Вотні мирно спав у своєму ліжку. Від якогось приємного сну на його обличчі з’явилась посмішка, і він тихенько крутнувся. Напередодні він здійснив три ПКД, на кожній з яких довелося важко попрацювати заради безпеки використання Дому. Тому він спав міцніше і краще, аніж будь-якої попередньої ночі за довгий час.
– Доброго ранку, екіпаж! – гукнула Льюїс. – Настав новий день! Сол 6! Дітки, всі ставайте в коло!
Вотні додав свій голос до загального хору стогонів.
– Ворушіться, – підганяла Льюїс, – не скигліть. Ви тут спите на сорок хвилин довше, аніж спали б на Землі.
Мартінез виліз із ліжка першим. Як військовий пілот, він легко підхопив флотський режим Льюїс.
– Доброго ранку, командире, – браво привітався він.
Йогансен сіла, але не поспішала рухатися далі, в суворий світ поза межами ковдри. Для неї, розробника програмного забезпечення, ранок ніколи не був улюбленою порою.
Фоґель повільно сповз із ліжка і перевірив годинник. Без жодного слова він одяг комбінезон і, як зміг, розгладив на ньому зборки. Він стиха зітхнув від сверблячого відчуття ще одного ранку без душа.
Вотні відвернувся до стіни, міцніше обійнявши подушку.
– Облиште мене, крикуни, – пробурмотів він.
– Беку! – гукнув Мартінез, термосячи лікаря екіпажу. – Прокинься і співай, друзяко!
– Так, зараз, – заспано сказав Бек.
Йогансен випала з ліжка і залишилася на підлозі.
Витягши подушку з рук Вотні, Льюїс промовила:
– Уставай, Вотні! Дядечко Сем заплатив сто тисяч доларів за кожну секунду нашого перебування тут.
– Зла тітка забрала подушку, – простогнав Вотні, не бажаючи розплющувати очі.
– На Землі я витягала з ліжок 90-кілограмових дядьків. Хочеш побачити, що я зможу зробити за 0,4g?
– Ні, не дуже, – сказав Вотні, сідаючи.
Пробудивши бійців, Льюїс сіла за панель зв’язку, щоб прочитати повідомлення від Г’юстона, що надійшли за ніч.
Вотні заліз до ящика з їжею і вхопив першу-ліпшу пачку на сніданок.
– Знайди мені «яєчню», га? – сказав Мартінез.
– Ти хіба розрізняєш їх на смак? – спитав Вотні, передаючи йому пачку.
– Не дуже, – відповів Мартінез.
– Беку, а ти що будеш? – питав далі Вотні.
– Байдуже, – сказав Бек. – Що даси.
Вотні кинув йому пачку.
– Фоґелю, тобі сосиски, як завжди?
– Ja, будь ласка, – відповів Фоґель.
– Ти ж розумієш, що ти живий стереотип?
– Я не переймаюся, – сказав Фоґель, беручи простягнутий сніданок.
– Агов, сонечко, – гукнув Вотні до Йогансен. – Снідатки сьогодні будемо?
– Мнррн, – буркнула Йогансен.
– Здається мені, що ні, – здогадався Вотні.
Екіпаж їв мовчки. Йогансен нарешті допленталася до ящика з їжею і витягла пакетик з кавою. Вона незграбно залила його окропом, а тоді почала сьорбати, поки потроху не прокинулася.
– Уточнення місії з Г’юстона, – сказала Льюїс. – Супутники показують, що наближається буря, але ми можемо виходити на поверхню до її початку. Фоґелю, Мартінезе, ви зі мною назовні. Йогансен, тобі доведеться сидіти над повідомленнями про погоду. Вотні, твої експерименти з ґрунтами переносяться на сьогодні. Бек вивчатиме вчорашні зразки спектрометром.
– Чи справді потрібно сьогодні виходити перед бурею? – спитав Бек.
– Г’юстон дозволив, – сказала Льюїс.
– Це здається непотрібною небезпекою.
– Летіти на Марс теж було непотрібною небезпекою, – сказала Льюїс. – До чого ти ведеш?
Бек знизав плечима.
– Просто будьте обачні.
•••
Три постаті стояли обличчям на схід. Важкі скафандри зробили їх майже ідентичними. Тільки прапорець Євросоюзу на плечі Фоґеля відрізняв його від Льюїс і Мартінеза, котрі мали зоряно-смугасті.
