І мертві залишають тіні

2

Що таке кілька днів у Мюнхені для людини, котра зовсім не знає міста? Вона повинна розбити свій час на години, а то й на хвилини. Службові обов'язки вимагають навіть сон скоротити до мінімуму. На дозвілля, лишається дуже мало часу. А його ж треба викроїти, щоб відвідати і ресторан «Гофбройгауз», і побачити Фрауенкірхе, і подивитись Швабінг, і майдан Штахус, і Англійський сад, і… І ще багато-багато чого!

У столиці Баварії є що подивитись. Для історика це передовсім пам'ятки історії. Професор Майнк з Німецької Демократичної Республіки ступив на землю, багату традиціями, відтак мав змогу подумати і про імператора Максиміліана, і про короля Людвига з його Лолою Монтез. Та й про події пізнішого часу: про першу республіку Рад у 1919 році, про фашистський путч під проводом Гітлера через чотири роки по тому, про мюнхенську угоду та про брата й сестру Шолль[1].

Безперечно, міжнародний симпозіум, куди було запрошено Майнка, не займатиметься такими конкретними питаннями. Його організатори, як правило, охоче дискутують на загальні теми, які нікого ні до чого не зобов'язують, — про це свідчила й тематика нинішнього симпозіуму — «Методи дослідження в історичній науці». Проте Гайнц Майнк, директор інституту історії при Берлінському університеті імені Гумбольдта, твердо вирішив детально зупинитися у своїй доповіді саме на конкретних подіях, а при потребі змалювати й багату на протиріччя роль Мюнхена в минулому й сьогоденні.

На подібні зустрічі він дивився невимушено-спокійно, бо ж міцно тримався на ногах, міг розраховувати на союзників і знав міжнародні звичаї. Але цього разу відчуття невимушеності, дещо, правда, нервової, але загалом радісної, пояснювалося й тим, що він домовився зустрітись на симпозіумі з ірландським ученим, професором Мейволдом — вельми шанованим у вчених колах колегою з Дубліна, щоб нарешті в особистій розмові довести до кінця суперечку, яку вони вже кілька місяців вели у листах.

Під час зустрічі буде запекла полеміка, це Майнк знав. Отож розмова йтиме не про абстрактні методи, а навпаки, про цілком конкретні речі, про минуле людини, за яку треба боротися: з'ясування обставин життя і смерті ірландського репортера Стюарта Джеймса О'Дейвена. На це він і Мейволд дивляться по-різному, і цю розбіжність у їхніх думках, він також знав, не вдасться з'ясувати шляхом компромісу, а лише за допомогою чіткого «або — або».

Гайнц Майнк був свідомий своєї правоти. Це заспокоювало його, хоч і не знімало напруження, бо професор Мейволд теж почував себе впевнено, про що свідчили його останні листи. Переконати його, довести хибність його тверджень, ніби О'Дейвен у роки другої світової війни жив у Берліні, — таке завдання Майнка.

Безперечно, воно не легке. Адже Мейволд не з тих, хто дотримується якихось поглядів і відстоює їх, не подбавши як слід про захист. Його наукові публікації відзначалися глибоким знанням справи й надзвичайною точністю доказів. До того ж він сам зізнавався, що ще не закінчив розслідування долі О'Дейвена — в одному з його листів, наприклад, були такі слова: «Недавно я випадково довідався про дуже цікавий, сказати б, сенсаційний, період у житті нашого спільного друга О'Дейвена. Коли моя гіпотеза підтвердиться, то ви здивуєтесь, любий пане Майнк». Отже, якщо передбачення Мейволда ще не визріли, перебувають у стадії розробки, то, певна річ, вони не висмоктані з пальця і, що також безперечно, не розраховані на безпредметну балаканину.

Це був партнер, який уміє зважувати всі обставини. Отже, передбачалася серйозна, надзвичайно важлива дискусія, яка могла стати чим завгодно, тільки не академічним диспутом. Ішлося ж бо не лише про деякі дати життя чи про місця перебування О'Дейвена — вони створювали ніби каркас, за яким приховувалось щось далеко значиміше: оцінка цієї людини, образ її, вималюваний з неї пізніше. І саме тому, передовсім саме тому, Майнк надавав майбутній зустрічі з професором Мейволдом такої великої ваги.

Саме через це Майнка охопило бентежне напруження, хоч зовні нічого й не було помітно. Коли він ішов через привокзальну площу, височенний на зріст — метр дев'яносто сім сантиметрів, з опущеними руками, не знаючи, куди їх подіти, ступав сягнистими кроками, трохи припадаючи на ліву ногу, зовні спокійний, енергійний, — по ньому по видно було, що він хвилюється. Ішов чоловік років за сорок, у розповні сил, упевнений у собі. Ішов до своєї мети, i ніщо не могло збити його з дороги.

Мжичило. Різкий вітер жбурляв в обличчя бризки дощу. И таку пору люди ховалися під парасолями або піднімали коміри. У туристичному путівнику написано, що осінь найкраща пора року в Мюнхені. «Темно-синє небо, чарівні золотаві промені південного сонця надають місту неповторної краси». А може, сімнадцяте жовтня — вже не осінь? Чи південне сонце сьогодні збилося з путі?

Майнк узяв таксі і звелів їхати до готелю. Шофер трапився балакучий і добродушний. Він навіть згодився їхати повільно.

— Хіба тут, у центрі, розженешся? — мовив він із жалем.

Для іноземця це був добрий екскурсовод.

У бічному дзеркалі шофер бачив, що пасажир роззирається на всі боки, тому, не чекаючи, поки його попросять, пояснював: Карлсплац, Кардові ворота, церква святого Руперта Майєра, церква святого Міхаеля, будинок управління поліції, далі — ратуша, стара ратуша, церква святого Петра, міський парк. Потім навмисне проїхав повз «Гофбройгауз» на вулицю Максиміліана, де навпроти драматичного театру був готель «Чотири пори року», тобто місце проживання й засідань гостей Мюнхена.

