Марсіянин

РОЗДІЛ 16

Мартінезу:

Доктор Шілдз каже, що я мушу написати особисті повідомлення кожному з членів екіпажу. Вона каже, що так я збережу свій зв’язок з людством. Я думаю, що це маячня. Але, що вдієш, це наказ.

З тобою я можу говорити прямо:

Якщо я помру, то хочу, щоб ти навідав моїх батьків. Вони захочуть з перших вуст почути, чим ми там на Марсі займалися.

Нелегко говорити з подружжям про їхнього померлого сина. Просити такого – це забагато, тому я прошу тебе. Я міг би написати, що ти мій кращий друг і таке інше, але звучало б тупо.

Я не здаюся. Просто планую на всі випадки. Такий вже я є.

•••

Ґо Мін, директор Китайського державного космічного управління, оглянув страхітливу купу папірців на своєму столі. В старі часи, коли Китай хотів запустити ракету, то просто запускав її. Зараз міжнародні угоди зобов’язували його спочатку попереджати інші країни.

Про себе Ґо Мін відзначив, що ця вимога не застосовувалася до Сполучених Штатів. Але американці й без того оголошували для громадськості графік своїх запусків заздалегідь, тож виходило одне на одне.

Він тонко хитрував, заповнюючи бланк: чітко вказуючи дату запуску і траєкторію польоту, він одночасно робив усе можливе, щоб не розкрити «державні таємниці».

Він пирхнув над останнім питанням.

– Сміховинно, – пробурмотів він.

«Тайян Шень» не мав стратегічного чи військового значення. Це був непілотований апарат, що кружлятиме навколо Землі менше двох днів. Потім він перейде на навколосонячну орбіту між Меркурієм і Венерою. Він стане першим китайським геліологічним апаратом.

І все одно, Державна рада наполягала, щоб усі запуски зберігали таємницю. Навіть якщо ховати не було чого. Таким чином, інші країни не матимуть змоги робити висновки на основі відсутності інформації про запуск справді секретних вантажів.

Його роботу перервав стук у двері.

– Заходьте, – сказав Ґо Мін, радий нагоді відірватися від писанини.

– Доброго вечора, пане, – сказав заступник директора Чжу Тао.

– Tao, вітаю з поверненням.

– Дякую, пане. Я радий повернутися до Пекіну.

– Як справи в Цзюцюані? – спитав Ґо Мін. – Сподіваюсь, не дуже холодно? Ніколи не міг зрозуміти, чому наш космодром стоїть посеред пустелі Ґобі.

– Було холодно, але стерпно, – сказав Чжу Тао.

– Як іде підготовка до запуску?

– Радий повідомити, що відхилень від розкладу немає.

– Відмінно. – Ґо Мін посміхнувся.

Чжу Тао тихо сидів, дивлячись на начальника.

Ґо Мін очікувально його оглянув, але Чжу Тао ані підвівся, щоб вийти, ані сказав щось далі.

– Щось іще, Тао? – спитав Ґо Мін.

– Гм, – сказав Чжу Тао. – Ви, звісно, чули про запуск «Іриди»?

– Чув, – насупився Ґо. – Жахливе становище. Той бідолаха помре від голоду.

– Можливо, – сказав Чжу Тао. – А може й ні.

Ґо Мін відхилився на спинку стільця.

– До чого ти ведеш?

– Носій нашого «Тайян Шень», пане. Інженери все порахували – виявляється, він може нести достатньо палива, щоб вийти на орбіту Марса за чотириста дев’ятнадцять днів.

– Ти жартуєш?

– Хіба я зажив слави жартівника, пане?

Ґо Мін підвівся і потер підборіддя. Крокуючи кімнатою, він заговорив:

– Ми справді можемо послати «Тайян Шень» на Марс?

– Ні, пане, – сказав Чжу Тао. – Він заважкий. Масивні термозахисні панелі роблять його найважчим непілотованим апаратом, який ми тільки будували. Саме тому носій має бути таким потужним. На Марс же він може доправити легший апарат.

– Скільки вантажу ми можемо взяти? – спитав Ґо Мін.

– Дев’ятсот сорок один кілограм, пане.

– Гм, сказав Ґо Мін, – Б’юсь об заклад, NASA впишеться в це обмеження. Але чому вони не зв’язалися з нами?

– Тому що вони не знають. Характеристики нашої ракети засекречені. Міністерство державної безпеки навіть поширює дезінформацію про її можливості. З очевидних причин.

– Тож вони не знають, що ми можемо їм допомогти, – сказав Ґо Мін. – Якщо ми самі не скажемо, ніхто не дізнається, що ми могли.

– Правильно, пане.

– Припустимо, що ми вирішили допомогти. Що тоді?

– Час стане ворогом, пане, – відповів Чжу Тао – Виходячи з тривалості польоту і залишку припасів, які має їхній астронавт, такий апарат потрібно запустити не пізніше, як за місяць. Навіть тоді він трохи поголодує.

– Ми планували запустити «Тайян Шень» в цей самий час.

– Так, пане. Але щоб зібрати «Іриду», їм знадобилися два місяці, і вони так гналися, що вона розбилася.

– Це їхня проблема, – сказав Ґо Мін. – Наша справа – надати свою ракету. Запустимо її з Цзюцюаня; ми не можемо тягти вісімсот тон до Флориди.

– Будь-яка угода стоятиме на тому, що американці муситимуть якось відшкодувати наш носій, – сказав Чжу Тао. Державна рада, певно, зажадає політичних поступок з боку американського уряду.

