І мертві залишають тіні

6

Виїхали вони о сьомій годині. До Нествіка дві години їзди. Але північніше Берліна дорога була затягнута ранковим туманом, і старшому лейтенантові Гайнсену довелося збавити швидкість.

Госс і Гайнсен виконували наказ майора Лауренцена.

— Поговоріть з пастором Нійтманом, — сказав він учора на нараді. — Поїдете до нього завтра вранці. Якщо він турбується про могилу, то, мабуть, знав покійного. Нерозважно було б від самого початку вдаватися до абстрактних узагальнень.

Він сказав «покійного». Не сказав «О'Дейвена». Така обережність пояснювалась незначною кількістю фактів про цю справу.

Професор Майнк дав телеграму у свій інститут, що повернеться до Берліна лише вечірнім поїздом. У телеграмі, крім того, зазначалося: професор Мейволд відступив перед берлінськими аргументами про О'Дейвена. Співробітники Майнка розціпили це як перемогу. І, очевидно, мали підстави, але для співробітників органів держбезпеки на чолі з майором Лауренценом виникли додаткові проблеми.

Хто був похований 18 лютого 1945 року на Староміському кладовищі в Берліні під прізвищем О'Дейвена? За кого відтоді священик з Нествіка платить гроші на догляд за могилою? На чий рахунок віднести нічний злочин два дні тому? Ось які були ці запитання.

Не вдаватися до абстрактних узагальнень, що ж, гаразд. Але у Госса й Гайнсена було дві години часу. Вони виспались і відпочили. А чому, власне, «не вдаватися до узагальнень»?

— Боюся, що причини розкопування могили можуть бути дуже різні, — сказав старший лейтенант. — Зрештою, може, тут не шпигунство, а…

Так-так, що ж за цим «а»?

Госс кивнув. У нього теж таке передчуття. Ще від початку. І він певен, що й Лауренцена доймають такі самі думки.

Майор вислухав звіт, не зробивши жодного зауваження. На чолі в нього прорізалось кілька зморщок. Зморшки від невдоволення, мовби його хтось розізлив. Кілька разів пробурмотів «гм», але тільки й усього. І потім наказав обом офіцерам негайно поїхати в Мекленбург до пастора Нійтмана.

— Якісь особисті мотиви вважаю безпідставними, — сказав Госс. — Цей випадок набуде надто великого резонансу. У певній мірі його хвилі докотяться від Західного Берліна аж до Дубліна.

— І до Нествіка. Гадаєте, пастор знав покійного?

— Цілком імовірно. Але можливо й інше: Нійтман дбає про могилу просто з милосердя: церква зайнялась наглядом за могилами, про які не турбуються інші, рідні небіжчиків.

— У О'Дейвена не було рідних?

— Якого О'Дейвена ви маєте на увазі? Справжній, очевидно, похований в Іспанії. Або ж його останки перевезли в Ірландію. А в чоловіка, похованого в сорок п'ятому році в Берліні, похованого навіть з певною врочистістю, якщо вірити спогадам Пабста, безперечно, хтось залишився. Якщо не розуміти вираз надто вузько: людей, котрі його знали й «залишилися». Залишилися в живих. Саме ті, у кого є підстави розкопати його могилу. Звеліти розкопати, так буде точніше.

— Люди з того боку, з ФРН.

— Виходить, що так.

— Виходить, що так, — повторив старший лейтенант Гайнсен.

Ранок видався холодний і сирий, листя налипло на бруківку. Вода в озерах була спокійна, сіра.

— Як швидко перемінилась погода, — мовив Госс, аби щось сказати, і Гайнсен нічого не відповів. — Дивний випадок, — знову почав трохи перегодом капітан. — Усе грунтується на спогадах. Наші свідки — переважно літні люди. Цвинтарному робітникові Адольфу Гемсгофу шістдесят сім, Пабсг ще старіший, пастор Нійтман теж, мабуть, не юнак. У сорок шостому він уже був священиком, отже, сьогодні йому… Ні-і, не так уже й погано. Скільки вам років, товаришу Гайнсен?

— Сорок сім.

— Отож стільки ж років принаймні повинно бути й Нійтману. Мужчина, так би мовити, у розквіті сил.

— Дякую. Загалом, звичайно, ваша правда. Але пенсіонер, якого побили біля могили, то — чиста випадковість. Думаю, Гемсгоф не належить до тих, кого ви маєте на увазі.

— Правильно. Юрген Баумгольц теж не з старих. Отже, цей висновок помилковий.

— Коли ви розраховуєте мати дані про Конні, товаришу капітан?

— Це не так просто. Про нього ми вже дещо знаємо. Бар «Трукса», червоний «порше» і так далі… Це дані, з якими вже можна працювати. Важливіше і, очевидно, складніше буде виявити тих, хто давав завдання. Але саме це і має вирішально значення.

— Річ у тім, чи Конні зі своєю групою виконав завдання до кінця. Якщо так, то, певне, більш нічого не трапиться.

Вони щось шукали у могилі, це безперечно. Якщо вони його знайшли й забрали з собою, то та річ, мабуть, невелика й неважка. Баумгольц сказав, що, розкопуючи могилу, вони повинні були стежити, чи не потрапить їм під руки якийсь метал. Може, шкатулка?

— Про це я вже думав. Якщо то справді шкатулка, то там могли бути і коштовності, і документи. Іншими словами…

— Якщо небіжчик зовсім не той, ким він мав би бути згідно з надмогильним каменем і записами у цвинтарних книгах, то логічно припустити, що в шкатулці могло бути й щось інше, наприклад, документи про особу покійного. Документи, які повинні зникнути, аби не потрапити до пантах рук.

