Марсіянин

РОЗДІЛ 9

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 79

Зараз вечір восьмого дня моєї подорожі. Поки що «Сіріус-4» проходить успішно.

Я звик до режиму. Кожного дня я прокидаюсь на світанку. Перш за все, перевіряю рівні кисню і CO₂. Тоді беру свій ранковий раціон і запиваю його чашечкою води. Після того чищу зуби, намагаючись не розхлюпувати воду, і голюся електричною бритвою.

У марсоході туалету немає. Передбачалося, що для таких потреб ми використовуватимемо систему утилізації в скафандрах. Але вони просто не здатні утримати двадцятиденний запас «продукту».

Ранкову сечу я збираю в пластикову коробку зі щільною кришкою. Коли я відкриваю її, то в марсоході тхне, як у придорожньому чоловічому туалеті. Можна було б виносити її надвір і давати википіти, але я важко працював, щоб створити воду і тринькати її не збираюсь. Я заллю її до відновлювача, коли повернусь.

А моє добриво ще цінніше. Це життєдайна речовина для картопляних грядок, а я – її єдиний постачальник на Марсі. На щастя, коли проводиш багато часу в космосі, то звикаєш гидити в торбинку. І якщо ви гадаєте, що тут стає непереливки, коли я відкриваю посудину з сечею, то уявіть собі запах після того, як я скину бомбу.

Впоравшись із цими милими обов’язками, я виходжу надвір і збираю сонячні панелі. Чому я не роблю це напередодні ввечері? Бо від’єднувати й складати сонячні панелі у повній темряві невесело. Це знання мені нелегко далося.

Закріпивши панелі, я повертаюся, вмикаю якусь дурнувату музику сімдесятих і вирушаю. Я плентаюся зі швидкістю 25 км/год, бо на більше марсохід не здатен. Всередині зручно. На мені нашвидкуруч підрізані штанці й тонка сорочка, бо РТГ підсмажує марсохід ізсередини. Коли стає надто спекотно, я виймаю шматок ізоляції, приліплений до обшивки стрічкою. Коли починаю мерзнути, то повертаю його назад.

На першому акумуляторі я їду майже дві години. Тоді ненадовго виходжу, перемикаю дроти і повертаюся за кермо, щоб проїхати другу половину денної норми.

Місцевість надзвичайно пласка. Шасі марсохода вище за найбільші камені, а розгладжені еонами піщаних бур пагорби надзвичайно пологі.

Коли акумулятор знову виснажується, приходить пора ще однієї ПКД. Я знімаю сонячні панелі з даху і розкладаю під ногами. Перші кілька солів я викладав їх рядком, але тепер ледачкую і мощу їх де заманеться, аби лиш ближче до марсохода.

Тоді настає неймовірно нудна частина мого дня. Я просто сиджу дванадцять годин і не маю що робити. Мене вже нудить від цього марсохода. Всередині він не більший за фургон. Здається, що місця немало, але спробуйте просидіти у фургоні вісім днів. Я вже дочекатися не можу того дня, коли знову поратимуся коло картоплі посеред відкритого простору Дому.

Я сумую за Домом. Ото вже маку наївся, га?

Я маю задрипані серіали сімдесятих і кілько книжок про Пуаро, але більшу частину часу я розмірковую над тим, як дістатися «Ареса-4». Колись мені доведеться туди їхати. Як я, в біса, переживу в цій бандурі 3200-кілометрову мандрівку? Вона триватиме днів п’ятдесят. Мені знадобляться відновлювач води й генератор кисню, можливо, котрийсь із основних акумуляторів з Дому, стосик сонячних панелей, щоб усе живити… Куди я все це запхну? Отакі думки гризуть мене довгими нудними днями.

Тоді, нарешті, темнішає і я стомлююсь. Лежу собі між запасами їжі, резервуарами з киснем і водою, купами фільтрів CO₂, посудинами з сечею, торбинками з буруб’яхами і особистими речами. Комбінезони решти екіпажу разом з моєю подушкою та ковдрою правлять мені за постіль. Виходить, я кожну ніч сплю в купі мотлоху.

До речі про сон… Добраніч.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 80

За моїми підрахунками, до «Пасфайндера» ще близько ста кілометрів. Офіційно це тепер «Станція пам’яті Карла Сагана». Але при усій моїй повазі до Карла, я називатиму станцію як захочу. Я тут король Марса.

Як я вже казав, їду я довго й нудно. І це ще тільки дорога туди. Але знаєте, я астронавт. Чорті-які довжелезні подорожі – моя робота.

Триматися курсу важко.