– Відшкодування не матимуть сенсу, – сказав Ґо Мін. – Це був дорогий проект, і Державна рада не припиняла бурчати ані на хвилину. Якщо їм відшкодують вартість програми, вони просто залишать гроші собі. Вони ніколи не погодяться профінансувати проект ще раз.

Він зчепив руки за спиною.

– Прості американці може й сентиментальні, але їхній уряд – ні. Державний департамент США не дасть нам такий козир за життя однієї людини.

– То це безнадійно? – спитав Чжу Тао.

– Не безнадійно, – заперечив Ґо Мін. – Просто важко. Якщо переговори вестимуть дипломати, то ми ніколи не домовимося. Треба вченим говорити з ученими. Одна космічна агенція з іншою. Я покличу перекладача і зателефоную керівникові NASA. Ми домовимося про умови, а тоді поставимо наші уряди перед цим фактом.

– Але що вони можуть зробити для нас? – спитав Чжу Тао. – Ми віддамо свій носій і фактично закриємо «Тайян Шень».

Ґо Мін посміхнувся.

– Вони дадуть нам те, що ми не зможемо зробити без них.

– А саме?

– Вони візьмуть тайконавта на Марс.

Чжу Тао підвівся.

– Звісно. – Він посміхнувся. – Екіпаж «Ареса-5» ще навіть не почали набирати. Ми запропонуємо свого члена екіпажу. Якого ми відберемо й тренуватимемо. NASA і їхній Держдепартамент, певно, погодяться на це. А наша Державна рада?

Ґо Мін криво посміхнувся.

– Привселюдно врятувати американців? Відправити тайконавта на Марс? Показати світові, що Китай не поступається Штатам у космосі? у Державній раді за таке ладні будуть власних матерів продати.

•••

Тедді прислухався до телефону. Голос на тому кінці сказав усе, що хотів, і тепер мовчав, чекаючи на відповідь.

Тедді дивився перед собою, обмислюючи щойно почуте.

За кілька секунд він відповів:

– Так.

•••

Йогансен:

Твоїх плакатів продали більше, ніж наших, узятих разом. Це ти «та киця, яка полетіла на Марс». Ти висиш на стінах кімнат усіх студентських гуртожитків світу.

І з таким виглядом, скажи мені, чого ти така ботанка? А ти ж ботанка, це ясно як день. Затята. Мені довелося поколупатися трохи з комп’ютером, щоб «Пасфайндер» з марсоходом могли розмовляти – і божечки, ото вже було мені. І це ще розумники з NASA на кожному кроці підказували, що робити далі.

Ти мусиш спробувати стати крутішою. Носити темні окуляри й шкіряну куртку. Тримати в кишені викидного ножика. Прагнути досягти того рівня крутості, який називають… «крута, як справжні ботаніки».

А ти знала, що командир Льюїс мала з нами, чоловіками, невеличку розмову? Якби будь-хто з нас почав підбивати до тебе клинці, то вилетів би з екіпажу. Видко, що прокомандувавши усе життя моряками, вона тепер має невиправдано упереджені погляди.

Хай там як, я хилю до того, що ти ботанка. Нагадай мені смикнути тебе за коси, коли ми побачимося наступного разу.

•••

– Гаразд, ми знову разом, – сказав Брюс до зібраних ним керівників ЛРР. – Ви всі чули про «Тайян Шень», тож знаєте, що наші китайські друзі дали нам іще один шанс. Але цього разу буде важче.

– «Тайян Шень» буде готовий до запуску за двадцять вісім днів. Якщо він злетить вчасно, то вантаж прибуде на Марс на сол 624, через шість тижнів після того, як у Вотні скінчиться їжа за попередніми розрахунками.

– Ми встановили рекорд, коли зібрали «Іриду» за шістдесят три дні. Тепер ми маємо двадцять вісім.

Він поглянув через стіл на недовірливі обличчя.

– Народ, – сказав він, – це буде найбільш схожий на зібраний в ґетто космічний апарат за всю історію. Є лиш один спосіб зібрати його вчасно: відмовитися від системи посадки взагалі.

– Пробачте, що? – запинаючись, перепитав Джек Тревор.

Брюс кивнув.

– Ви чули мене. Ніякої системи посадки. Потрібне буде наведення для корекції курсу в польоті. Але коли він дістанеться Марса, то розіб’ється об поверхню.

– Божевілля! – сказав Джек. – Він пертиме на скаженій швидкості в момент удару!

– Аякже, – сказав Брюс. – За умови ідеального спротиву атмосфери, його швидкість в момент удару становитиме триста метрів на секунду.

– Чим Вотні допоможе апарат, що розлетиться на порох? – спитав Джек.

– Якщо він не згорить по дорозі, Вотні зможе з’їсти його вантаж, – сказав Брюс.

Повернувшись до дошки, він почав креслити схему.

– Розділимося на дві групи, – почав він.

– Перша група візьметься за зовнішню оболонку, систему наведення і двигуни. Нам тільки й потрібно, щоб він дістався Марса. Я хочу якомога безпечнішу систему. Аерозольне пальне підійде найкраще. Вузьконаправлене радіо, щоб ми могли тримати зв’язок, і звичайна програма супутникової навігації.

– Друга група працюватиме з вантажем. Вони муситимуть знайти спосіб вберегти їжу від удару. Якщо білкові кубики вдаряться об пісок на швидкості триста метрів на секунду, то вийде пісок із запахом білкових кубиків. Треба, щоб вони залишились їстівними після удару.

– Обмеження ваги – дев’ятсот сорок один кілограм. Щонайменше триста з них мають бути їжею. До роботи.

•••

– Е, докторе Капур? – сказав Річ, засунувши голову до Венкатового кабінету. – Маєте хвилинку?

Венкат жестом запросив його всередину.

– А ви, певно…?