Оголошення й плакати, розвішані по місту, сповіщали про різні заходи. Біля адміністраторської в готелі зібралося багато людей.

Уважні і ввічливі службовці готелю обслуговували швидко, не заважаючи одне одному, вони вміло підтримували добру славу готелю. Керував ними чоловік у сюртуку. Він стояв збоку, тримався нібито на задньому плані, наче полководець, який привів у дію всю цю армію, а сам залишався осторонь.

Одні мешканці приїжджали, інші прощались, і їх проводжали до виходу. Хряпали дверцята ліфтів і двері до кафе, бару та ресторану. Захлиналися телефони. Розмови й сміх. Вітання. Багато людей знайомилися — потиски рук, ляскання по плечах, цілунки в ручку, усмішки, іноді солодкувато-кислі, іноді — щирі. Та ще найрізноманітніші кивки — доброзичливі, єхидні, дружні, радісні та кивки подиву. Дим від цигарок і люльок вився аж до стелі. В повітрі витали уривки фраз: «Бувай… Нам неодмінно треба… Зателефонуйте мені, будь ласка… Так, це великий успіх… Лише до післязавтра…»

Професор Майнк глянув праворуч, ліворуч, шукаючи знайомих, про яких знав, що ті мають тут мешкати. Це були науковці з Польщі й Радянського Союзу, його приятель професор Барторі з Угорщини, доктор Мюнніх з Гайдельберзького університету, з яким він недавно в Берліні добряче посперечався, і насамперед чарівна Ольга Поспелова з Ленінграда, провідний учений у галузі новітньої європейської історії.

Майнк часто ловив себе на тому, що особливо прислухається до англійської вимови деяких мешканців готелю. Проте сподіватися зустріти тут професора Мейволда з Дубліна було б просто нерозумно. Ірландського вченого він ніколи не бачив, не знав навіть, скільки йому років, який той з вигляду, отож лише випадок міг би допомогти впізнати його: скажімо, вони разом стоять біля адміністраторської і той називає своє прізвище або Майнк прочитав реєстраційну картку Мейволда.

Уява малювала професора вже досить літньою людиною. Підпис, яким Мейволд закінчував свої листи, був ніби поставлений тремтячою рукою гострим старомодним пером, може, за високою конторкою, над якою тьмяно світилася лампа з зеленим абажуром, з бахромою й довгим плетеним шнуром.

Майнк уявляв Мейволда маленьким і сухорлявим, з обвислими вусами й сивою, розкуйовдженою чуприною, схожим на Альберта Ейнштейна: розумним, скромним, трохи дивакуватим і чомусь неодмінно у великому просторому светрі.

Кілька хвилин Гайнц Майнк сидів у зручному кріслі в холі, розглядаючи людей. Потім підвівся, підійшов до адміністратора й назвав своє прізвище.

— Хвилиночку, будь ласка. Ось, кімната сто восьма, другий поверх.

На нього вже чекав хлопець-посильний, залишилося тільки заповнити реєстраційний бланк. Він узяв ключ від номера, подякував.

— Ой, пане професор, ще хвилиночку, будь ласка!

До нього підійшов пан у сюртуку, не дивлячись, простягнув руку за перегородку, дістав конверт і передав йому.

— Нас просили вручити вам цей лист, пане професор, одразу ж, тільки-но ви прибудете. Будь ласка.

Професор Майнк подякував. Дати чайові? Але ж таким панам у сюртуках якось незручно давати чайові! Злегка кивнувши головою, він попростував до ліфта, поклавши листа в кишеню.

Майнк розпечатав конверт лише в кімнаті. Це був лист від професора Мейволда. На жаль, писав професор, він не може взяти участі у симпозіумі, бо вимушений ще сьогодні повернутися в Дублін. Одначе особиста зустріч з колегою з НДР для нього дуже важлива, і він хоче, щоб вона відбулася, тому просить навідатись до нього, якщо можна, сьогодні після обіду в готель «Німецький кайзер», кімната дев'ятнадцять; застати його можна будь-коли до вісімнадцятої години.

Розпаковуючи валізку й дістаючи приладдя для гоління й речі туалету, Майнк насвистував улюблену мелодію «No passaran», пісню іспанських борців за свободу. Почував він себе піднесено, no passaran, вони не пройдуть, у даному разі це мало означати: Мейволд не пройде. Ні, не в Берліні, а в Іспанії загинув Стюарт Джеймс О'Дейвен!

Трохи згодом він поїхав до готелю «Німецький кайзер». Цього разу шофер трапився мовчазний. Професор не виявляв бажання роззиратися по боках, у вікно він майже не дивився, а якщо й дивився, то дуже неуважно, тому-то шофер і не пильнував гостя.

Дивно, чому Мейволд не зупинився у готелі «Чотири пори року». Може, йому довелося вибирати місце мешкання самому і він віддав перевагу готелеві, в якому колись бував? Таке цілком імовірно, бо професор Мейволд часто приїздив у Мюнхен — він підтримував постійні зв'язки з видавництвом, яке випускало його книжки для ФРН.

Готель, що потопав у зелені, був менший, ніж «Чотири пори року», та й не такий вишуканий, а проте привабливий і, очевидно, затишний. Біля адміністраторської не панує атмосфера надмірної поштивості, нема й пана в сюртуку на задньому плані, однак і тут обслуговують підкреслено ввічливо.

— Професор Мейволд? Так, кімната дев'ятнадцята, вас уже чекають, пане…

На другий поверх Майнк вирішив піднятись без ліфта. Він ішов, переступаючи одразу через дві сходинки, тим паче, що це йому було неважко при його велетенських кроках. Далі по коридору ліворуч, ось шістнадцята кімната, вісімнадцята, а ось і дев'ятнадцята. Гайнц Майнк постукав.

— Come in![2] — привітно прозвучало за дверима. Щось на зразок: заходь, якщо не жартуєш.

