Маленький друг

Розділ 7. Вежа

Час зламався. Гаррієт втратила свій спосіб його вимірювати. Раніше Іда була планетою, чий цикл визначав години, чий прозорий надійний курс (прання щопонеділка і лагодження щовівторка, канапки влітку і суп узимку) правив усіма аспектами життя Гаррієт. Послідовно розгорталися тижні, кожен день — низка систематичних плетениць. Щочетверга вранці Іда ставила дошку біля раковини й прасувала, розпускаючи пару з-під монолітного залізка; щочетверга по обіді, і взимку, і влітку, вона витрушувала килимки, тріпала їх і вивішувала на вулиці, тож червоний турецький килим на поруччях веранди слугував прапором, що завжди повідомляв: четвер. Ті нескінченні літні четверги, прохолодні четверги в жовтні й далекі четверги давно минулого першого класу, коли Гаррієт засинала під електроковдрами, у гарячці від тонзиліту: гахкання тріпачки й шипіння-булькотіння пари від праски, які своїми живими звуками свідчили про теперішнє, а також ланками ланцюга звивалися крізь усе життя Гаррієт, доки не розчинялися десь в абстрактній темряві немовлячого віку. Дні закінчувались о п’ятій, коли Іда на задній веранді змінювала фартухи; дні починалися зі скрипом вхідних дверей та Ідиного поступу в коридорі. З віддалених кімнат мирно випливав гул порохотяга; з верхнього поверху й униз — заколисливе рипіння гумових підошов Ідиних капців, а іноді її високе сухе відьомське гоготання. Так проминали дні. Двері відчинялися, двері зачинялися, тіні меншали й знову росли. Ідин швидкий погляд, коли Гаррієт бо­соніж пробігала повз відчинені двері, був різким утішним благословенням: любов усупереч любові. Іда! Її улюблені перекуси (льодяники-палички, меляса на холодному кукурудзяному хлібі), її «програми». Жарти й прочуханки, кучугуристі ложки цукру, що снігом опадали на дно склянки крижаного чаю. Дивні сумні пісні з минувшини, що линули з кухні («чи не сумуєш за матір’ю часами, часами?») і пташиний щебет на задньому подвір’ї, де на шворці лопотіли білі сорочки; посвисти й трелі — фіть-фіть, фіть-фіть, милий дзенькіт полірованого срібла, що побрязкувало в мийниці, розмаїття й звуки самого життя.

Та все це тепер щезло. Без Іди час розширився й потонув у безкрайній мерехтливій порожнечі. Години і дні, світло і темрява непомітно переростали одне в одне; тепер зникла різниця між ланчем і сніданком, вихідними й буднями, світанком і заходом сонця, і то було наче життя в печері, залитій штучним світлом.

Разом з Ідою зникло багато утіх. Зокрема сон. Ніч за ніччю Гаррієт лежала без сну у вогкому віґвамі «Синиця» на рипучих від піску простирадлах зі сльозами на очах — бо ніхто, окрім Іди, не вмів застеляти ліжко так, як їй подобається, і Гаррієт (у мотелях, іноді навіть у будинку Еді) до пізньої ночі не склеплювала очей і горювала від туги за домом, болісно прочуваючи чужі текстури, незнайомі запахи (парфуми, нафталін, мийні засоби, якими Іда не користувалася), та найголовніше — зник Ідин доторк, який завжди заспокоював, коли вона прокидалася самотньою чи зляканою, і ніколи він не здавався таким ніжним, як тоді, коли його бракувало.

Проте, повернувшись, Гаррієт застала відлуння й тишу: зачарований будинок, оточений шипами. З її боку кімнати (з боку Еллісон панував безлад) усе було ідеально, саме так, як Іда все залишила: застелене ліжко, білі бганки, осіла інеєм пилюка.

Так усе й лишалося. Простирадла під покривалом досі були хрумкі. Їх випрали й розгладили Ідині руки; то був останній Ідин слід у будинку, і — хай як Гаррієт жадала залізти в ліжко, занурити обличчя в прекрасну м’яку подушку й натягнути простирадла на голову — вона не зважувалася порушити той останній маленький куточок Раю, який їй залишився. Уночі блискуче й прозоре відбиття ліжка плавало в чорних шибках, мов білий смаколик у рюшах — м’який, наче весільний торт. Та Гаррієт могла поїдати той бенкет лише очима: хоч раз поспиш у ліжку — щезне навіть сподівання на сон.

Тож вона спала зверху на покривалах. Ночі минали в гарячці. Москіти кусали її за ноги й дзижчали над вухом. Ранки видавалися холодні, і деколи Гаррієт напівсвідомо тягнулася за фантомними покривалами; коли пальці змикалися на повітрі, вона хляпалася назад на покривало і — трусячись уві сні, наче тер’єр, — бачила сни. У снах вона долала чорне промерзле баговиння й сільські стежки, якими доводилося знову й знову пробігати зі скалкою в нозі від ходи босоніж; ринула крізь темні озера й билася головою об лист металу, що запечатував її під водою, без доступу до повітря; переховувалася в будинку Еді під ліжком від якоїсь невидимої моторошної з’яви, що гукала їй тихим голосом: «Залишила мені щось, міско? Щось мені залишила?». Вона прокидалася пізно вранці втомленою, з глибокими червоними відбитками постелі на щоці. І, ще не розплющивши очей, уже боялася поворухнутися й недвиж­но лежала, гостро усвідомлюючи, що прокинулася, а все не так.

І все справді було не так. Будинок став моторошно тьмяним і тихим. Коли Гаррієт вставала з ліжка, навшпиньки йшла до вікна й посувала штору, виникало відчуття, ніби вона єдина, хто вцілів після жахливої катастрофи. Понеділок: шворка для білизни порожня. Як це в понеділок на шворці не лопотять простирадла й сорочки? Тінь порожньої шворки шарпало по сухій траві. Гаррієт прокралася вниз, у похмурий коридор — бо тепер, без Іди, не було кому вранці підіймати жалюзі (чи готувати каву, чи гукати «добрий ранок, маля!», чи робити ще якісь приємні дрібнички, які робила Іда), тож будинок більшу частину дня потопав у фільтрованій підводній темені.

В основі цієї млявої тиші — страхітної, ніби настав кінець світу і більшість людей загинули — лежало болюче усвідомлення, що лише за якихось кілька вулиць стоїть замкнений і порожній буди­нок Ліббі. Газон не скошено, клумби поруділи й уже шкварчали від бур’янів; дзеркала всередині обернулися порожніми ставкáми без відображень, а кімнати збайдужіло просвічувало поперемінно то сонячним, то місячним сяйвом. Як же добре Гаррієт знала будинок Ліббі, усі його порядки, лади й стани — зимову в’ялість, коли в коридорі панувала сутінь і тихенько горів газовий камін; штормові ночі й дні (дощ заливає фіолетові шибки, а стіну навпроти заливають тіні); і палахкотливі осінні дні, коли Гаррієт сиділа в Ліббі на кухні, втомлена й безутішна після школи, і бадьорилася від балачок із Ліббі й грілася променями її добросердих запитань. Стільки книжок Ліббі прочитала вголос по розділу щодня після школи: «Олівер Твіст», «Острів скарбів», «Айвенго». Іноді жовтневе сонячне проміння, що зненацька спалахувало в західних вікнах тими днинами, було таке крижане, що лякало своїм сяйвом, а його ясність і прохолода ніби віщували щось нестерпне, наче то було нелюдське світіння старих спогадів, які приходять на смертному одрі — самі мрії й мертвотні прощання. Проте завжди, навіть у найчерствішому й найзлощаснішому світлі (гнітливий цокіт годинника на камінній полиці, бібліотечна книжка на дивані обкладинкою вниз) сама Ліббі, переходячи з кімнати в кімнату, сяяла блідо і ясно, а її сива розкуйовджена голова скидалася на квітку півонії. Іноді вона щось співала сама до себе, і її пронизливий голос приємно тріпотів у високих тінях кахльованої кухні, понад зичним гулом «Фриджидейра».

Сова і кішечка в море попливли

В човні зі стручка горошку

Набрали грошиків, медових стільників

У п’ять фунтів загорнули трошки…

От же вона: вишиває з дрібнесенькими срібними ножицями на рожевій стрічці для шиї, розгадує кросворд чи читає біографію Мадам де Помпадур, розмовляє зі своєю білою кішечкою… Туп-туп-туп — Гаррієт досі чула ті кроки, їхній особливий звук у капцях тридцять четвертого розміру, туп-туп-туп по довгому коридору, щоб відповісти на дзвінок. Ліббі! Якою щасливою вона завжди здавалася, коли дзвонила Гаррієт, — навіть пізно ввечері, — ніби не було більше у світі людини, чий голос вона б хотіла чути! «Ой, це ж моє сонечко! — скрикувала вона. — Як мило, що дзвониш своїй старій бідній тітоньці…», і втіха й тепло в її голосі так хвилювали Гаррієт, що (навіть наодинці, стоячи біля телефона при стіні в темній кухні) вона заплющувала очі й звішувала голову, уся сповнена тепла й сяйва, ніби мелодійний дзвіночок. Чи ще хоч хтось так тішився, чуючи Гаррієт? Ні, ніхто. Тепер вона може набирати той номер, набирати донесхочу, набирати весь час аж до кінця віків, і ніколи не почує вигук Ліббі на тому кінці дроту: моє сонечко! моє золото! Ні, будинок тепер порожній і німий. У зачинених кімнатах пахне кедром і золотобородником. Скоро меблі заберуть, та наразі все було саме так, як тоді, коли Ліббі вирушила в подорож: ліжка застелено, помиті чайні чашки складено на сушарці. Непоміченою процесією повз кімнати пропливають дні. Коли здіймається сонце, преспап’є з пузирчастого скла в Ліббі на камінній полиці знову займається життям, оживає сяйвом на три години, щоб далі знову запасти в темряву й дрімоту, коли трикутник проміння в полудень його минає. Тканий килим у квіти — широка й сплутана ігрова дошка дитинства Гаррієт — там і сям виблискує жовтими променями світла, які прохромлюють дере­в’яні жалюзі пізно пополудні. Вони ковзають по стінах — довгі пальці, що витягнутими й викривленими жилами обмацують обрамлені фотографії: дівчинка-Ліббі, худорлява й перелякана, тримає за руку Еді; похмура стара Напасть у тонах сепії, огорнута грозовою атмосферою здушеної виноградною лозою трагедії. Того вечора світло так само зблякне й розтане, доки його не стане зовсім і залишиться тільки прохолодне блакитне напівсвітло вуличних ліхтарів, — саме таке, щоб можна було розгледіти дорогу, — які рівно мерехтітимуть до світанку. Коробки для капелюхів, у шухлядах сплять акуратно складені рукавички. У темних шафах висить одяг, що більше ніколи не спізнає доторку Ліббі. Скоро його спакують у коробки й відправлять баптистським місіям в Африку й Китай — і невдовзі, можливо, якась мініатюрна пані-китаянка у фарбованому домі під золотавими деревами й ви­сокими небесами питиме з місіонерами чай у якійсь із рожевих суконь Ліббі для недільної школи. Як світ живе далі своїм трибом: люди пораються в садах, грають у карти, ходять у недільні школи й відправляють коробки старого одягу китайським місіям і весь цей час женуть у бік обваленого мосту, що зяє в темряві?

Про таке й роздумувала Гаррієт. Вона сиділа на самоті на сходах, у коридорі чи за кухонним столом, підпираючи долонями голову; вона сиділа у себе в спальні під вікном і роздивлялася вулицю. Її дряпали й кололи старі спогади: нуди, невдячність, слова, які вже ніколи не забереш. Їй знову й знову згадувалося, як вона наловила в саду чорних жуків і позапихала їх у верхівку кокосового торта, який Ліббі пекла цілий день. І як Ліббі плакала, наче маленька дівчинка, плакала, затулившись долонями. Ще Ліббі плакала, коли Гаррієт на свій восьмий день народження розізлилася й сказала, що їй зовсім не сподобався подарунок від неї: підвіска-сердечко для її браслета з підвісками. «Іграшка! Я хотіла іграшку!» Пізніше мама відтягнула Гаррієт убік і сказала їй, що та підвіска дорога, дорожча, ніж Ліббі може собі дозволити. Що гірше: коли вона бачила Ліббі востаннє, востаннє в житті, Гаррієт скинула її руку й побігла геть тротуаром, не озираючись. Іноді, впродовж того відчуженого дня (мляві години на дивані, очамрілий перегляд «Енциклопедії Британіки») ці думки охоплювали Гаррієт із такою свіжою силою, що вона заповзала в шафу, зачинялася там і плакала, плакала, ховаючи обличчя в тафтових спідницях маминих старих запилюжених вечірніх суконь, до нудоти впевнена, що далі всі ці почуття лише загострюватимуться.

Школа починалася за два тижні. Гелі ходив на якийсь оркестровий семінар, де щодня доводилося виходити на футбольне поле й маршувати туди-сюди в задушливу спеку. Коли приходила тренуватися футбольна команда, вони всі вервечкою поверталися в спортивний зал — халупу з жерстяним дахом — і сиділи там на розкладних кріслах, вправлялися на своїх інструментах. Опісля диригент оркестру розпалював ватру й готував хотдоги або збирав усіх на гру в софтбол чи імпровізований «джем-сешн» зі старшими дітьми. Бували вечори, коли Гелі повертався додому раніше, але тоді, за його словами, мусив вправлятися в грі на тромбоні ще й після вечері.

Певною мірою Гаррієт тішила його відсутність. Вона соромилася власної журби — надто великої, щоб її можна було приховати, — а також катастрофічного стану свого будинку. Після відбуття Іди мама Гаррієт пожвавішала, чим стала нагадувати певних нічних тварин у Мемфіському зоопарку: маленьких і тендітних окатих сумчастих, які — в омані від ультрафіолетових ламп, що освітлювали їхню скляну коробку, — їли, милися й граційно шугали усвоїх листяних справах з ілюзією, що вони надійно сховані під нічним покровом. За ніч виникали таємні стежки, які тягнулися й перетиналися по всьому будинку, — стежки, позначені серветками, інгаляторами від астми, флаконами пігулок, пляшечками крему для рук і лаку для нігтів, а також склянками з талим льодом, які залишали на стільницях ланцюжки білих кілець. В особливо захаращеному й брудному кутку на кухні з’явився переносний мольберт, а на ньому — поступово, день за днем — картина з якимись водянистими фіалками (хоч мама так і не докінчила вазу, у якій вони стояли, залишивши тільки олівцевий ескіз). Навіть її волосся набрало нового насиченого каштанового відтінку («Шоколадний поцілунок» — було написано на вкритій липкими чорними патьоками пляшечці, яку Гаррієт віднайшла в плетеному відрі для сміття в туалеті на першому поверсі). Не помічаючи неметених килимів, липкої підлоги, засмерджених рушників у ванній, вона з бентежним надміром переймалася дрібницями. Одного дня Гаррієт побачила, як мама направо й наліво розпихає купи мотлоху, щоб мати змогу вклякнути й натерти латунні дверні ручки особливим поліролем і особливою ганчіркою; іншим разом — не переймаючись крихтами, бризками жиру, розсипаним на кухонній стільниці цукром, брудною скатертиною й вежею тарілок, що непевно височіла понад холодною й сірою водою в раковині, попри певний солодкавий душок псування, що витікав одночасно ніби звідусіль і нізвідки, — вона цілу годину фанатично натирала старий хромований тостер, доки він не заблищав, наче крило лімузина, а тоді ще десять хвилин стояла й милувалася результатом роботи.

