І мертві залишають тіні

7

На кладовищі було людно. У неділю до могил завжди приходить багато людей, незважаючи навіть на негоду, як, приміром, цього жовтневого дня. Капітан Госс і професор Майнк нічим не привертали до себе уваги. Вони стояли перед могилою О'Дейвена, яка знову була впорядкована, стояли мовчки перед надмогильником з написом: Solus De da anam.

Гайнц Майнк не міг нічого збагнути, не хотів вірити, коли, повернувшись із Мюнхена, дізнався про останні події. — Це ж просто парадоксально, — сказав він офіцерам. –

Професор Мейволд дійшов того ж висновку, що й наш інститут, і відмовився від своїх попередніх припущень. Стюарт Джеймс О'Дейвен загинув у тридцять сьомому році в Іспанії. Ніхто більше не брав під сумнів цей факт. Ніхто. І ось могила… Це прізвище… Щось тут наплутано, очевидно, або це якась помилка, не знаю.

Капітан Госс погодився з його зауваженням і про всяк випадок узяв на озброєння. Для самооборони, так би мовити. Щоб було за що зачепитися. Бо звідки ж підступитися, як не від таких ось фактів?

Факт номер один — загиблий в Іспанії. Факт номер два — небіжчик у цій могилі. Факти взаємовиключні, якщо йдеться про одну й ту саму людину. Отже, один із фактів неправильний, фікція, обман або помилка. І котрий же?

Цього дня Госса особливо зацікавив ірландський професор. Саме те, що Майнк назвав його «попередніми припущеннями». Як конкретно звучала гіпотеза Мейволда? Госс хотів знати це достеменно.

Майнк запросив капітана до себе додому показати листи. Але перед цим професор запропонував відвідати Староміське кладовище…

Обстеження на могилі були закінчені. Після обіду будуть перші висновки експертів. Майор Лауренцен призначив нараду. На ній має виступити й Госс.

Професор Майнк тільки й сказав про цю недільну пригоду:

— У нас, зрештою, одна мета. Мене дуже хвилює доля цього О'Дейвена. — У погляді його читалася безпорадність.

Вони пішли назад до паркового майдану, де стояв службовий автомобіль. Дорогою розмовляли мало, аби не мовчати.

Професор займав будиночок у Грюнау. Коли вони ступили в сад, їм назустріч вийшла вся родина Майнка. Усе було дуже просто, і це сподобалося Госсові.

— Що зволите, товаришу капітан: кава, сік чи поснідаємо?..

Кава. На веранді. Серед, мабуть, двохсот альпійських фіалок. А може, їх було лиш сорок вісім. Госс бачив фіалки скрізь. Гордість господині. Вона запропонувала йому цибулини для розсади.

— Ми про це поговоримо згодом, — запевнив її капітан. — Неодмінно.

Робочий кабінет Майнка, куди вони обидва нарешті найшли, скидався на кімнату на горищі — маленький, вузький, зате з високими навскісними стінами, без будь-яких прикрас, усе аж надто скромне.

— Знаєте, я не можу терпіти, коли щось відвертає увагу, — пояснив Майнк. — Мені найкраще працюється, коли я бачу перед собою голу стіну. Навіть шпалери з усякими кружечками й плямами — і ті заважають. Дах, стіл, стілець, лампа — що ще треба?

— Ого, скільки книжок!..

Госс аж отетерів. Унизу — альпійські фіалки, а тут — книжки, книжки. Книжки на полицях, біля полиць, на підлозі, на канапі, на письмовому столі, книжки й на… Він глянув на стелю. Ні, там нема…

Очі у Майнка світилися.

— Це знаряддя праці, — пояснював він. — А знарядь праці завжди бракує. І вони не відвертають уваги, а спонукають до роботи.

Манфред Госс допоміг перенести купу книжок, щоб звільнити стілець. У професора був досвід і певний розпорядок. Так само швидко, як касир рахує гроші, він міг знову скласти книжки, спорудити з них справжні башти, які хоч і хиталися, але ніколи не падали.