– Річ, Річ Пернел. – Він прошаркав через кабінет, утримуючи обома руками оберемок перемішаних папірців. – з астродинаміки.

– Приємно познайомитися, – сказав Венкат. – Що я можу зробити для тебе, Річу?

– Не так давно я придумав дещо. Витратив на це багато часу. – Він вивалив папери на стіл Венката. – Дозвольте, я знайду виклад…

Венкат зажурено дивився на свій колись охайний стіл, тепер усипаний десятками друкованих аркушів.

– Ось він! – переможно сказав Річ, вихопивши листок. Тоді він спохмурнів. – Ні, це не він.

– Річу, – сказав Венкат. – Може, ти мені на словах розкажеш, у чому справа?

Річ оглянув безладну купу паперу і зітхнув.

– Але ж я написав такий потужний виклад…

– Виклад чого?

– Плану, як врятувати Вотні.

– Над цим вже працюють, – сказав Венкат. – Це остання надія, але…

– «Тайян Шень»? – пирхнув Річ. – не допоможе. Неможливо зібрати апарат для польоту на Марс за місяць.

– Але ми спробуємо, хай йому чорт, – сказав Венкат з ноткою роздратування в голосі.

– Ой, вибачте, я поводжуся нестерпно? – спитав Річ. – Я не дуже добре вмію спілкуватися з людьми. Іноді зі мною важко. Хотів би я, щоб люди просто казали мені, коли щось не так. Втім, «Тайян Шень» неодмінно потрібен. Знаєте, моя ідея без нього не спрацює. Але апарат для Марса? Пфф. Смішно.

– Гаразд, – сказав Венкат. – Що за ідея?

Річ вихопив з купи папірець.

– Ось вона! – він з дитячою посмішкою передав його Венкату.

Венкат взяв листок з викладом і продивився його. Щодалі він читав, то ширше розплющувалися його очі.

– Ти впевнений?

– Абсолютно! – Річ аж сяяв.

– Ти ще комусь показував?

– Кому б то?

– Не знаю, – сказав Венкат. – Друзям?

– У мене їх немає.

– Гаразд, тоді тримай це під капелюхом.

– Я не ношу капелюхів.

– Це просто вислів такий.

– Справді? Дурний вислів.

– Річу, з тобою важко.

– О. Дякую.

•••

Фоґелю:

У тому, щоб бути твоїм помічником, виявилися певні недоліки.

Я так зрозумів, у NASA подумали, що ботанік й хімік – це одне й те саме, бо закінчується на «ік». Хай там як, я мусив стати запасним хіміком.

Пам’ятаєш, як вони примусили тебе цілий день пояснювати мені суть твоїх експериментів? Посеред напруженого графіка тренувань? Ти міг і забути.

Ти почав моє навчання з того, що купив мені пива. На сніданок. Ви, німці, просто крутезні.

Втім, оскільки я тут маю вільний час, мені з NASA надійшла купа завдань. І в тому списку вся купа твого хімічного непотребу. Тож тепер я мушу нудитися над експериментами з трубками, ґрунтами, рівнями pH і *заснув*...

Моє життя тепер – відчайдушна боротьба за життя… з періодичними дослідами з титрування.

Якщо чесно, я гадаю, що ти – злий геній. Ти хімік, говориш з німецьким акцентом, мав базу на Марсі… Ким іще ти можеш бути?

•••

– Що це за бісової душі проект «Елронд»? – спитала Енні.

– Я ж мусив якось його назвати, – сказав Венкат.

– То чому саме «Елронд»? – наполягала Енні.

– Бо це таємна зустріч? – припустив Мітч. – в листі було сказано не говорити навіть помічникові.

– Я все поясню, коли прийде Тедді, – сказав Венкат.

– З яких це горіхів «Елронд» значить «таємна зустріч»? – спитала Енні.

– Треба буде прийняти важливе доленосне вікопомне рішення? – спитав Брюс Ен.

– Саме так, – сказав Венкат.

– Як ти здогадався? – спитала Енні, яку це почало дратувати.

– «Елронд», – сказав Брюс. – Рада Елронда. З «Володаря перснів». Зустріч, на якій вони вирішили знищити Перстень Влади.

– Господи, – сказала Енні. – Закладаюся, що нікому з вас у старших класах в ліжку не перепадало?

– Доброго ранку, – сказав Тедді, заходячи до кімнати для зустрічей. Вмостившись на стільці, він поклав руки на стіл. – Хто знає що-небудь про тему зустрічі? – спитав він.

– Стривайте, – сказав Мітч. – Навіть Тедді не знає?

Венкат глибоко вдихнув.

– Один з наших астродинаміків, Річ Пернел, знайшов, як доправити «Гермес» назад до Марса. Курс, який він вирахував, дозволить «Гермесу» пролетіти коло Марса на сол 549.

Тиша.

– Ти знущаєшся з нас? – зажадала знати Енні.

– Сол 549? Як це взагалі можливо? – спитав Брюс. – Навіть «Ірида» не дісталася б туди раніше сола 588.

– «Ірида» використовує тягу час від часу, – сказав Венкат. – «Гермес» же має іонні двигуни постійної тяги. Він увесь час прискорюється. До того ж, зараз «Гермес» набрав чималу швидкість. На їхньому теперішньому курсі перехоплення Землі, їм доведеться гальмувати весь наступний місяць, щоб сповільнитися до її швидкості.

Мітч потер потилицю.

– Ого… 549. Це на тридцять п’ять солів раніше, ніж у Вотні скінчиться їжа. Це б вирішило всі проблеми.

Тедді нахилився вперед.

– Розкажи докладно, Венкате. Чого вимагає цей план?

