Марсіянин

РОЗДІЛ 21

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 431

Я розмірковую над тим, як би краще усе поскладати. Це важче, ніж здається.

Я маю дві герметичні кабіни: в марсоході й у причепі. Вони з’єднані трубками, але при цьому мають трохи розуму. Якщо тиск в одному з них упаде, інший миттєво перекриє зв’язок.

У цьому є своя похмура логіка: якщо марсохід продірявиться, то я помру. Тут немає про що говорити. Але якщо продірявиться причеп, то я не постраждаю. Значить, усе важливе треба скласти в марсоході.

Усе, що їхатиме в причепі, повинно зносити майже-вакуум і дуже низьку температуру. Не те, щоб я з нетерпінням цього чекав, але, знаєте, «плануй на гірше».

Сакви, які я зробив для подорожі до «Пасфайндера» згодяться для зберігання картоплі. Я не можу тримати їх у марсоході чи причепі, бо в теплому герметичному середовищі вони погниють. Я візьму трохи всередину, щоб далеко по них не ходити, але решта лежатиме у велетенському холодильнику, яким є ця планета. Причеп я заставлю доволі щільно. Там стоятимуть два великих акумулятори Дому, регулятор атмосфери, генератор кисню і мій саморобний тепловий резервуар. Було б зручніше мати його в марсоході, але він мусить знаходитись неподалік місця входу охолодженого повітря з регулятора.

В марсоході вільного місця теж лишиться небагато. Поки я правитиму, то триматиму спальню складеною біля шлюзу, готовою до аварійної евакуації. Також зі мною будуть два робочі скафандри і все, що може знадобитися для екстреного ремонту: набори інструментів, запасні частини, мій майже вичерпаний запас клейкої гуми, комп’ютер з іншого марсохода (про всяк випадок!) і всі 620 славних літрів води, якими я багатий.

І пластикова коробка замість туалету. З дуже щільною кришкою.

•••

– Як там Вотні? – спитав Венкат.

Сполохана Мінді відвела очі від комп’ютера.

– Докторе Капур?

– Я чув, його вдалося зняти під час ПКД?

– А, так, – сказала Мінді і заклацала клавішами. – Я помітила, що зміни стаються близько 9 години за місцевим часом. Люди зазвичай дотримуються одного режиму, тож я подумала, що він починає працювати саме тоді. Я трохи змінила орбіти, щоб зробити сімнадцять знімків між 9:00 і 9:10. На одному з них його видно.

– Добре придумала. Можна побачити знімок?

– Звісно, – вона вивела зображення на екран.

Венкат вдивлявся в розмиті контури.

– Видніше не стане?

– Ну, це знімок з орбіти, – сказала Мінді. – в АНБ обробили відео найдосконалішими програмами, які в них є.

– Стривай-но, – затнувся Венкат. – АНБ?

– Так, вони подзвонили й запропонували допомогу. Ті самі програми, якими вони обробляють зображення з супутників-шпигунів.

Венкат знизав плечима.

– Просто дивовижно, як легко падають бюрократичні перепони, коли всі вболівають за те, щоб людина вижила. – Він вказав на екран. – Що це Вотні робить?

– Гадаю, вантажить щось у марсохід.

– Коли він востаннє працював над причепом? – спитав Венкат.

– Вже давненько. Чому він не пише свої повідомлення частіше?

Венкат знизав плечима.

– Заклопотався. Він працює протягом світлих годин, а на те, щоб викласти з каменів букви потрібні час і сили.

– Тож… – сказала Мінді. – Чому ви прийшли особисто? Я могла переслати зображення поштою.

– По правді, я прийшов поговорити з тобою, – сказав він. – Твої обов’язки відтепер зміняться. Замість керування супутниками на орбіті Марса твоїм єдиним обов’язком тепер буде слідкувати за Марком Вотні.

– Як? – спитала Мінді. – А як же корекція курсів і орбіт?

– Ми передамо це іншим, – сказав Венкат. – Відтепер зосередься на знімках «Ареса-3».

