Марсіянин

РОЗДІЛ 11

– Є якийсь сигнал… так… так! Це «Пасфайндер»!

Переповнена кімната вибухнула оплесками й вигуками. Венкат ляснув незнайомого техніка по спині, а Брюс тим часом молотив повітря кулаком.

Поспіхом обладнаний центр управління «Пасфайндером» став досягненням сам по собі. За минулі двадцять днів, команда інженерів ЛРР працювала цілодобово, щоб зібрати антикварні комп’ютери, полагодити зламані компоненти, прокласти мережу і встановити нашвидкуруч написане програмне забезпечення, щоб старі системи могли взаємодіяти з сучасною Мережею далекого космічного зв’язку.

Сама кімната раніше була залою для нарад; ЛРР не мало готового приміщення для раптової потреби. А коли до й без того набитого комп’ютерами й обладнанням приміщення натовпилося стільки глядачів, воно взагалі стало кошмаром клаустрофобів.

Лиш знімальна група «Есошіейтед Прес» притискалася до стіни, намагаючись, – безуспішно, – не плутатися ні в кого під ногами, під час зйомки знаменної події. Решта ЗМІ змушені були задовольнитися живою трансляцією «ЕП» й чекати прес-конференції.

Венкат повернувся до Брюса.

– Чорт забирай, Брюсе. Цього разу ти витяг з капелюха справжнє диво! Чудова робота!

– Я всього лиш керівник, – скромно сказав Брюс. – Дякуй хлопцям, що змогли примусити цей мотлох працювати.

– Ще й як подякую! – широко всміхався Венкат. – Але спочатку я маю поговорити з моїм новим ліпшим другом!

Повернувшись до чоловіка, що сидів у навушниках перед панеллю зв’язку, Венкат спитав:

– Як тебе звуть, мій новий ліпший друже?

– Тім, – відповів той, не зводячи очей з екрану.

– Що тепер? – спитав Венкат.

– Ми автоматично надіслали дані телеметрії. Вони будуть там десь за одинадцять хвилин. Тоді «Пасфайндер» почне вузьконаправлену передачу. Тож ми почуємо щось від нього не менш, як за двадцять дві хвилини.

– Венкат має докторський ступінь з фізики, Тіме, – сказав Брюс. – Принципи міжпланетного зв’язку йому можна не пояснювати.

Тім знизав плечима.

– З керівниками ніколи не можна знати напевне.

– А що за передачу ми щойно отримали? – спитав Венкат.

– Системне повідомлення. Результати перевірки систем. Багато про що «інформація відсутня», але це тому, що ті системи містилися на панелях, які Вотні познімав.

– А камера?

– Написано, що камера працює. Ми знімемо панораму, щойно зможемо.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 97

Працює!

Бісовий бублик, воно працює!

Я щойно одягнувся і перевірив станцію. Вузьконаправлена антена розвернулася точно в бік Землі! «Пасфайндер» сам ніяк не міг дізнатися, де знаходиться, тож не міг він і знати, в який бік від нього Земля. Єдиний спосіб – отримати сигнал.

Вони знають, що я живий!

Навіть не знаю, що сказати. Мій навіжений план якимось робом виправдався! Я знову з кимось говоритиму. Я три місяці жив тут найсамотнішою людиною в історії, і от тепер цьому покладено край.

Звісно, мене можуть і не врятувати. Але я буду не сам.

Увесь час, поки я їздив за «Пасфайндером», я уявляв собі цю мить. Я думав, що спочатку стрибатиму, кричатиму, можливо, копну кілька камінців (бо уся ця бісова планета – мій ворог), але цього не сталося. Коли я повернувся в Дім і зняв скафандр, то сів серед грязюки й заплакав. Кілька хвилин галасував, як малий. Нарешті я перейшов до тихого шморгання, а тоді до глибокого спокою.

Дуже приємного спокою.

Я подумав: тепер, коли є шанс вижити, треба обережніше записувати в журнал стидкі моменти. Як тут видаляти записи? Нічого такого ніде не видно… Повернуся до цього пізніше. Зараз є й важливіші справи.

