І мертві залишають тіні

15

«Erin go braa!» — так звався розділ. У ньому сорок дев'ять сторінок, мова англійська. Професор Майнк згодом попросить перекласти цей текст і супровідний лист Мейволда, а потім усе передасть капітанові Госсу.

Посилка була відправлена з Голландії. На зворотній адресі значилося: «Гюнтер, Гаага». Як повідомляв професор Мейволд, це був своєрідний застережний захід. «Дивні речі відбуваються в моєму оточенні. Я не все розумію і всього остерігаюсь. Усе пов'язано із цим розділом. Використайте його по-справжньому, шановні колеги».

Мейволд звертався до багатьох людей, бо не знав, чи Майнк ще в Берліні. У листі взагалі були якісь нісенітниці. Ніби у Мюнхені Майнк виявився байдужий до справи О'Дейвена, а потім на тривалий час вирушив у подорож за кордон. Далі говорилося про Мейволдів грип та про асистента на прізвище Пірсон. «Хоча я ніколи не мав підстав не вірити у чесність Пірсона, — писав Мейволд, — але зараз у мене виникають серйозні сумніви».

Те, що Майнк у Мюнхені міг зустрітися не з професором Мейволдом, він і капітан Госс уже знали. А ось тепер відомі професія й прізвище людини, котра видавала себе за ірландського вченого. Таким чином підтверджувався здогад, що Мейволд дотримується про долю О'Дейвена іншої думки, аніж та, яка була висловлена в Мюнхені від його імені.

Майнк у глибині душі й досі сподівався, що, незважаючи на надмогильник, незважаючи на статтю в газеті «Лідер» про чоловіка, який у 1940 році передавав з Берліна вітання ірландському послові в Іспанії Кернею і якого теж звали О'Дейвен, незважаючи на міркування капітана Госса, незважаючи навіть на документи у Потсдамському центральному архіві про якогось двійника, підставну особу, агента, завербованого нацистами, мова могла йти не про його О'Дейвена, а про когось іншого. Тепер ця надія пішла прахом.

У Мейволда був безперечний доказ. І вчений довів своє, назвавши прізвище й адресу, дату й навіть точну годину. Звався цей доказ Реджінальд Стемпсон, або Реджі, як його називали всі, американський кореспондент агентства Ассошіейтед Пресс, акредитований на кілька місяців у 1941 року в Берліні, тоді йому було двадцять дев'ять років, нині він фермер у штаті Мічіган.

Мейволду настільки беззаперечною видалась його власна точка зору, що в рукописі він використав для її обгрунтування тридцять один рядок. Зате в супровідному листі він описав усе докладно, бо в суперечці між двома вченими вона мала надзвичайне, навіть вирішальне значення.

Тож Гайнц Майнк спершу й зосередився на цьому листі. Його уява, як завжди за таких обставин, прикрашала й доповнювала прочитане. Йому необхідні були живі образи, атмосфера, потрібна була конкретність, від чого розпалювалася б його фантазія, а він мав би змогу зримо відтворити події.

Отож, як писав Мейволд, був літній день. Надвечір'я у серпні. За весь місяць — жодного дощу. Спека. Довгі тіні від дерев, курні вулиці. Сине небо, і лиш біля сонця, що вже котилося додолу, висне кілька хмаринок.

На тротуарах юрмляться люди. Чутно людський гомін і шум моторів. Усе військові й службові автомашини, приватних мало. Мимо розміреним кроком проходить колона гітлер-югенду. Повсюди сірі й чорні мундири. На громадських будинках ганчірками звисають прапори зі свастикою. Діти граються у війну, галасують, кожному хочеться впасти пораненим або мертвим.

Серпень 1941 року. Війна з Радянським Союзом триває вже майже два місяці. Спеціальні повідомлення просто паралізують населення. Чад перемоги? Багато, дуже багато голів задурманив він. А інші? Інші надіялись, боролися, жертвували життям.

Але це був також той самий серпень 1941 року, коли начальник генерального штабу фашистських військ генерал-полковник Гальдер записав у своєму щоденнику: «На початку війни ми розраховували лише на 200 радянських дивізій. Нині їх 360. Якщо навіть ми розгромимо десяток цих дивізій, то росіяни виставлять новий десяток».

Ніхто з людей, які безтурботно тинялися або поспішали додому, нічого про це не знав. І О'Дейвен не знав, хоча він, безперечно, був поінформований краще від інших.