— Ми ж даємо собі раду, правда? — сказала вона, тоді додала: — Іда ніколи не мила все зовсім начисто, правда? Щоб отак блищало? — придивляючись до тостера, і: — Весело ж? Коли тільки ми втрьох?

Весело не було. І все ж вона старалася. Одного дня, ближче до кінця серпня, мама встала з ліжка, прийняла ванну з піною, нафарбувалася помадою й сіла на кухонній драбинці гортати «Кулінарну книжку Джеймса Берда», доки не віднайшла рецепт під назвою «стейк Даян», після чого сходила в крамницю й купила всі необхідні інгредієнти. Удома вона поверх сукні вдягнула зім’ятий фартух (подарунок на Різдво, використаний уперше); закурила, приготувала собі колу з льодом і дещицею бурбона й пила, поки готувала страву. Тоді вони всі вервечкою втиснулися в їдальню, поки Шарлотта тримала тацю в себе над головою. Гаррієт розчистила місце на столі; Еллісон запалила пару свічок, що кидали на стелю довгі тремкі тіні. То була найкраща вечеря, яку Гаррієт їла за довгий час — хоча три дні після того тарілки з-під неї так і громадилися в раковині.

Присутність Іди була цінною щонайменше в цьому непередбачуваному аспекті: вона обмежувала коло активності її матері так, що Гаррієт була за це вдячна — але лише тепер, занадто пізно. Як часто Гаррієт жадала материного товариства, хотіла, щоб мати встала з ліжка, вийшла зі спальні й ходила по дому? А тепер — в одну мить — це бажання стало дійсністю; і якщо двері спальні, які раніше завжди були зачинені, викликали в Гаррієт почуття самотності й бентеги, тепер вона ніколи не була певна, коли ті двері можуть прочинитися і з-за них випливе її мама, щоб тоскно нипати навколо крісла Гаррієт, ніби в очікуванні, що та заговорить, розірвавши тишу, і тоді між ними все стане легко й зручно. Гаррієт з радістю допомогла б матері, якби бодай трохи здогадувалася, що має казати, — Еллісон уміла без жодного слова заспокоїти маму суто своєю сумирною присутністю, — але з Гаррієт усе було по-іншому: здавалося, вона має щось сказати чи зробити, хоч сама не знала, що саме, а той очікувальний погляд лише відбирав у неї слова й навівав сором, а іноді — якщо він виявлявся надто розпачливим або затримувався надто надовго, — викликав роздратування й лють. У таких випадках вона вперто втуплювалася в руки, підлогу, стіну навпроти, будь-що, щоб заховатися від благання в материних очах.

Мама Гаррієт нечасто говорила про Ліббі — вона заледве могла вимовити те ім’я, щоб не розплакатися, — але думками майже зав­жди линула до неї, і напрям її думок був настільки чітким, ніби вона промовляла їх уголос. Ліббі була всюди. Розмови поверталися до цієї теми, навіть якщо її ім’я не згадували безпосередньо. Помаранчі? Усі пам’ятали, як Ліббі любила пускати їхні скибки плавати в різдвяному пунші, і помаранчевий торт (жалюгідний десерт із кулінарної книги раціону часів Другої світової), який Ліббі іноді пекла. Груші? З ними теж було багато пов’язано: приправлені імбиром консервовані груші Ліббі; пісенька про маленьку грушку, що її Ліббі іноді співала; натюрморт із грушами, який Ліббі написала в жіночому коледжі штату на початку століття. І якось — у розмовах про що-небудь загалом — стало можливо годинами розмовляти про Ліббі, не згадуючи її імені. Непромовлений натяк на неї переслідував кожну балачку, кожну країну й колір, кожен овоч і дерево; кожну ложку, дверну ручку й цукерницю огортала й отьмарювала пам’ять про неї — і хоч Гаррієт не сумнівалася в правильності цієї відданості, усе одно іноді вона муляла, ніби Ліббі перетворилася з людини на якийсь нудотний всюдисущий газ, що просочується крізь замки й попід дверними щілинами.

Цей план розмов був дуже дивним, і здавався ще дивнішим через те, як їхня мама сотнями безмовних способів дала зрозуміти, що згадувати Іду дівчатам заборонено. Навіть коли вони натякали на неї непрямо, мама не приховувала свого невдоволення. І коли Гаррієт якось (без роздумів) згадала Ліббі й Іду в одному сумному реченні, рука матері завмерла в повітрі, не донісши напій до губ.

— Та як ти смієш! — скрикнула вона, ніби Гаррієт висловила щось віроломне щодо Ліббі — а тоді до Гаррієт: — Не дивися так на мене. — Вона вхопила сполошену Еллісон за руку; та вирвалася й утекла до себе в кімнату.

Та хоч Гаррієт заборонили ділитися власною журбою, журба матері правила постійним докором, і Гаррієт відчувала через це непевну відповідальність. Іноді — особливо вночі — вона робилася відчутною, насичуючи весь будинок, ніби імла; її густа хмара висіла в її матері над похиленою головою і зсутуленими плечима — важка, наче запах віскі, що тягнувся за батьком, коли той випивав. Гаррієт прокрадалася до дверей і безгучно спостерігала за тим, як мама сидить за кухонним столом під жовтуватим світлом лампи, підпираючи голову руками й затиснувши в пальцях запалену цигарку.

І все ж, коли мама оберталася й намагалася всміхнутися чи завести якусь балачку, Гаррієт тікала. Вона терпіти не могла ту сором’язливу дівчачу манеру, з якою мама взялася чимчикувати по будинку, зазираючи по закутках і шафках, ніби Іда була тиранкою, якої вона нарешті з радістю здихалася. Завжди, коли вона підбиралася близько — невпевнено всміхаючись, так специфічно, трепетно, даючи зрозуміти, що хоче «поговорити», Гаррієт мимоволі тужавіла до стану криги. Вона почувалася кам’яною статуєю, коли мама підсідала до неї на дивані, коли тягнулася й незграбно гладила її по голові.

— У тебе попереду ціле життя. — Голос у неї був надто гучний; вона розмовляла наче актриса.

Гаррієт мовчала й не відривала рішучого погляду від «Енциклопедії Британіки», що лежала в неї на колінах, розгорнута на статті про кавієвих. То була родина американських гризунів, до якої належали морські свинки.

— Суть у тому… — Мама видала здавлений драматичний смішок. — Сподіваюся, тобі не доведеться пережити той біль, що пережила я.

Гаррієт досліджувала чорно-білу фотографію капібари, найбільшого представника родини кавієвих. Це також найбільший гризун у світі.

— Сонечку, ти ще молода. Я все зробила, щоб тебе захистити. Просто не хочу, щоб ти повторювала деяких моїх помилок.

Вона чекала. Вона сиділа надто близько. Хоч Гаррієт і було незручно, вона трималася незворушно й не підіймала очей. Налаштувалася анітрохи не відкриватися своїй матері. Мама хотіла лише продемонструвати свою зацікавленість (нещиру, а тільки показну), і Гаррієт добре знала, чим її потішити: підкреслено відкласти енциклопедію, скласти руки на колінах, і поки мама говорить, натягнути на обличчя співчутливий скривлений вираз. Бідна мама. Цього достатньо; це підійде.

І це небагато. Але від такої несправедливості Гаррієт усю трусило. Чи слухала її мама, коли говорити хотілося їй? І в тій тиші, впиваючись поглядом в енциклопедію (як же складно було міцно триматися, не відповідати!), вона згадала, як увірвалася в материну спальню вся в сльозах через Іду, як по-королівськи мати підняла палець, один палець, отак просто…

Зненацька Гаррієт усвідомила, що мама підвелася й спостерігає за нею згори. Усмішка в неї була тонка й колюча, ніби ри­б’ячий гачок.

— Вибач, я не діставатиму тебе, поки ти читаєш, — сказала вона.

Гаррієт одразу ж пошкодувала.

— Мамо, що? — Вона відсунула енциклопедію.

— Нічого страшного. — Мама відвела погляд, затягнула пояс халата.

— Мамо? — Гаррієт гукнула їй у коридор, але двері спальні — трохи занадто ввічливо — зачинилися. — Мамо, пробач…

Чому вона така злобна? Чому вона не може поводитися так, як того хочуть інші люди? Гаррієт сиділа на дивані й картала себе; а гострі неприємні думки перекидалися в неї в голові ще довго після того, як вона піднялася й потрюхикала до ліжка. Тривога й провина стосувалися не лише матері — та й навіть поточної ситуації, — а розходилися повсюди, і найбільше її мучила ситуація навколо Іди. Що, як в Іди стався інсульт? Чи її збила машина? Так буває, і тепер Гаррієт надто добре розуміла: люди вмирають, отак легко, валяться просто на землю. Чи повідомить про це Ідина донька? Чи — більш напевне — вона припустить, що нікого в домі Гаррієт це не цікавить?

Крізь сон Гаррієт — вкрита кусючим в’язаним пледом — вовтузилася, металася й викрикувала звинувачення й накази. Час від часу серпнева зірниця просвічувала кімнату синім. Вона ніколи не забуде, як її мама обійшлася з Ідою: ніколи не забуде й ніколи цього не пробачить, ніколи. Та хоч як вона лютувала, Гаррієт не могла зачерствіти серцем — принаймні не до кінця — до мук материної туги.

І найбільше за все мучило те, коли мама намагалася вдавати, що ніякої туги нема. Вона дибуляла вниз у піжамі, падала на диван перед безмовними доньками, наче якась трохи несповна розуму нянька, пропонувала якісь «веселі» заняття, ніби в них просто велелюдні дівочі посиденьки. Обличчя в неї було розпашіле, очі світилися; проте під цією легковажністю ховалося щось завзяте й жалюгідно силуване, аж Гаррієт хотілося ридати. Мама хотіла грати в карти. Вона хотіла готувати таффі — таффі132! Хотіла дивитися телевізор. Щоб вони всі з’їздили в заміський клуб на стейк — що неможливо, бо їдальня в клубі у понеділок навіть не працює, що вона собі думає? А ще вона мала повно страхітливих запитань.

— Ти не хочеш купити ліфчик? — запитала вона в Гаррієт, а ще: — Хочеш запросити когось із друзів? — або: — Хочеш, з’їздимо в гості до вашого батька в Нешвілл?

— Думаю, тобі варто влаштувати вечірку, — сказала вона Гаррієт.

— Вечірку? — недовірливо запитала Гаррієт.

— Ну, таке, невелику вечірку з кока-колою й морозивом для твоїх однокласниць.

Від жаху Гаррієт відібрало мову.

— Тобі варто… проводити час із людьми. Запроси їх. Дівчаток свого віку.

— Навіщо?

Мама Гаррієт недбало махнула рукою.

— Ти скоро будеш уже в середній школі, — сказала вона. — Ще трохи, і думатимеш про котильйон. Ну, й чирлідинґ, і модельний загін.

«Модельний загін?» — отетеріло подумала Гаррієт.

— Найкращі дні життя в тебе ще попереду. Я думаю, Гаррієт, що в середній школі ти засяєш по-справжньому.

Гаррієт поняття не мала, що на це можна сказати.

— Це через твій одяг, так, котику? — Мама подивилася на неї з жалістю. — Тому ти не хочеш запросити своїх подружок?

— Ні!

— Поїдьмо разом у Мемфіс, у «Янґленд». Купимо тобі трохи гарних одежинок. Нехай тато за це заплатить.

Материні перепади настрою діяли на нерви навіть Еллісон, принаймні так здавалося, бо Еллісон без пояснень почала проводити дні й вечори не вдома. Почастішали телефонні дзвінки. Двічі за тиждень Гаррієт брала слухавку, коли дівчина, що представлялася як Труді, просила покликати Еллісон. Хто така «Труді», Гаррієт не запитала й цим не переймалася, але з вікна спостерігала за тим, як Труді (тьмяна постать у коричневому «крайслері») зупиняється біля будинку, щоб забрати Еллісон, яка босоніж чекає біля бордюру.

Іншим разом Пембертон приїжджав по неї на своєму ніжно-блакитному «кадилаку», і вони обоє від’їжджали, ні вітаючись із Гаррієт, ні запрошуючи її. Гаррієт сиділа нагорі біля вікна своєї затемненої спальні, після того як вони проревіли далі вулицею, і вдивлялася в тьмаве небо над колією. Десь там удалечині вид­нілися вогні бейсбольного поля, вогні автокінотеатру «Джамбо». Куди вони їдуть, Пембертон з Еллісон, у таку темінь, про що вони розмовляють? Вулиця досі виблискувала після денної грози; угорі крізь рвану діру в грозових хмарах сяяв місяць, тож бурунисті краї омивало помпезне синюшне світло. Далі — крізь розколину в небі — усе було ясно: холодні зорі, нескінченна даль. Ніби заглядаєш у чистий басейн, який здається мілким, якихось кілька сантиметрів, а як кинеш у ту лискучу воду монетку — вона падає й падає, розкручується вічно вниз і так і не сягає дна.

— Яка в Іди адреса? — запитала одного ранку Гаррієт в Еллісон. — Хочу їй написати, розповісти про Ліббі.

Будинок стояв розігрітий і нерухомий; на пральній машині, наче паскудні купи награбованого, лежали гори брудного одягу. Еллісон відірвала порожній погляд від своєї тарілки кукурудзяних пластівців.

— Ні, — промовила Гаррієт після довгої невіри.

Еллісон відвернулася. Нещодавно вона почала підмальовувати очі темним кольором, через що здавалася ухильною, неговіркою.

— Тільки не кажи, що ти не запитала! Ти нормальна взагалі?

— Вона мені не дала адресу.

— А ти не запитала?

Мовчання.

— То що, не запитала? Ти нормальна?

— Вона знає, де ми живемо, — мовила Еллісон. — Якщо захоче, напише.

— Сонечку? — Мамин голос із сусідньої кімнати: послужливий, нестерпний. — Щось шукаєш?

Після довгої мовчанки Еллісон — не підіймаючи очей — продовжила їсти. Хрускіт пластівців був нудотно-гучний, ніби підсилений хруст якоїсь листоїдної комахи з передачі про природу. Гаррієт відсунулася в кріслі й стала метати поглядом по кімнаті в безцільній паніці: про яке місто казала Іда, про яке саме місто, яке тепер прізвище в її доньки? Та й навіть якби Гаррієт знала, чи це щось змінило б? В Александрії Іда не мала телефона. Завжди, коли з нею необхідно було зв’язатися, Еді мусила брати машину і їхати до її дому — який був навіть не будинком, а кривобокою коричневою халупою на подвір’ї з утрамбованої землі, без трави, без доріжки, лише грязюка. Коли одного зимового вечора Еді з Гаррієт привезли Іді на Різдво фруктовий пиріг і мандарини, з іржавого залізного димоходу вилася нитка диму. Спогад про Іду, що з’явилась у дверях, — здивована, освітлена фарами, вона взялася витирати долоні об брудний фартух — здушив Гаррієт несподіваною гострою журою. Іда їх не запросила, але картинка, яку Гаррієт мигцем встигла побачити крізь прочинені двері, тоді наповнила її ніяковістю й сумом: старі бляшанки з-під кави, вкритий цератою стіл, а на гачку — старий потріпаний светр, що пропах димом, — то був чоловічий светр — його Іда носила взимку.