Мені з людьми треба розмовляти!

•••

Венкат посміхався з подіуму кімнати для преси ЛРР.

– Ми отримали вузьконаправлений відгук лиш півгодини тому, – сказав він скупченим журналістам. – Ми негайно наказали «Пасфайндеру» зробити панорамний знімок. Сподіваємося, Вотні має для нас якесь повідомлення. Питання?

Перед ним захитався ліс репортерських рук.

– Кеті, почнемо з вас, – сказав Венкат, вказуючи на журналістку CNN.

– Дякую, – сказала вона. – Чи встановлений який-небудь контакт з марсоходом «Соджорнер»?

– На жаль, ні, – відповів він. – Станція не змогла зв’язатися з «Соджорнером», а прямого зв’язку з ним ми не маємо.

– Що може бути негаразд із «Соджорнером»?

– Навіть припустити важко, – сказав Венкат. – Після стількох років на Марсі, будь-що може бути негаразд.

– А найвірогідніше?

– Найвірогідніше він заніс його в Дім. Сигнал станції не зможе пробитися до «Соджорнера» крізь покриття Дому. – Вказавши на іншого репортера, він сказав: – Ви, отам.

– Марті Вест, «Новини NBC», – сказав Марті. – Як ви спілкуватиметеся з Вотні, коли все запрацює?

– Це вирішуватиме Вотні, – сказав Венкат. – Ми можемо лише керувати камерою. Він може писати записки і тримати їх перед об’єктивом. Але як нам йому відповісти – це вже складніше.

– Чому? – спитав Марті.

– Тому що платформа камери – це все, що ми маємо. Це єдина рухома частина. Є безліч способів спілкуватися через саме тільки обертання платформи, але жодного, щоб розповісти про них Вотні. Доведеться йому придумати що-небудь. А ми вже робитимемо, як він скаже.

Вказавши на наступного репортера, він сказав:

– Давайте.

– Джил Голбрук, BBC. Сигнал проходить туди й назад за тридцять дві хвилини, єдина рухома частина – це платформа; розмова буде жахливо повільною, чи не так?

– Так, – підтвердив Венкат. – Зараз на Ацидалійській рівнині ранок, а тут, у Пасадені, щойно вибило третю. Ми пробудемо тут решту ночі, і це лиш початок. Наразі дякую, більше жодних питань. За кілька хвилин ми отримаємо панораму. Ми повідомимо вас про новини.

Перш, ніж хто-небудь устиг кинути питання навздогін, Венкат вийшов крізь бічні двері й поквапився до тимчасового центру управління «Пасфайндером». Він проштовхався до панелі зв’язку.

– Є що-небудь, Тіме?

– Аякже, – відповів той. – Але ми витріщаємося на цей чорний екран, бо він набагато цікавіший за фотографії з Марса.

– Ти ба який дотепний, – сказав Венкат.

– Зрозумів.

Брюс теж пробився наперед.

– Ще кілька секунд, – сказав він.

Час минув у тиші.

– Приймаємо щось, – сказав Тім. – Так. Це панорама.

Люди полегшено видихнули, й приглушені розмови змінили напружене мовчання, поки зображення завантажувалося. Через обмеження каналу передачі старовинного апарата, воно заповнювало екран зліва направо зі швидкістю черепахи.

– Поверхня Марса… – казав Венкат, поки до знімку додавались нові лінії. – Ще поверхня…

– Край Дому! – сказав Брюс, показуючи на екран.

– Дім, – усміхнувся Венкат. – Ще Дім… ще більше Дому… Це записка? Це точно записка!

Знімок ріс і тепер показував написану від руки записку, закріплену на тонкому металевому стрижні на рівні об’єктиву.

– Є записка від Марка! – оголосив Венкат усім.

Кімнату заповнили оплески, які, втім, швидко затихли.

– Що там написано? – спитав хтось.

Венкат нахилився до екрану.

– Написано… «Я писатиму питання тут. Ви приймаєте»?

– І…? – сказав Брюс.

– Це все, що написано, – знизав плечима Венкат.

– Ще записка, – сказав Тім, вказуючи на щойно завантажену частину знімка.