— Та хто б про них знав, якби не цей злочин на кладовищі? Ще три дні тому могила номер триста дванадцять була така, як і всі інші. Й абсолютно нікого не цікавила. Ніхто з нас не шукав там ніяких документів.

— Ще не шукав.

— Що ви маєте на увазі?

Манфред Госс хвилину повагався. Потім сказав:

— Мої думки поки що не визріли. Вони навіть трохи небезпечні — такі очевидні. Отож обережно! Уявімо собі таке: хтось у Західному Берліні або у ФРН знає, що в могилі на Староміському кладовищі захована таємниця. Ця особа, можливо, група осіб, зацікавлена в тому, щоб зберегти таємницю. Здоровий глузд підказує, що найкраще взагалі не чіпати могили. Один варіант з багатьох, цілком вірно. Але вони діють навпаки. Розпочинають акцію, хоч від самого початку ясно, що непоміченою вона не може бути, після неї неодмінно залишаться сліди. Бо якби Гемсгоф не застукав злочинців на гарячому, то все одно було б виявлено, що могилу розрито. Отож цей ризик беруть до уваги. Розраховують на те, що ми практично наткнемось на сліди злочину, і все одно вирішують діяти. Чому?

Старший лейтенант Гайнсен, слухаючи ці слова, їхав дедалі повільніше і враз загальмував на узбіччі. Мотор він не заглушив, а лише зняв руки з керма.

— Я знаю, що ви маєте на увазі. Професор Майнк, чи не так?

— Точно. На надмогильнику написано: «Стюарт Джеймс О'Дейвен». Хто займається Стюартом Джеймсом О'Дейвеном? Група істориків з університету імені Гумбольдта. Професор Майнк листується з професором Мейволдом із Дубліна. Майнк — це нам відомо — не знає про могилу. Чи знала про неї протилежна сторона? Думаю, що так. Але хто може знати про неї? Мейволд, правильно! І ось Майнк і Мейволд захотіли зустрітись у Мюнхені. Зверніть увагу на час злочину, товаришу Гейнсен. Могилу розкопують саме в ту ніч, коли Майнк сідає у швидкий поїзд до Мюнхена.

— Наче протилежна сторона захотіла поставити Майнка перед доконаним фактом. Але чи не означає це, що протилежна сторона була детально проінформована про наукову роботу Майнка?

— Справді. Принаймні професор Мейволд проінформований про наукову роботу Майнка.

— Ви гадаєте?..

— Чи я знаю?..

Хвильку вони помовчали. Вдивлялися в краєвид, якого вже торкнулась осіння сирість, роса та іній, обидва думали про одне й те саме. Аж ось Госс сказав:

— Так, а тепер поїхали. Туман зник, можете піддати газу.

Старший лейтенант Гайнсен увімкнув швидкість і натиснув на акселератор. Запитав, чи можна відчинити вікно, бо йому стало душно.

Госс засміявся.

— Від чого душно? Вимкніть опалення, та й годі.

— Ні, не годі. Мені потрібне свіже повітря… Я думаю ось що: якщо Мейволд сам є тою протилежною стороною або якщо він з нею заодно чи користується її послугами, приміром, послугами цього Конні та його дружків, то він знає і першопричину.

— Ви маєте на увазі похорон у сорок п'ятому, про який розповідав Пабст?

— Саме так. Ми ж приймаємо гіпотезу нашого професора Майнка, що О'Дейвен загинув в Іспанії. Отже, в могилі на Староміському кладовищі, на камені якої висічено його ім'я, лежить хтось інший. Теж ірландець? Напис, товаришу капітан! Solus De da anam. Бездоганна ірландська мова. Офіційно засвідчена пані професором Шуріке!

— І?..

— Ото ж бо й «і»! — Гайнсен похитав головою. — Щось не виходить. Я десь наплутав. — А потім награно сердито: — Та це ж не метод! Вести автомашину й одночасно розгадувати таємниці!

Госс відступати не хотів.

— Я розумію вас так: небіжчик у Берліні — не ірландець Стюарт Джеймс О'Дейвен, але мусить мати з ним, принаймні з Ірландією, щось спільне. Інакше не можна пояснити цей напис. Чи не так?

— Я теж хотів це сказати. Але я ще хотів додати лише… Та, може, згодом… — Він зачинив вікно, піддав ще трохи газу й замовк. Потім раптом сказав: — Зрештою, це теж, здасться, своєрідність нашої справи: ми зіткнулися не лиша зі старими людьми, але й з розумними. Куди не глянь, професори…

— І доктори.

— Доктори? Ах так, лікарка, доктор Каррадт.

— Ви її знаєте?

— Особисто — майже ні. Але коли ще працював у кримінальній поліції, то ми часто одержували від неї, як від медексперта, висновки. І, мушу сказати, висновки товаришки Каррадт були дуже авторитетні.

— Вона одружена?

Гайнсен мигцем глянув на Госса.

— Уявлення не маю, — сказав він, і Госс вирішив удовольнитися цією відповіддю.

Розмова ще раз зайшла про напис на надмогильнику, Solus De da anam.

— У цих словах нема нічого незвичайного, — сказав Гайнсен. — Світло боже його душі. Ну й що? Але ж це кельтська мова. Мертва мова, якою ніхто не розмовляє, наскільки мені вдалося з'ясувати. Це було б точно так, якби ми для наших надмогильників використовували німецьку мову Вальтера фон дер Фогельвайде.