– Ну, – почав Венкат, – якби вони виконали цей «маневр Річа Пернела», то вже зараз почали би прискорюватися, щоб зберегти й збільшити свою нинішню швидкість. Вони б не перехоплювали Землю, а пройшли б неподалік від неї, щоб використати силу її тяжіння для зміни курсу. Десь у той же час вони б підібрали вантаж з припасами для своєї продовженої місії.

– Після того, вони послали б «Гермес» прискорюватися в напрямку Марса, щоб прибути туди на сол 549. Як я вже казав, вони б пролетіли повз нього. Це зовсім не схоже на звичайну місію «Арес». Вони рухалися б надто швидко, щоб утриматися на орбіті. Решта маневру виводить їх назад, до Землі. Вони повернулися б додому за двісті одинадцять днів після прольоту.

– А навіщо пролітати? – спитав Брюс. – Вони ж ніяк не зможуть підібрати Вотні з поверхні.

– Так… – сказав Венкат. – Тепер неприємна частина: Вотні мусив би дістатися АПМ «Ареса-4».

– Скіапареллі?! – видихнув рота Мітч. – Це ж за тридцять дві сотні кілометрів!

– Три тисячі, дві сотні й тридцять п’ять кілометрів, якщо точно, – сказав Венкат. – Можливість цього не виключена. Він проїхав до «Пасфайндера» і назад. Це півтори тисячі кілометрів.

– Рівною пустельною місцевістю, – долучився Брюс, – але подорож до Скіапареллі…

– Достатньо буде сказати, – урвав його Венкат, – що подорож буде складна і небезпечна. Але ми маємо багато здібних учених, щоб допомогти йому підготувати марсохід. Також треба буде модифікувати АПМ.

– А що не так з АПМ? – спитав Мітч.

– Він створений для підйому на низьку орбіту Марса, – пояснив Венкат. – Але «Гермес» пролітатиме планету, тож АПМ муситиме повністю подолати її гравітацію, щоб зустрітися з ним.

– Як? – спитав Мітч.

– Доведеться скинути вагу… чимало ваги. Якщо ми вирішимо прийняти план, я заповню кімнати людьми, які думатимуть над цим.

– Раніше, – сказав Тедді, – ти згадав апарат з припасами для «Гермеса». Ми маємо таку можливість?

– Так, нам допоможе «Тайян Шень», – сказав Венкат. – Ми запустимо його так, щоб вони зустрілися біля Землі. Так набагато легше, ніж запускати апарат до Марса, це вже точно.

– Зрозуміло, – сказав Тедді. – Тож маємо вибрати одне з двох: надіслати Вотні достатньо їжі, щоб він дочекався «Ареса-4», або просто зараз розвернути за ним «Гермес». В обох випадках нам потрібен «Тайян Шень», тож вибрати можна лиш один.

– Так, – сказав Венкат. – Доведеться вибрати один.

Усі на хвилинку задумалися.

– Як щодо екіпажу «Гермеса»? – спитала Енні, порушивши тишу. – Вони не будуть проти накинути… – Вона швидко порахувала в голові. – П’ятсот тридцять три дні до свого польоту?

– Вони не вагатимуться ані секунди, – сказав Мітч. – Тому Венкат і скликав нас на зустріч, – він зиркнув на Венката. – Він хоче, щоб ми вирішили за них.

– Правильно, – сказав Венкат.

– Вирішувати має командир Льюїс, – сказав Мітч.

– Питати її немає сенсу, – сказав Венкат. – Рішення повинні прийняти ми; це питання життя і смерті.

– Вона командир цієї місії, – сказав Мітч. – Вирішувати питання життя і смерті – це її бісова робота.

– Легше, Мітчу, – сказав Тедді.

– Маячня, – сказав Мітч. – Ви, народ, обходили екіпаж десятою дорогою кожного разу, як щось ішло не так. Ви не сказали їм, що Вотні живий; тепер не кажете, що є спосіб його врятувати.

– У нас і так є спосіб його врятувати, – сказав Тедді. – Ми просто обговорюємо ще один.

– Розбити апарат об Марс? – сказав Мітч. – Чи бодай хтось дійсно думає, що це спрацює? Хто-небудь?

– Гаразд, Мітчу, – сказав Тедді. – Ти виразив свою думку, ми її почули. Підемо далі, – він повернувся до Венката. – Чи здатен «Гермес» працювати ще п’ятсот тридцять три дні після розрахункового часу закінчення місії?

– Повинен, – сказав Венкат. – Можливо, екіпажу доведеться підлатувати його тут і там, але ми добре їх підготували. До того ж, «Гермес» призначений для всіх п’яти місій «Арес». Він відпрацював свій ресурс лиш наполовину.

– Це найдорожчий апарат за всю історію, – сказав Тедді. – Ми не зможемо побудувати ще один. Якби щось пішло не так, екіпаж би загинув, а з ними і програма «Арес».

– Втрата екіпажу стала б катастрофою, – сказав Венкат. – Але ми б не втратили «Гермес». Ми можемо керувати ним на відстані. Ми матимемо змогу повернути його, поки працюватимуть іонні двигуни й реактор.

– Космічні подорожі небезпечні, – сказав Мітч. – Ми не можемо зводити це до розмови про найбезпечніший вибір.

– Не згоден, – сказав Тедді. – Це має бути саме розмова про найбезпечніший вибір і ніщо інше. І про скільки життів іде мова. Обидва плани ризиковані, але посилаючи Вотні припаси, ми ризикуємо одним життям, тоді як «маневр Річа Пернела» ставить під загрозу шість.

