Марсіянин

РОЗДІЛ 8

– Доброго дня і дякуємо, що приєдналися, – сказала Кеті Ворнер на камеру. – В сьогоднішньому випуску «Життя Марка Вотні» на CNN ви почуєте: кілька ПКД за останні дні… що вони можуть означати? Наскільки в NASA просунулися в розробці рятувальної операції? І як усе це вплине на підготовку «Ареса-4»?

– Сьогодні до нас приєднався доктор Венкат Капур, керівник марсіянської програми NASA. Докторе Капур, дякуємо вам, що прийшли.

– Я радий бути тут сьогодні, Кеті, – сказав Венкат.

– Докторе Капур, – сказала Кеті. – За Марком Вотні зараз стежать більше, ніж за будь-ким іншим у Сонячній системі, чи не так?

Венкат кивнув.

– NASA точно стежить за ним найбільше. Усі дванадцять наших супутників знімають місце його перебування, коли тільки можуть. Обидва супутники Європейського космічного агентства роблять те саме.

– Загалом, як часто ви отримуєте нові знімки?

– Щокілька хвилин. Інколи трапляються перерви, спричинені особливостями орбіт супутників. Але цього вистачає, щоб слідкувати за його ПКД.

– Розкажіть нам про ті останні ПКД.

– Ну, – сказав Венкат, – здається, він готує марсохід №2 до тривалої подорожі. На сол 64 він витяг акумулятор з іншого марсохода і закріпив його в саморобних саквах. Наступного дня він розібрав чотирнадцять сонячних панелей і закріпив їх на даху марсохода.

– А тоді він трохи покатався, чи не так? – підкинула Кеті.

– Саме так. Спершу трохи безладно близько години, а тоді прямо до Дому. Певно, він його випробовував. Наступного дня він від’їхав на чотири кілометри і знов повернувся. На нашу думку, це був ще один пробний виїзд. Тоді, останні кілька днів, він завантажував припаси.

– Гм, – сказала Кеті, – більшість аналітиків погоджуються, що єдиний шанс на порятунок Марка в тому, щоб дістатися «Ареса-4». Гадаєте, він дійшов того ж висновку?

– Можливо, – сказав Венкат. – Він не знає, що ми за ним наглядаємо. З його точки зору, «Арес-4» – його єдина надія.

– Гадаєте, він збирається вирушити незабаром? Здається, що він готується до подорожі.

– Сподіваюсь, що ні, – сказав Венкат. – на тому місці зараз немає нічого, крім АПМ. Жодних припасів. Подорож буде дуже довгою і непевною, і він покине безпечний Дім.

– Навіщо йому ризикувати?

– Зв’язок, – сказав Венкат. – Щойно діставшись АПМ, він зможе зв’язатися з нами.

– Це було б добре, хіба ні.

– Встановити зв’язок було б чудово. Але подолати тридцять дві сотні кілометрів до «Ареса-4» неймовірно ризиковано. Ми б воліли, щоб він сидів на місці. Якби ми могли з ним говорити, то обов’язково сказали б йому про це.

– Але ж він не може сидіти на місці довіку, правда? Врешті, йому доведеться дістатися АПМ.

– Не обов’язково, – сказав Венкат. – ЛРР наразі проводить різні експерименти з АСМ, щоб той зміг здійснити короткий політ після посадки.

– Я чула, що цю ідею відкинули як надто небезпечну, – сказала Кеті.

– Першу пропозицію відкинули. З того часу велися пошуки безпечніших способів її втілення.

– До запланованої дати запуску «Ареса-4» залишилось лише три з половиною роки. Чи достатньо цього для розробки й випробування вдосконалень АСМ?

– Не можна сказати напевне. Але, якщо ви пам’ятаєте, апарат для посадки на Місяць ми за сім років створили з нуля.

– Чудовий приклад, – посміхнулася Кеті. – То які зараз шанси на успіх?

– Гадки не маю, – сказав Венкат. – Але ми зробимо все, щоб доправити його додому живим.

