І мертві залишають тіні

1

Вона приймала його цілунки, не боронилась, як він її голубив. Коли їй що й не подобалось, то лише цвинтар, до муру якого вони притиснулись, і вулиця перед цвинтарем, така гамірна цієї пізньої години. Правда, їй було трохи незручно, що вони зупинилися отут, у центрі Берліна, за кілька кроків від нічного ресторану, звідки щойно вийшли.

Стояла тепла жовтнева ніч. Легенький вітерець погойдував дерева. Хмари, що свинцем нависли над землею, ніби завмерли. З вітрин магазинів падало тьмяне світло. Високі ліхтарі вимальовували на бруківці кола. По них, то поспішаючи, то повагом, здебільшого нарами проходили люди. Сюди-туди снували автомашини. Дівчина зіщулилась від яскравого світла автомобільних фар, які освітили її. Десь далеко гуркотіли поїзди приміської залізниці.

Молодик дихав на дівчину сумішшю винного перегару й нікотину. Крім того, їй здавалося, що з цвинтаря тягне запахом свіжих вінків та сирої землі.

Її тіпало. Молодик помітив, що вона тремтить, та витлумачив це по-своєму і ще дужче притиснув дівчину до себе. Вона не пручалася. Неприємне відчуття, яке виникло попервах, зникло від його невгамовної ніжності.

Аж ось вона почула стогін, що долинав з цвинтаря крізь мур і крізь широкі ґратчасті ворота, протяглий і безнадійний. Дівчина відштовхнула молодика. Той лише ніяково пригладив чуба й хотів був щось сказати, але теж вловив звуки й повернув на них голову.

Стогін почувся знову: жалібний, моторошний. Безперечно — то стогнав чоловік.

— Хтось кричить! — сказала дівчина.

Молодик кивнув головою. Він теж був приголомшений, але тільки кивнув, глянувши на мур. Потім схопив дівчину за руку й потяг її за собою. Спершу їй здалося, що він злякався і втікає. Та біля воріт він зупинився, і вони обоє вхопилися спітнілими руками за холодні грати.

Але хоч як вони вслухались і вдивлялись у темінь перед себе, бачили тільки чорні кострубаті стовбури дерев, живопліт і паркан, а поміж ними надмогильні пам'ятники, одні з них просто лежали на могилах, інші стояли сторчма, вгадувались навіть деякі пагорбки.

Біля самих воріт стояв будиночок, очевидно, для робітників цвинтаря. Але там не світилось, та й стогін долинав не звідти. Він чувся з іншого місця — звідти, де вони щойно стояли. А тут його ледве чутно, звучав він так само жалібно, як і раніше, тільки приглушеніше, навіть здавалося, що це відлуння.

Обоє мимоволі глянули на хмари, на верхів'я беріз і каштанів, буків і дубів, листям яких уже почав гратися вітер.

Молодик гукнув у темінь:

— Гей, хто там? Вам допомогти?

Дівчина відчула у його голосі страх, що таки пойняв хлопця. Вона зрозуміла той страх, бо й сама ним пройнялася. Однак попросила:

— Гукни голосніше.

Молодик послухався. Разом з його голосом до її вух долинули різні звуки: шелест гілля, далекі сигнали автомашин, сміх з того боку вулиці.

А десь поблизу не вгавав оцей жалісливий стогін, ставав чимраз виразніший, розрізнялись навіть деякі слова, досі незрозумілі. Хлопець і дівчина гадали, що це вже відповідь — відповідь на їхні вигуки.

Вони подалися ліворуч, до кінця воріт — звідти краще було видно, що робиться за рогом. І вони справді побачили згодом чоловіка, який повз навкарачки, повз і звивався, мов змія, підводивсь і знову падав на землю, але таки наближався до них і знай стогнав і кричав, бубонів і горлав хтозна-що.

Дівчина зойкнула. Молодик схвильовано ковтав слину. Кілька секунд вони не могли зрушити з місця й пильно дивилися крізь грати. Вже можна було зрозуміти окремі слова, які не в'язалися в одно: «Мати божа… лопата… окуляри…» Обоє побігли до нього й замахали руками, наче хотіли сказати: сюди, сюди!

Молодик звернув праворуч, побіг назустріч незнайомцеві, але згодом випустив його з поля зору.

— Я зараз! Я вам допоможу! Зачекайте!

Він смикнув хвіртку в воротях, але вона була замкнена, тоді підтягнувся на руках, спробував обіпертися ногами, га впав. Опісля скинув із себе пальто, жбурнув його вбік і покликав дівчину:

— Допоможи мені! А тоді:

— Ні, виклич поліцію! Лікаря! Поклич людей! Швидше!

Дівчина кілька разів повторила: «Добре», але не зрушила з місця.

— Поліцію, чуєш?! «Швидку допомогу»! Та хоч кричи, але не стій, як потороча!

Дівчина обернулась і побігла на вулицю. Хвилину молодик прислухався, переводячи подих. У вухах у нього шуміла кров, його опанував страх, але він чув даленіючий цокіт її підборів. Потім виліз на ґратчасту загорожу, перебрався на той бік і впав на землю. Зразу ж і став на ноги. Болю не відчував. Земля була м'яка, розрита. Могила? Він оглянувся, подивився собі під ноги. Ні, не могила. Він стояв на недавно скопаній, розпушеній землі.

А де ж потерпілий, куди він пропав?

— Гей!

Ах, ось де він! За густими чагарями щось рухалось на відстані п'ятнадцяти — двадцяти метрів. Молодик кинувся туди, спотикаючись і падаючи, нарешті таки дістався до людини на землі. То був літній чоловік у лахмітті. Він уже хрипів.