— Стривайте, стривайте! Це порівняння настільки недоречне, що його навіть не можна назвати порівнянням. Професор Шуріке дала нам кілька довідок про історію і вживання кельтської мови. Вона пише, що відродження цієї давньої кельтської мови було виявом революційного руху в Ірландії, який ставив за мету відокремлення від Великобританії й утворення самостійної держави. На початку нинішнього сторіччя була заснована Гельська Ліга, яка дуже багато зробила для розвитку цієї, майже цілком викоріненої англійцями мови. Я не знаю, чи ви коли-небудь читали спогади Шона О'Кейсі. Він дуже добре описує, який вплив справило вживання гельської мови на національну свідомість ірландців. Проводити якийсь зв'язок з середньоверхньонімецькою мовою — це абсолютне безглуздя, товаришу Гайнсен.

— Ну, гаразд, але ж в Ірландії розмовляють переважно таки англійською.

— Не переважно. Всупереч усьому сьогодні двадцять сім відсотків населення володіють своєю рідною мовою. Генеральний секретар Компартії Ірландії сказав недавно в інтерв'ю, що в його батьківському домі розмовляють гельською, тобто кельтською мовою. Це вже позиція протесту, розумієте. Вживання цієї мови було, та, мабуть, ще й сьогодні є політичним актом. Отже, напис на надмогильнику не є чимось незвичайним, а лише інформативним, так я гадаю. Він має особливе, прогресивне значення, бо певною мірою характеризує покійного як революціонера.

— Це було б цілком правильно, аби йшлося про О'Дейвена. Маю на увазі справжнього Стюарта Джеймса О'Дейвена, Майнкового О'Дейвена. Але він, товаришу капітан, похований не в Берліні, а в Іспанії.

— Ми виходимо з тези, що Стюарт Джеймс О'Дейвен загинув під час боротьби за свободу Іспанії. Однак це не означає, що… Стривайте! Куди ж ви їдете? Ліворуч, шановний товаришу. Хіба не бачите дороговказ? До Нествіка два кілометри.

— Та вже побачив. І думаю, що на цій польовій дорозі добре було б випробовувати гусеничні транспортні засоби. Нам треба було б позичити танк у війську.

Справді, дорога виявилась нікудишня. Просто погана. Швидкість довелося зменшити до двадцяти кілометрів на годину, але все одно машина часто застрявала в грязюці, потрапляла в глибокі ями. Орієнтуючись на шпиль кірхи, що стримів над високою долиною, вони нарешті добралися до перших будинків.

Дорога тут вимощена каменем, це вже шосе. Широка шосейна дорога, яка майже по прямій вела крізь цей населений пункт. Вздовж дороги витягнулось село, вузьке й довге, з кірхою в центрі, перед нею вигін і управління общини.

Госс та Гайнсен завели, мову з дільничим уповноваженим.

— Пастор Нійтман? Та він уже давно помер.

— Як давно?

Погортали у картотеці, почали. дзвонити по телефону — таки помер 12 квітня 1965 року.

— Два з половиною роки тому? Але ж ще в січні нинішнього року від нього надійшов останній внесок, — сказав старший лейтенант Гайнсен.

Госс кивнув. Він запитав, хто веде церковні справи.

— Парафія Мельхова. Це найближче велике місто. Після смерті Нійтмана нам не присилали більше священика.

— У пастора Нійтмана є родичі?

— Наскільки мені відомо, нема. Принаймні у Нествіку нема. Тут лиш є фрау Келлер — вона була секретаркою Нійтмана, економкою, доглядальницею. Пастор часто хворів.

— Де вона живе?

Дільничий пояснив.

— Може, вам пощастить. Фрау Келлер багато їздить, допомагає старим і хворим людям. Її називають добрим ангелом із Нествіка. Вона надзвичайно роботяща.

Щоб зекономити час, капітан Госс запропонував розподілити роботу: Гайнсен розшукає фрау Келлер, а він сам навідається до священика у Мельхові. Хтось із них двох після смерті Нійтмана пересилав гроші на догляд за могилою в Берліні. І не лише за дорученням пастора, а й підписувався його прізвищем. «Отже, хто протягом двох років зазначає покійного в ролі відправника, той має на це підстави», — сказав сам собі Госс. Гайнсен думав так само.

Скільки часу — година чи лише п'ять хвилин минуло відтоді, як пішов старший лейтенант, жінка не знала. Він запитував, слухав її відповіді. Він вирвав її з сучасності, переповненої сьогоднішніми турботами, скерував її думки в минуле, на багато років назад, і налив її серце неспокоєм.

Беата. Келлер шукала причину цього неспокою передовсім у своєму житті. Вона знов пережила своє минуле, яке відійшло за завісу років, але забути його не можна було. Перед її очима постали години й дні молодості. Вона склавши руки сиділа на стільці, з легенькою посмішкою на вустах, яка то зникала, то знову з'являлася.

Ось у споминах Беата опинилася в вихідний день. Вихідний понад чверть століття тому. Почався він з вечора теплого весняного дня в маленькому будиночку в Берліні.

Жінка стоїть у дверях веранди. Одноманітно жебонить у гіллі дощ, краплини розбризкуються по кам'яних сходах, барабанять по шибках і по даху. Вітер гладить головки нарцисів, вбирає їхні пахощі, змішує з випарами землі, розносить по всіх усюдах і знову приносить назад, сам перетворюється в пахощі.