•••

Мінді нервово озирала кімнату для нарад. В цілому своєму житті вона так гостро не відчувала себе пішаком. Доктор Капур, що знаходився на чотири щаблі вище за неї в ієрархії, сидів по ліву руку від неї.

Поруч з ним сидів Брюс Ен, директор ЛРР. Він прилетів до Г’юстона з Пасадени тільки заради цієї зустрічі. Він ніколи не витрачав дорогоцінний час намарне, тому і зараз блискавично стукав пальцями по клавіатурі. Темні мішки під його очима змусили Мінді замислитись, наскільки ж він насправді перевтомлений.

Мітч Гендерсон, керівник місії «Арес-3», гойдався вперед-назад у своєму кріслі з бездротовим навушником в одному вусі. На нього передавали потік переговорів з Центру управління. Він був не на варті, але постійно отримував інформацію про неї.

Енні Монтроуз увійшла до кімнати, на ходу набираючи повідомлення. Не зводячи очей з телефону, вона спритно пройшла кімнатою, обминаючи людей і крісла, і сіла на своє звичне місце. Мінді відчула напад заздрості, спостерігаючи за директором зі зв’язків з громадськістю. Та мала все, чого прагнула Мінді: впевненість, красу, загальну повагу в NASA.

– Як справи сьогодні? – спитав Венкат.

– Беее, – сказала Енні, відкладаючи телефон убік. – Тобі слід уникати фраз на кшталт «повернути його живим». Людям це нагадує про те, що він може загинути.

– Гадаєш, вони можуть про це забути?

– Ти спитав моєї думки. Не подобається – іди під три чорти.

– Ти така тендітна квітка, Енні. Як ти взагалі стала директоркою зі зв’язків з громадськістю?

– Холера його знає, – сказала Енні.

– Народ, – мовив Брюс. – Я мушу встигнути на літак до Лос-Анджелеса за три години. Тедді взагалі прийде чи як?

– Досить скиглити, Брюсе, – сказала Енні. – Ніхто з нас не хоче тут сидіти.

Мітч прикрутив гучність у навушнику і подивився прямо на Мінді.

– Пробачайте, а ви хто?

– Ем, – сказала Мінді. – Я Мінді Парк. Працюю в Супутниках.

– Ви директор чи хтось такий?

– Ні, я просто працюю в Супутниках. Я ніхто.

Венкат глянув на Мітча.

– Я призначив її стежити за Вотні. Вона дістає нам ті знімки.

– Отакої, – сказав Мітч. – не директор Нагляду за супутниками?

– Бобу є над чим працювати й без Марса. Мінді керує супутниками Марса і направляє їх на Марка.

– Чому саме вона? – спитав Мітч.

– Перш за все, це вона помітила, що він живий.

– Вона отримала підвищення просто тому, що знімки прийшли на її варті?

– Ні, – насупився Венкат. – Вона отримала підвищення, бо з’ясувала, що він живий. Не будь хамлом, Мітчу. Ти її засмучуєш.

Мітч звів брови догори.

– Не подумав. Пробач, Мінді.

Мінді дивилася на стіл, але спромоглася сказати «всегрзд».

До кімнати увійшов Тедді.

– Даруйте мені за спізнення.

Він сів на своє місце і витяг кілька тек з портфеля. Склавши їх рівненько, він розкрив верхню і вирівняв аркуші.

– Почнімо. Венкате, в якому стані Вотні?

– Живий і здоровий, – відповів Венкат. – Жодних змін після мого вранішнього листа.

– Що з РТГ? Громадськість ще не довідалася про нього? – спитав Тедді.

Енні нахилилася вперед.

– Тьху-тьху-тьху, – сказала вона. – Знімки доступні усім, але ми не зобов’язані публікувати наші висновки. Поки що ніхто не здогадався.

– Навіщо він його викопав?

– Я думаю, заради тепла, – сказав Венкат. – Він хоче поїхати на марсоході в тривалу подорож. Той використовує багато енергії на підтримку температури. РТГ може обігрівати марсохід, не тягнучи енергію акумуляторів. Насправді, це чудова думка.

– Наскільки це небезпечно? – спитав Тедді.

