Марсіянин

РОЗДІЛ 5

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 38

Я й досі ховаюсь у марсоході, але, принаймні, тут у мене був час подумати. Тепер я знаю, що робити з тим воднем.

Я згадав про регулятор атмосфери. Він стежить за складом повітря і вирівнює його. Саме тому надлишок імпортованого мною кисню опинився у резервуарах. Проблема в тому, що він просто не створений для видалення водню з повітря.

Регулятор проводить кріогенне розділення газів. Коли він вирішує, що кисню забагато, то починає набирати повітря в резервуар і охолоджує його до 90 кельвінів. Кисень стає рідиною, а азот (температура конденсації: 77К) лишається газом. І тоді регулятор збирає кисень.

Але я не можу зробити те саме з воднем, бо водень переходить до рідкого стану за 21К і нижче. Регулятор просто не здатен аж так охолодити повітря. Глухий кут.

Тож рішення таке:

Водень небезпечний, бо може вибухнути. Але вибухає він тільки в суміші з киснем. Не буде кисню – не буде й шкоди. А регулятор якраз на те й потрібен, щоб витягати з повітря зайвий кисень.

Чотири незалежні системи блокування дбають про те, щоб регулятор не міг опустити рівень кисню в Домі надто низько. Але усі чотири створені для протидії технічним негараздам, а не навмисному саботажу (бва-ха-ха!).

Якщо коротше, я можу надурити регулятор, щоб він видалив з Дому весь кисень. Тоді я вдягну скафандр (щоб дихати) і робитиму все, що заманеться, без остраху злетіти в повітря.

Я візьму балон з киснем і пшикатиму з нього потроху, а тоді видобуватиму іскру за допомогою пари дротів і акумулятора. Так я палитиму водень, але використовуючи мізерну кількість кисню.

Доведеться робити це знов і знов, поки увесь водень не згорить.

Маленький недолік цього плану в тому, що в ґрунті все вимре.

Ґрунт здатен давати життя лиш тоді, коли в ньому є бактерії. Якщо я здихаюся кисню, бактерії загинуть. На жаль, я не маю для них 100 мільярдів маленьких скафандрів.

Принаймні я вже маю половину рішення.

Треба перепочити від роздумів.

Останньою цей марсохід використовувала командир Льюїс. За розкладом вона мала знову повернутися до нього на сол 7, але натомість полетіла додому. Її особистий дорожній набір і досі лежить тут. Понишпоривши в ньому, я знайшов протеїновий батончик і особистий USB-накопичувач, певно, повний музики для дороги.

Настав час напхатися їжею і послухати, що ж там привезла з собою бравий командир з музики.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 38 (2)

Диско. Хай йому грець, Льюїс.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 39

Здається, я придумав.

Ґрунтові бактерії звикли до зимування. Вони зменшують активність і споживають менше кисню. Я можу знизити температуру в Домі до 1°C, і більша частина з них впаде у сплячку. На Землі таке не дивина. Так вони можуть протриматися до кількох днів. Якщо вам цікаво, як же тоді на Землі за таких умов їм вдається виживати довше, то відповідь – ніяк. Навесні бактерії з глибших, тепліших шарів ґрунту плодяться вгору, замінюючи загиблі.

Їм все одно потрібен буде кисень, але небагато. Думаю, одного відсотка вистачить для дихання бактерій, але не стане на живлення вогню. Таким робом водень не вибухне.

Але з’являється ще одна проблема. Картоплі цей план не сподобається.

Їй не важлива кількість кисню, але холод її вб’є. Тому я муситиму пересадити її в горщики (точніше, в торбинки) і перенести до марсохода. Вона ще не попроростала, тож світло їй не потрібне.

Дошкульною несподіванкою стала необхідність придумати спосіб, щоб марсохід підтримував температуру без людини на борту. Але я розібрався. Врешті-решт, я тут не маю нічого, крім часу.

