І мертві залишають тіні

10

Вони були задоволені один одним, капітан Госс і професор Кауфгольд. Майнк посприяв, щоб ця розмова відбулася. «Мій колега Кауфгольд займався питаннями зовнішньої політики фашистів. Скоріш за все в нього ви й одержите потрібні дані».

На згадку про це прізвище Госса трохи зсудомило. Він знав Кауфгольда ще зі студентських років. Штефан Кауфгольд був один із так званих незадоволених. Із таких незадоволених, хто весь час прагнув уперед, ненавидів халтуру й невимогливість. Він належав до тих, хто отруював життя усім ледарям, міг лаятись як швець. І таки майже завжди лаявся. Його називали доктором люті. А оскільки вони вчилися в вузі, то висловлювались академічно: доктор Фуроріс.

Кауфгольд не любив цього прізвиська. Ні, не тому, що він проти кличок. «Епоха без кличок — все одно, що їжа без приправи», — казав він. Але йому не хотілося, щоб його вважали лютим. Лють — це, власне, протест і контрудар, але контрудар сліпий. Лють може спалахнути проти багато дечого, навіть проти невинних. Лють — примітивна форма протесту. Кауфгольд це знав. Він обурювався за прізвисько, бо воно іноді відповідало дійсності.

Кауфгольд, здається, не пригадував Госса, і той не наважувався заговорити про лекції й семінари професора. Це й по справило б ніякого враження. Якщо йшлося про професійні справи — а коли про них не йшлося? — для Кауфгольда кожен був рівноправним партнером по дискусії, все одно, чи він розмовляв з міністром, чи сперечався з учнями середньої школи.

Кауфгольд любив, коли йому перечили. Він був діалектиком до глибини душі. Теза — антитеза — синтез. «Потакуючі голови мені гидкі», — твердив він. А Госс знав цей вислів, тож і керувався ним.

Вони говорили про стосунки, які склалися між ірландцями й німцями під час другої світової війни. Про них Госс хотів дізнатися якомога більше, бо це треба знати і йому, і його товаришам, інакше вони не зможуть нічого з'ясувати про О'Дейвена.

Тему для розмови вони визначили швидко, бо не мали потреби переконувати один одного, що сама постановка питання неправильна. Були загалом не ірландці і не німці, а прогресивні ірландці й прогресивні німці. В обох країнах були фашисти й революціонери. Отже, існували різноманітні стосунки й суперечливі обставини. Про що ж говорити? Про офіційну урядову політику? Про дипломатичні й мілітаристські наміри та заходи? Чи про ставлення ірландського робітничого класу до німецького фашизму? Про узгодженість між клерикальними групами, про союз ірландської дрібної й середньої буржуазії з німецькими монополіями?

Так вони ні до чого не домовляться. Їм слід обмежитись певними аспектами. Госс запропонував розпочати розмову з висвітленням воєнних намірів фашистів щодо Ірландії. Кауфгольд пояснив, що ці наміри можна зрозуміти, лише взявши до уваги внутріполітичне становище Ірландії та її позицію щодо Англії, яка базується на цьому. Старе ірландське прислів'я каже: «Що погано для Англії — те добре для Ірландії».

Госс похитав головою.

— Неконкретно, товаришу професор. Так само неконкретно, як і перед тим про ірландців та німців. Добре в Ірландії — для кого? Погано в Англії — для кого?

Правильно й неправильно. Кауфгольд погодився й відповів:

— Якщо це прислів'я нас і не задовольняє, ми повинні виходити з того, що воно відбиває думку майже всіх верств населення Ірландії. Ненависть до Англії — майже традиція. Звичайно, вона викликана не лише абстрактним націоналізмом, а й абсолютно реальним політичним співвідношенням сил. Оскільки ж питання влади — це класові питання…

Госс заперечливо похитав головою, коли Кауфгольд підвівся й дістав з книжкової полиці том з повного зібрання творів Маркса й Енгельса.

— Я знаю слова Енгельса про Ірландію. Він був приголомшений, коли подорожував по острову. Він назвав Ірландію колонією. Однією з найдавніших англійських колоній.

— Не одна з найдавніших, а найдавніша колонія, товаришу Госс. Наших класиків треба читати правильно. У тисяча сто сімдесят першому році Генріх Другий Англійський напав на ірландців і поневолив їх. Тоді, у сто сімдесят першому році, в Англії ніхто ще й не думав про заморські колонії.