Гаррієт розтулила пальці лівої руки, потайки оцінила поріз, який вчинила собі на м’ясистій частині долоні швейцарським армійським ножем у день після похорону Ліббі. У задушливій безпросвітності мовчазного будинку рана змусила її вереснути від подиву. Ніж дзенькнув на підлогу туалету. З очей, які вже пекли й боліли від плачу, бризнули свіжі сльози. Гаррієт скрутила руку й щосили стиснула губи, коли на тьмяні кахлі закапотіли чорні монети крові; вона все роззиралася навколо, по кутах стелі, ніби очікуючи якогось порятунку згори. Біль дарував химерне полегшення — крижаний і зміцнювальний, він по-своєму, жорстоко її заспокоював і змушував зосередитися. «Доки біль припиниться, — сказала вона сама собі, — доки рана загоїться, мені вже не буде так погано через Ліббі».

І поріз уже загоювався. Уже не так боліло, хіба коли певним чином затискати долоню. У маленькій дірочці від ножа спузирилася винна облямівка шрамової тканини; її було цікаво роздивлятися, ніби маленьку балабушку рожевого клею, і Гаррієт вона приємно нагадувала про те, як Лоуренс Аравійський палив себе сірниками. Очевидно, такі ритуали зміцнюють характер. «Головне, — говорив він у фільмі, — не зважати на те, що воно болить». Гаррієт починала розуміти, що в такій широкій хитросплетеній системі страждань вивчити цю хитрість — украй важливо.

Так і минув серпень. У Ліббі на похороні священник читав псалми.

— Не сплю і сиджу, мовби самітня птаха на даху. — Він сказав, що час лікує всі рани. Але коли?

Гаррієт подумала про Гелі, який під пекучим сонцем грає на футбольному полі на тромбоні, і це їй також нагадало псалми. «Хваліть Його зі звуком сурми, хваліть Його на арфі і на гуслах». Думки в Гелі не пірнали кудись глибоко; він жив собі на сонячному мілководді, де завжди тепло й світло. Він пережив десятки економок. Так само він не розумів побивання за Ліббі. Гелі не любив старих людей, він їх боявся; не любив навіть власних діда з бабою, що жили в іншому місті.

А от Гаррієт сумувала за своєю бабусею й двоюрідними тітками, а вони були надто зайняті, щоб приділяти їй увагу. Тет збирала речі Ліббі: складала постіль, натирала срібло, скручувала килими, ставила драбини, щоб знімати штори, і намагалася визначитися, що робити з речами в шафках, кедрових скриньках і шафах.

— Сонечку, ти мій янгол-помічник, — сказала Тет, коли Гаррієт подзвонила їй і запропонувала допомогти. Та хоч Гаррієт таки вирушила туди, їй забракло сміливості піднятися передньою доріжкою — аж настільки її шокувала разюча зміна атмосфери в будинку Ліббі: заросла бур’янами клумба, недоглянутий газон, трагічний присмак безгосподарності. Штор на передніх вікнах у Ліббі не було, і їхня відсутність вражала; усередині над каміном у вітальні на місці дзеркала тепер біліла лише велика сліпа латка.

Настрахана Гаррієт завмерла на тротуарі; тоді обернулася й побігла додому. Того вечора — від сорому за себе — вона подзвонила Тет, щоб попросити вибачення.

— Ну так, — мовила та голосом далеко не таким приятельським, як Гаррієт хотілося б. — Я ще подумала, що ж сталося.

— Я… я…

— Слухай, сонце, я втомилася, — перервала Тет; і голос у неї справді був виснажений. — Я тобі можу чимсь допомогти?

— Її будинок змінився.

— Так, змінився. Там важко перебувати. Вчора я сиділа за тим її благеньким столиком на кухні, де гори коробок, і все плакала й плакала.

— Тетті, я…

Гаррієт і сама розплакалася.

— Слухай, сонце. Я дуже вдячна, що ти думаєш про Тетті, але буде швидше, якщо я все сама там пороблю. Бідне янголя. — Тепер уже й Тетті плакала. — Як закінчу, зробимо разом щось гарне, добре?

Навіть Еді — чітка й незмінна, наче профіль на монеті — якось змінилася. Після смерті Ліббі вона схудла; щоки в неї запали, і вона ніби змаліла. Гаррієт після похорону її майже й не бачила. Чи не щодня вона їздила новою машиною на площу на різні зустрічі з банкірами, юристами й бухгалтерами. З майном у Ліббі був повний безлад, здебільшого через банкрутство Судді Кліва та його плутані прикінцеві спроби розділити й приховати залишки своїх активів. Значна частина цього гармидеру відбилася аж на дрібній замороженій спадщині, яку він передав Ліббі. Мов на біду: містер Ріксі, старий, якому Еді стукнула машину, подав на неї в суд через «стрес і психологічні муки». На домовленості він не йшов; здавалося, справа неминуче опиниться в суді. Хоч Еді з цього приводу мовчала й сприймала все стоїчно, очевидно, що це її бентежило

— Ну, але ж ти справді там винувата, — казала Аделаїда.

З часу аварії її турбують головні болі, розповідала Аделаїда; їй не кортіло «бавитися з коробками» в Ліббі; вона була сама не своя. Пополудні, подрімавши («Дрімати!» — обурювалася Тет, ніби й сама не хотіла б трохи покуняти), вона йшла до будинку Ліббі, пилососила килими й оббивку (що було зайвим), а також перевпорядковувала коробки, які Тетті вже спакувала, проте здебільшого вона вголос переймалася майном Ліббі; тому провокувала Тетті й Еді гарячою, проте очевидною підозрою, мовляв, Еді зі своїми адвокатами хочуть позбавити її, Аделаїду, того, що вона називала своєю «часткою». Вона щовечора телефонувала Еді й у всіх нестерпних деталях розпитувала, що там сьогодні в адвокатів обговорювали (сама скаржилася, що адвокати обхо­дяться надто дорого і вона боїться, що її «частку» «з’їдають» юридичні витрати); також вона в цих дзвінках передавала поради містера Самнера щодо фінансових питань.

— Аделаїдо, — уп’яте чи вшосте скрикнула Еді, — може б, ти не розповідала тому стариганові про наші справи?!

— А що такого? Він друг сім’ї.

— Мені він не друг!

— Мені приємно знати, що хоч хтось переймається моїми інтересами, — зі смертоносною втіхою відказала Аделаїда.

— Я так розумію, про мене ти так не думаєш.

— Я цього не говорила.

— Говорила.

Тут не було нічого нового. Аделаїда з Еді ніколи не ладнали, — навіть дітьми, — але ще ніколи їхні стосунки не досягали такої відкрито злостивої точки. Якби Ліббі була жива, вона б їх примирила задовго до виникнення аж такої кризи; вона б виблагала в Аделаїди терпіння й розсудливості, і — уже звичними аргументами — вимолила б в Еді витримки («Ну вона ж як дитина… вона й матері не знала… татусь Адді так розпестив…»).

Але Ліббі померла. І — за відсутності медіатора — розколина між Еді й Аделаїдою дедалі більше поглиблювалася й промерзала, доки не дійшло до того, що Гаррієт (яка, зрештою, доводилась Еді онукою) стала почувати в присутності Аделаїди неприємний холодок. Гаррієт щораз гостріше відчувала, як це несправедливо, бо раніше, коли Адді й Еді гиркалися, вона більше ставала на бік Адді. Еді бувала капосною: Гаррієт знала це аж надто добре. А тепер вона вперше почала розуміти сварки з боку Еді, і що конкретно та мала на увазі під словом «жалюгідна».

Містер Самнер уже повернувся додому (на південь Каліфорнії, чи де там він жив), але вони з Аделаїдою вдалися до інтенсивної кореспонденції, через яку та вдалася в страшну пиху.

— Камелія-стріт, — говорила вона, демонструючи Гаррієт зворотну адресу на одному з листів, що він їй надіслав. — Як прекрасно, правда? От у нас тут нема таких назв. От би мені на вулиці з такою елегантною назвою жити.

Вона тримала конверт на відстані витягнутої руки і — опустивши окуляри на кінчик носа — з любов’ю його роздивлялася.

— Як на чоловіка, у нього гарний почерк, правда? — запитала вона в Гаррієт. — Акуратний. Я б так назвала, а ти? Ну, тато був про містера Самнера дуже високої думки.

Гаррієт промовчала. За словами Еді, Суддя вважав містера Самнера «пустим вітром», хай там що це означає. А Тетті — вирішальна сторона в цій ситуації — узагалі нічого про містера Самнера не казала, але поведінкою своєю натякала, що нічого доброго сказати й не може.

— Упевнена, вам із містером Самнером було б про що поговорити, — провадила Аделаїда. Вона вийняла картку з конверта й зусібіч її роздивлялася. — Він дуже космополітичний. Раніше жив у Єгипті, ти про це знала?

Під час розмови вона вивчала очима ілюстрацію — сцену з істо­ричної частини Чарльстона — спереду листівки; ззаду Гаррієт розгледіла виразний старомодний почерк містера Самнера, фрази «для мене дещо більше» і «дорога пані».

— Думала, тобі таке цікаво, Гаррієт, — сказала Аделаїда, поки тримала й вивчала листівку, схиливши голову набік. — Ті старі мумії, коти і таке інше.

— Ви з містером Самнером збираєтеся заручитися? — випалила Гаррієт.

Аделаїда — з видимою бентегою — торкнулася сережки.

— Це тобі бабуся сказала мене запитати?

«Вона що, думає, ніби я розумово відстала?»

— Ні, мем.

— Маю надію, — мовила Аделаїда й прохолодно хихотнула, — маю надію, що я у твоїх очах не настільки стара… — і, підвів­шись, щоб провести Гаррієт до дверей, вона зиркнула на своє відбиття в дзеркалі так, що у Гаррієт похололо на серці.

Дні були дуже шумні. Віддалік, через три вулиці, ревіла важка техніка — бульдозери, бензопили. Баптисти зрізали дерева й мостили землю навколо церкви, бо, за їхніми словами, тамтешня стоянка стала затісною; гуркіт стояв несамовитий, ніби на тихі вулички наступали танки ворожої армії.

Бібліотека стояла зачинена; у дитячій кімнаті працювали маляри. Її фарбували яскраво-жовтим, гладенькою блискучою жовтою емаллю, схожою на фарбу машин таксі. На вигляд це було жахливо. Гаррієт обожнювала попередні академічні панелі з дерева, які тут пробули, скільки вона себе пам’ятала: як у них рука підіймається зафарбовувати те прекрасне старовинне дерево темної барви? І ще скінчився літній конкурс читання, і Гаррієт у ньому не перемогла.

Не було з ким поговорити, що робити й куди податися, окрім басейну. Щодня о першій вона запихала рушник під пахву й вирушала туди. Серпень добігав кінця; почалися гуртки футболу, чирлідингу й навіть дитсадок, тому в заміському клубі не було ні душі (якщо не враховувати кількох пенсіонерів на полі для гольфу і кількох молодих домогосподарок, що смажилися на шезлонгах). Повітря здебільшого було розпечене й застигле, наче скло. Час від часу сонце затуляла хмара, і територією проносився шквал вітру, збурюючи плесо басейну й гримаючи навісом продуктової ятки. Під водою Гаррієт полюбила боротися з чимсь важким і кóпати його, полюбила, як на стінках басейну вистрибують білі франкенштайнівські арки електрики — ніби з якогось великого генератора. Зависнувши там — у кайданках і блищиках сяйва, за три метри над випнутим вигином глибокого краю — іноді вона на цілих кілька хвилин забувала, хто вона, губилася у відлунні й мовчанні, сходинках блакитного світла.

Довгими мрійливими проміжками часу вона зависала мерцем на поверхні води, роздивляючись власну тінь. Гудіні відносно швидко вибирався з неволі у своїх підводних фокусах, і поки поліціянти позирали на годинники й посмикували себе за комірці, поки помічник гукав по сокиру, а його дружина верещала й поникала, вдавано непритомніючи, сам Гудіні зазвичай уже давно був без пут і — поза полем зору — досить спокійно плив собі під водою.

Протягом літа Гаррієт просунулася принаймні до цього. Вона навчилася без проблем затримувати подих на понад хвилину і — якщо майже не рухатися — могла (уже не так безтурботно) дочавити майже до двох. Іноді вона рахувала секунди, та частіше забувала: її більше зачаровував цей процес, цей транс. Тінь — на відстані трьох метрів — тьмяно колихалася на дні глибокого краю басейну, велика, наче тінь дорослого чоловіка. «Човен потонув, — сказала вона собі — уявляючи, що потрапила в кораблетрощу, а тепер її носить по теплих, наче кров, безмежностях. Ця думка чомусь виявилася напрочуд заспокійливою. — Ніхто не прийде мене рятувати».

Так вона плавала цілу вічність, — майже без руху, окрім дихання, — коли раптом, дуже слабко, почула, як хтось її гукає. Брасовим рухом, відштовхнувшись ногами, вона виринула на поверхню: до спеки, сонця, гучного стугону охолоджувача, що стояв біля будівлі клубу. Затуманеним поглядом угледіла Пембертона (який ще не заступив на свою зміну, коли вона прибула). Він помахав їй зі свого рятувальницького крісла, а тоді стрибнув у воду.

Гаррієт пригнулася, щоб уникнути бризок, а тоді — охоплена непоясненною панікою — крутнула під водою сальто і попливла до мілкого краю, але Пем був швидший, тож підрізав її.

— Гей! — гукнув він, коли вона випірнула знову, добряче трусонувши головою, так що навсібіч розлетілися краплі. — А ти добряче натренувалася, поки була в таборі! На скільки можеш затримати подих? Я серйозно, — додав він, коли Гаррієт не відповіла. — Давай я засічу. У мене є секундомір.

Гаррієт відчула, що червоніє.

— Та давай. Чому не хочеш?

Гаррієт не знала. Під водою, на блакитному дні її ступні — розмічені блідо-блакитними тигровими смугами — видавалися дуже блідими й удвічі товстішими, ніж зазвичай.

— Як хочеш. — Пем на хвилину піднявся, щоб відкинути назад волосся, а тоді знов опустився у воду, тож голови в них були на одному рівні. — Тобі не нудно так просто лежати на воді? Кріса це трохи дратує.

— Кріса? — перепитала Гаррієт після тривожної паузи. Власний голос стривожив її ще більше: він був зовсім сухий і скрипучий, ніби вона днями не розмовляла.

— Коли я прийшов його поміняти, він мені сказав: «Глянь на ту малу, лежить у воді, як колода». Ті мамочки його постійно через це діймали, так ніби він просто дозволив якійсь мертвій дитині весь день плавати в басейні. — Він розсміявся, а коли побачив, що Гаррієт на нього не дивиться, поплив в інший бік.

