Марсіянин

РОЗДІЛ 7

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 63

Недавно я закінчив робити воду. Тепер я вже не ризикую підірватися. Картопля росте добре. Ніщо не намагалося мене вбити вже кілька тижнів. Тривожить лиш те, що серіали сімдесятих розважають мене набагато краще, ніж я собі уявляв. Загалом, на Марсі все стабільно.

Пора подумати про далеке майбутнє.

Навіть якщо я знайду спосіб повідомити NASA про те, що живий, немає гарантії, що вони зможуть мене врятувати. Я мушу мислити проактивно. Треба придумати, як дістатися «Ареса-4».

Це буде нелегко.

«Арес-4» сідатиме в кратері Скіапареллі, за 3200 кілометрів звідси. АПМ наразі вже там. Це я знаю точно, бо сам бачив, як Мартінез його туди посадив.

АПМ потребує вісімнадцять місяців, щоб виробити паливо, тож його NASA відправляє першим. Вилетівши на сорок вісім місяців раніше, АПМ має запас часу на той випадок, якщо хімічні реакції відбуватимуться повільніше, ніж очікувалося. Але набагато важливіше те, що в такому разі стає можливою м’яка і точна посадка під дистанційним керуванням пілота з орбіти. Дистанційне керування аж із Г’юстона – варіант невдалий; до нього ж бо звідси від чотирьох до двадцяти світлових хвилин.

АПМ «Ареса-4» витратив на дорогу до Марса одинадцять місяців. Він вилетів раніше за нас і прибув з нами одночасно. Як і очікувалось, Мартінез майстерно його посадив. Скоро по тому ми набилися в наш АСМ і теж висадилися на поверхню. Ех, старі любі часи, коли мої товариші були зі мною.

Мені пощастило. Тридцять дві сотні кілометрів – то не так уже й багато. Могло бути й десять тисяч. І дякуючи тому, що я сиджу посеред найпласкішої частини поверхні Марса, перші 650 кілометрів будуть легкими й приємними (слава Ацидалійській рівнині!), але решта шляху здається звідси підступним, розритим, усіяним кратерами пекельним ландшафтом.

Зрозуміло, що поїду я на марсоході. І знаєте що? Вони не розраховані на багатоденні переїзди.

Це буде наукова експедиція з купкою експериментів. Буду сам собі NASA, придумуватиму, як дослідити далекі від Дому території. Добра новина в тому, що я маю багато часу на ці роздуми. Майже чотири роки.

Дещо зрозуміло вже зараз. Мені знадобиться марсохід. Експедиція буде тривалою, тому треба буде набрати припасів. Дорогою треба буде заряджати акумулятори, а марсоходи не мають сонячних панелей, тож доведеться поцупити кілька з Дому. Під час подорожі я муситиму дихати, їсти й пити.

На щастя, технічні специфікації всього обладнання є в комп’ютері.

Треба буде вдосконалити марсохід. Якщо коротко, то він має стати пересувним Домом. Я поклав око на марсохід №2. У нас із ним вже є певний зв’язок, з того часу, як я провів у ньому дві доби після Великого Водневого Переляку на сол 37.

Важко думати про таку купу мороки одночасно. Тож спочатку подумаю про живлення.

Робоча область нашої місії мала 10-кілометровий радіус. Знаючи, що ми не кататимемося по прямих, NASA зробило марсоходи здатними проїхати 35 кілометрів на одному заряді. Звісно, тут ідеться про невибагливу, рівнинну місцевість. Обидва марсоходи мають акумулятори на 9000 ват-годин.

Крок перший: скрутити акумулятор з марсохода №1 і поставити його на марсохід №2. Вуаля! Подвоїв максимальну відстань на одному заряді.

Щоправда, є ускладнення: опалення.

Частина енергії акумулятора витрачається на опалення марсохода. На Марсі дуже холодно. За звичайних умов, ПКД повинна тривати не більше п’яти годин. Але я житиму в марсоході двадцять чотири з половиною години на добу. Специфікації кажуть, що нагрівальні елементи споживають 400 ват. Якщо тримати їх увімкненими весь час, вони зжиратимуть 9800 ват на день. Більше половини мого запасу, кожен день!

