Марсіянин

РОЗДІЛ 20

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 376

Я нарешті завершив підготовку марсохода!

Найхитріша заковика була в тому, як підтримувати роботу життєзабезпечення. Решта просто потребувала роботи. Купи роботи.

Я не дуже ретельно вів журнал, тому ось вам короткий підсумок:

Спершу я закінчив свердлити отвори за допомогою вбивці «Пасфайндера». Тоді я повибивав зубилом мільярд проміжків між тими отворами. Гаразд, усього 759, але мені здалося, що мільярд.

Тоді я отримав одну велику дірку в причепі. Я підшліфував краї, щоб не були надто гострими.

Пам’ятаєте надувні намети? Я вирізав з одного дно, а решта матеріалу якраз мала потрібні розміри й форму. Я припасував його стрічкою для швів до внутрішнього боку причепа. Надувши його до нормального тиску, я знайшов і позаліплював кілька витоків, і тоді отримав велику гарну надувну кулю, що випиналася з причепа. Тепер внутрішнього об’єму з головою вистачало, щоб вмістити генератор кисню й регулятор атмосфери.

Одна заковика: я мусив причепити ЗВРА ззовні. Вигадливо названий «зовнішній вузол регулятора атмосфери» потрібен для охолодження і розділення повітря. Навіщо переводити купу енергії на замороження, якщо прямо за стіною холодно так, що аж не віриться?

Регулятор проганяє повітря через ЗВРА, дозволяючи Марсу охолодити його. Повітря виходить назовні через трубку, що проходить крізь хлипак у стіні Дому, і повертається всередину через іншу трубку, схожу на першу.

Пропустити трубки крізь матеріал намету було неважко. Я мав кілька запасних вирізів матеріалу з клапанами. Вони є нічим іншим, як шматками покриття для Дому десять на десять сантиметрів з хлипаком посередині. Звідки вони в мене? Подумайте, що сталося б, якби під час звичайної місії зламався хлипак регулятора. Уся місія собаці під хвіст. Простіше послати запасні частини.

Сам ЗВРА доволі невеликий. Я зробив для нього поличку якраз під полицею для сонячних панелей. Тепер усе готове до того, щоб переставити сюди регулятор і ЗВРА.

Але роботи і без того повно.

Я не кваплюся, працюю потихеньку. Один чотиригодинний вихід на ПКД на день, решта часу присвячена відпочинку в Домі. А ще час від часу я беру вихідний, особливо, якщо спина болить. Травмуватися зараз не можна.

Надалі я намагатимусь краще вести журнал. Тепер, коли я справді можу врятуватися, його, мабуть, хтось та прочитає. Буду старанно заповнювати його щодня.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 380

Доробив тепловий резервуар.

Пам’ятаєте мої експерименти з РТГ і гарячими ваннами? Принцип той самий, але трохи вдосконалений: я повністю занурив РТГ. Так я не витрачатиму тепло дурно.

Я почав з великого жорсткого контейнера для зразків (який поза межами NASA називають пластиковою коробкою). Я завів трубку через верх і пустив її під стінкою. Тоді я скрутив її в спіраль на дні, закріпив клеєм на місці й заліпив інший кінець. За допомогою найтоншого свердла я наробив у завитку десятки дірочок. Сенс у тому, щоб зворотній потік переохолодженого повітря проходив через воду маленькими бульбашками. Збільшена площа поверхні даватиме повітрю змогу нагріватися краще.

Тоді я взяв середній гнучкий контейнер для зразків («пакетик із застібкою») і спробував закрити в ньому РТГ. Але оскільки той має неправильну форму, я не зміг видалити з торбинки геть усе повітря. Я не можу його там залишити. Замість того, щоб гріти воду, тепло накопичуватиметься в повітрі, поки не розплавить торбинку.

Я кілька разів пробував так і сяк, але щоразу десь лишалась повітряна кишеня, якої я не міг позбутися. Я вже почав дратуватися, коли раптом згадав, що маю шлюз.

Одягнувши скафандр, я зайшов до шлюзу №2 і повністю його розгерметизував. Тоді я кинув РТГ у торбинку і закрив її. Бездоганна вакуумна упаковка.

Тоді надійшла пора випробувань. Я поклав торбинку з РТГ на дно контейнера і залив його водою. Він вміщує двадцять літрів, і РТГ швидко їх нагрів. Температура зростала на градус за хвилину. Я почекав, поки вода нагріється принаймні до 40°C. Тоді я під’єднав трубку зворотного потоку регулятора і почав стежити за подіями.