Мейволд писав, що вирішальна зустріч між ірландцем і північноамериканцем відбулась у прес-клубі для іноземців на Потсдамському майдані.

Майнк уявив собі обличковане деревом приміщення. Крикливі кольори й багато хрому, але освітлення не ріже очей. Шкіряні лави бірюзового кольору і вмонтовані в нішах крісла. З тильного боку — бар. Гвинтові крісла теж обтягнуті шкірою. Приміщення розділяє металева перегородка, по якій в'ються ліани. Там, мабуть, є й приховані мікрофони. Проте не чути ніякої музики. Гучномовці на стінах передбачені для спеціальних повідомлень.

О'Дейвен сидить сам. Піджак він повісив на стільці, бо у приміщенні душно. Вузол краватки послаблено. Він гортає журнал. Гортає швидко, не читаючи. Не звертає уваги навіть на повідомлення з фронту, не звертає уваги на роман з продовженням. Його погляд ледь затримується на знімках з кіностудій, на рецензії на фарс «Чотирнадцять днів мов на небі», прем'єра якого відбулася минулого тижня у театрі комедії. Переглянувши цей убогий не лише за обсягом, а й за змістом журнал з рекламами типу: «Чай № 3 без карточок» або «Переваги генератора деревного газу» тощо, він відкладає його вбік, озирається. О цій порі в клубі мало відвідувачів. Літній чоловік, група дівчат-зв'язківців допоміжної служби і, звичайно, кілька жінок, що розсілися поодинці й зайняли очікувальну позицію.

О'Дейвен знає про їхнє завдання. Статс-секретар міністра пропаганди Гуттерер показав йому, будучи напідпитку, листа, в якому Геббельс писав: «На представників зарубіжної преси можна добре вплинути відповідним чином, якщо вони в клубах зможуть зустрічатися з надійними (у нашому розумінні цього слова) дівчатами і ті будуть у їхньому розпорядженні».

Одна з таких «надійних дівчат» сидить, до речі, за сусіднім столом. Своє ремесло вона прикриває, вдаючи із себе інтелігентку: напнула на ніс темні окуляри в роговій оправі, заколола віночком волосся, мов давньогерманська непорочна діва, на столі перед себе поклала записник, а поряд два однакових завдовжки, гостро заструганих олівці. Третім олівцем вона безперервно постукує себе по носі, що має підкреслювати її грайливу вдачу. Час від часу поглядає на О'Дейвена, потім важко зітхає, наче їй негайно потрібна допомога, а якщо ні, то хоча б якась розвага.

Джеймс О'Дейвен чекає Реджі Стемпсона. У Дубліні вони колись писали до одної газети, О'Дейвен — політичні статті, Стемпсон — художню критику. Кілька днів тому випадково зустрілися, водноголос гукнувши «Хелло!» й міцно поплескавши один одного по плечах.

Було це у Грюневальді. Вони пішли до озера. Тут панувала тиша, ніде ні душі. Мляво хлюпотіла вода. Сосни на березі вирубані. Вряди-годи в повітря здіймалися дикі качки із шумливих очеретів. Цвіркуни, бджоли, птахи, а більше нічого.

О'Дейвен прийняв рішення блискавично. Він давно вже намагався налагодити зв'язок з закордоном. А хіба випаде колись краще нагода? Він спитав про це Стемпсона,і той одразу все зрозумів. Обмінялись короткими поглядами.

— Але як?

— Про це ми ще поговоримо. Найкраще — не криючись. Пропоную прес-клуб, Джеймсе.

— Згода. Я проінформую про нашу зустріч Гуттерера. Тоді вона не викличе ніякої підозри.

Домовились, що обговорюватимуть художню виставку у Мюнхені, яку Стемпсон збирався відвідати.

Ось і Реджі. Усмішка на все обличчя — кругле, добродушне, радісне обличчя. Він робить усе одразу: трясе О'Дейвена за руку, вітається з усіма, сідає. Потім скоса дивиться ліворуч.

— Звабливе дівча он там, з того боку. Дороге?

— Мабуть, що так, але платить міністерство пропаганди.

— Ясно, — Реджі підкликав офіціанта. — Будь ласка, каву. — А тоді до О'Дейвена: — А може, по чарці віскі? Німці, завжди уявляють собі американців за чаркою віскі.

Вони зумисне розмовляють німецькою. «Звабливе дівча» поруч, десь тут і приховані мікрофони — хай усі чують, про що вони розмовляють.