Але я маю безкоштовне джерело тепла: себе самого. Мільйони років еволюції дали мені теплокровність. Я можу вимикати обігрівач і замотуватися в кілька шарів одягу. До того ж, марсохід має непогану ізоляцію. Цього має вистачити; треба буде берегти кожну крихту енергії.

Якщо вірити моїм нудним підрахункам, на рух марсохід витрачає 200 ват-годин енергії на кілометр, тож витрачаючи всі 18,000 ват-годин на пересування (мінус якась дрібка на комп’ютер, життєзабезпечення і т.д.), я зможу проїхати 90 кілометрів. Оце вже серйозна розмова.

Звісно, я ніяк не проїду 90 кілометрів на одному заряді. Дорогою траплятимуться пагорби, каміння, піски й таке інше. Але це непогане наближення до реальності. Воно каже мені, що на подорож до «Ареса-4» знадобиться не менше 35 днів. Або й десь ближче до 50. Але принаймні цьому можна вірити.

На приголомшливій максимальній швидкості марсохода в 25 км/год, я виснажуватиму акумулятор за три з половиною години. Я можу їхати в сутінках, щоб залишити сонячну частину доби для заряджання. О цій порі року на сол випадає близько тринадцяти світлих годин. Скільки сонячних панелей мені треба поцупити з Дому?

Завдяки американським платникам податків, я маю більш, ніж 100 квадратних метри найдорожчих сонячних панелей в історії. Вони мають неймовірні 10,2 відсотків корисної дії, що дуже добре, бо Марс не отримує від Сонця стільки світла, скільки Земля. Усього лиш від 500 до 700 ват на квадратний метр (порівняйте з 1400 на Землі).

Якщо коротко: Треба взяти з собою двадцять вісім квадратних метрів сонячних панелей. Це чотирнадцять штук.

Можна скласти їх на даху в дві купи по сім. Стирчатимуть з боків, але якщо триматимуться міцно, то я буду щасливий. Кожного дня після дороги я розкладатиму їх і… чекатиму цілий день. Ох і нудно ж буде.

Але це вже початок. Завдання на завтра: переставити акумулятор з марсохода №1 на марсохід №2.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 64

Буває, коли щось вдається легко, а буває навпаки. Витягти акумулятор з марсохода №1 було легко. Я зняв два затискачі на шасі, і він випав сам. Дроти від’єдналися легко, вони мали лиш по декілька хитрих штепселів.

А от приладнати акумулятор на марсохід №2 – то вже інша оповідка. Для нього просто немає місця!

Він велетенський. Я його ледве перетягнув – і це за марсіянської сили тяжіння.

Він просто завеликий. Під шасі другий не влізе. На даху місця теж немає – там лежатимуть сонячні панелі. Всередині він теж не лежатиме, бо однаково не увійде до шлюзу.

Але облиште страх, бо я знайшов вихід.

На випадок халепи, абсолютно не пов’язаної з моєю, NASA передбачило шість запасних квадратних метрів покриття для Дому і трохи вражаюче липкої смоли. Такої самої, як та, що врятувала мене на сол 6 (з ремонтного набору, який дозволив мені залатати дірку в скафандрі).

Якби під час місії Дім десь репнув, усі мали бігти до шлюзів. Мета була в тому, щоб дати йому луснути, а не гинути самим, намагаючись цьому запобігти. Тоді ми мали одягти скафандри і оцінити пошкодження. Ми знайшли б розрив і залатали б його за допомогою запасної матерії й смоли, а тоді знову накачали б Дім повітрям, і він би став як новий.

Шість квадратних метрів запасу дуже доречно мали розмір один на шість метрів. Я понарізав смужок 10-сантиметрової ширини і скрутив їх у якусь подобу збруї.

З цих смужок і смоли я зробив дві 10-метрові замкнуті петлі. Тоді я прикріпив до них два великих шматки матерії з обох кінців. Тепер я мав на своєму марсоході сякі-такі сакви.

Марсохід чимдалі дужче нагадує віз, на яких пересельці їхали заселяти Каліфорнію.

Смола закріпила все майже миттєво. Але вона тримає міцніше, якщо почекати годину. Я так і зробив, а тоді одяг скафандр і пішов до марсохода.

