І мертві залишають тіні

11

Найвизначніше місце Дубліна, столиці Ірландії, — велетенський парк «Фенікс», який розкинувся на кілька кілометрів північніше Рояль-каналу. На околиці парку стоїть, напівзаховавшись за маленький пагорбок на Конінгем-Роуд, майже казковий замок. Споруда, оздоблена зубцями й високими баштами, могла бути куплена десь у Шотландії й привезена сюди, так вона не пасувала до тутешнього краєвиду без стрімких скель та хвиль, які б'ються об ці скелі.

У замку, що був, власне, музеєм і утримувався коштом міста, професор Мейволд наймав один поверх. Не для власних потреб, для цього йому вистачило б і двох кімнат. Тут він розмістив свій маленький штаб співробітників: доктора Пірсона, свого асистента, міс Дрейтон, секретарку, та старого Кліффа, який відав архівом і виконував обов'язки кур'єра.

Замок знаходився в парку, в якому були альтанки, ставочки з лебедями та обсаджені живоплотом доріжки. Він був не дуже доглянутий, а в цей, незважаючи на бурю, чудовий, як на кінець жовтня, день здавався зовсім непривабливим. Вітер розгойдував гілля дерев, розхитував обеліски й напівзруйновані статуї, ламав останні, зів'ялі вже квіти. Хоч повітря було ще тепле, над землею витав подих зими.

Мейволд сидів за письмовим столом. Вікна з багатьма шибочками пропускали мало світла. Він увімкнув лампи, хоч була рання післяобідня пора, потім яскраву люстру, світильник у бронзовій оправі біля себе і навіть торшер між канапою та кріслом.

Він любив світло і турбувався про те, щоб жоден куточок кімнати не лишався в темряві. Він не переймався тим, що яскраве освітлення робило його ще непоказнішим, маленьким, якимсь мініатюрним. Ставали помітніші зморшки на його обличчі, біле волосся, недбало зачесане назад, зовсім знебарвлювалось. З вигляду йому можна було дати всі вісімдесят, хоча щойно виповнився сьомий десяток.

Бадьорий підстаркуватий чоловік, казали звично, зі свіжим обличчям, переважно у доброму гуморі, дотепний, життєрадісний та привітний. Для нього не існувало проблем, які не можна було б вирішити. Крок за кроком ішов він до своєї мети, без одержимості, але й без меланхолії. З відвертим характером, однак стриманий у всьому, — так змалювала його міс Дрейтон, яка писала під його диктовку і по-материнському піклувалася про нього, наскільки він це дозволяв.

Вона знала й поважала його девіз — єдина прикраса, що висіла на стіні. Професор вимовляв його рідко, але раз по раз пробігав очима, наче його хвилював не зміст речення, а тільки літери. «The readiness is all». Саме цей афоризм із «Гамлета» він вибрав собі й зробив своїм власним: «Бути напоготові — це все».

Він став його життєвим кредо. Ніщо не могло вибити професора з колії. Ні невдача, ні успіх. Те й те однаково впливало на нього: давало заряд для продовження досліджень, для вирішення нових завдань.

Його остання праця про долю ірландських громадян у другій світовій війні була завершена. Навіть розділ про Стюарта Джеймса О'Дейвена. Професор Майнк із Берліна дав йому, добрий імпульс, і Мейволд присвятив О'Дейвену особливо багато уваги. І ось результат: суперечку вирішено. Вирішено на його, Мейволда, користь, це безперечно.

Книжка викличе схвалення або протест, одне слово, збудить громадську думку. Він до всього підготувався. І не писав нічого, чого не можна доказати, не залишив між рядками жодного місця для того, в чому не був переконаний. Так працював він завжди, інакше просто не міг.

Однак його доймало якесь відчуття невдоволення. І причиною того невдоволення була книжка, бо з поля зору автора випали деякі епізоди. Це були білі плями, які зменшували задоволення від виконаної роботи. Перш за все прогалини в історії життя Стюарта Джеймса О'Дейвена.

Ну гаразд, уже вкотре шукав собі виправдання Мейволд, ну гаразд, я ж не пишу біографій. Моя тема обмежена, а між цими межами нема істинних упущень. Та це мало розраджувало.

Він узяв у руки рукопис і знайшов потрібний розділ. «Стюарт Джеймс О'Дейвен жив безкорисливими ідеями, — так розпочав він свою оповідь. — Він був людиною, яка страждала від соціальної несправедливості у світі й готовий був відстоювати свої переконання. Коли в 1939 році почалася друга світова війна, а через рік фашистські війська стояли біля Ла-Маншу, О'Дейвен обрав таку форму боротьби за Ірландію, яка багатьом його землякам могла видатись незбагненною. Однак саме вона свідчить про далекоглядність цього борця, про глибину його політичних переконань і глибокий гуманізм, про те, що він не втішався на кшталт деяких наших патріотів поразкою, що нависла над їхнім «смертельним ворогом», не дотримувався сліпого гасла: «Вороги Англії — друзі Ірландії». Стюарт Джеймс О'Дейвен розпізнав у нацистській Німеччині найлютішого ворога нашого народу й усіх інших народів. Йому вдалося проникнути на центральний командний пункт фашистів, забезпечити себе довір'ям, звідти зробити значний вклад у створення всесвітньої антигітлерівської коаліції. Як це відбувалося, покажуть наступні сторінки».

Саме так він і написав. «Йому вдалося проникнути». Більш нічого. І жодного пояснення як, жодних вказівок на контакти, що, безперечно, існували і мусили встановитись за надзвичайно складних умов. Чи сприймуть це належним чином читачі? Чи заповнять прогалини у книжці своєю власною фантазією, чи просто наголошуватимуть, що в науковій праці не було місця для другорядних речей?

Другорядні речі? Безглузді слова. Неправильні, принизливі. Хіба за ними не стоять у всій повноті трагедії й страждання, хіба не відчувається в них величі, а може, и легкодухості, яка могла заволодіти тоді цією людиною?

Професор Мейволд підвівся. Задумано й заклопотано пройшов по своїх робочих кімнатах, байдужим поглядом ковзнув по книжках у шафах, а потім довго й пильно дивився у парк за вікном.

Мейволд хотів ліквідувати ці прогалини, наповнити їх життям. І прагнув це зробити всім своїм єством. Не лише заради читачів або заради свого наукового престижу. З ним сталося те, що і з професором Майнком, який одного разу написав, що долю О'Дейвена він переживає усім серцем. Однак Майнк помилився і, мабуть, позбувся радості, а він, Мейволд, залишився сам.

