Марсіянин

РОЗДІЛ 13

Працівники «Дейо Пластикс» працювали в дві зміни, щоб завершити виробництво покриття Дому для «Ареса-3». Подейкували й про третю зміну, якщо NASA знову збільшить замовлення. Ніхто не заперечував. Понаднормова винагорода приголомшувала, фінансування не мало дна.

Переплетені вуглецеві нитки повільно подавали на прес, де їх з двох боків затискали між полімерних листів. Готову матерію складали вчетверо і склеювали разом. Так отримували грубий лист матеріалу, який покривали м’якою гумою і переносили до гарячої камери, де він застигав.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 114

Відколи в NASA отримали змогу говорити зі мною, вони не можуть стулити пельку ані на мить.

Увесь час хочуть від мене уточнених даних про кожну систему в Домі. А ще вони зібрали повну кімнату людей, котрі намагаються оптимізувати мій город. Я в захваті від того, що купка шмаркатих телепнів на Землі вказує мені, ботаніку, як вирощувати рослини.

Здебільшого, я пропускаю їхні вказівки повз вуха. Не хочу здатися пихатим, але я найкращий ботанік на цій планеті.

Один неймовірний приз: електронна пошта! Мені пересилають дані, як у старі часи на «Гермесі». Звісно, вони передають листи від родини й друзів, але крім того з NASA приходять записки від народу. Мені писали рок-зірки, спортсмени, актори й акторки, а ще цілий Президент.

Один з таких листів прийшов з моєї альма матер, Університету Чикаго. Кажуть, що коли вирощуєш десь урожай, то ти офіційно колонізуєш те місце. Тож, говорячи формально, я колонізував Марс.

Ти чув, Ніле Армстронгу?

Але найкращий лист прийшов від матері. Точно такий, якого і слід чекати від матерів: хвала Богові, що ти живий, тримайся, не помирай, батько передає привіт і так далі.

Я прочитав його п’ятдесят разів поспіль. Гей, зрозумійте мене правильно. Я не мамин мазунчик чи щось таке. Я дорослий чоловік, який час від часу вдягає підгузок (без нього скафандр не одягають). Я вважаю, що ухопитися за лист від мами для мене абсолютно нормально і по-чоловічому. Я ж не якийсь там малюк у поході, що скучив за домом, га?

Звичайно, мені доводиться пертися до марсохода й назад по п’ять разів на день, щоб перевірити пошту. Доправити повідомлення з Землі на Марс вони можуть, а от подолати ще десять метрів до Дому вони не годні. Але втім, я не можу жалітися. Мої шанси пережити це все тепер набагато більші.

Останнє, що я чув – вони вирішили проблему ваги АСМ «Ареса-4». Після посадки тут, вони скинуть термощит, усі штукенції для підтримки життя і кілька порожніх паливних баків. Тоді апарат зможе перенести нас сімох (екіпаж «Ареса-4» і мене) до самого кратера Скіапареллі. Вони вже розробляють для мене програму дослідів на поверхні. Оце круто, га?

До інших новин: я вчу азбуку Морзе. Нащо? на те, що це наша резервна система зв’язку. У NASA подумали, що недобре мати єдиним засобом зв’язку апарат, якому вже кілька десятків років.

Якщо «Пасфайндер» гикнеться, я викладатиму свої повідомлення камінням, щоб у NASA їх бачили через супутники. Відповісти вони не зможуть, але принаймні односторонній зв’язок залишиться. Чому саме азбука Морзе? Тому що камінням простіше викладати крапки й тире, ніж літери.

Паршивий спосіб. Сподіваюсь, він не знадобиться.

Коли завершились усі хімічні реакції, тканину стерилізували й перенесли до чистої кімнати. Там працівник відрізав смужку від краю, розділив її на квадратики й прогнав кожен через послідовність суворих випробувань.

Зі шматка тканини, що пройшов випробування, потім вирізали потрібні форми. Краї складали, зшивали і знову заливали гумою. Працівник з контрольним листком проводив фінальний огляд, роблячи незалежні вимірювання і допускаючи відрізи до подальшого використання.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 115

Непрохані консультанти-ботаніки неохоче визнали, що я добре все облаштував. Вони підтвердили, що я матиму досить їжі до сола 900. Маючи це на увазі, в NASA почали продумувати подробиці запуску припасів.