Я підтяг акумулятор марсохода і пропхнув його крізь сакви з одного боку. Тоді я перекинув петлі через дах. З іншого боку я напхав у сакви каміння. Коли вага з обох боків приблизно зрівнялася, я зміг потягнути каміння вниз і підняти акумулятор.

Є!

Я від’єднав акумулятор другого марсохода і ввімкнув акумулятор від першого. Тоді я зайшов у марсохід крізь шлюз і перевірив усі системи. Все було відмінно.

Я покатався трохи, аби впевнитися, що сакви тримаються. Я видивився кілька більших каменюк і наїхав на них, щоб трохи струснути машину. Вони трималися. Вчіться, дітки.

На якусь хвильку я задумався, як мені вплести дроти другого акумулятора в систему живлення і дійшов такого висновку: «До біса його».

Мені не потрібне безперервне живлення. Коли акумулятор №1 виснажиться, я зможу вийти й перемкнути дроти від першого акумулятора до другого. Чому ні? Це десятихвилинна ПКД, раз на день. Для заряджання доведеться перемикати все назад, але знову ж таки, що з того?

Решту дня я протирав сонячні панелі. Скоро я прийду сюди грабувати.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 65

Впоратися з панелями виявилося легше, ніж з акумуляторами.

Вони тонкі, легкі й просто лежать на піску. І я мав додаткову перевагу: саме я встановлював їх тут.

Ну, гаразд. Не тільки я. Ми з Фоґелем працювали разом. І мамо моя, скільки для цього ж ми тренувались! на те тренування ми витратили майже цілий тиждень. А тоді ми вправлялися кожен раз, коли комусь здавалося, що ми маємо трохи зайвого часу. Від системи панелей залежав успіх місії. Якби ми побили їх чи якось вивели з ладу, Дім не зміг би отримувати енергію і місія б закінчилась.

Вам, певно, цікаво, що робила решта екіпажу, поки ми встановлювали панелі. Вони напинали Дім. Пам’ятаєте, все в нашому славному королівстві прибуло сюди в ящиках. На сол 1 і 2 ми їх розпаковували.

Кожна панель закріплена на легенькій рамі, яка тримає її під кутом в 14 градусів. Зізнаюся вам, що гадки не маю, чому саме 14. Певно, для максимальної ефективності. Хай там як, від’єднувати їх просто, а Дім легко може обійтися без декількох. Зараз, коли він підтримує життя однієї людини замість шести, втрата 14 відсотків виробництва енергії несуттєва.

Тоді настав час навантажувати їх на марсохід.

Я подумав, чи не зняти контейнер для зразків породи. Це просто велика полотняна торба, закріплена на даху, але сонячні панелі в неї точно не влізли б. Повагавшись, я залишив її на місці, бо вирішив, що вона буде непоганою подушкою для панелей.

Панелі добре складалися одна до одної (бо їх так задумували для перевезення на Марс), і два стоси чудово вмістилися на даху. Вони трохи нависали зліва і справа, але на моєму шляху тунелів не траплятиметься, тому нехай.

Відрізавши ще трохи матеріалу від аварійного запасу для Дому, я сплів ремінці й прив’язав панелі. На марсоході зовні є ручки, щоб легше було навантажувати каміння на дах. Вони аж просилися, щоб я прив’язав ремінці до них.

Я відступив назад і помилувався своєю роботою. Я заслужив це. Ще й полудень не настав, а я вже впорався.

Я повернувся в Дім, пообідав і пововтузився з рослинами до кінця сола. Я висадив їх тридцять дев’ять солів тому (що приблизно дорівнює сорока земним дням), тож настав час пожинати й засівати знову.

Вони ростуть навіть краще, ніж я очікував. На Марсі немає паразитів, комах чи парші, а Дім постійно підтримує ідеальну температуру і вологість для росту.

Картоплини були менші за ту бульбу, яку ви звикли їсти, але це не біда, мені аби з них могли вирости кущі.

Я обережно повикопував їх, щоб не пошкодити паростки. Тоді я порізав картоплини на маленькі шматки з одним вічком кожен і пересадив на нове місце. Якщо вони ростимуть так добре, я протримаюся на них доволі довго.