Він шукав і інших спільників. Наприклад, Кернея. Колишнього посла Ірландії в Іспанії. Спочатку у «червоному» Мадріді, а згодом у фашистському.

Що ж той знав про О'Дейвена? Що знав Вільям Варнок, повірений у справах Ірландії під час війни у Берліні? Про що свідчили документи? Чому його, Мейволда, більш не допускають до них?

Уже кілька тижнів скрізь на його шляху виникали бар'єри. М'які, пружні бар'єри, які не можна було подолати, їх не можна було навіть визначити. Все частіше йому відмовляли, зволікали навіть у другорядних справах, тисячу разів вибачались. Незмінно ввічливо, незмінно з повагою. Здавалось, ніби він боровся з медузою. Чим міцніше він її стискував, тим менше залишалося в руці. Професор відчував, що його просто водять за ніс.

Чому? Мейволд знову сів. Обома руками підпер голову й заплющив очі. В будинку тихо. Ніхто йому не заважав. Лише міс Дрейтон принесла кореспонденцію-на підпис, але це не бралося до уваги. Мейволд дав волю своїм думкам.

i оте неприємне «чому» поступово розвіялось. Він думав про досягнуте й про те, що чекало свого вирішення, — про нові завдання.

Мейволд узяв із шухляди лист до професора Майнка. Написати він його написав, але не відіслав, і число на ньому вже давнє.

«Один американський журналіст, — писав він, — у 1941 році зустрічався з О'Дейвеном у Берліні, кілька разів розмовляв з ним. Значення зустрічі для дальшої долі О'Дейвена я докладно описую в своїй праці. Цей журналіст, наскільки я знаю, поки що єдиний свідок того, що О'Дейвен у Берліні і дублінський О'Дейвен тридцятих років — одна й та сама особа. Отже, я сподіваюсь, це питання з'ясоване остаточно».

Справді, американець був переконаний, що це одна й та сама людина, інакше він нізащо не брав би участі у здійсненні його небезпечних планів. Але чи це об'єктивний доказ, що О'Дейвен в Іспанії й О'Дейвен у Берліні справді одна й та сама людина? Таки навряд.

Але не лише цей сумнів був причиною постійних вагань Мейволда. Лист до берлінського колеги знову зробив би життєвий шлях О'Дейвена предметом наукових досліджень і, звичайно, призвів би до ще інтенсивнішого обміну думками. А це його лякало. Книжка закінчена, і що ж — тепер знову розпочинати суперечку з Майнком?

А ще ж оте неприємне відчуття від невизначеного «Йому вдалося проникнути…» А хіба не можна було б разом із Майнком спільними зусиллями з'ясувати ці темні місця?

Професор Мейволд не дійшов ніякого висновку. Всю вину він звалив на Майнка, поведінка якого у Мюнхені дуже його розчарувала й зробила таким чином неповноцінним союзником.

Шкода, сказав він сам собі, відкладаючи листа. Він не порвав його, а зберіг, не знаючи навіть, навіщо. Потім узяв інші документи, заглибився в них і до нього поступово повернувся його звичний спокій.

За півтори години до закінчення робочого дня з точністю до хвилини з'явився містер Пірсон, його асистент. Щоденно о цій порі вони проводили своєрідну нараду, іноді стрічались лише для того, щоб професор дав йому якесь розпорядження, бо Пірсон дуже рідко був готовий чи спроможний вести важливий діалог.

Та Мейволд все одно цінував свого асистента. Він знав його як старанного, енергійного й працьовитого фахівця з багатими знаннями і вмінням застосувати їх. Дуже честолюбний учений, іноді фанатичний, непримиренний, і саме тому з ним дуже важко було спілкуватися. Тільки не Мейволду. До нього він інколи відчував просто-таки антипатію. Антипатію через його надзвичайну послужливість, таку собі автоматично-методичну послужливість. Усе в ньому здавалося пуританським, обмеженим і доктринерським.

Пірсону років сорок п'ять, статура велетня, кремезний і здоровий, як віл. Він зупинився в дверях і дивився на Мейволда згори вниз тупими, порожніми очима.

— Погані вісті, сер!

— Сідайте, Лірсон. За останній час ми маємо чимало поганих новин. А що цього разу?

— Дзвонили з мюнхенського видавництва. Ваша книжка німецькою мовою не може вийти нинішнього року.

— А чому?

— Технічні труднощі. Докладніше написано в листі, який уже в дорозі.

— Але ж згідно з угодою…

— Звичайно, сер. Вони й посилаються на угоду, обіцяють навіть заплатити більший аванс.

— Мені не потрібен аванс! Мені потрібна книжка! Що сталося з Мейволдом? Він крикнув на свого асистента, а потім люто грюкнув по столу. Він глянув на гасло на стіні, але це його не заспокоїло. «The readiness is all». «А в який, власне, спосіб? — подумки спитав він сам себе. — Гамлет розгледів змову, в яку його втягли, отож йому легко було бути напоготові. Але ж я нічого не побачив! Я лиш відчуваю, що в тисячі різних установ у хід пущено речі, які всі без винятку скеровані на одне: на мою книжку!»

І ця думка поставила усі крапки над «і». Його підганяла не просто впертість чи непродумане бажання пробити лобом стіну. Вирішальну роль зіграли тут навіть не його чисте сумління чи відраза до всяких інтриг. У Вільяма Мейволда прокинулась цікавість, та велика наукова цікавість, яка підганяла його вперед протягом усього життя. Безпомилковим інстинктом дослідника він відчув, що перед ним відкривається нове поле діяльності.

Стара мудрість учить, що в сьогоднішньому дні є паростки вчорашнього дня. Те, що відбувалося останнім часом з ним і довкола нього, могло пояснити оте «тоді» і саме це хвилювало Мейволда. Дослідити минуле, щоб зрозуміти сучасність, так він завжди розумів свій фах.

Майже байдуже, без будь-якого пафосу, однак рішуче він сказав:

— Я все почну спочатку.

— О-о, це дуже прикро.

— Ви ж зовсім не знаєте, з чого й чому я хочу почати спочатку.

— Так чи інакше, це прикро, сер.

«Іноді він поводиться, як швейцар», — подумав Мейволд, а вголос сказав:

— Справу з О'Дейвеном я не вважаю вирішеною. Хоч у моїй книжці цей розділ і залишиться, я все одно продовжуватиму пошуки.