Темрява на сході коливалася і мерехтіла у променях ранкового сонця.
– Буря, – промовив Фоґель своїм акцентом. – Вона ближче, ніж повідомляли з Г’юстона.
– Час ми ще маємо, – сказала Льюїс. – Зосередьтеся на завданні. Ця ПКД присвячена хімічному аналізу. Фоґелю, ти хімік, тож ти й відповідаєш за те, що ми накопаємо.
– Ja, – сказав Фоґель. – Прошу, закопайтесь на тридцять сантиметрів і візьміть зразки ґрунту. Дуже важливо саме тридцять сантиметрів.
– Гаразд, – сказала Льюїс. – не відходьте від Дому більш, ніж на сто метрів, – додала вона.
– Угу, – сказав Фоґель.
– Так, мем, – сказав Мартінез.
Вони розділилися. Скафандри «Ареса» зазнали чимало змін з часів «Аполлона» і давали набагато більше свободи руху. Копати, нагинатися, складати зразки в торбинки – усе стало простим.
Трохи згодом Льюїс поцікавилася:
– Скільки зразків тобі треба?
– Давайте по сім кожен?
– Гаразд, – погодилася Льюїс. – в мене поки що чотири.
– В мене п’ять, – сказав Мартінез. – Звісно, ніхто й не чекав, що флот встигатиме за авіацією.
– Он якої ти заспівав? – спитала Льюїс.
– Співаю, що бачу, командире.
– Це Йогансен, – пролунав у радіо голос сисадміна. – Г’юстон погіршив прогноз по бурі до «сильної». Вона буде тут за п’ятнадцять хвилин.
– Повертаємося на базу, – сказала Льюїс.
•••
Дім хитався від ревучого вітру, і астронавти скупчилися посередині. Усі шестеро одягли польотні скафандри, на випадок, якщо довелося б добиратися до АПМ для аварійного злету. Йогансен слідкувала за ноутбуком, а решта слідкувала за нею.
– Швидкість вітру вже за сотню км/год, – сказала вона. – Пориви до ста двадцяти одного.
– Господи, хоч би нас так до чарівної країни Оз не занесло, – сказав Вотні. – А яка максимально припустима швидкість?
– За документами – півтори сотні км/год, – сказав Мартінез. – Сильніший вітер може перекинути АПМ.
– Є прогноз переміщення бурі? – спитала Льюїс.
– Ось її край, – сказала Йогансен, показуючи на екрані. – Перш ніж полегшає, стане гірше.
Покриття Дому ішло брижами під жорстоким натиском, а внутрішні опори гнулися й тремтіли від кожного пориву. Какофонія ставала щохвилини гучнішою.
– Гаразд, – сказала Льюїс. – Приготуватися до переривання місії. Усі йдемо до АПМ і сподіваємося на краще. Якщо вітер стане занадто сильним, злітаємо.
Покинувши Дім парами, вони згуртувалися навколо шлюзу №1. Вітер і пісок сікли їх, але вони могли встояти на ногах.
– Видимість практично нульова, – сказала Льюїс. – Якщо загубитеся, йдіть на сигнал телеметрії мого скафандра. На віддалі від Дому вітер сильніший, будьте готові.
Пробиваючись крізь стіну вітру, вони попленталися до АПМ, попереду Льюїс і Бек, позаду Вотні з Йогансен.
– Гей, – пихтів Вотні. – Може нам прив’язати АПМ? Щоб підстрахуватися від перекидання?
– Як? – видихнула Льюїс.
– Можна використати дроти від сонячної ферми замість розтяжок. – Він трохи відсапався, а тоді продовжив. – Марсоходи будуть якорями. Головне, міцно примотати дроти до…
Якісь летючі уламки вдарили Вотні, і він зник за вітром.
– Вотні! – вигукнула Йогансен.
– Що сталося? – спитала Льюїс.
– Його чимось ударило! – доповіла Йогансен.
– Вотні, доповідай, – сказала Льюїс.
Ніхто не відгукнувся.
– Вотні, доповідай, – повторила Льюїс.
І знов у відповідь вона почула тільки тишу.
– Його скафандр вимкнувся, – доповіла Йогансен. – Я не знаю, де він!
– Командир, – сказав Бек. – Перед втратою телеметрії було чутно сигнал про розгерметизацію!
– Трясця! – вигукнула Льюїс. – Йогансен, де ти його востаннє бачила?