– Поки оболонки не пошкоджені, він цілком безпечний. Навіть якщо зовнішній корпус трісне, Марку нічого не загрожує, поки цілі капсули. Але якщо і капсули чогось не витримають, то він мрець.

– Сподіваймося, що цього не трапиться, – сказав Тедді. – ЛРР, як там ваші справи з АСМ?

– Ми запропонували план хтозна-коли, – сказав Брюс. – Ти відхилив його.

– Брюсе, – застеріг його Тедді.

Той зітхнув.

– АСМ не призначений для злету і горизонтального польоту. Додатковим паливом тут не зарадиш. Потрібен більший двигун, а часу на його розробку немає. Тож треба полегшити АСМ. Стосовно цього ми маємо пропозицію.

– АСМ може мати свою звичну масу під час першого спуску. Якщо зробити так, щоб тепловий щит і зовнішня обшивка віддалялися, екіпаж зможе скинути чимало ваги після посадки біля «Ареса-3» і отримати набагато легший корабель для перельоту до «Ареса-4». Зараз ми все підраховуємо.

– Повідомте, як дорахуєте, – сказав Тедді. Він розвернувся до Мінді. – Міс Парк, ласкаво просимо до вищої ліги.

– Сер, – відповіла Мінді. Вона намагалася не звертати уваги на клубок у горлі.

– Який зараз найбільший інтервал отримання зображень з Вотні?

– Гм, – сказала Мінді. – Кожні сорок одну годину трапляється сімнадцятихвилинна прогалина. Так орбіти розташовані.

– Ви маєте готову відповідь, – сказав Тедді. – Добре. Люблю організованих людей.

– Дякую, сер.

– Треба скоротити ту прогалину до чотирьох хвилин, – сказав Тедді. – Даю вам повний контроль над траєкторіями супутників і корекціями орбіт. Зробіть це.

– Так, сер, – сказала Мінді, гадки не маючи, як це виконати.

Тедді подивився на Мітча.

– Мітчу, в листі ти писав, що маєш щось термінове?

– Так, – сказав Мітч. – Скільки ще ми будемо приховувати усе від екіпажу «Ареса-3»? Вони усі вважають Вотні мертвим. Їхній моральний стан жалюгідний.

Тедді глянув на Венката.

– Мітчу, – сказав Венкат. – Ми все обговорили…

– Це ви все обговорили, – урвав його Мітч. – Вони думають, що втратили товариша. Вони спустошені.

– А якщо вони дізнаються, що покинули його? – спитав Венкат. – Їм полегшає?

Мітч тицьнув пальцем у стіл.

– Вони заслуговують на те, щоб знати. Гадаєте, командир Льюїс не впорається з правдою?

– Йдеться про їхній моральний стан, – сказав Венкат. – Зараз вони можуть зосередитися на поверненні додому…

– Це моя парафія, – сказав Мітч. – Це я вирішую, як буде краще для екіпажу. І я кажу, що вони мусять знати.

Після кількох хвилин тиші усі звернули очі на Тедді.

Той трохи подумав.

– Вибач, Мітчу, але тут я підтримаю Венката, – сказав він. – Втім, щойно ми розробимо план порятунку, то одразу сповістимо «Гермес» про все. Має бути якась надія, інакше немає сенсу розповідати їм.

– Маячня, – буркнув Мітч, схрестивши руки. – Суцільна маячна.

– Знаю, що ти засмучений, – спокійно сказав Тедді. – Ми все виправимо, щойно буде якийсь план порятунку Вотні.

Тедді перечекав кілька секунд, перш ніж продовжити.

– Гаразд, ЛРР працює над варіантом порятунку, – він кивнув у бік Брюса. – Але він буде частиною «Ареса-4». Як Марк проживе до того часу? Венкате?

Венкат розкрив теку і глянув на листок всередині.

– Кожен відділ двічі перевірив життєздатність своїх систем. Ми досить упевнені, що Дім пропрацює чотири роки. Тим паче, з людиною всередині, яка залагоджуватиме проблеми, якщо вони з’являтимуться. Але з їжею виходу немає. Все просто – ми повинні відправити йому припаси.