Вийшло чудово! Повітря легко піднімалося бульбашками, як я і думав. Навіть краще, бо бульбашки переколочували воду, рівномірно розподіляючи тепло.

Я дав йому попрацювати годину, і в Домі похолоднішало. РТГ не встигає за загальною втратою тепла з чималої поверхні Дому. Це не проблема. Я вже з’ясував, що він може підтримувати температуру в марсоході.

Я знов під’єднав трубку зворотного потоку до регулятора, і все стало як було.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 381

Я трохи поміркував про законодавство на Марсі.

Знаю, негоже думати про таку дурню, але в мене море вільного часу.

Міжнародна угода проголошує, що жодна країна не може заявити свої права на будь-що поза межами Землі. А згідно положень іншої угоди, якщо територія не належить жодній країні, застосовуються морське право.

Таким чином, Марс – це «нейтральні води».

NASA – американська невійськова організація, і Дім належить їй. Тож поки я в Домі, застосовується американське законодавство. Виходячи назовні, я потрапляю в нейтральні води. Заходячи до марсохода, я знову під дією американських законів.

А ось найцікавіше: я збираюся поїхати до Скіапареллі й реквізувати посадковий модуль «Ареса-4». Чіткого дозволу зробити це я не отримував, та й не зможу аж поки не потраплю на борт «Ареса-4», де є робочі засоби зв’язку. Від моменту, коли я ступлю на борт «Ареса-4» і до того, як я поговорю з NASA, вважатиметься, що я без дозволу захопив контроль над судном у нейтральних водах.

Що зробить мене піратом!

Космічним піратом!

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 383

Вам, певно, цікаво, чим ще я займаюся у вільні години. Багато часу я витрачаю на відсиджування своєї ледачої гепи перед телевізором. Але ви теж, тож не докоряйте мені.

Також, я планую свою подорож.

Експедиція по «Пасфайндер» була прогулянкою по морозиво до крамниці. Пласка, рівна місцина всю дорогу. Труднощі виникали тільки з навігацією. Але подорож до Скіапареллі передбачає чималі перепади висоти.

Я маю грубу супутникову мапу всієї поверхні планети. Вона не дуже детальна, але і така за щастя. У NASA не сподівалися, що я завіюся за 3200 кілометрів від Дому.

Ацидалійська рівнина (де я зараз) лежить не дуже високо. Як і кратер Скіапареллі. А от між ними місцевість стрибає вгору-вниз на 10 кілометрів, що віщує мені чимало небезпечного водіння.

Справи йтимуть гладенько, поки я їхатиму ацидалійськими краями, але це лише перші 650 кілометрів. За ними лежить решето кратерів Аравійської землі.

Але є одна обставина і на мою користь, і я присягаюся, це – дар Божий. З якоїсь геологічної причини, на шляху лежить долина Маурс, що ідеально збігається з моїм маршрутом.

Мільйони років тому тут протікала ріка. Тепер це долина, що прорізає жорстку поверхню Аравії, і виводить майже точно на Скіапареллі.

Від Ацидалійщини до долини Маурс я матиму 1350 кілометрів відносно легкої дороги.

Решта ж 1850 кілометрів… ну, там буде не так приємно. Особливо коли доведеться спускатися до самого кратера Скіапареллі. Пхе.

Але годі. Долина Маурс. Шикарно.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 385

Найгіршою частиною подорожі до «Пасфайндера» було цілодобове сидіння в марсоході. Довелося жити в тісному приміщенні, повному сміття і запаху немитого тіла. Геть як у коледжі.

*Сміх за кадром*

Серйозно кажу, було гидко. Двадцять два соли мерзенної жалюгідності.

Я планую вирушити до Скіапареллі за 100 солів до свого порятунку (або смерті) і Богом присягаюся, що коли мені доведеться жити стільки часу в марсоході, то я з себе скальп зніму.

Мені потрібне таке місце, де можна зробити кілька кроків і ні об що не вдаритися. І перебування назовні в клятому скафандрі не рахується. Мені потрібен особистий простір, а не 50 кілограмів одягу.

Тож сьогодні я почав робити намет. Там я зможу перепочити, поки заряджатимуться акумулятори, і спати в зручному положенні.

Нещодавно я пожертвував одним з двох надувних наметів, щоб накрити причеп, але другий і досі в бездоганному стані. А ще краще те, що він приєднується до шлюзу марсохода. Перед тим, як стати картопляним городом, намет мав слугувати для марсохода рятувальною шлюпкою.

