Марсіянин

РОЗДІЛ 14

РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 119

Знаєте що?! Нехай його холера візьме! І цей шлюз, і той Дім, і всю цю планету!

Серйозно, з мене годі! Терпець урвався! Повітря в мене лишилося на кілька хвилин, і хай мене чорти візьмуть, якщо я й далі гратимуся з Марсом в його ігри. Мене від них так верне, що скоро знудить!

Мені тільки й треба, що спокійно посидіти. Повітря витече і я помру.

Кінець. Більше ніяких дурних надій, ніякого самообману, ніяких винахідливих трюків. Мені це вже сидить в усіх печінках!

РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 119 (2)

*Зітхання*… гаразд. Я вилив свій гнів, і тепер треба придумати, як врятуватися. Знову. Добре, подивимося, що можна вдіяти…

Я в шлюзі. З вікна мені видно Дім; до нього добрих 50 метрів. Зазвичай шлюз приєднаний до Дому. От в чому проблема.

Шлюз лежить на боку, я постійно чую шипіння. Тож або він пропускає повітря, або в ньому завелися змії. Так чи інакше, халепа немала.

Також, під час… що там, у біса, сталося… мною кидало, як тою пінбольною кулькою, і я розгатив скло шолому. Повітря сумновідоме тим, що не бажає залишатися у скафандрах з велетенськими дірками.

Здається, Дім повністю здувся і опав. Тож навіть з робочим скафандром мені не було б куди йти з цього шлюзу. Отака біда.

Треба хвилинку подумати. Треба вилізти з цього скафандру. Він занадто неповороткий для тісного шлюзу. Крім того, користі з нього тепер ніякої.

РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 119 (3)

Усе не так погано, як здавалося.

Звісно, я і досі в лайні, просто не так глибоко.

Не знаю, що трапилося з Домом, але марсохід, певно, не постраждав. Не найприємніше місце для життя, але краще, ніж дірява телефонна будка.

Звісно, в моєму скафандрі є ремонтний набір. Такий самий, як той, що врятував мені життя на сол 6. Але радіти немає чому. Скафандру ним не зарадиш. Ремонтний набір – це конічний хлипак з надлипкою гумою всередині. Він занадто малий, щоб латати ним дірки, більші за вісім сантиметрів. І крім того, людина з дев’ятисантиметровою діркою в скафандрі помре задовго до того, як вихопить той набір.

Але все одно, це якась допомога. Можливо, я зможу зупинити витік зі шлюзу. А наразі це моя мета номер один.

Витік невеликий. Скафандр з діркою в склі регулює тепер повітря в усьому шлюзі. Він компенсує втрату тиску, додаючи повітря. Але воно рано чи пізно закінчиться.

Треба знайти витік. Судячи зі звуку, він десь у мене під ногами. Тепер, коли я виліз зі скафандра, я можу добре все роздивитись…

Нічого не бачу…. Чую, але… десь внизу, та не видно де саме

В голову приходить тільки один спосіб знайти його – розвести вогонь!

Знаю. Забагато моїх ідей стоять на тому, щоб підпалити що-небудь. Знаю, навмисне палити щось у крихітному замкненому середовищі – зазвичай найгірше, що може спасти на думку. Але мені потрібен дим. Зовсім трошки.

Як завжди, під рукою тільки той мотлох, який навмисне робили негорючим. Але хай там як ретельно в NASA намагалися все передбачити – навіть їм не до снаги зупинити рішучого палія з балоном чистого кисню.

На жаль, скафандр повністю зроблений з негорючих матеріалів. Як і шлюз. Мій одяг теж вогнетривкий, навіть нитки.

Перед тим я збирався перевірити сонячну ферму і полагодити що треба після вчорашньої бурі. Тому я маю з собою мій набір інструментів. Але я передивився його і побачив, що всі інструменти металеві або з вогнетривкого пластику.

Я щойно зрозумів, що таки маю дещо займисте – моє волосся. Думаю, воно згодиться. В наборі є гострий ніж. Збрию з руки купку волосся.

Крок наступний: кисень. Я не маю такої розкоші, як струмінь чистого кисню. Усе, що я можу зробити – надурити систему управління скафандра, щоб він збільшив уміст кисню в цілому шлюзі. Гадаю, 40 відсотків вистачить.

Тепер мені потрібна тільки іскра.

В скафандрі є електроніка, але вона живиться струмом дуже низької напруги. Не думаю, що зможу видобути з нього дугу. Крім того, я не хочу псувати скафандр. Він потрібен мені в робочому стані, щоб перейти зі шлюзу до марсохода.