– Він ішов прямо переді мною, а тоді зник, – сказала вона. Його віднесло на захід.
– Так, – сказала Льюїс. – Мартінезе, йди до АПМ і готуйся до запуску. Всі інші, йдемо на сигнал Йогансен.
– Докторе Бек, – сказав Фоґель, важко долаючи вітер, – як довго людина може вижити після розгерметизації?
– Менше хвилини, – сказав Бек, і його голос урвався.
– Нічого не бачу, – сказала Йогансен, коли екіпаж зібрався навколо неї.
– Шикуємося в шеренгу і йдемо на захід, – скомандувала Льюїс. – Дрібними кроками. Він, певно, лежить ниць; не наступіть на нього.
Вони важко пішли крізь хаос, тримаючись в полі зору одне одного.
Мартінез упав до шлюзу АПМ і допоміг йому побороти вітер і закритися. Щойно тиск нормалізувався, він швидко скинув скафандр. Залізши драбиною до відсіку екіпажу, він ковзнув у крісло пілота й запустив систему.
Однією рукою він тримав аварійний контрольний список дій, а іншою швидко клацав умикачами. Системи одна за одною переходили в режим готовності до польоту. Йому впали в око показники однієї з них.
– Командире, – передав він по радіо. – Кут нахилу АПМ – сім градусів. Він перекинеться за 12,3 градуса.
– Прийнято, – сказала Льюїс.
– Йогансен, – сказав Бек, дивлячись на наручний комп’ютер, – біонаглядач Вотні щось надіслав перед тим, як вимкнутися. У мене написано тільки «Пакет пошкоджений».
– У мене теж, – сказала Йогансен. – Передалося не повністю. Частки даних бракує і контрольна сума не сходиться. Дайте мені секунду.
– Командире, – сказав Мартінез. – Повідомлення з Г’юстона. Нас офіційно згорнули. Буря напевне стане занадто сильною.
– Прийнято, – сказала Льюїс.
– Вони надіслали повідомлення чотири з половиною хвилини тому. На основі зображень із супутників дев’ятихвилинної давності.
– Зрозуміло, – сказала Льюїс. – Продовжуй готуватися до старту.
– Прийнято, – сказав Мартінез.
– Беку, – сказала Йогансен. – Я відкрила вихідні дані. Простий текст: BP 0, PR 0, TP 36,2. Це усе, що є.
– Прийнято, – похмуро сказав Бек. – Кров’яний тиск нуль, пульс нуль, температура нормальна.
В ефірі на мить запала тиша. Вони продовжували просуватися вперед, долаючи піщану бурю, сподіваючись на чудо.
– Температура нормальна? – спитала Льюїс із ноткою надії в голосі.
– Має минути якийсь час, поки… – Бек затнувся. – Поки тіло охолоне.
– Командире, – сказав Мартінез. – Нахил вже 10,5 градуса, а пориви штовхають до 11.
– Прийнято, – сказала Льюїс. – Готовий до запуску?
– Підтверджую, – відповів Мартінез. – Можу злітати в будь-яку мить.
– Якщо він перехилиться, ти зможеш злетіти, поки він не впав остаточно?
– Гм, – сказав Мартінез, який не очікував такого питання. – Так, мем. Я перейду на ручне керування і дам повний газ. Тоді вирівняюся носом догори й повернусь до запрограмованого режиму злету.
– Прийнято, – сказала Льюїс. – Усім іти на сигнал скафандру Мартінеза. Проходьте шлюз і готуйтесь до старту.
– А ви, командире? – спитав Бек.
– Я ще трохи пошукаю. Ворушіться. Мартінезе, якщо апарат почне перекидатися, злітай.
– Ви справді думаєте, що я вас покину? – спитав Мартінез.
– Я тобі щойно наказала це зробити, – відповіла Льюїс. – Ви троє, рушайте на борт.
Вони неохоче підкорились наказові Льюїс і пішли до АПМ. Нещадний вітер примушував їх боротися за кожен крок.
Льюїс посунула вперед, не бачачи навіть власних ніг. Згадавши щось, вона потяглася за спину і витягла пару свердел для каміння. Вранці вона додала метрові свердла до свого обладнання, сподіваючись узяти кілька геологічних проб протягом дня. Тримаючи по одному в кожній руці, вона мацала ними поверхню перед собою.
