І мертві залишають тіні

9

«Мерседес» котився по автостраді. Доктор Гегеман сидів на задньому сидінні з правого боку і вдивлявся в ніч крізь ліве скло.

Сам він водив машину рідко. Відчуття страху мучило його ще від тієї ночі, коли падали бомби. Боявся сліпучих ліхтарів, примарних тіней, які весь час насувались на нього й викликали тривогу. Він консультувався з лікарями, а ті всю вину звалили на очі. Прогресуюча сліпота, пане раднику міністерства. Брак вітаміну А. Їжте моркву, побільше моркви.

Та йому це краще знати. Вітаміни тут ні до чого. Краще щось на зразок перемикача в корі головного мозку, за допомогою якого можна було вимкнути спогади.

Проїхати автомашиною від Мюнхена до Бонна було не легко не лише для нього, а й для водія. Та Відеріх, який возив його вже багато років, міг ще принаймні перемикати швидкість, керувати, гальмувати. А він, Гегеман, не міг нічого, навіть спати.

І причиною були не клопоти. Клопоти він міг відігнати від себе. Заважала й не давала йому спати думка про причину всіх цих хвилювань, напруженого стану й різних страхів. Майже фізичного болю завдавало усвідомлення того, що десь у якійсь Ірландії сидів собі книжковий черв'як, відгородившись од навколишнього світу, і займався речами, котрі зняли тут, у ФРН, таку шалену веремію. Чистісінький ідіотизм!

«Проте, — сказав сам собі Гегеман, — мені ще й поталанило. Аби не цей хитрий тип з видавництва…»

Уявити собі тільки, що рукопис ірландського професора потрапив саме до цього редактора, який не лише сам був свідком тодішніх подій, але й дуже добре знав діяльність Гегемана. Звичайно, він дещо запідозрив і прийшов до нього.

— Перегляньте, будь ласка, ось цей розділ. Нам його справді друкувати? Я хотів би знати напевно, яка ваша думка.

Заради обережності в таких випадках не слід висловлювати ніяких думок. Щоб виграти час. Не видати себе. Гегеманові не позичати досвіду.

— Залиште рукопис, ми його уважно переглянемо…

Він справді сказав «уважно»? Дивно. Тут користувалися словами, які здавалися цілком невинними, однак мали подвійне значення. Уважно. У цьому слові багато спільного з увагою. Приділяти увагу, звернути увагу. Ми його перевіримо і звернемо увагу. Можна було б сказати й так.

Він про все здогадався одразу, побачивши прізвище О'Дейвена та пробігши кілька пояснень, як кажуть, по діагоналі, і уявив собі наслідки. Наслідки? Небезпеку! Не лише для нього. Гегеман звик думати послідовно. В рукописі була вибухівка. Публікація його викликала б у певних колах сенсацію.

Гегеман негайно знайшов високопоставленого й дуже впливового чиновника в канцелярії федерального канцлера. Розмова, звичайно, віч-на-віч, відбулася майже так, як і хотілося: дипломатично, вишуканими словами, трохи манірно, але для вишколених вух цілком зрозуміло. Чиновник одразу второпав і повністю усвідомив важливість цієї справи для самого Бонна. Гегеманові були надані відповідні повноваження і підтримка, а для гарантії успіху залучили, передовсім як виконавчий орган, федеральну розвідувальну службу у Пуллаху.

Під кінець розмови високопоставлений чиновник канцелярії федерального канцлера не залишив і місця для сумніву, що в разі невдачі він нікого не знає і не знав. Він не хоче навіть знайомитися з деталями. Цього вимагають державні інтереси, і пан радник, безперечно, все дуже добре розуміє.

Той скромно кивнув. Посміхнувся теж скромно. У Гегемана завжди були напоготові кілька зразків посмішок. Злорадних, цинічних, приємних, поблажливих… Він користувався ними при потребі, не відчуваючи в душі того, що написано було на обличчі. Ця зброя завжди правила за добру підмогу.

Зараз, коли він у темряві відкинувся на задньому сидінні «мерседеса», ця зброя йому пі до чого. Він лише відтреновував свої жести. Колись, він сподівався, зможе їх використати.

Ще ніколи в житті його власні інтереси так повністю не збігалися з інтересами державної влади, як цього разу. «Захищаючи Кізінгера, я захищаю себе», — так просто звучала формула. Якщо стрілятимуть у нього, то куля зачепить і мене. Хоча з різних, навіть цілком протилежних причин, однак небезпека для обох однакова.

Гріх навпіл і біда навпіл. Тож і відповідати разом! Так, як ще тоді, в майже оточеному Берліні, сказав Геббельс на останньому засіданні. «Цього ми не чекали, — майже з насолодою жартував рейхсміністр пропаганди. — А чому ви йшли зі мною всі ці роки? Я ж вас не просив і не примушував. А тепер вам переріжуть ваші гарні шиї».

Правда, зараз усе трохи інакше, бо ж ідеться не про життя чи смерть. Гегеман думав про свої повноваження, про засоби й можливості, надані в його розпорядження, і був певен, що справиться з завданням.

Думки переплутувались, ставали неслухняні й примхливі, але його це не хвилювало. Темінь ночі й сама поїздка давали досить простору для роздумів. Часу він мав досить, а гора минулого була висока. Доктор Гегеман насолоджувався спогадами.

Вони виривалися вперед і відскакували назад, перемішуючи добро й зло, важливе й другорядне, піднесення й падіння. Вони не рахувалися з цінностями, з хибного робили правильне, біль і сором перетворювали у велич. «Це я зробив, каже моя пам'ять. А цього я, мабуть, не робив, твердить моя гордість. І залишається невблаганною. Врешті пам'ять здасться».

Ніцше. Це був його Ніцше! Хто, як не він, з нерівних вибоїстих манівців міг так легко зробити гладенькі, наче дзеркало, дороги? «Я пішов своїм шляхом», — упевнено й не вагаючись твердив сам собі Гегеман.

Він бачив його, той шлях, перед собою, помічав на ньому миготливі вогники. Раніше, це було раніше, думав він знову і знову. Раніше. А це «раніше», занурюючись дедалі глибше й глибше, скотилося нарешті вниз, у минувшину…

Тоді була дівчина, чорноволоса, синьоока, молода літами й недосвідчена, вона тільки-но починала жити, шукала життя, чіплялась за все, що здавалося їй постійним. Однак її сподіванням не судилося збутися, бо вона нічого не могла перевірити. Бо сприймала фальшиве золото за щире, посаду — за успіх, вік — за гідність.