Я міг приєднати його до шлюзу обох машин. Комп’ютер і системи управління будуть в марсоході. Якщо мені знадобиться перевірити стан чого-небудь (скажімо, роботу життєзабезпечення чи швидкість заряджання акумуляторів), я повинен мати до них доступ. Таким чином, я зможу просто перейти назад. Ніякої ПКД.

Також під час подорожі я триматиму намет складеним у марсоході. В разі нагальної необхідності, я зможу швидко його дістатися.

Надувний намет стане основою моєї «спальні», але тільки основою. Він не надто великий, принаймні, ненабагато просторіший за марсохід. Але він приєднується до шлюзу, а це чудовий початок. Я збираюся подвоїти його висоту і площу підлоги. Тоді я матиму простору і затишну спочивальню.

Для підлоги я візьму настил з двох наметів. А як не візьму, то моя спальня стане хом’ячиною кулькою, бо матеріал покриття Дому гнучкий. При зростанні внутрішнього тиску він прагне набути кулястої форми, а така форма не дуже практична.

Щоб подолати це, Дім і намети мають підлогу з особливого матеріалу. Він складається з безлічі маленьких сегментів, які не розгортаються більш ніж на 180 градусів, тож підлога лишається пласкою.

Підлога намету шестикутна. Я маю ще одну, яка залишилась від того, що зараз стало надувним дахом причепа. Коли я закінчу, спальня матиме вигляд двох шестикутників зі спільною стороною, стінами по периметру і такою-сякою стелею.

На втілення цього плану доведеться витратити дуже багато клею.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 387

Мої намети 1,2 метра заввишки. Їх робили не для зручності, а для того, щоб астронавти мали де перечекати, поки їх врятують товариші. А я хочу мати два метри. Я хочу стояти рівно! не думаю, що прошу забагато.

На папері зробити це неважко. Мені лиш треба нарізати матеріал шматками потрібних форм, склеїти їх разом, а тоді прикріпити до рідного матеріалу наметів і підлоги.

Але матеріалу знадобиться багато. Я починав місію з шістьма квадратними метрами і використав уже майже все. Більшу частину – на латання Дому після того, як він рвонув.

Най буде проклятий шлюз №1.

Хай там як, на мою спальню знадобиться 30 квадратних метрів того добра. На достобіса більше, ніж залишилося. На щастя, я маю і додаткове джерело покриття для Дому: Дім.

Заковика в тому (отут слідкуйте уважно, бо наукова складова тут доволі заплутана), що коли я виріжу дірку в Домі, то все повітря вилетить.

Мені доведеться розгерметизувати Дім, вирізати скільки треба шматків, і знову склеїти Дім (який стане меншим). Сьогодні я вираховував точні розміри і форму матеріалу, який мені потрібен. Дуже важливо тут не напартачити, тож я тричі все перевірив. І навіть збудував паперову модель.

Дім має форму купола. Якщо вирізати покриття біля підлоги, то я зможу натягнути новий край матеріалу до неї і знову прикріпити його там. Дім стане кривобоким куполом, але то дрібниці. Аби тиск тримав. Мені треба, щоб він протримався шістдесят два соли.

Я розмітив стіну фломастером. Тоді я довго вимірював розміри шматків, перевіряючи все знову і знову.

Сьогодні я тільки це і робив. Здається, що небагато, але розрахунки і розробка дизайну забрали увесь день. Вже час вечеряти.

Я вже кілька тижнів їм картоплю. Теоретично, якщо дотримуватись наміру їсти по три чверті порції, я мав би ще їсти наші раціони. Але трьох чвертей дотримуватись важко, тож тепер я їм картоплю.

До запуску мені вистачить, тож я не голодуватиму. Але картопля мені вже в печінках сидить. А ще вона багата грубими волокнами, тож… Скажімо просто: добре, що я на цій планеті один.

Я зберіг п’ять порцій їжі для особливих нагод і написав назви на кожній. Я з’їм «Від’їзд» у той день, коли вирушу до Скіапареллі. «Півдороги» я з’їм, коли промину позначку «1600 км», а «Прибуття» – вже на місці призначення.

На четвертій написано «Пережив таке, що мало мене не вбило», бо якесь проклятуще лайно точно станеться, я відчуваю це. Ще не знаю, що то буде, але воно станеться. Зламається марсохід чи я зляжу з фатальним гемороєм, надибаю ворожих марсіян чи ще яку вражу силу. І тоді (якщо виживу) я з’їм цю порцію.

П’яту я берегтиму до дня злету. Називається «Остання страва».

