Марсіянин

РОЗДІЛ 19

– Привіт, Меліссо… – сказав Роберт. – Сигнал доходить? Ти мене бачиш?

– Чітко і ясно, котику, – сказала командир Льюїс. – Передача відео стабільна.

– Сказали, що я маю п’ять хвилин, – сказав Роберт.

– Краще, ніж нічого, – сказала Льюїс. Літаючи у своїй каюті, вона обережно торкнулася перегородки, щоб залишитися в кадрі. – Приємно цього разу бачити тебе не в записі.

– Ага, – посміхнувся Роберт. – Затримка майже не помітна. Хочу сказати, що волів би, аби ти летіла додому.

Льюїс зітхнула.

– Я теж, котику.

– Зрозумій мене правильно, – швидко додав Роберт. – Я розумію, чому ти це робиш. Але, з егоїстичної точки зору, я сумую за своєю дружиною. Гей, ти що, літаєш?

– Що? – сказала Льюїс. – А, так. Корабель зараз не крутиться. Немає штучної гравітації.

– Чому?

– Бо за кілька днів ми стикуємося з «Тайян Шенем». Не можна обертатися під час стикувань.

– Ясно, – сказав Роберт. – То як там справи на кораблі? Ніхто тобі не допікає?

– Ні, – Льюїс похитала головою. – Це хороший екіпаж, мені з ними пощастило.

– Ох, мало не забув! – сказав Роберт. – Я надибав чудове поповнення для нашої колекції.

– Невже? І що ж ти знайшов?

– Першодрук восьмитрекового запису «Кращих хітів» ABBA. Не розпакований.

Очі Льюїс розширилися.

– Справді? Диск 1976-го чи, може, якесь перевидання?

– 1976-й на всі боки.

– Ого! Яка знахідка!

– Знаю! Правда ж?

•••

Зупинившись біля телетрапу, літак струснув їх востаннє.

– О боги, – сказав Венкат, розминаючи шию. – Це найдовший переліт в моєму житті.

– Мм, – сказав Тедді і потер очі.

– Принаймні, до Цзюцюаня ми вирушаємо аж завтра, – простогнав Венкат. Чотирнадцяти з половиною годин польоту за один день з мене досить.

– Не надто розслабляйся, – сказав Тедді. – Нам ще проходити митницю, де напевне доведеться заповнювати купу бланків, бо ми посадовці американського уряду… Мине ще кілька годин, перш ніж ми зможемо прилягти.

– Гаааадство.

Забравши ручну поклажу, вони попленталися до виходу з літака разом з рештою стомлених мандрівників.

«Термінал 3» Пекінського міжнародного аеропорту відлунював какофонією, що панує в усіх великих терміналах. Венкат і Тедді попрямували до довгої черги під імміграційною службою, тим часом як громадяни Китаю пішли до пунктів спрощеного контролю.

Венкат став у чергу, а Тедді, що примостився за ним, оглянув термінал у пошуках крамниці. Зараз він радо привітав би кофеїн у будь-якій формі.

– Перепрошую, джентльмени, – пролунав іззаду чийсь голос.

Вони обернулися і побачили молодого китайця в джинсах і тенісній футболці.

– Мене звуть Су Бінь Бао, – сказав він бездоганною англійською. – Я співробітник Китайського національного космічного управляння. Я буду вашим гідом і перекладачем під час вашого перебування в Китайській Народній Республіці.

– Приємно познайомитися, містере Су, – сказав Тедді. – Я Тедді Сандерс, а це доктор Венкат Капур.

– Нам треба поспати, – одразу сказав Венкат. – Будь ласка, відвезіть нас до готелю, щойно ми пройдемо митницю.

– Я можу зробити краще, – посміхнувся Су. – Ви – офіційні гості Китайської Народної Республіки. Вам дозволено не проходити митницю. Я можу відвезти вас до готелю негайно.

– Я люблю вас, – сказав Венкат.

– Ми дякуємо Китайській Народній Республіці, – додав Тедді.