Ну гаразд, хай найдавніша. Але він, Госс, не хотів би розпочинати 1171 роком, бо… Він промовисто постукав по наручному годиннику.

Кауфгольд щось пробурмотів і кивнув на знак згоди.

— Якщо потрібно, то я почну з Мафусаїла. Та, може, це непотрібно. Може, ви зрозумієте й без такого екскурсу, що я маю на увазі. А саме: ірландська буржуазія і створений нею державний апарат знали й знають, як на основі минувшини виховувати ненависть до Англії.

— Таким чином буржуазія замасковує те, як сама пригнічує й експлуатує народ. З протиріччя між капіталом і працею вона створює протиріччя між націями. Це не винахід ірландської буржуазії.

— І не єдиний. Подивіться, що зараз робиться в Північній Ірландії. Там з класового питання створюється конфлікт між релігіями. Протестанти проти католиків. Але давайте назад до часів другої світової війни. Фашисти, — пояснював Кауфгольд, — сприйняли бажане за дійсне. Вони думали, що ця фактично існуюча, хоча й штучно підтримувана, ворожнеча між Ірландією й Англією їм на користь, що прислів'я «Вороги Англії — друзі Ірландії» стосується і їх.

— І, мабуть, мали на це підстави. Зрештою, Ірландія була настроєна дуже лояльно до фашистської Німеччини.

— Тобто ви хотіли сказати: ірландський уряд, ірландський капітал, багато дрібних буржуа й шовіністів. Мабуть, і деякі робітники теж. Але прогресивна частина робітничого класу й певні кола інтелігенції зрозуміли, що фашизм — набагато небезпечніший ворог. Визволяти Ірландію за допомогою німецького фашизму — означало вибивати клин клином.

— Сьогодні ясно, а тоді… Ви гадаєте, що більшість ірландського народу виступила б проти відвертого зближення з німецьким фашизмом?

— Я певен. Та чи успішно, то вже інша справа. Все залежало від того, як здійснювалося б це зближення. Ірландський прем'єр-міністр де Валера заявив, принаймні другого вересня тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року у парламенті, що Ірландія за всіх обставин дотримуватиметься нейтралітету.

— А може, то був фарс? Де Валера — єдиний державець у світі, який у кінці квітня сорок п'ятого року, після самогубства Гітлера, послав «урядові рейху», котрий існував тоді лише на папері, зворушливу телеграму співчуття.

— Це правда. Однак оцінювати діяльність де Валера треба дуже обережно. Ірландський народ багато чим має завдячувати йому. Шлях цієї людини, живої й сьогодні, президента своєї країни, одного з ватажків легендарного великодного повстання тисяча дев'ятсот шістнадцятого року проти британського панування, повний суперечностей. Отже, де Налера проголосив повний нейтралітет Ірландії. Це було и тридцять дев'ятому році, одразу на початку війни. Тоді Ірландія — я маю на увазі ірландський уряд як представника панівного класу — не мала іншої ради. Економічна залежність від Великобританії була така велика, що відвертий розрив з нею призвів би до катастрофи. До того ж треба зважити, що ніхто не знав, як розгорнуться воєнні дії. Лише десь через рік, влітку сорокового року, становище значно змінилося.

Професор Кауфгольд змалював перебіг воєнних дій аж до окупації Франції фашистськими військами.

— Двадцять другого червня сорокового року було підписано перемир'я. Франція розбита, англійська армія під Дюнкерком зазнала нищівної поразки. Вперше більш ніж за сто років по той бік Ла-Маншу з'явився сильний противник. Загрозливе слово «інтервенція» набуло зримих обрисів, лякало людей і непокоїло британський генеральний штаб. Інтервенція здавалась реальною не лише в Англії, але й на зеленому острові. Черчілль писав у своїх мемуарах: «Можливість висадки німецьких військ в Ірландії з моря і з повітря була завжди для нашого генерального штабу джерелом глибокої стурбованості». У ці місяці всю Англію справді охопила лихоманка, і друга частина ірландського прислів'я була цілком слушна: «Що погано для Англії — те добре для Ірландії».

— І скористався там хтось тим добром?

— Певною мірою так. Принаймні ірландські політики не робили нічого, що могло б полегшити становище Англії. Вони відмовили британському адміралтейству користуватися ірландськими портами, вони допомагали фашистським військово-повітряним силам, передаючи їм метеозведення тощо.