— Цьому рішенню можна лиш дивуватися. Особливо знаючи, як ви інтенсивно працювали з матеріалом. Але, коли можна висловити свою думку, сер, то я взагалі не бачу змоги підступитися до нового матеріалу.

— А ми спробуємо. Зрештою, це наша професія. Крім того, ми можемо звернутися до Майнка. Він, так би мовити, сидить біля першоджерел.

— До професора Майнка не добратись. Крім того, у Мюнхені він мене запевнив, що не хоче більше займатися цією справою. Або не може. Я ж вам казав. Він запланував здійснити подорож з циклом лекцій по Радянському Союзу, включаючи й його азіатську частину. Після цього, мабуть, залишить кафедру й виїде з Берліна. Взагалі, зараз абсолютно недоцільно звертатися до Майнка.

— Тоді — в його інститут. Я не можу собі уявити, що він не залишив після себе наступника. Втім, усе це так чи інак видається дуже дивним, я вже вам казав. Ви йому передали, що я не зміг прибути до Мюнхена лише через цей гидкий грип? Може, він сприйняв мою неявку як образу?

— Зовсім ні, пане професор. Я ж був готовий до дискусії з ним у справі О'Дейвена. Та він не виявив анінайменшої зацікавленості. Він дуже поспішав і…

— Це так не узгоджується з його листами. Він завжди здавався мені сміливцем. Фанатичним шукачем правди.

— Одне діло бути, а друге — здаватись, сер! У Мюнхені він не справляв такого враження. Поводився дуже невпевнено, сковано і зовсім не войовниче.

— Усе-таки я хочу поновити зв'язок з його інститутом. Надто багато поставлено на карту.

— Це, звичайно, виключно ваша справа, але я хотів би застерегти, що органи влади, мабуть, не рекомендували професорові Майнку підтримувати контакти з нами. Повторна спроба встановити такий зв'язок з нашого боку могла б завдати йому неприємностей.

— Отже, ви мені не радите цього робити, Пірсон?

— Не категорично. Доручіть мені вести вашу кореспонденцію. У фаховому світі ваше ім'я користується надто великим авторитетом, аби дати вплутати його в речі, котрі хтозна-як можуть закінчитися.

Мейволд відмахнувся. Останнім часом Пірсон пропонував подібне часто. Хоча говорилося це, мабуть, з добрими намірами, однак Мейволд не відчував за це вдячності. Ті пропозиції заважали йому, здавались нав'язливими. Не хотілось ображати людину, але одного разу у Мейволда з'явилось різке бажання поставити все на своє місце. Але він все одно стримався і лише сказав: «Це дуже люб'язно з вашого боку, Пірсон, однак з рішенням ми почекаємо».

Потім вони завели мову про щось інше, але містер Пірсон відчував себе наче не в своїй тарілці. Незабаром він попрощався, і Мейволд почув, як асистент поспіхом вийшов з будинку.

Професор чекав міс Дрейтон. Як правило, о шістнадцятій вона приносила чай, який вони пили разом. Іноді до них навідувався старий Кліфф. Чаювання тривало з півгодини, пристрасних розмов майже не вели, цей проміжок часу минав переважно в мовчанці.

І коли з коридору долинули дріботливі кроки міс Дрейтон, Мейволд одразу встав і попрямував до круглого столу, де вони часто сиділи разом. Але міс Дрейтон без таці зупинилася в дверях і, здається, була трохи розгублена.

— Містер Керней, сер, — вимовила вона одним подяці їм. — Колишній посол.

— З якої речі? Тут? Та що ж ви, запрошуйте, запрошуйте джентльмена сюди.

Несподіванка? Ні, сенсація! Мейволд перестав щось розуміти.

Керней був такий самий, яким професор бачив його востаннє: статечний, високий на зріст, трохи сутулий, з ріденьким русявим волоссям, з розчервонілим обличчям і великим, мов картоплина, носом.

Він довго працював ірландським послом в Іспанії, зараз на пенсії. Мейволд вважав його загалом ненадійною людиною, якій бракувало передовсім того, що було характерно йому, Мейволду: врівноваженості й самозречення. Керней, гадав професор, схильний до надмірностей у доброму й злому, і на шкалі його почуттів було два полюси: найтонша чуттєвість і грубість, навіть брутальність.

Вони привіталися згідно з ритуалом. Гість і господар обмінялися люб'язностями й заговорили про погоду. Роберт Керней похвалив чудовий краєвид, а також кімнату, обставлену зі смаком і, як він підкреслив, раціонально.

Потім спитав:

— Вас не дивує, що я вас відвідав?

Мейволд недвозначно сказав, що так.

— Перш за все тому, що всі мої прохання дати мені відомості досі натиралися на вперту відмову.

— Для цього були причини.

— А їх більше не існує?

— Ні.

— Я радий. Я надзвичайно радий, містере Керней, і вдовольнюся тим, що навіть не запитуватиму, що то за причини. Головне, що ви прийшли. Отже, ви хочете мені розповісти дещо про Стюарта Джеймса О'Дейвена?

— Точніше сказати так: я постараюсь відповісти на ваші аапитання. Якщо це, ясна річ, задовольнить вас… Той О'Дейвен, про якого ви згадуєте у своїй книжці, то не мій О'Дейвен.

— Як вас зрозуміти?

— Так, як я сказав, шановний професоре. Вам, можливо, буде боляче, або ви здивуєтесь, але… Мені справді прикро. Та ви вже мусите сприймати факти такими, які вони є. Я хочу застерегти вас від наукового сорому. Або, якщо «сором» — надто різко, то від помилки, яка зрештою — я цього ні в якому разі не приховую — могла б мати важкі наслідки. І тому, власне, я й прийшов.

— Мій О'Дейвен — не ваш О'Дейвен? Що це має означати? Ви що, хочете стверджувати, що в сороковому році ви не розмовляли з офіцером СС у Франції про того самого О'Дейвена, який пізніше працював у Берліні й про якого я писав у своїй книжці?

Керней засміявся. Це був дипломатичний сміх, який, власне, ні про що не свідчив.