— Сідайте ж бо, товаришу капітан, — сказав він.

Вони сиділи так близько, що торкались колінами один одного.

— Передовсім мене цікавить ось що: як ви вийшли на професора Мейволда з Дубліна? Які в нього думки про О'Дейвена? Я був би вам вдячний, якби ви розповіли мені про це якомога докладніше.

Гайнц Майнк розповів. Він говорив, виважуючи кожну фразу, і при цьому розхитувався всім тілом, ніби так надавав своїм аргументам необхідної точності.

Капітан Госс не перебивав. Він слухав, занотовував дещо. Йому треба було зрозуміти вченого повністю. Наскільки ґрунтовні його дослідження? Що криється за його незграбною постаттю, за довгими безпорадними руками з надзвичайно маленькими рівними пальцями, за його кругловидим обличчям, гострий ніс на якому здавався алебардою, за головою з ріденьким волоссям, пристрасно відкинутою назад? Це наукове світило? Пересічність? Він дав Майнку можливість вільно висловлювати свої думки, не квапив його, хоч часу в нього було обмаль.

— Знайомство з професором Мейволдом, — розповідав Майнк, — відбулось таким чином. Я завжди з великою увагою стежив за його публікаціями. Крім того, ми з ним листувалися. У фахових колах він, безперечно, авторитет. Його знання історика щодо останніх п'яти десятиріч — величезні, узагальнення й висновки заслуговують надзвичайної уваги. Звісна річ, в інституті ми зразу подумали про нього, коли н справі О'Дейвена наштовхнулися на деякі нез'ясовані питання. Вони стосувалися періоду перед тим, як О'Дейвен потрапив в Іспанію. Отож я написав Мейволду, назвав нашу тему, бо хотів знати, чи не зміг би він дати нам деякі дані про політичну діяльність О'Дейвена в Ірландії. Ось його відповідь, вона прийшла через кілька тижнів.

Госс узяв лист — власне, оригінал англійською мовою й переклад німецькою.

Мейволд ще писав, що про перебування О'Дейвена в Іспанії у нього нема ніяких фактів. І якби професор Майнк повідомив йому щось докладніше про це, то він, Мейволд, був би йому дуже вдячний.

— Це я, звичайно, зробив, — запевнив Майнк. — Я написав, що О'Дейвен був офіцером П'ятнадцятої Інтернаціональної бригади й загинув у тридцять сьомому році в битві за Брунете. Подробиць я тоді й сам ще не знав. Я, може, й не займався б так прискіпливо подробицями, якби згодом з Дубліна не прийшла оця дивна звістка. Прочитайте.

— А далі?

— Наше листування, — сказав Майнк, — збільшилось за обсягом, але поступилося, це стосується листів Мейволда, у своїй субстанції. Загалом він обмежувався тим, що, за його словами, «з надзвичайною цікавістю» вивчав мої аргументи і «впорядковував їх у велику, захоплюючу подих, певну загальну систему». Що це конкретно мало означати, він не казав. І лише одного разу висловився трохи конкретніше — в листі від третього вересня. Він сформулював свою думку так: «Я весь час мрію про те, щоб побувати у Центральному архіві в Потсдамі. Документи фашистського міністерства закордонних справ, які там зберігаються, можуть допомогти нам обом». Оце і все. Незабаром надійшло запрошення на симпозіум до Мюнхена. Мейволд писав, що він теж братиме в ньому участь, і ми домовились про зустріч, яка й відбулася кілька днів тому.

— І під час зустрічі професор Мейволд відмовився від усіх своїх колишніх тверджень.

— Саме так. Він сказав, що ця людина в Берліні, слідами якої він ішов, — не О'Дейвен і взагалі не ірландець, а англієць.

— Англієць. Англієць, який у сорок четвертому році… Професор Мейволд весь час називав сорок четвертий рік? Жодного разу не сказав сорок п'ятий?

— Лише тисяча дев'ятсот сорок четвертий.

— Людина, похована на Староміському кладовищі, померла в лютому сорок п'ятого.