Вік! Різниця між ними — чотирнадцять років. Йому тридцять два, Беаті — вісімнадцять. Чи любив він її? Він ніколи не знав, що таке пристрасть. Ні до жінок, ні до ідей. Надмір у нього було тільки жадоби й честолюбства.

Жадобу відчував і до неї. Узяв її. Та чи не пожертвував він нею? О'Дейвеном справді змушений був пожертвувати, але нею?

О'Дейвен повернувся, хоч і мертвий, але насправді не розлучений з життям. З його, Гегемановим, життям. Коли вони тоді, після тої ночі, засипаної бомбами, у 1944 році, сиділи поряд, голі й мокрі, тоді він збагнув О'Дейвена. Наскрізь прозорим і беззахисним був тоді О'Дейвен, він опинився в його руках. Але Гегеман його пощадив, приберіг, так би мовити, на майбутнє.

Акт самозахисту, приправлений людяністю, і не більше. Навіщо йому це заперечувати, одурювати самого себе? Багато з тих, хто був разом з ним, шукали тоді «свого єврея», вдавали, ніби рятували його, щоб потім показати його під час великої розплати. У нього, Гегемана, гауптштурмфюрера СС, не було тоді ніякого «єврея». Однак того раннього ранку, за кілька секунд, коли вони сиділи віч-на-віч, він раптом виник. Тоді О'Дейвен, Стюарт Джеймс О'Дейвен, мав стати «його «євреєм». Його сумлінням, його політичним алібі.

Рахунок не зійшовся. Програли вони обидва: О'Дейвен життя, Гегеман — гру. І він ним нарешті пожертвував. Але надто пізно пожертвував, надто пізно…

Арнольд Гегеман відігнав від себе ці думки. Їх довелось підганяти силою. Він знав, що вони його гнітили, позбавляли мужності, знав, що вони весь час нагадуватимуть йому про найбільшу помилку в житті.

Ні, якщо вже не можна спокійно зайнятися спогадами, не можна спогорда маніпулювати десятиріччями, то не можна зупинятися й на цьому листопадовому дні 1944 року. Краще вже тоді перегорнути назад кілька сторінок, до Мюнхена, де теж ішлося про О'Дейвена, про його, так би мовити, спадок, про його тінь.

Акція «Кладовище» не вдалася. Не вдалася не з огляду на результат: у могилі не було того, що там шукали. Ні, провалилась сама операція, бо спіймали одного з її учасників. У Східному Берліні практично програно те, що хотілося виграти за допомогою трюка з Майнком. Отакі-то справи!

Саме так він їх і виклав. А доктор Шарф з Федеральної розвідувальної служби? Він лише засміявся тоді, коли вони сиділи на терасі готелю «Чотири пори року», і, показавши вниз на ряд вікон, сказав: «Там, 'в одній з кімнат, жив Майнк. Два дні він був у нас під наглядом. Ми знаємо кожен його крок, а його розмову з нашим паном Мейволдом ми записали на магнітофонну плівку. Нам справді вдався цей трюк, як ви його назвали. Майнк нешкідливий. Він, мабуть, найнешкідливіший серед нас. Багато, багато нешкідливіший, ніж ви, наприклад».

Це мало звучати доброзичливо. Так воно, власне кажучи, й звучало. Але Гегеман не втішав себе надіями. Може, він був надзвичайно обережний. Але хіба в очах Шарфа не приховувалась крихта недовір'я? Навіть трохи підступності?

Про що думав доктор Петер Шарф, південного типу смаглявий чоловік років тридцяти п'яти, з чорними вусиками, широкоплечий, жвавий, мов іван-покиван, про що думав цей начальник відділу Федеральної розвідувальної служби, коли сидів разом з Гегеманом та обговорював випадок з О'Дейвеном?

Ні про щось добре, безперечно. Ні про щось добре — це, передовсім, ні про щось добре для нього, Гегемана. І з того й треба було починати. Шарф, звісно, здогадувався про більше. У нього був добрий нюх. Нюх, мов у гончака на підстрелену дичину.

Сам підхід до справи, те, як Федеральна розвідувальна служба поставилася до цього випадку, свідчили, здавалося Гегеманові, про щось більше, аніж про звичайне виконання доручення.

Радника міністерства навіть зараз, коли він їхав додому, не покидало гнітюче передчуття, що там приховувалося що щось. Це була невпевненість, яку не одразу можна збагнути. Підозра до своїх однодумців, навіть до нього. І, мабуть, до нього перш за все.

Це видно було й тоді, коли Гегеман запитав: «А-як-же-тепер-далі?» Що ж тепер буде, докторе Шарф? Цвинтар — то вже історія. А я, чесно кажучи, розраховував на успіх. Цвинтар — могила, це безперечно. Професор Мейволд, як він сам твердить, дуже добре розібрав значення слова «fried». Лише далі незрозуміло. Мейволд вважає, що це слово кельтського діалектного походження і перекладається як могила, підвал, склеп. Якщо не могила на цвинтарі, то можна спробувати пошукати в підвалі у Фрідрісгагені, у тому будинку, де О'Дейвен знімав квартиру. Це в східній частині Берліна. Та, зрештою, чи стоїть ще той будинок?

Він стояв. Був навіть непошкоджений. Зовні заново пофарбований, але приміщення… Будинок не перебудовували.

— І ви будете?..

Гегеман лише натякнув. Не для того, ясна річ, щоб щось дізнатися. Перш за все, не слід вникати у подробиці, вія же таки чиновник.

Але Шарфу здалося, що це важко занадто. Куди ви стромляєте свого носа? Це, певне, не лише допитливість. Потурбуйтеся про те, щоб поки що не вийшла книжка Мейволда. Решту облиште нам. Чи, може, ви вважаєте, що ми на це нездатні?

О-о, він вважав, що вони здатні багато на що. Що вони здатні на все. Знав навіть, що вони й про нього мали досить матеріалу, матеріалу, який, власне, не являв небезпеки для життя, але міг стати дуже недоречним, дуже неприємним. Від цього постраждав би спільний замір: аби ж то знаття, іцо їм про нього відомо, чи принаймні, що вони хотіли знати! Може, він був у них уже на гачку, а він цього навіть не помітив. Вони попустили трохи, поки… А чи надовго?