Спочатку, вони відчайдушно працювали над тим, як доправити апарат сюди до сола 400. Але я своєю фермою купив їм ще п’ятсот солів, тож часу в них стало більше.

Вони запустять припаси наступного року, під час Гоманівського вікна, і апарату знадобиться дев’ять місяців, щоб дістатися сюди. Він має прибути десь на сол 856. На борту буде вдосталь їжі, запасний генератор кисню і відновлювач води, а також система зв’язку. Якщо точніше, то не одна, а три. Видно, що вони врахували усі можливості, а також мою звичку вештатися коло антен, які мають зламатися.

Сьогодні отримав першого листа з «Гермеса». Раніше NASA обмежувало прямий зв’язок. Думаю, вони боялися, що я ляпну щось на кшталт: «Ви кинули мене на Марсі, падлюки!». Розумію, що екіпаж не сподівався почути Привида Минулих Місій, але знаєте що? Хотів би я, щоб NASA бодай час від часу не корчило з себе няньку. Хай там як, вони нарешті пропустили один лист від командира:

«Вотні, як ти здогадуєшся, ми дуже зраділи, коли дізналися, що ти вижив. Як особа, відповідальна за те що трапилося, я хотіла б мати спосіб якось допомогти. Але здається, що в NASA розробили хороший план порятунку. Впевнена, що ти і далі виявлятимеш свою неймовірну винахідливість і виберешся звідти. З нетерпінням чекаю нагоди пригостити тебе пивом на Землі.

Льюїс»

Моя відповідь:

«Командире, у тому, що сталося, винен тільки нещасливий збіг обставин, а не ти. Ти зробила правильний вибір і врятувала решту екіпажу. Знаю, що рішення не могло бути простим, але будь-який аналіз подій того дня покаже, що воно виявилося правильним. Доправ решту додому – і я буду щасливий.

Хоч і від пива не відмовлюсь.

Вотні»

Робітники обережно склали тканину і перемістили її в заповнений аргоном герметичний контейнер. Чоловік з контрольним листком приклеїв на нього наліпку: «Проект «Арес-3»; Покриття Дому; Лист AL102».

Посилку перевезли на літак, що повіз її чартерним рейсом на базу ВПС «Едвардс» у Каліфорнії. Літак піднявся незвичайно високо, спалюючи неймовірну кількість палива, щоб забезпечити спокійніший політ.

Після приземлення, контейнер під особливим наглядом обережно перевезли до Пасадени. Звідти його доправили до Центру збору космічних апаратів ЛРР. Впродовж наступних п’яти тижнів інженери в білих комбінезонах складали вантаж місії запуску припасів №309. До нього входили AL102 і ще дванадцять контейнерів з покриттям Дому.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 116

Майже пора збирати другий урожай.

Гайда.

Шкода, що немає в мене солом’яного капелюха і підтяжок.

Я успішно пересадив картоплю. Видно, що завдяки системам підтримки життя вартістю в мільярди доларів, на Марсі вродить багатющий урожай. Зараз я вже маю чотири сотні здорових кущів, кожен з яких принесе купу калорій у вигляді бульби до мого вишуканого столу. Ще десяток днів – і вони достигнуть!

Цього разу я їх не садитиму знову. Це вже буде мій запас. Натуральна, органічна картопля марсіянських полів. Таку не кожен день їси, правда?

Вам, певно, цікаво, як я її зберігатиму. На купу скидати її не можна; більша частина зіпсується задовго до того, як я до неї доберуся. Тож натомість я зроблю дещо таке, що неможливо уявити на Землі – викину її надвір.

Там майже вакуум, тож більша частина води зникне, а те, що залишиться, замерзне на кістку. Усі бактерії, котрі могли б розвести гнилизну в моїй бульбі, помруть в корчах.

До інших новин: отримав листа від Венката Капура:

«Марку, ось відповіді на кілька твоїх попередніх питань:

Ні, ми не скажемо групі ботаніків, щоб вони «поцілували одне одного в сраку». Я розумію, що ти провів чимало часу на самоті, але зараз ми з тобою, тож буде краще, якщо ти дослухатимешся до того, що ми кажемо.

«Кабз» дограли сезон на дні таблиці Центрального дивізіону.