— Гарний нейтралітет, еге ж? Я лише запитую себе, чому Гітлер не скористався розумніше цією очевидною допомогою?

— Ну, я сказав би, він робив усе, що міг. Правда, міг він не так багато, як хотів. Ясно, Ірландія відіграла значну роль у фашистській стратегії після поразки Франці і. Гітлер якось сказав на одній з нарад, що захоплення Ірландії могло б мати у цій війні — тобто у війні з Англією — вирішальне значення. Але як захопити Ірландію? Перед фашистським верховним командуванням стояло невирішене завдання. В таємному протоколі було наведено навіть причини. Хочу прочитати вам два уривки. Там значиться: «Що стосується питання підтримки Ірландії у боротьбі проти Англії, то відправка експедиційного корпусу й захоплення ірландського острова з огляду на переважаючі морські сили Англії… і труднощі з доставкою підкріплення неможливі; німецькі війська, висадившись в Ірландії, позбавлені доставки провіанту, зброї та боєприпасів, були б рано чи пізно знищені противником. І водночас неможливо перешкодити ворогові зміцнювати свої позиції». Фюрер погодився з такою оцінкою становища й заявив, що для підтримки Ірландії можна лише підвозити трофейну англійську зброю і боєприпаси. Та цього, зрештою, ніколи не було.

— Чи не випливає з цього протоколу, що Гітлер розраховував на якісь дії Ірландії проти Англії? Він хотів постачати зброю та боєприпаси…

— Не тільки це. Він постачав і людей. І здавна. У військовому щоденнику керівника німецького шпигунського центру адмірала Канаріса зазначено одинадцятого липня сорокового року: «Щодо бретонського питання, то вже було рішення пана рейхсміністра закордонних справ. Згідно з ним прагнення до автономії Бретані підтримувати більше не треба. Співробітництво з бретонцями в майбутньому обмежиться залученням до боротьби проти Англії потрібних агентів і використання їх в Ірландії». Таким агентам у майбутньому приділялась належна увага. Вони повинні були розпалювати в Ірландії ненависть проти Англії, підбурювати ірландців до саботажу проти англійської власності й таким чином спровокувати Англію виступити проти Ірландії. Це б призвело до роздроблення англійських збройних сил.

Професор Кауфгольд назвав багато випадків застосування таких агентів, які на парашутах спускались на ірландську землю або висаджувалися туди з нейтральних кораблів.

— Але жодна з тих акцій не мала успіху. Навіть із цього можна дійти висновку, що гітлерівські стратеги неправильно оцінили ірландське населення. Усі операції залишились поодинокими акціями й не викликали належного резонансу.

— Що то були за люди? — спитав Госс.

— В основному бретонці, як я вже сказав, а також німці, які колись жили в Ірландії й знали країну та людей, однак перевага надавалася ірландцям.

— Ірландцям, завербованим у власній країні?

— Безперечно. Але й ірландцям, завербованим за межами Ірландії. Гітлер уже захопив пів-Європи, отже, йому в лапи, звичайно, потрапили й ірландці. Деякі з них радо йшли на співробітництво з фашистами…

— А поіменно ці люди відомі, товаришу професор?

Кауфгольд назвав декого. Ті імена нічого Госсові не сказали. Він хвильку повагався, перш ніж задати наступне запитання. Воно ніби й не мало ніякого взаємозв'язку з цією розмовою, але він не бачив і причини, щоб іти манівцями.

— А що ви можете сказати про ірландця Стюарта Джеймса О'Дейвена?

— Нічого. Але мій колега Майнк вивчає його біографію. Кілька днів тому я одержав багато статей, і в них згадуються якийсь О'Дейвен — під час війни він служив у Берліні, а раніше був зв'язаний з Іспанією.

— З Іспанією? А в який час?

— Наскільки я пригадую, то в статтях ішлося про сороковий рік.

— Сороковий? — перепитав Госс. — Автор цих статей — професор Мейволд із Дубліна?

— То таки він. Ви добре поінформовані, товаришу капітан.

— Можна їх прочитати?

— Звичайно. Тільки я віддав їх опрацювати своїй асистенці, фрау Петерс.