Пройшовши двадцять метрів, вона розвернулася й пішла в протилежному напрямку. Виявилося, що іти по прямій неможливо. Їй не тільки бракувало візуальних орієнтирів, а й вітер постійно збивав з курсу. Самого тільки піску налітало стільки, що він заносив її по кісточки з кожним кроком. Вона бурчала щось і йшла далі.
Бек, Йогансен і Фоґель запхалися до шлюзу. Троє могли заходити до розрахованого на двох шлюзу тільки в аварійних випадках. Коли тиск вирівнявся, Льюїс викликала їх по радіо.
– Йогансен, – сказала вона. – А інфрачервона камера марсохода не допоможе?
– Ніяк ні, – відповіла Йогансен. – в інфрачервоному крізь пісок видно не краще, ніж у видимому спектрі.
– Що вона надумала? – спитав Бек, знявши шолома. – Вона геолог. Вона знає, що в піщану бурю інфрачервоні камери не допоможуть.
– Хапається за соломинку, – сказав Фоґель, відкриваючи внутрішні двері. – Треба сідати в свої крісла. Будь ласка, не баріться.
– Мені це не подобається, – сказав Бек.
– Мені теж, докторе, – сказав Фоґель, піднімаючись драбиною, – але командир віддала нам наказ. Порушення субординації не допоможуть.
– Командире, – передав Мартінез, – нахил 11,6 градуса. Один сильний порив – і ми перекинемося.
– А локатор наближення? – спитала Льюїс. – Він зможе зреагувати на скафандр Вотні?
– Ніяк, – сказав Мартінез. – Він створений, щоб знаходити «Гермес» на орбіті, а не реагувати на метал одного скафандра.
– Спробуй, – сказала Льюїс.
– Командире, – сказав Бек, надягнувши навушники й умостившись у своє крісло для перевантажень, – знаю, що ви не хочете цього чути, але Вотн… Марк загинув.
– Прийнято, – сказала Льюїс. – Мартінезе, спробуй локатор.
– Зрозумів, – передав Мартінез.
Він увімкнув локатор і почекав, поки той закінчить самоперевірку. Зиркнувши на Бека, він сказав:
– Чим ти думав?
– Щойно загинув мій друг, – відповів Бек. – І я не хочу втратити ще й командира.
Мартінез суворо на нього подивився. Перевівши погляд назад на локатор, він передав:
– Локатор наближення нічого не виявив.
– Нічого? – спитала Льюїс.
– Я ледве Дім бачу, – відповів він. – Це через цю клятущу бурю. А коли б і не вона, то все одно металу недостатньо… Чорт!
– Пристебніться! – закричав він. – Ми перекидаємось!
АПМ зі скрипом нахилявся все швидше.
– Тринадцять градусів, – гукнула зі свого крісла Йогансен.
Застебнувши ремені, Фоґель сказав:
– Ми втратили рівновагу. Назад ми вже не гойднемося.
– Не можна її лишати! – закричав Бек. – Нехай перекидається, ми все полагодимо!
– Тут повні двадцять дві тонни, якщо з паливом, – сказав Мартінез, а його руки тим часом пурхали над панеллю керування. – Якщо вдаримося об поверхню, пошкодиться конструкція баків, корпуса, і, можливо, двигуна другого ступеня. Ми нізащо це все не полагодимо.
– Не можна її кидати! – сказав Бек. – не можна.
– Я знаю один фокус. Якщо він не спрацює, то я дію згідно її наказу.
Активувавши систему маневрування на орбіті, він дав безперервний струмінь з носових отворів. Тепер невеликі маневрові двигуни боролися проти ваги корабля, що повільно хилився додолу.
– Ти запустив СМО? – спитав Фоґель.
– Не знаю, чи це допоможе. Ми хилимося не дуже швидко, – сказав Мартінез. – Здається, тепер повільніше…
– Аеродинамічні затулки мали автоматично виштовхнутися, – сказав Фоґель. – з трьома дірками в боці корабель добряче термоситиме при підйомі.
– Дякую, що нагадав, – сказав Мартінез, не вимикаючи двигунці й стежачи за показниками нахилу. – Давай же…
– Досі тринадцять градусів, – доповіла Йогансен.
– Що там у вас коїться? – передала Льюїс. – Ви замовкли. Відповідайте.
– Чекай, – відповів Мартінез.
– Дванадцять і дев’ять десятих, – сказала Йогансен.
– Працює, – сказав Фоґель.
