Марсіянин

РОЗДІЛ 6

Венкат Капур повернувся до свого кабінету, впустив портфель на підлогу і повалився у шкіряне крісло. Якусь хвилину він дивився у вікно. Його кабінет у Будівлі 1 мав панівний вид на чималий парк посеред комплексу споруд Космічного центру імені Джонсона. За парком аж до озера Мад-Лейк виднілися десятки розкиданих тут і там будівель.

Кинувши погляд на екран комп’ютера, він помітив сорок сім непрочитаних електронних листів, що вимагали негайної уваги. Нехай чекають. Сьогодні день жалоби. Сьогодні день пам’яті Марка Вотні.

У своїй промові Президент звеличував мужність і самопожертву Вотні, а також рішучість дій командира Льюїс, завдяки яким решта команди врятувалася. Командир з екіпажем теж сказали з глибокого космосу кілька прощальних слів про свого загиблого товариша через систему далекого зв’язку «Гермеса». Їм залишалося летіти ще десять місяців.

Керівник управління також виголосив промову, нагадавши усім, що космічні польоти неймовірно небезпечні, але ніхто й думки не має про те, щоб відступити, ледь угледівши загрозу.

Венката спитали, чи не хоче й він сказати що-небудь, але він відмовився. Навіщо? Вотні загинув. Теплі слова керівника марсіянської програми його вже не повернуть.

– Все гаразд, Венку? – почувся з дверей знайомий голос.

Венкат розвернувся в кріслі.

– Та наче, – відповів він.

Тедді Сандерс зняв ниточку зі свого в усьому іншому бездоганного костюма.

– Ти міг би й сказати кілька слів.

– Я не хотів. Ти знаєш.

– Так, знаю. Я теж не хотів. Але я керівник NASA. Від мене цього чекають. Ти точно в порядку?

– Так, переживу.

– Добре, – сказав Тедді, поправляючи манжети. – Тоді повернімося до роботи.

– Гаразд, – знизав плечима Венкат. – Почнімо з того, що ти виділиш мені трохи супутникового часу.

Тедді зітхнув і притулився до стіни.

– Знову ти своєї.

– Так, – сказав Венкат. – Знову своєї. В чому заковика?

– Добре, розкажи мені, що саме ти хочеш знайти?

Венкат нахилився вперед.

– «Арес-3» провалився, але ми можемо використати щось із його обладнання. Кошти виділили на п’ять місій. Гадаю, ми зможемо переконати Конгрес ухвалити шосту.

– Не знаю, Венку…

– Усе просто, Тедді, – тиснув Венкат. – Вони евакуювалися на сол 6. Там припасів майже на цілу місію. Шоста місія коштуватиме якусь дрібку від повної вартості. Зазвичай для підготовки місця потрібні чотирнадцять заготівельних запусків. Можливо, ми доповнимо ті запаси за три. Або й два.

– Венку, там гуляла піщана буря і вітер у 175 км/год. Там усе понівечене.

– Для цього мені й потрібні супутники, – сказав Венкат. – з кількох знімків можна багато чого дізнатися.

– Що, наприклад? Думаєш, ми пошлемо людей на Марс, не маючи певності, що все бездоганно працює?

– Усе й не мусить працювати бездоганно, – швидко сказав Венкат. – Ми замінимо те, що поламано.

– Як ми зрозуміємо з фотографій, що саме там поламано?

– Це буде лиш перший крок. Вони евакуювалися, бо вітер загрожував АПМ, але Дім здатен витримати ще й не таку екзекуцію. Він, певно, і досі цілий. Достатньо буде одного погляду. Якщо він тріснув, то його розірвало й повалило. А якщо він стоїть, то всередині теж усе ціле. І марсоходи теж міцні. Вони можуть витримати будь-яку марсіянську бурю. Дай лиш мені глянути, Тедді, це все, чого я прошу.

Тедді підійшов до вікна й обвів очима обширну територію.