— Ви теж думаєте, що то той самий англієць, якого має на увазі професор Мейволд?

— Не знаю. Англія була у стані війни з фашистською Німеччиною. Англієць у Берліні у той час… Це міг бути або військовополонений, або шпигун. Але…

Манфред Госс далі не говорив. Він хотів сказати: «Але хіба шпигунів хоронять з траурними почестями?» Та згадав про останнє повідомлення майора Лауренцена, а воно було дуже доречне, таку можливість не можна було скидати з рахунку.

Госс похитав головою.

— Облишмо на деякий час могилу й покійника. Мейволд згадував про могилу?

— Жодного разу. Якби він згадав, то й я щось знав би про неї.

— Правильно. Отож простежмо за його думками. Мейволд займається долею людини, яка в сорок четвертому році жила в Берліні. Протягом кількох місяців він вважає, що ця людина — ірландець Стюарт Джеймс О'Дейвен. Він активно відстоює свою думку, сперечається з вами, називає джерела, які хоче залучити для підсилення своєї гіпотези: документи британської контррозвідки, архіви англійської радіокомпанії, розраховує й на документи фашистського міністерства закордонних справ, які зберігаються у Потсдамі. І раптом несподівано для вас Мейволд міняє свої погляди. Він каже: «Все, що я дізнався про цю справу, не підлягає сумніву. Тут ідеться не про Стюарта Джеймса О'Дейвена і взагалі не про ірландця, а про англійця. Тому я припиняю свої дослідження, оскільки пишу не про англійців». Влучив я в ціль, товаришу Майнк?

— Саме так можна інтерпретувати пояснення Мейволда.

— А що саме, які факти змусили його зробити такий різкий висновок, — про це він не сказав нічого?

— Ні. Я його й не запитував, на жаль. Але все відбулося надто швидко. Наша бесіда трохи затягнулась, і потім під кінець залишилось обмаль часу. Дуже шкодую про це, товаришу капітан.

— Ніхто вам не докоряє. Крім того, ваші упущення можна надолужити. Ви напишете професору Мейволду й попросите його пояснити вам дещо.

— Найближчим часом це неможливо. Мейволд сказав, що він вирушає в подорож по США читати лекції. Після повернення хоче перемінити місце проживання. У мене нема його нової адреси, і я мушу чекати, поки він її мені повідомить.

— Але ж пошту перешлють йому за ним услід на нову адресу!

— Справді. Отже, якщо ви хочете, то я напишу, товаришу капітан.

Чи хотів цього Госс? Однозначно відповісти він не міг і вирішувати щось не міг, не порадившись зі своїми співробітниками. З усього видно, що Мейволд, здається, справді не знав про могилу в Берліні. Але якщо це так, то не витримувала критики версія, яку Госс висловив під час поїздки в Нествік старшому лейтенанту Гайнсену. Час розкопування могили, очевидно, не мав зв'язку з зустріччю двох істориків. То що ж це, збіг обставин?

У листопаді 1936 року О'Дейвен опублікував в Ірландії свої останні статті, в липні 1937 року він загинув у лавах Інтернаціональних бригад в Іспанії. Отже, тут можна простежити пряму, без будь-яких викрутасів, лінію від початку до кінця. Обидва професори, фахівці у своїй галузі, дотримуються цього. Виходить, починати треба звідси.

Але ж могила О'Дейвена в Берліні з 1945 року. А в 1944 році в Берліні жив чоловік, якого Мейволд вважав за О'Дейвена, а потім визнав, що то був англієць. І це треба взяти до уваги.

— Я повторюю своє запитання, — сказав Госс. — Англієць у тисяча дев'ятсот сорок четвертому році в Берліні — військовополонений чи шпигун, товаришу Майнк?