Жінка зіперлась на одвірок, стоїть нерухомо, іноді лише повертає повільно голову. Вона вдихає піч. Шуми, пахощі, все те, що її оточує. Раптом відчуває в собі монотонність, темряву, невагомість. У неї таке враження, наче вона внутрішньо плаче.

Жінка повертається, замикає двері, ключ кладе на гардероб. З дзеркала на неї дивиться втомлене обличчя. «Що це зі мною?» — думає вона. Вона вмикає в будинку всі лампи, перевіривши спочатку затемнення, усі лампи, бо не хоче почувати себе втомленою, вмикає ще й радіо, з якого лунає маршова музика. Вона ходить по кімнатах, підходить до столу, де лежать листи й газети, потім зупиняється перед ліжечком Крістіни й думає про життя дитини, якій лише два з половиною роки і на цю весну 1942 року ще не виповнилося навіть тисячі днів. І раптом розуміє, що то її пригнічує страх.

Не загальний страх, який каменем лежить на душі людини, і навіть не тривога з приводу військових подій, які непокоять декого: важкі бої на сході, все нові й нові наступи противника; відступ, навіть панічна втеча своїх військових частин. Усе це перемішується, до нього додається нервозність в урядових колах, невпевненість фюрера, про яку вона чула, і, нарешті, його остання промова. У ній є вирази, що можуть викликати нездорові настрої. І є злі язики — вони вишукують такі речі й тлумачать їх по-своєму.

Беата Келлер не звертає уваги на подібні кривотлумачення, її праця в міністерстві пропаганди, її, як і раніше, тісний зв'язок з Гегеманом та іншими політичними керівниками надають їй упевненості, якої бракує іншим, хоч вона лише маленька часточка у величезній пропагандистській машині. І немає нікого, кому вона могла б повністю довіритись. Навіть Джеймсу. Однак на роботі її вуха іноді вловлюють таке, що набагато перевершує всілякі чутки.

Та не це її бентежить. Її страх інший, він не пов'язаний з перемогою чи поразкою. «Це — страх сумління», — каже вона собі іноді.

Саме лунали захоплені вигуки, коли зненацька на неї напав той страх. Вона заціпеніла від тисячоголосого «хайль!» і «ур-ра!» «Ленінград у блокадному кільці. Ми задушимо місто голодом», — проголосив фюрер.

Тоді їй стало холодно. Крижаний холод оповив її, охопило почуття безсилої печалі. Це вперше вона видалась чужою сама собі, відчула величезну огиду до цієї маячні. Такого почуття досі ще ніщо не викликало в неї — ні обстріли Варшави, ні бомбардування Роттердама, ні заклики «сплюндрувати» всі міста Англії.

Чому ж сталося це саме зараз? Може, жаху на неї нагнали слова «задушити голодом»? Обстріли, бомбардування — звичні речі на війні, так само, як звично битися, проливати кров з обох боків. А тут було залучено чекання, повільне, обдумане, може, замислене навіть з насолодою, — задушити голодом, задушити дітей… Чи в цьому причина її страху? Вона не знає. Лише згадує, що ввечері після тієї промови вона довго сиділа біля ліжка донечки, думала про інших дітей, про інших матерів, і її печаль була така сама, як і сьогодні.

Жінка знає — ця печаль зникне згодом.

Перед тим вона розмовляла з Джеймсом по телефону.

— Буду, мабуть, пізно, — сказав він. — Не чекай мене, але я все одно прийду.

Якщо Джеймс з нею, тоді-все довкола стає світле й просторе, тоді зникає страх, бо страх — то її самотність. А Бейта Келлер хоче сміятись, хоче бути радісною.

Вона йде у свою кімнату й сідає біля торшера. Поруч лежать старі журнали, газета «Берлінер іллюстрірте» за 11 вересня 1941 року. На першій сторінці — портрет Адольфа Гітлера, а внизу підпис: «Фюрер під час поїздки по українських лісах побачив хворого радянського військового коня. Він наказав зупинитись і годує бідолашну тварину, яка кілька днів блукала…»

Це було минулого літа. Її літа. Тоді в її житті з'явився Джеймс. Стюарт Джеймс О'Дейвен, новачок у міністерстві. Представив їй його Гегеман, гаупштурмфюрер СС, доктор Арнольд Гегеман, співробітник служби безпеки й відповідальний за її відділ.

— Знюхайтесь і знайдіть спільну мову, — сказав він. — Це містер О'Дейвен, ірландський патріот, а оце — наше курчатко, фрейлейн Келлер, колишня студентка філології.

Навіжений, подумала вона тоді. Милий, дурненький і тисячу разів навіжений. Сповнений планів і різних ідей, безглуздих, звісна річ, нездійснених і несерйозних, але їх так приємно слухати.

Жінка бере журнали, читає їх, гортає, спочатку сидячи у кріслі, потім у ліжку, і чекає Джеймса, читає, поки злипаються повіки.

Беата прокидається від того, що перед будинком зупинився автомобіль. Вона засвічує лампу. Знадвору долинає голос Джеймса, він розмовляє з кимось, потім кроки на гравійовій доріжці, і нарешті скрегіт ключа у дверях. Він, ще у пальті, тека з документами під пахвою, відчиняє двері до її кімнати.

— Ти не спиш?

Він підходить до неї, цілує в вуста, в кінчик носа.

— Ну й деньок був, — каже він.