– Знаєш, ти не один, кому потрібен супутниковий час. Скоро почнуться запуски припасів для «Ареса-4». Нам треба зосередитися на кратері Скіапареллі.

– Я не розумію, Тедді. Що тут складного? – спитав Венкат. – Я розповідаю, як ми можемо забезпечити собі додаткову місію. У нас на орбіті Марса дванадцять супутників; я впевнений, що ти можеш на кілька годин виділити мені один чи два. Я перешлю тобі розклад вікон, під час яких кожен з них дивитиметься на область «Ареса-3» під потрібним кутом…

– Річ не в супутниковому часі, Венку, – урвав його Тедді.

Венкат закляк.

– Але… тоді… що…

Тедді повернувся до нього.

– Ми – публічна організація. У нас немає секретної чи захищеної інформації.

– То й що?

– Будь-який знімок одразу стане доступний громадськості.

– То й що з того?

– Тіло Марка Вотні лежатиме за двадцять метрів від Дому. Може, його частково занесло піском, але воно все-таки на поверхні, а з грудей у нього стирчить антена. Це буде видно на будь-яких знімках.

Погляд Венката помалу наповнився люттю.

– І через це ти відхиляв мої запити два місяці?

– Венку, послухай…

– Ти серйозно, Тедді? – сказав Венкат. – Хвилюєшся за наш публічний образ?

– Одержимість ЗМІ смертю Марка Вотні нарешті почала спадати, – спокійно сказав Тедді. – Два місяці поганої преси. Сьогоднішній день пам’яті став для людей підсумковим, і ЗМІ візьмуться за інші новини. Менш за все нам потрібно накручувати їх знову.

– І що ж тоді робити? Тіло ж не розкладатиметься. Він там лежатиме довіку.

– Не довіку, – сказав Тедді. – За рік природних погодних умов його занесе піском повністю.

– Рік? – сказав Венкат, зводячись на ноги. – Безглуздя. Не можна заради цього чекати цілий рік.

– Чому ж ні? «Арес-4» в найближчі п’ять років нікуди не полетить. Часу вдосталь.

Венкат глибоко вдихнув і на хвилинку задумався.

– Гаразд, подумай ще про таке: всі співчувають родині Вотні. «Арес-6» міг би забрати його тіло назад. Ми не оголошуватимемо це метою місії, але ясно дамо всім знати, що це – важливий пункт програми. Якщо подати це так, у Конгресі нас підтримають. Але тоді не можна чекати цілий рік. За рік людям стане байдуже.

Тедді потер підборіддя.

– Гм…

•••

Мінді Парк дивилася в стелю. Роботи в неї було небагато. Нічні зміни доволі нудні. Лиш безперервний потік кави на давав їй заснути.

Нагляд за супутниками на орбіті Марса здавався захоплюючою пропозицією до того, як вона сюди перейшла. Але супутники здебільшого дбали про себе самі. Її роботою виявилося розсилання свіжих знімків електронною поштою.

– Магістр з інженерної механіки, – бурмотіла вона. – А працюю в цілодобовому фотоательє.

Вона сьорбнула ще кави.

Вогник на екрані сповістив про те, що черговий набір зображень готовий. Вона перевірила ім’я адресата. Венкат Капур.

Вона зберегла зображення на внутрішньому сервері й підготувала листа для доктора Капура. Координати, які вона вписувала, виявилися знайомими.

– 31,2° пн.ш, 28,5° з.д… Ацидалійська рівнина… «Арес-3»?

Цікавість змусила її відкрити перший із сімнадцяти знімків.

Як вона й підозрювала, це була база «Ареса-3». Вона чула, що її збиралися дослідити. Трохи присоромившись, вона обшукала зображення, видивляючись тіло Марка Вотні. Згаявши хвилину, вона одночасно відчула полегшення і розчарування.

Тоді вона перейшла до решти зображень. Дім стояв неушкоджений; доктор Капур цьому зрадіє.