— Як там у Мюнхені? — питає О'Дейвен.

— Чудово. Ось моя стаття, — Стемпсон подає через стіл аркуш паперу.

О'Дейвен читає, час від часу всміхаючись.

— «На передньому плані великої німецької художньої виставки власною персоною стоїть реформатор Великої Німеччини. Поруч — нордична людина, осяяна пафосом праці, переважно в мундирі або у старовинному національному одязі, іноді навіть гола. Німецька жінка задумливо, але цілеспрямовано дивиться у майбутнє, якщо не годує немовля…» — О'Дейвен віддає аркуш назад. — Для вашої преси годиться, — каже він. — Я теж накидав собі дещо, можеш прочитати… — І подає через стіл папірець.

Стемпсон читає: Cathleen Nee Houlihan — Sheela Nee Gyra — The Little Dark Rose — Dark Rosaleen — The Little Brown-backed Cow — The Silk of the Kine — Kate O'Dwyer — The Poor Old Woman — Sean Bhean b[13]

Біля кожної назви стоїть цифра.

Реджі підводить голову.

— Я знову переконуюсь, що ти старанніший, ніж я. Твої замітки могли б мені пригодитись.

— Можеш залишити їх собі.

— Щиро дякую… О ля-ля!..

Заходить вродлива дівчина. Стрункі ноги, допитливий погляд, на обличчі — ледь помітна усмішка. Її тримає під руку якийсь добродій — з вигляду йому стільки ж років, як і О'Дейвену, у нього біляве густе волосся, зачесане на проділ, засмагле на сонці обличчя, воно, це обличчя, жорстоке, незважаючи на чуттєві губи, жорстоке, непроникне й рішуче.

О'Дейвен трішечки підводиться й вітається. Пан, усміхаючись, відповідає на вітання.

— Якась поважна особа? — питає Стемпсон.

— Дуже поважна. Це — Кізінгер з міністерства закордонних справ. Посередник між Ріббентропом і Геббельсом.

— А це його дружина?

О'Дейвен знизує плечима.

— Принаймні вона прийшла разом з ним… Візьми краще оте «звабливе дівча».

Реджі нахиляється через стіл:

— А може, й справді так зробити, Джеймсе?

— Звичайно, так, мабуть, буде краще.

— Згоден. А як це тут робиться? Поманити пальцем: «Хелло, Розі»?

— Її, певне, звати не Розі, але спробуй.

Як писав Мейволд, спроба вдалася. Щоб розвіяти всяку підозру, обидва чоловіки провели з тою дівчиною півночі; Стемпсон, може, й цілу ніч, але то вже не мало значення. Важливо, що цей вирішальний для О'Дейвена крок було зроблено цілком відкрито. «Без будь-якої конспірації, майже у спокійній обстановці», — розповідав Мейволду містер Стемпсон, згадавши принагідно і зустріч з Кізінгером.

Докази були бездоганні. Реджінальд Стемпсон зустрів у Берліні свого давнього друга з Дубліна, а не його двійника, і беззастережно переконав у цьому ірландського історика. Майнкові залишалось тільки примиритися.

Він сидів за письмовим столом у своєму кабінеті, перед ним на столі — давно вихолола чашка кави, бо Майнк цілковито був зайнятий поштою з Гааги. Мейволд наголошував, що опублікування цієї праці завдасть йому чимало неприємностей. Не тому, що навколо нього виникли чвари та інтриги, а головним чином через убогу вступну частину, бо кін просто не знає, як О'Дейвенові вдалося «пробратися на центральний командний пункт фашистських завойовників світу й домогтися їхньої прихильності», не знає, звідки прибув до Берліна його земляк і куди він подівся потім.

«Це для мене загадка, — писав ірландець. — Голос О'Дейвена зненацька зазвучав із гучномовців у мене на батьківщині і звучав він понад чотири роки майже щодня, а потім так само несподівано замовк знову. Останні його слова в передачі були: «Erin go braa!» — «Хай живе Ірландія!» Але той, хто їх говорив 25 лютого 1945 року, то вже був не О'Дейвен».

Звичайно, не він, — міркував Гайнц Майнк. О'Дейвен похований вісімнадцятого лютого, отже, розстріляний щонайпізніше того самого дня. Але хто ж продовжував передачу? У супровідному листі Мейволд про це не написав нічого. Але підкреслив, що саме він перший почув той інший голос. Передачі фашистського радіо ірландською мовою, та й англійською теж, британська таємна служба записувала на грамплатівки. Професор Мейволд постарався прослухати всі, ці платівки й саме тоді звернув увагу на інший голос.