— Одразу видно, що ви, вчений, звикли розсікати, наче ножем. Так чи ні. Але так у житті не буває. І так просто я не можу відповісти й на ваше запитання. Бачите, я тривалий час був в Іспанії. Може, аж надто довго, бо вже майже став іспанцем, принаймні душею. Існує давнє андалузьке прислів'я: «Для корабля, що зазнає катастрофи, всякий вітер ворожий». У нашому випадку це означає, що публікація вашої книжки може викликати вітер, схожий на бурю. Гадаю, ми розуміємо один одного. Ні? Тоді я сформулюю трохи інакше. Стюарт Джеймс О'Дейвен, про якого я тоді клопотався, — мертвий. Його розстріляли. Ірландський уряд, щоб врятувати його, свого часу зробив кроки, які не завжди відповідали дипломатичним тонкощам. І якщо зараз, через двадцять сім років, ви, досліджуючи життя людини, назвете її Стюарт Джеймс О'Дейвен і стверджуватимете, що він ірландець, хоча насправді він і не той і не другий, то, розумієте, цей вітер може перетворитись на ураган.

Мейволд не розумів нічого, хоча ніколи не вважався тугодумом і докладав зусиль, аби побачити тут зв'язок. Але все, що йому спадало зараз на думку, здавалося абсурдним і заплутаним, і всякі подальші роздуми — то лиш марна трата часу й сили. Тому він і не думав.

— Я вас справді не розумію, містере Керней. Але постараюся збагнути в ході нашої розмови. — І подумав: «Ця людина каже мені надто багато, але тон розмові повинен задавати я». — Давайте розглянемо це поступово. Почнімо з самого початку. Хоч як це дивно, але, здається, ви обізнані з моїм рукописом. Можу я дозволити собі спитати: звідки?

— Я його, звичайно, не читав. Але приблизно знаю, що ви написали про О'Дейвена.

— Звідки?

— Я вас прошу! Про це відомо у зацікавлених колах.

— Які кола ви маєте на увазі?

— Осіб, яких із певних міркувань цікавить минувшина. Наприклад, історики або колишні політики. Але хіба це так важливо? Вас набагато більше мусило б…

— Я вже сказав: усе по порядку. Бо, власне, не люблю, йоли хтось порпається в моєму письмовому столі. А саме в останній час… Крім моїх співробітників та видавництв у Дубліні і в Мюнхені, мого рукопису не знає ніхто. І я нікому не доручав вести про нього мову. Отже, звідки ви знаєте характер моїх досліджень?

Мейволд говорив різко, але не поспішав. Зараз він стиснув губи, наче сказав усе, що треба було сказати. Погляд його став твердий.

А Керней? Він, здається, був невдоволений чи навіть ображений. Але це враження дуже швидко розвіялось. На обличчі вималювався вираз зверхності. Та ще самовдоволення. Сидів він цілком спокійно й змовницьки усміхався, для чого, власне, не було ніяких підстав.

— Ви мені подобаєтесь, містере Мейволд. І це полегшує мою справу. Я й уявляв собі вас саме таким. Але ви безпідставно запідозрюєте якісь махінації. Містер Бріт, ваш видавець у Дубліні, запитав мене, чи не написав би я передмову до вашої книжки. І тоді…

— Яку передмову?

— Для вас це, мабуть, мало бути несподіванкою. Але ж ви бачите, я не вмію нічого приховувати. Одне слово, ваша книжка повинна вийти з моєю передмовою, звичайно, схвальною передмовою, яка чітко підкреслить ваші наукові заслуги.

Мейволд підскочив. Це було радше смішно, аніж погрозливо, оте, як він підхопився з великого шкіряного крісла, став не більший, а ще миршавіший і непоказніший.

Від обурення він аж затремтів, перестав логічно мислити, втратив самовладання, позбувся навіть отих кілька гранів дипломатії, які подарувала йому доля. Але серйозне, як і досі, проте надзвичайно вдоволене обличчя його відвідувача вплинуло на нього трохи заспокійливо.

Він сів знову.

— Моє обурення стосується не вас. Вибачте, будь ласка. Я поговорю з Брітом. Так не можна! А ви, ви погодились?

— Вельмишановний професоре! — Керней вимовив ці слова на трохи вищій ноті й зараз докірливо посміхався — так посміхається учитель до свого улюбленого учня, котрий напитав його явно щось безглузде. — Я весь час намагаюся нам пояснити, що книжка у її нинішньому вигляді взагалі не може вийти в світ. Чи з передмовою, чи без неї. Розділ про Стюарта Джеймса О'Дейвена необхідно змінити. Для вашої ж таки користі. Однак тепер, коли пересвідчились, що у вашому творі е серйозна помилка, то могли б і не прикидатися, ніби нічого не знаєте.

Мейволд болісно зітхнув.

— Поки що я насправді нічого не знаю, — сказав він, але це прозвучало досить невпевнено. Він був надзвичайно схвильований. Підвівся знову, вже повільно і з відчуттям власної гідності, хоча це далося йому не легко, пройшов повз Кернея до вікна, відчинив його й вдихнув на повні груди чистого, свіжого повітря.

Відчував, що в нього нічого не виходить. Взагалі він почував себе в цій розмові досить кепсько. Його партнер був дипломатично вишколений, а він, Мейволд, цілком безпорадний у таких справах. Але хіба річ тільки у цьому?

Він зачинив вікно й повернувся назад.

— Ви вирішили відповісти на мої запитання. Що ж, гаразд. Моє перше запитання: чи стосувалась ваша розмова з офіцером СС у сороковому році того самого Стюарта Джеймса О'Дейвена, який згодом працював у Берліні на фашистській радіостанції? Правда, що той офіцер передав вам вітання од О'Дейвена?

— Правда.

— Ви знали О'Дейвена особисто?

— Звичайно.

— Ще з Ірландії?

— Так.

— Ви зберігали тоді його особисті речі, які він хотів одержати назад. Як вони потрапили до вас?

— їх мені вручили іспанські органи влади. О'Дейвен був громадянином Ірландії, а я — ірландський посол у Мадріді. Цілком нормально.

— Нормально лише при умові, якби О'Дейвен перебував в Іспанії.

— Саме так воно й було.

— Коли? Коли ж О'Дейвен був в Іспанії?

— Точних дат я вам не можу назвати. У всякому разі під час війни між урядом Народного фронту і Франко. Я тоді, як ви знаєте, був акредитований у Мадріді. Тобто в республіканській Іспанії, з Франко наш уряд ще не мав тоді офіційних контактів. Одного разу, здається, в тридцять восьмому році, мені показали гребінець. На ньому було вигравійовано: «Save O'Daven!» Тобто «Врятуйте О'Дейвена!» Ми встановили, що цей гребінець таємно передали з в'язниці, яка була на території, захопленій Франко. Ми з'ясували також, що О'Дейвен — це ірландський журналіст і політик Стюарт Джеймс О'Дейвен з Дубліна. Але оскільки його Арештували за політичну чи військову діяльність, то руки н нас практично були зв'язані. Ірландія, як і більшість інших держав, зобов'язалась не втручатися у внутрішні справи Іспанії. Я знаю, що Гітлер і Муссоліні не дотримувались цих угод, але наш уряд не мав права чинити так само віроломно.