Можливо, назва не дуже вдала.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 388

Почав день з картоплі. Запив її марсіянською кавою. Це я так називаю гарячу воду з розчиненою в ній пігулкою кофеїну. Справжня кава в мене вийшла кілька місяців тому.

Першим на порядку денному стояло питання ретельного переобліку начиння Дому. Треба переписати все, що може попсуватись без атмосферного тиску. Звісно, кілька місяців тому все, що було в Домі, пережило позапланове тренування з розгерметизації. Але цього разу керуватиму я, тож чом би й не зробити все правильно?

Головне – це вода. Коли Дім рвонув, я втратив 300 літрів через сублімацію. Цього разу такого не станеться. Я злив з відновлювача всю воду і позакривав резервуари.

Тоді залишалося лиш позбирати цяцьки і скинути їх на купу в шлюзі №3. Там опинилося все, що на мою думку не дружить з повним вакуумом. Всі ручки, пляшечки з вітамінами (може, це й не потрібно, але я не хочу ризикувати), медичні запаси і т.д.

Тоді я провів контрольоване відключення Дому. Життєво важливі системи створені так, що можуть пережити вакуум. Розгерметизація Дому – лиш один з багатьох сценаріїв, які продумали у NASA. Я вимкнув усі системи одна за одною, а останнім – головний комп’ютер.

Я одяг скафандр і розгерметизував Дім. Минулого разу покриття розірвалося і розкидало все в різні боки. Тепер цього не станеться. Купол здебільшого підтримується тиском повітря, але є ще й гнучкі опори, розставлені по всьому Домі, щоб його підтримувати. За їх допомогою Дім і напинався.

Я дивився, як м’яко опускалося покриття на опори. Щоб забезпечити повну розгерметизацію, я відкрив шлюз №2 настіж. А шлюз № 3 не чіпав. Всередині нього підтримувався нормальний тиск заради складеної в ньому купи різноманітного мотлоху.

А тоді я почав різанину!

Я не інженер з матеріалів; моєму проекту спальні бракує елегантності. Він передбачає шість метрів периметру і стелю. Ні, там не буде прямих кутів (герметизовані приміщення такого не схвалюють). Надута спальня матиме округлішу форму.

Хай там як, усе це значить, що я мав вирізати два здоровезні шматки з покриття. Один для стін, а інший – для стелі.

Розітнувши Дім, я підтягнув край покриття до підлоги і знову скріпив їх разом. Ви ніколи не напинали намет? Ізсередини? в повному обладунку? Ох я ж і намарудився.

Я підняв тиск до однієї двадцятої нормального, щоб перевірити, чи Дім його триматиме.

Ха-ха-ха! Звісно, ні! Дірок як у решеті. Довелося їх шукати.

На Землі, дрібні часточки зв’язуються водою або стираються на ніщо. На Марсі вони лишаються там, де є. Верхній шар піску схожий на тальк. Я пішов надвір з торбинкою і пошкріб поверхню. Трапився мені й звичайний пісок, але й пороху теж немало.

Я змусив Дім підтримувати одну двадцяту атмосфери, компенсуючи витік повітря. Тоді я пахкав торбинкою, щоб найменші часточки злетіли в повітря. Їх швидко потягло до місць витоків. Кожен знайдений витік я заливав гумою.

На це знадобилося кілька годин, але нарешті покриття трималося міцно. Дім став схожий на барліг у якомусь ґетто, скажу я вам. Стеля в цьому кутку нижча за решту Дому. Щоразу, як я сюди підходитиму, мені доведеться тут пригинатися.

Я збільшив тиск до нормального і почекав годину. Витоків не було.

День випав важкий і фізично вимогливий. Я геть виморився, але спати не можу. Кожен звук лякає мене до гикавки. Це що, Дім тріщить? Ні? Гаразд… Що то було? Нічого? Гаразд…

Жахливо, що моє життя залежить від моєї криворукої латанини.

Час ковтнути снодійну пігулку з медичних запасів.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 389

Що вони кладуть у ті снодійні пігулки? Вже полудень.

Дві чашки марсіянської кави мене трохи освіжили. Не питиму більше тих пігулок. Мені ж не треба зранку на роботу йти.

Втім, з того, наскільки я не мертвий, ви, певно, зрозуміли, що Дім за ніч не репнув. Шов міцний. Страшний, мов чума, але міцний.

Сьогоднішнім завданням була спальня.

Зібрати спальню виявилося набагато легше, ніж заклеїти Дім. Просто тому, що не треба було залазити в скафандр. Я все зробив у Домі. Та й чому ні? Матеріал покриття можна скласти і винести через шлюз.