Швидкість передачі даних недостатня для музичних файлів, навіть у стиснених форматах. Тож твій запит на «Що-небудь, Господи, БУДЬ-ЩО, крім диско» відхилений. Насолоджуйся ночами в стилі буґі.

Також, неприємна звістка… у NASA збирають комісію. Вони хочуть з’ясувати, чи мали місце необов’язкові помилки, які призвели до того, що ти залишився на Марсі. Просто попереджаю, що пізніше вони можуть поставити тобі кілька питань.

Тримай нас в курсі своїх справ.

Капур»

Моя відповідь:

«Венкате, передайте комісії з розслідування, нехай полюють на відьом без мене. А коли вони, безсумнівно, звинуватять командира Льюїс, нехай знають, що я привселюдно це заперечуватиму. Впевнений, що решта екіпажу робитиме те саме.

Також, будь ласка, передайте їм, що матері кожнісінького з них – повії.

Вотні

P.S. І сестри теж».

Апарати з припасами для «Ареса-3» запускали щодня протягом двох тижнів під час Гоманівського вікна. Апарат №309 запускали третім. 251 день подорожі пройшов без пригод, і трохи корегувати курс довелося лиш двічі.

Після кількох маневрів для аеродинамічного гальмування, апарат почав фінальний етап зниження в напрямку Ацидалійської рівнини. Спочатку, він увійшов у атмосферу, прикриваючись термощитом, а потім випустив парашут і відкинув щит, що вже зробив своє.

Щойно бортовий локатор визначив, що відстань до поверхні становить тридцять метрів, апарат перерізав стропи парашуту і понадимав балони по всій поверхні корпуса. Він без помпи й грації упав на поверхню і покотився, підскакуючи, поки нарешті не завмер.

Спустивши балони, бортовий комп’ютер доповів на Землю про успішну посадку.

Наступні тридцять три місяці він просто чекав.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 117

Відновлювач води поводиться трохи дивно.

Шести людям на добу потрібні 18 літрів води. Тому він зроблений здатним обробляти 20. Але нещодавно я помітив, що він не встигає. Обробляє 10, не більше.

Гадаєте, я виробляю по 10 літрів на добу? Ні, я не чемпіон усіх часів із сечовипускання. Це все рослини. Вологість в Домі набагато вища за ту, на яку він розрахований, тож відновлювач води постійно конденсує її з повітря.

Мене це не дуже турбує. Якщо знадобиться, я мочитимусь прямо на грядки. Рослини заберуть свою частку води, а решта осідатиме на стінах. Я легко міг би змайструвати щось для збору конденсату. Річ у тім, що воді немає куди втекти. Це замкнена система.

Гаразд, формально я неправий. Рослини віддають не всю воду, що отримують. Вони витягають з неї трохи водню (вивільняючи кисень) і перетворюють його на складні вуглеводні, які, власне, і є самою рослиною. Але втрати через це невеликі, а я створив 600 літрів води з палива АСМ. Я можу приймати ванни і ще й тоді мати її вдосталь.

А от у NASA прямо виють від страху. Вони вважають відновлювач критичною складовою мого виживання. Резервного відновлювача немає, і вони думають, що без нього я помру в ту саму мить. Для них відмова обладнання – це катастрофа. Для мене ж це просто вівторок.

Тож замість того, щоб готуватися до збору врожаю, я повинен ще частіше ходити до марсохода, щоб відповідати на їхні питання. Кожне повідомлення містить вказівки, що ще я можу спробувати зробити, і вимоги доповісти про результати.

Наразі я з’ясував, що проблема не в електроніці, системі охолодження, апаратурі чи температурному режимі. Впевнений, що врешті десь знайдеться крихітна дірочка, після чого в NASA проведуть за нарадами чотири години, а тоді скажуть мені заліпити її стрічкою.

Льюїс і Бек відкрили контейнер №309. Працюючи настільки обережно, наскільки дозволяли незграбні скафандри, вони витягли різні частини покриття Дому і виклали їх на пісок. Частини Дому повністю складали вантаж трьох апаратів.

Дотримуючись сотні разів відпрацьованої процедури, вони вправно склали шматки разом. За допомоги особливої сполучної стрічки вони домоглися герметичного з’єднання різних частин покриття.

Встановивши каркас Дому, вони зібрали три шлюзи. Лист AL102 мав отвір, до якого бездоганно пасував шлюз №1. Бек притягнув край матерії до сполучної стрічки, вже закріпленої на зовнішній поверхні шлюзу.