– А що там з підготовчими запусками «Ареса-4»? – спитав Тедді. – Посадіть їх біля «Ареса-3».

– Ми так і думали, – підтвердив Венкат. – Халепа в тому, що початковий план передбачав початок запусків з припасами аж через рік від сьогодні. Вони ще не готові.

– На політ до Марса в найкращі часи потрібні вісім місяців. З точки зору взаємного розташування Землі й Марса, зараз часи не найкращі. Розрахунки кажуть, що знадобляться дев’ять місяців. Якщо припустити, що Марк скоротив свої порції, їжі йому вистачить ще на триста п’ятдесят днів. Це означає, що ми повинні спорядити припаси до запуску за три місяці. У ЛРР ще навіть не починали.

– Буде сутужно, – мовив Брюс. – на підготовку запуску припасів потрібні шість місяців. Все влаштовано так, щоб видати одразу кілька апаратів, а не клепати один у поспіху.

– Вибач, Брюсе, – сказав Тедді. – Знаю, що прошу забагато, але ти мусиш знайти якийсь спосіб.

– Ми його знайдемо, – сказав Брюс. – Але самої лиш понаднормової праці знадобиться казна-скільки.

– Починайте. Я знайду вам гроші.

– Ще нам потрібен носій, – сказав Венкат. – Єдиний спосіб доправити апарат до Марса за нинішнього положення планет – це витратити достобіса палива. Ми маємо лиш одну ракету, здатну на це. Це «Дельта-9», що стоїть зараз на старті й готується вивести «Іґл-Ай-3» до Сатурну. Ми мусимо її вкрасти. Я розмовляв з ULA – вони не встигнуть вчасно зробити ще одну.

– Команда «Іґл-Ай-3» сказиться з люті, але нехай, – сказав Тедді. – Ми перенесемо їхній запуск, якщо ЛРР вчасно підготує апарат.

Брюс потер очі.

– Зробимо усе, що зможемо.

– Він помре з голоду, якщо не зробите, – сказав Тедді.

•••

Венкат сьорбнув кави й насупився на монітор. Місяць тому пити каву о дев’ятій вечора ще здавалося йому неприпустимим. Зараз вона стала необхідним пальним. Графіки роботи, розподіл фінансування, перестановки одних проектів, повне позбавлення ресурсів інших… він в цілому своєму житті не вдавався до стількох фокусів.

– NASA – це велика організація, – друкував він. – Вона погано реагує на раптові зміни. Єдина причина того, що ми зараз хоч якось просуваємося вперед – це розпачливі обставини. Люди разом, без колотнечі між відділами, роблять усе, на що спроможні, аби врятувати Марка Вотні. Я не можу передати, яка це рідкість. Навіть так, операція коштуватиме десятки, а може й сотні мільйонів доларів. Самі тільки вдосконалення АСМ є цілим проектом, над яким працює безліч людей. Сподіваюся, зацікавленість громадськості полегшить Вам завдання. Ми дуже вдячні за Вашу постійну підтримку, конгресмене, і сподіваємося, що ви зможете переконати комітет виділити додаткові кошти, які нам так потрібні.

Його перервав стук у двері. Піднявши погляд, він побачив Мінді. Вона була вдягнена в спортивні штани й футболку, а волосся недбало зав’язала в хвоста. Мода не витримувала понаднормових робочих годин.

– Вибачте, що турбую, – сказала Мінді.

– То нічого, – сказав Венкат. – Мені якраз потрібна перерва. Як справи?

– Він вирушив у дорогу, – сказала вона.

Венкат згорбився у кріслі.

– А може, це ще одне випробування?

Вона похитала головою.

– Він їхав прямо від Дому дві години, вийшов на коротеньку ПКД, а тоді їхав ще дві години. Скоріше за все, ПКД була потрібна для заміни акумулятора.

Венкат важко зітхнув.

– Може, це якийсь триваліший тест? з ночівлею чи що?

– Він від’їхав на сімдесят шість кілометрів від Дому, – сказала Мінді. – Якби це була ночівля, хіба не залишився б він десь на відстані пішого переходу?