— Хочеш кóли? — запитав він, і в його голосі вона почула веселий надлом, що нагадав їй про Гелі. — Безкоштовно, хочеш? Кріс мені залишив ключ від холодильника.

— Ні, дякую.

— Слухай, а чому ти мені не сказала, що Еллісон вдома, коли я вчора дзвонив?

Гаррієт глянула на нього, — порожнім поглядом, від якого Пембертон наморщив лоб, — а тоді пострибала дном басейну й почала відпливати. Він не збрехав: вона йому сказала, що Еллісон нема, і повісила слухавку, хоч Еллісон була в сусідній кімнаті. Мало того: вона не знала, чому це зробила, не могла навіть вигадати якусь причину.

Він пострибав за нею; Гаррієт почула сплески води. «Чому він від мене не відчепиться?» — розпачливо подумала вона.

— Чуєш, — долинув його голос. — Я чув, що Іда Ру звільнилася. — Наступної миті він уже ковзнув перед нею.

— Скажи, — мовив він — а тоді стрепенувся. — Ти що, плачеш?

Гаррієт пірнула — здорово плеснувши йому в обличчя водою — і полинула під воду: шух. На мілкому боці було тепло, ніби у ванній.

— Гаррієт? — почула вона його крик, коли вилинула на поверхню. Похапцем вона понуро вип’ялася з басейну і, не підіймаючи голови, поквапилася до роздягальні, лишаючи по собі вервечку чорних слідів.

— Гей! — гукнув він. — Та не будь такою. Можеш скільки хочеш прикидатися мертвою. Гаррієт? — гукнув він знову, поки вона з палючими вухами бігла за цементним бар’єром у дівчачу роздягальню.

Єдине, що давало Гаррієт відчуття хоч якоїсь мети в житті — це роздуми про Денні Ретліффа. Ці мусування постійно її шкребли. Вона знову й знову — якось збочено, ніби натискаючи на гнилий зуб — випробовувала себе думкою про нього; і раз по раз нудотно й передбачувано спалахувала люттю, бризкаючи феєрверками з оголеного нерва.

Вона лежала в спальні на килимі під бляклим світлом і роздивлялася ту пошарпану чорно-білу світлину, яку вирізала зі шкільного альбому. Її недбала розфокусованість, — яка спершу шокувала, — уже давно вицвіла, і тепер на фотографії Гаррієт бачила не хлопчика й навіть не людину, а щире уособлення зла. Його обличчя стало для неї настільки отруйним, що вона навіть не торкалася фото, хіба брала за краї. Відчай, що панує в її домі, — його рук справа. Він заслуговує померти.

Кинувши змію на його бабцю, вона не отримала жодного полегшення. Їй хотілося дістати саме його. Краєм ока Гаррієт вловила його обличчя біля похоронного залу й упевнилася в одному: він її впізнав. Їхні погляди перетнулися — і, забачивши її, розчервонілі очі спалахнули так грізно й дивно, що від самого спогаду про це серце в грудях закалатало. Між ними розцвіла якась дивна ясність, якесь розпізнавання, і хоч Гаррієт не була певна щодо того, що він має на увазі, чомусь у неї виникло дивне враження, що Денні Ретліффа діймають думки про неї не менше, ніж думки про нього діймають її.

Гаррієт з відразою замислилася про те, як життя побило знайомих їй дорослих, усіх до одного. З віком їх щось душило, змушувало сумніватись у власних силах — лінь? звичка? Хватка в них слабла; вони припиняли боротися й піддавалися обставинам. «Таке життя, — так вони всі кажуть. — Таке життя, Гаррієт, так буває, от побачиш».

Що ж: Гаррієт не побачить. Вона ще молода, і кайданки ще не так сильно затиснули їй щиколотки. Роками вона жила зі страхом свого дев’ятиріччя — Робінового віку, коли він помер, — але той день народження прийшов і пішов, і тепер вона вже нічого не боїться. Хай що треба зробити, вона це зробить. Вона завдасть удару зараз — поки ще може, доки не втратить відвагу й дух її не підведе — без жодної підтримки, окрім власної велетенської самотності.

Вона перевела увагу на поточну проблему. Навіщо Денні Ретліффу їздити на навантажувальні парки? Там нічого красти. Більшість складів забиті дошками, а на решту Гаррієт вилазила й зазирала у вікна: там здебільшого порожньо, хіба якісь обдерті тюки бавовни, почорнілі від віку механізми й запилюжені баки з пестицидами, що валяються голічерева по кутах. Голова роїлася шаленими ймовірностями: запечатані в товарняку в’язні. Поховані тіла, джутові лантухи крадених грошей. Скелети, смертельна зброя, таємні зустрічі.

Єдиний спосіб точно дізнатися, що він там робить, вирішила вона, це самій сходити на ті парки й подивитися.

Вона вже купу часу не розмовляла з Гелі. Оскільки він був єдиним семикласником на оркестровому семінарі, то тепер вважав, що приятелювати з Гаррієт йому не личить. І нічого, що його запросили лише тому, що в секції мідно-духових бракувало тромбоніста. Востаннє, коли вони з Гелі балакали — телефоном, до того ж вона подзвонила йому, — він тільки й розводився, що про оркестр, насипаючи чуток про старшаків так, ніби реально з ними знався, на ім’я називаючи тамбурмажоретку та вправного мідно-духового соліста. Говірким, але відстороненим тоном — ніби вона йому вчителька чи подруга батьків — він повідомив їй купу, цілу гору технічних деталей їхнього майбутнього виступу для перерви між таймами: попурі музики «Бітлз», яке оркестр завершить виконанням «Жовтої субмарини», водночас формуючи на футбольному полі гігантську субмарину (за пропелер правитиме розкручений жезл). Гаррієт мовчки все це слухала. Також вона ніяк не відповідала на завзяті верески Гелі про те, які діти в шкільному оркестрі «навіжені».

— Футболісти взагалі ніяк не розважаються. Ще затемна мусять вставати й намотувати кола, тренер Коґвел на них вічно кричить, вони ніби в Нацгвардії чи що. А от Чак, Френк, Расті й десятикласники в секції труб… вони набагато шаленіші, ніж будь-хто з футболістів.

— Г-м-м-м.

— Вони весь час лише підколюють один одного, сиплять просто навіженими жартами й цілий день ходять в окулярах від сонця. А містер Вуберн крутий, йому взагалі однаково. От вчора… чекай-чекай, — сказав він Гаррієт, а тоді якомусь буркотливому голосу на фоні: — Що?

Розмова. Гаррієт чекала. За кілька секунд Гелі з’явився знову.

— Вибач. Маю йти тренуватися, — честолюбно повідомив він. — Тато каже, треба вправлятися щодня, бо мій новий тромбон дуже дорого обійшовся.

Гаррієт повісила слухавку й — у непорушному мороці коридору — сперлася ліктями на телефонний столик і замислилася. Він що, забув про Денні Ретліффа? Чи йому просто начхати? Вона не очікувала, що не перейматиметься раптово відстороненою поведінкою Гелі, та не могла не втішитися від того, що його байдужість майже не завдала їй болю.

Минулої ночі дощило; і хоч земля ще була мокра, Гаррієт не могла визначитися, чи не проїжджало нещодавно якесь авто широким усипаним гравієм простором (зоною завантаження для вагонів з бавовною, а не справжньою дорогою), що вів від маневрових парків до парків навантаження, а від парків навантаження — до річки. З рюкзаком і помаранчевим нотатником під рукою на випадок підказок, які потрібно буде записати, вона стояла на краю просторої чорної механічної рівнини й позирала на перехрестя, петлі, початки й завершення колії, білі попереджувальні хрести неробочих сигнальних ліхтарів, заіржавілі до основи вантажні вагони на віддалі й водонапірну вежу, що на цибатих ніжках височіла позаду них: здоровенний круглий бак з гостроверхим дашком, ніби капелюх Бляшаного лісоруба з «Чарів­ника країни Оз». З раннього дитинства вона невиразно прив’язалася до цієї вежі, можливо, саме через цю схожість; споруда здавалась приязним недоумкуватим захисником, і коли Гаррієт ішла спати, то часто роздумувала про те, як самотня й недооцінена вежа стоїть десь там собі в темряві. Згодом, коли їй виповнилося шість років, якісь погані хлопці вилізли на неї на Гелловін і намалювали на резервуарі страшну гарбузову пику, з вузькими очима й гострезними зубами — і ще багато ночей потому Гаррієт крутилася й не могла заснути від думок про свого непохитного компаньйона (тепер ікластого й ворожого), котрий сердито скалиться понад безмовними дахами.

Страшна пика давним-давно зблякла. Ще хтось золотою фарбою з балончика написав на вежі «Випуск 1970», але й цей напис також випалило сонцем і нанівець змило роками дощів. Зверху донизу резервуар прокреслювали чорні патьоки тління — та хоч тієї диявольської морди там уже не було, вона досі палала у пам’яті Гаррієт, ніби залишкове світло в кімнаті, що поринула в темряву.

Небо було біле й порожнє. «Коли був Гелі, — подумала вона, — хоч можна було з кимсь побалакати». Чи загулював сюди бавитися Робін, чи стояв він з велосипедом і дивився на колію? Вона спробувала уявити собі все це його очима. Змін було б небагато: може, телеграфні дроти провисали трохи сильніше, може, дерева трохи щільніше обплітав дикий виноград і берізкові. А який вигляд матиме все за сто років, коли вона вже буде мертва?

Вона пройшлася впоперек навантажувальними парками — перестрибуючи колії, щось собі мугикаючи — до лісу. Серед тиші голос лунав страшенно гучно; вона ще ніколи так далеко сама в цю покинуту місцину не заходила. «А що, якби Александрію охопила якась недуга, — подумала вона, — і померли б усі, окрім мене?»

«Я б жила собі в бібліотеці», — відповіла Гаррієт сама собі. Така фантазія її підбадьорила. Вона уявила, як читає при свічках, на стелі над лабіринтом стелажів мерехтять тіні. Узяла б із дому валізу — арахісове масло й крекери, ковдра, змінний одяг — і зсунула докупи два великі м’які крісла в читальному залі, щоб на них спати…

Ступивши на стежину й далі в тінистий ліс (крізь руїни її завмерлого від моровиці міста прокльовується рясна рослинність, вигинає тротуари, зміїться поміж будинками), вона перейшла зі спеки в холодок, ніби заплила в зимнуватий потік джерельної води в озері. Невагомі хмарки мошкари завихорилися геть від неї, злякавшись несподіваного руху, ніби мешканці зеленої води ставка. При денному світлі стежка була вужча й більш заросла, ніж вона собі уявляла в темряві; жмутами вистромлювалися шпичаки лисохвостів і проса, а рівчаки в глині поросли пінистими зеленими водоростями.

Угорі — надірваний крик, від якого вона аж підскочила: звичайна ворона. Обабіч стежки, ніби гнилі морські тварюки, маячіли дерева, обвішані щедрими ланцюгами й гірляндами пуерарії. Вона повільно ступала — позираючи вгору на темне накриття — і не зауважила потужний гул мух, який щораз гучнішав, доки не відчула сморід і опустила погляд. Попереду на стежці виблискувала мертва зелена змія — неотруйна, бо голову мала негостру, але водночас несхожа на жодну іншу відому їй змію. Ця була з метр завдовжки, розтоптана посередині так, що тельбухи вивалилися жирними темними грудками, але найбільше вражав її колір: блискучий шартрез133, із переливчастою лускою, ніби з кольорової ілюстрації Короля змій у старій книжці казок, яку Гаррієт мала ще з дитинства. «Дуже добре, — сказав був Король змій чесному пастухові, — я тричі плюну тобі в рот, і тоді ти знатимеш мову звірів. Але гляди, щоб інші люди не знали про твій секрет, бо інакше розізляться і вб’ють тебе».

Біля краю стежки Гаррієт побачила ребристий відбиток черевика — великого черевика — що чітко закарбувався в болоті; водночас вона відчувала на піднебінні смертельний сморід змії, і, під шалений стукіт серця, кинулася бігти, ніби гнана самим дияволом, бігти, не розуміючи навіщо. У тиші гучно лопотіли сторінки записника. Навколо неї падали струшені з лозиння краплі води; меркло й хилилося хитросплетення низькорослого айланта (різної висоти, ніби сталагміти на долівці печери), удушене підніжним чагарником, а в потемках сяяли його ящіркоподібні стовбури.

Вона вирвалася на сонячне світло, і, зненацька відчувши, що не одна, спинилася. У сумаху високо й знавісніло тріщали цвіркуни; Гаррієт прикрила очі від сонця записником, роздивилася ясний спечений простір…

Десь високо краєм ока вона помітила сріблястий спалах, — ніби з неба — і, сахнувшись, Гаррієт побачила темну постать, що руками й ногами підіймалася по драбині водонапірної вежі, на висоті десь дев’ять метрів і відстані метрів вісімнадцять. Знову спалахнув проблиск: металевий наручний годинник мигав, ніби сигнальне дзеркальце.

Серце мало не вискакувало з грудей, коли вона позадкувала в ліс і примружилася крізь звисле переплетене листя. То був він. Чорне волосся. Дуже худий. Тісна футболка з написом на спині, який вона не могла розгледіти. Частково Гаррієт аж затрусилася від збудження, але інша, холоднокровніша її частина стояла на місці й дивувалася дріб’язковості й прозаїчності моменту. «Ось він, — мовила вона про себе (штрикаючи себе цією думкою, щоб викликати належне хвилювання), — це він, це він…»

Обличчя їй затуляла гілка; Гаррієт пригнулася, щоб краще його роздивитися. Він уже спинався останніми перекладинами драбини. Зіп’явшись на саму вершину, став на вузький карниз, опустивши голову, руки на стегнах, нерухомо, на тлі немилосердного безхмарного неба. Тоді — різко озирнувшись назад — він схилився й узявся за металеве поруччя (воно було дуже низьке — довелося трохи нахилитися) і швидко й легко покульгав уздовж нього ліворуч, сховавшись від погляду Гаррієт.

Вона чекала. За кілька секунд він об’явився з іншого боку. Тієї ж миті Гаррієт в обличчя скочив коник-стрибунець, і вона позадкувала, здійнявши легкий шелест. Під ногою хруснула гілка. Денні Ретліфф (а це був він — вона чітко побачила його профіль, навіть у скуленій тваринній позі) смикнув головою в її напрямку. Здавалося неможливим, щоб він почув такий непомітний звук ще й на такій відстані, проте, хай як неймовірно, але таки почув, бо затримав ясний дивний погляд, завмер…

Гаррієт принишкла. Перед обличчям висів завиток лози й м’яко здригався від її подиху. Його очі — які холодно пройшлися по ній, у пошуках джерела звуку — світилися химородним, сліпим, ніби мармуровим поглядом, який Гаррієт бачила на старих фотографіях солдатів Конфедерації: засмаглі хлопці з прошитими світлом очима, незворушно вдивляються в саме серце грандіозної порожнечі.

Тоді він відвернувся. Гаррієт із жахом спостерігала, як він починає спускатися драбиною: швидко, озираючись через плече.