– Прийми до уваги ступінь ризику, Тедді, – сказав Венкат. – Мітч правий. Ризиковано скидати припаси на Марс. Апарат може пролетіти повз планету, може невдало увійти в атмосферу і згоріти, може вдаритися надто сильно і знищити їжу… Ми оцінюємо шанси на успіх у тридцять відсотків.

– А підібрати «Гермесом» припаси, пролітаючи коло Землі легше? – спитав Тедді.

– Набагато легше, – запевнив Венкат. – Затримка передачі команд складатиме менше секунди, ми зможемо керувати апаратом прямо з Землі, а не покладатися на автоматизовані системи. Коли прийде пора стикуватися, майор Мартінез зможе дистанційно керувати ним з «Гермеса», без жодної затримки передачі взагалі. І на «Гермесі» є живий екіпаж, здатний подолати будь-які негаразди, що можуть виникнути. І не треба входити в атмосферу; припасам не доведеться витримувати удар на швидкості триста метрів на секунду.

– Отож, – підсумував Брюс, – маємо високі шанси вбити одного, або низькі шанси вбити шістьох. Божечки. Як взагалі можна прийняти таке рішення?

– От як: ми маємо його обговорити, а тоді Тедді вирішить, – сказав Венкат. – не бачу, що ще можна зробити.

– Ми могли б сказати Льюїс… – почав Мітч.

– Гаразд, крім цього, – перервав його Венкат.

– Питання, – сказала Енні. – А тут навіщо я? Здається, про таке маєте радитися ви, ботанюри.

– Ти мусиш бути це знати, – сказав Венкат. – Ми не вирішуємо просто зараз. Ми ще мусимо тихенько зібрати інформацію в своїх відділах. Чутки можуть витекти, і ти повинна бути готова крутитися навколо незручних питань.

– Скільки ми маємо часу на це? – спитав Тедді.

– Вікно для початку маневру закриється за тридцять дев’ять годин.

– Гаразд, – сказав Тедді. – Слухайте всі: говоримо про це тільки особисто або по телефону; жодних електронних листів. І не обговорюємо це ні з ким, крім присутніх. Менше за все нам треба, щоб громадська думка тиснула на нас і змушувала прийняти ковбойський план порятунку, який може виявитись неможливим.

•••

Беку:

Здоров, друже. Як ся маєш?

Оскільки я у «скрутному становищі», мені можна не дотримуватись соціальних приписів. Я можу бути чесним з усіма.

Виходячи з цього, я скажу тобі: друзяко, ти мусиш сказати Йогансен про свої почуття. Бо як не скажеш, то шкодуватимеш про це довіку.

Не брехатиму: це може погано скінчитися. Я гадки не маю, що вона думає про тебе. Чи будь про що взагалі. Вона дивна.

Але почекай, поки скінчиться місія. Ви сидітимете в одному кораблі ще два місяці. А ще, якби ви щось задумали під час місії, Льюїс би тебе вбила.

•••

Венкат, Мітч, Енні, Брюс і Тедді зустрілися вдруге за два дні. Оповитий таємницею проект «Елронд» набув у Космічному центрі похмурої слави невідомого. Багато хто чув його назву, але ніхто не знав, що за нею ховається.

Стихійно ширилися плітки. Хтось вважав, що це початок розробки зовсім нової програми. Інші побоювалися, що це крок до відміни «Аресів» під номерами 5 і 6. Більшість вважала, що це початок підготовки до «Ареса-6».

– Рішення було нелегке, – сказав Тедді зібраній еліті. – Але я вирішив поставити на «Іриду-2». Ніяких «маневрів Річа Пернела».

Мітч грюкнув кулаком по столу.

– Ми зробимо все для успіху, – сказав Брюс.

– А що схилило шальки терезів, якщо можна спитати? – поцікавився Венкат.

Тедді зітхнув.

– Йдеться про ризик, – мовив він. – «Ірида-2» важить одним життям. «Річ Пернел» важить усіма шістьма. Знаю, що «Річ Пернел» має більшу вірогідність успіху, але я не думаю, що вона аж у шість разів вища.

– Боягуз, – сказав Мітч.

– Мітчу… – сказав Венкат.

– Триклятий же ти боягуз, – продовжував Мітч, не зважаючи на Венката. – Ти просто хочеш мінімізувати збитки. Для тебе життя Вотні лайна не варте.

– Я ціную його життя, – відповів Тедді. – І мені остогидла твоя інфантильна поведінка. Можеш битися в припадках скільки хочеш, але решта з нас повинні поводитись, як дорослі люди. Це не телешоу; найризикованіший шлях не завжди найкращий.

– Космос небезпечний, – гаркнув Мітч. – Це те, чим ми тут займаємось. Якщо хочеться постійної безпеки, працюй у страховій компанії. До того ж, ти навіть не своїм життям ризикуєш. Екіпаж може сам вирішити, що робити.

– Ні, не може, – відбив випад Тедді. – Вони надміру емоційно занурені в ситуацію. Як і ти, очевидно. Я не ставитиму на карту п’ять життів заради спасіння одного. Особливо тоді, коли ми можемо врятувати їх усіх, не наражаючи на ризик узагалі.

– Лайно собаче! – вигукнув у відповідь Мітч, встаючи зі стільця. – Ти просто переконуєш себе, що «Ірида-2» розіб’ється саме так, як ти хочеш, щоб тобі не довелося ризикувати. Ти кидаєш його там пухнути з голоду, сцикливий ти розпадлючий сину!

Він вирвався з кімнати, грюкнувши за собою дверима.

За кілька секунд Венкат вийшов слідом за ним, сказавши:

– Я впевнюся в тому, щоб він охолов.

Брюс ізсунувся стільцем вниз.