— Скажіть, містер Керней, звідки ви дізналися, що О'Дейвена арештували за політичну чи військову діяльність?

— З характеру в'язниці, звідки таємно передали гребінець. Це була військова в'язниця. Власне, колишній монастир, — пояснив Роберт Керней. — Келії на двадцять квадратних футів. Підлога вимурувана з цегли, стіни — з важкого сірого каменю, вгорі, аж під склепінчастою стелею, прорізано двоє маленьких вікон з гратами. Під стіною дерев'яний поміст — щось ніби на зразок ораторської трибуни. О'Дейвен використовував його як ліжко й сидів на ньому.

— Виходить, О'Дейвен боровся проти фашистів, звісна річ, у лавах Інтернаціональних бригад, і потрапив у полон. Здогадувались ви тоді про таке?

— Спочатку я вважав, що це неможливо, бо ж Франко дав наказ розстрілювати всіх полонених бійців Інтернаціональних бригад.

Спершу О'Дейвена мали намір обміняти на котрогось із полонених франкістських офіцерів. Тому й не розстріляли. Чому його пізніше пощадили, коли закінчилась війна в Іспанії, цього посол не знав.

Може, про нього просто забули, а винен у цьому був звичайний бюрократизм. У всякому разі О'Дейвена завжди тримали в одиночці, і він не мав ніяких контактів з іншими в'язнями.

— Його, як уже було сказано, не розстріляли зразу, і це викликало певні сумніви. Але згодом ми знали точно: О'Дейвен був офіцером П'ятнадцятої Інтернаціональної бригади, у тридцять сьомому році, важко поранений у битві за Брунете, потрапив у полон і кілька років провів у в'язниці.

— А це, очевидно, не хвилювало ваш уряд.

— Ви помиляєтесь: нас це дуже хвилювало. Зрештою втрутився навіть сам де Валера, хоч Франко тоді, мабуть, ще не існував для нашого уряду. Він послав йому конфіденціальну телеграму як католик католикові, апелюючи до релігійних почуттів.

— Добився де Валера успіху?

— Відповіді на телеграму не було, однак це ще нічого не свідчить про реакцію, яку вона викликала.

Несподівано О'Дейвен одержав у в'язниці певні пільги. Його виводили на прогулянку у двір двічі на день. Два рази по чверть години. Вранці звичне ходіння по колу, після обіду йому дозволялося виконувати різні вправи. Крім того, щоденно його параша випорожнювалась, її дезинфіковували вапном і карболовою кислотою. Поліпшилось і харчування. Та найголовніше — йому не треба було постійно мовчати: в'язневі дозволили вголос розмовляти — звичайно, з самим собою — і співати. Співав він тоді багато, як сам пізніше розповідав. Кому О'Дейвен мав дякувати за ці пільги, Корней точно не знав. Не знав також, коли вони вступили в силу. Вони не втратили своєї чинності до кінця, причому десь за два місяці перед втечею ще раз було поліпшено харчування, цього разу навіть значно.

— Отже, де Валера послав Франко телеграму. Що сталося далі, містере Керней?

— Тривалий час зовсім нічого. Тобто нічого щодо О'Дейвена. Що ж нам було робити? Становище перемінилося лиш тоді, коли закінчилась війна в Іспанії і ми офіційно визнали Франко. Тепер можна було вести переговори легально, і хтозна, що було б, якби…

— Якби що, містер Керней?

— Якби О'Дейвен перечекав розвиток подій, якби не діяв на власний страх і ризик, довірившись псевдодрузям. Я твердо переконаний, що ми б його витягли звідти живим.

О'Дейвен був зовсім непідготовлений, коли знайшов у камері таємну записку. Там було написано, що наступної ночі він повинен не спати. Та ніч видалась темною, хоч в око стрель. Крізь маленьке віконечко в камеру заглядала зірка. Увесь час лише одна. Він дивився на неї, аж поки почало миготіти перед очима. О'Дейвен не знав, чому він повинен не спати, і передумав усе можливе. Йому здалося, що вже минула північ, коли у дверях камери скреготнув і кілька разів крутнувся ключ. І знову тихо.

Через кілька хвилин він навпомацки добрався до дверей, обережно натиснув ручку вниз. Двері відчинились. У коридорі, ледь-ледь освітленому тьмяною лампою, не було нікого. О'Дейвен не наважувався вийти. Він боявся пастки. «Ви повинні мене зрозуміти, містер Керней, — пояснював він пізніше послові. — Я боявся бути розстріляний при спробі до втечі. Я знав, що таке бувало. Але тоді я почув…»

— Кому довірився О'Дейвен? І чому ви вважаєте, що псевдодрузям?

— Іспанським комуністам, містере Мейволд! О'Дейвен почув голос. «Сатагасіа!», а потім «товаришу!» За рогом коридора стояв чоловік. Він не вийшов звідти, а пише кивнув. О'Дейвен побачив, що той у береті і з бородою. «Camarada» і «товаришу» він сказав ще раз. О'Дейвен повільно пішов до нього. Чоловік ступив йому крок назустріч, схопив його за руку й потягнув за собою.

— Так, іспанські комуністи допомогли йому втекти. Не знаю, як назвати цю операцію, мужньою чи легковажною, н усякому разі, вона принесла О'Дейвену смерть. Нам передали його особисті речі, які залишились після нього — простирадла та білизну. Оскільки родичів він не мав, то я «першу зберігав ці речі в посольстві, а пізніше відправив їх в Ірландію, не знаю, що там з ними сталося.

— Стривайте, містере Керней, це все зараз другорядне.

— Чому? Ви спитали, як до мене потрапили особисті речі О'Дейвена. Я намагався відповісти на це запитання, може, занадто багатослівно, але так уже вийшло.

— Гаразд, я вас запитую, що тут спільного зі смертю О'Дейвена? Він був убитий при спробі втекти?