— Я тобі залишила компот. Якщо хочеш.

— Завжди. Тебе й компот. Тебе зараз, а компот завтра пранці.

Вона чує, як у передпокої він скидає пальто й заходить у дитячу кімнату. Через хвилю повертається й починає роздягатися.

— Крістіна спить, як молочне поросятко. Рожевенька й кругленька.

Жінка сміється. Це щасливий сміх, який виходить десь зсередини. Джеймс любить дитину. Він ніколи не запитував, хто батько. Коли ж вона сама хотіла розповісти, сказав, що не треба.

— Не мучся. Крістіна — наша дитина. Вона належить нам, більш нікому.

Це добре сказано, такі речі заспокоюють. Але й народжують порожнечу. Частка минувшини йде у забуття. Іноді вона запитує себе, чи, часом, Джеймс не виправдовується так за власне мовчання, адже він теж обходить мовчанкою дещо зі свого життя, коли розповідає. Це їй не подобається. Між ними не повинно бути нічого потайного. Тому що Стюарт Джеймс О'Дейвен, цей чоловік із Дубліна, став її долею»…

Він лежить біля неї, лежить на спині, підклавши руки під голову, увімкнув нічну лампу, дихає спокійно, мовчить. Ліжко широке, місця вистачає для обох, вони можуть лежати на спині, не торкаючись одне одного. Вона теж мовчить, їй хочеться ніжності, атакуючої, звабливої ніжності. Вона жде його поцілунків, його рук, але не ворушиться, дивиться, як і він, на стелю чи на стіну, стежить за грою тіней, чекає. Чекає, коли він погасить світло й скаже їй «на добраніч», чекає, коли він запитуватиме, чи розповідатиме, або заволодіє нею.

І ось він починає говорити. Вона дивується з його інтонації, його серйозного шепоту, та перш за все їй дивно, що він каже.

— Так я опинився серед німців… Варвари з давніх давен, завдяки своєму старанню й науці, навіть завдяки релігії вони стали ще більшими варварами. Тільки глянь — ремісники, але не люди, мислителі, але не люди, священики, але не люди. — Він замовкає, сміється, ляскає по ковдрі й тихо повторює знову: — Священики, але не люди…

Він дивиться на неї. Потягується, хоче ласкаво всміхнутись, але тої ласки насправді нема. Жінка це відчуває. Вона вслухається й відчуває серйозність, яка мовчить разом з нею, неспокій, навіть біль.

— Що з тобою, Джеймсе?

Він хитає головою. Хитає, наче хоче щось відкинути.

— А що може бути? Те, що вони варвари, придумав не я. Це сказав Гельдерлін, моя люба. Дуже ненадійна людина. Хоча й душевнохворий, але голова — дай боже. З ними треба бути дуже пильними. З тими німецькими класиками до дідька клопоту. Не лише з Лессінгом і його євреєм. Або з Гейне. Та ні, тут тобі ще й Гельдерлін… Але влада в наших руках. Ми складаємо лозунги, усім складаємо лозунги, які затягують у багно наші ідеї. Нордична людина, це ми, панівна раса… Ти відчуваєш, що належиш до цієї раси?

— Я відчуваю, що належу тобі, Джеймсе.

Він нахиляється над нею. Лагідно проводить руками по нічній сорочці, починаючи від плечей, цілує їй груди, гладить її. Потім підводиться й заводить пісню, яку завжди співає, закінчивши любовні утіхи. Старовинну ірландську народну пісню:

Ще й пританцьовує, обв'язавшись рушником, скаче й підстрибує, виписуючи руками й ногами незграбні рухи, сміється й співає, сміється, змагаючись із нею.

— Те, що зараз називають танцями, — каже він нарешті, — то зовсім не танці. Задерши голову, спина дугою, пардон, люба пані. Ніякого задоволення. Нічого незвичного. Паші старі гельські танці, людино, ото були танці. Всі тупотіли й веселилися, там ніхто не стояв осторонь. Ох, людинонько!..

Туга за батьківщиною? Невже це справді туга за батьківщиною? Жінка нічого не запитує. Вона все ще сміється, зіскакує з ліжка, хапає його за руку.

— Нумо, навчи мене своїх танців! Якщо мені вдалося збагнути цю безглузду мову, то я…

— А якщо ти ще й одружишся із цим безглуздим чоловіком…

— Який чинить зі мною такі безглузді речі…

— Співчуваю, ти лише жнеш те, що посіяли інші.

— Як це зрозуміти?

— Ти сьогодні четверта жінка, яку я бачу голою. Так збільшується потяг до жінки і потенція.

— Мужчина з посиленою потенцією! Чудово! Хто ж були ті інші, поганцю?

— Голі танцівниці. На відкритті нового клубу для іноземців. Зрештою, це був пікантний номер. На Лейпцігському майдані, де клуб автомобілістів. Там Геббельсу стукнула в голову оригінальна ідея. Він навіть великодушно подав мені руку. Та ще й почастував! Звісно, безплатно, Ми жерли, мов сарана.

— А голі жінки?

— Вони були, так би мовити, чимось на зразок десерту вприглядку. Зрештою, неповторне видовище, та й годі. Гуттерер, ти ж знаєш, довірена особа Геббельса, проти таких речей. Він каже, що це псує у мужчини потяг.

— І воно справді псує потяг?

— А як ти думаєш?

