І мертві залишають тіні

17

Будинок змінився лиш зовні. В 1944 році Фрідріхсвалль зазнав бомбардувань американської авіації, а незадовго до закінчення війни будинок було дуже пошкоджено артобстрілом. Під час відбудови фасад з громіздкими прикрасами викинули й замінили широкими вікнами. Він справляв враження нового сучасного будинку, тому Беата Келлер спочатку його зовсім не впізнала.

Про свій візит майор Лауренцен повідомив місцеві органи влади. Там підготували все необхідне: у розпорядженні оперативної групи були місцеві архівні дані й картотека прописок, реєстр смертей і плани земельних ділянок.

Та перш за все в розпорядженні групи був Георг Гайлькамм. Колишній завгосп пансіонату, тепер уже пенсіонер, не міг пригадати О'Дейвена навіть тоді, коли йому показали фотографії. Беату Келлер він теж не впізнав. Але він добре пам'ятав, що під кінець війни один з мешканців пансіонату щось крадькома робив на горищі, взявши його найкращі інструменти, які повністю зіпсував, бо, очевидно, наткнувся на камінь або на сталеву балку.

І це вже наводило на слід. Матеріал, який заховав О'Дейвен, був загорнутий у брезент і кілька разів перев'язаний шнурком. Він лежав у вправно зробленій, а потім замурованій ніші в стіні. Згорток був запакований у коробку з-під дитячої «Гри в корів». Самої гральної дошки й фігур не було, очевидно, О'Дейвен їх знищив.

— Загалом там були оригінали документів, фотокопії й фотоплівки, — сказав майор Лауренцен. — Щоб розібратися в них, потрібен час. Звичайно, ми з ними вже трохи познайомилися, наскільки це можливо. Оригінали документів — то виключно написані в будиночку над озером донесення про фашистські злочини. Там є повідомлення всіх радіостанцій світу, а також фрагменти знаменитих промов Томаса Манна, в яких він таврував фашистів за масові вбивства і намагався пробудити німецький народ. Це жахливі зведення, такі страшні, як сама дійсність. Жоден з тих людей, які знали або повинні були знати про ті події, не може тепер стверджувати, ніби нічого про них не чув. О'Дейвен зберіг переважно документи своєї установи, тобто міністерства пропаганди. В реєстраційній книзі міністерства закордонних справ зазначено також і відділ Кізінгера. Проте чи одержував він ті документи особисто й чи працював з ними, ще не доведено. Точні дані про це ми отримаємо згодом. — Майор Лауренцен глянув на годинник. Він, очевидно, квапився. — Товаришу Гайнсен, запитайте у професора Шуріке з Академії наук, де товариш Кушель. Не хочу без потреби затримувати професора Майнка і…

— Ви мене не затримуєте. Анітрохи. Але я хотів би вас дещо запитати. Хто в міністерстві пропаганди отримував ті зведення з будинку над озером? Або конкретніше. Чи був серед цих людей Гегеман?

— Так. Хоча в велетенському апараті міністерства вія, очевидно, був лише маленьким гвинтиком. Як офіцер СС він відповідав за дуже вузький обсяг передач: на Уельс, Ірландію, Шотландію. Поки не доведено, що він особисто брав участь у виконанні спеціальних завдань, причетних до воєнних злочинів.

— Отже, не гірший від інших? — спитав Майнк.

— Можливо, трохи кращий від зовсім поганих. Після звільнення з американського полону Кізінгер забрав його до себе. Спочатку зробив його депутатом бундестагу від ХДС, а потім узяв з собою в баденвюртемберзький земельний уряд. Коли Кізінгер став федеральним канцлером, то й Гегеман прибув до Бонна, — відповів майор Лауренцен, а потім додав: — Я можу вам навіть сказати, де й коли він народився, коли пішов до школи, вступив до СС… Я можу дати вам відомості про Беату Келлер, про швейцарів і кур'єрів міністерства. Тільки про О'Дейвена не знаю нічого. Нема у мене ні його біографії, ні анкети, лише ота заява, про яку ми вже знаємо. Тому я так напружено чекаю… Ага, ось і він нарешті!..