Він здолав уже половину шляху донизу, коли Гаррієт отямилася, обернулася й кинулася навтьоки, щодуху, назад вологою, сповненою дзижчання стежкою. Вона впустила записник, збентежено кинулася підіймати. Зелена змія лежала, вигнута риболовецьким гачком, упоперек стежки й уся виблискувала в темені. Гаррієт її перестрибнула — обома руками відмахуючись від мух, що роєм кинулися їй в обличчя — і побігла далі.

Вона вискочила на галявину, на якій стояв склад бавовни: олов’яний дах, забиті вікна й атмосфера безживності. Далеко позаду чувся тріск підліска; від паніки Гаррієт на мить застигла, у розпачі від власної нерішучості. Вона знала, що всередині складу є купа гарних схованок, — гори тюків, порожні вагони — але якщо він там зажене її в кут, то звідти вже не вибратися.

Ззаду чувся його крик. Засапано, хапаючись за рубець, що заколов у боку, Гаррієт побігла за склад (вицвілі олов’яні вивіски: «Пуріна Чекерборд», «Дженерал Міллз»), а далі — всіяною гравієм дорогою: значно ширшою, підхожою для машини, з широкими голими клаптиками червоної глини, вкритими виристими візерунками з чорного й білого піску й поплямованими строкатою тінню від високих платанів. Кров гупала в скронях, думки гримотіли й стукалися в голові, ніби монетки в розтрушеній скарбничці, а ноги поважчали, наче вона в кошмарному сні біжить через болото або мелясу й не може їх прискорити, не може зрозуміти, чи гуркіт і тріск гілочок (неприродно гучний, ніби постріли) долинають з-під ніг чи то кроки на стежці позаду.

Дорога різко похилилася вниз пагорбом. Гаррієт неслася швидше й швидше, швидше й швидше, боячись упасти, але ще більше боячись сповільнитися, і ноги гнали вперед так, ніби навіть їй не належать, а просто її штовхає якимсь апаратом, аж доки дорога не пірнула вниз, тоді знову різко піднялася до високих земляних берегів — дамба.

Дамба, дамба! Ноги розслабилися, рухалися дедалі повільніше й винесли Гаррієт на середину крутого схилу, доки вона не впала на траву — безсило відсапуючись — і поповзла навкарачки.

Гаррієт спершу почула воду, а вже потім побачила… а коли нарешті підвелася на ватяних колінах, у спітніле обличчя дмухнув вітерець і вона побачила жовту воду, що нуртувала під урвищами. А також в обох напрямках річки — людей. Чорних і білих, молодих і старих — вони балакали, їли канапки й рибалили. Вдалині муркотали двигуни.

— Ну, я тобі скажу, який мені сподобався, — мовив високий сільський голос — чоловічий, виразний, — той, шо з іспанським прізвищем, про мене, то він добру проповідь зробив.

— Доктор Марді? Марді то не іспанське.

— Ну, то хай буде. Він був найліпший, я так вважаю.

Повітря пахло свіжістю й намулом. Гаррієт, знетямлена й тремтяча, запхала нотатник собі в рюкзак і спустилася дамбою вниз до квартету рибалок, які стояли просто під нею (і тепер розмовляли про Марді Ґра, чи це свято походить із Франції, чи з Іспанії), а далі легкою ходою пройшла берегом річки, повз пару вже старих бородавчастих рибалок (судячи з усього — братів, у підперезаних шортах-бермудах, високо задертих на таліях, наче в Хитунів-Бовтунів), повз жінку, котра засмагала в розкладному кріслі й скидалася на морську черепаху, причепурену гарячою рожевою помадою й косинкою до пари; повз сім’ю з транзисторним радіо й повним переносним холодильником риби та повз силу-силенну замурзаних дітей з подертими колінами, які п’ялися, хряпалися й бігали туди-сюди, під’юджували одне одного запхати руку у відерце з приманкою, верещали й знову відбігали…

Вона йшла далі. Помітила, що коли підходить, люди ніби припиняють розмови — або, може, то гра уяви. Звісно ж, тут він її не скривдить, — забагато людей — але раптом їй закололо потилицю, ніби хтось за нею стежить. Гаррієт нервово озирнулася — і завмерла, побачивши всього за пару метрів неохайного чоловіка в джинсах і з довгим темним волоссям. Але то був не Денні Ретліфф, а просто дехто дуже на нього схожий.

Сама днина — люди, переносні холодильники, верески дітей — набула яскравої неповторної загрози. Гаррієт закрокувала трохи швидше. Сонце відблискувало від дзеркальних окулярів тілистого чоловіка (пухкі губи, що огидно жували тютюн) на іншому березі. Обличчя в нього було цілком беземоційне; Гаррієт швиденько відвернулася, наче він їй скорчив пику.

Небезпека — тепер усюди. А що, як він чекає на неї десь далі по вулиці? Якщо він розумний, то так і вчинить: повернеться своїми кроками, обійде й зачекає на неї, наскочить з-за припаркованої машини чи дерева. Їй же треба йти додому, так? Доведеться пильнувати, триматися головних вулиць і ніде не скорочувати шлях через безлюдні місцини. Зле — у старій частині міста таких місцин удосталь. А коли опиниться на Натчез-стріт, де біля баптистської церкви так гучно ревуть бульдозери, то хто почує її крик? Якщо крикне в невідповідний момент — ніхто. Робіна хтось почув? А його обидві сестри тоді були на передньому подвір’ї.

Берег річки став вужчим, скелястим, людей траплялося дедалі менше. Поринувши в роздуми, підіймаючись кам’яними східцями (потрісканими, всіяними чубками дрібних круглих подушечок трави), що вели на вулицю, вона повернула на майданчик і мало не перечепилася через брудну дитину, на колінах у якої сиділо ще брудніше немовля. Навколішки перед ними на старій чоловічій сорочці, розкинутій, ніби покривало для пікніка, Лашарон Одем перекладала на великому пухнастому листку квадратики розтовченої шоколадки. Поруч стояли три пластикові стаканчики жовтуватої води, яку, судячи з усього, начерпали з річки. Усі троє дітей були обсипані струпами й укусами москітів, але найголовніше, що Гаррієт помітила на руках у Лашарон червоні рукавички — її рукавички, ті, що їй була подарувала Іда, — тепер зовсім вимащені, зіпсовані. Перш ніж Лашарон, підводячи погляд, встигла щось сказати, Гаррієт вибила листок їй із руки так, що шоколадні квадратики полетіли й посипалися на неї, а тоді штовхнула її на тротуар. Рукавиці були великі, кінчики пальців у них були порожні; ліву Гаррієт зірвала без особливих зусиль, але тільки-но Лашарон усвідомила, що відбувається, то почала боротися.

— Віддай! Це моє! — ревнула Гаррієт і — коли Лашарон за­плющила очі й затрусила головою — вхопила жмуток її волосся. Дівчинка закричала; руки злетіли до скронь, а Гаррієт миттю здерла другу й запхала собі в кишеню.

— Це моє, — прошипіла вона. — Злодюга.

— Моє! — заверещала Лашарон голосом, сповненим спантеличеної люті. — Мені в’на дала!

Дала? Гаррієт сторопіла. Вона вже наготувалася питати, хто їй дав рукавиці (Еллісон? мама?), а тоді роздумала. Маля й немовля дивилися на Гаррієт величезними настраханими очима.

— Мені в’на ДАЛА…

— Замовкни! — крикнула Гаррієт. Тепер вона трохи зніяковіла через те, що впала в таку пасію. — І більше ніколи не приходь просити до мене під будинок!

У подальшій збентеженій мовчанці вона обернулася — серце в грудях торохтіло — і швидко подалася вгору сходами. Цей інцидент так шалено її рознервував, що на мить вона й забула про Денні Ретліффа. «Принаймні, — твердила вона собі — поспіхом ступаючи на бордюр, коли на вулиці повз неї пролітав універсал; варто дивитися, куди йде, — принаймні я повернула собі рукавиці. Мої рукавиці». Це все, що в неї залишилося від Іди.

Проте Гаррієт собою не пишалася, не зовсім; відчувала лише зухвальство й брак врівноваженості. Сонце неприємно світило в обличчя. І вже коли збиралася знову вийти на вулицю, не роззираючись, то спинилася, прикрилася долонею від проміння й зиркнула в обидва боки перш ніж чкурнути далі.

— Ех, що б ви віддали взамін на свою душу134, — проспівав Фариш, викруткою проштрикуючи основу електричної відкривачки Ґам. Фариш був у доброму настрої. На відміну від Денні, якого до нутра кісток розмазало від нервів, жахів і передчуттів. Він сидів на алюмінієвих східцях свого трейлера й колупав скривавлену задирку, поки Фариш — посеред блискучого безладу розкиданих по втрамбованій землі циліндрів, стопорних кілець і сальників — діловито щось собі намугикував під час роботи. У коричневому комбінезоні він, ніби схиблений сантехнік, методично вивчав бабин трейлер, автомобільний навіс і сараї, відкривав коробки запобіжників, зривав ділянки підлоги й розбирав (тріумфально зітхаючи й пирхаючи) різні дрібні пристрої, що потрап­ляли йому під руку, у невтомному полюванні на обрізані дроти, переставлені деталі й приховані радіолампи, хоч якогось тонкого натяку на саботаж в електронній машинерії господарства.

— Прямо, — гаркав він, відмахуючись рукою за спиною. — Я сказав прямо, — щоразу, як підкрадалася Ґам, ніби збиралася щось сказати. — Я ще до того дійду, ясно? — Але досі не дійшов; переднє подвір’я всівали болти, труби, заглушки, дроти, перемикачі, електроди й обривки залізяччя, і складалося враження, ніби десь вибухнула бомба й у радіусі дев’яти метрів засипала все сміттям.

З курної землі, ніби пара вибалушених очей, на Денні зорили дві цифри-вкладки — два нулі, чорні на білому. Фариш зчепився з відкривачкою й обмацував її, клявся й крутився серед сміття, ніби то єдине, про що він міг думати, і хоч не дивився на Денні прямо, на обличчі в нього грала дуже дивна посмішка. Краще ігнорувати Фариша, його хитрі натяки, підлі наркотські ігри — та все одно Фариш, очевидно, щось задумав, і Денні хвилювався, бо не міг зрозуміти, про що йдеться. А ще він підозрював, що ця Фаришева ретельна протишпигунська діяльність — це лише театральщина, щоб відволікти брата.

Він дивився збоку на обличчя Фариша. «Я нічого не зробив, — сказав він сам собі. — Просто піднявся подивитися. Я нічого не взяв».

«Але він знає, що я хотів узяти». І, крім того, було ще дещо. Хтось за ним спостерігає. Щось було поворухнулося за вежею, у чагарях сумаху й пуерарії. Білий зблиск, ніби обличчя. Маленьке обличчя. Сліди на пінистій затіненій глині стежки належали дитині, вони були глибокі й безладні, що вже досить моторошно, але трохи далі — на стежці, біля мертвої змії — він знайшов маленьку тонку фотографію самого себе. Себе! Дрібна фотографія ще з неповної середньої школи, вирізана зі щорічника. Він підняв і втупився в неї, не вірячи власним очам. І в ту мить здійнялись усі можливі старі спогади й страхи тих часів і переплелися зі строкатими тінями, червоним глиняним багном і смородом зміїного трупа… Він мало не знепритомнів від невимовної химерності ситуації, від споглядання себе молодшого, у новій сорочці, він усміхається з землі, ніби з обнадійливої фотографії на нових болотистих могилах сільських цвинтарів.

І це все відбулося насправді, йому не примарилося, бо тепер фотографія лежить у нього в гаманці, і він уже разів двадцять-тридцять з абсолютною невірою виймав її, щоб подивитися. Чи міг її там залишити Фариш? Як застереження? Як якийсь хворий жарт, щоб залізти Денні під шкіру, коли він ступить на пальце­зривач135 чи піймається на невидимий риболовний гачок, що висить на рівні очей?

Ця примарність не давала йому спокою. Думки все крутилися й вертілися в одному й тому самому непридатному рівчачку (ніби дверна ручка його спальні, яка оберталася, хоч дверей не відчиняла), і єдине, що не давало йому просто зараз вийняти ту фотографію й знову її роздивитися — то Фариш, що стояв поруч.

Тож Денні задивився кудись геть у простір, і (як це часто траплялося, бо він припинив спати) його спаралізувало сном наяву: вітер обдуває поверхню, чи то сніг, чи пісок, а десь удалині — розмита фігура. Йому здалося, що це вона, і він ішов ближче й ближче, доки не зрозумів, що помилився, і взагалі, перед ним нічого нема, лише порожнє місце. Хто та триклята дівчинка? Щойно вчора в Ґам посеред кухонного столу стояла пачка якихось дитячих пластівців — Кертісових улюблених, у яскравій кольоровій коробці, — і Денні завмер дорогою в туалет, вирячившись на коробку, бо там було її обличчя. Її! Бліда, чорноволоса, підстрижена під «шапочку», вона схилялася над мискою пластівців, що магічно сяяла їй в обличчя. А навколо голови літали феї й іскри. Він підбіг, схопив коробку — і з подивом зрозумів, що на зображенні (уже) зовсім не та дівчинка, а якась інша дитина, яку він упізнав із телевізора.

На периферичному зорі в нього спалахували дрібні вибухи, всюди загорілися лампочки. І тут зненацька йому спало на думку, — його відкинуло назад у тіло, яке спітніло марило на східцях трейлера, — що коли вона, ця дівчинка, плигала крізь той свій вимір то йому в думки, то геть із них, цьому передувало щось дуже подібне на відчинені двері та якийсь яскравий вихор у них. Цятки світла, блискучі крупинки пилу, ніби істотки під мікроскопом — амфетамінові жучки, така наукова назва для цього явища, бо кожний свербіж, кожна сирота, кожна мікроскопічна лусочка й піщинка, що літає по твоїх утомлених очних яблуках, — це наче жива комаха. Від наукового пояснення відчуття не ставало менш реальним. Зрештою жучки повзали по всіх можливих поверхнях, довгими плавними стежками, що звивалися по волокнах мостин. Жучки обсідали тіло, їх не вдавалося зчухати, хоч ти дер аж до крові. Жучки опинялися в їжі. Жучки заполоняли легені, очі, навіть зсудомлене серце. Останнім часом Фариш узявся класти собі зверху на склянку з холодним чаєм паперову серветку (проколоту для соломинки), щоб не пропускати невидимі рої, які постійно прибивав собі на обличчі й голові.

І в Денні також були жучки, — але його жучки, дякувати Небесам, були не рийні, не повзучі, не личинки й не терміти душі — а світляки. Навіть зараз, при ясному світлі дня, вони мерехтіли в нього на краях зору. Лусочки пилу, що здавалися електричними розрядами: мигтіння, повсюдне мигтіння. Речовини захопили його, а тепер вони взяли гору; саме речовини — чисті, металеві, точні — газом википали на поверхню й тепер думали, говорили й навіть бачили замість нього.

«Тому я й мислю наче хімік», — подумав він і очманів від чіткості такого простого судження.

Він саме відпочивав під радіоактивними опадами іскор, що заливали його в мить цього прозріння, коли зненацька, сіпнувшись, усвідомив, що Фариш говорить до нього — та й узагалі, уже досить довго з ним розмовляє.

