо, навіть благав прощення. Навколо неї, ніби отруйні квіти, почали розкриватися щедрі можливості оповіді. Вона може сказати, що зберегла життя Денні Ретліффу, стоячи над ним, з великого милосердя; може сказати, що їй зрештою стало його шкода, тож вона залишила його у вежі рятувальникам.

— Не так і погано минуло, правда? — сказав лікар, підводячись.

Гаррієт шпарко запитала:

— Тепер мені можна додому?

Лікар засміявся.

— Тпру! — гукнув він. — Не так швидко. Я вийду в коридор на кілька хвилин, поговорю з твоєю бабцею, добре?

Еді підвелася. Гаррієт почула її слова, поки обоє виходили з палати.

— Це ж не менінгіт, правда?

— Ні, мем.

— Вам сказали про блювоту й діарею? І гарячку?

Гаррієт тихенько сиділа на ліжку. Вона чула, як лікар говорить у коридорі, та хоч їй було цікаво, що він про неї каже, бурмотіння його голосу було далеким, таємничим і надто тихим. Вона втупилася у власні долоні на білому покривалі. Денні Ретліфф живий, і хоч вона б у це нізащо не повірила, навіть пів години тому, це її тішило. Навіть попри те, що це означало її провал, вона тішилася. І якщо бажане від самого початку було неможливим, усе одно вона про себе тішилася думкою, що попри неможливість, вона все одно це зробила.

— Йопересете, — мовив Пем і відсунувся від столу, за яким снідав кусником бостонського кремового пирога. — Цілих два дні там пробув. Ото бідолаха. Навіть якщо вбив свого брата.

Гелі відірвав погляд від каші та — доклавши майже неможливих зусиль — спромігся змовчати.

Пем похитав головою. Волосся в нього досі було вогке після душу.

— Навіть плавати не вмів. Уяви собі. Він там стрибав туди-сюди цілих два дні, щоб голова була над водою. Я якось читав, про Другу світову, здається, як літак загубився в Тихому океані. І пілоти кілька днів на воді пробули, а там ще купа акул. Вони не могли заснути, треба було постійно плавати й стерегтися акул, інакше ті б підібралися й ноги їм повідкушували. — Він ретельно вдивився у фотографію й здригнувся. — Бідолаха. Цілих два дні в тій гидоті, як щур у відрі. Ідіотське місце він вибрав ховатися, як не вмів плавати.

Гелі, не в змозі стриматися, випалив:

— Усе не так було.

— Ага, — знуджено мовив Пем. — Ніби ти знаєш.

Гелі — загорівшись, розмахуючи ногами, — зачекав, доки брат відірветься від газети чи скаже ще щось.

— То Гаррієт була, — зрештою не стримався він. — То вона зробила.

— Г-м-м?

— То все вона. Вона його туди скинула.

Пем вирячився на нього.

— Кого скинула? — запитав він. — Денні Ретліффа?

— Так. Бо він убив її брата.

Пем пирхнув.

— З Денні Ретліффа такий самий вбивця Робіна, як з мене, — сказав він і перегорнув сторінку газети. — Ми всі в одному класі в школі були.

— Це він, — благоговійно доводив Гелі. — Гаррієт мала доказ.

— Та ти що? Який?

— Я не знаю… багато всього. Але вона може довести.

— Аякже.

— Коротше, — продовжив Гелі, бо не міг стриматися, — вона простежила за ними туди й гналася з пістолетом, застрелила Фариша Ретліффа, а тоді змусила Денні Ретліффа залізти на вежу й застрибнути у воду.

Пембертон перегорнув газету до рубрики з коміксами.

— Здається, мама дозволяє тобі забагато кока-коли, — сказав він.

— Та чесно! Клянуся! — збуджено скрикнув Гелі. — Тому що… — А тоді згадав, що йому не можна казати, звідки саме він знає, і опустив погляд.

— Якщо вона мала пістолет, — сказав Пембертон, — тоді чому просто не застрелила обох і не покінчила з тим? — Він відсунув тарілку й подивився на Гелі, як на кретина. — Яким дідьком Гаррієт змусила б не абикого, а Денні Ретліффа, вилізти на ту штуку? Та він здоровенний сучий син. Навіть з пістолетом, він би його в неї за дві секунди відібрав. Бляха, він би і в мене його за дві секун­ди відібрав. Гелі, якщо вже взявся брехати, придумай щось краще.

— Не знаю, як їй це вдалося, — вперто продовжував Гелі, заглядаючи собі в кашу, — але це вона. Я знаю.

— На, сам почитай, — сказав Пем, підштовхуючи йому газету, — і побачиш, який ти ідіот. Вони в тій вежі наркотики ховали. Тому й посварилися. Там у воді плавали наркотики. Тому вони туди й приїхали.

Гелі — з чималими зусиллями — зберіг мовчання. Зненацька він з неприємністю усвідомив, що наговорив більше, ніж варто було.

— Та й до того, — продовжив Пембертон, — Гаррієт у лікарні. Ти це сам знаєш, дундуку.

— А якщо вона вичікувала біля вежі з пістолетом? — люто запропонував Гелі. — А якщо у них виникла сутичка? І вона травмувалася? А якщо вона кинула пістолет біля вежі, і якщо попросила когось піти і…

— Ні. Гаррієт у лікарні, бо в неї епілепсія. Епілепсія, — сказав Пембертон, постукавши його по чолу. — Дебіл.

— Ну Пеме! — озвалася з дверей їхня мама. Вона щойно посушила волосся й одягнула коротку тенісну сукню, у якій було добре видно її засмагу. — Навіщо ти йому сказав?

— Я не знав, що не можна, — похмуро відповів Пем.

— Я ж казала не говорити!

— Вибач, забув.

Гелі сторопіло глянув між ними.

— Для дитини в школі це така стигма, — сказала мама, сідаючи до них за стіл. — Буде повний жах, якщо ця новина розійдеться. Хоча, — мовила вона, потягнулася по Пемову виделку й пригостилася його залишками пирога, — я зовсім не здивувалася, коли почула, і ваш батько також. Це багато чого пояснює.