Усією цією фізичною працею я заслужив собі відпочинок. Я обшукав комп’ютер Йогансен і знайшов нескінченні поклади аудіокниг. Здається, вона велика шанувальниця Аґати Кристі. «Бітлз», Кристі… Йогансен, певно, англофілка якась.

Я згадав, як мені малому подобалися телевізійні пригоди Еркюля Пуаро. Почну з «Загадкової події в Стайлзі». Здається, це перша частина.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 66

Настала пора (зловісне музичне крещендо) виконувати місії!

NASA називає свої місії іменами богів і всього такого, то чом би мені не підтримати традицію? Надалі, експериментальні місії на марсоході називатимуться «Сіріусами». Дотямили? Собаки? А коли ні, то й дідько з вами.

Місія «Сіріус-1» почнеться завтра.

Завдання: виїхати з повністю зарядженими акумуляторами і сонячними панелями на даху; рухатись, поки вистачить енергії; подивитись, наскільки вистачить.

Але я не дурний. Я не поїду від Дому по прямій лінії. Я кататимусь туди-сюди на півкілометровій ділянці, тож будь-якої миті залишатимусь на відстані короткої пішої прогулянки від Дому.

Сьогодні я заряджу обидва акумулятори, щоб підготуватися до завтрашнього випробування. Я розраховую на три з половиною години катання, тож мені знадобляться нові фільтри CO₂. Доведеться замотатися в три шари одягу, бо я вимкну обігрівач.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 67

«Сіріус-1» завершено!

Якщо точніше, то «Сіріус-1» було перервано через годину після старту. Думаю, це можна назвати «провалом», але мені миліший термін «здобуття досвіду».

Почалося все добре. Я доїхав до гарної гладенької ділянки за кілометр від Дому, а тоді почав їздити туди-сюди 500-метровою ділянкою.

Я швидко зрозумів, що таке випробування лайна варте. Намотавши два-три кола, я так уторував ґрунт, що створив дорогу з твердим покриттям. На рівній, твердій поверхні випробування дали б невиправдано високий результат. На довгій дистанції такого не буде і близько.

Тому я додав трохи перцю. Я катався навмання, слідкуючи за тим, щоб не віддалятись від Дому більш, ніж на кілометр. Так ближче до дійсності.

За годину стало холодно. Я маю на увазі, справді холодно.

Коли заходиш до марсохода, там завжди холодно, але якщо не вимикати обігрівач, як оце я, то миттєво стає тепліше. Тож я очікував на холод, але, Господи Боже, не на такий же!

Спочатку ще можна було жити. Тепло мого тіла і три шари одягу підтримували нормальну температуру, а термоізоляція марсохода просто першокласна. Те моє тепло, що не утримувалося одягом, просто гріло повітря всередині. Але ідеальної термоізоляції не існує, тож тепло потроху тікало у великі рівнини, а мені поступово ставало холодніше.

Вже за годину я так задубів, що цокотів зубами. Я вирішив, що цього досить. Можна і не мріяти проїхати отак довшу відстань.

Увімкнувши обігрівач, я поїхав прямо до Дому.

Там я трохи посердився. Термодинаміка скапустила мої геніальні плани. Розтрибісова ентропія!

Мені до ноги ніби каменюка прикута. Клятий обігрівач кожного дня зжиратиме половину моєї енергії. Гадаю, що міг би його прикрутити. Трохи замерз би, але не закляк би на кістку. І навіть тоді я втрачатиму щонайменше чверть заряду.

Над цим треба поміркувати. Я питаю себе… Що зробив би Еркюль Пуаро? Доведеться моїм «маленьким сірим клітинам» попрацювати.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 68

Ну, бісова кров.

З’явилося в мене рішення, але… Пам’ятаєте, як я грався з вогнем і ракетним паливом в Домі? Так от, моє рішення ще небезпечніше.

Я збираюся використати РТГ.

РТГ (радіоізотопний термоелектричний генератор) – це велика коробка з плутонієм. Не таким плутонієм, який використовують для ядерних бомб, зовсім ні. Мій плутоній набагато небезпечніший!

Плутоній-238 – неймовірно нестабільний ізотоп. Він такий радіоактивний, що сам собою розжарюється до червоного. Як ви здогадуєтесь, речовина, що своїм випромінюванням буквально може підсмажити яєчню, доволі небезпечна.