«Я можу собі пояснити все так, — писав він, — що в лютому 1945 року цим передачам не надавали особливого значення, тому заміна дикторів залишилась непоміченою. Ця неуважність призвела до того, що саме останньою передачею з перекрученим кодом ніхто не займався протягом чверті століття — недогляд, звичайно, наслідки його ви оціните самі, прочитавши мою працю».

Лист закінчувався словами: «Ви дотримуєтесь думки, що О'Дейвен загинув у 1937 році в Іспанії, я це знаю. Не хочу приховувати, що певні впливові кола Ірландії нав'язували й мені таку саму точку зору. Не знаю, для чого і з яким наміром. Можливо, останні розділи моєї книжки проливають світло на дещо, але сушити собі цим голову поки що не входить у мій обов'язок. Факт залишається фактом, що Стюарт Джеймс О'Дейвен прибув до Берліна не пізніше 1941 року. Але ж тоді виходить, що ви йшли неправильним шляхом.

О'Дейвен справді боровся в лавах Інтернаціональних бригад, що неохоче підтвердив, хоч і після тривалого мовчання, сам колишній посол в Іспанії, містер Керней. Згідно з його повідомленням, О'Дейвен під час битви за Брунете потрапив у полон і його згодом розстріляли при спробі до втечі. Але хіба не могла втеча вдатися? Я знаю, що й таке пояснення не відповідає на всі запитання, а передовсім на те, чому антифашист, вирвавшись із франкістської в'язниці став співробітником геббельсівського міністерства пропаганди?

Та хіба наше покликання полягає не в тому, щоб піднімати завісу над таємницями?

Я ось що хотів сказати: хоч робота над книжкою вже завершена, мені хотілось би й далі досліджувати життя О'Дейвена. Його доля дуже зацікавила мене. Можете покластись на мене, як на свого спільника. Давайте вирішувати загадку разом. Отже, ви розраховуйте на мене, а я — бо певен, що так і буде, — на вас».

Гайнц Майнк відклав листа, підвівся, ступив кілька кроків, знову сів. Прислухався, сам не знаючи до чого. В кімнаті було тихо. Шум з вулиці сюди не долинав, з інших приміщень теж нічого не було чутно. Одначе він усе-таки прислухався й почекав, поки вгомоняться його розбурхані думки.

Потім узяв Мейволдів рукопис — власне, копію, яка починалася зі сто першої сторінки. П'ятий розділ, «Erin go braa!»

Після короткого вступу Мейволд докладно описав діяльність О'Дейвена на фашистській радіостанції.

Вправно пов'язав він її з зауваженнями про ситуацію в тодішній Німеччині, особливо з тою ейфорією, яку викликали в переважної більшості населення перші воєнні успіхи.

«У цій ситуації Стюарт Джеймс О'Дейвен у кінці 1940 року взявся за мікрофон і протягом чотирьох років посилав и ефір отруту, яку він насправді ненавидів і проти якої боровся, — писав Мейволд. — Майже півтори тисячі днів розповсюджував він брехню, ненависть та жорстокість, щоб мати змогу сказати світові часточку правди. Чи не мучився віч сумнівами та чи не розчарувався він у своєму завданні?»

Мейволд не міг твердо сказати, коли О'Дейвен вирішив використати своє становище й зайнятися розвідницькою діяльністю. «Очевидно, він з самого початку пройнявся цими думками. В усякому разі безперечно те, що в серпні 1941 року він уже розробив конкретні плани, для здійснення яких, правда, необхідно було встановити зв'язок з однією з країн, пка була у стані війни з Німеччиною. Така нагода випала йому нарешті, коли він у Берліні зустрів свого друга з Дубліна».

Далі Мейволд описав цю зустріч і продовжував: «Американський репортер Реджінальд Стемпсон наступного дня вилетів до Лондона, де показав записку О'Дейвена секретній службі й дав необхідні пояснення. Відповідь О'Дейвен одержав по лондонському радіо. У трьох різних передачах було названо домовлений код, який означав згоду британської розвідки та затвердження схеми його повідомлень».