У самому шлюзі також є електроніка, але живилася вона від Дому. Либонь, у NASA ніхто й не подумав, що буде, якщо шлюз кидоне на п’ятдесят метрів від нього. Воші ледачі.

Може пластик і не горить, але ті, хто грався з повітряними кульками знають, що на них накопичується статичний заряд. Коли я зроблю це, мені залишиться тільки торкнутися металевого інструменту – і я отримаю іскру.

Цікавий факт: саме так загинув екіпаж «Аполлона-1». Нехай щастить!

РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 119 (4)

Я сиджу всередині коробки, повної запаху паленого волосся. Це не дуже приємний запах.

За першою спробою вогонь з’явився, але дим просто безладно кружляв. Моє дихання усе зіпсувало. Тому я затамував подих і спробував знову.

За другою спробою все зірвав скафандр. З розбитого скла тихенько витікав струмінь повітря, бо скафандр постійно компенсує нестачу. Тож я вимкнув скафандр, затамував подих і спробував ще раз. Я мусив квапитись – тиск падав.

За третьою спробою я спіймав облизня через те, що різко махав руками, коли підпалював волосся. Прості рухи створювали достатньо завихрень, щоб розігнати дим по всьому шлюзу.

За четвертим разом я залишив скафандр вимкненим, затамував подих і, коли настала пора підпалювати, зробив це дуже повільно. Тоді я прослідкував за тим, як тоненький струмінь диму поплив до підлоги і зник у розриві завтовшки з волосину.

Ось ти де, витоку поганий!

Я вхопив ротом повітря і знов увімкнув скафандр. За час мого маленького експерименту тиск упав до 0,9 атмосфери, але в повітрі залишилось достатньо кисню для мене і мого волосяного багаття. Скафандр швидко все владнав.

Зараз я дивлюсь на розрив і бачу, що він просто крихітний. Заклеїти його буде як раз плюнути, але тепер я вважаю, що це погана думка.

Я муситиму якось полагодити шолом. Ще не знаю як, але ремонтний набір і гума, що протистоїть тиску, певно, дуже для цього згодяться. І я не можу використовувати їх потроху. Коли я зірву закривку з ремонтного набору, дві складові гуми змішаються, і я матиму шістдесят секунд перш, ніж вона застигне. Я не можу взяти звідти дрібку, щоб залатати шлюз.

Якби я мав час, то придумав би щось із тим шоломом. Тоді я знайшов би кілька секунд, щоб заклеїти й розрив у шлюзі. Але часу в мене нема.

В балоні лишилося 40 відсотків азоту. Я мушу заклеїти той розрив зараз, і при цьому не можна використовувати ремонтний набір.

Перша думка: хлопчик зі «Срібних ковзанів». Я лизнув долоню і закрив нею розрив.

Гаразд… Таким чином його неможливо закрити повністю, тож трохи повітря вислизає… стає холодніше… майже нестерпно… Гаразд, до біса це.

Друга думка: стрічка!

В наборі інструментів лежить клейка стрічка. Накладемо її на розрив і поглянемо, чи втримає вона повітря. Цікаво, чи надовго її вистачить, перш ніж тиск її прорве. Накладаю…

От і все… Поки не рветься…

Дайте перевірю скафандр… Показники кажуть, що тиск стабілізувався. Здається, стрічка непогано впоралася.

Подивимося, як вона триматиметься…

РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 119 (5)

Минуло п’ятнадцять хвилин – стрічка на місці. Здається, цю проблему вирішено.

Якась слабенька кульмінація. Я вже продумував, як закрити розрив льодом. В напувалці скафандру міститься десь два літри води. Я міг би вимкнути системи обігріву й охолодити шлюз до замерзання. Тоді б я … Втім, яка різниця.

Просто кажу, що міг би впоратися і за допомогою льоду.

Гаразд. До інших негараздів: як полагодити скафандр? Клейкою стрічкою можна заліпити тонкий розрив, але вона не втримає тиск, якщо заклеїти нею розбите скло шолому.

Ремонтний набір малий, але дуже корисний. Я можу нанести гуму уздовж краю, де раніше кріпилося скло, а тоді приліпити щось, щоб закрити отвір. Питання в тому, чим мені його закрити? Чимось, що може витримати чималий тиск.