РТГ з плутонієм всередині збирає випромінювання у вигляді тепла й перетворює його на електричний струм. Це не реактор. Випромінювання не можна збільшити чи зменшити. Це суто природній процес, що відбувається на атомарному рівні.

Ще в 1960-тих NASA почало використовувати РТГ для живлення непілотованих апаратів. У них безліч переваг перед сонячною енергією. На них не впливають бурі; вони працюють вдень і вночі; вони містяться повністю всередині, тож не потрібно обліплювати апарат тендітними сонячними панелями.

Але для пілотованих місій великі РТГ до програми «Арес» не використовувались.

Чому? Чорт, та хіба не очевидно, чому? NASA не хотіло садити астронавтів поруч з розжареним ядром радіоактивної смерті!

Я трохи перебільшую. Плутоній міститься всередині кількох капсул, ізольованих і герметичних, які перешкоджають витоку радіоактивної речовини в разі пошкодження зовнішньої оболонки. Тож для програми «Арес» вирішили ризикнути.

Уся місія «Арес» крутиться навколо АПМ. Це її найважливіша складова й одна з небагатьох систем, котрі не можна так чи інак замінити. Це єдина складова, через порушення в роботі якої місію повністю відміняють.

Сонячні панелі чудово працюють протягом коротких термінів, а також протягом довгих, якщо є люди, що їх чиститимуть. Але АПМ роками стирчить на поверхні, виробляючи паливо, а тоді просто чекає, поки прибуде екіпаж. Навіть нічого не роблячи, він потребує живлення, щоб NASA могло слідкувати за ним із Землі і запускати самоперевірки.

Перспектива відмінити місію через забруднення сонячних панелей нікого не влаштовувала. Потрібне було більш надійне джерело енергії. Тому АПМ оснащують таким РТГ. Він містить 2,6 кілограма плутонію-238, який випромінює майже 1500 ват тепла. Він може перетворити їх на 100 ват електрики. АПМ тримається на цьому до прибуття екіпажу.

Ста ват не вистачить, щоб живити мій обігрівач, але на вихід електрики мені зараз начхати. Мені потрібне тепло. Півтори тисячі ват – це так багато, що мені доведеться поздирати з марсохода термоізоляцію, аби не перегрітися.

Щойно ми розпакували й запустили марсоходи, командирові Льюїс випала радість позбутися РТГ. Вона витягла його з АПМ, проїхала чотири кілометри й закопала його. Яким би він безпечним не був, генератор має радіоактивне ядро і NASA не бажало тримати його надто близько до астронавтів.

У програмі місії не вказане точне місце, де треба викинути РТГ. Там просто написано: «щонайменше за чотири кілометри». Тож я мушу його знайти.

Тут на моєму боці дві обставини. Перша – я встановлював сонячні панелі з Фоґелем, коли командир Льюїс повезла РТГ, і я бачив, що вона поїхала на південь. Друга – вона встановила триметрову жердину з зеленим прапорцем на тому місці, де його закопала. Зелене чудово видно на марсіянській місцевості. Так задумано, щоб ми трималися від нього подалі, якщо потім загубимося на ПКД на марсоході.

Тож план такий: проїхати чотири кілометри на південь, а тоді шукати зелений прапорець.

Я зробив марсохід №1 непридатним до використання, тож доведеться для цієї подорожі взяти мого марсохода-мутанта. Я можу зробити з цього тестову місію. Подивимося, як витримають справжню експедицію сакви для акумуляторів і наскільки міцно тримаються на даху сонячні панелі.

Місія називатиметься «Сіріусом-2».

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 69

На Марсі я не новачок. Я вже немало тут прожив. Але до сьогодні я ще жодного разу не втрачав Дім з очей. Здається, що різниці немає, але вона є.

Поки я їхав до місця поховання РТГ, мене вразило ось що: Марс – це неродюча пустеля, і я посеред неї сам-один. Звісно, я й раніше це знав. Але є різниця між тим, щоб просто знати і по-справжньому відчути. Навколо мене на всі боки тяглися самі піски, каміння і пустеля. Знаменитий червоний колір планеті дає оксид заліза, що вкриває тут усе. Тож це не просто пустеля. Це пустеля настільки стара, що буквально заіржавіла.