Мейволд детально пояснив цю схему. Вона була дуже проста і водночас важка для дешифрування: «Одним з найуживаніших слів у передачах О'Дейвена було, звичайно, саме слово «Ірландія». Воно зустрічалося майже в усіх повідомленнях і коментарях. Але «Ірландія» була не тільки найуживанішим, але — і це головне — найбільш змінним словом у цих передачах. Є величезна кількість синонімів цієї назви, які виникли в час англійського гніту, коли заборонялося вживати навіть саме слово «Ірландія». Тоді й з'явилися різні описові позначення, наприклад, «Бідна, стара жінка» або «Маленька чорна троянда», які й сьогодні побутують в ірландській мові.

О'Дейвен використав цю традицію, яка пустила таке глибоке коріння в народі й яку так підло воскресили до життя німецькі фашисти. Він вибрав собі дев'ять найрозповсюдженіших синонімів і позначив їх цифрами. «Бідна, стара жінка» — під цифрою «5», «Маленька чорна троянда» — 8 і так далі. Якщо у своїй передачі він замість слова «Ірландія» казав «Бідна, стара жінка», то це означало, з п'ятих букв кожного нового речення можна скласти текст з відповідним змістом.

Хоч ця система нібито надзвичайно проста, однак О'Дейвен мав з нею чимало мороки. Часто таємне донесення було: настільки велике, що він змушений був розтягувати його на кілька передач і використовувати різні синоніми. Але навіть тоді відповідний звичайний текст не завжди годився для застосування коду. І О'Дейвен вимушений був переставляти слова, змінювати побудову речення, вдаватися навіть до явних помилок.

А якщо й це не допомагало, він придумував власні каламбури, підправляв певні мовні звороти або переходив на жаргон. І все це робилося з метою, щоб мати змогу у відповідних місцях тексту поставити потрібні букви.

Для такої роботи, крім інтелекту й надзвичайної зосередженості, перш за все потрібен був час. Звичайно, для підготовки повідомлень і коментарів або для перекладу німецьких текстів часу йому завжди бракувало. Працювати доводилося швидко і вправно, як від нього й вимагалось, до того ж почасти він був не сам. Можливість відповідно підготувати за таких умов певний текст була просто мізерною. Він мусив спершу записувати все точно, так що цензура, яка неодмінно перевіряла тексти його передач, майже не мала до нього претензій».

Далі професор Мейволд описав режим роботи дикторів фашистського радіомовлення, які вели передачі на закордон. По обіді, після того, як одержано зведення розвідки засобами зв'язку й переглянуто зарубіжні газети, а Геббельс на щоденній нараді визначив основні напрямки інформації, диктори з редакторами починали готувати передачі. Радіопередачі ірландською мовою виходили в ефір в основному ввечері.

«За цей час, — продовжував Мейволд, — О'Дейвен, очевидно, накреслював собі плани, які потім увечері здійснював безпосередньо перед мікрофоном. Лише тоді й тільки там він займався своєю «некоректністю» або «порушенням стилю», лише там підставлявся синонім, який був ключем для дешифрування.

Ми ніколи не зможемо дізнатися, з якою концентрацією волі, з яким надмірним зусиллям свого інтелекту працював у цей час О'Дейвен та з яким напруженням він брався за мікрофон. Ми можемо тільки приблизно уявити дещо, познайомившись ближче з деякими його повідомленнями».

Приклад, який Мейволд повністю взяв із однієї з тодішніх передач, був, мабуть, типовий для стилю роботи О'Дейвена. Збагнути все, одначе, міг лише знавець ірландської мови. Гайнц Майнк розумів зміст тільки в контексті, тобто за допомогою Мейволдових пояснень, а сама суть залишилась для нього недоступною.

Отже, офіційне німецьке повідомлення в червні 1942 року: «Вчора фюрер у присутності рейхсміністра закордонних справ прийняв у Берліні іспанського посла й мав з ним дружню розмову» О'Дейвен передав, не змінивши змісту, але вставив туди ще деякі слова й трохи перебудував речення: «Вчора іспанський посол був прийнятий фюрером у Берліні. В присутності пана рейхсміністра закордонних справ між ними відбувся дружній обмін думками».

Завдяки таким незначним змінам і за допомогою наступних речень, а також синоніму, наведеного згодом у тексті, було передано таке повідомлення: «Замість Фелікса — Ілоиа». Як пояснив Мейволд, тут малася на увазі остаточна відмова фашистів від операції «Фелікс», тобто від захоплення Гібралтару, і перехід до здійснення плану «Ілона» — в разі висадки англо-американських військ на Іберійському півострові, він передбачав захоплення деяких північноіспанських портів.