– Це пониження, – сказала Мінді. – Я інженер орбіт, а ви перетворюєте мене на штатну нишпорку.

– Ненадовго, – сказав Венкат. – І ми в боргу не залишимося. Просто за місяці такої роботи ти стала фахівцем з розпізнавання супутникових знімків «Ареса-3». Ніхто інший до цього не придатний.

– Чому це раптом стало так важливо?

– Його час уже збігає, – сказав Венкат. – Ми не знаємо, як далеко просунулася підготовка марсохода. Але ми знаємо, що в нього на це лишилися шістнадцять солів. Нам потрібно знати точно, чим він займається. Журналісти й сенатори увесь час питають мене про стан місії. Мені навіть Президент кілька разів телефонував.

– Але знання про стан місії не допоможе, – сказала Мінді. – Ми ж нічого не можемо вдіяти, навіть якщо він запізнюється. Це марна робота.

Венкат зітхнув.

– Скільки ти працюєш на уряд?

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 434

Настав час вигуляти цю крихітку.

І тут є заковика. На відміну від моєї подорожі до «Пасфайндера», мені доведеться винести з Дому ключове обладнання для життєзабезпечення, коли вже я надумав провести дійсно показову репетицію. Якщо витягти регулятор атмосфери й генератор кисню з Дому, то від нього залишиться… намет. Великий округлий намет, не здатний підтримувати життя.

Це не так ризиковано, як здається. Як завжди, найнебезпечніша сторона життєзабезпечення – контроль рівня вуглекислого газу. Коли в повітрі накопичується більше одного відсотка CO₂, в людини проявляються симптоми отруєння. Тому треба стежити, щоб у повітрі Дому його було менше.

Внутрішній об’єм Дому складає десь 120000 літрів. Якщо я дихатиму, як завжди, то підніму рівень CO₂ до одного відсотка не менш, ніж за дві доби (а втрати кисню і видно не буде). Тож можна без ризику винести регулятор і генератор кисню на якийсь час.

Безперечно, жоден з них не пройде крізь шлюз причепа. На щастя для мене, на Марс вони прилетіли з наліпкою «зберіть перед використанням». Вони завеликі для того, щоб надсилати їх цілими, тож розбираються вони легко.

Я за кілька разів переніс усі частини до причепа. Кожну довелося проносити крізь шлюз по одній. Збирати їх всередині було горем на мою голову. В причепі ледве вистачає місця для усього мотлоху, який має там їхати, тож наш безстрашний герой почувався всередині доволі скуто.

Тоді я взявся за ЗВРА. Він висів на Домі ззовні, як висять на землі кондиціонери. Якщо подумати, то це він і є. Я перетягнув його до причепа і закріпив на полиці, яку я для нього зробив. Тоді я підвів до нього трубки, що вели крізь «надувну кулю» всередину герметичної кабіни причепа.

Регулятор жене повітря через ЗВРА, а повертається воно у вигляді бульбашок з теплового резервуару. Регулятору також потрібен герметичний бак для утримання CO₂, який він витягає з повітря.

Коли я патрав причеп, щоб звільнити місце, то залишив один бак якраз для цього. Він призначений для кисню, але бак є бак. Слава Богу, що всі повітряні трубки й хлипаки, що використовуються в місії, стандартні. Це не випадковість. Так зроблено навмисне, щоб полегшити польовий ремонт.

Щойно встановивши ЗВРА, я підвів живлення від причепа до регулятора і генератора кисню і простежив за тим, як вони вмикалися. Щоб пересвідчитися, що вони працюватимуть нормально, я запустив на обох повну діагностику. Тоді я вимкнув генератор кисню. Не забувайте, що я використовуватиму його лиш один сол з п’яти.

Я перейшов до марсохода, для чого довелося вийти на прикру ПКД. Щоб пройти десять метрів. Звідти я стежив за станом життєзабезпечення. Варто зазначити, що я не можу слідкувати за показниками систем з марсохода (бо вони всі в причепі), але марсохід може детально розповісти мені про повітря: кисень, CO₂, температура, вологість і т.д. Все наче було добре.