Дім – то для мене єдиний натяк на цивілізацію, і стежити, як він зникає, було ще невтішніше, ніж я собі уявляв.

Я відкинув ці думки, зосередившись на тому, що лежало попереду. Я знайшов РТГ там, де він і мав бути, за чотири кілометри від Дому.

Знайти його виявилося неважко. Командир Льюїс закопала його на вершині невеличкого пагорба. Певно, вона хотіла, щоби прапорець було видно здалеку – так воно і сталося! Хіба що замість того, щоб обминати, я поїхав прямо на нього і викопав генератор. Не зовсім те, заради чого вона старалася.

То був великий циліндр з тепловідведенням по всій поверхні. Я відчував його тепло навіть крізь рукавиці скафандра. Це немало бентежить, особливо коли знаєш, що причина цього – радіація.

Не було сенсу класти його на дах; зрештою, я все одно збирався возити його всередині. Тож я взяв його з собою, вимкнув обігрівач і поїхав до Дому.

За ті десять хвилин, що я їхав, навіть без обігрівача температура всередині марсохода піднялася до незатишних 37°C. РТГ точно не дасть мені замерзнути.

Подорож також показала, що збруя на марсоході робить своє. Сонячні панелі й запасний акумулятор непорушно трималися на місці усі вісім кілометрів довільної місцевості.

Оголошую місію «Сіріус-2» успішною!

Залишок дня я нівечив інтер’єр марсохода. Герметична кабіна зроблена з вуглецевих композитів. Прямо під шаром композиту міститься термоізоляція, закрита міцним пластиком. За допомогою високотехнологічного методу (молотком) я зняв пластикові панелі, а тоді обережно (знову молотком) видалив затверділу піну ізоляції.

Після видалення певної кількості, я одяг скафандр і виніс РТГ назовні. Скоро марсохід знову охолонув, і я заніс генератор назад. Я побачив, що температура потроху росте, але і близько не так швидко, як по дорозі назад від місця поховання.

Я обережно (молотком) видалив ще трохи ізоляції й перевірив знову. Після кількох нападів я залишив якраз стільки ізоляції, щоб РТГ ледь-ледь міг упоратися. Якщо точніше, то він навіть програвав битву. З плином часу тепло потроху витікатиме, але то не біда. Я зможу вмикати обігрівач на короткі проміжки часу, коли виникне потреба.

Я заніс шматки ізоляції до Дому. За допомогою передових технологій (липка стрічка), я знову зібрав з них квадрат. Я подумав, що коли стане дійсно холодно, я зможу вставити його назад і РТГ знову почне вигравати «теплову битву».

Завтра день «Сіріуса-3» (що насправді є повторенням «Сіріуса-1», але без холоднечі).

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 70

Сьогодні, я записую цей звіт у марсоході. Половина програми «Сіріуса-3» позаду, поки що все добре.

Я вирушив на світанку і почав колесувати навкруг Дому, намагаючись їздити по незайманій поверхні. Перший акумулятор протримався трохи менше двох годин. Короткий вихід на ПКД для переключення дротів – і я вже знову сидів за кермом. На ту мить, коли їхати вже не було на чому, я подолав 81 кілометр за 3 години 27 хвилин.

Дуже добре! Проте варто пам’ятати, що рельєф навколо Дому плаский, бо тут навколо мене Ацидалійська рівнина. На яку ефективність можна розраховувати під час подорожі до «Ареса-4» – гадки не маю.

У другому акумуляторі ще залишилося трохи соку, але я не можу використати його весь; системам життєзабезпечення треба звідкись брати енергію, поки акумулятори заряджатимуться. CO₂ поглинається в результаті хімічного процесу, але якщо вентилятор, що проганяє повітря крізь фільтр, зупиниться, то я задихнуся. Киснева помпа також нібито важлива.

Після поїздки я розклав сонячні панелі. Було важко; минулого разу мені допомагав Фоґель. Панелі не важкі, але дуже незручні. Встановивши половину, я здогадався, що їх можна волочити, а не нести. Це трохи прискорило процес.

Зараз я просто чекаю, поки акумулятори зарядяться. Мені нудно, тому я роблю цей запис. В комп’ютері в мене усі книжки про Пуаро – це має допомогти. Як-не-як, а на заряджання знадобиться близько дванадцяти годин.