Вона піднесла філіжанку до губ і так заклякла.

– Ем… – мимрила вона стиха. – Гм…

Вона увійшла до внутрішньої мережі NASA і продивилася сторінку з подробицями про місії «Арес». Трохи пошукавши, вона набрала номер.

– Привіт, це Мінді Парк із Супутників. Де я можу знайти журнали «Ареса-3», бо щось ніде не видно? Ага… так… Добре… Дякую.

Посидівши ще трохи в мережі, вона нахилилася вперед. Раптом кава їй стала не потрібна.

Знову взявши слухавку, вона сказала:

– Алло, Безпека? Це Мінді Парк із Супутників. Мені потрібен контактний номер доктора Венката Капура для критичних ситуацій… Так, ситуація критична.

•••

Коли Венкат увійшов до кімнати, Мінді совалася на стільці. Просто так Директор марсіянської програми до команди нагляду за супутниками не заходив. А в джинсах і футболці не заходив ніколи.

– Це ти Мінді Парк? – спитав він з похмурістю людини, якій випало поспати не більше двох годин.

– Так, – відповіла вона тремтячим голосом. – Вибачте, що притягла вас сюди.

– Гадаю, на це була поважна причина. Отож?

– Гм, – сказала вона, опустивши очі. – Ну. Гм. Знімки, що ви замовили. Ем. Подивіться самі.

Він узяв собі стілець і сів поруч.

– Справа в тілі Вотні? Тому ти така збуджена?

– Ем, ні, – сказала вона. – Гм, ну… – вона скривилася від власної ніяковості й вказала на екран.

Венкат оглянув зображення.

– Здається, Дім цілий. Це добре. Сонячні панелі нібито в нормі. Марсоходи стоять на місці. Тарілки зв’язку немає, це зрозуміло. То через що ґвалт?

– Ну, – сказала вона, показуючи пальцем. – Через оце.

Венкат нахилився ближче. Поруч із домом, біля марсоходів на піску біліли два кружечки. – Гм. Схоже на покриття Дому. Може, не такий він і цілий? Гадаю, ці шматки відірвало і…

– Ем, – перебила вона. – Вони схожі на аварійні намети марсоходів.

Венкат глянув ще раз.

– Може й так.

– Чому вони розгорнуті? – спитала Мінді.

Венкат знизав плечима.

– Певно, командир Льюїс наказала розгорнути їх під час евакуації. Непогана думка – підготувати укриття на випадок, якщо АПМ не злетить, а Дім не витримає.

– Так, але… – сказала Мінді, відкриваючи на комп’ютері якийсь документ. – Тут повний журнал місії від сола 1 до сола 6. Від посадки АСМ до злету АПМ.

– Гаразд, і?

– І я прочитала його. Кілька разів. Вони не розкривали аварійні намети. – на останньому слові її голос зламався.

– Ну… – сказав Венкат, наморщивши лоба. – Вочевидь, вони їх розкрили, але не занесли це в журнал.

– Активували обидва аварійних намети і нікому не сказали?

– Гм. Справді, щось тут не так. Може, вони самі розкрилися від бурі?

– То після саморозкриття вони самі від’єдналися від марсоходів і стали рядком за двадцять метрів від них?

Венкат знову поглянув на екран.

– Певно, якось же вони активувались?

– А чому сонячні панелі чисті? – спитала Мінді, стримуючи сльози. – Там же силенна буря була. Чому ж на них немає піску?

– Вітром могли позмітати, – невпевнено сказав Венкат.

– Я казала, що тіла Вотні ніде не видно? – сказала вона, шморгаючи.

Венкат подивився на екран, і очі його розкривалися ширше.

– Ох… – тихо мовив він. – О Боже…

Мінді закрила руками обличчя і тихо заплакала.

•••

– Матері вашій трясця! – вигукнула Енні Монтроуз. – Ви смієтеся з мене, розумники волохаті?

