Марсіянин

РОЗДІЛ 23

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 476

Гадаю, що можу це подолати.

Я на самому краєчку бурі. Її розміри і напрям руху мені не відомі. Але вона рухається, а це я вже можу обернути на свою користь. І мені не треба десь тинятися й вивчати її поведінку. Вона сама прийде до мене.

Буря – це просто пил у повітрі. Вона не пошкодить марсоходи. Я можу подумки називати її «часткова втрата енергії». Я перевірив учорашній вихід енергії – 97 відсотків від оптимального. Тож зараз навколо 3-відсоткова буря.

Я мушу рухатися вперед і мушу відновлювати кисень. Ось мої дві головні мети. Я витрачаю 20 відсотків загальної кількості енергії на відновлення кисню (коли зупиняюся на «провітрювання»). Якщо я заїду до 81-відсоткової частини бурі, то опинюся в справжній халепі. Я переведу весь кисень, навіть якщо витрачатиму на його відновлення усю енергію, яку матиму. Це фатальний сценарій. Але насправді він стане фатальним набагато раніше. Енергія мені потрібна, щоб рухатись, бо інакше я застрягну на місці, поки буря не мине чи не розвіється. Я вона може тривати місяцями.

Що більше енергії я виробляю, то більше я маю її для руху. За ясного неба я витрачаю на це 80 відсотків усього її запасу і так долаю 90 кілометрів за сол. Тож зараз, маючи 3-відсоткові втрати, я долатиму на 2,7 кілометра менше, ніж міг би.

Я можу дозволити собі втрачати трохи відстані, яку долаю за сол. Часу я маю вдосталь, але мені не можна надто заглиблюватися в бурю, інакше я ніколи звідти не виїду.

Мені щонайменше треба їхати швидше за неї. Якщо я зможу обігнати бурю, то зможу й маневрувати навколо неї, не даючи себе впіймати. Тому важливо знати, як швидко рухається вона.

Я можу дізнатись про це, просидівши тут один сол, а тоді порівняти завтрашній вихід енергії з сьогоднішнім. Тільки й мороки, що порівнювати їх в один і той же час. Тоді я дізнаюся швидкість бурі, виражену у відсотках втрати енергії.

Але треба ж з’ясувати і її форму.

Пилові бурі великі. Вони можуть простягатися на тисячі кілометрів у діаметрі. Тож для того, щоб її обминути, треба спочатку вирішити, куди мені їхати. Найкраще мені буде рухатись перпендикулярно лінії руху бурі в той бік, де вона слабша.

Тож ось мій план:

Зараз я можу проїхати 86 кілометрів (бо не зміг учора зарядити акумулятори повністю). Завтра я збираюся залишити тут сонячну панель і проїхати 40 кілометрів на південь. Там я викину другу панель і проїду ще 40 кілометрів на південь. Так я матиму опорні пункти уздовж 80-кілометрового відтинку.

Наступного дня я поїду збирати ті панелі й інформацію про їх роботу. Порівнюючи, яку потужність вони видаватимуть в один і той же час у трьох різних місцях, я дізнаюся форму бурі. Якщо вона густіша на півдні, я обмину її з півночі. Якщо вона густіша на півночі, я рушу на південь.

Сподіваюся, що мені випаде південь. Скіапареллі від мене на південний схід. Північний варіант набагато збільшить загальний час моєї подорожі.

В моєму плані є невеличка складність: я ніяк не можу «записувати» потужність, яку видаватиме залишена мною панель. Я легко міг би сам стежити за нею і вести записи на комп’ютері марсохода, але мені потрібно щось таке, що можна було б залишити на місці й поїхати далі. Я не можу збирати ці дані на ходу. Мені потрібна інформація з різних місць в один і той самий час.

Тож сьогодні я гратимусь у навіженого вченого. Треба винайти щось для запису вихідної потужності. Щоб його можна було лишити разом з панеллю.

Коли я вже застряг тут на сьогодні, то розкладу панелі. Хоч акумулятори наснажу повністю.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 477

Я витратив учорашній і сьогоднішній день, але, здається, тепер я можу виміряти цю бурю.