— О, ти страшенно зіпсований…

Було вже пізно, коли вони знову лягли в ліжко. Але й цього разу він не погасив світла. Спершу втупився очима в стелю, потім узяв ілюстровану газету, підняв її над собою так, що їй теж видно портрет на першій сторінці: чоловік з вусиками, з залізним хрестом на кітелі добродушно нахиляється вперед, простягує руки й годує коня.

— Бачив священиків, але не людей! Наш верховний священик, то що, і він не людина? Може, й так: уже не людина, а щось божественне, бог. Ти як гадаєш?

Жінка обертається до нього. Їхні обличчя майже торкаються; вони лежать, дивлячись одне одному в очі.

— Іноді я тебе не розумію, Джеймсе. Навіщо цей фанатизм? Ти ж ірландець. Ірландський патріот. Ти борешся проти Англії, тому що Англія пригнічує твій народ. Та;: Гегеман пояснив твою роботу в нас, і це мені імпонувало. Я захоплювалась тобою. Але дедалі частіше запитую себе, чи все це правильно? Маю на увазі, чи здійсняться колись твої сподівання. Перемога над Англією відійшла на задній план, ти це знаєш, але все-таки продовжуєш своєї. Вперто, наполегливо, навіть зі злістю, майже одержимо. Чим ти так завзято займаєшся, Джеймсе?

На часинку запанувала тиша. Беата все ще дивиться йому в очі. Він витримує погляд, але якось байдуже. Їй здається, наче його зіниці затяглися сірою пеленою.

— Все в тобі таке безперечне, — веде вона далі. — Таке несхитне. Ти що, ніколи не сумніваєшся? Скрізь панують сумніви. Дедалі більше людей починають піддаватися сумнівам. А ти — ні. Чому саме ти — ні?

— Бо я переконаний.

— У чому?

— Що роблю потрібну справу.

— Потрібну? Для кого? Для тебе й для твоєї країни? Для Гегемана й Геббельса?

— Для Крістіни. Ти не назвала Крістіни.

— Не викручуйся, Джеймсе. Те, що ми боремося за! майбутнє, за молодь, це написано в кожній газеті. Чому ти приїхав у Німеччину? Будь ласка, зрозумій мене правильно. Я кожен день дякую богові, що ти з'явився тут. І все-таки це запитання не дає мені спокою. Ти не міг боротися проти Англії у себе на батьківщині?

— Ні!

— Чому?

Він мовчить.

— Чому ти не міг боротися в Ірландії, Джеймсе?

— Я боровся в Ірландії. Але потім змінились обставини… І цього мені просто було мало.

— Тобі було мало, надто мало. Ти хотів досягти більшого. Так?

— Майже так.

— І що ж то за обставини? Війна?

— Не війна. Не лише війна. Я познайомився з вашим світоглядом і раптом зрозумів, що все, чим я раніше займався, не мало ніякого значення, воно було навіть хибне.

При цих словах він пильно глянув на неї. Погляд його затримався на ній, він був незвично уважний, майже неприємний. Вона помітила, що йому ця розмова не подобається, що він хоче якомога швидше закінчити її.

— Я запитую не просто з цікавості, Джеймсе.

У відповідь — мовчанка. Лише згодом вона помічає, що й запитання, власне, не було.

— Я запитую не просто з цікавості, — повторює вона ще раз і намагається всміхнутися.

Він усміхається теж. Але усмішка йому не вдається. Бона надто холодна, надто байдужа. Може, навіть надто мужня. Так усміхаються тоді, коли хочеться вовком вити. Вона хоче зняти напругу, яка раптом виникла між ними.

— Отже, ти сів на корабель, приїхав у Берлін, прийшов до пана Геббельса й сказав…

— … у вас же працює ця чарівна фрейлейн Келлер!

Вона підлагоджується під такий тон. Але це ненадовго, просто наче перепочинок.

— І що ж відповів пан міністр?

— Він сказав: «Ви щасливець, О'Дейвен». А потім додав: «Фрейлейн Келлер треба завжди добре виспатись. Не заводьте з нею довгих розмов». І я вимушений був йому пообіцяти.

— А чи не вимушений ти був одночасно пообіцяти йому, що будеш завжди чесний і відвертий з нею?

Він хитає головою.

— Я не думаю, що йому… щоб у цьому була потреба. Я надзвичайно чесний, Беато.

Це вже могло стати кульмінацією, поворотом до серйозності. Але в неї раптом забракло мужності. Останнє слово вона хоче залишити за ним.

— Завжди? — запитує вона.

— По змозі завжди.

— А зараз є така змога?

— Могла б бути…

— Чому: могла б?

— Це було б можливо при умові, аби я мав право бути нечемним.

— Будь нечемним.

— Я втомився, втомився, як пес. І мені хочеться, аби втомилася й ти.

Її охопило розчарування. І смуток. «Він не довіряє мені», — подумала вона.

— Я теж втомилася, Джеймсе.

— Тоді спи.

— Не можу.

— Чому не можеш?

— Ти мені не відповів, Джеймсе. Ти наговорив багато чого, але відповісти не відповів. По суті жодного разу.

Ці слова теж залишаються без відповіді. Довгий час вони мовчать. Здається, примирилися з таким закінченням розмови. Але трохи згодом він раптом каже:

— Іноді доводиться бути невблаганним, як ти кажеш. Одержимим, хай так. Навіть безжальним.

Жінка підскакує. На язиці крутяться різкі слова, яких вона ніколи не вживала, звертаючись до нього. Їй хочеться, щоб він забрав назад оте «безжальним» або хоч пояснив його. Чи бодай інтонація, з якою він вимовив це слово, не була такою злою.