Знову залізши в скафандр, я випустив у повітря марсохода балон з CO₂. Я бачив, як у комп’ютера марсохода стався припадок, коли він побачив, що рівень CO₂ злетів до летального. Тоді минуло трохи часу, і його рівень знову опустився до нормального. Регулятор свою роботу робить. Молодець!

Я залишив обладнання увімкненим і повернувся в Дім. Нехай попрацює вночі, а зранку я все перевірю. Умови експерименту не дуже реальні, бо для цього я маю сидіти всередині, споживати кисень і видихати CO₂, але то вже наступний крок.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 435

Ніч минула неспокійно. Логіка говорила мені, що за одну-єдину ніч нічого поганого не станеться, але знання того, що з життєзабезпечення я мав лише обігрівачі, не додавало мені мужності. Моє життя залежало від розрахунків, які я провів раніше. Якби я переплутав знак чи не так додав два числа, то міг ніколи не прокинутися.

Але я прокинувся, а головний комп’ютер показував такий рівень CO₂, на який я розрахував. Здається, я проживу ще один сол.

«Проживи ще один сол» – чудова назва для фільму про Джеймса Бонда.

Я перевірив марсохід. Усе було добре. Якщо нікуди не їхати, то одного заряду акумуляторів вистачить регуляторові на місяць роботи (якщо вимкнути в ньому обігрівач). Непоганий запас. Якщо під час подорожі все полетить шкереберть, я матиму час, щоб це виправити. Мене обмежуватиме не усунення CO₂, а споживання кисню, якого я маю більш, ніж досить.

Я вирішив, що настав час перевірити спальню.

Залізши до марсохода, я приєднав спальню до зовнішніх дверей шлюзу зсередини. Як я вже казав, тільки так це й можна зробити. Тоді я вивернув її на Марс, який нічого такого не очікував.

Тиск в марсоході виплюнув спальню назовні й надув її. А тоді запанував хаос. Від раптового збільшення тиску спальня луснула, мов надувна кулька. Вона швидко здулася, випустивши повітря з себе і з марсохода. Я не знімав скафандр; я не бовдур. Тому я…

Проживу ще один сол! (За участі Марка Вотні в ролі… певно, агента Q. Я не Джеймс Бонд).

Я перетягнув оболонку спальні в Дім і провів ретельний огляд. Вона репнула уздовж того шву, де стіна сходилася зі стелею. Логічно. Прямий кут у посудині під тиском. Фізика таке ненавидить.

Спочатку я залатав спальню, а тоді нарізав смужки з запасу покриття, щоб наліпити їх на шов. Тепер він мав подвійну товщину і тримався на подвійній кількості гуми. Можливо цього вистачить. Зараз я роблю це навмання. Мої неймовірні ботанічні навички тут не дуже допомагають.

Завтра випробую спальню ще раз.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 436

Кофеїнові пігулки закінчились. Ніякої більше марсіянської кави.

Тож сьогодні мені знадобилося більше часу, щоб прокинутися, і голова швиденько почала боліти так, що череп тріщав. Одне добре, коли живеш у маєтку вартістю в кілька мільярдів доларів на Марсі: є доступ до чистого кисню. З якоїсь причини висока концентрація кисню усуває з голови майже будь-який біль. Не знаю, чому. І мені байдуже. Важливо те, що я не мушу страждати.

Я знову випробував спальню. Одягнувся в скафандр і випустив намет на волю, як і вчора. Але цього разу він витримав. Це чудово, але я ж бо бачив, на яких тоненьких смужках тримався той шов, тож хотів провести для нього триваліше випробування.

Простоявши кілька хвилин у скафандрі, я вирішив, що можу краще використати вільний час. Може, я й не міг покинути систему «марсохід-спальня», поки спальня перекриває шлюз, але я можу перейти до марсохода і закрити двері.