Звичайно, підкреслював Мейволд, ці повідомлення не завжди мали таке велике значення. «Як видно, О'Дейвен обмежувався спочатку переважно повідомленнями, які він одержував випадково або у службовому порядку. Такий висновок можна зробити тому, що в перші місяці після встановлення ним контакту з англійською розвідкою часто передавалися і другорядні речі».

Щоб підтвердити це, професор теж навів приклад. У протоколі одного з таємних засідань у Геббельса від 2 грудня 1941 року під пунктом 12 записано таке рішення: «Негайно з'ясувати, чому, незважаючи на видану фюрером заборону програвати, німецькі борці програли чеським борцям».

О'Дейвен передав цей шедевр нацистської пихи і, певне, з задоволенням вислухав відповідь з Англії, яка не примусила себе чекати: «Негайно з'ясувати, чому, незважаючи на видану фюрером заборону програвати, німецькі війська програли в Африці битву за Тобрук».

Ірландський учений хотів на цьому прикладі лише показати, що британська сторона підхоплювала навіть незначні факти й потім використовувала їх у передачах лондонського радіо німецькою мовою. Однак О'Дейвен загалом зосереджував свою увагу на повідомленнях військового й зовнішньополітичного характеру. Професор Мейволд назвав деякі з них:

Восени 1941 року О'Дейвен повідомив: «Верховне командування вермахту одержало від агента детальний звіт про дислокацію військ в Ірландії».

У грудні: «Шпигунство та акції саботажу в Ірландії абвер може проводити лише за згодою міністерства закордонних справ».

Літо 1942 року: «Звернути увагу на диверсійні акції на форті Вільямса та в тунелі Бен-Невіс». Ішлося про електростанції в Північній Шотландії, які мали бути зруйновані диверсантами-парашутистами.

Були й інші приклади. Важливі й не дуже. Такі, які О'Дейвен вважав за важливі, а виявлялося, що вони другорядні, були й такі, значення яких він, може, навіть повністю не усвідомлював.

Звичайно, підкреслював ірландський учений, британська розвідка користувалася не лише повідомленнями О'Дейвена. До деяких з них вона ставилась дуже скептично. Отже, якщо брати до уваги ефективність повідомлень, то Стюарт Джеймс О'Дейвен, очевидно, не належав до першорядних розвідників британської секретної служби. Однак його особисті заслуги важко переоцінити.

«Нам завжди слід виходити з того, — писав Мейволд, — що О'Дейвен на цій стадії своєї діяльності міг розраховувати лише на самого себе. Він мусив вирішувати сам, що з почутого, прочитаного чи побаченого могло мати значення для противників гітлерівської Німеччини, а що — ні. Він не одержував ніяких вказівок, навіть рідко дізнавався, чи взагалі Лондон почув його повідомлення. Те, що це його хвилювало тривалий час, не підлягає сумніву. В одному з донесень у 1943 році він скаржився: «Хід війни вирішує Червона Армія. Для чого ж тоді мої повідомлення?» І професор Мейволд вів далі: «О'Дейвен прагнув активної діяльності. Йому потрібні були важливі завдання, і він конче хотів знати про наслідки своєї праці. А так у нього складалося враження, ніби він потрапив на запасну колію, бо те, що він передавав, було вже давно відоме. Тоді його чимраз більше мучили сумніви щодо важливості його повідомлень».

Нарешті він запропонував метод, який дозволяв би одержувати завдання, а також і відповіді на свої донесення. Британська секретна служба пристала на цю пропозицію. Усе зробили з належною обережністю і не так заради безпеки О'Дейвена, як заради того, аби не потрапити в підготовлену німцями пастку.

«Бо, незважаючи на велику кількість повідомлень, які О'Дейвен уже передав і продовжував передавати, Лондон весь час ставився до «незнайомця» з недовірою. Коли він збирав розвідувальні дані на свій страх і ризик, то небезпеки для англійців не було ніякої. Але чи можна довіряти інформаторові, який мав не лише добрі зв'язки з високопоставленими нацистськими політиками, але й (про це, між іншим, теж стало відомо) з абвером адмірала Канаріса? Ця людина в 20-ті роки не приховувала своєї ненависті до Англії, то чи можна їй довіряти напрямок інтересів англійської розвідки? Стриманість, породжена боязню потрапити в пастку, розсіювалась надто повільно. Остаточно вона, очевидно, зникла лише тоді, коли О'Дейвен у кінці 1944 року сповістив про зміну своєї секретної роботи».