Мені потрібен був спосіб реєструвати час дня і потужність кожної сонячної панелі. Одна панель залишиться зі мною, але решту дві я залишу на піску і поїду далеко від них. А вирішив проблему запасний скафандр, який я взяв із собою.

Скафандри мають камери, що записують усе, що бачать. Одна на правій руці (або на лівій, якщо астронавт шульга), а друга над склом шолому. Точний час горить у нижньому лівому кутку зображення, зовсім як на тремтячих домашніх відео, що знімав було тато.

В моєму наборі електротехніка лежать кілька вимірювачів потужності. Тож я подумав, чом би не створити свою систему реєстрації даних? Я просто зніматиму вимірювачі увесь день.

Саме це я й зробив. Коли я складався в дорогу, то впевнився, щоб усі мої набори й інструменти поїхали зі мною. Просто на випадок, якщо знадобиться полагодити марсохід у дорозі.

Спершу я видобув камери з запасного скафандра. Доводилося працювати обережно; я не хотів спаскудити скафандр, бо іншого запасного нема. Я повитягав камери й дроти, що вели до їхніх карток пам’яті.

Я поклав один вимірювач у невеликий контейнер для зразків, а тоді приклеїв камеру з внутрішнього боку кришки. Коли я герметизував контейнер, камера належно записувала дані вимірювача.

Випробування я проводив, використовуючи живлення від марсохода. Звідки мій реєстратор братиме енергію, коли я покину його на поверхні? Він отримуватиме її через дроти від сонячної панелі площею два квадратні метри! Енергії вистачить з головою. Я також поклав у контейнер маленький акумулятор, щоб мій прилад міг перебути ніч (знову ж таки, я видобув його з запасного скафандра).

Наступною проблемою було тепло, а, точніше, його відсутність. Щойно я виношу будь-який предмет з марсохода, він починає стрімко охолоджуватися. А електроніка перестане працювати, якщо їй стане надто холодно.

Тож мені потрібне було джерело тепла. Мій набір електротехніка і тут мене виручив: резистори. Дуже багато резисторів. Вони нагріваються, бо не можуть інакше. Камері й вимірювачам потрібна лиш дрібка енергії, яку виробляє сонячна панель. Тож решта піде на резистори.

Я зробив і випробував два «реєстратори потужності» й переконався, що зображення записується, як і повинно.

Тоді я вийшов назовні. Від’єднавши дві сонячні панелі, я увімкнув до них свої реєстратори. Я дав їм радісно позаписувати відео якусь годину, а тоді заніс їх назад і перевірив результати. Вони чудово впоралися.

Скоро настане ніч. Завтра зранку залишу один реєстратор тут і рушу на південь.

Поки я працював, генератор кисню теж не стояв дарма (чом би й ні?). Тож я маю повно кисню і готовий рушати.

Ефективність панелей сьогодні склала 92,5 відсотка. Порівняйте з учорашніми 97. Це доводить, що буря суне зі сходу на захід, бо вчора видимість була менша на сході.

Тож наразі кількість сонячного світла в цьому районі падає на 4,5 відсотка на сол. Якби я залишився тут ще на шістнадцять солів, то темрява вбила б мене.

Як добре, що я не збираюся тут лишатися.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 478

Сьогодні усе пройшло за планом, без гикавки. Я не знаю, чи заглиблююся в гущу бурі, чи виходжу з неї. Важко сказати, більше сьогодні світла чи менше, аніж учора. Людський мозок з усіх сил прагне абстрагуватися від такого.

Я залишив реєстратор на місці, звідки почав їхати сьогодні. Проїхавши 40 кілометрів на південь, я ненадовго вибіг назовні, щоб встановити інший. Зараз я подолав усі 80 кілометрів, порозкладав панелі для підзарядки і теж почав записувати дані про потужність.

Завтра доведеться проїхати у зворотному напрямку і позбирати реєстратори. Може бути небезпечно: я повертатимусь у район, напевне охоплений бурею. Але це виправданий ризик.