Щойно зробивши це, я зняв незручний скафандр. Спальня з іншого боку шлюзу і досі була під повним тиском. Тож випробування продовжується, але мені не треба носити на собі скафандр.

Я довільно вирішив, що експеримент триватиме вісім годин, тож мусив просидіти всередині саме стільки.

Я витратив цей час на планування подорожі. Я майже не мав що додати до того, що вже знав. Я поїду з Ацидалійської рівнини навпростець до долини Маурс, тоді їхатиму нею, поки вона не закінчиться. Цей зигзаг виведе мене до Аравійської землі. Після того настануть важкі часи.

На відміну від Ацидалійської рівнини, Аравійська земля вкрита кратерами, як решето дірками. А кожен кратер являє собою дві різкі зміни висоти. Спочатку вниз, потім вгору. Я з усіх сил намагався прокласти між ними найкоротший маршрут. Впевнений, що його доведеться змінювати, коли я їхатиму ним насправді. Жоден план битви не переживає першої сутички з ворогом.

•••

Мітч сів на своє місце в кімнаті для нарад. Зібралася звичайна братія: Тедді, Венкат, Мітч і Енні. Але цього разу також прийшла Мінді Парк і якийсь чоловік, якого Мітч ніколи до того не бачив.

– Що сталося, Венку? – спитав Мітч. – Що за раптовий збір?

– Ситуація розвивається, – сказав Венкат. – Мінді, чом би тобі не розповісти про останні події?

– Гм, так, – сказала Мінді. – Здається, Вотні успішно приєднав надувний дах до причепа. Загалом, він діяв за планом, який ми йому переслали.

– Чи відомо, наскільки він міцно тримається? – спитав Тедді.

– Доволі міцно, – відповіла вона. – Він стоїть однаково надутий вже кілька днів. Також, він збудував якусь… кімнату.

– Кімнату? – спитав Тедді.

– Я думаю, він зробив її з покриття Дому, – пояснила Мінді. – Вона приєднується до шлюзу марсохода. Гадаю, він вирізав шмат з Дому, щоб її зробити. Не знаю, навіщо вона йому.

Тедді повернувся до Венката.

– Для чого вона може бути потрібна?

– Ми гадаємо, що це майстерня, – сказав Венкат. – Коли він дістанеться Скіапареллі, то матиме чимало роботи, готуючи АПМ. Її легше виконувати без скафандру. Певно, він збирається зробити в тій кімнаті стільки, скільки буде можливо.

– Розумно, – сказав Тедді.

– Вотні розумний хлопець, – сказав Мітч. – А як там його життєзабезпечення?

– Гадаю, він усе зробив, – сказала Мінді. – Він переніс ЗВРА.

– Перепрошую, – втрутилася Енні. – Яке таке ЗВРА?

– Зовнішній вузол регулятора атмосфери, – сказала Мінді. – Він закріплений на Домі ззовні, тож я помітила, коли він зник. Певно, він встановив його на марсохід. Іншої причини переносити його немає, тож я вирішила, що він запустив там життєзабезпечення.

– Шикарно, – сказав Мітч. – Усе складається так, як треба.

– Рано святкувати, Мітчу, – сказав Венкат. Він показав на незнайомця. – Це Рендал Картер, один з марсіянських метеорологів. Рендале, розкажи усім те, що ти розказав мені.

Рендал кивнув.

– Дякую, докторе Капур. – Він розвернув свій ноутбук, щоб показати карту Марса. – Останні кілька тижнів у Аравійській землі збиралася пилова буря. Невеликої інтенсивності. Вона не заважатиме вести марсохід.

– То в чому ж проблема? – спитала Енні.

– Це повільна пилова буря, – пояснив Рендал. – Вітер слабкий, але й такого вистачить, щоб підняти з поверхні дуже маленькі часточки й зігнати їх у щільні хмари. Таке трапляється п’ять чи шість разів на рік. От тільки тривають такі бурі місяцями, накривають величезні простори й насичують атмосферу пилом.