Але спершу йшлося про те, щоб у відповідній формі виконати його бажання. Найефективнішим, може, навіть єдиним шляхом проінструктувати О'Дейвена й дати йому певне завдання було лондонське радіо. Для цього слід було домовитись про код, який відрізнявся від відомого О'Дейвену. Адже неможливо, наприклад, у передачі німецькою мовою підібрати якісь синоніми до слова «Ірландія». Такі ключові слова або незвична побудова речення й неправильне використання слова одразу привернуло б до себе увагу.

«Англійські компетентні особи вирішили застосувати цифровий код, — писав Мейволд. — Вони вибрали сонет Шекспіра, який мав передати О'Дейвену зв'язковий. Для надійності цифри на ньому не проставили, їх пізніше передали по радіо.

О'Дейвен перебрав багато варіантів, як йому встановити контакт із зв'язковим. Один із них передбачав зустріч у зоні відпочинку в тюрінгському містечку Фрідріхсвалль. У лютому 1943 року зв'язковий передав О'Дейвену сонет і всі необхідні усні пояснення. Але невдовзі його схопили і згодом стратили».

Тут професор Мейволд зробив примітку від руки. В ній говорилося, що йому не вдалося дізнатися щось детальніше про ті події у Фрідріхсваллі. «Документи стали недоступними для мене, чиновники відмовчуються. Таким чином я не знаю ні прізвища зв'язкового, ні того, що з ним сталося».

Але він таки зустрівся з О'Дейвеном, у цьому немає жодного сумніву. «Десь із березня 1943 року, — ішлося далі в рукописі, — О'Дейвен виконував переважно ті завдання, які він у визначений час одержував по лондонському радіо цифровим кодом і розшифровував їх за сонетом Шекепіра. Спершу надходили спеціальні завдання, метою яких була перевірка О'Дейвена. Йому рідко доручали збирати відомості там, де він ночував себе «наче вдома», тобто у фашистському урядовому апараті, а посилали, так би мовити, «на вулицю». О'Дейвен мусив спостерігати за транспортними колонами, збирати розвідувальні дані у таборах військовополонених, записувати повітряні траси; днями й ночами йому доводилось тинятися на вокзалах або здійснювати безконечні прогулянки у передмістях Берліна.

Він не ухилявся від жодного з цих завдань. Сумлінно й пунктуально робив він донесення й просив нові доручення. Але на противагу тому, що він раніше робив на свій страх і ризик, його нинішні донесення стосувалися тільки другорядних речей.

Він став часткою єдиного механізму й тепер діставав лише кольорові камінчики для мозаїчної картини, якої сам ніколи не бачив.

Чи страждав О'Дейвен від цього, чи відчував, що йому не довіряють, ми не знаємо. Можна лише здогадуватись із побічних свідчень про його постійну невпевненість і прагнення виконувати важливішу роботу на важчій ділянці фронту. Але він був надто дисциплінований, щоб бунтувати.

Під кінець року все нарешті владналося. Хоча О'Дейвена й далі посилали «на вулицю», однак він. дедалі частіше одержував завдання, які стосувалися його безпосереднього оточення. І коли, 6 червня 1944 року у Нормандії почалася висадка англо-американських військ і створено було довгожданий другий фронт, О'Дейвен міг працювати на повну силу.

Професор Мейволд оцінює його успіхи в той період надзвичайно високо. Так, О'Дейвен кілька разів зумів своєчасно повідомити про найголовніші завдання фашистської пропаганди, спеціально розраховані на населення Франції та країн Бенілюксу, завдяки чому держави антигітлерівської коаліції змогли вжити відповідних контрзаходів.

Британська секретна служба дізналася зокрема про численні накази про евакуацію таємних матеріалів, про переміщення радіостанцій і спорудження запасних сховищ.

На жаль, не все О'Дейвен спроможний був повідомити. Мейволд писав, як він намагався передати під кінець року відомості про настрої у фашистському державному апараті, про явища, «які не спливали на поверхню й не були самі по собі скандальні, однак могли мати надзвичайно важливе значення в майбутньому». Цього він не зміг зробити, оскільки час для його передач був суворо обмежений, і-затягувати його на власний розсуд було просто неможливо.