— Я цього не бачив, містере Мейволд. У березні тридцять дев'ятого року, коли закінчилась іспанська війна й за півроку до початку другої світової війни, ми мали змогу налагодити стосунки з новим урядом, країна перебувала в катастрофічному становищі. Минуло ще чимало часу, поки все трохи нормалізувалося. Але в той час Гітлер уже напав на Польщу, а згодом окупував половину Західної Європи. 1 хоч на рівні урядів з нами обходились запобігливо, однак середні й нижчі інстанції навряд чи були зацікавлені допомагати нам. Відтак нам доводилось, я вже про це згадував, часто братися за досить незвичні речі, щоб взагалі встановити хоч якийсь зв'язок з нашими людьми. Наскільки мені тоді вдалося з'ясувати, втечу підготували добре і спочатку все відбувалося без ускладнень.

О'Дейвен згодом не міг точніше пригадати, як він вибрався з в'язниці. Чоловік провів його по кількох коридорах, вони спускалися й піднімалися сходами, ішли через якісь приміщення, захаращені старим мотлохом, і нарешті пройшли через подвір'я.

За кілька хвилин вони були біля вузького й низького отвору, крізь який О'Дейвен вимушений був лізти ногами вперед. Через три-чотири метри він відчув під ногами твердий грунт: вони були на волі. Не кажучи ні слова, незнайомець узяв його під руку, й вони пішли до населеного пункту, вогні якого виблискували в долині. Перед входом у село зупинились під ліхтарем. Чоловік дістав з кишені штанів і дав О'Дейвену записку. Там було: «Ідіть до майдану біля церкви. З будинку вийде подружжя. Пройдіть за ним». Незнайомець попросив віддати йому записку, порвав її на дрібнесенькі клаптики, а сам зник.

О'Дейвен пішов повз перекособочені глиняні хати, орієнтуючись на шпиль церковної дзвіниці, що височів над дахами. Неподалік від майдану неквапливо йшли чоловік і жінка. Утікач не знав, чи це та сама пара, за якою йому треба йти слідом. Та оскільки більш нікого ніде не було, він і подався за ними. Зненацька ті розійшлися в різні боки, жінка завернула в якийсь провулок.

Такого він не сподівався і невпевнено поплентався за чоловіком. Але невдовзі позад себе почув кроки. Це була та сама жінка, вони взяли його всередину. Тепер уже всі разом вийшли із села й подалися польового дорогою. Зліва й справа стояли високі тополі. Іноді з-за хмари визирав місяць і кидав своє примарне світло на нічний краєвид. Приблизно за півмилі за селом стояв селянський будиночок.

— О'Дейвен, мабуть, десь переховувався, — сказав колишній посол, — бо на його слід напали лише через кілька днів.

Чоловік пішов до будиночка. Невдовзі у темряві крізь прочинені двері бризнуло світло. О'Дейвен зайшов всередину. Чоловік зачинив за собою двері й простягнув руку. «Camarada, товаришу!» — сказав він. Був він високий і дужий, а руки в нього жилаві й мозолясті. Потім зайшла в будинок і жінка. Обличчя її почервоніло від хвилювання. Вона обняла втікача, і на нього звалився потік слів, з яких він не зрозумів нічогісінько. Чоловік показав на рот, поворушив нижньою щелепою, наче жував, і звів догори брови. О'Дейвен кивнув. Жінка принесла хліб, вино, сир, ковбасу. Вони стояли перед ним і задоволено дивилися. Чоловік скинув пальто, зняв шапку, потім узяв у зуби люльку й зручно всівся. Що це мало означати? О'Дейвен захвилювався. Чоловік похитав головою, підняв руку й показав два пальці. О'Дейвен нічого не міг збагнути. Тоді й жінка зробила такий самий жест і приклала обидві руки до щоки, схилила голову й заплющила очі. Нарешті О'Дейвенові дійшло: йому пропонували виспатись і перебути тут два дні.

— Ви кажете, що люди, які допомогли О'Дейвену втекти з в'язниці, комуністи. Звідки ви це знаєте, містере Керней?

— Від службових осіб, яких ми опитали. В усякому ралі вони були противники Франко. Крім того, декого з них упіймали і від них дізналися про приблизний шлях втечі. Цей шлях вів, як і здогадувались, на північний схід, аж до Піренеїв.

О'Дейвен досить швидко оговтався і зрозумів причину свого вимушеного притулку. Багаторічне ув'язнення настільки висотало його сили, що він без перепочинку не зміг би перебороти труднощів, які на нього чекали. Через дві доби на світанку прибув чоловік на мотоциклі. На ньому надто простора шкіряна куртка, а сам він геть не схожий на подружжя: скупий на слово, майже грубий. Прибулий звелів О'Дейвену сісти на заднє сидіння й дав газу, перш ніж той устиг попрощатися зі своїми господарями.

Вони їхали без перепочинку, і вже під обід О'Дейвен міг розпізнати на горизонті темні обриси Піренеїв. Одного разу їм довелось заховатися в лісі, бо по дорозі рухалась військова колона.

— О'Дейвена практично передавали з рук у руки. Все було підготовлено до дрібниць, операція відбувалась майже з військовою точністю. Іспанські чиновники згодом вважали, що тут брали участь навіть деякі підрозділи розбитої республіканської армії, хоч я в це не вірю, а провідник, який мав перепровадити О'Дейвена через Піренеї, був нібито офіцером, принаймні так нам твердили.

Вони сиділи на березі річки й чекали майже три години. Мотоцикліст і тепер не промовив жодного слова, а О'Дейвен не зважувався порушувати цю мовчанку. Стемніло досить швидко, і тут із темряви до них раптом підійшов ще одип чоловік. Волосся в нього майже біле, руки довгі й сухі.

— Adelante! — сказав він. — Ходімо!

Це був страшний марш. Спочатку вони йшли полями, потім піднялися на пагорб, схожий на виноградник, нарешті добрались до сірої стрімкої гірської стіни. Чоловік іноді хапав О'Дейвена обіруч і притискував його до землі. Потім вони довго прислухались, чи старий сам пробирався трохи вперед, а його супутник вимушений був подовгу чекати. Дорога стрімко піднімалася в гори. Земля була грузька, мокра і налипала до взуття. Коли О'Дейвен оглядався назад, то в нього складалося враження, ніби вони відійшли недалеко, бо дуже близько були вогні населених пунктів.

Вони піднімались все вище й вище. Чоловік допомагав своєму супутникові, як тільки міг.