– Я й досі не розумію, в чому тут проблема, – сказала Енні.

– Світло, – сказав Рендал. – Загальна кількість світла, що досягає поверхні в зоні пилової бурі, дуже невелика. Зараз вона становить двадцять відсотків звичайної. А марсохід Вотні живлять сонячні панелі.

– Зараза, – сказав Мітч, потираючи очі. – І ми не можемо його попередити.

– Тож він отримуватиме менше енергії, – сказала Енні. – Хіба не можна заряджатися трохи довше?

– Наразі, план передбачає, що він заряджатиме акумулятори цілий день, – пояснив Венкат. – Отримуючи в п’ять разів менше світла, він муситиме заряджати їх у п’ять разів довше, щоб отримати стільки ж енергії. Сорок п’ять солів подорожі перетворяться на двісті двадцять п’ять. Він пропустить проліт «Гермеса».

– А «Гермес» не може на нього почекати? – спитала Енні.

– Це ж проліт, – сказав Венкат. – «Гермес» не виходитиме на орбіту Марса. Якби він вийшов, то не зміг би повернутися назад. Для виходу на зворотну траєкторію їм потрібна швидкість.

Кілька секунд ніхто не озивався, а тоді Тедді сказав:

– Будемо сподіватися, що він зможе подолати це. Ми слідкуватимемо за його рухом і…

– Ми не зможемо, – урвала його Мінді.

– Не зможемо? – спитав Тедді.

Вона похитала головою.

– Супутники нічого не бачитимуть крізь пил. Щойно він заїде до того регіону, ми не бачитимемо нічого, поки він не виїде з іншого боку.

– Тоді… – сказав Тедді. – Трясця.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 439

Перед тим, як довірити своє життя цій машинерії, я повинен її випробувати.

І не так лагідно, як я робив досі. Звісно, я перевірив генерацію енергії, життєзабезпечення, спальню і надувний дах на причепі. Але треба переконатися, що усі складові можуть працювати разом.

Я збираюся завантажити причеп як на довгу дорогу і їздити по колу. Оскільки я не віддалятимусь від Дому більш, ніж на 500 метрів, то зі мною нічого не станеться, навіть коли щось і зламається.

Я присвятив сьогоднішній день завантаженню марсохода й причепа для випробування. Я хочу, щоб їх вага відповідала тій, яку вони матимуть під час справжньої подорожі. Крім того, я хочу знати, чи буде вантаж соватися підлогою чи битися об щось.

Я зробив одну поступку здоровому глузду: залишив запаси води в Домі. Завантажив усього двадцять літрів. Цього вистачить на час випробування і не більше. У цій механічній почварі, яку я створив, тиск може впасти з купи причин, а я не хочу, щоб уся моя вода википіла, якщо це станеться.

Під час справжньої подорожі я матиму 620 літрів води. Я надолужив нестачу ваги, наклавши 600 кілограмів каміння поруч з рештою моїх припасів.

На Землі університети й уряди готові заплатити мільйони, щоб отримати каміння з Марса. А я використовую його замість баласту.

Сьогодні я проведу ще один маленький експеримент. Переконавшись, що акумулятори наснажені повністю і працюють нормально, я від’єднав марсохід і причеп від живлення з Дому. Спатиму я в Домі, але залишу життєзабезпечення в марсоході увімкненим. Системи підтримуватимуть нормальний склад повітря, а завтра я подивлюся, скільки на це пішло енергії. Я слідкував за споживанням енергії, поки живлення йшло з Дому, і не побачив нічого несподіваного. Але це стане справжнім підтвердженням. Назвемо це «випробуванням власних джерел живлення».

Мабуть, це не найкраща назва. «Аполлон-1» не дасть збрехати.

•••

Екіпаж «Гермеса» зібрався в «залі».

– Давайте швиденько обговоримо стан справ, – сказала Льюїс. – Ми всі відстаємо від наших графіків наукових експериментів. Фоґелю, почнемо з тебе.