– Я передам, – посміхнувся Су Бінь.

•••

– Гелено, кохана моя, – говорив Фоґель своїй дружині. – Сподіваюся, в тебе все добре?

– Так, – сказала вона. – Все гаразд. Але я сумую за тобою.

– Вибач.

– Що вже зробиш, – знизала плечима вона.

– Як там наші мавпенята?

– Діти здорові. – Вона посміхнулась. – Еліза закохалася в новенького хлопця з її класу, а Віктора взяли воротарем до шкільної команди.

– Чудово! – сказав Фоґель. – Я бачу, що ти в Центрі управління. Невже в NASA не здатні передати сигнал у Бремен?

– Вони могли б, – сказала вона. – Але їм було легше привезти мене до Г’юстона. Безкоштовна відпустка у Сполучених Штатах. Хіба можна відмовлятися?

– Дуже вправно. А як там моя матір?

– Настільки добре, наскільки можна, – сказала Гелена. – Бувають хороші дні, бувають погані. Вона мене не впізнала минулого разу, як я її навідувала. Може, це й на краще. Їй не доводиться так хвилюватися за тебе, як мені.

– Їй не стало гірше? – спитав він.

– Ні, вона десь у тому ж стані, в якому була, коли ти відлітав. Лікарі певні, що ти застанеш її, коли повернешся.

– Добре, – сказав він. – Я переживав, що то міг бути останній раз, коли я її бачив.

– Алексе, – мовила Гелена. – Ти там у безпеці?

– Наскільки це можливо, – сказав він. – Корабель в бездоганному стані, а коли ми підберемо «Тайян Шень», то отримаємо всі припаси, що знадобляться нам до кінця подорожі.

– Будь обережним.

– Буду, кохана моя, – пообіцяв Фоґель.

•••

– Ласкаво просимо до Цзюцюаня, – сказав Ґо Мін. – Сподіваюся, ви долетіли без пригод?

Су Бінь перекладав слова Ґо Міна, поки Тедді займав друге за зручністю місце в кімнаті для спостереження. За склом він бачив Центр управління польотами Цзюцюаня. Він неймовірно нагадував такий же центр у Г’юстоні, тільки Тедді не розумів китайського тексту на великих екранах.

– Так, дуже дякую, – сказав Тедді. – Гостинність вашого народу просто неперевершена. Приватний літак, яким ми прилетіли сюди, лиш вигідно підкреслив це.

– Моїм людям дуже сподобалося працювати з вашою передовою командою, – сказав Ґо Мін. – Минулий місяць був дуже цікавим. Встановлення американського апарата на китайський носій – здається, таке відбувається вперше.

– Це ще раз доводить, – сказав Тедді, – що любов до науки однаково притаманна усім культурам.

Ґо Мін кивнув.

– Мої люди особливо відзначали ставлення до роботи вашого співробітника, Мітча Гендерсона. Він повністю їй відданий.

– Він просто скалка в дупі, – сказав Тедді.

Су Бінь помовчав, але врешті таки переклав.

Ґо Мін засміявся.

– Вам можна так казати, – сказав він. – Але не мені.

•••

– То поясни ще раз, – казала Емі, Бекова сестра. – Чому ти мусиш виходити в космос?

– Мені, скоріше за все, і не доведеться, – пояснював Бек. – Я тільки маю бути готовим до цього.

– Чому?

– На випадок, якщо апарат не зможе з нами стикуватися. Коли щось піде не так, моїм завданням стане вийти назовні і схопити його.

– Хіба не можна, щоб «Гермес» підлетів до нього ближче?

– Нізащо, – сказав Бек. – «Гермес» велетенський. Він не придатен до дрібного маневрування.

– Але чому це мусиш бути саме ти?

– Бо я спеціаліст з ПКД.

– Я думала, що ти лікар.

– Так і є, – сказав Бек. – Кожен має по кілька спеціальностей. Я лікар, біолог і спеціаліст з ПКД. Командир Льюїс також геолог. Йогансен – сисадмін і технік реактора. І так далі.