Молодик узяв старого під руки й потяг аж до будиночка. Раз у раз озивався до нього, оглядався й лаявся, коли щось потрапляло йому під ноги або коли натикався на кущі.

Двері будиночка були не замкнені. Молодик намацав вимикач — і на стелі загорілася тьмяна лампочка. В кімнаті хлопець побачив звичайні речі: стільці, лаву, стіл. У кутку стояли відро, кілька лопат, поливальниця, стримів водопровідний кран.

«Треба покласти його на бік, — сяйнула в голові думка. — Покласти на бік, щоб кров не попала в легені».

Він змочив носовичка й заходився протирати ним обличчя старого.

Молодик стояв навколішки, його кидало в піт і водночас лихоманило. Він уловлював подих вітру, чув, як по даху бубонять краплини дощу, почув нарешті (бо йому здавалось, що минула ціла вічність) голоси, шум автомобіля, чиїсь кроки, побачив світло від кишенькових ліхтарів, людей у поліцейських мундирах. Потім він сидів на стільці, механічно відповідав на запитання і сам запитував.

Він хотів знати, де дівчина. Його заспокоїли й сказали, що вона в машині народної поліції, де є радіостанція. Згодом його одвели до неї. Біля цвинтаря стояла ще й машина «швидкої допомоги».

Коли повз неї пройшли двоє з ношами, хлопець спитав:

— Що, він помер?

Відповіді не було. Може, його ніхто не почув. А може, ці люди самі нічого не знали або не хотіли казати. Лише по дорозі до поліцейської дільниці, куди допровадили його й дівчину, він дізнався, що старий ще живий.

То був, як виявилось, шестидесятисемирічний пенсіонер Адольф Гемсгоф, робітник Староміського кладовища в Берліні. Лікарі одразу взяли його під нагляд. Рани були не такі й небезпечні, як здавалося раніше. І ще тієї ж ночі він дав свідчення.

Згідно з цими свідченнями, Гемсгоф 16 жовтня 1967 року довше, ніж звичайно, працював на кладовищі. Потім двоє приятелів запросили його пограти в скат.

Гемсгоф пішов з ними, не перевдягаючись. Грали вони до десятої вечора. Перед тим як іти додому, Гемсгоф повернувся на цвинтар переодягнутися, бо завтра в нього був вихідний.

Далі в протоколі записано ось що: «Я відчинив ворота, а потім знову зачинив їх за собою. Чому — і салі не знаю. Може, за звичкою, чи тому, що знав: переодягатимусь я довгенько, а чи ще щось таке. Отож я зачинив ворота й відімкнув двері нашої будки, себто будиночка, що біля входу на цвинтар. Та не встиг зайти й увімкнути світло, як почув шум, що долинав з західного боку цвинтаря. Я прислухався й подумав: «Та що там — хтось сказився? Адже справді — там хтось копає! Розкопує могилу!» Такі речі я розпізнаю одразу. Чув я й голоси. Ну я, звичайно, подався туди. І припустився необережності, бо йшов надто швидко, поспішав, здається, навіть трохи біг. І тоді побачив їх: чотири постаті. Четверо патлатих молодиків у вузьких штанях. Троє копали, а четвертий тримав кишеньковий ліхтар і присвічував їм. Я — до них. Не пам'ятаю вже, що сказав. А може, вони злякались? Можливо. Тоді оте й почалося. Мене збили з ніг, один здоровань накинувся на мене, вони били мене ногами, кулаками, навіть лопатами. А коли я почав кликати на допомогу, мені забили рот землею».

Гемсгофу ще вдалося помітити, що злочинці побігли у бік північної загорожі. Поліція це підтвердила. Було взято відбитки черевиків чотирьох осіб. Очевидно, злочинці перелізли через паркан і втекли бічною вуличкою. Там їхні сліди й пропали.

Перші обстеження на місці злочину показали, що могилу розкопано аж до труни, потім її частково засипали знову. Було знайдено скелет, іржаві шматки заліза від оббивки труни, а також залишки зогнилого дерева. Надмогильний камінь трохи перехнябився. На ньому був висічений напис:

З цього можна. було зробити висновок, що йшлося, очевидно, про могилу особи чоловічого роду, ірландця за національністю.

Ці висновки ще опрацьовувались, а вже вдалося взяти одного із злочинців. Ним виявився Юрген Баумгольц родом з містечка Гамм, що у Вестфалії. Цього сімнадцятирічного юнака затримали на прикордонному контрольному пункті Фрідріхштрассе десь о першій годині ночі. Його дозвіл на перебування у Берліні був прострочений. Офіцер, який проводив з ним бесіду, помітив, що Баумгольц наче кривиться від страшного болю. Йому запропонували медичну допомогу, але він відмовився. Та оскільки Баумгольц уже сам рухатись не міг, то до нього зрештою привели лікаря. Медична допомога йому таки була потрібна — на правому стегні юнака виявилася глибока рана. Баумгольц вигадував різні причини свого поранення, але лікар категорично їх спростовував, твердячи, що це ножова рана. Баумгольц уперто відмагався, викручувався, пояснення його ставали дедалі неправдоподібнішими, таким чином він сам накликав на себе щораз більшу підозру.

Нарешті хлопець зізнався, що був поранений лопатою на Староміському кладовищі в Берліні.

Оскільки, як він згодом зізнався, троє інших злочинців тож перейшли кордон із Західного Берліна, то про це ще тієї самої ночі було повідомлено органи державної безпеки. Вони й зайнялися цією справою.