А я вже казав, що мене аж верне від картоплі? Я питаю, бо, Бог мені свідок, мене вже верне від картоплі. Якщо я коли-небудь повернуся на Землю, то куплю собі гарний затишний будиночок у західній Австралії. Бо західна Австралія на протилежному боці Землі від Айдахо.

Я завівся про це, бо сьогодні повечеряв звичайним упакованим раціоном. Я приберіг п’ять останніх до особливих нагод. Я з’їв одну з них двадцять дев’ять солів тому, коли вирушив до Скіапареллі, але геть забув з’їсти другу, коли подолав половину маршруту кілька солів тому. Тож я насолодився запізнілим бенкетом на честь подолання половини шляху.

До того ж, може і правильніше влаштувати його сьогодні. Хто знає, скільки часу я витрачу на те, щоб об’їхати цю бурю. А якщо я застрягну посеред неї і буду приречений померти, то спочатку з’їм усі підписані порції.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 479

Ви коли-небудь виїжджали не на ту швидкісну трасу? Тоді вам доводилося їхати до найближчого з’їзду, щоб розвернутися, але кожен сантиметр дороги вам був як розпечене вугілля під п’яти, бо ви віддалялися від місця, куди їхали.

Отаке я відчував увесь день. І от я знову там, звідки поїхав учора вранці. Тьху.

Їдучи сюди, я підібрав реєстратор, який залишив посередині шляху. І от щойно я заніс до марсохода той, що залишив тут вчора.

Обидва реєстратори зробили свою справу. Я завантажив з них відеозаписи на свій ноутбук і перемотав їх на полудень. Нарешті я мав дані про ефективність панелей з трьох точок уздовж 80-кілометрової лінії за один і той самий день.

Тож учора ополудні найпівнічніший реєстратор зафіксував 12,3 відсотка втрати ефективності, середній показав 9,5 відсотка, а марсохід визначив, що панелі втрачали 6,4 відсотка ефективності в найпівденнішому пункті спостережень. Картина вимальовується доволі ясна: буря від мене на північ. А раніше я встановив, що рухається вона на захід.

Тож я, певне, зможу обминути її, добряче заїхавши на південь, вона просуне північніше мене, а тоді я знов поверну на схід.

Нарешті добрі новини! Південний схід – це те, чого я бажав. Часу я втрачу небагато.

*Зітхання* Завтра доведеться їхати тією самою клятою дорогою втретє.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 480

Здається, я почав обганяти бурю.

Увесь день я їхав Першою Марсіянською трасою, і тепер я знов у своєму вчорашньому таборі. Завтра я почну рухатись уперед по-справжньому. Я проїхав скільки міг і став табором ще до обіду. Втрата ефективності панелей тут 15,6 відсотків. Якщо порівняти їх зі вчорашніми 17 відсотками, можна побачити, що поки я їду на південь, то маю можливість перегнати бурю.

Принаймні, я на це сподіваюся.

Буря, певно, має округлу форму. Зазвичай, вони усі такі. Але може бути, що я просто заїхав у якусь заглибину. В такому випадку, я вже все одно, що ґиґнув, ясно? Більше я нічого не можу вдіяти.

Дуже скоро я знатиму напевне. Якщо буря кругова, ефективність мусить рости кожен день, поки я знову не отримаю 100 відсотків. А щойно я їх отримаю, це означатиме, що я повністю виїхав з південної частини бурі і можу знову повернути на схід. Подивимось.

Якби бурі не було, я їхав би навпростець до своєї мети на південному сході. А поки я рухаюся тільки на південь, мета моя наближається не так швидко. Я долаю 90 кілометрів за день, як завжди, але наближаюся до Скіапареллі лиш на 37, бо Піфагорові так заманулося. Не знаю, коли я нарешті втечу від бурі й зможу знову націлитися прямо на Скіапареллі. Але одне відомо напевне: мій план прибути туди на сол 494 приречений.

Сол 549. Саме тоді вони повернуться за мною. Якщо я не встигну, то проведу решту свого дуже короткого життя тут. А ще ж треба встигти переробити АПМ.

Фуух.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 482

«Провітрювання». Час відпочинку і роздумів.