Венкат знову нахилився.

– Тут сказано: «розверніть сюди, якщо так».

Він склав руки.

– Гаразд. Зв’язок з Марком є. Тіме, розверни камеру на «так». А тоді кожні десять хвилин роби знімки, поки він не покаже наступне питання.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 97 (2)

«Так!» – сказали вони. – «Так!»

Жодне «так» мене настільки не хвилювало з часів випускного!

Гаразд, заспокойся.

Кількість паперу обмежена. На цих папірцях ми мали підписувати зразки ґрунту. Я маю десь п’ятдесят таких карток. Можна писати з обох боків, і ще можна стирати старі написи, якщо доведеться.

Ручки, яку я використовую, вистачить на довше, аніж паперу, тож за чорнила я не хвилююсь. Але писати я муситиму в Домі. Не знаю, з якої галюциногенної гидоти це чорнило зроблене, але я певен, що воно википить в марсіянській атмосфері.

Я використовую вцілілі частини антени, щоб тримати на них записки. Є в цьому якась іронія.

Треба розмовляти швидше за «так/ні» раз на півгодини. Камера обертається на 360 градусів, і я маю достатньо залишків антени. Пора придумати алфавіт. Але я не можу просто використовувати літери від A до Z. Двадцять шість літер плюс моє питання дають двадцять сім карток навколо станції. На кожну припадатиме лиш 13 градусів дуги. Навіть якщо ЛРР бездоганно наводитиме камеру, є чималий шанс того, що я не зрозумію, на яку букву вони показують.

Тож доведеться використовувати ASCII. Так комп’ютери розрізняють символи. Кожен символ має числове значення від 0 до 255. Значення від 0 до 255 виражаються двома шістнадцятковими знаками. Передаючи мені пари шістнадцяткових знаків, вони можуть виразити будь-які символи, включаючи цифри, пунктуацію і так далі.

Звідки я знатиму, які значення означають які символи? Ноутбук Йогансен – просто колодязь інформації. Я знав, що в неї десь мусить бути таблиця ASCII. У всіх комп’ютерних ботанів є така.

Тож я зроблю картки з цифрами від 0 до 9 і буквами від A до F. Так навколо камери залишиться 16 карток і одна з питанням. Сімнадцять карток – значить, 21 градус на кожну. Так набагато легше.

Пора братися до роботи!

Передавайте в ASCII. Від 0 до F з кроком 21 градус. Слідкуватиму за камерою з 11:00 за моїм часом. Коли закінчите передавати, поверніться в це положення. Чекайте 20 хвилин після закінчення і робіть знімок (щоб я встиг написати й вивісити відповідь). Повторюйте процес на початку кожної години.

С…Т…А…Н…

Здоров’я в порядку. Всі системи Дому працюють. Їм 3/4 порції. Успішно вирощую врожай на культивованому ґрунті в Домі. Наголошую: в ситуації вини екіпажу «Ареса-3» немає. Не пощастило.

Я…К…В…И…Ж…И...В

Проштрикнуло шматком антени. Втратив тяму від розгерметизації. Впав на живіт, кров закрила дірку. Отямився, коли екіпаж відлетів. Комп’ютер біонагляду розбило. Екіпаж мав підстави вважати мене мертвим. Вони не винні.

В…Р…О…Ж…А…Й…?

Довго розповідати. Екстремальна ботаніка. Маю 126 кв. м землі під картоплею. Це збільшить запас їжі, але до «Ареса-4» не вистачить. Переробив марсохід для далеких подорожей, планую їхати до «Ареса-4».

М…И…Б…А…Ч…И…Л…И…—…С…У…П…У…Т…Н…И…К

Уряд слідкує за мною через супутник? Де мій капелюх із фольги? Також потрібна система для швидшого спілкування. Читання букварика забирає цілий день. Є ідеї?

В…И…Н…Е…С…И…С…Д…Ж…Р…Н…Р

«Соджорнер» на вулиці, за метр на північ від станції. Якщо можете ним керувати, напишу шістнадцяткові символи на коліщатах, зможете передавати шість байтів за раз.