— А ви не могли б їй сказати…

— Звичайно… Вам пощастило, бо вона сьогодні від'їжджає, але зараз ще на роботі…

Кауфгольд зняв трубку. Сказав: «Алло!», потім: «Я вас розумію» і «Ви можете на це покластись, товаришко Петерс». Він підморгнув Госсу, що мало означати: на ловця і звір біжить… Далі повторив ще раз: «Я вас розумію» й сказав, що до неї прийде один чоловік. «Госс. Госс! Готтліб, Отто і дві Сюзанни. Я що, нечітко говорю? Ідеться про статті Мейволда. Так, він зараз буде у вас!»

Але «зараз» не вийшло. Асистентка працювала в іншому корпусі, а Госс відпустив свій службовий автомобіль, і «зараз» вилилось у майже сорок п'ять хвилин. Свіже повітря добре вплинуло на капітана. Він був радий, що фрау Петерс сиділа не поруч з кабінетом професора. І Госс використав ці хвилини для перепочинку. Він звик між важливими нарадами робити своєрідне провітрювання мозку. Не забивати голову різними здогадками й комбінаціями з приводу почутого, а підготувати її для сприйняття нового. Метод дуже корисний.

А подумати йому було про що. Різних думок просто так не позбудешся.

Професор Мейволд, 1940 рік, Іспанія… І ще багато чого… А про ще важливіше він дізнається через кілька хвилин…

Ага, що там написав Гайнсен у своїй доповідній про фрау Келлер з Нествіка?.. Народилася 12 квітня 1921 року під Касселем, 30 вересня 1945 року переселилась у Нествік. Перебралася туди з берлінського району Нойкельна, Германплац, 7. У графі «професія» написала тоді «студентка». Репутація її на той час була відмінною, до судової відповідальності не притягалася.

Скупувато, любий Гайнсене, в усякому разі, поки що.

Стосунки з лікаркою з лікарні управління поліції поступово налагоджуються.

Влаштуванню цієї приватної справи допоміг випадок з Юргеном Баумгольцом. Госс згадував перебіг його допиту та цінні поради, які перед тим дала йому доктор Каррадт. Звали її Маріон. А офіційно звертались «фрау доктор». Але це нічого не означало. Вона, мабуть, неодружена, вирішив сам собі капітан, інакше б не прийняла його пропозицію зустрітися. Він просто їй подзвонив. «О сьомій перед «Лінденкорсо», згода?» Погодилась без вагання, без зайвої манірності. А це переконливий доказ, що вона вільно й незалежно може розпоряджатися своїм часом.

О сьомій. Тобто рівно через шість годин. До того часу він має встигнути поговорити з асистенткою Кауфгольда, продиктувати звіт, купити квіти, переодягнутися, поголитись і приїхати зі своєї квартири в районі Ліхтенберга до центру. Ну то поспішай же, старий парубче!

Будинок, де працювала фрау Петерс, був у саду. Госс піднявся широкими старомодними сходами і потрапив у довгий коридор. Праворуч і ліворуч були двері, а на дверях цифри. Він знайшов номер 22 і постукав.

Ніхто не відповів.

Він натиснув на ручку, увійшов і побачив струнку жінку з червонуватим блискучим волоссям, яка стояла за письмовим столом.

— Це ти?

— Це я.

Жінка пішла йому назустріч, погляд її був спокійний, лиш губи трохи тремтіли. Госс цього не помітив. Він тільки витріщив очі на неї: Гудрун Керн! Двадцяти семи років, народилася в Берліні, у Берліні таки вивчала філологічні науки, у Берліні ж і познайомилась із лейтенантом Манфродом Госсом. Заручились вони того дня, коли лейтенанта підвищили по службі, а через півтора року розірвали заручини. Тоді вона працювала в академії, а зараз, виходить, тут.

— Сідай, Манфреде.

Той самий голос, правда, трохи жорсткіший, і той самий знайомий жест, яким вона показувала на стілець.

— Як ти живеш, Гудрун?

— Добре. А ти?

— Теж добре. Дякую.

Госс ніяково тримав теку з документами на колінах.

— Мені треба до фрау Петерс.

— Фрау Петерс — я.

— Ти? Ти вийшла заміж?

— Місяць тому.

Він хотів кинути їй щось уїдливе, але переборов себе й сказав:

— Я вітаю тебе!

— Дякую. Ти прийшов заради статей Мейволда? Я поспішаю, Манфреде. Що тебе цікавить?

Він коротко пояснив. Детальніше зупинився на вчинку, у розслідуванні якого могли мати значення висловлювання цього ірландського вченого, отже, хай вона розповість зміст цих статей.