— Якщо взяти до уваги, що Мейволд тривалий час вважав цю людину за О'Дейвена, то твердити, що це військовополонений, очевидно, не можна. Але це й не означає, що пін — неодмінно шпигун. Бачите, факт, що Англія й фашистська Німеччина знаходились у стані війни, аж ніяк не означає, що серед британського населення були лиш вороги Гітлера. У Великобританії аж до початку війни існував відкритий фашистський рух, який пізніше був заборонений, але прихильники його не перевелися. Вони так і залишились фашистами. Одні — довше, другі — коротший час, дехто залишається фашистом і сьогодні, а дехто став ним знову, тобто вдруге.

— Ясно, до чого ви ведете. Отже, теоретично можна…

— Не лише теоретично. Та я зовсім не хотів би мати справу лише з загальними поняттями. З голови мені не йде думка, яка, може, пригодилась би вам у майбутньому. Та оскільки й вона може бути хибна, то я хотів би спершу спитати. Чи не могли б ви мені сказати, як загинула та людина, що похована на Староміському кладовищі?

Госс на хвильку завагався. Йому сподобалась поведінка Майнка — обережний підхід, виважування кожної думки, перш ніж її висловити. Усе базувалося на міцній основі і свідчило про серйозність професора. Але ж є речі, яких не можна розголошувати. Не через недовіру. Повідомлення майора Лауренцена про можливу причину смерті цього псевдо-О'Дейвена просто ще недостатньо перевірене, щоб його взяти до керівництва. Госс вимушений був діяти дуже обережно, хоч і ризикував таким чином втратити потрібний слід.

Але цього не можна було допустити. Він вирішив обрати шлях, який, може, допоміг би професору щось збагнути.

— Розслідування ще не закінчене. Але напевно можна сказати ось що: покійникові організували пишний похорон. Зі священиком, нацисти в уніформі несли труну. Усе відбувалося під наглядом гестапо… Ось такий розкішний похорон вранці лютневого дня сорок п'ятого року.

Майнк якусь часину замислено дивився на капітана. Потім підвівся. Манфреду Госсу довелося трохи відхилитися. Професор підійшов до однієї з книжкових полиць. Рукою погладив кілька різних книжок у полотняних обкладинках.

— Шкода, — сказав він і сів. — Нема. Я хотів вам дати одну книжку. — Він знову замовк на кілька секунд. — Книжку, — провадив він далі, — про, мабуть, найгорезвіснішого англійця такого гатунку. Його звали Вільям Джойс, під час війни він жив у Німеччині, безпосередньо у Берліні, і працював на радіостанції «Велика Німеччина», вів передачі англійською мовою. Його так звані бесіди, з якими він виступав щовечора, спочатку мали великий успіх. Це були гостро відточені сатиричні опуси, їх слухало іноді пів-Англії.

Він часто користувався оксфордським жаргоном, і слухачі за це прозвали його Лорд Гав-Гав, так його називали і в Німеччині. У Геббельса він був у великій пошані. А зрештою Джойс був чистокровний ірландець.

— Отак! Подумати тільки… Та ясно! Посилання Мейволда на архіви Бі-бі-сі…

— І його заява, що він хоче заглянути в документи нацистського міністерства закордонних справ. Так званий мовний відділ — так називали відділ передач іноземними мовами — хоча й підпорядковувався геббельсівському міністерству пропаганди, але оскільки ці програми передовсім займалися зовнішньою політикою, то фашистському рейхсміністру закордонних справ фон Ріббентропу відводилась там не остання роль.

— Браво, товаришу Майнк. Ці міркування — на вагу золота. Лорд Гав-Гав, чистокровний ірландець…

— Але тут, на жаль, мушу вас розчарувати… Гав-Гав похований не на Староміському кладовищі. Мейволд, безперечно, шукає не його. Доля Гав-Гава відома кожному фахівцеві. Після війни його повісили в Англії його ж земляки. Але — така моя думка — в розпорядженні Геббельса були й інші англійці. Може, професор Мейволд напав на слід такої людини.

— Такої людини? Чому ви висловлюєтесь так нейтрально, товаришу Майнк? Ви ж маєте на увазі щось особливе.

Вони глянули один на одного й відчули, що думали про одне й те саме.