Навігаційний радіомаяк Дому б’є лиш на сорок кілометрів, тож тут з нього користі для мене немає. Я пам’ятав про це, коли планував подорож, тож придумав блискучий план, який потім провалився.

В комп’ютері є детальні карти, тож я подумав, що зможу вести марсохід за орієнтирами на місцевості. Але я помилявся. Виявляється, що їхати за орієнтирами неможливо, коли навколо немає жодного клятущого орієнтира.

Наше місце посадки знаходиться в дельті давно зниклої ріки. NASA обрало його, бо коли і є шанси знайти мікроскопічні скам’янілості, то там їх найбільше. Також, вода могла перенести зразки каміння і ґрунтів за тисячі кілометрів звідти. Трохи покопавши, можна було б скласти цілу геологічну історію.

Це чудово для науки, але значить, що Дім стоїть посеред пласкої пустки.

Я подумав, чи не зробити компас. У марсоході повно електрики, і я маю медичну голку. Одна проблема: на Марсі немає магнітного поля.

Тому я орієнтуюся за Фобосом. Він крутиться навколо Марса так швидко, що фактично сходить і сідає двічі на день, пролітаючи із заходу на схід. Не найточніша на світі система, але працює.

На сол 75 стало легше. Я дістався нахиленої на схід долини. Їхати нею було легко, і мені треба було лиш правити уздовж ряду пагорбів. Я назвав її «долиною Льюїс», на честь нашого безстрашного командира. Їй би вона сподобалась, ботанці геологічній.

Через три соли долина Льюїс вивела мене на широку рівнину, тож я знову залишився без орієнтирів і мусив покластися на Фобос. Мабуть, це трохи символічно. Фобос – бог страху, і я довірив йому вести мене. Погана прикмета.

Але сьогодні мені поталанило. Після двох солів блукань в пустелі, я знайшов за чим правити. То був п’ятикілометровий кратер, такий маленький, що йому навіть імені не призначили. Але він позначений на карті, тому для мене він став Александрійським маяком. Щойно я його зауважив, то точно визначив своє місце.

Насправді, я стою біля нього табором прямо зараз.

Нарешті я проминув порожні ділянки на карті. Завтра я матиму Маяк за орієнтир, а далі з’явиться кратер Гамельн. Все файно.

Тепер візьмуся до роботи: сидітиму тут і нічого не робитиму дванадцять годин.

Треба мерщій починати!

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 81

Майже доїхав сьогодні до «Пасфайндера», але в акумуляторах вже не залишилося соку. Лишилося усього 22 кілометри!

Дорога нічим не примітна. Орієнтуватися не важко. Поки Маяк зникав позаду, на очі потрапив кратер Гамельн.

Я давно виїхав за межі Ацидалійської рівнини і вже добряче заглибився в долину Арес. Пустельні рівнини поступилися вибоїстій місцевості, всипаній залишками вивержень, які так і не замело піском. Їхати стало вдесятеро важче; зараз треба пильнувати.

Дотепер я їхав крізь усипані камінцями поля. Але що південніше я просуваюсь, то каменюки стають більшими й чисельнішими. Деякі треба обминати, щоб не пошкодити підвіску. Добра новина в тому, що довго так їхати не доведеться. Щойно я дістанусь «Пасфайндера», то розвернусь і попрямую в інший бік.

Погода тримається прекрасна. Ані помітних вітрів, ані бур. Думаю, тут мені пощастило. Може бути, що сліди мого марсохода за кілька солів нікуди не зникнуть і я зможу повернутися до долини Льюїс, просто проїхавши ними назад.

Встановивши сонячні панелі, я трохи пройшовся. Я увесь час тримав марсохід у полі зору, бо загубитися пішки – це останнє, чого я можу хотіти. Але й одразу заповзти всередину того заваленого мотлохом, смердючого пацючого кубла я не зміг.

Дивне відчуття. Куди б я не пішов – я стаю першим. Вийти з марсохода – перший, хто тут опинився! Зійти на пагорб? Перший, хто зійшов на цей пагорб! Копнути камінець? Він пролежав на цьому місці останній мільйон років!

Я перший, хто проїхав таку відстань на Марсі. Перший, хто провів тут більше тридцяти одного сола. Перший, хто вирощує тут рослини. Перший, перший, перший!

Я не очікував, що стану в чомусь першим. Я був п’ятим, хто виходив з АСМ, а отже, сімнадцятим, чия нога ступала на Марс. Порядок виходу визначили за кілька років до того. За місяць до запуску, ми всі зробили татуювання з нашими «марсіянськими порядковими номерами». Йогансен майже відмовилась від своєї «15», бо боялася, що болітиме. Ця дівчина перенесла центрифугу, кишкоскручувальну штучну невагомість, тренування з жорсткою посадкою і десятикілометрові забіги. Вона полагодила комп’ютер АСМ, поки нею крутили на всі боки й трусили вгору-вниз. Але голки для татуювань вона боялася.