Гудрун тільки руками розвела.

— Цікаво, як це ти собі уявляєш? Я завтра їду за кордон. А до того часу мушу ще передати усі свої справи.

— То дозволь я прочитаю їх сам. Сидітиму тихенько, мов миша, і не заважатиму.

— Я їх саме зараз опрацьовую. Бачиш, ціла гора. Журнали ми одержали лише кілька днів тому. Мені все треба систематизувати: архівні акти, службові документи, відгуки преси… Я й сама ще не уявляю, що воно й до чого. А минуло вже півдня.

— І коли ж ти уявлятимеш?

— Коли все опрацюю.

— А опрацюєш коли?

— До вечора не встигну. Крім того, в мене ще досить багато біганини. Ти ж знаєш, як воно буває в таких випадках. Я ще не спакувала жодної валізки.

— Але ж мусить бути якийсь вихід.

— Так, завтра. Домовся з моїм заступником…

— Мені треба знати сьогодні! Покажи мені хоча б місця, де йдеться про О'Дейвена.

— Ти дратуєш мене! — Вона попорпалась у паперах і дістала кілька вирваних із журналів аркушів. — Ось. Це було надруковано в дублінському журналі «Лідер» тридцятого вересня нинішнього року. Мейволд пише: «П'ята зустріч між ірландським послом в Іспанії, містером Кернеєм, та німецьким зв'язківцем відбулася на французькій території. Офіцер СС дав містеру Кернею лист від О'Дейвена з Берліна. Той просив посла передати йому дещо з його особистих речей, які зберігалися в Кернея. Офіцер не обмовився жодним словом про справжню роботу О'Дейвена, лише сказав щось про німецьку академічну службу обміну, в системі якої працює О'Дейвен. Містер Керней висловив бажання особисто поговорити з О'Дейвеном, на що було дано згоду. Чи відбулася їхня зустріч, невідомо». І так далі… Про О'Дейвена нема більш нічого. Досить тобі?

— Ні, я…

— Я так і знала. Манфреде, по тобі бачу: живою я не доберусь до аеропорту, якщо не відповім тобі на всі запитання. Але ж це абсолютно неможливо. Тому пропоную: сьогодні ввечері я знайду для тебе годину часу. Чекай мене біля сьомої години під «Лінденкорсо», згода? Ну, не кривись так, це мені не до вподоби. О сьомій, гаразд? Це моя остання пропозиція!

Звичайно! Хіба може бути інакше? О сьомій годині біля «Лінденкорсо»! Хай тобі грець! Прощай, Маріон!

Госс подякував, усміхнувшись при цьому — так усміхаються, коли заходять в операційну зубного лікаря.

А вийшло все зовсім інакше. Рівно о вісімнадцятій годині п'ятдесят хвилин Манфред Госс стояв біля «Лінденкорсо». В темному костюмі, при краватці, зав'язаній англійським вузлом, у начищених до блиску черевиках, тримаючи два букети квітів. Хризантеми, інших не було. Довгі й незграбні хризантеми, які він ніс наче віники. Вітер шарпав папір, розгортав його, грався пелюстками, гнув стебла.

Він не міг сказати лікарці, щоб вона не приходила. В лікарні її вже не було, не було її і вдома. Отже, вона прийде. Вона і Гудрун. Дві жінки, два букети.

І два столики! Не міг же він посадити їх обох поруч. Розмова з його колишньою нареченою носила службовий характер. Якщо взагалі фрау доктор Каррадт погодиться, то їй доведеться посидіти за сусіднім столиком. Приблизно з годину. «Будь ласка, фрау доктор, залишайтеся. Хоча я з цією жінкою й був заручений, але ця зустріч… Ні, вона невипадкова, але повірте, службова. Щиро прошу, повірте!»

Отак він їй і скаже. І про заручини теж одразу видасть. По таке згодом призводить до небажаних наслідків, якщо його замовчати.

За п'ять сьома. Освітлені вітрини, автомобільні фари, світлові реклами. Велике пожвавлення. Скрізь парочки. І майже нікого ніде з квітами.

І цієї миті він побачив їх обох. Обох одночасно. Лікарки підходила справа, Гудрун — через вулицю. Госс зрозумів по їхніх очах, що вони його побачили. Котрій іти назустріч?