Майнк натиснув на ручку дверей. І не зміг їх утримати — двері швидко відчинились. На плечах він відчув дві долоні, перед себе побачив рожеве, широко усміхнене обличчя. Привітний голос рокотів:

— I'm very glad… Дуже радий, indeed, містере Майнк, come in, професоре…

Звання це ірландець вимовив, наче ласкаве слово, мов «любий друже» або навіть «друзяко».

Це було несподівано для Майнка. Через таке привітання? Безперечно, й через це. Та перш за все тому, що перед ним стояв такий самий велетень, як і він, майже його віку, міцної статури, упертий, подібний до американського футболіста-професіонала, незграбний у рухах, довірливий.

Звикнувши дивитися на співрозмовників згори вниз, Майнк мусив тепер докласти немало зусиль, аби не опустити голови й дивитись рівно, не напружуючись. Ірландець засміявся, бо, мабуть, подумав про те ж саме. Потім повторив своє «come in», хоча Майнк уже давно зайшов у номер, був загнаний у куток біля вікна, де стояло крісло. Мейволд не вгавав:

— Come in, please, come in. — А потім сказав, вимовляючи «р» дуже розкотисто, а голосні з притиском: — Herrein, bittaa, wann's kein Fleischer ist… Oder wie sagt maan…[3].

Гайнц Майнк не виправляв його. Він лише кивнув, сказавши «Thank you»[4], і сів. Господар підійшов до телефону і зробив замовлення. Після цього вмостився навпроти Майнка.

— Nun, wie labben Sie… Маю на увазі, how are you? Okay?[5].

— Yes, okay. I am very glad, too… Я теж дуже радий, що нарешті ми можемо доповнити наше листування особистим знайомством.

Ірландець погодився й легенько вклонився. Потім раптом потер руки, мовби чекаючи величезної втіхи.

Гайнц Майнк у душі сміявся. Сміявся з того запалу, з яким його колега намагався пожвавити розмову. Він говорив багато і трохи квапливо, та все це мало узгоджувалося зі змістом того, що він казав.

Почалась невинна, майже наївна розмова. Про погоду. Про спорт. «Ви не рибалка, пане Майнк?» Майнк не був рибалкою. Тоді розмова торкнулася Мюнхена. «А very beautiful, isn't?»[6] Майнк потвердив: «Дуже гарне!» Потім знову про погоду. Погоду в Ірландії, Берліні, про погоду взагалі. Ні слова про роботу, жодного запитання щодо планів та намірів, навіть жодного натяку на мету, задля якої вони зустрілись.

Загалом розмова точилася жваво, цікаво. Невимушеність її підтримувалася ірландцем. І робилося це тактовно, може, трохи підкреслено, мовби напоказ. Такою зрештою була і його некваплива німецька мова. Мейволд колись писав, що його літературна німецька мова, як він вивчав її в школі, зазнала непоправної шкоди через багаторічне знайомство з одним чеським емігрантом під час війни. Майнкові тепер здавалося, що ірландець хоче підтвердити це. Отож, ніби зумисно для цієї зустрічі, той відновив дещо в пам'яті й таким чином складав своєрідний екзамен. Спершу ірландець затинався, потім перейшов на баварський діалект, далі — на діалект тірольських лісорубів, а тоді вже заговорив літературною мовою з англосаксонським акцентом, вживаючи чітко сформульовані мовні звороти.

Втім, розмові це не ставало на заваді. Побіжно Майнк відзначив про себе гучний голос, невимушену поведінку Мейволда, темпераментне жестикулювання, грайливий тон бесіди. Не лишились поза його увагою й зовнішні прикмети ірландця: у верхній щелепі бракувало одного зуба, волосся на голові було жорстке, коротко підстрижене, руки еластичні, невгамовні, аж здавалося, ніби він їх у когось позичив. Веснянки, пістрява сорочка, на пальці правої руки — діамант…

Та найбільше вражали очі: не їхній колір — вони звичайнісінькі сірі, — навіть не форма чи величина; в них було щось інше, що мимоволі привертало увагу: відсутність блиску. За всю розмову вони не засвітилися жодного разу. Ці очі були непроникні, тьмяні й невиразні, наче фарба без лаку. У них годі було щось прочитати, такі вони непорушні, мовби скляні. Вони не пасували до рожевого, збудженого обличчя ірландця, не узгоджувались з його темпераментом. Гайнц Майнк уникав дивитися в них під час розмови. Втім, він не помічав, щоб і ірландець шукав його погляду. Можна сказати, один одному в очі вони не дивилися. Навіть згодом. Уже тоді, коли закінчилася ця невимушена розмова і професор Майнк узявся за свої папери, щоб приступити нарешті до справи.

— Дозвольте, містере Мейволд, ще раз коротенько зупинитися на наших позиціях у ставленні до долі Стюарта Джеймса О'Дейвена, як вони визначились у нашому листуванні, — почав він. — Ви дотримуєтесь думки, що Стюарт Джеймс О'Дейвен у тисяча дев'ятсот сорок четвертому році жив у Німеччині. Що з ним потім сталося, ви не знаєте. Не знаєте також, коли і як він туди потрапив, до чого прагнув і чим займався. Судячи з натяків у ваших останніх листах, у вас є певна версія, але ваші твердження такі скупі й обережні, що про них я нічого не можу сказати. В усякому разі ясно одне: результати моїх досліджень у справі О'Дейвена ви рішуче ставите під сумнів, навіть більше — категорично заперечуєте їх. Оскільки ми, мої співробітники в інституті і я, так само ставимось і до ваших досліджень, то обидві сторони зрештою опинились у неприємній ситуації і, отже, не можуть закінчити своїх робіт: ви — своєї книжки, а ми — своєї наукової праці. Тим часом О'Дейвен в обох позиціях відіграв певну роль, отож ні ви, ні ми не можемо бути настільки зарозумілими, щоб знехтувати думкою іншої сторони. З другого боку, і час підпирає, тому-то ми мусимо вибрати один із варіантів — безперечно правильний. А правильний, любий колего, істинний варіант — то наш. Я це можу довести.