– Поки що, – сказав Мартінез. – не знаю, на скільки вистачить палива для маневрів.
– Дванадцять і вісім десятих градуса, – продовжувала стежити Йогансен.
– В СМО лишилось шістдесят відсотків палива, – сказав Бек. – Скільки тобі треба для стикування з «Гермесом»?
– Десять відсотків, якщо ніде не обхезаюся, – сказав Мартінез, регулюючи вектор тяги.
– Дванадцять і шість, – сказала Йогансен. – Ми вирівнюємося.
– Або вітер трохи стих, – припустив Бек. – Палива сорок п’ять відсотків.
– Є небезпека пошкодити сопла, – застеріг Фогель. – СМО не призначена для тривалих викидів.
– Знаю, – сказав Мартінез. – Я зможу пристикуватися і без носових сопел, як буде треба.
– Майже вийшло… – сказала Йогансен. – Гаразд, уже 12,3.
– Вимикаю СМО, – оголосив Мартінез, перериваючи подачу палива.
– Продовжуємо вирівнюватись, – сказала Йогансен. – 11,6… 11,5… Тримається на 11,5.
– Залишок палива в СМО двадцять два відсотки, – сказав Бек.
– Бачу, – відповів Мартінез. – Цього вистачить.
– Командире, – передав Бек, – вам треба негайно йти на корабель.
– Підтримую, – передав Мартінез. – Його не стало, мем. Вотні не стало.
Четверо членів екіпажу чекали відповіді командира.
– Прийнято, – нарешті відповіла вона. – Вже йду.
Вони лежали мовчки, прив’язані до своїх крісел, готові до запуску. Бек подивився на порожнє крісло Вотні й побачив, що Фоґель дивиться туди ж. Мартінез запустив самоперевірку носових сопел СМО. Використовувати їх знову стало небезпечно. Він занотував несправність у журналі.
Зашипів шлюз. Знявши скафандр, Льюїс пройшла до кабіни управління. Вона пристебнулася до крісла, не зронивши ані слова, із застиглим, немов маска, обличчям. Тільки Мартінез наважився заговорити.
– Чекаю команди, – тихо сказав він. – Готовий до злету.
Льюїс заплющила очі й кивнула.
– Вибачте, командире, – сказав Мартінез. – Ви повинні словесно…
– Злітай.
– Так, мем, – відповів він, запустивши послідовність команд.
Захисні затулки випали з сопел на пісок. За секунду вистрелили піропатрони, запалюючи основні двигуни, і АПМ сіпнувся вгору.
Корабель повільно набирав швидкість. Набираючи висоту, він через зсув вітру почав відхилятися від курсу. Визначивши проблему, програма запуску нахилила корабель проти вітру, щоб його не відносило вбік.
Паливо відпрацьовувалось, і корабель ставав легшим, а прискорення – більш відчутним. Розганяючись експоненційно, апарат швидко досяг максимального прискорення, яке обмежувалося не потужністю двигунів, а тендітністю людських тіл на борту.
Поки апарат стрімко підносився, відкриті отвори СМО зробили своє. Корабель двигтів так, що екіпаж підкидало в кріслах. Мартінез і автомат злету тримали його на курсі, хоч за це доводилося боротися щосекунди. Атмосфера ставала щодалі рідшою, турбулентність слабшала і врешті зійшла нанівець.
Раптом усі сили зникли. Перший ступінь відпрацював. Екіпаж на кілька секунд відчув невагомість, а тоді їх знову притисло до крісел, коли почався другий етап. Зовні порожній перший ступінь вже відокремився і тепер падав у якийсь невизначений район планети.
Другий ступінь виніс корабель ще вище, на низьку орбіту. Пропрацювавши менше, ніж масивний перший ступінь, він прискорював корабель набагато плавкіше, наче був лиш луною.
Двигуни різко вимкнулись і гнітючий спокій змінив нещодавню какофонію.
– Основний двигун вимкнено, – сказав Мартінез. – Тривалість злету: вісім хвилин чотирнадцять секунд. Корабель на курсі перехоплення «Гермеса».
Зазвичай запуск, що пройшов без пригод, був приводом для святкування. Цього разу його закінчення ознаменувала тиша, яку порушило тихе схлипування Йогансен.
•••
Чотири місяці потому…
Бек намагався не думати про болючу причину того, що проводити експерименти з росту рослин у невагомості тепер доводилось йому. Він визначив розмір і форму листя папороті, зробив знімки і записав дані.