– Хух, – нервово сказав він. – Ми ж учені, заради Бога. Якого дідька?

Енні мовчки зібрала свої речі й поклала у свій дипломат.

Тедді подивився на неї.

– Вибач за це, Енні, – сказав він. – Що можна сказати? Іноді чоловіки дозволяють тестостерону взяти гору…

– Я сподівалася, що він і пику тобі натовче, – урвала вона.

– Що?

– Я знаю, що ти піклуєшся про астронавтів, але він правий. Ти серливий страхопуд. Якби ти був мужиком, ми могли б урятувати Вотні.

•••

Льюїс:

Привіт, командире.

Якщо рахувати тренування і політ на Марс, то я працював з тобою два роки. Гадаю, що знаю тебе непогано. Тож мені здається, що ти досі гризеш себе за мою ситуацію, незважаючи на мого листа, в якому я просив тебе не робити цього.

Ти зустрілася з непередбаченими подіями і прийняла важке рішення. Це те, що роблять командири. Твоє рішення було правильним. Якби ти чекала довше, АПМ би перекинувся.

Впевнений, ти прогнала в голові всі можливі сценарії, тож і сама знаєш, що нічого не могла зробити краще (крім «бути екстрасенсом»).

Ти, мабуть, гадаєш, що немає нічого гіршого за втрату члена екіпажу. Неправда. Втратити увесь екіпаж іще гірше. І ти не дала цьому статися.

Але ми повинні обговорити дещо важливіше: як з тобою сталося усе це диско? Я ще можу зрозуміти серіали сімдесятих – усім подобаються патлаті люди з велетенськими комірами. Але диско?

Диско?!

•••

Фоґель порівняв положення і орієнтацію «Гермеса» з запланованою траєкторією. Вони збіглися, як і завжди. Окрім того, що він виконував у місії обов’язки хіміка, він також був кваліфікованим астрофізиком. Втім, його обов’язки штурмана тут були сміховинно легкими.

Комп’ютер знав курс. Він знав, коли повертати корабель, щоб іонні двигуни були націлені в правильний бік. Він знав положення корабля в кожну мить польоту (її легко було вирахувати з положення Сонця і Землі, знаючи точний час від бортового атомного годинника).

За винятком повної відмови комп’ютера чи іншого критичного випадку, Фоґельові глибокі знання з астрофізики не повинні були застосовуватись під час цієї місії.

Розібравшись із курсом, він запустив перевірку двигунів. Вони працювали на повну потужність. Усе це він робив зі своєї каюти. Всі бортові комп’ютери могли керувати всіма системами корабля. Минули ті дні, коли для перевірки двигунів треба було фізично до них добиратись.

Виконавши всі завдання на день, він зміг нарешті перевірити пошту.

Розбираючи листи, які в NASA вважали вартими передачі, він читав найцікавіші і відповідав, коли була потреба. Його відповіді зберігалися в кеші й передавалися на Землю під час наступного обміну, який влаштовувала Йогансен.

Йому в очі впав лист від дружини. Порожній лист з прикріпленим зображенням і темою «unsere kinder» («наші діти»). Його брови злетіли вгору. Одразу кілька речей виглядали підозріло. По-перше, слово «kinder» мало починатися з великої букви. Його Гелена, вчителька граматики в Бремені, навряд чи зробила б таку помилку. А по-друге, між собою вони лагідно називали дітей «die Affen» – «мавпенята».

Коли він спробував відкрити зображення, його переглядач сповістив, що файл не читається.

Він пройшов вузьким коридором. Каюти екіпажу розташували під самою обшивкою корабля, щоб його постійне обертання створювало максимальну силу тяжіння. Двері Йогансен, як завжди, стояли відкриті.

– Йогансен. Доброго вечора, – сказав Фоґель. Екіпаж дотримувався одного режиму, і зараз наближався час для сну.

– О, привіт, – сказала Йогансен, відводячи очі від комп’ютера.

– Я маю комп’ютерну проблему, – пояснив Фоґель. – Хотів спитати, чи ти не допоможеш.

– Звісно, – сказала вона.

– Зараз твій особистий час, – сказав Фоґель. – Можливо, буде краще звернутися завтра, коли ти працюватимеш?

– Можна й зараз, – сказала вона. – Що трапилося?

– Прийшов файл. Це зображення, але мій комп’ютер його не показує.

– А де файл? – спитала вона, заклацавши клавішами.

– В загальній теці. Називається «kinder.jpg».

– Зараз побачимо, – сказала вона.

Її пальці запурхали над клавіатурою, а вікна на екрані то з’являлися, то знову зникали.

– Побитий заголовок jpg, – сказала вона. – Певно, пошкодився при завантаженні. Дай гляну через a hex-редактор, подивимося, чи тут узагалі щось є…

Трохи згодом вона сказала:

– Це не jpeg-файл. Це простий текстовий файл у ASCII. Схоже на… не знаю на що. На купу математичних формул. – Вона показала на екран. – Тобі воно про щось говорить?

Фоґель нахилився, зазираючи в текст.

– Ja, – сказав він. – Це маневр зміни курсу для «Гермеса». Написано, що називається він «маневром Річа Пернела».

– Що це за один? – спитала Йогансен.

– Я ніколи не чув про такий маневр. – Він подивився на таблиці. – Він складний… Дуже складний…

Він закляк.

– Сол 549?! – нарешті вигукнув він. – Mein Gott!

•••

Екіпаж «Гермеса» проводив ті крихти особистого часу, що мав, у відсіку, який називали «залою». Він мав стіл, за яким ледве вистачало місця на шістьох, і дуже низьку силу тяжіння. Його розташування всередині корабля створювало тут заледве 0,2g.