Тут Майнк зробив паузу. Ірландець кивнув. Він ще глибше вмостився в кріслі, очікуючи, що буде далі, потім знову кивнув, але, очевидно, не на знак згоди, а запрошуючи колегу продовжувати розмову.

— Перш ніж пред'явити детально опрацьований матеріал, дозвольте коротко викласти мої відомості про вашого земляка. Стюарт Джеймс О'Дейвен влітку тисяча дев'ятсот тридцять шостого року вступив до лав однієї з Інтербригад, що прийшли на допомогу іспанському народові у його боротьбі проти фашистів. Певний час він був офіцером при Штабі, потім командував ротою. Ви знаєте, що добровольці об'єднувались за принципом національної приналежності. О'Дейвен належав до П'ятнадцятої Інтернаціональної бригади, — ця військова частина складалася переважно з північних американців, британців та ірландців. Шістдесят із ста двадцяти п'яти ірландських бійців бригади полягли на іспанській землі, одним із них був і офіцер Стюарт Джеймс О'Дейвен. Я маю цілком певні відомості про його смерть і познайомлю вас із ними. Але спершу, мабуть, вам було б доцільно ознайомитися з деякими відомостями про військові операції, які проводилися ще до смерті О'Дейвена у тисяча дев'ятсот тридцять сьомому році. У зв'язку з цим поговоримо про період, описаний мною в праці, де я розповідаю про частину О'Дейвена.

Гайнц Майнк подав Мейволдові теку з рукописом.

Ірландець узявся за справу сумлінно. Він прочитав абзац, потім заходився читати його від самого початку ще раз, вникаючи у зміст кожного слова. Гайнц Майнк спостерігав за ним. Він знав текст майже напам'ять, тож безпомилково вгадував, на якому місці зупиняється його візаві. Йому лише хотілося щось додати, уточнити: треба, мовляв, уявити собі тодішню Іспанію, народне повстання, військову техніку… Але він цього не зробив. Супроти ж нього сидів учений-історик, фахівець, який, поза всяким сумнівом, мислив масштабними історичними категоріями.

У Майна ж це все стояло перед очима. Люди, їхнє трудове життя, їхня ненависть, обурення, їхня боротьба. Він бачив убогі пейзажі: голі скелі, порепану, висушену спекою землю, глиняні халупи, маслинові гаї. Бачив сине небо над країною, казково сине небо, неймовірно прекрасне і все-таки справжнє. І все це зливалося в один образ, який, до речі, поставав завжди, коли він думав про Іспанію і про О'Дейвена: церква, дерево, людина.

Ось він бачить, як раптом потьмарилось блакитне небо, заблищали зірки, бачить церкву з розбитою банею, крізь яку сочиться тьмяне світло півмісяця. Увагу його привернули постаті, що видніли поблизу руїн, постаті солдатів Інтернаціональної бригади, — здається, він сам був там, серед них, був очевидцем. Один, він лежав з люлькою в роті біля зруйнованого вівтаря, мав дуже нещасний вигляд, іноді таким він був і насправді. Стюарт Джеймс О'Дейвен, офіцер цього підрозділу, ірландець серед північних американців. Майнк бачить його, потім уже не його, а тих, хто був разом з ним, але його очима, і разом з ним переживає його останню годину. В його голові уявлюване зливається з тим, що він знає, що вважає за дійсне.

О'Дейвен підводить голову. У велику рвану дірку з даху церкви заглядають зорі. Яскравий серп місяця вигулькує з-за хмар, відтак знову ховається за них, іноді цілком, а згодом виринає, здається, ще яскравіший, ніж раніш?.

Довго спостерігає О'Дейвен за цією грою в піжмурки, стоїть, склавши руки на грудях, з люлькою в зубах, спокійний і врівноважений, та, мабуть, так само стомлений, як і його товариші. Він чекає, не поглядаючи на годинник, а лише уп'явся очима в скляне небо над собою і чекає, поки настане час контрольного обходу, щоб піти туди, на передній край, в окопи а чи до вартових.

Ніхто ніколи не дізнається, про що він думав у ті хвилини! Може, про смерть, яка вже чатувала на нього? Про смерть, яка причаїлася там, за кілька сотень метрів від нього, за отим-деревом у пологому видолинку, за деревом, яке він, очевидно, ще бачить і спостерігає за ним крізь одно з розбитих вікон у церкві.

Ніч ясна, досить ясна, щоб він міг побачити обриси далеких гір і тінь від цього сухого, карячкуватого дерева. Кулі й осколки гранат відчахнули од стовбура кілька гілляк, обкопали дерево ямами й купами землі. Скрізь валяються трупи тварин, рештки колючої загорожі і; мабуть, навіть трупи людей. Тут кипів бій, тут було взято приступом фашистську позицію, тут з обох боків лилася кров. Дерево теж покалічене, але в наступному році воно знову зазеленіє, зацвіте, дасть плоди, потім знову скине листя і знов зацвіте. Його коріння черпає силу й поживок у землі, просякнутій кров'ю під час цієї битви за Брунете…

Гайнц Майнк не знав, про яке саме дерево йшлося. Про маслинове? Він читав, що в Іспанії ці дерева виростають більшими, ніж де-інде. А може, про кипарис? Дивно, що це питання весь час не давало йому спокою, здавалося дуже важливим. Чи, може, в усьому винен був час, який вимагав такого прискіпливого вивчення подій, щоб можна було по-справжньому уявити собі смерть, котра тоді вже стала звичайнісінькою повсякденністю? Чи звичка Майнка уявляти собі все зримо? Він знав, що уявлюване ним розходилося з дійсністю. Весь час, навіть зараз у готелі, у нього перед очима поставали образи, пов'язані з подіями його власного життя. Уламки дерев з часу другої світової війни, дуби й сосни, навіть просто фруктові дерева, яких тут була сила-силенна, — кілька дерев він узяв із собою й одне з них посадив в Іспанії.

