І мертві залишають тіні

12

— На додачу до псевдо-О'Дейвена з'явився псевдо-Мейволд, товаришу майор. Це вже якось клеїться.

— До чого клеїться? — спитав Лауренцен.

Манфред Госс знизав плечима й виглянув з вікна службового автомобіля, в якому вони сиділи обидва.

— До даного випадку, — сказав він нарешті.

Розмова з фрау Петере у «Лінденкорсо» навела його на одну думку. Якщо професорові Мейволду зараз справді виповнилось сімдесят років, то він аж ніяк не міг зустрічатися з Майнкому Мюнхені. Найважливіше зараз визначити, чи йому таки сімдесят років.

Оскільки фрау Петерс перебувала за кордоном, то Госс звернувся до її шефа професора Кауфгольда і, звичайно, до Майнка. Усі публікації ірландського вченого, які можна було дістати, одразу ж переглянули, аби дізнатися хоч що-небудь про вік автора. Але, крім одного речення, де Мейволд згадував голодовку ірландського бургомістра міста Корка у 1920 році, там більш нічого не було. Результат пошуків хоч і не підтвердив, але й не заперечив здогадів Госса.

Майнк сприйняв це повідомлення з суперечливими почуттями. Воно зачепило його за живе і водночас розчарувало.

— У ваших словах є певний сенс. За багато років листування з Мейволдом у мене склалося враження, що я маю справу з немолодим і багатим на життєвий-досвід ученим. У Мюнхені я побачив майже свого однолітка, у якого ні життєвого досвіду, ні зрілої врівноваженості, а сам він радше схожий на регбіста. Та й жив він не в тому готелі, де решта учасників симпозіуму. Я не кажу, що він видався мені несимпатичним, бо шукав би виправдань заднім числом, а це не так. Я був розчарований, зізнаюся вам щиро. Розчарований, бо він зі своїм світоглядом не відповідав моїм уявленням про нього. Однак усе винагороджувалося науковим успіхом, якого, як тоді мені здалося, я досяг. Але тепер він опинився під сумнівом.

Це був дуже важливий момент, і Госс знову згадав його зараз. Автомобіль їхав вздовж Карл-Маркс-алеї, нарешті звернув на Кепенікерштрассе. Майор уважно слухав, іноді щось уточнював, але утримувався від будь-яких коментарів. Тому Госс весь час гарячкував, наче йому неодмінно треба було когось переконати.

— Неправильні передумови обов'язково призводять до неправильних висновків. Якщо той чоловік у Мюнхені не професор Мейволд, то він і не передав його поглядів. Інакше цей трюк не мав би ніякого сенсу. Отже, справжній професор Мейволд дотримується іншої думки, аніж та, яку від його імені висловили у Мюнхені. Виходить, він не відстоює точки зору, що Стюарт Джеймс О'Дейвен загинув в Іспанії. Отже, Майнка (а через нього й нас!) хотіли ввести в оману. А це може означати одне: ми не повинні знати, що О'Дейвен перед закінченням війни жив у Берліні.

Майже у відчаї Госс ледь не вигукнув: «Боженьку, як важко збагнути те, чого він насправді не зробив!»

Свого начальника він знав досить добре. Вони вже працювали разом кілька років, набули однакового досвіду, досягли однакових успіхів, знали один про одного все і не могли приховувати нічого між собою чи про себе.

А що Лауренцен ніби лиш поверхово зупинився на словах Госса, не було, звичайно, ознакою байдужості. Госс здогадувався, що майор намагався узгодити щойно почуте з власними думками, які були спрямовані на інше.

Отож-бо він і не здивувався, коли через кілька хвилин Лауренцен раптом дістав з кишені піджака записник. Подив прийшов згодом. Лауренцен не почав, як сподівався Госс, викладати нові дані, не ставив він і додаткових запитань. Він лише дістав з книжечки фото й подав його капітанові.

— Це він.

— Хто?

— О'Дейвен. Фотографія з його особової справи, яка зберігається в Потсдамському центральному архіві.

Манфред Госс далі не розпитував. Він відчув, як зупинилось його серце, сковане неймовірним напруженням. Він обережно взяв фото в руки. Розглядав його наче скарб, наче величезну коштовність.