Втім, цього вистачало, щоб утримувати всіх на сидіннях, поки вони обдумували те, що розповідав їм Фоґель.

– … а завершиться місія тоді, коли ми перехопимо Землю двісті одинадцять днів потому, – закінчив він.

– Дякую, Фоґелю, – сказала Льюїс. Вона вже чула цей виклад раніше, коли Фоґель прийшов до неї, але Йогансен, Мартінез і Бек слухали його вперше. Вона дала їм хвилинку на засвоєння.

– Це дійсно можливо? – спитав Мартінез.

– Ja, – кивнув Фоґель. – Я перевірив розрахунки. Усе збігається. Це чудовий курс. Дивовижний.

– А як він злетить з Марса? – спитав Мартінез.

Льюїс нахилилася вперед.

– У повідомленні було сказано більше, – почала вона. – Ми муситимемо підібрати припаси біля Землі, а йому доведеться дістатися АПМ «Ареса-4».

– А до чого ці шпигунські пристрасті? – спитав Бек.

– Якщо вірити повідомленню, – пояснила Льюїс, – то в NASA відкинули цю ідею. Вони радше воліють сильно ризикнути Вотні, ніж трохи ризикнути нами. Хто б не підкинув Фоґелеві цього листа, вочевидь, з ними не згоден.

– Отож, – сказав Мартінез, – йдеться про те, щоб відкрито не підкоритися рішенню NASA?

– Так, – підтвердила Льюїс, – йдеться саме про це. Якщо ми виконаємо маневр, вони муситимуть надіслати припаси, бо інакше ми помремо. Ми маємо можливість примусити їх.

– А ми нею скористаємося? – спитала Йогансен.

Усі подивилися на Льюїс.

– Я вам не брехатиму, – сказала вона. – Звісно, сама я дуже хочу. Але це не звичайне рішення. У NASA категорично від нього відмовилися. Йдеться про заколот. А я такими словами легковажно не кидаюся.

Вона встала і повільно пішла круг столу.

– Ми зробимо це тільки в тому разі, якщо всі дійдемо згоди. І перш ніж відповісти, зважте можливі наслідки. Якщо ми не підберемо припаси, то помремо. Якщо не впораємося з гравітаційним маневром навколо Землі, то помремо.

– Якщо зробимо все бездоганно, то продовжимо свою місію на п’ятсот тридцять три дні. П’ятсот тридцять три дні неспланованого космічного польоту, в якому будь-що може піти шкереберть. Техобслуговування стане постійною морокою. Щось може зламатися так, що ми не зможемо його полагодити. Якщо це буде щось із життєзабезпечення, ми помремо.

– Я підписуюсь! – посміхнувся Мартінез.

– Легше, ковбою, – сказала Льюїс. – Ми з тобою військові і маємо немалі шанси після повернення додому піти під трибунал. А решту з вас ніколи не покличуть знову, можу вас запевнити.

Мартінез прихилився до стіни, склав руки і напівусміхнувся. Решта тихо обдумувала слова свого командира.

– Якщо ми зробимо це, – сказав Фоґель, – то загальна тривалість польоту сягне за тисячу днів. Мені стільки космосу на все життя вистачить. Не буде чого летіти знову.

– Схоже, що Фоґель за. – Посмішка Мартінеза стала ширшою. – Я теж, ясна річ.

– Тоді зробімо це, – сказав Бек.

– Якщо ти думаєш, що це спрацює, – сказала Йогансен до Льюїс, – то я тобі вірю.

– Гаразд, – сказала Льюїс. – Ми вирішили, що далі?

Фоґель знизав плечима.

– Я прокладу курс і перемкну комп’ютер на нього, – сказав він. – Що ж іще?

– Дистанційне управління, – сказала Йогансен. – Воно потрібне, щоб повернути корабель, якщо ми помремо чи щось таке. Вони можуть керувати «Гермесом» з Центру управління.

– Але ж ми тут, – сказала Льюїс. – Ми можемо відмінити усе, щоб вони не робили, правильно?

– Не зовсім, – сказала Йогансен. – Дистанційне керування має вищий пріоритет, ніж будь-який орган управління на борту. Зроблено на випадок, якби стався нещасний випадок і управлінню з борту не можна довіряти.

– Ти можеш вимкнути його? – спитала Льюїс.

– Гм, – задумалася Йогансен. – «Гермес» має чотири задубльовані комп’ютери, кожен з яких під’єднаний до трьох задубльованих систем зв’язку. Якщо бодай один з них отримає сигнал через бодай одну систему зв’язку, Центр зможе взяти управління в свої руки. Ми не можемо обрубати зв’язок: так ми втратимо телеметрію і наведення. Не можна й вимикати комп’ютери: вони потрібні нам для управління кораблем. Доведеться вимкнути дистанційне управління на кожному з комп’ютерів… Воно прописане в операційній системі; доведеться змінити код.… Так. Я зможу.

– Ти певна? – спитала Льюїс. – Ти зможеш його вимкнути?

– Має бути неважко, – сказала Йогансен. – Це аварійна процедура, а не програма безпеки. Вони не захищена проти шкідливого коду.

– Шкідливого коду? – посміхнувся Бек. – То ти… станеш хакером?

– Так, – усміхнулася у відповідь Йогансен. – Схоже, що стану.

– Гаразд, – сказала Льюїс. – Здається, ми впораємося. Але я не хочу тиснути на вас. Почекаємо двадцять чотири години. Протягом цього часу ще можна все зважити. Якщо хтось передумає, скажіть мені наодинці або відправте листа. Я все відміню і ніколи нікому не скажу, хто це був.