Як же я сумую за ними.

Господи, та я все віддав би за п’ятихвилинну розмову з ким завгодно. Будь з ким, будь-де. Про що завгодно.

Я перша самотня людина на цілій планеті.

Гаразд, досить супитися. Я й зараз веду розмову з тим, хто читає цей журнал. Розмова трохи однобока, але й така згодиться. Може я й помру, але, чорт забирай, хтось дізнається про те, що я мав сказати.

Метою усієї цієї подорожі є радіо. Може, перед смертю, я ще вийду на зв’язок із Землею.

Знову про мою першість: завтра я стану першим, хто підбере марсіянський апарат.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 82

Перемога! Я знайшов його!

Я знав, що знайшов потрібну місцину, коли помітив удалині Близнюків. Це два невеликі пагорби за кілометр від місця посадки «Пасфайндера». Більше того, вони стоять на протилежному боці поля. Мені залишалось тільки правити на них, поки я не натраплю на посадковий модуль.

І я знайшов його! Там де він і мав бути! Я в захваті вискочив назовні й побіг до нього.

Перед посадкою останній ступінь «Пасфайндера» мав вигляд обліпленого повітряними кулями тетраедра. Кулі пом’якшили удар об поверхню. Коли модуль завмер, кулі здулися, а тетраедр розгорнувся і відкрив сам апарат.

Насправді, він складався з двох окремих частин. Сам посадковий модуль і марсохід «Соджорнер». Модуль стояв на місці, а марсохід тинявся навколо нього і пильно роздивлявся місцеве каміння. Я заберу їх обох, але мені важливіший посадковий модуль. Через нього я зможу викликати Землю.

Не можу передати, який я щасливий. Я доклав чимало зусиль, щоб дістатися сюди, і переміг.

Посадковий модуль наполовину засипало. Швиденько, але обережно розгрібши пісок, я викопав його увесь, хоч великий тетраедр і здуті повітряні кулі залишались десь під поверхнею.

Трохи пошукавши, я побачив «Соджорнер». Малий стояв за якихось два метри від посадкового модуля. Я пригадував, що востаннє його бачили трохи далі. Певно, він перейшов у аварійний режим і почав кружляти навколо модуля, намагаючись встановити зв’язок.

Я швиденько закинув «Соджорнер» всередину марсохода. Він малий, легкий і залюбки проходить крізь шлюз. З посадковим модулем історія інша.

Я не сподівався тягти до Дому його весь. Він просто завеликий, а мені потрібен лиш сам апарат. Настав час одягти мого картуза інженера-механіка.

Апарат стояв на центральній грані розгорнутого тетраедра. Інші три грані кріпилися до неї металевими завісами. Будь-хто в ЛРР скаже вам, що ці штуки дуже тендітні. З надлишком ваги борються з усіх сил, тому вони не здатні протистояти серйозним навантаженням.

Я лиш злегка приклався ломом до завіс, і вони зіскочили!

Тоді пішло важче. Коли я спробував підняти центральну панель, вона навіть не ворухнулася.

Як і решта три, центральна панель теж лежала на здутих повітряних кулях.

За десятки років, кулі попроривалися і заповнилися піском.

Я міг би позрізати їх, але спершу довелося б трохи покопати. Було б не важко, бо то ж усього лиш пісок. Але мені заважала б трійця інших панелей.

Я швидко зрозумів, що на стан інших панелей мені начхати. Я пішов до марсохода, нарізав смужок з матеріалу для латання Дому і сплів з них сяку-таку на вигляд, але міцну мотузку. Її міцність – не моя заслуга, за це дяка NASA. Я лиш скрутив її разом.

Я прив’язав один кінець до панелі, а інший – до марсохода. Він розрахований на пересування сильно пересіченою місцевістю і підйом крутими схилами. Може, він не дуже швидкий, але має неабиякий обертальний момент. Я потяг панель геть, як у селі тягають видерті з землі пеньки.

Тепер я міг підійти з лопатою. Я відкопував кожну кулю і зрізав її. На це знадобилося близько години.

Тоді я підняв апарат на центральній панелі й гордо поніс його до марсохода!

Тобто, я хотів би це зробити. Клята бандура все одно заважка. Думаю, кілограмів двісті. Навіть за марсіянського тяжіння це забагато. У Домі я зміг би його потягати, але підняти його в незграбному скафандрі? Ніколи в світі.

Тому я потяг його по піску.

Прямо назустріч своєму наступному подвигу: підняттю його на дах.