Коли місяць зник за товстою завісою хмар, лейтенант О'Дейвен покидає церкву. Він іде туди, до окопів, там розмовляє з товаришами. Стомлені й зарослі, вони говорять багато й охоче. Про те, що їх гнітить, що непокоїть. Можливо, причиною всього того була ніч, котра спонукувала їх до розмов, успіх, якого вони досягли кілька годин тому, або ж перенапруження, а чи, може, й щось інше. Вони розповідають, не чекаючи його запитань. Тихо й притлумлено звучать їхні голоси. На нього вони дивляться рідко, бо його погляд втуплений у ворожу позицію і в те дерево.

В уяві Майнка постав образ юнака з Каліфорнії, розповідь якого зацікавила О'Дейвена.

— Отут Бена й придавило. Якраз під отим деревом. Він наближався до нього. Від мене до Бена було, мабуть, неповних десять кроків. Я спитав його: «Усе гаразд, Бене?» Він іронічно глянув на мене і гукнув у відповідь: «Аякже!» Потім підвівся, ступив два кроки й повалився додолу. Упав прямо обличчям на землю. Був уже мертвий.

Юнак перевів подих. Голос його звучав монотонно. Потім він сказав:

— А я стою он на тому місці і дивлюся на дерево. Це — дивна річ, якщо тільки глибоко замислитись. Здається, я бачу, як Бен біжить, — маю на увазі ту пору, коли він ще був дитиною, маленьким хлопчиком, коли ходив до школи й грався зі своїми товаришами, і все інше, що сталося потім, коли він став дорослим, пішов уже на роботу, — бачу його скрізь, хоч би де він був, хоч би куди йшов, розумієш? Скільки то миль проходить людина за своє життя — ні, не під час подорожей, а отак, за буденних обставин! Очевидно, дуже багато. І увесь цей час тут росло дерево. Йому, мабуть, уже немало років, подумав я. І ось тут був Бен — він ходив собі на протилежному боці світу, сказати б, прогулювався іі гадки не мав про Іспанію. Ти знаєш, що я маю на увазі. Але кожен крок, який він ступав, щораз наближав його до оцього дерева. Та тільки він цього не знав, ніхто цього не знав. Я думаю про дерево й про Бена, і міркую собі: ах, прокляття, я ж теж нічого не знаю!

Про що думав цей юнак із Каліфорнії? І чим керувався тоді О'Дейвен? Може, вони замислились про те, яке дерево, який клаптик землі чекає на них? Очевидно, про це, безперечно, про це вони думали, якщо мали змогу хоча б на кілька секунд замислитись. Але про такі речі ніхто з них не говорив. Однак кожного разу, коли вони дивилися на те місце, де загинув товариш, вони неодмінно проймалися смутком.

— Ти давно знав Бена?

— З дитячих років. А він тепер лежить отам. Його не закопали… Я не маю права покидати пост, бо…

Лейтенант О'Дейвен вдивляється і вслухається в ніч. Небо вже стало сіро-синім, поступово зблякли і зорі. Обидва бійці стоять поруч, так близько, що торкаються один одного. Вони мовчать і пильно дивляться на дерево.

— Якби я зустрів його батька й матір, — каже юнак з Каліфорнії, — то навряд чи зміг би їм сказати, що їхній син…

— Ні, цього ти не зможеш, — погоджується О'Дейвен.

Може, вони говорили ще якийсь час, ще оцінили небезпеку становища, прикинули подумки відстань. Може, нарешті дійшли згоди і О'Дейвен поплескав юнака по плечу, потім виліз із окопу й мовив:

— Я принесу сюди Бена.

Бліда голубінь зависла над обрієм, неприємна, отруйна голубінь, яка передвіщала світанок. Певно, вони надто довго чекали. Гірський хребет удалині вже не здавався темною, безконтурною смугою. Височіли дерева та вершини скель, уже було видно білі будинки, видно стало, як над полями повільно здіймається туман.

Офіцер повзе по розтерзаній землі. Міцно припадає до неї всім тілом і відштовхується лише ліктями. Ноги просто тягнуться за ним, залишаючи сліди від черевиків. По пологому схилу лізти вперед легше. Він не зупиняється й не оглядається. Юнак з Каліфорнії тримає гвинтівку напоготові. Пильно стежать за ним вартові справа і зліва. О'Дейвен повзе навпростець усе далі й далі до дерева, стовбур якого править йому за прикриття. Потім з двох тіней зробилася одна.

Невідомо, чи доліз О'Дейвен до мертвого Бена. Пролунали гвинтівочні постріли, їх заглушили міномети, на бриючому польоті пронеслась ескадрилья літаків, німецькі Ме-109, котрі й раніше обстрілювали з кулеметів позицію, а потім покотилася перша хвиля атаки фашистської піхоти, переважно маврів.

Двічі почулося юнакові з Каліфорнії, що О'Дейвен ніби щось вигукнув. І більше він нічого не чув.

Через два дні було офіційно сповіщено про смерть О'Дейвена. Бійці Інтернаціональних бригад не змогли утримати своїх позицій і змушені були відступити на кілька кілометрів… Юнак з Каліфорнії та багато інших видряпались на дах будинку, щоб востаннє подивитися на карячкувате самотнє дерево. Під деревом лежали сірі, деформовані, спотворені тіла, жертви цього бою.

Пам'ятником загиблим став уламок скелі. Один із солдатів, за фахом каменяр, дістав десь долото й довбав ним цілий день до пізньої ночі. На таблиці з написом не було жодного прізвища, було проставлено лише кількість загиблих та дату.

Вишикували батальйон. Юнак з Каліфорнії стояв позаду, в останній шерензі. Коли пролунали постріли салюту й солдати поскидали шапки, він почав молитися. За свого товариша Бена й за Стюарта Джеймса О'Дейвена, офіцера з Ірландії.

Всього цього не було в рукописі, що його читав професор з Дубліна. Там переважали наукові терміни, зазначалися джерела, наводились логічні докази. Все було написано чорним по білому, поділено на пункти: перший, другий, третій… Не було тільки місця, щоб згадати якесь там дерево. Широкі узагальнення, великомасштабні обставини, події, тактичні операції… Ішлося ж бо про народ, а не про окрему людину!..