Озираючись навколо, я бачу, що єдина річ у цьому шлюзі, яка може утримати атмосферу – це сам скафандр. Матеріалу немало, і я навіть зможу його викроїти. Пам’ятаєте, як я нарізав смужки з покриття Дому? Ті самі ножиці лежать у моєму наборі інструментів.

Вирізавши шматок зі скафандру, я зроблю в ньому що одну діру. Але таку, положення і розмір якої визначатиму я.

Так… Здається, я маю рішення. Я відріжу собі руку!

Ну, не зовсім. Не свою руку. Рукав скафандра. Різатиму зразу під лівим ліктем. Тоді я розпорю шматок уздовж і матиму прямокутник. Він буде достатньо великий, щоб закрити скло, і гума його триматиме.

Матеріал, що може витримати тиск в одну атмосферу? Є.

Гума, призначена для латання дірок, здатна витримувати той самий тиск? Є.

А як же діромаха на обрубку руки? на відміну від шолома, тут матеріал гнучкий. Я складу краї разом і заллю гумою. Доведеться притискати ліву руку до тулуба, коли я його вдягну, але місця там вистачить.

Шар гуми буде доволі тонкий, але це буквально найміцніша клейка речовина, відома людству. І не обов’язково заклеювати все ідеально. Латки мають лиш протриматися, поки я дістануся безпечного місця.

А де те «безпечне місця»? Гадочки не маю.

Хай там як, усе по порядку. Зараз я лататиму скафандр.

РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 119 (6)

Я легко відрізав рукав; так само легко я розпоров його уздовж шову, щоб зробити з нього прямокутник. Ті ножиці й чорта переріжуть.

А от скло з шолому я вичищав довше, ніж збирався. Навряд чи скельця пошкодять матеріал скафандру, але я не ризикуватиму. Крім того, я не хочу, щоб мені в очі сипалося скло, коли я надягну шолом.

Тоді настав час найскладнішої частини плану. Коли я зірвав закривку ремонтного набору, то мав рівно шістдесят секунд, перш ніж гума затвердіє. Я черпнув її з ремонтного набору пальцями й швидко розмазав уздовж краю шолома. Тоді я взяв те, що лишилося і заклеїв дірку в рукаві.

Я притис прямокутник матерії скафандра до шолому двома руками, а коліном став на шов на рукаві.

Я тримав його, поки не дорахував до 120. Про всяк випадок.

Здається, вийшло непогано. Шов тримався міцно, а гума затверділа, мов скеля. Однак я таки приклеїв руку до шолому.

Не смійтеся.

Тепер я розумію, що розмазувати гуму пальцями було не варто. На щастя, ліва рука лишилася вільною. Я трохи побурчав і добряче вилаявся, але таки дотягнувся до набору інструментів. Коли я витяг викрутку, то відшкріб себе від шолому (увесь час відчуваючи себе дурнем). Справа була делікатна, бо я не хотів здерти шкіру з пальців. Доводилося заганяти викрутку між шоломом і гумою. Я звільнив руку, не проливши ні краплини крові, тож розцінив це як тріумф. Проте затверділа гума ще кілька днів не сходитиме з моїх пальців, як у якогось малого, що грався із суперклеєм.

За допомогою наручного комп’ютера я накрутив у скафандрі надмірний тиск у 1,2 атмосфери. Латка на шоломі випнулася назовні, але і не думала відриватися. Рукав наповнився повітрям, погрожуючи розірвати новий шов, але витримав.

Тоді я глянув на показники, щоб перевірити, наскільки все герметично.

Відповідь: не дуже.

Повітря зі скафандра аж струменіло. За шістдесят секунд він довів тиск до 1,2 атмосфери в усьому шлюзі.

Скафандр розрахований на вісім годин роботи. Якщо перевести на рідкий кисень, це становитиме 250 мілілітрів. Про всяк випадок місця він мав для цілого літру O₂. Але це тільки півсправи. Решта повітря – це азот. Коли скафандр починає пропускати повітря, саме азотом він компенсує нестачу. Рідкого N₂ в ньому два літри.

Нехай об’єм шлюзу рівний двом кубометрам. Надутий скафандр, певно, має половину цього об’єму. Отож, за п’ять хвилин він збільшив тиск на 0,2 атмосфери в одному кубометрі. Це 285 грамів повітря (можете вірити моїм розрахункам). Густина повітря в балонах приблизно 1 грам на кубічний сантиметр, тобто я щойно втратив 285 мілілітрів.

У трьох балонах спочатку було 3000 мілілітрів. Чимало з цього об’єму пішло на підтримку тиску, поки шлюз випускав повітря. Також, я перевів якусь частку кисню на вуглекислий газ, котрий вловили фільтри скафандру.