С…Д…Ж…Р…Н…Р…Н…Е…В…І…Д…П…О…В…І…Д

Чорт. Є інші думки? Треба спілкуватися швидше.

П…Р…А…Ц…Ю…Є…М…О

Земля вже сідає. Продовжимо о 08:00 за моїм часом завтра. Передайте родині, що я живий-здоровий. Привіт екіпажу. Перекажіть командирові Льюїс, що її диско – барахло.

•••

Венкат кілька разів блимнув затьмареними очима, поки намагався розібрати папери на своєму столі. Його тимчасове робоче місце в ЛРР було всього-на-всього складаним столиком під стіною кімнати для відпочинку. Люди весь час приходили сюди по закуски, але була й перевага – кавоварка під рукою.

– Пробачте, – сказав чоловік, наближаючись до столика.

– Так, дієтична кола закінчилася. Ні, не знаю, коли привезуть ще.

– По правді, я прийшов поговорити з вами, докторе Капур.

– Га? – сказав Венкат, підводячи погляд. Він похитав головою, – Перепрошую, я не спав усю ніч. – Він ковтнув кави. – А ви хто?

– Джек Тревор, – сказав худорлявий блідий молодик, що стояв перед Венкатом. – Я працюю в розробці програмного забезпечення.

– Чим можу допомогти?

– У нас є ідея для спілкування.

– Я уважно слухаю.

– Ми переглядали старе ПЗ «Пасфайндера». У нас є дублюючі комп’ютери для тестування. Ті самі, які вони використовували для визначення проблеми, що мало не зірвала ту місію. Там дійсно цікава історія; виявилося, що до системи потокового управління «Соджорнером» закладено інверсію пріоритетів…

– Зосередься на головному, Джеку, – урвав його Венкат.

– Гаразд. Ну, річ у тому, що для «Пасфайндера» передбачили процес оновлення операційної системи. Тож можна замінити ПЗ як нам заманеться.

– І чим це допоможе?

– На «Пасфайндері» дві комунікаційні системи. Одна для зв’язку з нами, друга – для «Соджорнера». Можна зробити так, щоб друга система працювала на частоті марсоходів «Ареса-3». І можна зробити її схожою на сигнал від радіомаяка Дому.

– Можна зробити так, щоб «Пасфайндер» передавав на марсохід?

– Це єдиний шлях. Радіо в Домі знищене, але на марсоході залишилось обладнання для зв’язку з Домом і другим марсоходом. Проблема в тому, що для введення нової системи в дію, треба змінити ПЗ на обох кінцях. Ми можемо звідси оновити ПЗ «Пасфайндера», але не марсохода.

– Тобто, – сказав Венкат, – ви можете змусити «Пасфайндер» звернутися до марсохода, але не можете змусити марсохід слухати чи відповідати.

– Саме так. В ідеальному випадку хотілося б, щоб текст виводився на екран марсохода, а нам надходило те, що друкував би Вотні. Для цього треба оновити ПЗ марсохода.

Венкат зітхнув.

– Який сенс це обговорювати, якщо ми не можемо оновити те ПЗ?

Джек продовжив розповідати, широко посміхаючись.

– Ми не можемо підлатати ПЗ, але Вотні зможе! Ми надішлемо рядки коду, а він сам введе оновлення в марсохід.

– Скільки там тих рядків?

– Зараз хлопці працюють над кодом. Файл оновлення буде десь 20 мегабайт, не менше. Ми можемо надсилати Вотні десь один байт кожні чотири секунди з нинішнім буквариком. На це знадобиться три роки безперервної передачі, щоб передати файл. Очевидно, що це не підходить.

– Але ти прийшов до мене, бо маєш рішення, так? – тицьнув навмання Венкат, стримуючи бажання закричати.

– Аякже! – засяяв Джек. – Розробники ПЗ можуть бути дуже в’юнкими покидьками, коли доходить до керування даними.

– Просвіти мене, – сказав Венкат.