На шляху до Брунете республіканські війська мусили вистояти в чотирьох боях за Мадрід. Треба було відбити чотири шалені атаки франкістських військ: у передмістях столиці, на Харамі, біля Гвадалахари. Майже рік тривало це бойовище. Запеклі оборонні бої велися і на Північному фронті. 19 червня 1937 року вони втратили Більбао. А тоді…

Професор Майнк подумки цитував речення, до яких саме доходив його колега. Він міг навіть сказати, яку сторінку той читає, напам'ять знав, що там написано.

«Щоб полегшити становище ослаблих сил на Північному фронті, республіканські війська з 6-го до 28 липня 1937 р. провели на Центральному фронті операцію під Брунете. Було поставлено завдання: знищити мадрідський корпус заколотників і перешкодити розгортанню інших операцій на південному сході. Захопивши тимчасово Брунете, сили армії Народного фронту досягли значного тактичного успіху. Однак прорватись на оперативну глибину їм не пощастило. Та все-таки заколотники змушені були відмовитись од свого плану зламати опір республіканців на Північному фронті плітку і відклали цю справу на осінь. Щоб стабілізувати своє становище, їм довелося кинути на південь, у район Брунете, понад тридцять батальйонів. Ця операція була першою великою наступальною операцією республіканців».

Ірландець звів очі.

— І саме у цій битві за Брунете, гадаєте, загинув О'Дейвен?

— Вісімнадцятого липня тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року.

— Ви певні?

— Цілком.

— Так…

Дуже нейтральне було це «так». В інтонації не відчувалося ні запитання, ні сумніву, не кажучи вже про згоду.

— Звідки ж у вас ця певність?

Запитання не містило в собі нічого несподіваного — до нього Майнк підготувався заздалегідь, бо ж, власне, в ньому й полягав сенс дискусії. Воно ніколи не було б для нього несподіваним, навіть тоді, коли б його вимовили з іншою інтонацією: гостро, з більшим зацікавленням. Та ірландський колега запитав ніби з ввічливості, а вже сама відповідь не мала для нього ніякого значення.

Якусь мить Майнк намагався підладнатись під цей тон, щоб і собі видатись байдужим. Можна сказати: «Я розпитав багато людей, які все бачили», — і цього, мабуть, було б досить, хоча воно й не відповідало дійсності. Те, що він дізнався від колишніх бійців Інтернаціональних бригад про О'Дейвена, було, власне, безперечним, не викликало ніяких сумнівів. І все ж безпосереднього очевидця він не знайшов. Ніхто пе згадував ні про дерево, ні про церкву, ні про Бена-американця. О'Дейвен загинув, коли хотів винести товариша з нічийної землі — оце і все, що вони знали. Та ще місце й день, про які було офіційно повідомлено бійців Інтернаціональних бригад. Подробиці, деталі — усе це плід Майнкової фантазії, котра черпала поживок із багатьох розмов, з багатьох прочитаних щоденників, колізії яких перепліталися насамперед з розділами книжки Стіва Нельсона, що мала назву «Добровольці».

Однак говорити про це зараз було б недоцільно. Ішлося ж бо про факти, про знання, а не про здогади. Та чи означало це, що треба гамувати емоції або не брати до уваги здогад?

Майнк не міг відповідати байдужим тоном, бо сам не був байдужим. Його відповідь була докладною, в його інтонації відчувалась зацікавленість.

— У нашій республіці, містер Мейволд, боротьба Іспанії за свободу відіграє неабияку роль. Події тридцятирічної давнини не є предметом досліджень лише окремої групи фахівців. Про це написано романи, створено фільми, телефільми, а багато пісень, які народилися в той час, співають у нас і досі. Іспанія для нашого народу стала поняттям, яке…

— … сповнене для вас трагізму. Я вас розумію.

Майнк затнувся. Репліка прозвучала різко й агресивно. Він вловив у ній інтонацію осуду.

— Я, власне, хотів сказати щось інше. Але ваше зауваження слушне. Звичайно, іспанські події сповнені трагізму…

— Особливо для вас.

— Як вас розуміти?

— Я нагадаю вам лише дві назви: батальйон імені Тельмана і легіон «Кондор». Німці воюють проти німців. Вже це говорить багато чого.

— Це абсолютно ні про що не говорить. Навіть більше: це чистісіньке пересмикування фактів, даруйте, будь ласка. Антифашисти воюють проти фашистів. Не вперше і не лише в Іспанії. Гітлер послав в Іспанію свій легіон «Кондор», цей підрозділ найманців своєї люфтваффе, з тією самою метою, з якою він послав СА і СС на вулиці власної країни: щоб придушити боротьбу народу за свободу. А німецькі антифашисти, об'єднані в батальйон імені Тельмана, в Іспанії поставили перед собою таку ж саму мету, яка стояла перед ними у їхній власній країні, тобто: допомогти народові розбити фашистів. В Іспанії боролися німецькі, італійські та іспанські фашисти, підтримувані явною або мовчазною згодою фашистів у всьому світі, проти борців за свободу з усього світу. І проти ірландських теж, містер Мейволд, бо ж Стюарт Джеймс О'Дейвен був не єдиний представник вашої країни.

— Ну гаразд. Чи треба нам сперечатись про назву понять?

— Якщо буде потрібно, то сперечатимемось і про назву. Але в даному разі йдеться не лише про назви. Ви ж самі писали в одній зі своїх книжок…

— Будь ласка, не хвилюйтеся так, пане Майнк. Ми ж у принципі дотримуємося близьких поглядів. Ваш погляд, здається мені, може, надто абсолютний, надто радикальний, але… Але для мене це не предмет дискусії.