— Ваша правда. У геббельсівській пропагандистській машині працювало сто тридцять передавачів, які щоденно видавали двісті сімдесят дев'ять програм на закордон п'ятдесятьма трьома мовами.

— Виходить, і ірландською теж.

— Виходить, так. Ірландська Республіка відігравала значну роль у фашистській стратегії ще й тому, що ірландці ніколи не приховували своєї ворожнечі проти Англії. І цим, звісна річ, користалися нацисти.

— А чи не могло б бути так, що…

— Безперечно, могло.

Манфред Госс ляснув долонею по столу — вимушений жест, бо не міг же він поплескати Майнка по плечу, вони ж не компаньйони… Спершу лікарка, тепер історик. Це не «інформатори», а люди, з якими можна посперечатися, можна сказати, що вони навіть однодумці.

Госс ще раз попросив перший лист професора Мейволда. Гайнц Майнк показав йому речення, гадаючи, що саме воно зацікавило капітана.

— Ви вгадали, товаришу професор, — погодився Госс і вголос прочитав: — «… дуже популярний репортер і оратор, н кий умів висловити найболючіші думки й почуття населений». І ось уявіть собі: щовечора по фашистському радіо її и ступає цей відомий і популярний О'Дейвен. Він твердить, що нацисти не такі вже й погані, вони наші друзі й підтримають Ірландію, якщо вона повстане проти Англії. І це каже не хто-небудь, а популярний промовець і публіцист Стюарт Джеймс О'Дейвен. Особистість…

Капітан Госс на часинку замовк. Як сказав старий Пабст? Поховали якусь поважну особу!

— Так! Виходить, особистість. Це справляє враження. Отже, те, що він каже, не може бути брехнею, думають люди и Ірландії. Принаймні Геббельс і його кліка розраховують саме на таку реакцію. Перешкоджає їм лиш одне: О'Дейвена нема. Загинув в Іспанії. Але про це в Ірландії не знають, і саме про це свідчить лист Мейволда. Отже, нацисти сконструювали нового О'Дейвена. Під цим прізвищем хтось читав ірландською мовою фашистські відозви і під цим прізвищем той «хтось» похований у сорок п'ятому році. Як поважна особа, з усіма почестями.

— Професора Мейволда одурили в наші дні так само, як і багатьох ірландців двадцять п'ять років тому. Принаймні попервах. І лише потім завдяки якимось обставинам професор збагнув цей трюк нацистів і припинив свої пошуки. Його О'Дейвен — або цей «хтось», як ви сказали, товаришу капітан — був англієць. Англієць, що знав ірландську мову. Такі люди були, це безперечно.

Манфред Госс погодився. Зробив це якось напівголосно, бо думав про причину смерті його незнайомця, а вона ніяк не вкладалася в щойно окреслені рамки, не клеїлась до образу чоловіка, прозваного О'Дейвеном і похованого в Берліні, бо його розстріляли. Ексгумація це доказала безперечно. Розстріляли — і поховали! Катафалк, траурна процесія, чорна труна з добротного й рідкісного на той час дерева… Розстріляли й поховали!

Госс нічого не сказав уголос. Його раптом охопив неспокій, спонукуючи йти. Він ледве змусив себе довести розмову до кінця, потім попрощався з родиною професора. Майнк провів його до хвіртки.

Госс від'їхав уже в обід. До наради у Лауренцена залишалось мало часу. Іти в якийсь ресторан не хотілося, і він вирішив перебути без обіду.

У Трептов-парку зупинив машину. Тут було майже безлюдно, це якраз те, що йому треба. Він пройшов по алеях, зупинився на березі Шпре. Неспокій його поволі розвіявся. Розстріляли й поховали. Суперечність? Принаймні незвично. А хіба вся ця операція не була незвичною? Раптом він збагнув, що рішення полягало саме в цьому, воно мало бути саме тут: у незвичному початку, який вимагав такого ж незвичного кінця.

Повертаючись до автостоянки, капітан Госс вірив, що знайшов пояснення. Розстріляно й поховано — тут не було ніякої суперечності, одне логічно доповнювало друге.