На той час дах був порожній. Хоч акумулятори й залишились майже повними, я розклав сонячні панелі, коли зупинився. Чом би й ні? Енергія задарма.

Я все продумав наперед. По дорозі сюди два стоси сонячних панелей займали увесь дах. На зворотному шляху я вкладатиму їх в один стовпчик, щоб звільнити місце для «Пасфайндера». Це трохи небезпечно; панелі можуть попадати. А ще доведеться добряче натужитися, щоб скласти їх так високо. Але я впораюсь.

Я не можу перекинути мотузку через дах і підтягти «Пасфайндер» вгору. Я не хочу його поламати. Тобто, він вже поламаний; зв’язок з ним втрачено ще у 1997 році. Але я не хочу поламати його ще більше.

Я дещо придумав, але вже напрацювався за день, і сонце от-от мало зайти.

Зараз я в марсоході, дивлюся на «Соджорнер». Здається, з ним усе гаразд. Не видно жодних пошкоджень. Сонце наче нічого не попалило. Товстий шар марсіянського лайна, що повністю вкривав апарат, захистив його від пекучого проміння.

Ви, певно, думаєте, що «Соджорнер» не принесе мені багато користі. Він же не зв’яжеться із Землею. То чому я за нього хвилююся?

Тому що він має багато рухомих частин.

Якщо я встановлю зв’язок з NASA, то зможу балакати з ними, тримаючи перед камерою «Пасфайндера» сторінку з текстом. Але як вони відповідатимуть? на «Пасфайндері» рухається тільки антена (яка непорушно дивитиметься в бік Землі) і кран камери. Довелося б вигадати такий порядок, за якого NASA змогло б говорити, крутячи камерою. Це було б повільне страждання.

Але «Соджорнер» має шість незалежних коліщат, які крутяться доволі швидко. З їх допомогою спілкуватися буде набагато легше. Я можу написати на колесах букви, а NASA крутитиме їх, щоб диктувати мені слова.

Це на випадок, якщо я взагалі зможу полагодити радіо.

Пора спатоньки. Завтра море каторжної фізичної роботи. Треба відпочити.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 83

Боже, як мені все болить.

Але тільки так я міг безпечно затягти посадковий модуль на дах.

Я насипав схил з піску й каміння. Прямо як давні єгиптяни.

Якщо чим і багата долина Арес, то це камінням!

Спочатку я випробував різні кути нахилу. Я склав каміння в купу біля посадкового модуля і спробував витягти його на неї. Тоді я зробив нахил крутішим і переконався, що зможу тягати модуль вгору і вниз. Я повторював цю вправу, поки не визначив, що найвигідніший кут становить 30 градусів. Робити його крутішим було надто ризиковано. Я міг впустити модуль, і той покотився б насипом униз.

Дах марсохода височіє на два метри над землею. Тож мій насип мусив мати чотири метри завдовжки. Я взявся до роботи.

Перші кілька каменюк я переніс легко. А тоді вони почали здаватися чимраз важчими. Важка фізична праця в космічному скафандрі просто вбиває. Усе вимагає більше зусиль, бо треба тягати на собі додаткові 20 кілограмів, які ще й обмежують рухи. За двадцять хвилин я вже хекав, як паровий потяг.

Тому я змахлював. Я підняв рівень кисню в своєму скафандрі. Це дуже допомогло. Певно, не варто до цього звикати. А ще, я не впрів. Скафандр втрачає тепло швидше, ніж моє тіло його виробляє. Пристойну температуру в скафандрі підтримує система підігріву. Тому моя фізична праця лиш дозволила обігрівачу напружуватися менше, ніж звичайно.

Після кількох годин виснажливої праці, я нарешті отримав свій насип. Звичайна купа каміння біля марсохода, але діставала до даху.

Я пострибав тим насипом вгору і вниз, аби переконатися, що він встоїть, а тоді потяг посадковий модуль нагору. Вийшло чарівно!

Я не міг стримати посмішку, поки прив’язував його до даху. Переконавшись, що він тримається міцно, я навіть затягнув на дах сонячні панелі й склав їх в одну купу (чого ж насипові пропадати?).

А тоді мені стрельнуло. Насип завалився б тієї ж миті, коли я від’їхав би він нього, і каміння могло пошкодити шасі. Довелося розгрібати те каміння назад, щоб уберегтися від цього.

Тьху.

Розбирати насип виявилося легше, ніж його будувати. Не треба було припасовувати камені один до одного. Я просто жбурляв їх геть і впорався за годину.

Тепер справу зроблено!

Завтра я вирушу додому зі своїм новим 200-кілограмовим поламаним радіо.