Коли всі шлюзи були встановлені, Льюїс наповнила Дім повітрям і лист AL102 вперше відчув тиск. Льюїс із Беком перечекали годину. Тиск не зменшився; конструкція трималася бездоганно.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 118

Моя розмова з NASA про відновлювач води була нудна і захаращена технічними подробицями. Тому я передам для вас лише її суть:

Я: «Там, певно, щось забилося. Давайте я його розберу і перевірю трубки всередині?»

NASA (після п’яти годин роздумів): «Ні. Ти там щось перепаскудиш і помреш».

Тому я його розібрав.

Знаю, знаю. В NASA працюють винятково розумні люди, і мені варто було б робити так, як вони кажуть. І я занадто багато упираюсь як на людину, заради порятунку якої вони працюють день і ніч.

Просто мене нудить, коли мені вказують як підтиратися. Незалежність – одна з тих якостей, які вони шукали в кандидатів до команди астронавтів «Ареса». Це тринадцятимісячна місія, більша частина якої проходить за багато світлових хвилин від Землі. Вони шукали людей, здатних діяти за власною ініціативою.

Якби командир Льюїс була тут, я без питань робив би усе, що вона б казала. Але слухати комісію безликих бюрократів із Землі? Вибачайте, але мені це не до душі.

Я працював дуже обережно. Підписував кожну деталь, коли знімав її, а тоді виклав усе на столі. Схема агрегата є на моєму комп’ютері, тож я знав, чого чекати.

Як я й підозрював, одна з трубок забилася. Відновлювач води створений для очистки сечі й усунення надлишку вологи з повітря (людина видихає майже стільки ж води, скільки відливає). Я змішував свою воду з ґрунтом, зробивши її мінеральною водою. От мінерали й накопичилися у відновлювачі.

Я вичистив трубки й склав усе докупи. Проблема зникла без сліду. В майбутньому доведеться робити це знову, але не раніше, ніж за сотню солів. Нічого страшного.

Я розповів NASA про те, що зробив. Ось якою була наша (перефразована) розмова:

Я: «Розібрав його, знайшов проблему, полагодив».

NASA: «Йолоп».

Фрагмент AL102 потерпав від жорстокої бурі. Він протистояв силам, набагато потужнішим за ті, на які був розрахований, тож рвучко сіпав стрічку, якою був прикріплений до шлюзу. Інші частини покриття, з’єднані такою стрічкою, тріпотіли усі разом, поводячись, як єдине ціле, але фрагменту AL102 пощастило менше. Шлюз ледь рухався, змушуючи AL102 відчути на собі повну силу негоди.

Шари пластику, постійно згинаючись, нагрівали гуму тертям. Нове, піддатливіше середовище дозволило вуглецевим волокнам розійтись.

AL102 розтягнувся.

Не набагато – лише на чотири міліметри. Але у вуглецевих волокнах, які зазвичай відділяють одне від одного 500 мікрон, тепер з’явилася прогалина, у вісім разів ширша.

Після того, як буря вщухла, єдиний астронавт, що лишився, провів повне обстеження Дому. Він не помітив нічого підозрілого. Слабке місце прикривала стрічка шву.

Розрахований на тридцять один сол місії, фрагмент AL102 продовжував виконувати свою функцію набагато довше, ніж повинен був. Один сол минав за іншим, а єдиний астронавт ходив назовні й усередину майже щодня. Шлюз №1 був найближчим до місця заряджання марсоходів, тож астронавт віддавав йому перевагу перед іншими двома.

Коли шлюз герметизувався, то його трохи роздувало; коли він випускав повітря, то здувався назад. Щоразу, як астронавт проходив крізь шлюз, прогалина на AL102 обвисала, а тоді натягувалася знову.

Напиналася, напружувалася, обвисала, розтягувалася…

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 119

Минулої ночі я прокинувся від того, що Дім двигтів.

Піщана буря середньої сили закінчилася так само раптово, як і почалася. То був усього-на-всього шторм третьої категорії з вітром до 50 км/год, жодних причин для хвилювань. Тим не менш, коли ти звик до цілковитої тиші, то завивання вітру може трохи збентежити.