— Шо? — перепитав він, винувато підскочивши.

— Кажу, ти ж розумієш, шо означає середнє «д» у слові «радар», — сказав Фариш. Попри усмішку, обличчя в нього було наче з червоного каменю, сповнене кров’ю.

Денні — сторопівши від такого дивного виклику, від страху, що глибоко заповз у навіть найневинніший контакт із собі подіб­ним — сів і спазматично скрутив тіло, кинувшись шукати в кишенях сигарети, яких у нього не було.

— Детекція. Радіохвильова Детекція А також Ранжування. — Фариш викрутив із відкривачки порожню частину, підніс до світла й подивився крізь неї, а тоді шпурнув геть. — Оце один з найхитромудріших доступних інструментів спостереження — стандартне оснащення кожного автомобіля правоохоронних органів, — а всі, хто каже, шо поліція з його допомогою ловить перевищувачів швидкості — просто звиздять.

«Детекція?» — подумав Денні. До чого він веде?

— Радар — це розробка воєнного часу, цілком таємна, для військових цілей, а тепер кожен сраний департамент поліції в цій країні з його допомогою в мирний час відстежує пересування простого народу Америки. Стільки витрат? Стільки тренувань? Хочеш сказати, шо то лише аби знати, хто на десять ке-ме перевищує обмеження? — Фариш пирхнув. — Херня.

Це гра уяви чи Фариш дуже різко на нього дивиться? «Він мені морочить голову, — подумав Денні. — Хоче побачити, що я скажу?» Найгірше те, що він хотів розповісти Фаришеві про ту малу, та не міг визнати, що був біля вежі. Який сенс йому там бути? Йому кортіло все одно згадати про дівчинку, хоч і розумів, що не варто; хай як обережно він зачепить цю тему, Фариш почне щось підозрювати.

Ні: треба мовчати. Може, Фариш знає, що він планує поцупити наркотики. І, можливо, — Денні не міг продумати це до кінця, але, можливо, — Фариш і сам якось замішаний у тому, що та дівчинка там робила.

— Ті коротенькі хвилі розходяться… — Фариш розчепірив пальці, — …тоді відкочуються назад, чим повідомляють твоє точне місцеперебування. Суть у наданні інформації.

«Перевірка», — подумав Денні крізь тиху лихоманку. Отакі у Фариша методи. Останні кілька днів він залишав по лабораторії без нагляду величезні гори наркоти й готівки, і їх Денні, звісно, не торкався. Та, імовірно, ці нещодавні події стали складовою заплутанішої перевірки. Чи це просто збіг, що та дівчина прибігла під двері Місії рівно того ж вечора, коли Фариш сам наполіг туди з’їздити, вечора, коли змії вирвалися з коробки? Від самого початку там щось нечисто, від тієї її появи під дверима. Але сам Фариш не дуже й звернув на це увагу, чи не так?

— Я шо хочу сказати, — мовив Фариш, важко вдихаючи ніздрями, коли з відкривачки на землю з дзенькотом посипався водоспад механічних деталей, — як вони так світять на нас тими хвилями, має ж хтось бути з другого боку. Так? — Зверху в нього на вусах — змокрілих — причепився камінчик амфетаміну завбільшки з горошину. — Уся ця інформація до нічого, якщо її ніхто не отримує, ніхто не вивчає, ніхто за нею не тренується. Так же? Я ж маю рацію?

— Так, — після короткої заминки відповів Денні, щосили стараючись підібрати правильну інтонацію, але трохи перебрав із байдужістю. До чого Фариш веде з усіма цими заїждженими балачками про спостереження й шпигунство, якщо не ховає під ними свої істинні підозри?

«Але він анітрохи не знає, — з раптовою панікою подумав Денні. — Він не може». Фариш навіть авто не водить.

Фариш хруснув шиєю й лукаво мовив:

— Бляха, та ти сам знаєш.

— Шо? — запитав Денні, роззираючись; на мить йому здалося, що він ненароком промовив думки вголос. Та не встиг він скочити на захист своєї невинуватості, як Фариш кинувся намотувати дрібне коло, втупившись очима в землю.

— Загалом про це не знають, не знає американський народ, про військове застосування тих хвиль, — сказав він. — І ще дещо, бляха, скажу. Навіть у йобанім Пентагоні не знають, шо насправді є в тих хвилях. Так, вони можуть їх генерувати і вистежувати, — він реготнув коротким, колючим сміхом, — але вони поняття не мають, з якої фігні вони зроблені.

Треба припиняти цю фігню. Треба лише, мовив собі Денні — вмираючи від жаху через муху, що постійно дзижчала в нього під вухом, ніби петля магнітної стрічки з якимсь нескінченним сраним кошмаром, — треба просто врубатися в ситуацію, піти в зав’язку, день-другий проспати. Я можу з’їздити забрати товар і забратися з міста, поки він тут сидітиме на землі, белькотатиме про радіохвилі й викруткою роздиратиме тостери…

— Електрони вражають мозок, — сказав Фариш. На цьому він пильно глянув на Денні, ніби очікував, що той йому якось заперечить.

У Денні паморочилося в голові. Уже давно минув час його щогодинної понюшки. Невдовзі — без неї — йому доведеться прочуняти, а тим часом переобтяжене серце тріпотітиме, кров’яний тиск знижуватиметься до суцільної нитки, а сам він дурітиме від страху, що серце зовсім спиниться, бо, коли не вживаєш, сон перестає бути сном; зрештою він тебе накриває й розбиває до без­пам’ятства високою чорною стіною, більше подібною на смерть.

— А шо таке радіохвилі? — продовжував Фариш.

З Денні він це вже проходив.

— Електрони.

— Іменно, довбограї! — Блискаючи очима, ніби Чарльз Менсон, Фариш нахилився вперед і з неочікуваною жорстокістю погупав собі по черепі. — Електрони! Електрони!

Викрутка зблиснула: бах, Денні побачив її на гігантському кіноекрані, що ніби холодним вітром доносився з його майбутнього… побачив себе на маленькому просяклому потом ліжку, без пам’яті, беззахисним і заслабким хоч для якогось руху. Годинник цокає, штори шелестять. Тоді оббиті двері трейлера скрипнули, геть повільно, то Фариш спроквола підібрався до його ліжка, стискаю­чи в руці ніж…

— Ні! — скрикнув він і розплющив очі саме тоді, коли Фариш, наче дрилем, бурив його здоровим оком.

Якусь довгу химерну мить вони дивились один на одного. Тоді Фариш гаркнув:

— Глянь на свою руку. Ти шо собі наробив?

Денні стривожено підніс обидві трепетні долоні й побачив, що великий палець вкритий кров’ю від зірваної задирки.

— Ти ліпше дивися за собою, брате, — мовив Фариш.

Уранці Еді — строго вбрана в синє — приїхала до дому Гаррієт, щоб забрати її маму на спільний сніданок, перш ніж Еді о десятій зустрінеться з бухгалтером. Вона дзвонила щодо організації цієї зустрічі три дні тому, і Гаррієт — після того, як відповіла на дзвінок і покликала маму до телефону — прослухала першу частину їхньої розмови й лише після цього повісила слухавку. Еді сказала, що їм треба обговорити якесь особисте питання, що це важливо й вона не хоче розмовляти про це телефоном. Тепер же, в коридорі, вона відмовлялася зайти присісти й позирала то на свій годинник, то на верх сходів.

— Поки ми доїдемо, там уже й десерти перестануть подавати, — сказала вона й заново схрестила руки, нетерпляче поцокуючи язиком: ц-ц-ц. Щоки в неї були бліді від пудри, а вуста (різко обведені у формі лука купідона восковою багряною помадою, яку Еді зазвичай приберігала для церкви) були подібні на жіночі не більше ніж тонкі відкопилені губи старого с’єра д’Ібервіля136 з книжки Гаррієт з історії Міссісіпі. Костюм у неї — прищипнутий у талії, з тричвертковими рукавами — був дуже строгий і також стильний, по-старомодному, костюм, про який Ліббі говорила, що Еді в ньому наче місіс Сімпсон, яка вийшла за Короля Англії137.

Гаррієт, яка розпласталася на нижній сходинці й сердито втупилася в килим, підняла голову й випалила:

— Але ЧОМУ мені не можна з вами?

— Як мінімум тому, — відповіла Еді — дивлячись не на Гаррієт, а кудись їй над головою, — що мені з твоєю матір’ю треба дещо обговорити.

— Я буду сидіти тихо!

— Особисто обговорити. А як максимум, — додала Еді, кидаючи на Гаррієт такий нещадний пронизливий погляд, що дівчину мало б пройняти холодом, — ти не вдягнена відповідно для жодних поїздок. Може, підіймешся нагору у ванну?

— Якщо сходжу у ванну, привезете мені оладок?

— Ой, мамо, — озвалася Шарлотта, кваплячись сходами в невипрасуваній сукні й із досі вологим з ванни волоссям. — Вибач, будь ласка. Я…

— Ой! Та нічого! — відказала Еді, але судячи з голосу, вона мала на увазі дещо інше. Прямо протилежне.

Так вони й пішли. Зовсім образившись, Гаррієт крізь запилюжені органдієві штори спостерігала, як вони від’їжджають.

Еллісон досі була нагорі, спала. Минулого вечора вона повернулася пізно. Якщо не враховувати певних механічних звуків — цокоту годинника, гулу витяжки й жебоніння водяного котла — у будинку панувала тиша, наче в субмарині.

На кухні на стільниці стояла бляшанка солоних крекерів, які придбали до від’їзду Іди й смерті Ліббі. Гаррієт скрутилася в Ідиному кріслі й з’їла декілька. Крісло, якщо заплющити очі й глибоко вдихнути, досі пахнуло Ідою, проте цей дух був ледь вловний і щезав, щойно вона надто силкувалася його затримати. Сьогодні Гаррієт уперше не прокинулася з плачем — чи бажанням поплакати, — відколи покинула табір на озері Селбі, та хоч очі були сухі, а голова ясна, вона непокоїлася; весь будинок затих, ніби в очікуванні якоїсь події.

Гаррієт доїла крекери, обтрусила долоні, після чого — зіп’яв­шись на крісло — стала навшпиньки, щоб вивчити пістолети на верхній полиці збройової шафи. Серед екзотичних азартних пістолів (інкрустованих перлинами «деррінджерів», хвацьких дуелянтських наборів) вона вибрала найбільший і найогидніший — револьвер «Кольт» подвійної дії, найбільше схожий на пістолети, якими послуговуються поліціянти в телевізорі.

Вона зіскочила вниз, зачинила шафку і — обережно, двома руками поклавши пістолет на килим (той виявився важчим, ніж здавався) — чкурнула до книжкової шафи в їдальні по «Енциклопедію Британіку».

Зброя. Див. Вогнепальна зброя.

Гаррієт понесла том на літеру «В» у вітальню й, розгорнувши, сперла його на пістолет, тоді зі схрещеними ногами сіла на килим і задивилася на діаграму й текст. Від технічного вокабуляру голова йшла обертом; протримавшись із пів години, вона повернулася до полиці по словник, але й він не дуже спростив ситуацію.

Стоячи навкарачки, вона раз по раз поверталася до діаграми. Спускова скоба. Відкидний барабан… але в який бік він відкидається? Пістолет на картинці не збігався з тим, що лежав перед нею: заскочка барабана, складання шарніра барабана, шомпол виштовхувача…

Зненацька щось клацнуло; барабан вислизнув: порожній. Перші набої, якими вона скористалася, не влазили в дірки, і другі також, але в коробочці було намішано декілька інших, які наче гладенько влізли.

Тільки-но вона почала заряджати револьвер, коли почула, як відчинилися вхідні двері й у будинок зайшла мама. Швидко, одним широким рухом Гаррієт заштовхала все під Ідине крісло — пістолети, набої, енциклопедію, все — і підвелася.

— Мені оладок привезли? — гукнула вона.

Мовчання. Гаррієт напружено чекала, роздивляючись килим (на сніданок вона, безперечно, похапцем прийшла б і пішла) і дослухаючись маминих кроків, що ковзали по сходах — а тоді з подивом почула гикливе охання, ніби мама душилася чи плакала.

Гаррієт — зморщивши брови, обхопивши стегна — нерухомо стояла й слухала. Не почувши нічого нового, вона сторожко подалася вперед і зазирнула в коридор, саме тоді, коли двері в материну кімнату прочинилися й одразу замкнулись.

Здавалося, минули цілі віки. Гаррієт придивилася до кутика енциклопедії, обриси якого ледь помітно випиналися під оборкою Ідиного крісла. Перегодя — годинник у коридорі собі далі цокотів, і все одно нічого не ворушилося — вона нахилилася й висмикнула енциклопедію зі схованки, а тоді — на животі, підперши долонями підборіддя — ще раз від початку до кінця прочитала статтю «Вогнепальна зброя».

Хвилини повзли одна за одною. Гаррієт розпростерлася на підлозі, підняла твідову оборку крісла й глипнула на темний контур пістолета, на картонну коробку з набоями поруч — і, окрилена тишею, потягнулася під крісло й витягнула коробку й револьвер. Її так поглинуло це заняття, що вона й не почула, як мама зійшла сходами, аж доки та зненацька не проказала з коридору, вкрай близько:

— Сонечку?

Гаррієт підскочила. Кілька набоїв викотилося з коробки. Вона їх схопила — неслухняними пальцями — і жменями заштовхала собі в кишені.

— Ти де?

Гаррієт заледве вистачило часу знову шуркнути все під крісло й підвестися, коли мама вигулькнула з дверей. Пудра в неї стерлася, ніс був червоний, а очі вологі; з певним подивом Гаррієт побачила в руках у неї Робінів костюмчик дрозда — такий чорний і такий маленький, що в’яло й нещасно звисав із підбитого сатином вішака, наче тінь Пітера Пена, яку він намагався приклеїти до себе милом.

Мама ніби збиралася щось сказати; але осіклася й допитливо подивилася на Гаррієт.

— Що робиш? — запитала вона.

Гаррієт боязко глипнула на дрібний костюм.

— Навіщо… — почала вона й не змогла договорити, тому кивнула на нього.

Мама перевела погляд на костюм і сіпнулася, ніби й забула, що він у неї в руках.

— А, — зойкнула вона й торкнулася кутика ока хустинкою. — Том Френч запитав Еді, чи можна позичити костюм для його сина. Перша гра у футбол буде з командою, що називається «Ворони», якось так, і Томова дружина подумала, було б гарно, якби хтось із дітей вдягнувся пташкою й вибігав із чирлідерками.

— Якщо не хочеш їм позичати, то відмов.

Мама дещо здивувалася. Одну довгу химерну мить вони дивились одна на одну.

Вона прокашлялася.

— Коли б ти хотіла з’їздити в Мемфіс купити якогось одягу для школи? — запитала вона.

— А хто підшиє?

— Перепрошую?

— Іда мені завжди підшивала одяг для школи.

Мама почала щось говорити, тоді струснула головою, ніби захотіла викинути якусь неприємну думку.

— Коли ти вже з цим закінчиш?

Гаррієт вп’ялася поглядом у килим. «Ніколи», — подумала вона.

— Сонечку… я знаю, що ти любила Іду і — може, я не знала, наскільки сильно…

Мовчання.