Тож план такий. Спершу, пересадити картоплю в торбинки і перенести до марсохода (переконатися, що клятий обігрівач не вимикається). Скинути температуру в Домі до 1°C. Тоді знизити вміст кисню до одного відсотка. Потім випалити водень за допомогою акумулятора, жмутка дротів і балону з киснем.

Отож бо. Схоже на чудовий план без жодного ризику катастрофічної невдачі.

Між іншим, це був сарказм.

Ну, я пішов.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 40

Стовідсоткового успіху не було.

Кажуть, жоден план не витримує першого зіткнення зі спробою його втілення. Мушу погодитися. Ось що сталося.

Я набрався духу повернутися в Дім. Всередині я відчув себе більш впевненим. Усе лежало там, де я його покинув. (А чого я чекав? Що марсіяни розтягнуть моє причандалля на всі боки?)

Дім не міг охолонути миттєво, тому почав я з того, що виставив температуру в 1°C.

Я поскладав картоплю в торбинки й заразом перевірив, як вона ся мала. Картоплини попускали здорове коріння і мали от-от прорости. А про те, як нести їх до марсохода, я не подумав.

Відповідь виявилася доволі простою. Я поклав їх усі до скафандра Мартінеза. Тоді я потяг його до марсохода, який я призначив тимчасовим розсадником.

Переконавшись, що обведений круг пальця обігрівач працює, я повернувся в Дім.

Всередині вже стало прохолодно, десь 5°C. Хекаючи парою і тремтячи, я натягнув додаткові шари одежі. На щастя, я не здоровань. Одяг Мартінеза наліз на мій, а одяг Фоґеля – на Мартінезів. Кляте дрантя розраховане на середовище з контролем температури. Я замерз навіть у трьох шарах. Тому я заліз на ліжко і вкрився ковдрами.

Коли температура впала до 1°C, я почекав ще годину, аби переконатися, що до бактерій у ґрунті дійшла постанова сповільнитися.

Наступною перепоною став регулятор. Попри мою набундючену впевненість, я не зміг його обдурити. Він геть не хотів витягати з повітря більше кисню, ніж мусив. Я зміг досягти лиш п’ятнадцяти відсотків. Після того, він рішуче відмовився йти далі й не зважав ні на які мої зусилля. Я хотів був зламати й перепрограмувати його, але протоколи безпеки записані в пам’ять, що доступна тільки для читання.

Я нікого не звинувачую. Люди мали мету вберегти нас від того, щоб атмосфера стала непридатною для життя. Ніхто в NASA не подумав: «Гей, а давайте дозволимо фатальну нестачу кисню, щоб усі могли врізати дуба!»

Тому я мусив діяти примітивніше.

Для аналізу повітря регулятор використовує інші вхідні отвори, аніж для його розділення. Повітря для кріогенного розділення набирається через один великий отвір на головному корпусі. А от для аналізу воно заходить через дев’ять менших отворів, а тоді вже прямує трубками до головного корпуса. Таким чином визначаються середні показники повітря у всьому Домі, тож один локальний дисбаланс не зіб’є регулятор з пантелику.

Я заліпив вісім отворів стрічкою, залишивши тільки один. Тоді я приклеїв чималу торбу замість шолому скафандра Йогансен. У тій торбі я пробив дірку і приліпив її стрічкою до останнього робочого отвору.

Потім я наповнив торбу чистим киснем з балонів скафандра. «Бісова кров! – подумав регулятор. – Треба швиденько витягати кисень!»

Вийшло якнайкраще!

Я вирішив не вдягати скафандр. Атмосферний тиск мав залишитися нормальним. Мені потрібен був лише кисень. Тож я схопив балон і кисневу маску з медичних запасів. Так я мав набагацько більше свободи руху. На масці навіть була гумка, щоб утримувати її на обличчі!