Я хвилююся за «Пасфайндер». Якщо піщана буря його пошкодила, то я втратив зв’язок з NASA. Втім, логіка підказує мені не переживати. Та штукенція стирчала на поверхні десятиліттями. Свіжий бриз їй не нашкодить.

Коли я піду назовні, то спершу перевірю, що «Пасфайндер» і досі працює, а вже тоді візьмуся гріти чуба набридливою роботою.

Так, за кожною бурею невідворотно приходить день Великого очищення сонячних панелей, традиційне свято серед таких щирих марсіян, як я. Це нагадує мені про те, як я відкидав сніг у шкільні роки в Чикаго. Варто віддати батькові належне: він ніколи не казав, що це потрібно для того, щоб загартувати характер чи навчити мене цінувати важку працю.

– Снігоочисник дорогий, – казав було він. – А ти безкоштовний.

Одного разу я спробував апелювати до мами.

– Не будь таким скиглієм, – порадила вона.

До інших новин: до збору врожаю лишилося сім солів, а я ще не готувався. Для початку, треба змайструвати мотику. Також треба поставити надворі який-небудь сарай для врожаю. Не можна просто скидати його на купу від відкритим небом. Перша-ліпша сильна буря стане причиною Великої марсіянської міграції картоплі.

Хай там як, усе це мусить почекати. Сьогодні в мене насичений день. Після очистки панелей, треба оглянути усю сонячну ферму, щоб з’ясувати, чи не пошкодило її вітром. Тоді треба зробити те саме з марсоходом.

Краще почати раніше.

•••

Шлюз №1 повільно зменшував тиск до 0,006 атмосфери. Вотні в скафандрі чекав завершення циклу всередині. Він робив це без перебільшення сотні разів. Будь-які побоювання, які, можливо, з’являлися в нього на сол 1, давно зникли. Тепер це стало для нього нудною рутиною перед виходом на поверхню.

Поки тиск зменшувався, атмосфера Дому стискала шлюз, і фрагмент AL102 розтягнувся востаннє.

На сол 119 цілісність Дому порушилась.

Спочатку розрив був менше міліметра. Перехрещені вуглецеві волокна мали б запобігти подальшому його росту, але численні навантаження порозтягували вертикальні волокна і ослабили горизонтальні до повної непридатності.

Дім натиснув на слабке місце усією силою своєї атмосфери. За десяту долю секунди розрив уже виріс до метра завдовжки, пробігши паралельно до стрічки шову. Він поширювався уздовж цієї лінії, поки не оббіг навколо і не зустрівся сам із собою. Після цього шлюз вже не був приєднаний до Дому.

Нічим не врівноважена сила тиску вистрелила шлюзом, наче гарматним ядром, у той час як атмосфера Дому вибухово покидала його крізь отвір. Всередині шлюзу задні двері вдарили захопленого зненацька Вотні з силою пострілу.

Шлюз пролетів сорок метрів, перш ніж упав на поверхню. Вотні, що ледь оговтався від одного шоку, тут же таки зазнав іншого, коли полетів на передні двері обличчям уперед.

Скло шолома взяло на себе більшу частину сили удару і розлетілося на сотні маленьких кубиків. Вотні вдарився головою об внутрішній бік шолома і впав, оглушений.

Шлюз проскакав поверхнею ще п’ятнадцять метрів. Захисна набивка скафандра врятувала Вотні від багатьох переломів. Він намагався зрозуміти, що сталося, але свідомість ще не повернулась до нього повністю.

Нарешті зупинившись, шлюз завмер на боку в хмарі пилюки.

Вотні лежав на спині й дивився порожнім поглядом угору крізь діру в розтрощеному склі. З розрубаного лоба на обличчя стікала кров.

Він зібрав думки докупи й оцінив своє становище. Повернувши голову набік, він визирнув крізь вікно у задніх дверях. Віддалік здувався зруйнований Дім, а пісок перед ним засипало уламками й мотлохом.

Тоді його вуха вловили якесь шипіння. Прислухавшись, він зрозумів, що шипів не його скафандр. Десь у цьому шлюзі завбільшки з телефонну будку невеликий отвір випускав назовні повітря.

Він напружено прислухався до шипіння, а тоді торкнувся розбитого скла шолому. Потім він знову визирнув крізь вікно.

– От падло, та чи ти дратуєшся? – сказав він.