— Але… люба моя, Іда сама хотіла піти.

— Якби ти її попросила, вона б залишилася.

Мама знов прокашлялася.

— Люба, мені прикро не менше за тебе, але Іда не хотіла лишатися. Батько постійно на неї нарікав, як мало вона виконувала роботи. Ми з ним через це вічно сварилися по телефону, ти знала? — Вона звела погляд у стелю. — Він вважав, що вона нічого не робить, що за гроші, які ми їй платимо…

— Ви їй нічого не платили!

— Гаррієт, я думаю, що Іда не була тут щасливою вже… вже досить довго. У якомусь іншому місці в неї буде краща зарплатня… Вона ж мені не настільки необхідна тепер, як тоді, коли ви з Еллісон були маленькі…

Гаррієт слухала відчужено.

— Іда з нами пробула стільки років, що я ніби сама себе пе­реконала, буцім без неї не впораюся, але… у нас же все гаразд, правда?

Гаррієт закусила верхню губу, показово втупилася в куток кімнати: всюди безлад, кутовий столик всіяний ручками, конвертами, підставками, старими носовичками, а стос журналів увінчувала переповнена попільниця.

— Хіба ні? Хіба не гаразд? Іда… — мама безпорадно роззирнулася навколо. — …Іда просто по-свинськи зі мною поводилася, ти не звертала уваги?

Запала довга тиша, у якій — краєм ока — Гаррієт помітила, що пропустила один набій, і тепер він лежав на килимі під столом.

— Зрозумій мене правильно. Коли ви були маленькими, я без Іди була як без рук. Вона мені неймовірно допомогла. Особливо коли… — Мама зітхнула. — Але останні кілька років її все не влаштовувало з того, що тут відбувається. Думаю, ви всі її влаштовували, але мене вона так зневажала, просто стояла там зі схрещеними руками і засуджувала…

Гаррієт уп᾿ялася поглядом у набій. Вона вже трохи знудилася слухати материн голос і не чути його по-справжньому, тож не відривала очей від підлоги й згодом відпливла кудись у своє улюб­лене мріяння. Машина часу відправляється; вона несе аварійні запаси групі Скотта на полюсі; усе залежить від неї. Пакувальні списки, пакувальні списки, він узяв усе не те, що треба. Мусимо боротися до останньої галети… Вона їх усіх врятує, принесе запаси з майбутнього: розчинне какао й таблетки вітаміну С, консервні пальники, арахісове масло, бензин для саней, свіжі овочі з городу й ліхтарики на батарейках…

Зненацька її увагу привернуло інше джерело материного голосу. Гаррієт підняла голову. Мама тепер стояла в одвірку.

— Я, певно, не здатна нічого зробити добре, так? — сказала вона.

Тоді обернулася й вийшла з кімнати. Ще не було й десятої. У вітальні досі було темнувато й прохолодно; далі пролягали гнітючі глибини коридору. У запиленому повітрі ще висів легкий фруктовий запах материного парфуму.

У шафі з верхнім одягом забряжчали вішаки. Гаррієт не рухалася, а коли через кілька хвилин почула, що мама досі шкребеться по коридору, то підкралася до заблудлого набою й буцнула його під диван. Вона сіла скраєчку Ідиного крісла; чекала. Зрештою, коли минуло вдосталь часу, ризикнула вийти в коридор, де побачила, що мама стоїть перед відчиненими дверцятами шафи й заново складає — не дуже акуратно — якісь простирадла, які познімала з верхньої полиці.

Мама всміхнулася, ніби зовсім нічого не сталося. Комічно зітхнувши, вона відійшла від цього гармидеру й сказала:

— Боже правий. Іноді я думаю, чи не краще нам просто все спакувати в машину й переїхати до вашого батька.

Вона скосила погляд на Гаррієт.

— Г-м-м? — мугикнула вона радісно, ніби пропонувала якийсь особливий смаколик. — Що про це думаєш?

«Вона вчинить по-своєму, — безпорадно подумала Гаррієт. — Неважливо, що я скажу».

— Не знаю, як ви, — продовжила мама, знову беручись до прости­радел, — але мені здається, нам уже час більше поводитись як сім’я.

— Чому? — після спантеличеного мовчання запитала Гаррієт. Те, які мама дібрала слова, викликало тривогу. Батько Гаррієт, коли збирався видати якийсь нерозумний наказ, часто перед ним озвучував таке спостереження: нам треба почати більше поводитися як сім’я.

— Просто це якось забагато, — мрійливо вимовила мама. — Виховувати двох дівчаток самій.

Гаррієт піднялася нагору, сіла на своє місце під вікном і визирнула з вікна спальні. Вулиці були спекотні й безлюдні. Увесь день небом проносилися хмари. О четвертій дня вона пройшлася до будинку Еді й сиділа там на передніх сходах, підперши підборіддя руками, доки о п’ятій не під’їхало авто Еді.

Гаррієт побігла їй назустріч. Еді застукотіла у вікно й усміх­нулася. Її синій костюм тепер був уже не такий гладенький, бо зім’явся від тепла, і коли вона вилазила з машини, то рухалася повільно й зі скрипом. Гаррієт вистрибувала по доріжці біля неї, угору сходами й на веранду, захекано переповідаючи, як мама запропонувала переїхати в Нешвілл, — і була вражена, коли Еді тільки глибоко зітхнула й похитала головою.

— Що ж, — мовила вона, — може, це й не найгірша ідея.

Гаррієт чекала продовження.

— Якщо твоя мама хоче бути одруженою, боюся, їй доведеться докласти до цього певних зусиль. — Еді зупинилася, зітхнула, тоді повернула у дверях ключ. — Так далі не можна.

— Але чому? — завила Гаррієт.

Еді стала, заплющила очі, ніби в неї заболіло серце.

— Гаррієт, він твій батько.

— Але він мені не подобається.

— У мене він також не викликає якихось почуттів, — відрізала Еді. — Але якщо вони й далі будуть у шлюбі, гадаю, їм варто жити в одному штаті, хіба ні?

— Татові однаково, — відказала Гаррієт після невеликої сповненої жаху паузи. — Йому все подобається й так.

Еді шморгнула носом.

— Так, мені теж так здається.

— А ти за мною не сумуватимеш? Якщо ми переїдемо?

— Іноді життя не обертається так, як ми вважаємо за потрібне, — сказала Еді, ніби ділячись якимсь потішним, але маловідомим фактом. — Коли почнеться школа…

«Де? — подумала Гаррієт. — Тут чи в Теннессі?»

— …раджу тобі з головою пірнути в підручники. Так ти не перейматимешся зайвими дурницями.

«Вона скоро помре», — подумала Гаррієт, роздивляючись долоні Еді, розпухлі в кісточках і поплямовані шоколадними цятками, ніби пташині яйця. Долоні Ліббі — хоч і мали схожу форму — були білішими й стрункішими, з блакитними венами з тильного боку.

Вона виринула з роздумів і трохи здивувалася з холодного цікавого погляду, яким її вивчала Еді.

— Не треба було тобі кидати заняття гри на піаніно, — ска­зала вона.

— То Еллісон! — Гаррієт завжди страшенно шокувало, коли Еді так помилялася. — Я ніколи не вчилася грати на піаніно.

— Що ж, тобі варто почати. Головна твоя проблема в тому, що тобі немає чим зайнятися. Коли я була твого віку, — говорила Еді, — то їздила верхи, грала на скрипці й сама шила одяг. Якщо навчишся шити, може, почнеш цікавитися власним виглядом.

— А повезеш мене подивитися на Напасть? — зненацька запитала Гаррієт.

Еді це помітно здивувало.

— Там нема на що дивитися.

— Але повезеш мене на те місце? Будь ласка. Там, де вона стояла.

Еді не відповіла. Вона глипала Гаррієт через плече з досить порожнім виразом на обличчі. Коли по вулиці з ревом пронеслася машина, Гаррієт озирнулася й встигла лише краєм ока побачити, як за рогом блимнув і щез метал.

— Не той будинок, — прокоментувала Еді й чхнула: а-пчхи. — Дякувати богові. Ні, — продовжила вона, закліпавши, й полізла в сумочку по хустинку, — на місці Напасті вже нема на що дивитися. Чоловік, що володіє тією землею, тепер розводить там курей і може навіть не дозволити нам подивитися на місце, де стояв будинок.

— Чому ні?

— Бо він старий товстий крутій. Там усе розвалилося на шматки. — Вона недбало поплескала Гаррієт по плечу. — А тепер біжи собі додому, щоб Еді могла вилізти з тих каблуків.

— Якщо вони переїдуть у Нешвілл, можна мені буде залишитися тут із тобою?

— Що ти таке кажеш, Гаррієт! — після ошелешеного мовчання відповіла Еді. — Ти хіба не хочеш бути з матір’ю й Еллісон?

— Ні. Мем, — додала Гаррієт, уважно спостерігаючи за Еді.

Але та лише підняла брови, ніби її це звеселило. Своїм бадьорим обурливим тоном вона відказала:

— Ой, та я сподіваюся, що за тиждень-другий ти передумаєш!

Очі в Гаррієт заповнилися слізьми.

— Ні! — скрикнула вона, понуро й невдоволено помов­чавши. — Чому ти завжди так кажеш? Я знаю, чого хочу, я ніколи не зміню…

— Якщо ти не проти, розберемося з цією проблемою тоді, коли дійдемо до неї, — перервала Еді. — Щойно вчора я прочитала, як Томас Джефферсон написав Джонові Адамсу, коли був уже старим, мовляв, більшість речей, які його в житті тривожили, так і не відбулися. «Скільки болю коштували нам ті лиха, яких так і не сталося». Чи щось таке. — Вона глипнула на годинник. — І, якщо це тебе бодай якось заспокоїть, я думаю, твоя мама виїде з того дому хіба на прив’язі в торпеди, але то лише моя думка. А тепер біжи собі, — сказала вона Гаррієт, яка з ненавистю блимала на неї червоними очима.

Щойно повернувши за ріг, Денні зупинився перед пресвітеріанською церквою.

— Госп’дибоже, — белькнув Фариш. Він натужно дихав крізь ніздрі. — Це вона?

Денні — надто вмазаний і розслаблений, щоб говорити — кивнув. Він чув усі-усі дрібні страхітливі звуки: дихання дерев, спів дротів, хруст від росту трави.

Фариш обернувся на сидінні й зиркнув у заднє вікно.

— Бляха, я ж казав тобі шукати її. Ти її сьогодні вперше бачиш?

— Так, — різко відказав Денні. Його вразило те, як раптово дів­чинка з’явилася на виду, на незручній крайній периферії зору, точно так само, як біля водонапірної вежі (хоча розповісти про вежу Фаришу він не може; його там не мало бути). І от тепер, на цьому круговому об’їзді, він безцільно («змінюй маршрут, — усе товк Фариш, — змінюй час поїздки, постійно дивися в дзеркала») повернув за ріг і побачив — кого ж іще? — цю дівчинку на веранді.

Усілякі різні відлуння. Дихання-сяйво-ворушіння. З верховіття зблискують тисяча дзеркал. Хто ця стара? Коли авто сповільнилося, вона зустрілася поглядом із Денні, на одну бентежну й цікаву мить, і очі в неї були точно такі самі, як у дівчинки… На хвилю все кудись відлетіло.

— Їдь, — сказав Фариш, ляснувши по приладовій панелі; а далі, коли вони вже повернули за ріг, Денні довелося спинити машину, бо він почувався занадто вгашеним, бо відбувалося щось дивне, якась грандіозна багаторівнева швидкісна телепатія (ескалатори несуться вгору й униз, на кожному поверсі кружляють дискотечні кулі); обоє це відчули, їм не було потреби промовляти ні слова, і Денні ледве міг дивитися на Фариша, бо знав, що обоє згадали однакову чортівню, яка трапилася того ранку близько шостої: як (після цілої безсонної ночі) Фариш увійшов у вітальню в трусах і з пачкою молока, і в ту саму мить якийсь бородатий персонаж мультфільму в трусах і з пачкою молока крокував по телевізору. Фариш спинився; спинився персонаж.

«Ти це бачиш?» — запитав Фариш.

«Так», — відповів Денні. Він весь обливався потом. На мить вони з Фаришем перезирнулися. Коли знову перевели погляди на екран, картинка змінилася на іншу.

Вони сиділи удвох у розпеченій машині, а торохтіння їхніх сердець було майже чутним.

— Ти помітив, — зненацька заговорив Фариш, — шо кожний фургон, який ми по дорозі зустріли, був чорний?

— Шо?

— Вони щось перевозять. От би, курва, знати що.

Денні промовчав. Частково він розумів, що це бридня, це Фаришеве параноїдальне варнякання, але частково знав, що це щось означає. Минулої ночі тричі, з інтервалом рівно годину, дзвонив телефон, і хтось, не сказавши ні слова, вішав слухавку. Далі ті стріляні гільзи рушниці, які Фариш знайшов на підвіконні лабораторії. А вони там звідки?

І тепер оце: знову та дівчинка, та сама. Буйний зрошений газон пресвітеріанської церкви в тінях декоративних ялиць сяяв синювато-зеленим: звивисті цегляні доріжки, обстрижені кущі самшиту, усе гарненьке й чепурненьке, наче іграшкова залізниця.

— От шо я не можу зрозуміти, то хто вона, до дідька, така, — сказав Фариш, порпаючись у кишені в пошуках фену. — Не треба було її відпускати.

— Її Юджин відпустив, а не я. — Денні покусував щоку зсередини. Ні, це не гра уяви: на кілька тижнів після інциденту з Ґам дів­чинка щезла зі світу, поки він їздив по місту, розшукуючи її. А тепер: тільки подумаєш про неї, згадаєш, і от вона, позирає здалеку, маячить чорною китайською стрижкою й тими злісними очима.

Обоє шмигнули, так трохи заспокоїлись.

— Хтось, — мовив Денні й вдихнув, — хтось поставив ту малу за нами шпигувати. — Хоч який він був вмазаний, та пошкодував про ці слова, щойно вони злетіли йому з язика.

Фариш спохмурнів.

— Ти про шо? Аби хтось, — прогарчав він, натираючи змокрілі ніздрі тильним боком долоні, — аби хтось сказав тій малій тичці шпигувати за мною, — та я її надвоє роздеру.

— Вона щось знає, — мовив Денні. Чому? Бо вона тоді дивилася на нього з вікна катафалка. Бо вона захопила його сни. Бо вона мордує його, переслідує, морочить йому голову.

— Ну, я б точно хотів розібратися, шо вона в Юджина робила. Якщо то та мала сука мені задні фари розтовкла…

З його мелодраматичного тону Денні щось запідозрив.

— Якщо вона розбила фари, — втрутився він, ретельно уникаючи Фаришевого погляду, — як собі гадаєш, чого вона після того нам постукала й про то розповіла?

Фариш знизав плечима. Він колупався в засохлій кірці в себе на штанях, якось зненацька цілком нею захопився, і Денні — раптово — набрався певності, що про дівчину (і про все інше) Фариш знає більше, ніж признається.

Ні, це все не сходиться, але все одно щось тут є. Вдалині гавкали собаки.