Виконавши свою наукову програму на день, він глянув на годинник. Якраз вчасно – скоро мала відбутися передача даних. Він проплив повз реактор до трапу на півконус «А».
Він рухався ногами вперед і скоро мусив по-справжньому триматись за щаблі, бо доцентрова сила корабля, що обертався, почала даватися взнаки. Коли він досяг півконуса «А», то відчував уже 0,4g.
Доцентрова гравітація «Гермеса» не була забаганкою – вона тримала їх у формі. Без неї вони не змогли б пересуватися на Марсі щонайменше увесь перший тиждень. Система вправ у невагомості могла би підтримувати їхні серця і кістки здоровими, але ще не придумали таких вправ, котрі дозволили б їм нормально працювати вже на сол 1.
Корабель був створений для цього, тому вони використовували систему і на зворотному шляху.
Йогансен сиділа на своєму місці. Льюїс сиділа поруч, а Фоґель з Мартінезом тинялися навколо них. Під час передачі даних вони отримували електронні листи й відео з дому. Ця пора була кульмінацією всього дня.
– Вже прийшло? – спитав Бек, заходячи на місток.
– Майже, – сказала Йогансен. – Дев’яносто вісім відсотків.
– Ти такий радісний, Мартінезе, – сказав Бек.
– Моєму синові вчора виповнилося три роки, – засяяв той. – Мають прийти знімки зі свята. А ти на що чекаєш?
– Нічого особливого, – сказав Бек. – Відгуки колег на статтю, що я її написав кілька років тому.
– Готово, – сказала Йогансен. – Усі особисті листи розіслано по ваших ноутбуках. Також уточнена телеметрія для Фоґеля і оновлення ПЗ для мене. О… тут ще голосове повідомлення для всього екіпажу.
Вона через плече подивилася на Льюїс.
Та знизала плечима.
– Вмикай.
Йогансен відкрила повідомлення і відхилилася назад.
– «Гермес», говорить Мітч Гендерсон, – почулись перші слова.
– Гендерсон? – здивовано спитав Мартінез. – Говорить з нами напряму, а не через Службу зв’язку?
Льюїс рукою зробила знак помовчати.
– Я маю деякі новини, – продовжував голос Мітча. – Скільки не кружляй, все одно доведеться сказати прямо: Марк Вотні досі живий.
Йогансен зойкнула.
– Що… – затнувся Бек.
Фоґель стояв з роззявленим ротом, його обличчям промелькнув приголомшений вираз.
Мартінез глянув на Льюїс. Та нахилилася вперед і вщипнула себе за підборіддя.
– Знаю, що це несподіванка, – продовжував Мітч. – Знаю, що у вас тепер є багато питань. Ми відповімо на них. Але зараз я згадаю тільки основні факти.
– Він живий і здоровий. Ми дізналися про це два місяці тому і вирішили вам не говорити; ми навіть редагували ваші особисті повідомлення. Я протестував проти цього. Зараз ми вирішили все-таки розповісти вам, бо нарешті ми маємо з ним зв’язок і робочий план його порятунку. Якщо коротко, то його підбере «Арес-4» на трохи переробленому АСМ.
Ми надішлемо вам повний аналіз того, що сталося, але це точно не ваша провина. Марк наголошує на цьому щораз, як про це заходить мова. Просто не пощастило.
– Вам знадобиться час, щоб це обробити. На завтра ви звільнені від наукової програми. Надсилайте будь-які питання і ми дамо відповіді. Гендерсон, кінець зв’язку.
Коли повідомлення закінчилося, на містку запанувала напружена тиша.
– Він… Він живий? – перепитав Мартінез, а тоді посміхнувся.
Фоґель збуджено кивнув.
– Живий.
Йогансен недовірливо дивилася на свій екран розширеними очима.
– Бісів хрущ, – засміявся Бек. – Бісів хрущ! Командире! Він живий!
– Я покинула його, – тихо сказала Льюїс.
Коли екіпаж побачив обличчя командира, веселощі миттєво стихли.
– Але, – почав Бек, – ми усі полетіли…
– Ви виконували наказ, – урвала його Льюїс. – А я його покинула. Посеред мертвої, недосяжної, глухої пустки.
Бек благально глянув на Мартінеза. Той розкрив рота, але не зміг знайти слів.
Льюїс важко посунула з містка.