Тедді глянув на свого директора зі зв’язків з громадськістю, що сиділа по інший бік бездоганного столу з червоного дерева.

– Енні, лайка не допоможе.

Він повернувся до директора марсіянської програми.

– Наскільки ми впевнені?

– Майже на сто відсотків, – сказав Венкат.

– Холера! – озвалася Енні.

Тедді трохи пересунув теку на столі, щоб вона лежала на одному рівні з килимком мишки.

– Що вже є, то є. Ми мусимо з цим розібратися.

– Ви хоч уявляєте масштаби тієї гімняної бурі, що теперечки здійметься? – наїжачилась вона. – Ви не стоїте перед тими репортерами кожного дня. А я стою!

– По одному питанню за раз, – сказав Тедді. – Венку, що змушує тебе думати, що він живий?

– Для початку, тіла ніде немає, – пояснив Венкат. – Також, намети розгорнуті. Сонячні панелі чисті. До речі, подякуймо Мінді Парк із Супутників за те, що вона усе це помітила.

– Але, – продовжував Венкат, – його тіло могло закидати піском під час бурі на сол 6. Намети могли розгорнутися самі, а вітер міг їх пересунути. Пізніше, вітру швидкістю 30 км/год вистачило б, щоб очистити панелі, але не вистачило б, щоб понаносити на них нового піску. Маловірогідно, але можливо.

– Тому останні кілька годин я перевіряв усе, що тільки можна. Командир Льюїс двічі їздила на марсоході №2. Другий раз був на сол 5. Судячи з журналу, після повернення вона під’єднала його до Дому для підзарядки. Його більше не чіпали аж до евакуації.

Він підсунув знімок до Тедді.

– Ось одне з учорашніх зображень. Як бачиш, на ньому марсохід №2 розвернутий від Дому. Гніздо для заряджання в нього спереду, довжини дроту просто не вистачить.

Тедді задумливо покрутив знімок, щоб той ліг паралельно до країв столу.

– Вона мусила поставити його носом до Дому, щоб під’єднати, – сказав він. – Значить, він рухався після сола 5.

– Точно, – сказав Венкат, підсовуючи Тедді інший знімок. – А ось вже справжні докази. У правому нижньому кутку видно АСМ. Він розібраний. Я впевнений, що вони не робили б такого, не попередивши нас.

– А вирішальний доказ отам, з правого боку, – вказав Венкат. – Посадковий механізм АПМ. Схоже, що паливний агрегат повністю прибрали, при цьому значно пошкодивши механізм. Перед злетом такого зробити просто не могли. Ризик був би значно більший за той, котрий Льюїс могла допустити.

– Гей, – сказала Енні. – Чом би не поговорити з Льюїс? Ходімо до Зв’язку і спитаємо в неї самої.

Замість відповіді Венкат виразно подивився на Тедді.

– Тому що, – сказав Тедді, – якщо Вотні справді живий, не можна, щоб екіпаж «Арес-3» про це дізнався.

– Що?! – сказала Енні. – Як же можна їм не говорити?

– Їм ще десять місяців летіти додому, – пояснив Тедді. – Космічний політ – це небезпека. Вони мусять бути готовими й зосередженими. Вони сумують за загиблим товаришем, але звістка про те, що вони покинули його там живого, просто спустошить їх.

Енні глянула на Венката.

– Ти з цим згоден?

– Тут немає над чим думати, – сказав Венкат. – Нехай переживають цю емоційну травму після того, як посадять свій космічний корабель.

– Це стане найбільш обговорюваною експедицією з часів «Аполлона-11», – сказала Енні. – Як ви приховаєте це від них?

Тедді знизав плечима.

– Легко. Ми повністю контролюємо зв’язок з ними.

– Трясця, – сказала Енні, розкриваючи ноутбук. – Коли ви хочете оголосити про це?

– Що порадиш? – спитав він.