– А той красень… Мартінез? – спитала Емі. – Що він робить?

– Пілотує АСМ і АПМ, – сказав Бек. – А ще він одружений, і в нього дитина, розпусна ти розлучнице.

– Гаразд. А Вотні? Що він робив?

– Він наш інженер і ботанік. І не говори про нього в минулому часі.

– Інженер? Як Скотті в «Зоряному шляху»?

– Приблизно, – сказав Бек. – Він усе лагодить.

– Закладаюся, це йому дуже згодилося там.

– Ага, не кажи.

•••

Китайці облаштували кімнату для нарад, щоб американці могли в ній працювати. Тісне приміщення за мірками Цзюцюаня вважалося розкішним. Венкат працював над розподіленням бюджету, тож коли всередину ввійшов Мітч, він був радий відволіктися.

– Дивний вони народ, ці китайські ботани, – сказав Мітч, падаючи на стілець. – Але роблять хороші ракети.

– Добре, – сказав Венкат. – Що там з кріпленнями на апараті й носії?

– Повністю сумісні, – сказав Мітч. – у ЛРР бездоганно дотрималися вказаних вимог. Сідає, мов рукавичка на руку.

– Може, тебе щось не влаштовує чи турбує? – спитав Венкат.

– Аякже. Мене турбує те, що я з’їв учора ввечері. Здається, там було чиєсь око.

– Я впевнений, що жодних очей там не було.

– Інженери приготували страву спеціально для мене, – сказав Мітч.

– Тоді там могло бути й око, – сказав Венкат. – Вони тебе ненавидять.

– Чому?

– Бо ти хамло, Мітчу, – сказав Венкат. – Гаркаєш на всіх. Завжди.

– Твоя правда. Але щойно «Гермес» прийме апарат, нехай вони хоч опудало моє спалять, мені все одно.

•••

– Помахай таткові, – сказала Марисса, махаючи Девідовою рукою перед камерою. – Помахай таткові!

– Він занадто малий, щоб розуміти, що відбувається, – сказав Мартінез.

– Подумай, як він хизуватиметься на гральному майданчику, коли підросте, – сказала вона. – «Мій татко був на Марсі. А твій?»

– Так, це буде дуже круто, – погодився він.

Марисса продовжувала махати Девідовою рукою. Девіду ж, здавалось, набагато цікавіша інша рука, якою він активно колупався в носі.

– Значить, – сказав Мартінез, – ти сердишся.

– Хіба видно? – спитала Марисса. – Я намагалася приховати це.

– Ми з тобою разом з п’ятнадцятирічного віку. Я знаю, коли ти сердишся.

– Ти добровільно вирішив продовжити місію на п’ятсот тридцять три дні, – сказала вона. – Йолоп.

– О, – сказав Мартінез. – Я так і подумав, що причина в цьому.

– Коли ти повернешся, твій син вже в садок ходитиме. І не матиме про тебе жодних спогадів.

– Знаю, – сказав Мартінез.

– Мені доведеться чекати ще п’ятсот тридцять три дні, щоб лягти з кимось у ліжко!

– Мені теж, – захищався він.

– Я увесь час хвилюватимуся за тебе, – додала вона.

– Так, – сказав він. – Пробач.

Вона глибоко вдихнула.

– Ми це переживемо.

– Ми це переживемо, – погодився він.

•••

– Ласкаво просимо на передачу «Життя Марка Вотні». Сьогодні з нами керівник марсіянської програми, Венкат Капур. Він говоритиме з Китаю через супутник. Докторе Капур, дякую, що приєдналися до нас.

– Я радий бути з вами, – сказав Венкат.

– Отож, докторе Капур, розкажіть нам про «Тайян Шень». Навіщо запускати апарат з Китаю? Чому він не може злетіти зі Штатів?

– «Гермес» не виходитиме на земну орбіту, – сказав Венкат. – Він лиш пролітатиме повз нас на шляху до Марса. І його швидкість просто величезна. Нам потрібна ракета, спроможна не просто подолати силу земного тяжіння, а й зрівнятися з «Гермесом» у швидкості. Лише «Тайян Шень» достатньо потужний, щоб зробити це.