– Ось найдотепніша частина, – змовницьки повів Джек. – Марсохід наразі розбирає сигнал на байти, а тоді розпізнає особливу послідовність, яку надсилає Дім. Таким чином, природні радіохвилі не порушать наведення. Якщо байти не в тому порядку, то марсохід їх пропустить повз вуха.

– Гаразд, і що з того?

– Це значить, що є місце в пам’яті марсохода, де він зберігає байти, які потрібно розібрати. Можна вставити туди кілька рядків коду, всього двадцять команд, щоб він записав байти у файл, не аналізуючи їх.

– Звучить непогано… – промовив Венкат.

– Так і є! – захоплено сказав Джек. – Спочатку оновлюємо «Пасфайндер», щоб він зміг звернутися до марсохода. Тоді кажемо Вотні, як саме зламати ПЗ марсохода, щоб додати ті двадцять команд. Тоді «Пасфайндер» передає нове ПЗ марсохода. Марсохід записує байти у файл. Нарешті, Вотні запускає файл як виконуваний, і марсохід сам себе оновлює!

Венкат насупився, силкуючись ухопити набагато більше інформації, ніж його позбавлений сну мозок погоджувався прийняти.

– Гм, – сказав Джек. – Щось ви не радієте й не танцюєте.

– То нам лиш треба надіслати Вотні ті двадцять команд? – спитав Венкат.

– Їх, і як редагувати файли. І куди вставити інструкції в ті файли.

– Отак просто?

– Отак просто!

Венкат хвилинку помовчав.

– Джеку, я куплю усій вашій команді сувенірів «Зоряного шляху» з підписами.

– Я більше люблю «Зоряні війни», – сказав той, розвертаючись до дверей. – Звісно, першу трилогію.

– Аякже, – сказав Венкат.

Коли Джек виходив з кімнати, до Венката наблизилася якась жінка.

– Так? – спитав Венкат.

– Ніде не видно дієтичної коли, вона що, скінчилася?

– Так, – сказав Венкат. – не знаю, коли привезуть ще.

– Дякую, – сказала вона.

В ту мить, коли він хотів повернутися до роботи, задзвонив його телефон. Він застогнав до стелі і підхопив його зі столу.

– Алло? – сказав він настільки бадьоро, наскільки міг.

– Мені потрібен знімок Вотні.

– Привіт, Енні. Я теж радий тебе чути. Як там справи в Г’юстоні?

– Досить цього лайна, Венкате. Мені потрібен знімок.

– Це не так просто, – пояснив Венкат.

– Ви розмовляєте з ним через тридовбану камеру. Наскільки це може бути непросто?

– Ми передаємо повідомлення по буквах, чекаємо двадцять хвилин, а тоді робимо знімок. Вотні на той час вже знову в Домі.

– То скажіть йому бути надворі, коли ви робитимете наступний, – вимагала Енні.

– Ми можемо передавати лиш одне повідомлення на годину і лиш тоді, коли Ацидалійська рівнина розвернута до Землі, – сказав Венкат. – Ми не збираємось витрачати повідомлення, щоб наказати йому позувати. Крім того, він буде в скафандрі. Обличчя не буде видно.

– Мені потрібно бодай що-небудь, Венкате, – сказала Енні. – Ви балакаєте з ним вже двадцять чотири години, і ЗМІ ледь не всираються. Їм потрібна фотографія для статті. Вона буде в усіх новинах по всьому світу.

– Є достатньо знімків його записок. Нехай використають їх.

– Цього не досить, – сказала Енні. – Вони лізуть за ними мені в горло. І в дупу теж. З обидвох напрямків, Венкате! Вони зустрінуться посередині!

– Доведеться почекати кілька днів. Ми збираємося зв’язати «Пасфайндер» з комп’ютером марсохода…

– Кілька днів?! – Енні задихнулася. – Та люди тільки про це зараз і думають. По всьому світу. Це найгучніша подія з часів «Аполлона-13». Дай мені той розпередраний знімок!

Венкат зітхнув.

– Я спробую дістати його завтра.

– Чудово! – сказала вона. – не можу дочекатися.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 98

Мені доведеться слідкувати за камерою, коли вони передають свої букви. Це півбайта за раз. Тож я отримую пару знаків, а тоді підглядаю до шпаргалки з ASCII, яку підготував. Так я отримую одну букву.