Він ще їм потрібен, ясно. Адже він практично основний їхній свідок. Ні, до того він ще не опустився. Основним свідком називається співучасник, який свідчить проти своїх однодумців, і на основі цього його не притягують до кримінальної відповідальності. Але ж він не співучасник! Боже, борони, тільки цього бракувало. Він знав, хто такий О'Дейвен, мовчав… Невже то його… злочин? Власне, лиш пляма, не більше. Але пляма, аби про неї стало відомо, надзвичайно йому б нашкодила… Він порушив закон друзів! Не тому, що хотів мати «свого єврея». Він вибрав не того, і в цьому полягала його вина. Вони зробили б йому такий закид і уникали б його в майбутньому. А бути викинутим із цього кола — це рівнозначно політичному розстрілові.

Так розцінював Гегеман своє становище. Рятівник батьківщини або зрадник батьківщини. Скромна посмішка Кізінгера при оголошенні подяки або відлученні, оголошення поза законом, тобто він — людина, яка вже нікому не потрібна.

Може, він і перебільшував, дивився на деякі речі надто песимістично, а небезпеку вважав надто великою. Але до уваги треба брати все. Бо в цій державі все можливе.

Решта вечора з доктором Шарфом з Федеральної розвідувальної служби минула загалом непогано. Настрій трохи поліпшився, навіть потроху почало з'являтися відчуття довіри. На належній віддалі, звісна річ, з застережними обопільними заходами.

Шарф сказав, що розшукав у ФРН цілий ряд осіб, які під час війни так чи інак зустрічалися з О'Дейвеном. Це було зовсім неважко, бо більшість вищих офіцерів і партійних функціонерів жили поруч і навряд чи в когось із них була необхідність приховувати своє минуле.

Отже, ці люди підготували свої висновки про О'Дейвена і доктор Шарф передав їх на опрацювання психологові Федеральної розвідувальної служби.

Гегеман мав змогу прочитати деякі з них. Загалом вони дотримувались майже єдиної думки про О'Дейвена. В політиці — фанатик, як людина — чудовий хлопець. Чесний, відвертий, часто трохи навіжений, іноді гарячий. Людина, що любила дружній потиск руки.

Один навіть твердив, що сам Геббельс нібито сказав про нього: «О'Дейвен, з одного боку, інтелігент з усіма негативними якостями цієї касти. Але з другого — він внутрішньо горить жадобою діяльності, яку поставив на службу нам. І саме тому це потрібна людина, надзвичайно потрібна нам людина».

Ну гаразд. Звичайно, О'Дейвен певний час був потрібний. Тому, зрештою, Канаріс і знайшов його. Коли в І940 році готувалась висадка в Англію, коли Ірландія раптом опинилася в центрі стратегічного поля зору, то залучення до справи такої людини могло викликати величезний резонанс. А пізніше?..

Ким же був О'Дейвен, наприклад, ще у 1944 році? Тоді він вірнопіддано стояв перед колишнім своїм благодійником і меценатом Гуттерером, статс-секретарем Геббельса, а тому кортіло дати йому копняка в одне місце.

Отакі-то були справи!

І ось тепер Арнольд Гегеман згадував той день… Сумний листопадовий вечір у Берліні двадцять три роки тому…

… Колеса забуксували, і машину, отой «опель» на високих колесах з потертими, не раз уже латаними шинами, занесло на слизькій дорозі. Гауптштурмфюрер СС Гегеман натужно вчепився в кермо, намагаючись утримати машину, лається на чім світ стоїть, потім виїжджає в район Фрідріхсгаген, де мешкає той О'Дейвен, якого йому треба забрати.

Гидкий вечір. Похмурий, туманний, а на додачу ще й непроглядна темінь. На вулицях колони автомашин, перехожі. Переважно робітники, які повертаються зі зміни. Усе це тягнеться проїжджою частиною дороги. На тротуарах повно бруду й уламків. Тут, у східній частині міста, набагато більші руйнування від бомбардувань, ніж у Целендорфі, де живе Гегеман.

Холодний день. Крижаний східний вітер гуляє по вулицях Берліна. В другій половині дня над містом зависає понуре сіре небо. І ніч настає раніше, ніж звично.

Скрізь холодно і гидко. Однак усупереч погоді, всупереч винятково гнітючим повідомленням з усіх фронтів, незважаючи на горе, що панує скрізь, — за кожним вікном відчувається трохи передріздвяний настрій, вважає Гегеман, їдучи далі й проклинаючи все на світі. Йому хочеться вити вовком.

Отже, час наближається до різдва. Різдвяний вінок. Різдвяні свічки. Різдвяні пісні. Щось на зразок: «Прийшов днесь із небес!» Підійшло б. Ялинки — мов позначки для бомб, фосфор — замість золотого дощику. Фосфор так гарно горить і так гарно освітлює. Краще, ніж стеарин, набагато краще. «Ми зітремо з лиця землі ваші міста!» — Адольф Гітлер. Відтоді минуло три роки. Погань. Увесь Берлін у руїнах. Гамбург у руїнах. Кельн, Дармштадт, Бохум, Вупперталь, Любек, Кіль — цілий атлас, будь ласка. Усе в руїнах. Або в черепках, як співається в пісні.

А ці ідіоти воюють! Ці неандертальці, цей виплодок глупоти! Воюють, убивають і дають себе вбивати! А за що, власне?

Гегеман цього не знає. Він не знає, що відбувається у головах цих людей. Він відчуває до них лише зневагу, більше нічого. Отупілі, вони повзуть вулицями, втомлені, виснажені й охлялі, вони ні в що більше не вірять, але все одно араділи б, почувши по радіо нове «спеціальне повідомлення».

Звичайно, вона повинна бути, ця безвольна маса. Її виховували так, систематично, день при дні. Гегеман теж докладає рук до цього. І О'Дейвен певною мірою. Навчитель Геббельс може бути задоволений своїми послідовниками.

А послідовники ним? Недавно О'Дейвена і Гегемана виключили з кола привілейованих. Їм не дозволяється надалі користуватися бомбосховищем для видатних осіб біля «Адлону».

Внаслідок скорочення фронтів у столиці рейху концентрується все більше службових установ, отож довелося вдатися до суворішого відбору. Щось таки означала неофіційна відмова. Гегеман шаленів від люті, але О'Дейвен сприйняв новину дуже спокійно. «Кожен бореться і страждає у цій важкій боротьбі за долю німецького народу на своєму місці, гауптштурмфюрере», — процитував він Геббельса.