– Гмм, – сказала Енні. – Ми можемо притримати ці малюночки двадцять чотири години, перш ніж будемо зобов’язані опублікувати їх. Заяву слід поширити одночасно з ними. Не можна, щоб люди самі все з’ясували. Бо тоді ми виглядатимемо падлюками.

– Гаразд, – погодився Тедді. – Напиши текст.

– Це буде весело, – пробурчала вона.

– Що далі? – спитав Тедді у Венката.

– Перш за все – зв’язок, – відповів той. – зі знімків ясно, що систему антен знищено. Потрібен інший спосіб передачі. Щойно з’явиться зв’язок, можна буде встановити контакт і планувати далі.

– Добре, – сказав Тедді. – Берися за це. Залучай кого завгодно з будь-якого відділу. Працюйте наднормово стільки, скільки треба. Знайди спосіб з ним поговорити. Наразі це твій єдиний обов’язок.

– Зрозумів.

– Енні, переконайся в тому, що ніяка сорока не винесе нічого на хвості до офіційної заяви.

– Так, – сказала Енні. – Хто ще знає?

– Ми троє та ще Мінді Парк із Супутників, – сказав Венкат.

– Я побалакаю з нею, – сказала Енні.

Тедді підвівся і розкрив телефон.

– Я лечу до Чикаго. Повернуся завтра.

– Навіщо? – спитала Енні.

– Там живуть батьки Вотні, – сказав Тедді. – Я мушу пояснити їм усе особисто, перш ніж звістка потрапить до новин.

– Вони зрадіють, коли дізнаються, що їх син живий, – сказала Енні.

– Так, він живий, – сказав Тедді. – Але якщо мої розрахунки правильні, він приречений померти від голоду задовго до того, як ми зможемо йому чимось зарадити. Не можу дочекатися цієї розмови.

– Абзац, – глибокодумно сказала Енні.

•••

– Нічого? Геть нічого? – простогнав Венкат. – Ви глузуєте з мене? у вас двадцять фахівців працюють над цим вже дванадцять годин. У нас багатомільярдна система зв’язку. І ви не можете придумати, як з ним поговорити?

Двоє чоловіків у кабінеті Венката засовалися на стільцях.

– Радіо в нього немає, – сказав Чак.

– Тобто, – сказав Морріс, – радіо в нього є, але немає тарілки.

– Річ у тім, – продовжував Чак, – що без тарілки сигнал має бути дуже потужним…

– Таким потужним, що голубів на льоту плавитиме, – докинув Морріс.

– … щоб пробитися до нього, – закінчив Чак.

– Ми думали про супутники Марса, – сказав Морріс. – Вони ближчі. Але як не рахуй, нічого не виходить. Навіть «Суперсервеєр-3», що має найсильніший передавач, і той мусив би бути в чотирнадцять разів потужнішим…

– В сімнадцять, – сказав Чак.

– В чотирнадцять, – впирався Морріс.

– Ні, в сімнадцять. Ти не врахував мінімальну силу струму, щоб обігрівачі підтримували…

– Хлопці, – урвав їх Венкат. – Я вловив суть.

– Вибачте.

– Вибачте.

– Це ви пробачте мою дратівливість, – сказав Венкат. – Минулої ночі я спав не більше двох годин.

– Нічого страшного, – відповів Морріс.

– Ми розуміємо, – сказав Чак.

– Добре, – сказав Венкат. – Поясніть, як сталося, що єдина буря повністю обірвала усі зв’язки з «Аресом-3».

– Брак уяви, – сказав Чак.

– Проґавили такий варіант, – погодився Морріс.

– Скільки для місій «Арес» передбачено резервних каналів зв’язку? – спитав Венкат.

– Чотири, – сказав Чак.

– Три, – мовив Морріс.

– Ні, чотири, – поправив його Чак.

– Він сказав «резервні канали», – наполягав Морріс. – Резервні – значить, ті, що не основні.

– А, справді. Три.