Щоб відпочити, я прочитав вісімдесят сторінок «Зла під сонцем» Аґати Кристі з колекції електронних книжок Йогансен. Гадаю, що вбивця – Лінда Маршал.

Що ж до роздумів, то я міркував над тим, коли вже в біса обмину цю бурю.

Я і досі щодня їду на південь; і досі помітна втрата енергії (хоч і не збільшується). Кожного такого жалюгідного дня я наближаюся до АПМ лиш на 37 кілометрів замість 90. Дратує мене.

Був подумав, чи не пропустити «провітрювання». Я міг би проїхати ще кілька днів, перш ніж скінчився б мій кисень, а втекти від бурі зараз дуже важливо. Але врешті я вирішив цього не робити. Я добряче випереджаю бурю і можу дозволити собі нікуди не їхати один день. І я не знаю, чи допомогли б ті кілька днів. Хтозна, наскільки буря тягнеться на південь?

Ну, NASA має знати. Певно, на Землі її показують у випусках новин. Може хтось навіть створив сайт на кшталт www.dyvitsia-iak-mark-wotni-pomyraie.com. Тож зараз близько ста мільйонів людей знають, наскільки далеко на південь простяглася ця буря.

Але я не один з них.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 484

Нарешті!

Нарешті я видерся з тієї клятущої бурі. Сьогоднішній вихід енергії склав 100 відсотків. Повітря вільне від пилу. Оскільки буря суне перпендикулярно напрямку мого руху, то це значить, що я виїхав з найпівденнішої частини хмари пилу (це якщо буря кругова. Бо коли ні, то капець).

Від завтра я можу їхати прямо до Скіапареллі. Це добре, бо я втратив немало часу, проїхавши 540 кілометрів на південь. Обминаючи бурю, я катастрофічно відхилився від курсу.

Втім, знайте, що усе не так погано. Я заїхав добряче вглиб плато Меридіана, і дороги тут набагато рівніші за побиту й передовбану поверхню Аравійської землі. Скіапареллі звідси майже точно на схід, і, коли мій секстант і Фобос не брешуть, до нього мені лишилося подолати 1030 кілометрів.

Враховуючи «провітрювання» і виходячи з плану долати 90 кілометрів за сол, я дістануся туди на сол 498. Насправді, це не так погано. Замалим не марковбивча буря спромоглася затримати мене лиш на чотири соли.

Я все одно матиму ще сорок чотири соли на ті модифікації АПМ, які задумали в NASA.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 487

Мені спало на думку, що я маю цікаву можливість. Кажучи «можливість», я маю на увазі «Опортьюніті».

Я так сильно збився з дороги, що тепер марсохід «Опортьюніті» геть недалечко, десь за 300 кілометрів від мене. Я можу дістатися туди десь за чотири соли.

Ото вже спокуса. Якби я зміг використати його радіо, то знову мав би зв’язок з людством. Хлопці з NASA постійно підказували б моє точне положення і найвигідніший курс, попередили б мене, якби на мене сунула інша пилова буря, та й просто наглядали б за мною.

Але чесно кажучи, мене приваблює зовсім не це. Мені остогидло бути самому, дідько його загреби! Відремонтувавши «Пасфайндер», я звик розмовляти з Землею. Ця можливість щезла, коли я притулив дриль не до того верстака, і тепер я знову сам. Тепер я можу покласти цьому край за якихось чотири соли.

Але це ірраціональна, дурна думка. Від АПМ мене відділяють лиш одинадцять солів. Навіщо звертати з дороги, щоб видобути з піску ще один задрипаний марсохід, який можна перетворити на сяку-таку рацію, коли за кілька тижнів я матиму новеньку, цілком робочу систему зв’язку?

Тож хоч мене і спокушає те, що я на відстані кинутого камінця від іншого марсохода (ох і засмітили ми цю планету, га?), їхати по нього нерозумно.

Крім того, я і так вже спаплюжив чимало майбутніх історичних місць.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 492

Треба ще подумати про спальню.