Гегеман знає, де бореться і страждає рейхсміністр пропаганди. Його приватний бункер захований під землю на двадцять метрів. Сходи там вистелені коштовними килимами. Сім'я переховується в обшитій деревом, звуконепроникній затишній квартирі. На стінах висять дорогі картини. Кондиціонер, власна телефонна станція і взагалі все, що треба для життя такій людині, як Геббельс.

Та це й небагато. Кілька днів тому кульгавий страшенно лютував, що не мав звичайної води поголитися. Після цього він написав моторошну статтю для газети «Рейх»: «Під градом бомб ми втратили останнє, що мали, — але чи це одночасно не виграш? З «легкою ношею» легше воювати!» Авжеж, авжеж, але не без звичайної води для гоління, пане рейхсміністре! Такого розміру врешті-решт цей виграш не повинен набирати.

Гегеман знову вилаявся, бо знову, як і раніше, хотілося вити від люті й відчаю, але найбільше — від страху. Вони опинилися в безвиході, війну програно, і нема ніякого сенсу напускати самим собі туману. А ці виродки, ці маленькі люди тримаються там, підставляють свої голови, щоб ми могли врятувати свої. Але як, яким чином?

Може, так, як отой божевільний інженер, котрий десь зо два роки тому підклав вибухівку під міст, що веде до маєтку Геббельса у Шваненвердері? Переодягся рибалкою, заліз у човен і чекав, коли на мосту з'явиться чорний лімузин Геббельса. Потім, запаливши шнур, хотів висадити міст у повітря. Та хіба врятував він свою голову? її відрубали на гільйотині, а міст стоїть і досі.

Ні-і, це не вихід. І все-таки щось треба робити. Бо ще ж бореться вермахт, ще гне спину й надривається народ, інколи він виявляє невдоволення і навіть протестує, але що це вже дасть? Поки затягнеться на шиї зашморг, є трохи часу, і не треба гаяти його.

Такі думки обсіли гауптштурмфюрера. А «опель» заносить далі. Він ледве пробирається по Франфуртералеї, повертає у Боксгагенерштрассе, потрапляє в район Кепенік. «Гай-гай, коли-то я востаннє був тут?» — мовчки запитує себе водій.

Він ще ніколи не відвідував О'Дейвена на його квартирі. Не було потреби. Та й сьогодні теж, власне кажучи, нема. Він що — посильний? Хіба не можна було б доручити це мотоциклістові? Неодмінно треба офіцерові СС? Нечувано!

Цього похмурого листопадового вечора Гегеманові скрізь ввижаються чвари і змови. «Мене хочуть позбутися, принизити. Я вже не належу до привілейованих, а тут ще й це. Одне до другого. Може, це О'Дейвен потрапив у немилість, п разом з ним і я?! Помиляєтесь, панове! Ви самі мене вчили, самі й пожнете плоди!»

Фрідріхсгаген. О'Дейвен наймає помешкання у родини Пендер. Звичайний будиночок, маленький садок, на подвір'ї дровітня й хлів.

О'Дейвен удома.

— Сідайте, гауптштурмфюрере!

— Одягайте пальто, Джеймсе. Вас чекає Геббельс.

— О цій порі?

— А при чому тут пора?

— Я не можу.

— Не меліть дурниць, чоловіче! Вважаєте, мені було дуже приємно добиратися по цій забутій богом місцевості? Мерщій збирайтеся!

— Я справді не можу. Прийду пізніше. Десь за годину. А ви мене не застали.

— Я вас застав! Отож не гайте часу!

— Що Геббельс хоче від мене?

— Ну й ну!.. Ви сьогодні — ніби первісна людина. Може, йому заманулося пограти з вами в шахи.

О'Дейвен взувається. Він гукає свою господиню.

— Я сьогодні не повернусь, фрау Бендер.

Він говорить це спокійно, не підводячи очей, і ретельно зашнуровує черевики.

Гегеман оглядається. Скромна кімната. Грубка в кутку велика й незграбна, але, зважаючи на тепло, яке вона дає, дуже затишна. Біля стола з червоного дерева крісло. На полиці біля ліжка лежать книжки, мило, приладдя для гоління, ганчірка, там стоїть і тазок, усе це напівзакрито пістрявою занавіскою. Вгорі радіоприймач масового користування, там же — купа різних газет. На стіні фотографія фюрера і більше нічого. Навпроти грубки шафа для одягу й посуду, старомодна, але чиста, під нею валіза.

Гегеман чекав більшого. Йому цікаво, чи О'Дейвен задоволений цією домівкою. Інші іноземці, які працюють у Геббельса, живуть комфортабельніше. Лорд Гав-Гав, наприклад, живе зі своєю дружиною у добротному готелі, який розташований поряд із роботою.

Недалеко звідти й «Радіокуток» — ресторан, де постійно збираються іноземні диктори. Звичайно, заходить туди і О'Дейвен. Переважно під час перерви на обід. Свій вільний час, зрештою, він проводить в іншому місці. «Для мене це задалеко», — пояснює він. А до Нойкельна, до Беати, для нього не задалеко. Неподалік і «Ведмежий шинок» на Фрідріхштрассе. Це теж щось на зразок ресторанчика, де збираються іноземці, але зовсім іншого гатунку. Туди приходять іноземні робітники та їм подібний люд. Гегеманові кілька разів донесли, що бачили там і О'Дейвена. Він зажадав від нього пояснень. «А чому не можна, гауптштурмфюрере? Та якщо не можна, то не можна. Мені це ні до чого».

Ну та гаразд. Це було два роки тому. Коли трапилась ота подія з інженером. Ідіотський: замах на Геббельса призвів, звичайно, до посилення заходів по гарантуванню безпеки. Це вдарило передовсім по іноземних службовцях. Але й у міністерстві відтоді зброя бряжчала значно голосніше. Скрізь контроль, вартові на кожному кроці, а в приймальні Геббельса цілу добу стоять напоготові п'ять есесівців. Тобто готові стріляти. Справді по-ідіотськи.

«Скільки всього можна передумати за кілька секунд!» — відзначає Гегеман. Він усе ще оглядається по кімнаті. О'Дейвен щось бурчить.

— Що ви маєте на увазі?