– Залишився б, – сказав Венкат. – Чорт. Наші команди продумали кожен припустимий сценарій. Він ніяк не зможе дістатися «Ареса-4» за цих умов. Ми не бачили, щоб він завантажував генератор кисню чи відновлювач води. Для тривалої подорожі йому бракує елементарного життєзабезпечення.

– Не думаю, що він прямує до «Ареса-4», – сказала Мінді. – А якщо і так, то він обрав дивний шлях.

– Невже? – сказав Венкат.

– Він прямує на південний-південний захід. А кратер Скіапареллі на південний схід від нього.

– О, тоді може ще є надія, – сказав Венкат. – І що він зараз робить?

– Підзаряджається. Розклав на землі усі панелі, – сказала Мінді. – Останнього разу йому знадобилося на це дванадцять годин. Я хотіла втекти додому трохи поспати, якщо можна.

– Звісно, давай. Побачимо, що він робитиме завтра. Може, він поїде назад, до Дому.

– Може, – невпевнено сказала Мінді.

•••

– Ласкаво просимо назад, – сказала Кеті в камеру. – Ми розмовляємо з Маркусом Вашингтоном з Поштової служби США. Отож, містере Вашингтон, як я розумію, через місію «Арес-3» в історії Поштової служби дещо сталося вперше. Чи можете ви пояснити це нашим глядачам?

– Аякже, – сказав Маркус. – Усі два місяці вважали Марка Вотні загиблим. За цей час Поштова служба випустила в обіг пам’ятні марки, щоб його вшанувати. Ми надрукували двадцять тисяч і розіслали до поштових відділень усієї країни.

– А тоді виявилося, що він живий, – сказала Кеті.

– Так, – сказав Маркус. – Ми не друкуємо марки з людьми прижиттєво. Тому ми зупинили друк і відкликали марки, але тисячі вже були продані.

– Таке траплялося раніше? – спитала Кеті.

– Ні. Жодного разу за всю історію Поштової служби.

– Гадаю, вони зараз коштують добру копійчину.

Маркус посміхнувся.

– Можливо. Але, як я вже сказав, продали вже кілька тисяч. Тобто, ці марки рідкісні, але не надто.

Кеті захихотіла, а тоді звернулася до камери.

– Ми розмовляли з Маркусом Вашингтоном з Поштової служби Сполучених Штатів. Якщо ви маєте пам’ятну марку з зображенням Марка Вотні, бережіть її. Дякуємо, що завітали, містере Вашингтон.

– Дякую, що запросили, – сказав Маркус.

– Наш наступний гість – доктор Ірен Шилдс, психолог місій «Арес». Докторе Шилдс, вітаємо на нашій програмі.

– Дякую, – сказала Ірен, поправляючи мікрофончик на одязі.

– Чи знаєте ви Марка Вотні особисто?

– Звичайно, – сказала Ірен. – Я готувала щомісячні психічні оцінки кожного члена екіпажу.

– Що ви можете розповісти про нього? Про його особистість, його тип мислення?

– Ну, – сказала Ірен, – він дуже розумний. Звісно, вони всі такі. Але він особливо винахідливий і чудово вирішує проблеми.

– Це може врятувати йому життя, – вставила Кеті.

– Справді, – погодилась Ірен. – Також, він маю дуже добру вдачу. Зазвичай бадьорий, з прекрасним почуттям гумору. Завжди має жарт напоготові. За кілька місяців до запуску, екіпаж подолав щільний графік виснажливих випробувань. Усі виявляли ознаки стресу і поганого настрою. Марк не став виключенням, але він виказував своє внутрішнє напруження тим, що іще густіше сипав жартами й усіх веселив.

– Здається, він приємний парубок, – сказала Кеті.

– Так і є, – сказала Ірен. – Його відібрали до складу місії за його особистість. Команда «Ареса» мала провести разом тринадцять місяців. Ключ до загального успіху полягав у товариській сумісності. Марк не просто добре вписується в будь-яку соціальну групу, він є каталізатором того, що уся група працює краще. Його «смерть» стала жахливим ударом по екіпажу.