Льюїс дала всім вийти з кімнати. Вона бачила, що, проходячи повз неї, вони всі усміхалися. Всі четверо. Вперше з того дня, як вони покинули Марс, усі знову стали собою. Вона вже тоді зрозуміла, що ніхто не передумає.

Вони поверталися до Марса.

•••

Усі знали, що Брендан Гатч скоро керуватиме місіями.

Він сходив щаблями NASA настільки швидко, наскільки це було можливо у величезній інертній організації. Його мали за старанного працівника, а його майстерність і лідерські якості бачили усі підлеглі.

Брендан щодня був за старшого в Центрі управління польотами з першої ночі до дев’ятої ранку. Своєю тривалою бездоганною роботою на цьому місці він безсумнівно мав заслужити на підвищення. Вже зараз його призначили другим керівником польоту «Ареса-4», і він мав чудові шанси стати основним для «Ареса-5».

– Центр, це Зв’язок, – почувся голос у навушниках.

– Кажіть, Зв’язок, – відповів Брендан. Вони сиділи в одній кімнаті, але протоколу переговорів по радіо дотримувалися постійно.

– Незаплановане повідомлення про зміну стану польоту.

«Гермес» знаходився на відстані дев’яноста світлових секунд, тож вести з ними голосові переговори було непрактично. В усіх випадках, крім зв’язку для телебачення, екіпаж «Гермеса» ще довго мусив розмовляти з Центром за допомогою текстових повідомлень.

– Зрозумів, – сказав Брендан. – Читайте вголос.

– Я… не розумію, що це, Центр, – прозвучала стурбована відповідь. – Це не стандартне повідомлення про стан польоту, тут одне речення.

– Про що там ідеться?

– Тут сказано: «Г’юстон, знайте: в ракетника Річа Пернела око, як у орла».

– Що? – спитав Брендан. – Хто, в біса, такий Річ Пернел?

– Центр, це Телеметрія, – сказав інший голос.

– Кажіть, Телеметрія, – сказав Брендан.

– «Гермес» відхилився від курсу.

– Зв’язок, повідомте «Гермес» про відхилення. Телеметрія, підготуйте курс корекції…

– Не можу, Центр, – перервала його Телеметрія. – Це не відхилення. Вони змінили курс. Дані з приладів показують навмисний поворот на 27,812 градуса.

– Якого дідька? – Брендан затнувся. – Зв’язок, спитайте в них, якого біса?

– Зрозумів, Центр… відправив повідомлення. Мінімальний час очікування відповіді три хвилини чотири секунди.

– Телеметрія, це може бути відмовою приладів?

– Ніяк не може, Центр. Ми слідкуємо за ними через Супутники. Визначене положення співвідноситься зі зміною курсу.

– Зв’язок, перечитайте свої журнали, подивіться, що робила попередня зміна. Перевірте, може зміна курсу була запланована, а нам якимось дивом ніхто не сказав.

– Зрозумів, Центр.

– Наведення, це Центр, – сказав Брендан.

– Кажіть, Центр, – відповів диспетчер наведення.

– Вирахуйте, скільки вони можуть залишатися на цьому курсі перш, ніж зміна стане невідворотною. З якого моменту вони вже не зможуть перехопити Землю?

– Вже рахуємо, Центр.

– І хто-небудь, дізнайтеся, хто, в біса, такий цей Річ Пернел!

•••

Мітч гупнувся на диван у кабінеті Тедді. Він викинув ноги на кавовий столик і посміхнувся.

– Ти хотів мене бачити?

– Навіщо ти це зробив, Мітчу? – зажадав відповіді Тедді.

– Що зробив?

– Ти пречудово знаєш про що я кажу, чорт забирай.

– А, ти про заколот на «Гермесі», – невинно сказав Мітч. – Знаєш, а це непогана назва для фільму. «Заколот на «Гермесі». Звучить.

– Ми знаємо, що це ти, – твердо сказав Тедді. – Невідомо як, але ти надіслав їм той маневр.

– То доказів у тебе немає?

Тедді розлючено подивився на нього.

– Ні. Поки що немає, але ми працюємо над цим.

– Справді? – спитав Мітч. – Це найкраще, на що ти волієш витрачати час? Згадай, треба спланувати запуск припасів, і я вже мовчу про мандрівку Вотні до Скіапареллі. У нас повні руки роботи.

– Тут ти правий, роботи в нас повно, біс його бери! – скипів Тедді. – Після твого вибрику, ми змушені це робити.

– Мого гаданого вибрику, – сказав Мітч, піднявши палець. – Я так розумію, Енні заявить пресі, що ми вирішили вдатися до цього ризикованого маневру? І мовчатиме про заколот?

– Звичайно, – сказав Тедді. – Інакше ми виглядатимемо ідіотами.

– То я так розумію, що всі зіскочили з гачка? – посміхнувся Мітч. – не можна звільняти людей за те, що вони втілюють рішення NASA. Навіть Льюїс в порядку. Про який заколот мова? І Вотні, можливо, виживе. Скрізь одні щасливі кінці!

– А може статися так, що ти вб’єш отак увесь екіпаж, – заперечив Тедді. – Ти хоч подумав про це?

– Хто б не відправив їм той маневр, – сказав Мітч, – усього лише передав інформацію. Рішення діяти за цим планом прийняла Льюїс. Якби вона дозволила емоціям втрутитися у прийняття рішення, то була б паршивим командиром. А вона аж ніяк не паршивий командир.

– Якщо я коли-небудь зможу довести, що це був ти, я знайду як тебе звільнити, – попередив Тедді.

– Аякже, – знизав плечима Мітч. – Але якби я не був готовий на ризик заради порятунку життів, то… – він подумав якусь мить. – Певно, я був би тобою.