– Розкажіть нам про сам апарат.

– Ми дуже квапилися, – сказав Венкат. – в ЛРР мали всього тридцять днів, щоб його зібрати. Вони мусили зробити його якомога безпечнішим і ефективнішим. Загалом, це оболонка, наповнена їжею та іншими припасами, обладнана звичайними маневровими двигунами для супутників. Оце і все.

– І цього достатньо, щоб долетіти до «Гермеса»?

– До «Гермеса» його віднесе «Тайян Шень». Маневрові двигуни потрібні тільки для корекції курсу і стикування. А ще в ЛРР не мали часу на систему наведення, тож апаратом керуватиме людина-пілот.

– І хто цей пілот? – спитала Кеті.

– Майор Рік Мартінез, пілот «Ареса-3». Коли апарат наблизиться до «Гермеса», він візьме керування на себе і заведе його до порту стикування.

– А що як виникнуть якісь негаразди?

– На «Гермесі» є спеціаліст з ПКД, доктор Кріс Бек. Він одягне скафандр і весь час буде напоготові. Якщо доведеться, він буквально схопить апарат руками і підтягне його до порту.

– Звучить якось ненауково, – засміялася Кеті.

– Хочете більше ненаукового? – посміхнувся Венкат і собі. – Якщо апарат не зможе пристикуватися, Бек розкриє його в космосі й перенесе припаси до шлюзу.

– Наче повернеться з ринку з повними торбами? – спитала Кеті.

– Саме так, – відповів Венкат. – За нашими розрахунками, він зможе перенести все за чотири рази. Але це крайній випадок. Проблем зі стикуванням не передбачається.

– Здається, ви про все подбали, – посміхнулася Кеті.

– Ми мусимо дбати про все, – сказав, Венкат. – Бо як вони не отримають ці припаси… Ну, вони їм дуже потрібні.

– Дякуємо, що знайшли час відповісти на наші питання, – сказала Кеті.

– Завжди приємно поговорити, Кеті.

•••

Батько Йогансен крутився на стільці, не знаючи, що сказати. За мить, він витяг з кишені хустинку і витер піт з лисіючої голови.

– А що як ракета до вас не долетить? – спитав він.

– Намагайся не думати про погане, – сказала Йогансен.

– Твоя мати так рознервувалася, що не змогла прийти.

– Вибачте, – пробурмотіла Йогансен, опустивши очі.

– Вона не їсть, вона не спить і весь час недобре почувається. Мені не небагато краще. Як вони можуть примушувати тебе до такого?

– Мене не примушували, тату, я зголосилась добровільно.

– Як ти могла зробити таке своїй матері? – добивався він.

– Вибач, – бурмотіла Йогансен. – Вотні – мій товариш. Я не можу залишити його помирати.

Він зітхнув.

– Якби ж то ми виховали в тобі більше егоїзму.

Вона тихо захихотіла.

– Як я взагалі потрапив до такого становища? Я керівник регіонального відділу з продажу на паперовій фабриці. Чому моя донька в космосі?

Йогансен знизала плечима.

– Ти завжди тяглася до науки, – сказав він. – Це було прекрасно. Відмінниця. Зналася з ботанистими хлопцями, занадто боязкими, щоб щось утнути. Жодних тобі вибриків. Кожен батько мріє про таку доньку.

– Дякую, тату, я…

– Але тоді ти сіла на велетенську бомбу, яка зажбурнула тебе на Марс. Я кажу буквально.

– Якщо точно, – виправила вона, – то ракета лиш вивела нас на орбіту. А на Марс нас доправили ядерні іонні двигуни.

– Оце набагато краще!

– Тату, зі мною нічого поганого не станеться. Скажи це мамі.

– А хіба воно допоможе? – сказав він. – Поки ти повернешся, вона в сотню вузлів зав’яжеться.