Щоправда, мені таки потрібен був скафандр, щоб стежити за справжнім рівнем кисню в Домі, оскільки головний комп’ютер був переконаний, що кисню в повітрі 100 відсотків. Подумаємо… Скафандр Мартінеза в марсоході. Скафандр Йогансен водить круг пальця регулятор. Скафандр Льюїс працює баком для води. Свій псувати не хотілося (він, знаєте, підігнаний під мою фігуру). Залишились ще два.

Я взяв скафандр Фоґеля й увімкнув внутрішні покажчики складу повітря, не одягнувши шолом. Коли вміст кисню впав до 12 відсотків, я надягнув маску і дивився, як він падав далі. Коли він досяг одного відсотка, я вимкнув живлення регулятора.

Може, я й не можу перепрограмувати той регулятор, але я можу вимкнути падлючого сина повністю.

В домі багато де понатицяно аварійних ліхтариків на випадок відмови електричної системи. Я видер з одного світлодіоди і склав разом дві зачищені дротини. Тепер, коли я клацав кнопкою, з’являлася маленька іскра.

Узявши кисневий балон з Фоґельового скафандра, я прив’язав до нього лямку і повісив його на плече. Тоді я приєднав до балону трубку і передавив її. Я пустив з балону тоненьку цівку кисню, настільки слабеньку, щоб затискати трубку пальцями.

Стоячи на столі з іскрометом в одній руці й киснепроводом в іншій, я підніс їх угору і спробував.

І це спрацювало, дідько його бери! Я дмухав киснем на з’єднані дроти, клацав ліхтариком – і з трубки пер струмінь полум’я. Звісно, тут заверещала пожежна тривога. Але я останнім часом чув її так часто, що не звернув уваги.

Тоді я повторив трюк ще раз. І ще раз. Короткі, аж ніяк не видовищні викиди. Я був радий розтягти справу.

Яке піднесення! Найкращий план на світі! Я не тільки випалював H₂, а й знову створював воду!

Усе йшло чудово аж до вибуху.

В одну мить я радісно палив водень; наступної я опинився на іншому кінці Дому посеред перекиданих речей. Я звівся на ноги й побачив, що в усьому Домі розгардіяш.

Першою моєю думкою стало: «Ох, як же вуха болять!»

А наступною: «Щось мені паморочиться», – і я впав на коліна, а потім ниць – настільки мені запаморочилося. Я обмацав голову обома руками в пошуках рани, яку відчайдушно сподівався не виявити. Усе, нібито, лишилось на своєму місці.

Але обстеження голови й обличчя виявило справжню проблему. Мою кисневу маску зірвало вибухом. Я дихав майже чистим азотом.

По всьому Дому підлогу вкривав різний непотріб. Жодної надії знайти кисневий балон. Жодної надії знайти серед цього гармидеру будь-що до того, як я втрачу свідомість.

Тоді я побачив скафандр Льюїс, що висів там, де й повинен – на своєму місці. Його не зірвало вибухом, бо він і сам важкенький, а до того в ньому ще було 70 літрів води.

Я підбіг до нього, швидко накрутив подачу O₂ і запхнув голову крізь шийний отвір (шолом я зняв ще хтозна-коли, аби легше діставати воду). Подихавши трохи, поки запаморочення минулося, я глибоко вдихнув і затримав повітря.

Не дихаючи, я глянув на скафандр і торбинку, які використовував, щоб надурити генератор кисню. Погані новини: я його так і не прибрав. Хороші новини: вибух його прибрав. Вісім з дев’яти отворів регулятора залишились заліпленими, але принаймні цей один не брехатиме.

Кілька разів перечепившись, я підскочив до регулятора і знову його ввімкнув.

Завантажившись за дві секунди (із очевидних причин, він був створений вмикатись швидко), він негайно визначив проблему.

У Домі залунало пронизливе сповіщення про низький рівень кисню, а регулятор тим часом накачував у атмосферу чистий кисень настільки швидко, наскільки це було безпечно. Виділення кисню з повітря – справа марудна, але додати його в повітря просто, як відкрити вентиль.