Не хотілося б забувати передані букви, тому я вишкрябую їх на ґрунті стрижнем антени. Процес визначення, що це за буква, і написання її на піску займає кілька секунд. Іноді, коли я знову повертаюся до камери, то виявляється, що я пропустив знак. Зазвичай я можу здогадатися, що то було, з контексту, але іноді я просто пропускаю букву.

Сьогодні я прокинувся на кілька годин раніше, ніж мав би. Як різдвяного ранку! Я насилу дочекався восьмої, щоб почати. Я поснідав, провів кілька непотрібних перевірок різних систем Дому і почитав трохи про Пуаро. Нарешті час настав!

МОЖЗЛАМТКОМПМАРСХЩБЗВЯЗПФДРПРИГТДОВГПОВІД

Ого. Витратив хвилинку. «Можемо зламати комп’ютер марсохода, щоб зв’язатися з «Пасфайндером». Приготуйся до довгого повідомлення».

Довелося трохи посушити голову, щоб розібрати. Але новини чудові! Якщо вдасться таке утнути, то нас обмежуватиме тільки час на передачу сигналу! Я прикріпив записку зі словом «Зрозумів».

Я не знав, що там за «довге повідомлення», але вирішив, що треба підготуватися. Я вийшов за п’ятнадцять хвилин до початку години й розрівняв діляночку поверхні. Я розшукав найдовший стрижень від антени, який мав, щоб можна було дотягтися до дальшого краю рівної ділянки, не наступаючи на неї.

Тоді я завмер. Я чекав.

Точно на початку години прийшло повідомлення.

ЗАПУСhexiditНАКОМПМАРСХ,ВІДКФЙЛ-/usr/lib/habcomm.so-ПРОКРУТДОІНДКСЗЛІВ:2AAE5,ЗАМІН141БЙТТАМИ,ЩОВНАСТПОВД,СТІЙПЕРДКАМРПДЧАСЗНІМКЗА20ХВПІСЛЦЬГОПОВД

Господи Ісусе. Гаразд…

Хочуть, щоб я запустив «hexedit» на комп’ютері марсохода, тоді відкрив файл /usr/lib/habcomm.so, прокрутив до індексу 2AAE5 десь ізліва, тоді замінив рядки тією 141-байтною послідовністю, яку NASA пришле в наступному повідомленні. Наче зрозуміло.

Також, невідомо для чого, вони просять мене залишитися надворі під час зйомки. Навіщо? Скафандр закриває усі частини мого тіла. Навіть скло шолому відбиває майже усе світло. Але якщо хочуть, то нехай.

Я зайшов усередину і переписав повідомлення, щоб не нічого не забути. Тоді я написав коротку записку і знову вийшов. Зазвичай я закріпляв записку і повертався до Дому, але цього разу мені треба постовбичити тут до знімка.

Я показав великого пальця і свою записку з написом «Егеееей!»

Це серіали сімдесятих винні.

•••

– Я просила знімок, а у відповідь отримала якийсь комікс? – накинулася Енні на Венката.

– Ти отримала фото, досить скиглити, – сказав він, тримаючи телефон плечем. Він приділяв більше уваги діаграмам, що лежали перед ним, аніж розмові.

– «Егеееей!» – передражнила Енні. – Навіщо він це зробив?

– Ти колись зустрічалася з Марком Вотні особисто?

– Добре, добре, – сказала Енні. – Але я хочу фото з його обличчям якнайшвидше.

– Не можна.

– Чому?

– Бо коли він зніме шолом, то помре. Енні, мені треба йти, прийшов програміст ЛРР, має щось термінове. Бувай!

– Але… – почала казати Енні, але він закінчив розмову.

Джек, що стояв у дверях, сказав:

– Це не терміново.

– Еге ж, – сказав Венкат. – Чи можу бути корисним?

– Ми тут подумали, – почав Джек. – із цим зламом марсохода, певно, доведеться трохи поморочитися. Можливо, знадобиться обмінятися з Вотні кількома повідомленнями.