Зараз я можу її розкласти лише тоді, коли я всередині марсохода. Вона приєднується до шлюзу, тож я не можу вийти назовні, поки вона розгорнута. В дорозі це не важливо, бо я все одно мушу складати її. Але коли я дістанусь АПМ, то їхати вже не буде куди. Кожен цикл надимання й спускання спальні випробовує її шви на міцність (це я дізнався на власній шкурі, коли репнув Дім), тож буде краще, якщо я знайду спосіб тримати її розгорнутою.

Дідькова бабця. Я щойно зрозумів, що справді вірю в те, що зможу дістатися АПМ. Втямили? Я отак просто теревенив про те, що робитиму після того, як доїду туди. Наче це раз плюнути. Я просто заскочу до Скіапареллі і потусуюся там коло АПМ.

Непогано.

Хай там як, більше шлюзів я не маю. Один у марсоході, один у причепі – і це все. Вони намертво встановлені на своїх місцях, тож я не можу просто зняти один з них, і приліпити його до спальні.

Але я можу зашити спальню повністю. Навіть не треба буде нічого мудрувати. У шлюзі є пола, яку можна розгорнути і затулити нею вхід. Пам’ятаєте, частина спальні, що з’єднується зі шлюзом, раніше була частиною надувного намету, який служив засобом порятунку на випадок порушення герметичності в марсоході. Небагато з нього було б користі, якби він герметично не затулявся.

На жаль, як і більшість аварійних засобів, та пола не призначена для повторного використання. Суть полягала в тому, що люди мусили закритися в наметі, а тоді решта екіпажу прибула б на місце пригоди на іншому марсоході й урятувала б їх. Екіпаж робочого марсохода від’єднав би намет від пробитого і прикріпив би його до свого. Тоді вони розрізали б шов зі свого боку і врятували б товаришів.

Щоб команда завжди мала таку можливість, правила місії забороняли перебувати в марсоході більш, як трьом людям одночасно і використовувати будь-який марсохід, якщо хоч один з них не повністю справний.

Тож мій геніальний план такий: коли я дістануся АПМ, то спальня перестане бути спальнею. Я триматиму в ній генератор кисню і регулятор атмосфери. А спатиму в причепі. Хитро, га?

В причепі повно місця. Я ледь навпіл не перервався, щоб воно там з’явилося. Надувний дах дає стояти прямо. Площа підлоги невелика, але стеля доволі висока.

Крім того, матеріал спальні має отвори з хлипаками, за що спасибі конструкції Дому, бо ці хлипаки раніше були в його покритті, поки я його не вирізав і не вшив у намет (а хлипаки там, до речі, з потрійним резервуванням). У NASA хотіли, щоб Дім можна було надимати ззовні, якби з’явилась потреба.

Врешті-решт, я зашию всередину спальні генератор кисню і регулятор атмосфери і з’єднаю їх з причепом трубками, щоб вони мали спільну атмосферу, а дріт живлення проведу всередині однієї з трубок. Марсохід стане складом (бо слідкувати за параметрами руху вже не треба буде), а причеп геть спорожніє. Так я і отримаю постійну спальню. Також я зможу перетворити її на майстерню, де робитиму що там придумають у NASA з тими шматками АПМ, які я зможу пропхати крізь шлюз.

Звісно, якщо виникнуть якісь проблеми з регулятором атмосфери чи генератором кисню, я муситиму розрізати спальню, щоб їх дістатися. Але я пробув тут вже 492 соли і вони чудово працювали увесь цей час, тож я прийму ризик.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 497

Завтра я дістануся входу до Скіапареллі!

Звісно, якщо нічого не станеться. Але хіба під час цієї місії бодай що-небудь ішло не так, га? (Сарказм).

Сьогодні день «провітрювання», та цього разу я заради нього не зупинюся. Я так близько до Скіапареллі, що майже відчуваю його на смак. Мабуть, на смак він як пісок, але не про те мова.

Звісно, це не кінець маршруту. Від входу до кратера ще три соли дороги до АПМ, але бісів чуб! Я майже приїхав.