Я продерся крізь уламки назад до скафандру Льюїс і запхнув у нього голову, щоб дихати нормальним повітрям. За три хвилини регулятор підняв рівень кисню в Домі до звичайного.

Аж тут я помітив, як обгорів мій одяг. Яке щастя, що я замотався в три шари! Більше всього постраждали рукави. Зовнішнього шару не стало. Середній шар обсмалило і де-не-де пропекло наскрізь. Внутрішній шар, моя власна форма, залишився в непоганому стані. Здається, я знову викрутився, бо пощастило.

Я також метнув погляд на головний комп’ютер Дому і побачив, що температура підскочила до 15°C. Тут сталося щось дуже гаряче і вибухове, а я не знав до пуття, що саме. І як.

Ось у якому я становищі зараз. Намагаюся зрозуміти, що, в біса, трапилося.

Після тяжкої роботи і самопідриву я дуже втомився. Завтра проведу мільйон перевірок обладнання і спробую з’ясувати, що саме вибухнуло, але зараз я хочу спати й більш нічого.

Сьогодні я знову в марсоході. Хоч водню вже й не стало, якось я непевно почуваюся в Домі, що має схильність вибухати без причини. До того ж невідомо, чи не з’явилися в ньому витоки.

Цього разу я приніс собі людської їжі й пристойної музики, а не диско.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 41

Я витратив цілий день на повну перевірку всіх систем у Домі. Було неймовірно нудно, але від цієї машинерії залежить моє виживання, тож без цього ніяк. Не можна просто припустити, що вибух не завдав тривалої шкоди.

Спочатку я провів найважливіші тести. Першою я перевірив цілісність оболонки Дому. Я був переконаний, що вона в доброму стані, бо я проспав кілька годин у марсоході, а коли повернувся, то тиск залишався нормальним. Комп’ютер не зафіксував змін тиску за цей час, окрім незначних коливань, пов’язаних із температурою.

Тоді я перевірив генератор кисню. Якщо він зламається, і я не зможу його полагодити, то тут мені й смерть. Проблем не було.

Регулятор атмосфери. Знову, жодних проблем.

Обігрівач, основний акумулятор, резервуари кисню і азоту, відновлювач води, усі три шлюзи, освітлення, головний комп’ютер… і так далі, і тому подібне – я перевіряв системи одну за одною, і мені ставало легше щораз, коли кожна з них доповідала про свій ідеальний робочий стан.

Тут я тисну руку NASA. Вони там байдиків не б’ють, коли проектують усе це начиння.

Потім настав час перевірити найголовніше – ґрунт. Я набрав зразків з усього Дому (пам’ятаєте, грязюка в мене по всій підлозі) і розклав їх на скельця.

Тремтячими руками я поклав скельце під мікроскоп і вивів зображення на екран. Вони вижили! Здорові, активні бактерії займалися своїми справами! Здається, я таки не сконаю з голоду на сол 400. Я ляпнувся на стілець і задихав спокійніше.

Опісля того я заходився прибирати. Це дало мені багато часу на роздуми.

То що трапилося? Ну, моя теорія така.

Якщо вірити головному комп’ютеру, під час вибуху внутрішній тиск підскочив до 1,4 атмосфери, а температура зросла до 15°C менш, ніж за секунду. Втім, тиск швидко спав до однієї атмосфери. У цьому була б якась логіка, якби регулятор атмосфери працював, але ж я його вимкнув.

Температура 15°C трималася ще якийсь час, тож теплове розширення не могло минутися так швидко. Але тиск якщо упав, то куди подівся його надлишок? Нагрівання при сталій кількості атомів мало б тримати підвищений тиск довше. Але так не сталося.