– Тож, чотири системи в цілому, – сказав Венкат. – Поясніть, як ми втратили усі чотири.

– Ну, – сказав Чак, – Основна система використовувала велику супутникову тарілку. Її знесло вітром. Резервні ж були на АПМ.

– Еге ж, – погодився Морріс. – АПМ, він як комутатор. Він може зв’язуватися з «Гермесом», Землею і навіть супутниками Марса, якщо потрібно. На ньому три незалежні системи, тож ніщо, крім прямого влучання метеориту, не могло перервати зв’язок.

– Біда в тому, – сказав Чак, – що командир Льюїс і решта забрали АПМ, коли злітали.

– Тож від чотирьох незалежних систем лишилася одна. І та поламалася, – закінчив Морріс.

Венкат потер перенісся двома пальцями.

– Як ми могли таке проґавити?

Чак знизав плечима.

– І в голову не приходило. Хто ж думав, що людина може залишитись на Марсі без АПМ.

– Та справді! – сказав Морріс. – Ну яка вірогідність?

Чак повернувся до нього.

– Судячи з емпіричних даних, один з трьох. Якщо подумати, то шанси величезні.

•••

Енні знала, що буде важко. Не лише тому, що вона мусила визнати найбільшу провину NASA за всю історію, а й тому, що кожну секунду її виступу пам’ятатимуть довіку. За кожним помахом її рук, за кожною її інтонацією і виразом обличчя раз за разом стежитимуть мільйони людей. І не лише в сучасному інформаційному просторі, а й протягом багатьох прийдешніх десятиліть. У кожному документальному фільмі про інцидент з Вотні буде цей епізод.

Вона була певна, що жоден з цих клопотів не відбився на її обличчі, коли вона підійшла до трибуни.

– Дякую всім, що змогли зібратися так швидко, – звернулася вона до гурту журналістів. – Ми маємо важливе повідомлення. Прошу всіх сідати на місця.

– Що трапилося, Енні? – спитав Браян Гесс із NBC. – Щось не так з «Гермесом»?

– Прошу всіх сідати, – повторила Енні.

Журналісти розійшлися залою, трохи посперечавшись за найкращі місця, і нарешті посідали.

– Заява ця коротка, але дуже важлива, – сказала Енні. – Зараз я не відповідатиму на питання, але за годину ми влаштуємо для вас прес-конференцію. Ми отримали зображення з супутників Марса, які підтверджують, що астронавт Марк Вотні наразі живий.

Минула ціла секунда повної тиші, перш ніж зала вибухнула галасом.

•••

За тиждень після приголомшливої заяви, вона залишалася головним сюжетом кожної служби новин світу.

– Мені в печінках сидять прес-конференції кожен день, – прошепотів Венкат до Енні.

– А мені в печінках сидять прес-конференції кожну годину, – прошепотіла вона у відповідь.

Вони удвох стояли в тісному гурті численних керівників і адміністраторів NASA на невеликій сцені в кімнаті для преси. Перед нею засіли голодні журналісти, що відчайдушно прагнули видерти бодай шмат свіжої інформації.

– Вибачте за запізнення, – сказав Тедді, увійшовши крізь бічні двері. Він витяг з кишені кілька карток, склав їх рівніше і прочистив горло.

– За дев’ять днів з моменту оголошення про те, що Марк Вотні вижив, ми отримали нескінченні свідчення підтримки від усіх галузей. Ми безсоромно користаємося з цього, як тільки можна.

У залі захихотіли.

– Учора, за нашим проханням, мережу радіотелескопів SETI спрямували в бік Марса, на випадок, якщо Вотні передає бодай слабкий радіосигнал. Виявилося, що сигналу він не передає, але це засвідчило рівень загальної готовності допомагати нам.

– Громадськість дуже активна, і ми зробимо все, щоб інформувати її якомога повніше. Нещодавно я дізнався, що CNN присвячуватиме освітленню подій 30-хвилинну програму по буднях. Ми відрядимо кілька співробітників для взаємодії з авторами програми, щоб публіка отримувала нові звістки якомога оперативніше.