Дивлячись на показники, я бачу, що маю 410 мілілітрів кисню й 738 мілілітрів азоту. Разом вони дають майже 1150 мілілітрів доступного повітря. Розділимо на 285 мілілітрів на хвилину, які я буду втрачати…

Щойно я вийду зі шлюзу, цього скафандру вистачить на чотири хвилини.

Холера.

РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 119 (7)

Гаразд, я тут ще трохи поміркував.

Навіщо іти до марсохода? Так я лиш зміню одну пастку на іншу. Звісно, там більше місця, але я все одно врешті помру. Там нема ні відновлювача води, ні генератора кисню, ні їжі. Вибирайте, що захочете; усі ці проблеми смертельні.

Треба залатати Дім. Я знаю, що робити; нас навчили цього під час підготовки. Але на це знадобиться чимало часу. Треба буде понишпорити під опалим покриттям, щоб знайти матеріал для латки. Тоді треба знайти розрив і закріпити там латку стрічкою.

Але на це знадобиться кілька годин, а з мого скафандру користі мало.

Потрібен інший скафандр. Раніше в марсоході лежав скафандр Мартінеза. Я пер його з собою аж до «Пасфайндера» і назад, але переніс до Дому, коли повернувся.

Чорти б його!

Гаразд, значить, я повинен знайти інший скафандр, перш ніж іти до марсохода. Котрий? Скафандр Йогансен мені замалий (наша Йогансен – тендітне дівчатко). У костюмі Льюїс повно води. Тобто, зараз це скоріше брила льоду, що повільно сублімує. Порізаний і заклеєний скафандр, що на мені – мій власний. Залишаються костюми Мартінеза, Фоґеля і Бека.

Я поклав Мартінезів скафандр біля свого ліжка, на випадок, якщо я муситиму одягатися поспіхом. Звісно, після раптової розгерметизації він може лежати де завгодно. Втім, є звідки почати.

Наступна проблема: від мене до Дому десь 50 метрів. Бігати за 0,4g в неповороткому скафандрі нелегко. Я зможу видати щонайбільше 2 метри на секунду. Це дорогоцінні 25 секунд; майже одна восьма моїх чотирьох хвилин. Треба зменшити цей час.

Але як?

РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 119 (8)

Я котитиму цей клятий шлюз.

Це фактично телефонна будка, що лежить на боці. Я провів кілька дослідів.

Я зрозумів, що коли я хочу покотити його, треба вдарити об стіну з усіх сил. В момент удару мені краще бути в повітрі. Я не можу тиснути на інші частини шлюзу, бо сили врівноважать одна одну, і шлюз лишиться на місці.

Спочатку я намагався відштовхуватися від однієї стіни й кидатися на іншу. Шлюз трохи посунувся, але не більше того.

Далі я спробував робити богатирські відтискання від підлоги, щоб злетіти в повітря (слава 0,4g!), а тоді бити обома ногами в стіну. І знову шлюз тільки посунувся.

За третім разом я все зрозумів. Штука в тому, щоб стати обома ногами біля однієї стіни, а тоді кинутися на верхню частину протилежної і вдаритися об неї спиною. Я щойно спробував і зміг прикласти достатньо сили до потрібного важеля, щоб нахилити шлюз і перекотити його іншу сторону в бік Дому.

Шлюз один метр завширшки, тож… *зітхання*… я мушу зробити ще п’ятдесят разів.

Спина болітиме казна-як.

РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 120

Спина болить казна-як.

Витончена і елегантна техніка «гепнись об стіну» мала кілька недоліків. Вона давала результат один раз із десяти, а боліло вже так, що згадувати не хочеться. Я мусив робити перерви, витягуватися на підлозі і навіть переконувати себе битися тілом об стіну знову і знову.

На це знадобилася уся клята ніч, але впорався.

Зараз я за десять метрів від Дому. Ближче підкотитися не можу, бо мотлох, який викинуло під час розгерметизації, всипав усе навколо. Цей шлюз – не всюдихід. Я не можу котити його по тому барахлу.

Дім вистрілив мною вранці. Тепер знову настав ранок. Я стирчу в цій клятій коробці вже цілу добу. Але скоро я вийду.

Я вже в скафандрі і готовий рушати.