— Та нічого. Або зачекайте. У своїй наступній передачі я хочу прочитати дещо із статті Фернау, що друкувалася в газеті «Фелькішер беобахтер». «Прийдешні покоління зроблять конкретний висновок, що треба було врахувати й те, чому, власне, Німеччина перемагала». Хоча він цього й не обгрунтував, але, в усякому разі, я візьму на озброєння його заключний апофеоз.

— У чому він полягає?

— Перемога справді дуже близька.

— А мій терпець уже рветься. Що ви так довго вовтузитесь зі своїми черевиками? Це вже занадто!

— То що ж, по-вашому, мені з'явитися до рейхсміністра пропаганди з незашнурованими черевиками? Ви, зрештою, в чоботях, то з вами нічого не станеться.

Отже, чекати. Нарешті О'Дейвен підводиться, йде, не кажучи й слова, до шафи, бере звідти коричневе пальто, і «пас, по кишенях, як це роблять, перевіряючи, чи е там і ночі. Потім збоку дивиться на Гегемана, у його погляді відчувається невпевненість, відчиняє двері, пропускає гостя и перед і гасить світло.

Ідуть вони спокійно. Принаймні спочатку. Доктор Гегеман веде машину, О'Дейвен заплющив очі й не розплющує їх. Потім піднімає повіки й байдуже дивиться. Вони майже не розмовляють. У машині прохолодно й незатишно, сидіння тверді.

Гегеман розлючений і пригнічений сьогодні, сам собі він здається водієм, який везе свого шефа. Хоч шефа і без влади, але що вдієш. Не мати влади — це означає не нести ціпкої відповідальності. Ну й спосіб життя у цього О'Дейнека!

Його робочий день починається десь під обід. З Фрідріхсгагена чи з якогось іншого місця дзвонить на радіо і дізнається, коли йому прибути. Прибуває з точністю до хвилини. Стукнувши підборами, виструнчується на порозі дверей, н потім злегка кланяється. Вітається з черговим редактором. Разом починають вивчати директиви, які Геббельс роздає на щоденній параді об одинадцятій годині дня для всіх служб радіомовлення. Для підтримки своєї пропагандистської діяльності вони мають у розпорядженні іноземні, перш за все, звичайно, ірландські вчорашні газети й радіо-донесення агентурної розвідки. О'Дейвен записує собі теми дня й розпорядок передач іноземними мовами, потім з годину диктує. На обід іде в «Радіокуток». Коли інші іноземні ридіорепортери після обіду люблять трохи поспати, О'Дейвен тиняється скрізь, де йому заманеться. Часто зустрічається з Беатою, тоді вони тиняються вдвох по околицях, сидять у казино, коли гарна погода, ідуть у сад на даху або кудись у безлюдне місце, яке вони собі пригледіли. Чудово, га?

Десь біля шістнадцятої години він ще раз переробляв й редагує продиктований матеріал, потім начитує на магнітофонну стрічку коментар. Передача піде в ефір увечері, Л поки ще є час, добрий Джеймс може знову потинятись: посидіти в «Радіокутку», полежати у своєї коханої чи зайнятися ще чортзна-чим, не може ж Гегеман весь час його підганяти. Перед мікрофоном О'Дейвен знову збирається н думками, хвилин п'ятнадцять читає свій текст — і в нього кінець роботи. Після цього іноді буває якийсь прийом «бо конференція, рідко випадає таке, як сьогодні. Власне, саме тому по цього пана й заїхала машина, а в ній за шофера — офіцер СС і доктор філософії, інакше, мабуть, не можна.

Звичайно, Гегеман знав, що докори на адресу ірландця несправедливі. Він живе, як йому дозволяють жити. Але й Гегеман живе лиш так, як йому дозволяють. І тут, побоюється він, у найближчому майбутньому дещо переміниться.

Арнольд Гегеман не належить до надзвичайно чутливих натур. Він ніколи не розгублювався від удару згори, бо завжди міг ще з більшою силою передати його далі вниз. Але цього разу низу не було. Тому й лютує гауптштурмфюрер СС і доктор філософії, бо не може ні уникнути принижень, які, безперечно, підстерігають його, а це ж бо перший провісник близької перетасовки, ні передати їх по рангу нижче. Почуває він себе беззахисним. Тому його й охоплює таке шаленство, така злоба, власне, просто страх перед падінням, страх перед остаточним виключенням із тих кіл, яким судилося пережити цей хаос.

Але якщо справи ідуть саме так, а в цьому Гегеман ніскілечки не сумнівається, якщо його занесли в чорний список, то його вже не врятує ні молодецька виправка, ні солдатський героїзм. І того й того у цій країні ще вистачає. Йому лишається тільки покладатися на самого себе, він мусить бути хитрим та гнучким і не має права перекривати собі шлях у будь-якому напрямку, ось про що річ.

Гегеман хапається за це. Йому зараз просто потрібен висновок, який хоч трохи був би схожий на рішення. Він себе обманює і знає про це, але таким чином заспокоює себе, і йому стає легше. Коли машина завертає в урядовий квартал, злоба його зникає. Гегеман знову справляє враження досвідченого, бувалого в бувальцях гауптштурмфюрера, якого не виб'єш із колії.

Міністерство пропаганди розташоване навпроти канцелярії рейху й міністерства закордонних справ. Машина зупиняється на стоянці. О'Дейвен і Гегеман проходять повз вартових. Після багатьох формальностей і перевірок їм дозволено зайти до просторої зали. Скрізь товпляться офіцери вермахту і СС, серед них партійні й поліцейські чиновники.

Гегеман знає їх усіх, О'Дейвен — майже всіх. Вони кивають один одному, виструнчуються, якщо це потрібно, але майже не розмовляють. Чекання. Довге чекання.

Цю обстановку можна збагнути: нервозність, напруженість, а може, навіть страх. На деяких обличчях можна навіть прочитати безпорадність і страх. Дехто вичавлює з себе посмішку. З поважним виглядом метушаться ад'ютанти й референти. Коли вони відчиняють двері, в приміщення долинають різкі команди, і чутно, як по-молодецьки клацають підбори. Чекання.

Аж ось нарешті різко відчиняються широкі парадні двері, які через кілька секретаріатів з'єднують приймальну н робочим кабінетом Геббельса. Виходить Гуттерер, доктор Леопольд Гуттерер, міністеріальдиректор і завідуючий міністерською канцелярією, статс-секретар міністерства пропаганди, оберштурмбанфюрер СС, довірена особа й інтимний друг Геббельса.