– І вони й досі вважають його мертвим, так? Екіпаж «Ареса-3»?

– На жаль, так, – підтвердила Ірен. – Нагорі вирішили не розповідати їм, принаймні, поки що. Впевнена, що дійти такого рішення їм було нелегко.

Кеті почекала якусь мить, а тоді сказала:

– Гаразд. Ви знаєте, я мушу це спитати: що зараз коїться в його голові? Як така людина, як Марк Вотні, реагує на подібну ситуацію? Покинутий, самотній, без жодної звістки про те, що ми намагаємося його врятувати?

– Не можна бути певним, – сказала Ірен. – Найбільша загроза – це втрата надії. Якщо він вирішить, що шансів немає, то опустить руки.

– То зараз усе нібито добре? – спитала Кеті. – Видно, що він старанно працює. Готує марсохід до тривалої подорожі й випробовує його. Він збирається зустріти «Арес-4» на місці посадки.

– Це одна інтерпретація, – сказала Ірен.

– Є й інші?

Ірен обережно підібрала слова, перш ніж заговорила.

– Коли люди дивляться в обличчя смерті, вони хочуть, щоб їх почули. Вони не хочуть помирати на самоті. Можливо, він просто хоче дістатися до радіообладнання АПМ, щоб поговорити з кимось перед смертю.

– Якщо він втратив надію, то не піклуватиметься про виживання. Усе, чого він прагнутиме – дістатися до радіо. Після того, він, можливо, вибере легший вихід, аніж голод. Серед медичних припасів місій «Арес» є й морфій у кількості, достатній для летальної дози.

Після кількох секунд цілковитої тиші у студії, Кеті повернулася до камери.

– Ми повернемося після короткої перерви.

•••

– Як ся маєш, Венку? – долинув глос Брюса з динаміків на столі Венката.

– Здоров, Брюсе, – сказав Венкат, друкуючи щось на клавіатурі. – Дякую, що звільнив для мене трохи часу. Я хотів поговорити про запуск припасів.

– Про що ж іще. Що надумав?

– Нехай ми здійснимо бездоганну м’яку посадку. Як Марк про це дізнається? І як він знатиме, де шукати?

– Ми про це думали, – сказав Брюс. – Є кілька думок.

– Я нашорошив обидва вуха, – сказав Венкат, зберігши документ і закривши ноутбук.

– Ми все одно пошлемо йому систему зв’язку, так? Можна увімкнути її після посадки. Вона передаватиме на частоті марсоходів і скафандрів. І сигнал має бути сильним. Марсоходи створені для переговорів лише з Домом і одне з одним; передбачалося, що джерело сигналу знаходитиметься в радіусі двадцяти кілометрів. Приймачі на них не дуже чутливі. А в скафандрах ще гірші. Але якщо сигнал буде сильним, то і такі згодяться. Щойно посадивши апарат, ми встановимо його точні координати з супутників, а тоді передамо їх Марку, щоб він поїхав і підібрав припаси.

– Але він, певно, не прослуховує ефір, – сказав Венкат. – Чого б він мусив це робити?

– І про це ми теж думали. Ми скинемо оберемок яскраво-зелених стрічок, достатньо легких, щоб розлетітися навкруги, навіть у марсіянській атмосфері. На кожній стрічці надрукуємо: «МАРКУ! ВВІМКНИ РАДІО». Ми зараз працюємо над механізмом випуску стрічок під час посадки. Звісно, найкраще скинути їх з висоти в тисячу метрів над поверхнею.

– Мені подобається, – сказав Венкат. – Йому тільки й треба, що помітити хоч одну. Якщо він помітить зелену стрічку, то вже напевно роздивиться з усіх боків.

– Венку, – сказав Брюс. – Якщо він поведе свій Вотнімобіль до «Ареса-4», усе це стане марним. Тобто, ми можемо посадити апарат і там, але…

– Але там він не матиме Дому, правильно, – сказав Венкат. – Але одна проблема за раз. Дай мені знати, коли механізм випуску тих стрічок буде готовий.

– Гаразд.