– Я замінив дріт у VASIMR 4, – рапортував Фоґель. – Це був наш останній товстожильний дріт. Якщо така проблема виникне знову, доведеться сплітати кілька тонкожильних, щоб провести такий струм. Крім того, знижується вихід енергії від реактора.

– Йогансен, – сказала Льюїс, – що не так з реактором?

– Мені довелося його прикрутити, – сказала Йогансен. – Справа в охолоджувальних платівках. Вони не відводять стільки тепла, скільки раніше. Окислюються.

– Як таке могло статися? – спитала Льюїс. – Вони ж іззовні корабля. Там немає нічого, з чим вони могли б реагувати.

– Гадаю, що вони набрали пилу або повітря через крихітні витоки з самого «Гермеса». Хай там як, а вони точно окислюються. Оксидна плівка забиває мікрорешітки, що зменшує площу поверхні. А що менше площа поверхні, то гірше розсіюється тепло. Тож я обмежила потужність реактора, щоб уникнути перегрівання.

– Ми можемо якось полагодити охолоджувальні платівки?

– Процес відбувається на мікроскопічному рівні, – сказала Йогансен. – І нам знадобилась би лабораторія. Зазвичай платівки міняють після кожної місії.

– Ми зможемо подавати достатньо енергії на двигуни до кінця місії?

– Так, якщо швидкість окислення не збільшиться.

– Гаразд, стеж за цим. Беку, як наше життєзабезпечення?

– Кульгає, – відповів Бек. – Ми в космосі набагато довше, ніж розраховували при створенні цих систем. В них є купка фільтрів, які зазвичай замінюють після кожної місії. Я знайшов спосіб чистити їх у хімічній ванні, яку я обладнав у лабораторії, але вона роз’їдає і самі фільтри. Поки що усе добре, але хто знає, що зламається наступним.

– Ми знали, що таке траплятиметься, – сказала Льюїс. – Конструкція «Гермеса» передбачає капітальний ремонт після кожної місії, але ми продовжили «Арес-3» з 396 днів до 898. Щось обов’язково ламатиметься. Ми маємо повне NASA помічників на такі випадки. Нам лиш треба вчасно проводити обслуговування. Мартінезе, що за пригода з твоєю каютою?

Мартінез наморщив чоло.

– Вона намагається мене підсмажити. Контроль температури не вправляється. Я думаю, проблема в трубах у стіні, які проводять охолоджувальну суміш. Я не можу їх дістати, бо вони зашиті в корпус. Кімнату можна використовувати для зберігання нечутливого до температури вантажу, але це все.

– То ти перебрався до Маркової кімнати?

– Вона поруч з моєю, – сказав він. – у ній те саме.

– То де ж ти спиш?

– У шлюзі №2. Це єдине місце, де люди через мене не перечіпатимуться.

– Недобре, – сказала Льюїс, хитаючи головою. – Якщо одні-єдині двері не витримають, ти загинеш.

– Не можу придумати, де мені ще можна спати, – сказав він. – Корабель доволі захаращений, а якщо я спатиму в коридорі, то заважатиму ходити.

– Гаразд, відтепер спатимеш у кімнаті Бека. Бек може спати у Йогансен.

Йогансен зашарілася і ніяково опустила очі.

– То… – сказав Бек, – ти знала про це?

– А ти думав, що ні? – сказала Льюїс. – Корабель в нас маленький.

– Ти не сердишся?

– Якби це була звичайна місія, то розсердилася б, – сказала Льюїс. – Але ми давно викинули сценарій. Якщо це не заважатиме виконанню ваших обов’язків, я не нарікатиму.

– Клуб знайомств «Мільйон миль над Землею», – сказав Мартінез. – Непогано!

Йогансен зашарілася ще дужче і закрила обличчя руками.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 444

Я вже добряче набив руку. Може, коли все це скінчиться, я зможу випробовувати марсоходи.