Обличчя його жорстоке й замкнене, на губах вираз зневаги. Ні посмішки, ні привітності. Вітання він сприймає незворушно, як щось належне, ледве помітно кивав, підходить до сходів, стає на третю сходинку, заклавши руку за борт кітеля уніформи. Наполеон.

— Партайгеносен! Товариші! Панове! За дорученням пана рейхсміністра я маю зробити таке повідомлення. За наказом фюрера в цю годину починається нова акція розплати з Лондоном. Ця зброя, розроблена під кодовою назвою «Фау-2», яку величний німецький геній…

І так далі. Довга промова, докладна, громіздка, надто марнотратна промова.

— Вирішальна година… Технічна точність… Застосування в психологічно вирішальний момент… Тріумфальне військове мистецтво фюрера…

Вони дізналися трохи нового, почули підтвердження того, про що раніше здогадувались і про що ходили різні чутки. Що «Фау-1» не дала бажаного наслідку… Що через надто низьку висоту траєкторії від неї є надійний захист… Загороджувальні балони, зенітки, навіть літаки-винищувачі… Нині все по-іншому…

— Історичний поворот… Невдовзі перед остаточною перемогою… У повній бойовій готовності дванадцять тисяч ракет…

А тоді тричі «хайль»: боротьбі, перемозі, Гітлеру. Вільно!

Гегемана хтось поплескав по плечу. З блиском в очах на нього дивиться О'Дейвен.

— Ну, що я казав? Перемога вже справді не за горами!

— Гадаю, що це сказав Фернау.

— Написав. А скажу я. У завтрашній передачі.

Утворюються групи. Скрізь гамір. Гуттерер викликає по прізвищах. Названі поспішають до сходів, одержують накази. Клацають підборами. Повертаються кругом. Зала порожніє.

— Гауптштурмфюрер Гегеман! Пан О'Дейвен!

Вшанування по рангу. Мундир СС поряд з двобортним цивільним костюмом. О'Дейвен випинає груди, хоче конкурувати, хоче, так би мовити, взяти реванш за свою цивільну неповноцінність. У всякому разі так здається Гегеманові. І Гуттерерові теж, мабуть. Вираз його обличчя стає ще пихатіший. Колишній тісний контакт з ірландцем, здається, давно послабився. Тон різкий.

— З вашою передачею зачекаємо, О'Дейвен. Можна імпровізувати. Цієї ночі ви працюєте в будиночку біля озера. Гауптштурмфюрер, проведіть його!

«Погано», — думає Гегеман.

Вони йдуть на стоянку автомобілів. О'Дейвен прикидається, ніби йому холодно. А може, йому справді холодно. Він зводить комір пальта.

— Вперед до Ваннзеє!

Будинок на Великому Ваннзеє. Центральна станція розвідувальної радіослужби. Там щоденно перехоплюються триста шістдесят передач тридцять одною мовою з усього світу. Перехоплюються, перекладаються, класифікуються по сорока шести рубриках і передаються телеграфом далі.

О'Дейвен теж починав колись тут. Не в будиночку над озером, але в цьому відділі. Тоді, восени 1940 року, усе було розкидане, децентралізоване.

Гегеман знає шлях його становлення. Бо всі ці роки мусив його супроводжувати. Іноді це було навіть приємно. Бо з ірландцем можна було знайти спільну мову.

Ну гаразд, отже, будиночок на озері, там можна почути, що говориться в світі. Чи в нього перехопило подих перед цією диво-зброєю, яка, може, й справді такою і є, треба лиш зачекати?

Ніч не змінилася, вже попахує зимою, наближається різдво. Вулиці темні, вузькі шпарки на пофарбованих у чорне фарах майже не пропускають світла. Пробираєшся ніби навпомацки, дорогу лише вгадуєш, а перешкод більше ніж видно.

Мотор голосно гуркоче. Торохтить кузов. Вікна зачинені погано, протяг зі свистом б'є прямо в обличчя. Їдуть мовчки, обидва невеселі.

Повітряна тривога. Десь у районі Потсдамського майдану завивають сирени, невдовзі машину зупиняє патруль протиповітряної оборони.

— Спецдозвіл! — сердито гукає Гегеман. — Нагальна справа! — Він показує документ.

Поїхали далі. Гегеман відчуває на собі погляд О'Дейнена — якийсь насторожений, підозріливий.

— Вам страшно, Джеймсе?

— Ми краще прислужимось Німеччині, якщо запізнимось туди на дві години, а не тоді, коли навіки залишимось під руїнами!

Доктор Гегеман не відповідає. Машина викочується на Шттемберзький майдан, завертає на вулицю Тауенцієн. Вони бачать спалахи вогню із жерл зеніток, чують і постріли. Визначивши позицію зенітної батареї біля зоопарку, орієнтуються, куди їм їхати.

Швидше, швидше, подалі від центру. Машину кидає в різні боки. Буксують колеса, вищать шини. Курфюрстендам широка, рух тут дозволяється в кілька рядів, проїжджа частина дороги вільна. Одразу за Галензеє стає видно, як удень. Американські бомбардувальники скинули освітлювальні бомби, і ті зависли в небі пірамідами, мов новорічні ялинки, й освітлюють місцевість, яка має стати об'єктом атаки. Це — майже квадратний чотирикутник саме там, куди вони їдуть.

— Ми ж пхаємось прямо у пекло! — кричить О'Дейвен.

Гегеман гальмує, трохи вагається, вмикає задній хід і хоче розвернутися. Здає трохи назад, потім повертає кермо на сто вісімдесят градусів. Помітив перешкоду, коли вже натиснув на акселератор. Надто пізно. Машина врізалась у тумбу з оголошеннями. Скло розлітається на друзки, залізо тріщить, з грюкотом відлітають дві шини.

Гегеман наче в лещатах. Кермо влізло йому під шлунок, лобом ударився в вітрове скло, на обличчі відчуває кров, пін не може ні ворухнути рукою, ні повернути голову. Став важко дихати.

Але свідомості він не втратив, вона реєструє кожнісіньку дрібничку, може, тільки все в перекрученому вигляді — швидке сприймає за повільне, тихе — за оглушливе.

Довкола все ламається й тріщить. Стоїть рев і крик. Ніби розлютувався ураган.