Що ви кажете? Десь тут помилка? Я раніше казав «тринадцять»? Що ж, друзі мої, дозвольте пояснити.

Остання буква в РТГ означає «генератор». Порівняно зі споживанням марсохода, він виробляє лиш крихту енергії, але це більше, ніж нічого. Це сотня ват. Вона збереже мені годину часу на підзарядку. Чом би її не використати?

Цікаво, що б сказали в NASA, якби знали, як я тут галабурджу з РТГ. Певно, поховалися б усі під столами, пригорнувши до себе заспокійливі логарифмічні лінійки.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 71

Як і передбачалося, на повну зарядку акумуляторів знадобилося дванадцять годин. Після того я поїхав прямо додому.

Пора планувати «Сіріус-4». Думаю, це буде багатоденна експедиція.

Здається, питання живлення і заряджання акумуляторів вирішено. З їжею проблем не буде; в марсоході повно місця. З водою ще легше. Для щастя мені потрібні два літри на день.

Коли я справді вирушу до «Ареса-4», я муситиму взяти генератор кисню. Але він великий і я не хочу довбатися з ним зараз. Тож місія «Сіріус-4» покладатиметься на запас кисню і фільтри CO₂.

З CO₂ жодних ускладнень. Я почав цю незабутню пригоду з 1500 годинами фільтрів CO₂, і ще 720 годинами на непередбачувані випадки. Усі системи використовують стандартні фільтри («Аполлон-13» дав нам важливі уроки). З того часу я використав 131 годину фільтрів на різні ПКД. Залишилося 2089 годин або 87 днів. Більше, ніж досить.

З киснем трохи складніше. Марсохід спроектований так, щоб два дні підтримувати життя трьох людей плюс невеликий запас для певності. Тож кисню з його резервуарів вистачить мені на сім днів. Цього замало.

На Марсі майже відсутній атмосферний тиск. А всередині марсохода одна атмосфера. Кисневі резервуари містяться всередині (щоб різниця тиску була меншою). Чому це важливо? Це значить, що я можу принести додаткові резервуари й під’єднати їх без ПКД.

Тож сьогодні я витяг з Дому один з 25-літрових резервуарів з рідким киснем і приніс його до марсохода. Якщо вірити NASA, людині потрібні 588 літрів кисню на добу, щоб вижити. В умовах нормальної атмосфери рідкий кисень густіший за газоподібний десь у 1000 разів. Якщо коротко, то з резервуаром Дому я матиму кисню на 49 днів. Має вистачити з головою.

«Сіріус-4» розрахований на двадцять днів.

Може здатися, що це забагато, але я маю конкретну мету. Крім того, подорож до «Ареса-4» триватиме щонайменше сорок днів. Тому це непогана масштабна модель.

Поки мене не буде, Дім зможе сам про себе попіклуватися, але з картоплею не все так просто. Я заллю ґрунт більшою частиною води, яку маю. Тоді я вимкну регулятор атмосфери, щоб він не витягував з повітря вологу. Стане парко, як у пеклі, а на всіх поверхнях поосідає вода. Але так картопля залишиться политою, поки я їздитиму.

З CO₂ складніше. Картопля мусить дихати. Знаю, що ви думаєте. «Марку, друзяко! Ти ж сам виробляєш двоокис вуглецю! Це ж частина величного природного кругообігу!»

Проблема в тому, як його накопичити. Звісно, я видихаю CO₂ за кожним разом, але я не можу його зберігати. Я міг би вимкнути генератор кисню з регулятором атмосфери і за якийсь час просто наповнити Дім своїм диханням. Але CO₂ мене вб’є. Треба швидко випустити велику його кількість і одразу втекти.

Пам’ятаєте паливний агрегат АПМ? Він вбирає CO₂ з атмосфери Марса. Якщо відкрити в Домі 10-літровий резервуар зі стисненим рідким CO₂, цього вистачить. На заповнення резервуару знадобиться менше одного дня.

От і все. Щойно випустивши в Домі CO₂, я вимкну регулятор атмосфери й генератор кисню, виллю цистерну води на картоплю і чесону до виходу.

«Сіріус-4». Великий крок уперед в моїх випробовуваннях марсохода. І я можу почати завтра.