Це було геть несподівано для Майнка. Тут заговорив уже інший Мейволд, не той, якого він уявляв собі, читаючи його публікації. Коли під впливом іспанських подій в Ірландії виникла складна ситуація, Мейволд у своїй ранній книжці зайняв дуже чітку позицію. Майнк виписав звідти кілька положень і привіз ці нотатки з собою, маючи на думці процитувати їх у своїй доповіді. Коли офіціант перервав їхню розмову, принісши давно замовлені чай та віскі, він узяв аркуш у руки й швиденько переглянув його ще раз.

«Дуже важко було, — зазначалося там, — патріотичним і антифашистським силам в Ірландії, коли у 1936 році спалахнула громадянська війна в Іспанії. Церква та засоби масової інформації розпочали кампанію з метою повної фальсифікації подій. З кожного амвона, у кожній газеті й по радіо проводилась агітація за Франко та його поплічників. З дрібнобуржуазних верств населення виник ірландський фашистський рух. Фашисти нападали на інакомислячих робітників та селян і чинили над ними фізичні розправи.

У церквах закликали вступати до «вільного корпусу» та до «бригади борців за християнство і Франко», що складалася з 700 чоловік, і яку в грудні 1936 року потрібно було на кораблі німецьких фашистів перекинути в Іспанію.

Події набули серйозного розвитку, і виступити проти цього зголосилися всі прогресивні сили. Допомогу іспанському народові вони розцінювали як свій інтернаціональний обов'язок, гадаючи таким чином змити ганьбу з власної країни та її народу. Незважаючи на небезпеку лінчування, багато ірландців потайки, групами й поодинці, вирушали в Іспанію і вступали там в Інтернаціональні бригади».

Мейволд написав і опублікував ці рядки кілька років тому, коли про Стюарта Джеймса О'Дейвена ще не було ніяких суперечок. Що ж залишалося тепер від цієї його стійкої, бездоганної позиції?

Звичайно, Майнк знав, що будуть суперечки і матимуть вони гострий, безкомпромісний характер, однак на дебати такого загального плану не розраховував. Розуміння класового характеру історичних подій було притаманне й іншим тодішнім працям Мейволда. І в їхньому листуванні з цього приводу ніколи не було жодних розбіжностей. Чому ж раптом така несподівана, ненаукова позиція?

Гайнц Майнк відмовився від наміру викласти Мейволду його власні колишні погляди. Це було б зараз недоречно. Тут ішлося про принципові питання, і він не відступиться од свого, хоч якою неприємною була б їхня розмова. Коли вони лишилися знову самі, він сказав:

— Як історикові оцінити історичні процеси, якщо не визначена його точка зору, чи, як ви кажете, вона не абсолютна й не радикальна?

— Просто так. Історик не повинен оцінювати. Він повинен… Але навіщо нам відхилятися од теми? Мене підганяє час, я вже вам про це писав. Отож ви хотіли мені розповісти, звідки у вас оці дані про долю О'Дейвена…

Гайнц Майнк ковтнув слину. Його заполонило почуття розчарування, невдоволення, бо наткнувся на різкий опір. Мейволд розчарував його, це безперечно. Крім щирої привітності й здатності вести пустопорожні розмови, типові для дрібного обивателя, він нічого не мав за душею. Скидалося на те, що це просто обмежена людина.

Відтак Майнк вимушений був докласти немало зусиль, аби повернути розмову в бажане русло.

— Багато людей, які боролися в Іспанії й нині живуть у нашій республіці, знали О'Дейвена. Деякі чули тільки прізвище, а дехто знав його й особисто. Звістка про те, що він загинув у боях за Брунете, сколихнула всіх. Звичайно, не зразу, бо дехто, кого я розпитував, дізнався про його смерть лише через кілька місяців. Але суперечностей не виникало. Усе сходилось. Навіть більше, товариші, які працювали у штабах чи управліннях, підтвердили мені день та місце його смерті. Їхні свідчення зі мною… якщо бажаєте прочитати…

Він занурив руку в портфель, аби пред'явити решту документів. Ірландець замахав руками:

— Я не хочу вас перевіряти, любий колего. Певен, що ви попрацювали сумлінно. Що мене бентежить, то це лише…

— Що лише?

Після паузи, яку ірландець зробив, вимовивши це слово, пін набрав повні груди повітря й так сидів не озиваючись. На кілька секунд пауза зависла між ними. Виникло враження якоїсь неприємної, майже штучної напруженості.

— Так, так, слухаю вас, — порушив мовчанку Майнк. — Що вас бентежить? — Він глянув на червонощоке обличчя, н ке наближалося до нього і вже торкалось його своїм диханням.

— Я хочу сформулювати це інакше. Німецька Демократична Республіка — все-таки порівняно маленька країна. Наукові сили, безперечно, у вас нечисленні і, наскільки и знаю, використовуються на головних напрямках роботи. Чому ж, запитую я себе знову і знову, Стюарт Джеймс О'Дейвен стоїть у центрі ваших зацікавлень? Чому ваш інститут чи взагалі ваша держава витрачає такі великі кошти, щоб дослідити долю цієї одної людини? Іноземця. Я гадаю… Звичайно, мене це аж ніяк не обходить, а тільки ж… Хіба для досліджень ученого такого масштабу, як ви, це справді важливий об'єкт?

Запитання було поставлено руба. З виразу обличчя ірландця було видно, що йому прикро, ніби йому шкода Майика. Він відкинувся у кріслі й сплів руки.

— Я не розумію вашого запитання, містере Мейволд. Ми ж докладно писали один одному про наші наміри. Ви працюєте над книжкою про ірландських громадян під час другої світової війни. Тут ви й наткнулися на Стюарта Джеймса О'Дейвена. Я керую дослідницькою групою, яка піймається боротьбою Інтернаціональних бригад у Іспанії. Ми теж наткнулися на Стюарта Джеймса О'Дейвена. Ваш і наш погляд на життя і смерть цієї людини не збігаються. Чи ж не можна на цій підставі сказати, що нашу наукову суперечку слід привести до однозначного висновку?

— Гаразд, гаразд, я з цим згоден. У такому ж дусі працюю і я. Однак натужуся тут я сам-один, це, так би мовити, моя особиста справа. Успіх чи невдача — теж тільки моє особисте діло. У вас — навпаки… Крім того, О'Дейвен був ірландець, і я — ірландець. Тож мною керують зовсім інші мотиви.