Закінчивши дзвінок, Венкат розкрив ноутбук і повернувся до роботи. Мінді Парк надіслала листа. «Вотні знов у дорозі».

•••

– Постійно їде прямо, – сказала Мінді, показуючи на монітор.

– Бачу, – сказав Венкат. – Безперечно, він ніяким боком не прямує до «Ареса-4». Хіба обминає якусь природну перешкоду?

– Там немає чого обминати, – сказала Мінді. – Це ж Ацидалійська рівнина.

– А це що, сонячні панелі? – спитав Венкат, вказуючи на екран.

– Так, – сказала Мінді. – Як завжди, проїхав дві години, ПКД, проїхав ще дві. Він вже за сто п’ятдесят кілометрів від Дому.

Обидва дивилися на екран.

– Стривай… – сказав Венкат. – Бути не може…

– Що? – спитала Мінді.

Венкат схопив ручку і кілька папірців.

– Давай його координати і координати Дому.

Мінді глянула на екран.

– Теперішнє положення… 28,9 градусів північної широти, 29,6 західної довготи, – натиснувши кілька клавіш, вона відкрила інший документ. – Дім: 31,2 градуси північної широти, 28,5 західної довготи. Що ви побачили?

Венкат дописав координати.

– Ходімо зі мною, – кинув він, швидко вийшовши з кімнати.

– Ем, – запнулася Мінді, наздогнавши його. – Куди ми йдемо?

– До вашої кімнати відпочинку, – сказав Венкат. – у вас же там ще висить карта Марса на стіні?

– Аякже, – сказала Мінді. – Але то просто плакат з сувенірної лавки. У мене є детальні цифрові мапи на комп’ютері…

– Не згодяться. Я не зможу на них креслити, – сказав Венкат. Тоді, повернувши коридором до кімнати відпочинку, він показав на карту на стіні. – А на цій зможу.

Кімната відпочинку стояла порожня, за виключенням одного комп’ютерного техніка, що сьорбав каву. Він стурбовано подивився на Венката і Мінді, що увірвалися всередину.

– О, тут навіть є координатна сітка, – сказав Венкат. Підглядаючи з папірця, він пальцем знайшов місце, а тоді намалював там хрестик. – Це Дім, – сказав він.

– Гей, – сказав технік. – Ви розмальовуєте наш плакат?

– Я вам новий подарую, – відказав Венкат, не озираючись. Тоді він намалював ще один хрестик. – Це його нинішнє положення. Дай лінійку.

Мінді озирнулася навколо. Лінійки ніде не було, тож вона схопила блокнот техніка.

– Гей! – запротестував технік.

Використовуючи довшу сторону блокнота, Венкат провів лінію через Дім і теперішнє положення марсохода, продовживши її далі. Тоді він відступив на крок.

– Так і є! Он куди він подався! – захоплено сказав Венкат.

– Ох, – сказала Мінді.

Лінія пройшла просто через центр жовтого кружечка, позначеного на карті.

– «Пасфайндер»! – сказала Мінді. – Він їде до «Пасфайндера»!

– Еге ж! – сказав Венкат. – Оце вже щось певне. Марк десь за вісімсот кілометрів від нього. Він може доїхати туди й назад з тими припасами, що має.

– І привезти з собою «Пасфайндер» і марсохід «Соджернер», – додала Мінді.

Венкат витяг телефон.

– Ми втратили зв’язок з «Пасфайндером» у 1997 році. Якби його запустити знову, то можна буде поговорити. Можливо, йому тільки й треба, що протерти сонячні панелі. Навіть якщо проблема і складніша, то він же інженер! – додав Венкат, набираючи номер. – Лагодити – його робота!

Посміхнувшись чи не вперше за кілька тижнів, він приклав телефон до вуха і дочекався відповіді.

– Брюсе? Це Венкат. Щойно все змінилося. Вотні поїхав до «Пасфайндера». Так! Я знаю! Розшукай усіх, хто працював над ним і тягни їх до ЛРР. Я вилітаю першим рейсом.

Закінчивши розмову, він посміхнувся до карти.

– Ох і Марк, ох і підступний же й головатий падлючий син!