Стюарт Джеймс О'Дейвен. Вузька голова, худорляве обличчя. Світле волосся зачесане на лівий бік й ледве трималося купи. Міцні вилиці, щільно обтягнуті гладенькою шкірою. На лобі зморшки. Великі очі, погляд трохи задумливий. Звичайна посмішка, яка буває на фотографіях для документів, напружена, — з неї нічого не прочитаєш. Гостре підборіддя, на шиї темна пляма, мабуть, шрам. Темний піджак, картата сорочка, однотонна краватка.

Чи могла відповісти фотокартка хоч на одне з багатьох запитань? Госс розглядав її довго й уважно. Він думав, що щось роздивиться на ній, щось розпізнає, може, оту незлу лукавість, якою світилося все обличчя. О'Дейвен не був, очевидно, позбавлений гумору. У ньому вгадувалося щось відверте, майже доброзичливе. Отже, людина без прихованих думок. Потім знову перемагало враження, що він був коли й не залізною, то дуже рішучою людиною. Причому без простодушної впертості, в ньому переважала привітність.

Але чи справді все це побачив Госс на фотокартці? І про що воно могло свідчити?

Капітан підвів погляд і глянув на Лауренцена. Той мовчки кивнув у відповідь. Можна гадати, що почуття в обох були однакові, що ж до думок, то вони в них безперечно однакові: то величезний успіх, що в них є фотографія, незалежно від того, яке враження вона спершу викликала.

Госс віддав фотокартку. Вони про неї не говорили, зате Лауренцен прочитав свої записи:

— «Стюарт Джеймс О'Дейвен, народився двадцять восьмого червня тисяча дев'ятсот першого року в Дубліні, національність — ірландець, професія — журналіст, віросповідання — католик, родинний стан — неодружений. Особова справа в імперському міністерстві пропаганди ведеться з сьомого грудня тисяча дев'ятсот сорокового року. Платня — згідно з римським чотири «В» дванадцять, спецплатня згідно з ДТА три, додаткові пільги за цифрою п'ять». Жодного запису про порушення чи заохочення. У заяві, написаній власноручно, зазначено, між іншим: «З 1936 року живу у Великій Німеччині… Спочатку працював на ірландські й англійські газети, з 1939 року пишу переважно для націонал-соціалістичної преси… Арійського походження… Знання мов: ірландська й англійська — досконало, крім того, німецька…. переконаний, що можу найкраще послужити своїй батьківщині, коли беззастережно виконуватиму розпорядження фюрера в його героїчній боротьбі проти нашого спільного ворога — Англії. Берлін, п'ятого грудня 1940 року». Автобіографії чи анкети в особовій справі нема.

Госс сказав:

— П'ятого — заява, а сьомого вже на роботі. Варто уваги, чи не так?

— А ще одна деталь?

— Ви маєте на увазі: «З 1936 року живу у Великій Німеччині»? Не можу нічого сказати. Невже професор Майнк помилився? Обманути так, як це зробили з ним у Мюнхені, могли кого завгодно, а за те, що він не додумався попорпатися у Потсдамському центральному архіві, йому ніхто не докорятиме. Його О'Дейвен боровся й загинув у Іспанії. Для такого висновку в нього є досить надійні джерела.

— Отже, два О'Дейвени. Один — в Іспанії, другий — у Берліні. І два Мейволди. Один у Дубліні, другий у Мюнхені. Може, й дві Беати Келлер?

— Чому ви так подумали про фрау Келлер? — здивовано спитав Госс.

— Бо це прізвище теж значиться в особових справах геббельсівського міністерства пропаганди. В тому самому списку, що й О'Дейвен. Очевидно, обоє працювали в одному відділі. Беата Келлер народилася дванадцятого квітня тисяча дев'ятсот двадцять першого року.

— Тоді ж народилась і фрау Келлер з Нествіка!

— Авжеж…

— Але…

— Що «але»? Ніяких «але». Фрау Келлер запевнювала, що не знає ніякого Стюарта Джеймса О'Дейвена, а це не витримує критики. Вона брехала. Принаймні дещо замовчала. Правда, прогалини в її свідченнях було й так видно. А тепер вони просто безперечні, та й годі.