Але побачивши його обличчя, Беата злякано вмовкла. Вона нічого не розуміє. Не розуміє суворого погляду й водночас м'якої усмішки.

Таким вона ще школи не бачила Джеймса — суперечливого й загадкового. Раніше в ньому все було ясне й прозоре. А може, то вона винна у цій несподіваній переміні?

Беата Келлер мучиться докорами: «Що я знаю про нього? Може, своїми розпитуваннями я розтроюдила його живу рану, завдала йому болю? Може, він залишив жінку й дітей? А може, вчинив колись зло і тепер від цього страждав?»

У неї виникло бажання втішити його. Вперше вони помінялися ролями. Маленька, тендітна жінка нахиляється над чоловіком, старшим від неї на двадцять років, гладить його, мов мати дитину, шепоче якісь слова, нерозумні, беззмістовні слова, зараз навіть недоречні.

Але обмін ролями на цьому не закінчується. Вона це зробила свідомо. В її словах відчувається турбота про нього і водночас прагнення заспокоїтись самій.

Вона говорить про свої марення й про свої страхи. Про чужих дітей, які лежать у ліжечках і повільно вмирають голодною смертю, про матерів, які можуть лише чекати й безсилі допомогти рідним дітям. Вона запитує про справедливість і несправедливість цих смертей, а також про те, чи не спіткає така сама доля і її Крістіну?

Чоловік слухає, потім лагідно гладить її волосся, щоки, хоча нічого й не каже, не шепоче їй нерозумних, беззмістовних слів, але своєю мовчанкою підтримує міцніше, ніж доброзичливими словами. І жінка відчуває, що зараз — така ніч, коли вони, може, по-справжньому належать одне одному. Хоч би тому, що вона може сказати йому все. Абсолютно все.

Дощ перестав. Перестав він уже давно, і земля парує. Темні хмари зникли, попливли кудись далі на захід. Серп півмісяця заливає світлом небо, видно навіть деякі зірки. Березнева ніч, світла, синювато-прозора, тепла ніч, заманлива й небезпечна, бо оманлива…

Тої ночі була ще й повітряна тривога. Стріляли зенітки, але бомби не падали. Принаймні у тому районі Берліна, де вони тоді жили. Вони пішли у бомбосховище — і Джеймс наполіг на цьому, і заради Крістіни. В таких випадках він завжди був наполегливий…

«Дитина? Подумай про дитину!»

Були й цікавіші дні та години у її житті зі Стюартом Джеймсом О'Дейвеном. Кращі й страшніші. Але Беата Келлер згадувала саме цю ніч, яка була понад двадцять п'ять років тому.

Старший лейтенант державної безпеки вже пішов. Він розпитував її, слухав відповіді, а потім залишив жінку наодинці з її думками.

Чому допитуються про Джеймса? Чому запитують про його могилу? Невже все це пов'язане з нею? Чи з ним? А може, їх цікавить той, живий, який про все знав? Той, чиє ім'я вона вимовила тоді, у березні 1942 року, коли назвала Джеймсові батька своєї дитини: гауптштурмфюрер СС доктор Арнольд Гегеман.

— Взагалі фрау Келлер справляє непогане враження, — розповідав старший лейтенант Гайнсен, коли вони поверталися назад. — Вона наче уособлення милосердя. Добра, по-материнському добра, самаритянка. До її кругловидого обличчя, сірого волосся й трохи повнуватої фігури дуже пасувало б вбрання черниці. Вона запевняє, що не знає ні могили в Берліні, ні хто похований у ній. Пастор Нійтман, мовляв, розпорядився від імені церкви доглядати кілька могил, у тому числі й могилу О'Дейвена. А після смерті Нійтмана вона, каже, й далі перераховувала гроші щорічно, не змінюючи прізвища відправника, бо, на її думку, для цього не було підстав. Це звучало дуже переконливо й, безперечно, відповідало її скромному способу життя.

— Може, й так, — сказав Госс. — Беата Келлер — ангел милосердя з Нествіка. Про це говорили і дільничий уповноважений, і священик у Мельхові. А ангели не брешуть. Та все-таки її свідчення фальшиві. Пастор Нійтман ніколи не брав на себе від імені церкви обов'язків перераховувати гроші на догляд за могилою в Берліні. Прізвище Стюарт Джеймс О'Дейвен не згадується ніде в церковних книгах. Я переконався в цьому на власні очі.

— І?

— Поки що ніякого «і». Я лише констатую факт, що могилу О'Дейвена доглядали не за рахунок церкви.

— Отже, пастор робив це за власний кошт.

— Він або фрау Келлер.

— Точніше, він і фрау Келлср. Спочатку він, а після його смерті — вона.

— Це ще під сумнівом, товаришу Гайпсен.

— Ви сумніваєтесь?

— Ні, просто лишаю це питання відкрите. Хтось із них повинен був знати чоловіка, який похований у Берліні під прізвищем О'Дейвен.

— Оскільки фрау Келлер заперечує це щодо себе…

— А вважається ангелом милосердя із Нествіка…

— Ви скептик, товаришу капітан.

— Гаразд, поживемо — побачимо…

На цьому Госс хотів закінчити розмову, бо вона стала просто балаканиною, яка нічого не давала. Крім того, Гайисену треба було зосередитись за кермом: вони неодмінно мали встигнути до поїзда, яким повертався з Мюнхена професор Майнк, і тому не могли гаяти жодної хвилини.