О'Дейвен попросив його трохи перепочити, але провідник не погоджувався. Він підніс йому до очей годинник із світними цифрами. Обидві стрілки показували одиницю. «Ще три години, і тоді буде світло!» — сказав він ламаною мовою й підняв утікача. Дерева ставали дедалі нижчими, нарешті й зовсім змиршавіли, і втікачі добрались до першого м'якого снігу, який у міру їхнього просування вперед твердішав і поступово перетворювався в наст. Голі скелі вкривав густий мох. Нарешті вони опинились на вершині гірського хребта, і О'Дейвен відчув, що не зможе ступити далі ні кроку. Старий теж важко дихав, вони обоє спустилися на землю. «Десять хвилин», — сказав провідник. О'Дейвен розстебнув сорочку аж до пояса, незважаючи на холод. Хвилини промайнули, мов секунди. Вони знову вирушили в дорогу. Гори оповив густий, холодний туман. Стежка збігала тепер рівненько, нею навіть легко було спускатися вниз. Ішли вони з годину, старий раптом зупинився, показав ліворуч, потім праворуч і просичав: «Жандарми!»

Ступали вони зовсім обережно. «Adelante, adelante, — шепотів провідник. — Швидше, швидше!..»

О'Дейвен уже неспроможний був рухатись, але напружив останні сили, бо голос старого звучав стурбовано.

— Їм залишалось дуже небагато. Вони були на північному схилі гір, майже на французькому боці. До них гукнули, але вони побігли, і тоді…

О'Дейвен пізніше розповідав містеру Кернею, що цієї миті вони бігли так, ніби їх переслідував сам чорт. Їх ще ніхто не помітив, але О'Дейвен думав, що переслідувачі вже за спиною в них. Бігли вони вниз, старий — попереду. О'Дейвен ледве тримався на ногах, падав, збирав останні сили й біг далі. Ноги — ніби налиті свинцем, у роті з'явився кислий присмак, горло й легені пекло наче вогнем. У вухах стугоніла кров, він стиснув кулаки, а небо світлішало й світлішало, затягувалось блідою голубінню, отруйною голубінню, так йому принаймні здавалося.

Раптом старий попереду зупинився, уп'явшись очима в напівзруйнований негодою прикордонний стовп, підняв догори руки й затанцював довкола цього стовпа. Він сміявся, щось вигукував. «Франція, Франція… Ми врятовані».

— У них ударило кілька куль, продірявили, зробили з них решето, казали нам. Обидва вони були мертві. Так, містере Мейволд, а цього могло б і не бути. Але, думаю, нам слід знову повернутися в сучасність.

Мейволд дивився прямо перед себе. Він спробував уявити собі мертвого О'Дейвена, але це було нелегко, оскільки ніколи не бачив його живого. Одначе уявив собі ситуацію, і картина, яка виникла в нього перед очима, зіпсувала йому настрій.

Повільно добираючи слова, він сказав:

— У Берліні живе мій колега, він твердить, що О'Дейвен загинув в Іспанії. Правда, він неточно визначив час і місце загибелі, але зараз це несуттєво. Коли, ви кажете, відбулася ця втеча?

— У сороковому році.

— Виходить, О'Дейвен помер у сороковому… На три роки пізніше, ніж думає собі Майнк. Ви бачили труп?

— Так. Звичайно, не в натурі. Нам показували фотографії. О'Дейвена легко можна було впізнати.

Він стояв перед бістро в неокупованій частині Франції. Знімок зробили його французькі друзі. О'Дейвен показував його Кернею, коли розповідав про свою втечу. «Я вже в добрій формі, — сказав він. — Рана на шиї незабаром заживе. Отже, я чекаю вказівок від вас, містере Керней. Ваша пропозиція відправити мене до Ірландії сповнює мене великою радістю. Ви представляєте в Іспанії нашу батьківщину. То в чиї ж руки мені надійніше віддати свою долю? Я вам довіряю так само, як своїм товаришам тут і тим людям в Іспанії, котрі колись допомогли мені. До побачення в Дубліні, містере Керней. Навіть якщо ми залишимося з вами політичними противниками, я вам завжди з великою повагою потисну руку».

Керней не хотів зараз думати про це. Не тому, що його гризли докори сумління. Йому стало трохи неприємно, бо помітив на собі погляд Мейволда, на якого ця розмова, видно, справила сильне враження.

Не відводячи очей, професор Мейволд спитав:

— Ви бачили цю фотографію ще до зустрічі з офіцером СС у Південній Франції?

— Так.

— І вас не здивувало, що вам раптом передали вітання від О'Дейвена?

— Я доклав зусиль, аби не показати цього. Але ж ви розумієте, що його прізвище мені випалили небезпідставно.

Посол і офіцер СС говорили, між іншим, про те, щоб знайти відповідну особу, яка могла б, так би мовити, виступити в ролі посередника між Німеччиною та Ірландією. Посередника не в мовному, а в політичному відношенні.

— Для цього потрібна була людина з великим авторитетом в Ірландії, чия політична репутація не ставилася б під сумнів і яку можна було б використати, мов рекламу для нацистів.

— Щось подібне. Але такі міркування висловили німці, це я хотів би особливо підкреслити. Тому й було названо ім'я О'Дейвена. Я можу лише підтвердити, що в нас на батьківщині, особливо серед простого люду, він був дуже популярний. Але хіба це мало значення? Стюарт Джеймс О'Дейвен був мертвий. І тут мого партнера прорвало. Він, мовляв, не мертвий, а живе собі, розкошуючи, в Берліні й готовий виконувати потрібну роботу, якщо ірландський уряд згоден.

— Ви коли-небудь бачили його?

— Прохання моє відхилили. Спершу німці. Потім і наш уряд порекомендував мені облишити ці спроби.

— Отже, О'Дейвена ви не бачили?

— Як посол Ірландії в Іспанії, ні.

— А як приватна особа, неофіційно?

— Неофіційно я… Неофіційно я таки познайомився з людиною на ймення Стюарт Джеймс О'Дейвен. Але це був не наш О'Дейвен. Схожий на нього, приблизно його віку, але не він.

— То хто ж то був? Шахрай, якому дали ім'я О'Дейвена?

— Такого я не можу твердити беззастережно. Може, він і справді так звався. Адже в Ірландії не один Мейволд, не один Керней.

Професор кивнув. Сидів він нерухомо, заплющивши очі. Тихо спитав:

— Де ви бачили псевдо-О'Дейвена, містере Керней?

— Цього я не хотів би казати. Наш уряд велів мені уникати особистих зустрічей. Я діяв на власний страх і ризик.

— А коли це було?