– То нічого, – сказав Венкат. – не поспішайте, робіть усе як треба.

– Ми могли б упоратися швидше, якби час передачі сигналу був меншим, – сказав Джек.

Венкат спантеличено на нього подивився.

– Маєте план, як стягнути Марс і Землю ближче одне до одного?

– Землю можна не чіпати, – сказав Джек. – «Гермес» тепер за сімдесят три мільйони кілометрів від Марса. Це всього чотири світлові хвилини. Бет Йогансен – чудовий програміст. Вона може направляти Маркові дії.

– Не обговорюється, – сказав Венкат.

– Вона ж сисадмін місії, – наполягав Джек. – Це її рідна галузь.

– Не можна, Джеку. Екіпаж і досі нічого не знає.

– Та що з вами таке? Чому ви їм не скажете?

– Я відповідаю не тільки за Вотні, – сказав Венкат. – у мене ще п’ять астронавтів у далекому космосі, і їм треба зосередитись на своєму польоті. Ніхто про це не замислюється, але статистично вони зараз у більшій небезпеці, ніж Вотні. Він на планеті. А вони в космосі.

Джек знизав плечима.

– Гаразд, зробимо все повільно.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 98 (2)

Ніколи не розшифровували 141 випадковий байт, по півбайта за раз?

Це нудно. І складно, коли немає ручки.

До цього я просто вишкрябував літери в піску. Але цього разу мені треба було переписати символи на щось переносне. Першою моєю думкою стало: «Візьми ноутбук!»

У кожного члена екіпажу був свій ноутбук. Тож я маю до своїх послуг одразу шість. Точніше, я мав шість. Тепер я маю п’ять. Я думав, що нічого з ним на вулиці не станеться. Це ж електроніка, правильно? За короткий час вона не охолоне, і кисень їй ні до чого.

Він здох миттєво. Екран почорнів, коли я ще зі шлюзу не вийшов. Виявляється, що якщо екран «рідкокристалічний», то в ньому там якась рідина. Я так думаю, що вона або замерзла, або википіла. Треба залишити відгук на сайті споживачів. «Виніс на поверхню Марса – він зламався. 0/10».

Тому я використав фотокамеру. У мене їх багато, і вони спеціально призначені для роботи на Марсі. Я записав байти на піску, зробив кілька знімків, а розшифровував їх уже в Домі.

Вже ніч, тож більше повідомлень не буде. Завтра я введу це в комп’ютер марсохода, а далі слово за ботанами з ЛРР.

•••

У тимчасовому центрі управління «Пасфайндером» стояв помітний запах. Система вентиляції не була розрахована на таку кількість людей, які проводили тут кожну хвилину, роблячи перерви лиш на сон, і не дуже турбувалися про власну гігієну.

– Підходь сюди, Джеку, – сказав Венкат. – Сьогодні ти посядеш місце одесну Тіма.

– Дякую, – сказав Джек, сідаючи на Венкатове місце поруч з Тімом. – Здоров, Тіме!

– Здоров, – сказав Тім.

– Як довго воно оновлюватиметься? – спитав Венкат.

– Усе має статися майже миттєво, – відповів Джек. – Вотні сьогодні вранці ввів код, і ми отримали підтвердження, що він спрацював. Ми без проблем оновили ОС «Пасфайндера». Ми переслали оновлення для марсохода, яке «Пасфайндер» йому передасть. Щойно Вотні його запустить і перезавантажиться, ми маємо отримати зв’язок.

– Боже, як заплутано, – сказав Венкат.

– Це ви ще «Лінукс» не оновлювали, – сказав Джек.

Минула хвилина тиші, поки Тім сказав:

– Ви ж зрозуміли, що він пожартував? Мало бути смішно.

– Ох, – сказав Венкат. – Я фізик, а не комп’ютерник.

– Комп’ютерникам його жарти теж не смішні.

– Ти дуже неприємна людина, Тіме, – сказав Джек.

– Ми на зв’язку, – сказав Тім.

– Що?

– Ми на зв’язку. Щоб ви знали.

– Бісова мамця! – сказав Джек.