Вони довго їхали мовчки, і лише в передмісті Берліна старший лейтенант Гайнсен знову повернувся до цієї розмови.

— Ви її не бачили. Маю на увазі фрау Келлер. Але, мабуть, я дав себе обдурити. Я завжди чомусь трохи ніяковію, коли розмовляю з такими жінками. Вона нагадала мені мою матір, коли я був ще дитиною. Лагідну, доброзичливу, без будь-якої фальші, до неї одразу проймаєшся довір'ям…

Манфред Госс не відповів. А що він міг сказати? Погодитись? Звичайно, погодитись, навіть щиро. Вони ж бо люди, а не роботи. Але наголошувати на цьому зайве. Гайнсен ае виправдовував себе. Він не хотів видатися зацікавленим. Госс це відчував. Об'єктивні факти не повинні бути розмиті особистими вподобаннями.

Щоб допомогти Гайнсену, він запитав:

— Ви розмовляли з фрау Келлер про пастора Нійтмана. Що вона думає про нього?

— Поважає його. Він, за її словами, був добродушною людиною. Старший від неї. Він дав їй притулок, наповнив її життя новим змістом.

— Вона родом не з Нествіка?

— Ні. Народилась у маленькому містечку поблизу Касселя. Війна загнала в Мекленбург. У сорок п'ятому році Нійтман дав їй притулок. Відтоді вона там живе і каже, що залишиться до кінця днів своїх. Улюбленій справі віддається до останку. А сфера її діяльності не обмежується цією місцевістю. Вона розповідала мені, що…

Госс усміхнувся. Важко було відвернути думки Гайнсена від цієї жінки.

— Зупинімося на пасторі Нійтмані. Вони обоє разом прожили рівно двадцять років. Отже, вони не лише добре вивчили одне одного, але й кожен з них знає все і про минуле іншого. Ви не спробували дізнатися щось про це?

— Якщо говорити словами Томі Кушеля, то я вже покушпелився. Спочатку навіть здалося, ніби я натрапив на гарячий слід. Фрау Келлер, власне, згадала, що Нійтман у сорок п'ятому році кілька місяців був у Берліні. «Ось бачите, — сказав я їй, — відтоді він, мабуть, і знає О'Дейвена». Але вона сказала, що це неможливо, бо Нійтман прибув у Берлін лише наприкінці березня. Отже не він той священик, який брав участь у похороні О'Дейвена.

— Так сказала фрау Келлер?

— Ні, я зробив такий висновок. Про похорон О'Дейвена ми не говорили. Я взагалі намагався не згадувати подробиць. А фрау Келлер не розпитувала.

— Але ж якось мусив здійснюватися цей взаємозв'язок між пастором Нійтманом у Нествіку й могилою О'Дейвена у Берліні. Не через церковне управління, це безперечно. І не через фрау Келлер, як вона заповнює. Отже, залишається сам Нійтман.

— А чому б і ні? Зрештою, він протягом двадцяти років регулярно пересилав гроші на догляд за могилою. Власні гроші, як ми тепер знаємо. Коли він прибув у Берлін наприкінці березня сорок п'ятого року, могила вже була. Може, що пе впорядкована як слід, але вже була. І, видно, він мав особисті підстави взяти на себе клопоти по її догляду. Через ті самі особисті підстави він нічого не сказав про це фрау Келлер і зберігав таємницю аж до смерті.

— Амінь, — сказав на це Манфред Госс.

— Що, вам не до вподоби?

— Було б до вподоби, якби знаття, що фрау Келлер сказала правду.

— Навіщо ж їй брехати?

— Звісно, адже вона ангел милосердя із Нествіка. Але не казати правду — не завжди означав брехати. Вона може помилятись, може бути неправильно поінформованою. Де вона була в лютому сорок п'ятого року?

— Я вже сказав, що не називав їй жодних подробиць. Сказав тільки прізвище й рік смерті, як він написаний на надмогильнику. Чи не знали ви Стюарта Джеймса О'Дейвена, похованого в Берліні у сорок п'ятому році? Лише в такому взаємозв'язку ми іноді заводили розмову про те, що вона пережила. У мене склалось враження, що їй тоді довелося зазнати чимало лиха. Біженство і все пов'язане з ним. Вона з великою вдячністю не раз наголошувала на тому, як пастор Нійтман прийняв її у Нествіку, твердить, що він для неї важив дуже багато. А в шістдесят п'ятому помер… від рака шлунка… Помирав важко… Це мені відомо…

Останнє речення він сказав дуже тихо. Манфред Госс мовчав. Він знав, що Гайнсен думав зараз не лише про жінку в Нествіку, а й про свою матір, яка півроку тому померла від такої самої хвороби. Він важко переживав втрату, але майже ніколи про це не говорив. Взагалі між ним і Госсом взаємини були не абсолютно довірливі. Попри всю щирість та простоту у їхніх стосунках, Гайнсен завжди тримав себе на певній віддалі. Госс поважав це, така поведінка загалом навіть імпонувала йому. Розмови, якщо вони не торкалися служби, були досить скупі. Гайнсен, як правило, не любив говорити про речі, що не стосувалися справи.

Сутеніло. Небо стало темно-сизе, хмари збилися докупи. Госс із Гайнсепом вийшли з машини й пішли по Фрідріхштрассе до вокзалу. В обличчя їм дихнув сильний вітер і полетів далі, здіймаючи клуби пилюки й гойдаючи чайок на Шпре.