Хтось хапає його. Він починає кричати. Чиїсь пальці міцно впиваються йому в плече. Гегеман вивалюється з машини й потрапляє прямо в ураган.

О'Дейвен допомагає йому встати. Вони біжать вулицею. Скрізь палають будинки, оглушливо завиває вогняна буря. Бомби рвуться ніби перед самісіньким носом.

Падає будинок. З нього вибігають люди, і здається, цьому людському потокові не буде кінця. У кожного на голові мокра ковдра чи хустка, всі вони ледве тримаються на ногах і поводяться мов божевільні. Злякано глипають навсібіч, не знають, куди подітися, бо скрізь вогонь. Повітря кишить під іскор і палаючих головешок. Усіх мучить нестерпна спека. Буря шаленіє, захоплюючи з собою все, трясе людьми, наче кривава заметіль. Багато хто біжить, нагадуючи собою живі смолоскипи. Пронизливий крик долучається до вибухів бомб і гуркоту зруйнованих бомбами будинків.

Бомбосховище! О'Дейвен кричить і розмахує руками. Показує ліворуч, вибігає наперед, зупиняється, знову кричить. Але кричить не до Гегемана, який стоїть поряд із ним, а до отих божевільних людей. Його помічають, ідуть за ним. Не всі. Дехто.

Гегеман здогадується про намір О'Дейвена. Недалеко звідси територія колишнього парку, уцілів клозет, там в вода, а найголовніше — менша небезпека, що на тебе зваляться стіни зруйнованих будинків. Гегеман бачить, як О'Дейвен перехоплює людей, зриває з них палаючий одяг і тягне за собою. Чоловік двадцять збираються в нужнику, де вони думають знайти собі рятунок.

Нашвидкуруч перев'язуються рани. О'Дейвен узяв командування на себе. Якийсь час тут ще можна дихати, але невдовзі чуються крики:

— Ми задихаємось!.. Води!..

О'Дейвен вилазить на унітаз, наказує подавати йому хустки, він намочує їх у бачку й віддає назад. Якась жінка, хитаючись, намагається вибратися з нужника.

— Тату! Урзула!

Її не можна вгамувати. У Гегемана бракує сили спинити її. Вона й далі кричить:

— Тату! Урзула!

Прямо перед входом падає фосфорна бомба. Усіх охоплює паніка. Люди зривають двері туалету і тримають їх, мов щит. Але двері починають горіти полум'ям. Люди-падають у клозеті на підлогу, дим і вогонь проникають усе нижче й нижче. Води в бачках більш нема. О'Дейвен вихоплює в Гегемана пістолет і стріляє у водопровідні труби, сподіваючись, що звідти поллється вода. Ні краплини.

Люди непритомніють. Омахи полум'я вже вихоплюються справа і зліва. Обличчя в людей набрякли, очі розпухли. Вся підлога вкрита трупами. О'Дейвен гукає:

— Все поставити на карту! Нам треба вибратися звідси.

Він бере на руки дитину й вихоплюється через палаючий вихід. Дехто зо страху подався за ним слідом, решта вагається. Тричі пробивається ірландець крізь полум'я, захоплює з собою якісь тіла й вибігає з ними з нужника. Потім ця споруда валиться.

Гегеман тримається за якесь дерево біля клозету. На вулицях — кипінь від червоних іскор. Каміння білих мурів ніби розпеклося до червоного. Шереги будинків навпроти захлинаються у величезних хвилях моря вогню.

Вогняна річка змінює своє русло. Вона сама собі створює попутний і зустрічний вітер і якимось незбагненним чином наближається до парку. Гегеман силкується йти вперед, ступає кілька кроків, спотикається, перечіплюється через безпомічних людей, які лежать ниць, і знесилено падає сим.

Поряд із ним лежить О'Дейвен. Той зненацька підхоплюється, підбігає до якоїсь подружньої пари, вириває у них дитину, дівчинку років чотирьох-п'яти, і загортає її у своє пальто. Майже одразу батько й мати, охоплені полум'ям, надають з ніг і вмить нагадують собою багаття.

О'Дейвен повертається з дитиною назад.

— Що з вами, гауптштурмфюрере? Ви поранені?

Гегеман не відповідає.

— Нам не можна тут залишатися. Через кілька хвилин… — О'Дейвен показує вперед, на міст через канал. Там — вода, порятунок, мабуть, так треба розуміти той жест.

Гегеман саме так і розуміє. Він не певен, що дійде, навіть якщо збере в кулак усі свої сили. Боїться, що відмовлять серце й легені. О'Дейвен хоче дати йому на хвильку дитину. Гегеман відмовляється. Що йому до цієї дитини? Що йому до всіх інших, коли він сам ледве дихає. Він тягнеться через руїни, ледве переставляючи ноги, за О'Дейвеиом. Той іноді оглядається й киває йому, потім чекає і підтримує його.

Вони добираються до моста. О'Дейвен кладе дитину й допомагає Гегеману спуститись до річки. Той вагається. Потім робить над собою зусилля й просто стрибає вниз із висоти чотирьох-п'яти метрів. У чоботи набирається повно води, йому ледве вдається виборсатися на поверхню. Поруч пливе О'Дейвен. Він працює лиш ногами, бо в руках над водою тримає дитину. Сили залишають Гегемана знову, він кричить. О'Дейвен у відчаї гукає йому:

— Вже близько, ще кілька метрів, протримайтесь! Нарешті під ногами дно.

По коліна у воді стоять вони у каналі. О'Дейвен занурює дитину у воду, кілька разів присідає сам. Гегеман робить так само. Минає година, дві, три. Вогняна буря поволі вщухає. Вони вибираються на берег, допомагаючи один одному. О'Дейвен тримає в руках дитину, вони стоять, оглядаються, не знають, що робити.

Нарешті полегшено зітхають. До них підходить патруль, разом з ним медсестра, якій вони й передають дитину.

Далі зривають з себе одяг, полощуть його у воді, а потім сидять на березі, голі-голісінькі, змучені, і кожен думає про своє.

Аж ось Гегеман бере в руки записки. П'ять промоклих аркушів стандартного паперу, копії з надрукованими на машинці цифрами. Самі лиш цифри, страшні цифри. Гегеман добре знає їх: 10.30–28,72 і 31,65; 18.30–37,27 і 40,92; 19.40–37,27 і 40,92; 21.15–43,42 і 50,68.