Гаразд… так… Ще раз повторимо план: за допомогою ручних хлипаків скинути тиск у шлюзі. Вилізти й побігти до Дому. Понишпорити під опалим покриттям. Знайти скафандр Мартінеза (або Фоґеля, якщо він трапиться раніше). Рвонути до марсохода. Там я буду в безпеці.

Якщо час закінчиться раніше, ніж я знайду скафандр, то доведеться тікати до марсохода. Халепа не зникне, але я матиму час подумати і якісь матеріали.

Зараз глибоко вдихну і вперед!

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 120

Я не помер! І я в марсоході!

План виправдався не повністю, але я живий, тож перемога за мною.

Я легко скинув тиск у шлюзі. На поверхню я виліз за тридцять секунд. Побігши до Дому вистрибом (найшвидший спосіб пересування за такої сили тяжіння), я швидко проминув поле уламків. Від вибуху в повітря злетіло багато чого, включаючи мене самого.

Видно було мало – замість скла я мав саморобну латку. На щастя, я мав ще й камеру на руці. У NASA з’ясували, що розвертатися всім тілом, коли на тобі скафандр – це обтяжливе марнування часу. Тож вони встановили невелику камеру на правий рукав. Зображення проектується на внутрішню поверхню скла. Так ми можемо дивитися на різні речі, просто показуючи на них рукою.

Латка на шоломі була не дуже гладенькою і погано відбивала світло, тож я дивився на перекручену і викривлену версію того, що показувала камера.

Я пішов навпростець до того місця, де колись був шлюз. Знаючи, що там мусила бути чимала дірка, через яку можна було пролізти, я легко її знайшов. Мати рідна, ото діромаха була! Ох і намучуся я з ним, як лататиму.

Саме тоді повилазили недоліки мого плану. Я мусив обходитись однією рукою. Моя ліва рука притислася до тіла, а обрубок рукава вільно теліпався. Тож коли я рухався під покриттям, мені доводилося тримати його своєю єдиною робочою рукою. Це сповільнювало мене.

З того, що я побачив, було ясно, що всередині Дому панував хаос. Усе перемістилося. Навіть столи й ліжка стояли за кілька метрів від своїх звичайних місць. Легші предмети безладно поперекидало, а декотрі з них викинуло на поверхню. Усе вкрилося ґрунтом і понівеченими кущами картоплі.

Пробиваючись далі, я дістався місця, де тримав скафандр Мартінеза. Як мене вразило, що він лишився на місці!

– Так! – наївно подумав я. – Проблему вирішено.

На жаль, скафандр притисло столом, а той накрило опалим покриттям. Якби я мав дві вільні руки, то, може, і зміг би його витягти, але з однією я не міг вдіяти нічого.

Мій час швидко збігав, тож я зняв з того скафандра шолом. Відклавши його вбік, я простягнув руку через увесь стіл до ремонтного набору Мартінеза. Я знайшов його за допомогою камери на руці. Вкинувши його всередину шолома, я помчав звідти геть.

Я ледве встиг добігти до марсохода. В мене ледь вуха не вивернулися назовні від низького тиску, поки в шлюзі нарешті не встановилася моя улюблена одна атмосфера.

Залізши всередину, я впав долі й певний час важко дихав.

Тож я знов живу в марсоході, як під час Великої експедиції з повернення «Пасфайндера». Фе. Принаймні цього разу тут запах свіжіший.

У NASA, мабуть, вже почали непокоїтись. Вони, певно, бачили, що шлюз повернувся до Дому, тож знають, що я живий, але вони хочуть почути щось про мій стан. Так сталося, що саме марсохід розмовляє з «Пасфайндером».

Я спробував відправити повідомлення, але «Пасфайндер» не відповідає. Це не дивина. Він живився напряму від Дому, а Дім зараз не функціонує. Під час моєї швидкої панічної пробіжки поверхнею, я побачив, що «Пасфайндер» стояв там, де я його лишив, а різний мотлох до нього не долетів. Тому гадаю, що він працюватиме знову, коли я трохи його підживлю.

У моєму теперішньому становищі шолом став великим здобутком. Вони взаємозамінні, тож я можу поміняти свого каліку на Мартінезів. Ще залишається обрубок рукава, але головною причиною витоків була латка на склі. А зі свіжим ремонтним набором, я можу залити рукав гумою ще раз.

Але це може почекати. Я двадцять чотири години на ногах. Безпосередня небезпека зникла, тож я збираюся поспати.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 121

Добряче виспався і чимало сьогодні зробив.