— Саме в цьому й полягає ваша помилка! Ми не знаємо такого національного розмежування!

Гайнц Майнк відчув, як змінився його голос, став твердіший, грубіший.

Здавалося, що й ірландець це помітив.

— Зрозумійте правильно мою зацікавленість, шановний колего. Правда, для цього вам треба уявити себе в моєму становищі. Ви знайшли найкоротший шлях для закінчення твору, у якому ви зацікавлені не лише з професійної точки зору, і раптом звідкись випливає думка, яка зводить нанівець усе написане вами. Хіба в такій ситуації не виправдана маленька частка скептицизму? Чи не напрошується також питання, чому, власне, партнер, а краще сказати — противник, такий заангажований? Я просто не можу повірити, що вами керує лише професійне честолюбство… Гадаю, вас цікавить не лише з'ясування обставин життя й загибелі певного об'єкта дослідження. Інакше думати я не можу, надто високо я вас ціную, пане Майнк.

— Хочу вам сказати ось що: дослідження долі людини ніколи не було для мене лише «об'єктом» моєї роботи. Та я, погоджуюсь, що в даному разі справді є ще й інші обставини… Ні, вам не варто так насторожено вслухатися в мої слова, я кажу вам те, що абсолютно нормальне, нормальне принаймні у нашій суспільній формації. Боротьба добровольців в Іспанії рівно тридцять років тому, їхня готовність на самопожертву, їхня мужність, завжди служитимуть для нас прикладом, взірцем. Вони для нас — герої. Ми намагаємось проникнути у світ думок цих людей, у світ їхніх почуттів, щоб зрозуміти їх повністю, повчитися в них. Я вже наголошував на цьому, коли казав, що Іспанія для нашого народу стала певним поняттям — поняттям солідарності й класової свідомості. Національність тут відіграє цілковито другорядну роль. І чим ретельніше ми займатимемося цими борцями Інтернаціональних бригад, — О'Дейвеном, приміром, я займався грунтовно, — тим ближчими вони будуть для нас. Не знаю, чи ви розумієте, що маю я на увазі. Хоча О'Дейвена я ніколи не бачив навіть на фотографії, не маю жодного йаго листа, нічогісінько не маю, — однак він мені ближчий, ніж…

— Скажімо, ближчий, ніж я, з ким ви вже обмінялися добрим десятком листів. Я вас розумію. Звичайно, я вас розумію. І поважаю вас, безперечно. І це не просто фраза. Ви такий, яким я й хотів вас бачити. Але, будь ласка, зрозумійте й мене. Зрештою, не зайве знати, перед ким капітулюєш.

— Капітулюєш? Ви хочете сказати…

Мейволд зловтішно і самовдоволено засміявся. Втім, засміявся — це неточно. Сміялися рот, підборіддя, щоки, очі ж не сміялися, вони залишалися тупими й байдужими.

— Ви б побачили своє обличчя, пане Майнк. Я й сам видаюсь собі… ісусиком-ангелочком, який роздає дітям різдвяні подарунки. Але ні, це вже було б перебільшенням. Скажемо так: я звільняю дорогу кращому.

— Ви відмовляєтесь від своєї версії?

— Так, відмовляюсь…

— Але як же це?.. Гадаю, ваші листи… Та й у книжці…

— Я виправлю написане. Я йшов неправильним шляхом. Чому ж не зізнатися в цьому? Слід, по якому я йшов, веде її порожнечу. Людина, яка під прізвищем О'Дейвена в сорок четвертому році перебувала в Берліні, а я мав досить доказів цього, була навіть не ірландцем, а чистокровним британцем. І тому вона мене геть не цікавить.

— Отже… Я… Звичайно, я радий, проте…

Гайнц Майнк міг тепер бути цілком задоволений. Та його охопили прикрі почуття. Обличчя його не засяяло, воно виражало недовір'я, відчувалось, що він пригнічений.

— Ви доклали стільки зусиль… Були такі певні… Мені навіть ніяково… Я знаю, це, безперечно, нерозумно з мого боку, але…

— Мабуть, нерозумно. Та це не можна назвати й науковим конфузом, що звалився на мою голову. Бачите, в моїй книжці багато героїв, цілий список відважних чоловіків і жінок мого народу. Тож мені доведеться викреслити одного не тому, що він не був героєм, а тому, що його героїзм не має нічого спільного з моєю книгою. Я не пишу про Іспанію. Моя тема — друга світова війна. Отже, любий мій берлінський колего, я бажаю вам успіху. Моя глибока шана вам за те, що ви, незважаючи на мої репліки, не дали себе збити з правильного шляху. Ви на правильній дорозі. Опублікуйте наші статті, зведіть О'Дейвену та іншим борцям Інтернаціональних бригад гідний пам'ятник. За це, гадаю, нам парто випити віскі, якщо хочете, і цокнутися.

Гайнц Майнк і хотів і не хотів. Кілька разів трусонув пін головою, все ще не вірячи у власний успіх. Зрештою він погодився, випив, не заперечував і проти другої чарки.

Ірландець поглянув на годинник Зробив це виразно й демонстративно, і Гайнц Майнк підвівся.

— А коли наші праці будуть опубліковані, ми вишлемо один одному по примірнику, чи не так, пане Мейволд?

— Безперечно. Зрештою, поки вийде моя книжка, мине чимало часу.

— Розумію. Доведеться багато переробляти.

— Не тільки. Я запланував кілька виступів у США, незабаром вирушу в подорож. Дуже добра нагода для мене.

— Вітаю вас.

— Дякую. Так, я справді радий цій поїздці. Можливо, потім зміню й своє місце проживання. Переселюсь куди-небудь у село. Негайно ж перешлю вам свою нову адресу. А поки що всього-всього вам найкращого! Бажаю успіху на симпозіумі у Мюнхені і щасливого повернення додому!