Томас Кушель хотів пояснити, чому він запізнився, але Лауренцен перебив його, сказавши:

— Наша здогадка, товаришу Майнк, а радше наше сподівання, що О'Дейвен разом з цими документами зберіг і свої записи, підтвердилась. Вони написані ірландською мовою, і молодший лейтенант Кушель уже віддав їх перекласти. Ясно, що цієї роботи ми не могли доручити фрау Келлер.

Лауренцен, прочитавши переклад, відклав його.

— Цього листа віддамо фрау Келлер, оскільки він писався для неї. Тому я й не хотів би його зачитувати. Для нас мають значення тільки три-чотири фрагменти. Я коротко поясню вам відповідні місця.

О'Дейвен, між іншим, згадує і про події у Фрідріхсваллі. Він залишив фрау Келлер у пансіонаті, сказавши, ніби йде по покупки. Насправді ж хотів зустрітися зі зв'язковим. Та раптом він помітив есесівців, що оточили територію. Частина з них почала робити обшук у пансіонаті. Якби він відразу повернувся назад, то зв'язковий, може, ще зміг би врятуватися. Але ж О'Дейвен будь-що хотів одержати новий код, на який так розраховував. Щоправда, ще встиг попередити того чоловіка і сам уник небезпеки. Але зв'язковий не знав місцевості, і його схопили.

Кілька разів він згадує прізвище Гегемана. Переважно у таких ситуаціях, які нас не цікавлять. Але про одне зауваження я мушу сказати кілька слів. Приблизно з середини листопада сорок четвертого року, після чергового бомбардування Берліна, він пише, що Гегеман знав чи принаймні здогадувався про подвійну гру О'Дейвена. Випадково Гегеман знайшов (тут знову згадуються ці горезвісні записки) О'Дейвенові нотатки про час передач московського радіо. О'Дейвен замислюється про те, чому тоді Гегеман не захотів, щоб його заарештували або перевірили. Крім особистих причин, що теж треба взяти до уваги, Гегеман насамперед мав намір, і це основне, використати його пізніше як свідка захисту. Гадаю, не досить цікава версія. Виходячи з неї, можна припустити, що аби радник діяв тоді як «справжній націонал-соціаліст» і видав О'Дейвена, той не зміг би заховати матеріал, від якого зараз хитається канцлерське крісло.

І нарешті кілька слів про те, як О'Дейвен потрапив у Берлін. У своєму листі він пише про це докладно. Все відбувалося так, як ми й здогадувались, товаришу Майнк.

— У битві за Брунете в тридцять сьомому році — поранення і полон, ув'язнення в одиночній камері. Влітку сорокового року — визволення з в'язниці. Втеча в Південну Францію, він намагається встановити зв'язок з ірландським послом у Мадріді. Той радить йому звернутись у певну інстанцію, яка може допомогти йому повернутись в Ірландію.

Таким чином він потрапляє, тепер уже легально, в руки своїх справжніх «визволителів», тобто в руки фашистського шпигунського апарату. Його везуть на узбережжя Ла-Маншу, там у нього відбулася перша зустріч з Канарісом, який називає мету — й ціну! — його врятування: робота агента в Ірландії. План цей не вдається. Нарешті — вимога працювати на фашистському радіо. О'Дейвен погоджується.

Чому? Бо він просто хотів жити. Таку відповідь він вважає найбільш аргументованою. Він щиро зізнається, що не знав тоді, чи матиме можливість, працюючи там, продовжувати антифашистську боротьбу. Він не мав уявлення про політичну ситуацію у тодішній Німеччині, а також про те, що його чекає. Але він знав дуже добре, що завжди, хоч би де він був, за всяких обставин (якщо лиш житиме) шукатиме такої змоги.