— Хтось, — зненацька мовив Фариш, пересуваючись на сидінні, — хтось туда вліз до Юджина і поспускав тих змій. Там усі вікна позатулювано, крім того, шо в туалеті. В нього ніхто би не заліз, хіба дитина.

— Я з ней поговорю, — сказав Денні. Багато її запитаю. Наприклад, чому я ніколи в житті раніше тебе не бачив, а тепер бачу всюди? Наприклад, чому ти трешся й пурхаєш у мене попід вікнами щоночі, ніби метелик «мертва голова»?

Він уже стільки часу не спав, що коли заплющував очі, то опинявся десь серед бур’янів, темних озер і вимитих каламутною водою розтрощених яликів. І там була вона, з блідим обличчям молі й чорним вороним волоссям, шепотіла щось у вологій пітьмі, сповненій вереску цикад, щось, що він майже розумів, та не до кінця…

«Я тебе не чую», — сказав він.

— Шо не чуєш?

Дзинь — чорна приладова дошка, блакитні пресвітеріанські ялиці, з пасажирського сидіння лупає Фариш.

— Шо не чуєш? — повторив він.

Денні покліпав, витер лоб.

— Забий, — сказав він. Він весь спітнів.

— У ‘Намі ті малі дівки-сапери, ото вони люті сучі дочки були, — радісно поділився Фариш. — Бігали зі зведеними гранатами, то все для них було як гра. Дитину мож змусити робити таку херню, шо ні один мужик, хіба навіжений, не візьметься.

— Правда, — відказав Денні. То була одна з Фаришевих улюб­лених теорій. У часи дитинства Денні він за її допомогою змушував Денні, Юджина, Майка й Рікі Лі робити за нього всю брудну роботу, залізати у вікна, поки сам Фариш сидів собі в машині, їв медові булочки й обдовбувався.

— Зловлять дитину? І шо? Суд у справах неповнолітніх? Бляха… — Фариш реготнув, — …як ви всі були ще малявками, я вас тому натренував. Рікі, як тільки зміг стати мені на плечі, то вже у вікна лазив. А якби його якийсь коп запопав…

— Боже правий, — протверезіло видихнув Денні й сів рівно; у дзеркальці заднього огляду він щойно побачив, як за ріг заходить та дівчинка — одна.

Гаррієт — з опущеною головою, насурмлена від роздумів — крокувала по тротуару в бік пресвітеріанської церкви (і до свого дому, за три вулиці), коли двері автомобіля, що стояв припаркований метрів за шість попереду, зненацька прочинилися.

То був «транс ам». Ще до того, як їй вистачило часу подумати, Гаррієт позадкувала, кинулася на вологе моховите подвір’я пресвітеріанської церкви й побігла.

Бічне подвір’я церкви вело через сад місіс Клейборн (кущі гортензії, маленька оранжерея) і просто на заднє подвір’я Еді — яке відділяла дощана огорожа заввишки майже два метри. Гаррієт пробігла темним проходом (з одного боку огорожа Еді; з другого прилегле подвір’я відділяв колючий непроглядний ряд східних туй) і наскочила прямо на ще один паркан: місіс Давенпорт, із сітки рабіца. Запанікувавши, Гаррієт випнулася на нього; якийсь дріт зверху зачепився їй за шорти, вона смикнулася всім тілом, вирвалася й зіскочила, засапуючись.

Позаду, в зеленому проході — грім і гуркіт кроків. На подвір’ї в місіс Давенпорт особливо й не було куди сховатися, тож Гаррієт безпорадно роззирнулася, перебігла подвір’я, відімкнула хвіртку й кинулася далі під’їзною доріжкою. Вона зібралася повернутися до Еді, але коли ступила на тротуар, щось її спинило (звідки долинають ті кроки?), і, після секундного вагання, Гаррієт чкурнула просто вперед до будинку О’Браянів. На середині вулиці вона отетеріла, побачивши, що «транс ам» повертає за ріг.

Отже, вони розділилися. Розумно. Гаррієт побігла — під високими соснами, по голочках, що встилали добре затінене перед­нє подвір’я О’Браянів — просто до хатинки ззаду, де містер О’Браян тримав більярдний стіл. Вхопила клямку, потрусила нею: замкнено. Відхекуючись, Гаррієт зазирнула крізь віконце на жовтуваті, обшиті сосною стіни — на голі книжкові полиці, де стояли тільки поодинокі старі щорічники Александрійської академії; на скляний світильник із написом «Кока-Кола», що звисав на ланцюгу над темним столом — а тоді метнулася праворуч.

Не підходить: ще один паркан. У сусідньому дворі гавкав собака. Якщо вона не виходитиме на вулицю, чоловік у «транс амі» її, очевидно, не спіймає, але треба подбати, щоб її не загнав у кут інший переслідувач, піший, щоб не вивів її на відкритий простір.

Вона вильнула ліворуч, серце лопотіло, легені пекли. Позаду чулося важке дихання, тріск масивних кроків. Зиґзаґами вона вирвалася далі, крізь лабіринти чагарів, перетинаючи шлях, збігаючи з нього й набігаючи назад, під правильними кутами відхиляючись, коли стежка перед нею заходила в тупик: крізь чужі сади, через огорожі й у плутанину газонів, поцяткованих патіо й плитняками, повз гойдалки, підпірки для білизни й барбекю-грилі, мимо витрішкуватої дитини, що зі страхом позирала на неї й рвучко сіла у себе в манежі. Іще далі — якийсь бридкий стариган з бульдожим обличчям зірвався наполовину зі свого крісла на веранді й загорлав:

— Забирайся геть! — коли Гаррієт з полегшенням (бо це був перший дорослий на її шляху) сповільнилася, щоб перевести дух.

Ці слова огріли її ніби ляпасом; хоч її охоплював жах, від такого шоку Гаррієт мусила на мить затриматися й подивовано глипнути на запалені очі, що блимали на неї, на веснянкуваті розпухлі кулаки стариганя, зведені, наче для ударів.

— Так, ти, ти! — скрикнув він. — Забирайся звідси!

Гаррієт побігла. Хоч прізвище деяких мешканців вулиці вона вже чувала (Райти, Мотлі, містер і місіс Прайси), знала вона їх лише з вигляду, а не настільки близько, щоб спрожогу залітати до них і гупати у двері: чому вона відступила сюди, на незнайому територію? «Думай-думай», — наказувала вона собі. Кількома будинками раніше — якраз перед тим, як старий замахав на неї кулаками — вона минула старий «ель каміно», у якого в багажнику стояли банки з фарбою й пластикові брезенти; заховатися там було б ідеально…

Вона пірнула за пропановий балон і — зігнувшись удвоє, долонями впершись у коліна — стала хапати ротом повітря. Чи відірвалася вона? Ні: нова хвиля гавканини від ердельтер’єра у дворику в кінці кварталу, який уже кидався на огорожу, коли вона там пробігала.

Гаррієт обернулася й наосліп майнула далі. Вона продерлася крізь проріху в живоплоті бирючини — і мало не повалилася навзнак на очманілого Честера, який стояв на колінах у щедро всипаній мульчею клумбі й розбирався зі шлангом обприскувача.

Він скинув руки догори, ніби від вибуху.

— Стережись! — Честер по-різному підробляв у всіх, де можна було, але Гаррієт не знала, що він працює і тут. — Громи небесні, шо ти…

— Де можна сховатися?

— Сховатися? Тут бавитися не мож. — Він ковтнув слину, відмахнувся від неї закаляною долонею. — Іди звідси. Марш.

Запанікувавши, Гаррієт роззирнулася: скляна годівниця для колібрі, засклена веранда, недоторканий пікніковий столик. Проти­лежну частину подвір’я оточували стіни, а всередині ховалися зарості гостролиста; ззаду шлях до відступу перерізав схил трояндових кущів.

— Марш, я кому кажу. Ти диви, яку дірку оно пробила в кущах.

Шлях із плитняку, обсадженого чорнобривцями, вів до сараю, що більше скидався на заморочений ляльковий будиночок, пофарбований у тон із будинком: пряникова обробка, прочинені навстіж зелені двері. З відчаю Гаррієт шмигнула по стежці, забігла всередину («Гей ти!» — гукнув Честер) і плигнула поміж паком дров і грубим рулоном ізоляції зі склопластику.

Повітря всередині було густе й порохне. Гаррієт міцно затиснула ніс. У темряві — груди здіймаються, по шкірі голови забігала мурашва — вона втупилася в старий пошарпаний воланчик для бадмінтону, що лежав на підлозі біля складених колод, край групки різноколірних металевих банок із підписами «Бензин», «Трансмісійна олива» і «Престон».

Голоси: чоловічі. Гаррієт наїжачилася. Минуло багато часу, упродовж якого здавалося, що бляшанки «Бензин», «Трансмісійна олива» й «Престон» — це останні три артефакти, що залишилися від усе­світу. «Що вони мені зроблять? — гарячково роздумувала вона. — На очах у Честера? — Хоч як вона дослухалася, хрип власно­го дихання все приглушував. — Просто закричи, — твердила вона сама собі, — якщо тебе схоплять, закричи й виривайся, закричи й тікай…» Чомусь найбільше вона боялася саме машини. Хоч і не могла ска­зати чому, здавалося, якщо її затягнуть у машину, все закінчиться.

Вона не думала, що Честер дозволить їм її забрати. Але їх двоє, а Честер лише один. Та й Честерове слово, мабуть, мало що змінює проти двох білих чоловіків.

Миті збігали. Що вони там кажуть, чому так довго? Гаррієт пильно роздивлялася засохлі медові стільники під верстаком. Тоді раптом відчула наближення якоїсь фігури.

Скрипнули двері. На ґрунтову долівку впав трикутник блідого світла. Уся кров відлинула їй від голови, і на мить Гаррієт здалося, що вона знепритомніє, але то був лише Честер, просто Честер, який сказав:

— Виходи, давай.

Здавалося, ніби розколовся якийсь скляний бар’єр. Світ знову залили звуки: тьохкання пташок, верескливе сюркотання коника на землі позаду банки з мастилом.

— Ти там?

Гаррієт ковтнула слину; коли заговорила, голос виявився слабким і пошерхлим.

— Вони пішли?

— Шо ти зробила тим хлопам? — Ззаду нього світилося; вона не бачила його обличчя, але то був Честер, точно він: його наждачний голос, вигинистий силует. — Вони так ведуться, ніби ти їм кишені обчистила.

— То вони пішли?

— Так, пішли, — нетерпляче підтвердив Честер. — Забирайся звідти.

Гаррієт стала за рулоном ізоляції й утерла лоб тильним боком долоні. Її всю присипало пилюкою, а збоку обличчя обліпило павутинням.

— Ти тут нічого не перекинула, нє? — мовив Честер, зазираючи в задню частину, в заглибини сараю, а тоді знов на неї: — А ти як з картини. — Він прочинив їй двері. — А вони чого за тобою гоняться?

Гаррієт — досі відсапуючись — похитала головою.

— Таким хлопам нема чого ганятися за якоюсь дітвачкою, — сказав Честер, озираючись через плече й тягнучись до нагрудної кишені по сигарету. — Шо наробила? Ти їм камінням по машині кидалася?

Гаррієт витягнула шию, щоб подивитися повз нього. Крізь густі зарості (бирючина, гостролист) розгледіти вулицю було неможливо.

— Я тобі так скажу. — Честер різко видихнув ніздрями. — Тобі повезло, шо то я нині тут роблю. Місіс Малвергілл не на хорі сього­дні, вона би в поліцію подзвонила за то, шо ти сюди пролізла. Минулого тижня вона мені сказала пустити води зі шланга на якогось старого пса-приблуду, шо на подвір’я зайшов.

Він курив цигарку. Серце Гаррієт не припиняло гупати у вухах.

— Та й шо, нема тобі шо робити, — продовжив Честер, — як лазити в чужих людей по кущах? Треба твоїй бабі оповісти.

— Що вони тобі сказали?

— Сказали? Нічого вони мені не сказали. Один поставив там на вулиці машину. Другий запхав голову в кущі й глипнув, ніби електрик, шо лічильник шукає. — Честер розвів долонями невидимі гілки й зімітував цей жест, ще й химерно закрутив очима. — У нього комбінезон, як в «Енергія й світло Міссісіпі».

Угорі тріснув сучок; то була лише білка, але Гаррієт шалено сахнулася.

— Ти мені не скажеш, чого тікала від них?

— Я… я…

— Шо?

— Я бавилася, — ледь чутно промимрила Гаррієт.

— Тобі зле так сильно полошитися. — Честер проникливо розглядав її крізь пелену диму. — Чого туди-во з таким перестрахом дивишся? Хочеш, аби я тебе додому провів?

— Ні, — відповіла Гаррієт, але на це Честер розсміявся, і вона усвідомила, що кивала головою, мовляв, так.

Честер поклав їй долоню на плече.

— Все в тебе перекрутилося, — сказав він; та попри бадьорий тон, вигляд він мав схвильований. — Давай так. Я додому ходжу мимо вашого. Дай мені хвильку, я піду вмиюся під гідрантом і проведу тебе.

— Чорні фургони, — відрубав Фариш, коли вони повернули на шосе в бік дому. Він весь був зовсім обдовбаний, дихав з гучним астматичним хрипом. — Ніколи за все життя стільки чорних фургонів не бачив.

Денні неоднозначно гмикнув і підніс долоню до обличчя. М’язи в нього тремтіли, і його й самого досі трусило. Що б вони вчинили з малою, якби спіймали її?

— Гадство, — мовив він, — на нас там могли й копів викликати. — Він неначе — що останнім часом траплялося часто — очуняв посеред якогось безглуздого канатоходського трюку уві сні. Чи вони подуріли? Отак серед білого дня гнатися за дитиною в житловому районі? За викрадення людини в Міссісіпі дають смертну кару.

— Сказитися, — мовив він уголос.

Але Фариш збуджено вказував кудись із вікна, нелюдськи відсвічуючи своїми важкими перснями (на мізинці був у формі грального кубика).

— Отам, — сказав він, — і отам.

— Шо, — запитав Денні, — шо?

Усюди автомобілі; бавовняні поля відливають таким потужним світлом, ніби воно відбивається від води.

— Чорні фургони.

— Де?

Від швидкої їзди він почувався так, ніби щось забув або залишив позаду щось важливе.

— Отам, і там, і там.

— Він зелений.

— Та який зелений… отам! — тріумфально викрикнув Фариш. — Диви, ще один!

Денні — серце в якого лупило в грудях молотком, а тиск у голові лише зростав — хотілося сказати «і шо, нахер», але — зі страху, щоб Фаришу не зірвало клему — він стримався. Продиратися через огорожі, крізь гарненькі дворики з барбекюшницями — ідіо­тизм. Від цього божевілля йому паморочилося в голові. У цій частині історії потрібно було б прийти до тями й опанувати себе: спинитися, розвернути авто, змінити своє життя назавжди — те, у що Денні так до кінця й не вірилося.

— Диви туда. — Фариш ляснув по приладовій панелі, так гучно, що Денні мало зі шкіри не вискочив. — Я знаю, шо той ти бачив. Ті фургони мобілізуються. Готуються їхати.

Усюди світло: забагато світла. Сонячні плями, молекули. Автомобіль перетворився на чужорідну ідею.