Перш за все, я заклеїв руку. Минулого разу довелося наносити гуму дуже тонким шаром; більшу частину я використав на латку замість скла. Цього ж разу я вилив усю гуму на руку. Тепер усе бездоганно.

Скафандр і досі однорукий, але, принаймні, не нічого не випускає.

Вчора я втратив більшу частину повітря, але кисню ще залишилося на півгодини. Як я вже казав, людському тілу його потрібно небагато. Головною проблемою було підтримувати тиск.

Маючи такий запас часу, я зможу скористатися заправкою балонів від марсохода. У дірявому скафандрі такого собі не дозволиш.

Перезаправка балонів – це аварійний захід. Передбачалося, що до марсохода заходили в скафандрах з повними балонами й виходили, коли запас повітря ще чималий. Вони не створені для довгих подорожей чи навіть ночівель. Але, на непередбачуваний випадок, вони мають трубки для заправки на зовнішньому боці. Всередині й без того небагато простору, а в NASA вирішили, що більшість халеп з повітрям виникатиме зовні.

Але заправка проходить повільно, повільніше, ніж мій скафандр випускав повітря. Тому й користі мені з неї не було, поки я не замінив шолом. Тепер, у надійному скафандрі, здатному витримувати тиск, заправити баки стало легше раз плюнути.

Я заправив балони й перевірив, чи повітря тримається. Тоді я мусив уладнати кілька нагальних справ. Як би я не покладався на свою вправність, мені хотілося мати дворукий скафандр.

Я знову вибрався до Дому. Цього разу, коли можна було не квапитись, я використав підпірку, щоб підважити стіл, яким придавило скафандр Мартінеза. Звільнивши його звідти, я потяг його до марсохода.

Після ретельної перевірки для певності, я нарешті мав повністю робочий скафандр! Довелося ходити двічі, але я таки дістав його!

Завтра полагоджу Дім.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 122

Сьогодні я перш за все виклав біля марсохода повідомлення камінням: «Усе добре». Це має заспокоїти NASA.

Я пішов до Дому, щоб оцінити збитки. Головною моєю метою стало повернути конструкції цілісність, щоб вона утримувала тиск. Відтак я зміг би полагодити решту того, що зламалося.

Зазвичай Дім – це купол з гнучкими підпірками, що підтримують його, і жорсткий матеріал підлоги, щоб утримувати її пласкою. Внутрішній тиск – невід’ємна частина його підтримки. Без нього уся конструкція розвалюється. Я оглянув підпірки – жодна з них не зламалася. Вони просто попадали. Треба буде скласти деякі з них докупи, але це неважко.

Дірка на місці шлюзу №1 величезна, але не катастрофічна. Я маю стрічку для швів і запасне покриття. Роботи немало, але я зможу знову напнути Дім. Відтак я поверну живлення, і «Пасфайндер» знову прокинеться. Тоді з NASA мені вже підкажуть, як і що полагодити, якщо я сам не допетраю.

Усе це не дуже мене турбує. Я маю набагато більшу халепу.

Ферму знищено.

Через повну втрату тиску, більша частина води википіла. А ще температура впала добряче нижче нуля. Навіть бактерії в ґрунті не могли пережити такої катастрофи. Частина кущів росла в наметах поза Домом. Але вони теж загинули. Я напряму під’єднав намети трубками до Дому, щоб підтримувати в них температуру й кисневий рівень. Коли Дім луснув, намети теж розгерметизувалися. А коли б і ні, то мороз однаково б убив там все живе.

Тепер картопля на Марсі зникла як вид.

І ґрунтові бактерії теж. Я вже ніколи не зможу виростити тут бодай один кущик.

Ми все прорахували. Мій город мав забезпечити мене їжею до сола 900. Апарат з припасами мав прибути на сол 856; набагато раніше, ніж в мене скінчилася б їжа. Але оскільки город зник, про цей план можна забути.

Упаковані порції під час вибуху не постраждали. І картопля, яку я вирощував, може й мертва, але й досі їстівна. Надходила пора врожаю, тож якоюсь мірою мені пощастило.

Порцій їжі вистачить до сола 400. Поки я не побачу, скільки маю картоплі, важко сказати, на скільки її вистачить. Але я можу порахувати приблизно. Я мав 400 кущів, на кожному зав’язалося в середньому 5 картоплин – разом дві тисячі. У кожній по 150 калорій, тож я маю з’їдати не менше десятка на добу, щоб вижити. Значить, їх вистачить на 200 солів. Загальний результат: я маю їжі до сола 600.

Коли прийде сол 856, я вже давно помру.