– Знаю, – сказала Йогансен. – Але…

– Що? Але що?

– Я не помру. Справді. Навіть якщо все піде шкереберть.

– Що ти таке говориш?

Йогансен наморщило чоло.

– Просто скажи мамі, що я не помру.

– Як? Я не розумію.

– Я не хочу розповідати як, – сказала Йогансен.

– Слухай, – сказав він, нахилившись до камери. – Я завжди поважав твої таємниці і твою незалежність. Я ніколи не пхав носа у твоє особисте життя, ніколи не намагався тебе контролювати. Тут я був зразковим, правда?

– Так.

– То дозволь мені рознюхати, що тут не так, і я обіцяю й надалі не втручатися в твої справи скільки мого віку. Що ти не договорюєш?

Вона замовкла на кілька секунд.

– Вони мають план.

– Хто?

– План є завжди, – сказала вона. – Вони продумують усе наперед.

– Що то за план?

– Вони обрали мене, щоб я вижила. Я наймолодша. Я маю необхідні навички, щоб дістатися назад живою. І я найменша, тож потребую найменше їжі.

– А що буде, як припаси не долетять, Бет? – спитав її батько.

– Помруть усі, окрім мене, – сказала вона. – Вони усі вип’ють по пігулці. Зроблять це одразу, щоб не переводити їжу. Командир Льюїс обрала мене, щоб я вижила. Сказала мені про це вчора. Не думаю, що в NASA про це знають.

– І припасів тобі вистачить, щоб повернутися на Землю?

– Ні, – сказала вона. – Ми маємо харчів на один місяць для шістьох людей. Я залишусь одна, тож мені вистачить їх на шість місяців. Зменшивши порції, я зможу розтягнути їх до дев’яти. Але на повернення корабель витратить сімнадцять.

– То як же ти виживеш?

– Припаси будуть не єдиним джерелом їжі, – сказала вона.

Його очі розкрилися ширше.

– О… Боже мій…

– Просто скажи мамі, що припасів вистачить, гаразд?

•••

Американські й китайські інженери разом раділи й кричали в Центрі управління в Цзюцюані.

Головний екран показував, як конденсаційний слід «Тайян Шеня» прошивав холодне небо над пустелею Ґобі. Корабель зник з неозброєних очей і помчав далі, на орбіту. Оглушливе ревіння стихло до гуркоту грому.

– Бездоганний запуск, – вигукнув Венкат.

– Звичайно, – сказав Чжу Тао.

– Ви, хлопці, справді нас виручили, – сказав Венкат. – І ми дуже вдячні!

– Природно.

– І ви отримали місце на «Аресі-5». Усі виграли.

– Ммм.

Венкат скоса подивився на Чжу Тао.

– Щось ви не дуже щасливі.

– Я чотири роки працював над «Тайян Шенем», – сказав він. – Як і сила-силенна інших дослідників, науковців та інженерів. Усі вкладали душу в будівництво, поки я вів нескінченну політичну битву за фінансування. Нарешті, ми створили прекрасний апарат. Найбільший, найміцніший непілотований апарат за всю історію. А тепер він лежить на складі. І ніколи не злетить. Державна рада не виділить коштів на ще один такий носій.

Він повернувся до Венката.

– Ми могли внести фундаментальний внесок в наукові дослідження. А тепер це просто доставка харчів. Ми пошлемо китайського тайконавта на Марс, але хіба він привезе звідти якісь наукові результати, яких не змогли б привезти інші астронавти? Ця операція – суцільна втрата для знання людства.

– Ну, – обережно сказав Венкат. – Зате це суцільний виграш для Марка Вотні.

– Ммм, – сказав Чжу Тао.

•••

– Відстань 61 метр, швидкість 2,3 метра на секунду, – сказала Йогансен.

– Жодних проблем, – сказав Мартінез, прикипівши очима до екранів. Один показував зображення з камери порту стикування «А», інший – безперервний потік даних телеметрії апарата.

Льюїс плавала позаду крісел Йогансен і Мартенеза.