Здається, я вже навіть бачу край кратера. Він чорті-де попереду і може навіть бути, що мені ввижається. До нього 62 кілометри, тож коли я його і бачу, то ледь-ледь.

Завтра, щойно дістанусь кратера Входу, я поверну на південь і спущуся до чаші Скіапареллі «Пандусом». Я швиденько порахував і вирішив, що його нахил доволі безпечний. Перепад висоти від краю кратера до дна чаші 1,5 кілометра, а Пандус щонайменше 45 кілометрів завдовжки. Це дає нахил у два градуси. Не проблема.

Завтра я опущуся так низько, як ніколи раніше!

Стривайте, я перефразую…

Завтра надвечір я піду на дно!

Ні, це теж звучить не дуже…

Завтра вночі я побуваю в улюбленій дірці Джованні Скіапареллі!

Визнаю, це я вже навмисне.

•••

Упродовж мільйонів років край кратера потерпав від нескінченних нападів вітру. Той потроху точив його кам’янистий гребінь, як ріка, що прорізає гірський кряж. Минули еони, і нарешті вітер вищербив край кратера.

Утворена вітром область високого тиску тепер мала стічний канал. З кожною наступною тисячею років пробій розширювався чимраз більше. Через нього до кратера сипалися часточки пилу й піску.

Нарешті настала рівновага. Купа піску зросла настільки, що зрівнялася з рівнем поверхні за межами кратера. Тепер вона не могла рости вгору, а лише в боки. Ухил витягався в довжину, поки знову не настала рівновага, що визначалася складною взаємодією незчисленних крихітних часточок і їх здатністю зберігати вугласту форму. Так народився Пандус.

Погода допомогла дюнами й пустелею. Метеорити, що утворювали нові кратери неподалік, допомогли камінням і валунами. Форма схилу стала неправильною.

Сила тяжіння зробила своє. Пандус із часом утрамбувався. Але він влігся нерівномірно. Різні речовини стискалися по-різному. Одні ділянки стислися до міцності каміння, тоді як інші залишилися м’якими, мов тальк.

Хоч середній ухил пандуса і був невеликим, його поверхня була посіченою і вкрай нерівною.

Досягши кратера Входу, єдиний житель Марса направив свою машину в чашу Скіапареллі. Складна форма поверхні пандуса стала для нього несподіванкою, але з виду була не гіршою за ту місцевість, яку він вже звик долати.

Він обминав менші дюни і обережно перевалював через більші. Кожен поворот, кожен спуск чи підйом, кожен камінь на своєму шляху він оцінював наперед. Він продумував кожну зміну курсу і зважував альтернативні маршрути.

Але цього було недостатньо.

Під час спуску звичайним з виду схилом, колесо марсохода з’їхало з невидимого гребеня. Щільний, твердий ґрунт раптом обернувся м’яким порохом. Але оскільки уся поверхня була вкрита щонайменше п’ятьма сантиметрами пилу, то на ній не було жодних помітних ознак раптової зміни.

Переднє ліве колесо марсохода вгрузло в породу. Від раптового нахилу заднє праве колесо повністю відірвалося від поверхні. У свою чергу, це перенесло ще більше ваги на заднє ліве колесо, яке теж зісковзнуло зі своєї оманливої опори в порохоподібну породу.

Перш ніж мандрівник устиг зреагувати, марсохід перекинувся на бік, і панелі, складені на даху посипалися з нього, мов гральні карти.

Марсохід потяг приєднаний буксирним водилом причеп за собою. Буксирний гак викрутило так, що міцний композит зламався, мов галузка. Трубки, якими були з’єднані дві машини, також порвалися. Причеп пірнув прямо вперед у сипку породу і перекинувся на свій надувний дах, здригнувшись від раптової зупинки.

Марсоходу пощастило менше. Він котився схилом униз, а мандрівником підкидало всередині, мов ганчіркою в пральній машині. За двадцять метрів м’який порох змінився твердішим піском, і марсохід нарешті завмер.

Він застиг на боці. Хлипаки, до яких раніше вели трубки визначили раптове зменшення тиску і перекрилися. Кабіна залишилась герметичною.

Мандрівник поки що був живий.