Я швидко знайшов відповідь. Водень (єдина речовина, що могла горіти) поєднався з киснем (звідси й горіння) і перетворився на воду. Вода в тисячі разів густіша за газ. Тож тиск виріс під дією температури і знову впав через перетворення водню з киснем на воду.

Питання на мільйон доларів: звідки взявся бісів кисень? Мій план стояв на тому, щоб прибрати його і не дати вибухові статися. І певний час план працював, поки не рвонуло.

Думаю, що тепер знаю відповідь, і вона б’є мене лантухом по голові. Пам’ятаєте, я вирішив не вдягати скафандр? Те рішення мене мало не вбило.

Медичний балон з киснем домішує до чистого кисню навколишнє повітря, а тоді подає його через маску. Маска тримається на обличчі за допомогою гумової стрічки на потилиці. Не дуже герметично.

Знаю, що ви подумали. Маска пропускала кисень. Але ні. Я дихав тим киснем. Я вдихав його і таким чином герметично притискав маску до обличчя.

Проблемою став видих. Знаєте, скільки кисню людина вбирає з повітря під час дихання? Я теж не знаю, але не 100 відсотків. За кожним видихом я додавав до повітря кисень.

Мені це просто не думку не спало, хоча мусило б. Якби легені вбирали увесь кисень, штучне дихання б нікому не допомагало. Який же я телепень, що не подумав про це! І моя дурість ледь мене не вбила!

Надалі я стану набагато обережнішим.

Пощастило, що я спалив більшість водню до вибуху, інакше був би кінець. А так вибух не мав досить сили, щоб рознести Дім. Втім, мої барабанні перетинки від нього мало не репнули.

Усе почалося з того, що я помітив 60-літрову нестачу виробленої води. Після умисного спалення і несподіваного вибуху, я знову став на рейки. Вночі відновлювач води зробив своє і витяг 50 літрів новоствореної води з повітря. Я зберігаю її в скафандрі Льюїс, який відтепер називатиму «цистерною», бо так воно крутіше звучить. Решту 10 літрів води увібрав у себе сухий ґрунт.

Так сьогодні натрудився, що заслужив повну порцію. І щоб відсвяткувати першу ніч у Домі після повернення, я розляжуся і дивитимусь якісь дурнуваті телесеріали двадцятого сторіччя за сприяння командира Льюїс.

«Д’юки з Газзарда», кажете? Давайте спробуємо.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 42

Сьогодні прокинувся пізно. Я заслужив. Після чотирьох ночей жахливого сну в марсоході койка здалася мені найлагіднішою і найм’якішою периною в світі.

Нарешті, я виштовхався з ліжка і доприбирав залишки накиданого вибухом сміття.

Сьогодні я повернув усю картоплю назад. І саме вчасно – вона якраз проростає і виглядає здоровою і щасливою. Це не хімія, медицина, бактеріологія, дієтологія, динаміка вибухів чи ще якась чухня, котрою я займався до цього. Це ботаніка. Принаймні, я впевнений, що виплекаю рослини, не напартачивши.

Правда ж?

Знаєте, що справді кепсько? Я зробив лиш 130 літрів води. Потрібно ще 470. Думаєте, що двічі ледь не вбившись, я покину ці забавки з гідразином? Але ж ні. Я розкладатиму гідразин і палитиму в Домі водень що десять годин протягом наступних десяти днів. Але впораюся краще. Не розраховуючи на ідеальну реакцію, я раз-по-раз вичищатиму повітря від водню невеликим вогником. Тоді він вигорятиме поступово, не досягаючи марковбивчого рівня.

У мене повно вільного часу. Резервуар для CO₂ наповнюється за десять годин. Розкласти гідразин і випалити водень можна за двадцять хвилин. Решту часу я дивитимусь телевізор.

А тепер про серйозне… Усім же ясно, що Генерал Лі швидший за поліцейські авто. Чому Роско просто не піде на ферму тих Д’юків та не заарештує їх, поки вони не в машині, га?