– Ми підправили орбіти трьох супутників, щоб мати «Арес-3» в полі зору довше, і тепер сподіваємося зробити знімок Марка на поверхні. Відтак, на основі його поведінки та дій, ми зможемо робити висновки про стан його здоров’я.

– Питань багато: скільки він зможе протриматись? Скільки він має їжі? Чи зможе «Арес-4» його врятувати? Як з ним зв’язатися? Відповіді на ці питання наразі нас не задовольняють.

– Я не можу обіцяти успіху операції, але натомість обіцяю ось що: NASA повністю зосередиться на тому, щоб повернути Марка Вотні додому. Це стане нашою пріоритетною метою і спільною манією до тих пір, поки він не повернеться, або його смерть на Марсі не буде підтверджена.

•••

– Гарна промова, – сказав Венкат, коли вони увійшли до кабінету Тедді.

– Вона щира від початку до кінця, – сказав Тедді.

– О, я знаю.

– Чим я можу тобі допомогти, Венку?

– Я дещо надумав. Тобто, в ЛРР дещо надумали. Я лиш передаю.

– Люблю, коли щось надумують, – сказав Тедді, вказуючи на стілець.

Венкат сів.

– «Арес-4» може його врятувати. Це дуже небезпечно. Ми поділилися цією надумкою з екіпажем «Ареса-4». Вони не просто згодні, а й наполягають на цьому.

– Це зрозуміло, – сказав Тедді. – Божевілля в астронавтів тече в жилах. І благородство теж. То в чому суть ідеї?

– Ну, – почав Венкат, – вона ще на ранній стадії, але в ЛРР гадають, що можна використати АСМ не зовсім за призначенням для порятунку Марка.

– «Арес-4» ще навіть не запустили. Навіщо знущатися з АСМ? Чом би не збудувати щось краще?

– На проектування спеціального корабля немає часу. Марк не протримається і до прибуття «Ареса-4», але то вже інша проблема.

– Тоді розкажи про АСМ.

– У ЛРР його розберуть, викинуть трохи ваги, додадуть паливних баків. «Арес-4» витрачає мінімум палива на посадку в районі «Ареса-3». Тоді, давши повну-повнісіньку тягу, вони знову злітають. Назад на орбіту їм не піднятися, але можна полетіти до запланованого району «Ареса-4» горизонтально, що, скажімо так, дуже страшно. А там на них чекатиме АПМ.

– А що за вагу вони викинуть? – спитав Тедді. – Хіба АСМ і так не полегшили наскільки можна?

– Там ще є аварійно-рятувальне обладнання.

– Чудово, – сказав Тедді. – Наразимо на ризик життя ще шістьох людей.

– Еге ж, – сказав Венкат. – Безпечніше було б залишити екіпаж «Ареса-4» на «Гермесі», а на поверхню послати самого тільки пілота. Але це означає відмовитися від місії, тож вони радше ризикнуть життям.

– Бо вони астронавти, – сказав Тедді.

– Так, астронавти, – погодився Венкат.

– Що ж. Ідея безглузда і я ніколи її не схвалю.

– Ми ще попрацюємо над нею, – сказав Венкат. – Спробуємо зробити її безпечнішою.

– Спробуйте. Є якісь думки, як допомогти йому прожити там чотири роки?

– Жодної.

– І над цим попрацюйте.

– Зробимо, – сказав Венкат.

Тедді крутнувся на стільці й визирнув крізь вікно на небо. Підступала ніч.

– Що він може відчувати? – розмірковував він. – Він застряг там. Думає, що залишився сам-один і що ми забули про нього. Як це може вплинути на людську психіку?

Він повернувся до Венката.

– Цікаво, що зараз коїться в його голові?

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 61

З якого дива Аквамен керує китами? Вони ж ссавці! Де логіка?