Спершу, я трохи порізав до того цілий надувний намет. Я мусив зберегти ту його частину, що приєднується до марсохода. Решту покриття треба було прибрати. Навіщо зрізати більшу частину покриття, щоб замінити її більшим шматком? Шви.

NASA вміє створювати надійні речі. А от я – ні. Небезпека задуманої мною конструкції намету криється не в покритті, а у швах. А загальна довжина швів буде меншою, якщо не намагатися приторочити нове покриття до старого.

Зрізавши більшу частину намету, я склеїв разом дві підлоги. Тоді я приліпив нове покриття на місце.

Як же воно легко без скафандра! Так легко!

Тоді настав час його випробувати. Знову ж таки, я зробив це в Домі. Я поклав скафандр до намету і закрив двері маленького шлюзу. Тоді я увімкнув скафандр, знявши перед тим з нього шолом. Я зажадав, щоб він підняв тиск до 1,2 атмосфери.

На це знадобилося трохи часу, а ще мені довелося вимкнути кілька сигналів тривоги в скафандрі («Знаєш, мені здається, що шолом не на місці!»). Резервуар з N₂ майже спорожнів, але потрібний тиск нарешті встановився.

Тоді я сів і трохи почекав. Я дихав, а скафандр регулював склад повітря. Все йшло добре. Я уважно слідкував за показниками, щоб побачити, чи не доводиться скафандру компенсувати «втрачене» повітря. За годину помітних змін не сталося, тож я оголосив експеримент успішним.

Я згорнув намет (по правді, скоріше зіжмакав) і поніс його до марсохода.

Знаєте, цими днями я багато часу проводжу в скафандрі. Закладаюся, що і тут я побив якийсь рекорд. Скільки ПКД зазвичай здійснює астронавт на Марсі, сорок? Я вже виходив кілька сотень разів.

Щойно я приніс спальню до марсохода, я прикріпив її до шлюзу зсередини. Тоді я потяг за мотузку, щоб вона розгорнулася. Я не зняв скафандр, бо не дурний.

Спальня надулася й наповнилася за три секунди. Відкриті двері шлюзу вели прямо до неї. Здавалось, що вона тримає тиск.

Як і раніше, я дав їй постояти так годину. І як і раніше, усе спрацювало чудово. На відміну від повторного склеювання Дому, тут я впорався з першої спроби. Здебільшого тому, що не мусив робити це в бісовому скафандрі.

Спочатку я збирався залишити спальню на ніч і перевірити усе вранці. Але наштовхнувся на таку проблему: в такому разі я не міг вийти. Марсохід має один шлюз, а до нього я вже причепив спальню. Я ніяк не міг вибратися звідти, не від’єднавши спальню, але й ніяк не міг причепити її до шлюзу і надути ззовні.

Трохи лячно. Перше нічне випробування спальні відбудеться зі мною всередині. Але то вже буде пізніше. На сьогодні я впорався.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 390

Я мушу подивитися правді в очі фактам. Я завершив підготовку марсохода. Втім, я відчуваю якусь недоконаність. Але він готовий:

Їжа: 1692 картоплини. Пігулки з вітамінами.

Вода: 620 літри.

Прихисток: марсохід, причеп, спальня.

Повітря: загальний запас для марсохода й причепа: 14 літрів рідкого O₂, 14 літрів рідкого N₂.

Життєзабезпечення: генератор кисню і регулятор атмосфери. 418 годин одноразових фільтрів CO₂ на аварійні випадки.

Живлення: можливість накопичення 36 кіловат-годин енергії. Місце для перевезення 29 сонячних панелей.

Обігрів: 1400-ватний РТГ. Саморобний тепловий резервуар для нагрівання повітря від регулятора. Електричний обігрів марсохода в резерві.

Диско: пожиттєвий запас.

На сол 449 я поїду звідси. Це лишає мені п’ятдесят дев’ять солів на перевірки й полагодження усього, що не працює нормально. Тоді слід вирішити, що поїде зі мною, а що залишиться тут. І прокласти маршрут до Скіапареллі за допомогою зернистої супутникової мапи. І сушити собі голову, намагаючись згадати, що ж я такого важливого забув.

З часів сола 6 я тільки й мріяв, що забратися звідси, але тепер така перспектива мене трохи пудить. Треба збадьоритися. Я маю спитати себе: «Що зробив би астронавт «Аполлона»?

Він бахнув би три віскі з лимонним соком, під’їхав би на своєму «Корветі» до стартового майданчика, а тоді полетів би на Місяць у модулі, меншому за мій марсохід. Ох і хвацькі ж то були хлопці.