Так він згодом і зробив. Докладно віп описує свій розпач, особливо у перші вісім місяців, коли йому не вдавалося вирватись із цього диявольського кола. Він, антифашист, боєць Інтернаціональних бригад, і ця підла банда, що а шаленіє від перемог, банда обмежених нацистських бонз. Поруч з нею, ба в цій фазі життя навіть пліч-о-пліч з нею — бо чим же відрізнялась його діяльність від діяльності фашистів? Тільки тим, що він посилав у світ ненависть і брехню з внутрішнім обуренням та болем, а вони — з ентузіазмом.

Тепер ми знаємо, що О'Дейвену все-таки вдалося здійснити свої задуми, і в цьому йому допоміг його друг Стемпсон. Він пише, що під час свого перебування в Німеччині у нього було три особливо щасливих дні. Два з них не мають нічого спільного з нашим завданням, а третій — це той, коли він зміг передати перше повідомлення.

О'Дейвен сподівався, що матиме ще багато щасливих днів. І в той же час він знав, що його кожного дня можуть викрити. Він написав ці рядки, коли дізнався, що зв'язкового з Фрідріхсвалля поранено й він зараз у катівні гестапо.

Це не сумний прощальний лист, а звіт, сповнений надії і впевненості. Він адресований передовсім Беаті Келлер, і ми повинні це взяти до уваги. Однак останні речення О'Дейвена я хотів би зачитати дослівно, гадаю, що Беата не матиме нічого проти.

Стюарт Джеймс О'Дейвен закінчує листа роздумами про самого себе. Перерахувавши різні свої якості, він підбиває підсумок: «Отже, я — людина з багатьма вадами. Але я люблю життя. Люблю його, незважаючи ні на що, і хотів би ще довго-довго бути щасливим з тобою на цьому світі».

Через кілька тижнів його не стало.

«Solus De daanani» — написано було на надмогильному камені. Манфред Госс сидів на лаві трохи осторонь від могили, як і кілька тижнів тому, коли спостерігав за роботою експертів-криміналістів.

Як і тоді, він змушений був і зараз мружитись від сонця, щоб почитати цей напис. Але сьогодні він знав, що ті слова означають: «Світло боже душі твоїй». І знав він не тільки це.

У думках у нього ще раз промайнули всі ті події. І кожна з них була пов'язана з чиєюсь долею, з якоюсь конкретною людиною. То були і старий Пабст, і фрау Мургау, і пан Шладовський, і професор Майнк, і Кауфгольд та Гудрун Петерс. Прогресивний учений в Ірландії і фермер Реджінальд Стемпсон зі штату Мічіган.

І ще Беата Келлер. Перш за все — вона.

Думав він і про Маріон Каррадт, лікарку зі шпиталю поліційного управління. Фрау чи фрейлейн, Госс цього поки ще не знав. Вони іноді зустрічались на кілька хвилин, коли Госсу потрібно було відвідати Юргена Баумгольца. Юнак вилікувався. Йому доведеться стати перед судом. І про нього думав Госс, перебираючи в пам'яті всі ті події.

І не в останню чергу про тих, кого спіткала така сама доля, як і О'Дейвена. Про невідомого зв'язкового з Фрідріхсвалля, про двох ірландців, яких заарештували, може, саме ось тут, де він зараз сидів, про Уазена, мужнього вчителя фізкультури з Белфаста.

Усі вони якимось чином були причетні до життя О'Дейвена, змінилися під його впливом, як і він сам та його товариші. Від їхнього імені Госс купив вазу з квітами й поставив її на могилу. Серед квітів виділялася біла картка, на якій було написано вітання Стюарту Джеймсу О'Дейвену. Це були ті ж слова, якими Уазен закінчив свою останню передачу: «Прощавай, мій друже!»