Усе пройшло добре. Я п’ять солів їздив колами, в середньому долаючи 93 кілометри на сол. Це трохи більше, ніж я сподівався. Місцевість пласка і гладенька, тож це той самий «найкращий випадок». Коли я долатиму пагорби й обминатиму валуни, то і близько стільки не долатиму.

Спальня розкішна. Велика, простора, зручна. В першу ніч я натрапив на проблему з температурою. Марсохід і причеп чудово регулювали власну температуру, але в спальні тепла було замало.

Прямо історія мого життя.

Марсохід має електричний обігрівач, який ганяє повітря маленьким вентилятором. Я не використовую обігрівач, бо РТГ дає мені достатньо тепла, тож я звільнив вентилятор і під’єднав його до дротів живлення недалеко від шлюзу. А коли він отримав енергію, мені залишалось лиш направити його у бік спальні.

Не дуже високотехнологічне рішення, але воно спрацювало. Дякуючи РТГ, тепла в мене вдосталь. Мені лиш потрібно рівномірно його розповсюджувати. Хоч тут ентропія на моєму боці.

Я встановив, що сира картопля огидна. Коли я повернуся в Дім, то приготую всю бульбу в мікрохвильовій печі. В марсоході нічого подібного немає. Я легко міг би взяти її з собою і увімкнути в електромережу, але енергія для приготування десяти картоплин щодня зменшуватиме відстань, яку я зможу подолати.

Я легко увійшов у режим. Взагалі, він до болю знайомий. Я жив за ним двадцять два жалюгідні соли під час подорожі до «Пасфайндера». Але цього разу, я маю спальню, а вона змінює все. Замість того, щоб тулитися в марсоході, я живу в маленькому Домі.

Прокинувшись, я їм картоплю на сніданок. Тоді я здуваю спальню зсередини. Це не так легко, але я знайшов зручний спосіб.

Спершу я надягаю скафандр. Тоді я зачиняю внутрішні двері шлюзу, а зовнішні, до яких приєднана спальня, лишаю відчиненими. Це відділяє спальню зі мною всередині від марсохода. Тоді я розгерметизовую шлюз. Він думає, що відпомповує повітря з невеликого об’єму, а насправді він здуває усю спальню.

Щойно тиск зникає, я тягну до себе покриття і складаю його. Тоді я від’єдную його від зовнішнього входу і зачиняю двері. Тут настає найбільш клаустрофобна частина процесу. Доводиться з цілою спальнею в руках чекати в шлюзі, поки він збільшує тиск. Щойно він нормалізується, я відчиняю внутрішні двері й наче падаю всередину марсохода. Тоді я вкладаю спальню на місце і повертаюся до шлюзу, щоб нормально вийти назовні.

Це заплутаний процес, але він дозволяє згорнути спальню, не розгерметизовуючи сам марсохід. Не забувайте, в ньому всі мої речі, яким у вакуумі ведеться погано.

Наступний крок – зібрати сонячні панелі, які я порозкладав напередодні, й поскладати їх на марсохід і причеп. Тоді я швиденько перевіряю причеп. Я заходжу крізь шлюз і бігом оглядаю обладнання, навіть не знімаючи скафандру. Мені лиш треба пересвідчитися, що немає ніяких очевидних негараздів.

Тоді я повертаюсь до марсохода. Всередині я знімаю скафандр і рушаю. Я їду майже чотири години, поки не закінчується енергія.

Припаркувавшись, я знов одягаю скафандр і виходжу на поверхню. Я розкладаю сонячні панелі, щоб зарядити акумулятори.

Тоді я напинаю спальню. Це як складати її, тільки навпаки. Взагалі, спальня – це просто розширений шлюз.

Хоч це і можливо, я не надимаю спальню швидко. Я зробив це раз, щоб перевірити, де може з’явитися витік. Але це не кращий спосіб. Швидке надимання означає різкий перепад тиску. Спальня від цього колись та розірветься. Мені не дуже сподобалося, коли Дім вистрелив мною, мов з гармати. Я не прагну повторити той трюк.