Час і діапазони передач московського радіо!

Навіщо О'Дейвен носить їх при собі? Заради власної інформації? Таке, здається, виключено. Йому можна читати англійські та ірландські газети. Треба читати! Це необхідно для його роботи. Але ніхто йому не давав розпоряджень слухати радянське радіо. Крім того, чому саме копії, для чого ці листки розмножено? Він хотів передати комусь ці записки? «Я сьогодні не прийду додому, фрау Бендер». Хіба це сказано було не двозначно?

О'Дейвен бачить, як Гегеман бере у руки записки. Він бачить це, не спускає з Гегемана очей, спостерігає. А що ж Гегеман? Він читає їх, складає, віддає йому назад і нічого не каже. Ірландець теж нічого не каже. Він лиш дивиться на нього, складає записки ще раз і, стиснувши губи, знову дивиться на гауптштурмфюрера СС.

Вирішальна хвилина — хвилина пізнання, хвилина оцінки один одного.

Обидва сприйняли її без жодного звуку, кожен мовчки коментує її по-своєму. Гегеман мовчить, О'Дейвен не збирається нічого пояснювати. Вони обмінюються короткими поглядами, намагаючись заглянути в душу один одному, і нічого не кажуть. Жодного слова.

— Ходімо, гауптштурмфюрере. Тепер уже можна йти…

Куди ж вони пішли? Арнольд Гегеман уже не пригадує. Мабуть, до будиночка над озером, але чи дійшли вони туди?

Може, й дійшли. Напевно, таки дійшли. Тільки пригадати цього не можна. Будиночок над озером — то буденність, блякла буденність, вона не мала особливого значення. Запам'яталося незвичне, особливе, те, що сталося тієї ночі: повітряний напад, О'Дейвенові записи, а потім той примарний похід.

Ішли вони крізь жах. Загублені діти в руїнах волали до своїх батьків; матері сиділи, мов скам'янілі, перед обвугленими тілами своїх малюків; літні люди, охоплені панікою, гарячково намагалися щось знайти в руїнах.

Вони підійшли до них, чимось допомогли? Гегеман — ні, це він точно пам'ятає. Пам'ятає він і те, що донесення, яке зробив О'Дейвен, було сповнене похвали. Хвали на його, гауптштурмфюрера, адресу. «Там, де з'являвся партайгеноссе Гегеман, завжди з добре продуманою, розумною порадою, там розгиналися згорблені спини… Доктора Гегемана не можна було вивести з рівноваги… Він міг вийти з найнебезпечнішого становища… Доктор Гегеман врятував багато життів, дав розраду багатьом зневіреним від горя душам…»

Дешеве підлабузництво? Чи спроба підкупу? З тої самої ночі вони обоє були пов'язані спільною таємницею. З тої самої ночі Гегеман дивився на свого підопічного по-іншому, бачив його виразніше, він дещо знав, а про ще більше здогадувався. Може, це йому така плата від О'Дейвена, що не видав нікому те, що знав і про що здогадувався?

Невтішні ці роздуми зараз через двадцять три роки. Та й непотрібні вони. Це нічого не давало. Не було й судді, який міг би розсудити, де добро, а де зло, або ще краще: де правильно, а де неправильно. Чи, може, є такий суддя?

Може, ним було саме життя. Бо хіба те, що вижив він, колишній гауптштурмфюрер СС, доктор філософії Арнольд Гегеман, а не Джеймс О'Дейвен — хіба це не достатній доказ? Хіба не автоматично надається перевага кожному, хто вижив, перед мертвими? «Ми, ми живемо! Наші усі ці години, наші, і правда на боці живого!» Це вже не Ніцше, а Шіллер, але якщо підходить, то чому б і не процитувати?

Раніше він ніколи не думав про такі речі. Та відтоді, як за ним ув'язалася тінь О'Дейвена, його хвилювало все, що стосувалося смерті й мерців. Іноді здавалося, ніби його охопив якийсь психоз. Тоді до нього майже ритмічними кроками наближалися трупи, вони шкірили зуби, стукотіли кістками — полчища мерців, усі однакові з вигляду, і йшли вони теж однаково, підходили все ближче, однак ніколи не добирались до нього. У тих снах він ніколи не втікав. Стояв, чекав, хоч і переляканий, але не дуже, стояв і пильно дивився на них.

Це не спогади про власні вчинки, які перетворились у сновидіння. Гегеман ніколи й нікого не вбивав. Під час війни він не розстріляв жодної людини. Те, що в такі ночі відбувалося з ним, то радше нагадування, аніж загроза. Різницю він уловлював точно. Мерці не переслідували його. Вони наближалися до нього лавами, ввижались йому, ось і все.

Чи був О'Дейвен серед них? Або Беата? Дитина? Оці троє — і лише ці троє — мали б, мабуть, підстави обвинувачувати його. Бо він не стояв осторонь їхньої долі.

Та чи означає не стояти осторонь — бути винним?

Доктор Гегеман любив хитромудрі речі. Вони були йому настільки потрібні, як і Ніцше. Він знову згадав його вислів, видобув із закутку пам'яті й голубив подумки: «Кажуть, це я зробив… Я цього не міг зробити… А пам'ять моя слабне».

Вона й цього разу ослабла. Гегеман глянув на світні цифри наручного годинника, прикинув, коли вони будуть у Бойні, і поплескав Відеріха, водія, по плечу.

— Увімкніть, будь ласка, радіоприймач. Трохи веселої музики.

І лише багато пізніше, уже в межах федеральної столиці, він знову поринув у спогади. І зненацька побачив обличчя. Побачив так чітко й виразно, як ніколи за останні роки, обличчя Беати Келлер.

Це вузьке, безпомічне, маленьке обличчя з блідими щоками, з меланхолійними очима, а в них світилося здивування, яке, здавалося, примирилося вже з усім на світі.

Обличчя їхало з ним поруч, їхало по вулицях столиці. Воно не зникало, не змінювалося, не відбивало ніяких почуттів, окрім неприхованого подиву.

Лише вдома Гегеман відчув себе вільно. Образ і спогади вникли аж тоді, коли він став біля вікна й дивився у сірі ранкові сутінки. Від усіх думок лишилась тільки порожня шкаралуща, та й вона потонула в довгому нудному позіху. З минулим покінчено. На нього вже нічого розраховувати. Це просто баласт, який слід викинути.