По радіо долинув голос Бека.

– Є візуальний контакт.

Повністю одягнений, він стояв у шлюзі №3 (в магнітних черевиках) з відкритим зовнішнім люком. Незграбний маневровий ранець на його спині дозволив би йому вільно пересуватися в космосі, якби виникла потреба. Страхова линва була намотана на котушку на стіні шлюзу.

– Фоґелю, – сказала Льюїс у мікрофон. – Ти на місці?

Фоґель стояв у ще герметичному шлюзі №2, теж у скафандрі, але без шолома.

– Ja, на місці й готовий, – відповів він. Він мав вийти назовні, якби довелося рятувати Бека.

– Гаразд, Мартінезе, – сказала Льюїс. – Заводь.

– Так точно, командир.

– Відстань 43 метри, швидкість 2,3 метра на секунду, – повідомляла Йогансен.

– Усі показники в нормі, – доповів Мартінез.

– Апарат трохи обертається, – сказала Йогансен. – Відносна швидкість 0,05 обертів на секунду.

– Поки менше 0,3, нічого страшного, – сказав Мартінез. – Система захоплення впорається з цим.

– Апарат повністю в межах досяжності вручну, – повідомив Бек.

– Прийнято, – сказала Льюїс.

– Відстань 22 метри, швидкість 2,3 метра на секунду, – сказала Йогансен. – Кут нормальний.

– Трохи його пригальмую, – сказав Мартінез і дав команду апарату.

– Швидкість 1,8… 1,3… – повідомляла Йогансен. – 0,9… зупинилася на 0,9 метра на секунду.

– Відстань? – спитав Мартінез.

– Дванадцять метрів, – відповіла Йогансен. – Швидкість тримається на 0,9 метра на секунду.

– Кут?

– Підходить.

– Тоді починаємо автоматичне захоплення, – сказав Мартінез. – Іди до татка.

Апарат помалу підлетів до порту стикування. Його стріла для захоплення, довгий трикутний металевий прут, увійшла в лійку порту, ковзнувши її стінкою. Щойно вона досягла затягувального механізму, автоматична система затиснула стрілу і потягла її всередину, одночасно повертаючи й вирівнюючи апарат відносно порту. Кілька разів почулася луна від гучного брязкання, після чого комп’ютер доповів про успішне захоплення.

– Стикування завершено, – сказав Мартінез.

– Тримається міцно, – сказала Йогансен.

– Беку, – сказала Льюїс. – Тобі виходити не доведеться.

– Зрозумів, командире, – сказав Бек. – Закриваю шлюз.

– Фоґелю, повертайся всередину, – наказала вона.

– Прийнято, командире, – відгукнувся він.

– Тиск у шлюзі сто відсотків, – доповів Бек. – Повертаюся всередину… Зайшов.

– Теж зайшов, – сказав Фоґель.

Льюїс натиснула кнопку:

– Г’юст… Цзюцюань, стикування з апаратом завершено. Без ускладнень.

З динаміків почувся голос Мітча.

– Радий чути, «Гермес». Повідомте про стан усіх припасів, коли перенесете їх на борт і оглянете.

– Зрозуміли, Цзюцюань, – сказала Льюїс.

Вона зняла навушники й повернулася до Мартінеза з Йогансен.

– Розвантажте апарат і поскладайте припаси. Я допоможу Беку і Фоґелю зняти скафандри.

Мартінез і Йогансен попливли проходом до порту стикування «А».

– Ну, – сказав він, – кого б ти з’їла першим?

Вона кинула на нього лютий погляд.

– Просто я думаю, що смакував би найбільше, – продовжував він, напруживши зігнуту руку. – Поглянь. Суцільні міцні м’язи.

– Це не смішно.

– Вирощений в екологічно чистому середовищі. Годований добірною кукурудзою.

Вона похитала головою і рвонула проходом вперед.

– Та чого ти? Я думав, тобі подобається мексиканська кухня!

– Я тебе не слухаю! – гукнула вона у відповідь.