Коли моя спальня знову встановлена, я знімаю скафандр і розслабляюся. Здебільшого я дивлюся дурнуваті серіали сімдесятих. Більшу частину дня я не відрізняюсь від безробітного.

Я повторював описану послідовність чотири соли, коли настав час «провітрювання».

День «провітрювання» виявився дуже схожим на будь-який інший, тільки без чотиригодинного катання. Щойно я встановив сонячні панелі, то увімкнув генератор кисню і дозволив йому переробити запаси CO₂, які приберіг для нього регулятор.

Я перетворив увесь CO₂ на кисень і використав на це денний вихід енергії від панелей.

Експеримент завершився успішно. Я буду готовий вчасно.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 449

Сьогодні важливий день. Я вирушаю до Скіапареллі.

Марсохід і причеп вже навантажені. Більша частина вантажу стояла в них ще з дня випробування. Але тепер вода теж на борту.

За минулі кілька днів я приготував усю картоплю в мікрохвильовій печі Дому. Витратив на це немало часу, бо місця в ній аж на чотири картоплини. Після того я виніс їх назовні для охолодження. Коли вони замерзли, я склав їх у сакви на марсоході. Це може здатися дурною втратою часу, але насправді це важливо. Замість того, щоб усю дорогу їсти сиру картоплю, я споживатиму (холодну) попередньо приготовану. По-перше, смак поліпшиться. А по-друге, що більш важливо, вона буде приготована. Коли їжу готують, у ній руйнуються білки, тож її легше перетравити. Я отримуватиму з картоплі більше калорій, а мені вони потрібні всі до останньої.

Я витратив останні кілька днів на повну діагностику всього, що бачив. Регулятор, генератор кисню, РТГ, ЗВРА, акумулятори, життєзабезпечення марсохода (на випадок, якщо знадобиться резервна система), сонячні панелі, комп’ютер, шлюзи і все інше, що мало рухомі частини або електронне начиння. Я навіть перевірив кожен двигун. Загалом їх вісім, по одному на кожному колесі, чотири на марсоході, чотири на причепі. Двигуни причепа не працюватимуть, але мати запасні непогано.

Усе готове до подорожі. Не бачу жодних проблем.

Дім тепер нагадує шкаралупу себе колишнього. Я вигріб з нього усе ключове обладнання і видер чималий шмат покриття. Я виніс із бідолашного Дому все, що міг, отак відплативши йому за те, що він беріг моє життя півтора роки. Як те Щедре дерево.

Сьогодні я вимкнув усе назавжди. Обігрівачі, освітлення, головний комп’ютер і т.д. Усе, що я не вкрав для подорожі до Скіапареллі.

Я міг би нічого не вимикати. Усім байдуже. Але за початковим планом, на сол 31 (який мав стати останнім днем місії на поверхні планети) ми мали повністю вимкнути всі системи й здути Дім, бо в NASA не бажали мати великий намет, повний займистого кисню поруч з АПМ під час запуску.

Гадаю, я зробив це на згадку про ту місію «Арес-3», якою вона мала бути. Невеличка часточка сола 31, який мені так і не випав.

Щойно я все вимкнув, у Домі запала незвична тиша. Я 449 солів чув шум обігрівачів, хлипаків і вентиляторів. Але зараз настала така моторошна, мертва німота, яку важко описати. Я й до того відходив від Дому настільки, що не чув його, але завжди в марсоході чи скафандрі, в яких вистачає свого шумкого начиння.

Але зараз усе затихло. Я ніколи не усвідомлював, який же Марс нескінченно мовчазний. Пустельний світ, що майже не має атмосфери, яка проводила б звук. Я чув удари власного серця.

Втім, досить філософії.

Я вже в марсоході (це, мабуть, очевидно, оскільки головний комп’ютер Дому навіки вимкнувся). Обидва акумулятори наснажені, усі системи готові, я маю попереду сорок п’ять солів дороги.

Скіапареллі або пропав!