Він стояв, мов укопаний, тримаючи в обох руках по букету й намагаючись бути спокійним.

— Добрий вечір!

Два голоси, альт і сопрано. Дві простягнутих руки. Два здивованих погляди.

— Дозвольте вас познайомити! — Госс ткнув кожній у руки по букету, промимрив щось, у хвилюванні переплутавши їхні імена й посади — Гудрун назвав фрау доктор, а Маріон Каррадт — своєю колишньою нареченою, з якою йому треба порозмовляти по службі.

Це розрядило атмосферу. Жінки засміялись і виправили те, що наплутав Манфред. Між ними швидко встановився контакт, вони, може, навіть сподобались одна одній і самі запропонували, як вирішити його проблему.

Одначе лікарка за столик не захотіла сідати.

— О пів на восьму в міській бібліотеці розпочинається вечір грамплатівок. Триватиме він не більше години. Якщо ви до того часу впораєтесь, пане Госс, то можете зайти по мене.

Він прояснів на обличчі. Усе знову набуло рожевих барв: світ, життя, а передовсім ці обидві жінки. «Хіба я не щасливчик?»

Госс замовив тістечка, каву, вершки й морозиво. Фрау Петерс дістала аркуш паперу й віддала Госсу.

— Щоб зекономити час, я виписала зі статей Мейволда то, що може тебе зацікавити. Оскільки не було кому писати, то я все зробила сама. Сподіваюсь, ти вчитаєш мої закарлючки.

Труднощів у цьому для Госса не було.

«Ірландський професор, — читав він, — веде зараз диспут и колишнім послом у Мадріді містером Кернеєм. Однобічний диспут, бо Мейволд скаржиться у статтях, що у відповідь на всі його запити та роздуми поки що стоїчне мовчання, І він не знає, що стримує містера Кернея: незацікавленість у з'ясуванні істини, відчуття вини, чи, може, політичні махінації, які, мабуть, проросли з минулого в сьогодні.: Випадок, який цікавить Мейволда, відбувся 27 років тому. Восени 1940 року Керней в Іспанії підтримував зв'язки з фашистською таємною службою. У багатьох розмовах, які наводить Мейволд, ішлося про те, що ірландець Стюарт Джеймс О'Дейвен теж відігравав там певну роль. Мейволд гадає, що там ішлося про нього, і він запитує Кернея, чи й з ним говорили про це. «Які наміри були у вас щодо О'Дейвена, сер, і які наміри були у нього самого?» — запитує він. Мейволд теж, здається, здивований тим, що саме Керней вів переговори про О'Дейвена, а не, приміром, ірландський посол у Берліні. (Посла зрештою звали Варной, саме він після війни був послом у Бонні аж до приходу до влади Кізінгера, гарно, еге ж?) Але Мейволда, здається, найбільше цікавить те, чи можна розглядати пізнішу діяльність О'Дейвена у Берліні як наслідок цих угод восени 1940 року. Не раз він повертається до цього питання і по-різному висловлює свої власні роздуми: для визначення особистості О'Дейвена дуже важливо, чи він на свій страх і ризик подався у Берлін, чи був переконаний, що діє на руку ірландському уряду або принаймні за його мовчазною згодою. Про діяльність О'Дейвена у Берліні сам Мейволд згадав лише раз, та й то мов між іншим. В його останній роботі в кінці вересня зазначено: хоч би як розцінювати діяльність О'Дейвена, безперечно те, що він мав вплив на деяких нацистських верховод і хотів використати цей вплив, щоб прислужитися своїй батьківщині. Для мене це поза сумнівом. Упевнитись у всьому ми могли б, якби заговорив містер Керней. Чому він мовчить?»

Чому мовчить містер Керней, запитував себе і Госс. А навіщо в Берліні розрито могилу О'Дейвена? Чому містер Мейволд перемінив свої погляди? Стаття була опублікована 30 вересня 1967 року. 17 жовтня він зустрівся у Мюнхені з професором Майнком. Як це пояснити? Сім п'ятниць на тиждень? В одній статті: Стюарт Джеймс О'Дейвен — ірландець. Через. два тижні у Мюнхені: це був не О'Дейвен, а англієць. Стюарт Джеймс О'Дейвен загинув у 1937 році в Іспанії — одностайне твердження обох учених.

«Якесь зачароване коло, — подумав Госс. — Воно крутиться й крутиться, не рухаючись із місця, а в поле зору потрапляють весь час одні й ті самі люди».