— У тому ж самому сороковому році.

— Ви його тільки бачили? Чи й розмовляли з ним?

— Я вже сказав, що не хотів би про це давати детальних пояснень.

Професор Мейволд кивнув знову. Але цього разу вже подивився на Кернея.

— А що сталося з американським журналістом? Оскільки ви знаєте мій рукопис, то знаєте, що він неодноразово зустрічався зі Стюартом Джеймсом О'Дейвеном, ірландським диктором радіомовлення у Берліні. Американець ніколи не сумнівався, що це справжній О'Дейвен.

— Ніхто не сумнівався, пане професор. Навіть усі ірландці, які слухали його радіопередачі, були переконані, що до них звертався їхній земляк. Але що це доказує?

— Дещо таки доказує, безперечно. Хоч би те, що ця людина в Берліні, очевидно, дуже любила наш народ і добре його знала. Не лише тому, що так блискуче оволоділа гаельською мовою. Всю нашу історію, наші традиції, навіть наївні дитячі вірші — усе він використовував у своїй роботі. Ви ж знаєте, яку послугу він зробив цим репертуаром антигітлерівській коаліції. — Мейволд підвівся, пройшов туди-сюди по кімнаті. — Якщо лише добре подумати, то чи не заслуговує ця людина такого самого визнання й такої самої вдячності, які належало б висловити й О'Дейвену? Отже, не О'Дейвен, а хтось інший наважився на цю небезпечну гру й заплатив своїм життям. Та хіба наслідки роботи зменшились? Звичайно ви маєте слушність, розділ мені треба переробити. Зрештою, зміни стосуватимуться лише деяких місць. Власне, скрізь там, де зазначено ім'я О'Дейвен, я додам: «або та людина, котра видавала себе за нього». Це на кілька годин роботи. Решта все залишиться. Навіть кінцівка розділу й останнє повідомлення «Grobdeutsche Rundfunk»[10]. Ірландською мовою двадцять п'ятого лютого сорок п'ятого року, коли незнайомий голос, який вийшов в ефір, дав перекручений код. Ви пригадуєте: мир, могила, підвал, склеп? Усе це залишиться. Залишиться і спадщина, спадщина О'Дейвена, чи, якщо хочете, людини, котра себе за нього видавала. Що ви на це скажете, містере Керней?

Колишній посол слухав з явним подивом. Може, навіть;і неприємним відчуттям, бо на лобі в нього прорізалася зморшка невдоволення. Минуло кілька секунд, перш ніж він відповів.

— Я, звичайно, не можу давати вам якихось інструкцій, — сказав він підкреслено мляво, наче це дуже мало обходило його, — але чи не легковажно ви чините?

— Чому? Основна помилка в моїй книжці, про яку ви сказали, буде усунена. З вашою допомогою, за що я вам щиро вдячний. Не бачу причини…

— Гаразд, пане професор. — Керней усміхнувся знову, і зморшка невдоволення зникла. — Це ж не перша ваша публікація. Вам краще знати, що можна, а що — ні. Крім того, я докладно спинюсь на цьому у своїй передмові.

— Не обов'язково. Я далі не можу терпіти жодних зволікань! Книжка повинна нарешті вийти!

— Зволікання так чи інакше будуть, містере Мейволд. Передмову я закінчу не раніше, ніж на початку наступного року.

— Та це ж неможливо! Якщо так, то облиште цю нікчемну передмову. Мені вона непотрібна, я не хочу ніякої передмови! У всякому разі — не такою ціною.

На обличчі Кернея з'явився крижаний вираз.

— Усе-таки я постараюсь написали не нікчемну передмову, — сказав він і підвівся.

Професор Мейволд заквапився виправити свій ляпсус.

— Під словом «нікчемний» я мав на увазі, що взагалі нерозумно передувати текстові книжки будь-які зауваження, навіть Коли вони написані так блискуче, як це можете зробити ви, в чому я абсолютно певен. Книжка повинна говорити сама про себе.

— Не будемо про це сперечатися. Доручення я одержав від вашого видавця і виконаю його. Згода, ба навіть настійне прохання мого колишнього міністерства є.

Мейволд подумав, що чогось не дочув.

— Та чорт забирай! — вигукнув він зі злістю. — Хто ж розпоряджається моєю книжкою? Хто до неї втручається весь час?

Роберт Керней скинув брови вгору. Зараз він знову став справжнім досвідченим, дипломатом. Легенько всміхаючись, трохи гугнявлячи, він сказав розкланюючись:

— Я не роблю нічого іншого, крім того, що робив усе життя: виступаю за інтереси своєї батьківщини. Прощавайте, пане професор!

Мейволд слухав, як віддаляються кроки його гостя, долинуло кілька слів, котрими Керней обмінявся з секретаркою, потім двері зачинилися. Трохи згодом зайшла міс Дрейтон.

— Можна подавати чай?

Він кивнув. Дивився, як вона накривала на стіл, потім обоє сіли. Міс Дрейтон наливала, вони пили й мовчали, цього разу тільки вдвох — без старого Кліффа, та й без містера Пірсона. Мовчання здавалося звичним, однак було в ньому щось своєрідне. З вигляду Мейволд здавався стомленим і постарілим. Коли їхні погляди зустрічались, він ніяково всміхався, одного разу навіть голосно засміявся й похитав головою.

З його поведінки можна було вичитати не зречення, не капітуляцію. Мейволд знав, що він не здасться. Його лиш опосіла вбивча втома, та відчувалося глибоке виснаження. Зненацька він відчув свій вік.

Зрештою професор махнув рукою, що мало означати: та все це байдуже. Потім незграбно підвівся й, трохи крекчучи, пішов до письмового столу. Дістав листа до професора Майнка, переглянув його й віддав міс Дрейтон.

— Порвіть його і принесіть папір. Напишемо Майнкові нового листа.

Міс Дрейтон довелося чималенько попрацювати цього вечора. Послання вийшло довге, до листа додали ще багато сторінок з рукопису Мейволда. Професор вирішив сам віднести пакет на пошту. До нього повернулось колишнє завзяття, він був майже радісний, і цей настрій не покинув його навіть тоді, коли повернувся Пірсон. Він стояв у вітальні в капелюсі й пальті, на одязі блищали краплини дощу, а сам закляк, тримаючи в руках копію листа, бігаючи по пій тупими, порожніми очима. Але Мейволдові здалося, що в них уперше заіскрилося збудження, гнів чи, може, навіть ненависть.