– Працює! – оголосив Венкат на всю кімнату.

•••

[11:18] ЛРР: Марку, це Венкат Капур. Ми слідкували за тобою з сола 49. Увесь світ тримає за тебе кулаки. Ти чудово попрацював, підібравши «Пасфайндер». Ми працюємо над планом твого порятунку. ЛРР готує АСМ «Ареса-4» для короткого польоту над поверхнею. Вони підберуть тебе і візьмуть з собою до Скіапапареллі. Ми готуємо запуск з припасами, щоб ти не голодував, чекаючи на «Арес-4».

[11:29] ВОТНІ: Радий чути. З нетерпінням чекаю на те, що не помру. Хочу заявити, що вини екіпажу не було. Побічне питання: що вони сказали, коли дізналися, що я живий? О, ще одне: «Привіт, мамо!»

[11:41] ЛРР: Розкажи про свої «рослини». Ми підрахували, що їжі в тебе до сола 400, якщо їсти по 3/4 порції. Рослини якось змінять ці розрахунки? Щодо твого питання: ми ще не казали екіпажу, що ти живий. Ми хочемо, щоб вони зосередились на власному завданні.

[11:52] ВОТНІ: Рослини – це картопля, вирощена з тих, які ми мали з’їсти на День подяки. Росте чудово, але родючої землі не вистачить для повної автономності. Їжа в мене закінчиться на сол 900. Крім того: скажіть екіпажу, що я живий! Який біс вам ударив у голови?

[12:04] ЛРР: Ми попросимо ботаніків поставити тобі більше питань, щоб вони могли перевірити твої підрахунки. На карті твоє життя, тож ми маємо бути певні. Сол 900 – це чудово. Це дасть нам більше часу на підготовку запуску з припасами. Також, будь ласка, слідкуй за своєю мовою. Усе, що ти друкуєш, наживо передається на весь світ.

[12:15] ВОТНІ: Дивіться! Цицьки! -> (.Y.)

•••

– Дякую, пане Президент, – говорив Тедді по телефону. – Дякую вам, що зателефонували, я обов’язково перекажу ваші вітання всім працівникам.

Він договорив і відсунув телефон рівнісінько на край столу.

У двері кабінету постукав Мітч.

– Є хвилинка? – спитав він.

– Заходь, Мітчу, – сказав Тедді. – Сідай.

– Дякую, – сказав Мітч, сідаючи в зручне шкіряне крісло. Він торкнувся навушника і зменшив гучність.

– Як там у Центрі управління? – спитав Тедді.

– Неймовірно, – сказав Мітч. – з «Гермесом» все гаразд. І всі в піднесеному настрої завдяки подіям в ЛРР. Нарешті нам випав хоч один вдалий день!

– Так і є, – погодився Тедді. – Ще один крок до того, щоб повернути Вотні живим.

– Так, і до речі, – сказав Мітч. – Ти, певно, знаєш, за чим я прийшов.

– Можу здогадатися, – сказав Тедді. – Хочеш розповісти екіпажу, що Вотні живий.

– Так, – сказав Мітч.

– І ти заводиш цю розмову зі мною, поки Венкат у Пасадені, щоб він не зміг виступити проти.

– Я не повинен узгоджувати це з тобою, Венкатом чи ще кимось. Керівник польоту я. Рішення мало залишитися за мною, але ви двоє втрутилися і знехтували це. І крім того, ми погодилися, що скажемо їм, коли з’явиться надія. Зараз вона з’явилася. Є зв’язок, є план порятунку, його ферма виграє нам досить часу, щоб направити йому ще припасів.

– Гаразд, скажи їм, – мовив Тедді.

Мітч помовчав.

– Отак просто?

– Я знав, що рано чи пізно ти прийдеш, тож уже зважив усе і вирішив. Тому давай, розкажи їм.

Мітч підвівся.

– Гаразд. Дякую, – сказав він і вийшов з кабінету.

Тедді крутнувся на кріслі й подивився з вікна на нічне небо. Він відшукав серед зірок тьмяну червону цятку.

– Тримайся там, Вотні, – сказав він. – Ми йдемо.