— Професор Майнк знає ці статті? — спитав він.

— Кауфгольд розпорядився передати їх ученому. Завтра вони будуть у нього.

Госс кивнув, потім провів рукою по волоссю, трохи розкуйовдив його, бо не знав, що робити далі. Він відчув, що не може зосередитись, що печуть очі й наливаються свинцем повіки. Явна ознака виснаженості і втоми.

А може, причина крилася в обстановці? Суцільний галас діяв йому на нерви, різала слух ресторанна музика, дзенькіт посуду…

— Послухай, Гудрун, ти найближчими днями…

— … разом з болгарськими товаришами буду займатися відгуками англо-саксонської преси на процес Димитрова. Я спробую згадати тебе добрим словом, та чи це тобі допоможе…

— Навіть дуже допоможе, — сказав він, сподіваючись, що вона хоч трохи перестане думати про своє відрядження, але помилився.

Фрау Петерс глянула на годинник, зітхнула й пробурмотіла:

— Година вже минула. — Але не підвелась, а тільки засміялася, помітивши його зніяковіння. — Кажи далі! Ти вже завівся, я знаю тебе. Мені б тільки встигнути спакувати валізи. А спати я зможу і в літаку.

Манфред Госс подумав у цю секунду про лікарку. Він не зможе зайти по неї. В голові творилося таке, що він не здатний зараз на якусь іншу розмову. Вона повинна зрозуміти, сказав він собі. Якщо вона мене не зрозуміє, то ми не підійдемо одне одному. Я можу присвятити себе лише одній можливій справі. Ми познайомились у несприятливий час, Маріон. Але я тобі подзвоню і все поясню. Якщо ти така, нк я сподіваюсь…

Манфред попросив Гудрун розповісти про професора Мейволда. Цей ірландський учений дедалі більше перетворювався на центральну постать у справі О'Дейвена.

Вона небагато знає про цю людину, підкреслила Гудрун. І Росе справді почув небагато. Мейволд — авторитетний історик, живе в Дубліні. Опублікував чимало книжок, деякі вийшли й німецькою мовою. Вона назвала кілька заголовків. Згадала, що його звати Вільям і що має він два докторських ступені. Доктор філософії і почесний доктор. І, мабуть, уже дуже старий.

— Скільки ж йому років? Що ти маєш на увазі, кажучи «дуже старий»?

— Десь під сімдесят.

— Сімдесят? — Госс згадав, що йому казав професор Мпіііік. — Звідки ти взяла? Майнк, — а він познайомився з ним особисто, — твердить, що йому найбільше сорок.

— Отже, він надзвичайно добре зберігся. В одній статті Мойнолд, власне, пише, що йому було двадцять три роки, коли трагічно загинув бургомістр Корка: Мак Свінеп у тисяча дев'ятсот двадцятому на знак протесту проти англійського поневолення його країни оголосив голодовку. Усі спроби британців змусити його приймати їжу розбились об його стійкість. Помер він у страшних муках. На молодого Мейволда ця подія справила глибоке враження.

У Госса на мить відняло мову. Він прикинув: якщо Мейволдові в 1920 році було 23, то, виходить, народився він у 1897 році. А зараз 1967… Якийсь абсурд! Не міг же професор Майнк помилитися аж на тридцять років!

— Ти не помиляєшся, Гудрун?

Ну гаразд, вона категорично не стверджує, принаймні отак беззастережно, але гадає… Крім того, можна ж розшукати статтю…

— Ти ж не вимагатимеш від мене ще раз поїхати в інститут і перерити весь архів, Манфреде, правда?

Він хоч і кивнув, але не вимагав. Кивнув просто автоматично. Подумки він узяв слід, який — у надзвичайному збудженні капітан не знаходив інших слів, — вів до кримінального злочину. «Стривай! — думав Госс знову й знову. — Якщо це підтвердиться…»

Гудрун Петерс повернулася цього вечора додому порівняно рано. Капітан Госс різко урвав зустріч і викликав для неї таксі.

— Мені треба побути на самоті.

І він пішов пішки, вимірюючи кроками дорогу аж до Ліхтенберга. Лиш прибувши туди, відчув, що і стомлений, і бадьорий одночасно. Такий стан подобався йому. Фізична втома, а мозок працює прекрасно: в такі хвилини, він знав, можна знайти розв'язання…