«Так сталося, наприклад, що О'Дейвену дали завдання порахувати на Ангальтському вокзалі паровози, які вийшли з ладу (завдання від 2. IX і 13. Х), замість того, щоб повідомити про важливу зустріч, яка відбулася в той же час між представниками міністерства пропаганди й міністерства закордонних справ.

Ми, зрештою, знаємо, — продовжував Мейволд, — що він таки повідомив про неї. У вечірніх коментарях на початку листопада він повідомляв, що розпочалася одна з найбільш детально підготовлених акцій, метою якої було знищити таємні документи й весь звинувачувальний матеріал. Одночасно він просив проінформувати його, чи не можна спробувати заховати в надійне місце певні важливі документи і чим керуватися при цьому. А не одержавши жодної відповіді, повідомив, що діятиме на власний розсуд».

Професор Мейволд висловив тут деякі свої міркування про причини, які спонукали О'Дейвена до таких дій.

«Їх можна, власне, зрозуміти одразу, якщо взяти до уваги те, який матеріал він хотів заховати. Його мало цікавили справи високих дипломатичних кіл, не дуже цікавили навіть заходи, які повинні були продемонструвати, на що здатна нацистська пропаганда. Щодо злочинності цих інститутів та їх керівництва у нього не було сумніву. Його цікавила вина й колективна відповідальність усіх тих, хто не потрапляв у поле зору громадськості. О'Дейвен знав, що серед мільйонів різних документів величезного фашистського апарату влади було багато повідомлень, листів і заміток, які звинувачували цих людей. Почасти то були не об'ємисті офіційні папери з реєстраційними номерами й шифром, а просто клаптики паперу й зауваження на них. Але це доказ, що люди, чиї підписи стояли на документах, безперечно, знали їх зміст, і дуже страшний зміст.

Ці документи цікавили його так само, як і тих, кого вони стосувалися, хто поспіхом докладав усіх сил, щоб їх знищити. Почалася гарячкова метушня, боягузлива втеча від відповідальності.

О'Дейвен з огидою спостерігав, як у пачки різних протоколів, приречених на спалювання, все частіше, все відвертіше запихалися саме такі документи… А цього він не хотів допустити».

Чи вдалось йому це?

Гайнц Майнк проклинав надмірну сумлінність Мейволда, докладність його доказів. Бо замість того, щоб відповісти на запитання, пояснити, як і що, він ще раз заглиблювався у несуттєві структурні дослідження фашистського пропагандистського апарату.

Може, воно й потрібне, але у Майнка бракувало терпцю читати ці пасажі. Він перегортав сторінки, очі його стрибали по рядках, абзацах, поки нарешті наткнулися на слова, які вимусили його напружитись. Це були слова «будинок над озером».

Він підскочив. Ривком висмикнув шухляди письмового столу й почав гарячково нишпорити там. Потім покликав секретарку:

— Журнал з Гамбурга! За вчора!

Секретарка теж почала шукати. Тоді згадала:

— Його забрала товаришка Петерс.

— Негайно заберіть його назад! І зв'яжіться з майором Лауренценом або з капітаном Госсом, попросіть, щоб вони прийняли мене в невідкладній справі!

Майнк, аби згаяти час, переглянув Мейволдів рукопис до кінця. Він кивав, погойдувався усім корпусом і сміявся. «Ага, ось воно. Перекручений шифр. Fried, Grab, Keller. Він у нас в руках!»

Останню фразу він уже вигукнув уголос. І тут саме нагодилась секретарка.

— Як він у вас у руках? Він у мене!

Похитавши головою, вона поклала перед ним журнал.

Професор Майнк став під вікном і прочитав вимічену червоним статтю.

«Федеральний канцлер Кізінгер заприсягнув, що, будучи тоді заступником керівника політичного радіовідділу міністерства закордонних справ, ніколи нічого не чув про депортацію людей, про знищення в газових камерах і про масові розстріли. На зауваження, що його відділ щоденно одержував від державної служби радіоперехоплення третього рейху, так званої «служби в будинку над озером», два з тринадцяти примірників, де були розшифровані всі зарубіжні повідомлення, він відповів, що йому завжди показували лише виправлені варіанти «радіоогляду», у яких не було повідомлень про звірства фашистів. Ці твердження, цю присягу поки що не можна спростувати. Жодного з Кізінгерових начальників, які могли б його звинуватити або виправдати, немає в живих. І навряд чи збереглися десь примірники тих донесень з будинку над озером, підписані Кізінгером…»

Через півгодини Майнк сидів навпроти майора Лауренцена.