— Ясно, товаришу майор. Не пастор Нійтман, а фрау Келлер опікувалася всі ці роки могилою О'Дейвена. І саме вона, мабуть, і є ота дівчина, яка брала участь у його похороні. Пригадуєте: молоденька дівчина в літньому пальті і таке інше. Але чи не слід нам якомога швидше…

— Уже зроблено. Товариш Гайнсен поїхав у Нествік.

— Як він сприйняв це повідомлення?

— Ви ж його знаєте. Він завжди почуває себе трохи ніяково, коли помиляється в людині, до котрої раніше ставився з довір'ям. Цю якість я в ньому особливо ціную. Він узяв з собою фотокартку з особової справи Келлер. Отже, ота фрейлейн Келлер з Берліна. Він сказав, що там взагалі нема ніякої подібності. На фотографії молоде, наївне обличчя з сяючими очима, котрі безтурботно й радісно дивляться на світ. Фрау Келлер у Нествіку зовсім, мовляв, не подібна до цього типу людей. Розумна й милосердна жінка, в очах у неї світиться доброта, але ці очі аж ніяк не радісні. Я нічого не зміг сказати, бо жодного разу не бачив фрау Келлер. Але це, гадаю, можна підправити.

Манфред Госс кивнув.

— Я теж так думаю. — А за кілька хвилин додав: — Не можу збагнути, чому ця жінка не сказала зразу правди. Вона ж, очевидно, могла здогадатися, що ми рано чи пізно самі доберемося до її таємниці.

— Так однозначно я б цього не формулював, товаришу Госс. Не забувайте, що Гайнсен розпитував її лишень у загальних рисах. У нього й завдання тоді іншого не було. Я певен, що тепер, коли Гайнсен запитуватиме конкретно, н це він зробить неодмінно, вона вже не мовчатиме. Бо це означало б…

Лауренцен не продовжував думки, і замість нього це зробив Госс:

— Бо це означало б, що в неї є підстави мовчати. А я не розумію… Якщо буде доведено, що вона брала участь у похороні О'Дейвена, людини, яку вбили нацисти, то…

— Тут ще треба дещо з'ясувати, товаришу Госс. Здається, цей випадок набирає масштабів, і наші колишні міркування… Хвилинку, я гадаю, ми вже приїхали. Поговоримо про це пізніше.

Машина зупинилась перед котеджем. На воротях, що вели в сад, виднілася цифра «12», вивіски з прізвищем не було. Не запитливий погляд Госса Лауренцен пояснив:

— У Потсдамському центральному архіві я знайшов адресу, за якою О'Дейвен жив під час війни. Це ось тут, на Фрідріхсгагені. Як пощастило встановити, він наймав помешкання у родини Бендер. Старих Бендерів уже немає в живих, а будинок вистояв усю війну без серйозних пошкоджень. Зараз у ньому живе їхня дочка. Я попередив, що ми навідаємо її. Вона заміжня, прізвище її тепер Мургау. Роземарі Мургау, сорока двох років.

«Сорок два, — подумав Госс, виходячи з машини. — Отже, в кінці війни їй було двадцять. Ще одна молоденька дівчина на той час, коли загинув О'Дейвен».

Манфред Госс з великим інтересом очікував розмови.

Спершу вона справляла враження заводної ляльки, пружина якої накручена навічно. Вона не могла спокійно сидіти, майже не могла спокійно слухати і починала торохтіти ще до того, як Лауренцен закінчував запитання. Була вона уособленням самої радості, а свіжістю, здавалося, могла заразити будь-кого.

— Джеймс О'Дейвен? Та ще й як я його знала! Це ж моє перше кохання. Мені тоді було п'ятнадцять, лиш подумайте, ще дівчисько. Йому під сорок. Поселився він у нас V сороковому. Десь перед різдвом. Я страшенно в нього запихалася. Першого ж дня. З вигляду він був чудовий. Високий, стрункий, не худий, справжній мужчина, таким він був у моїх очах. Коли починав сміятися, то в мене наморочитись голова. Слово честі. А він сміявся часто. Можете собі уявити… Для нього я, звичайно, була дівчинкою, майже дитиною. Але я могла звертатись до нього на «ти», іноді він навіть мене цілував, наприклад, у день народження чи на Новий рік. Мені тоді було так смішно!

Цьому торохтінню не видно було кінця-краю, і офіцери й не мали б нічого проти, бо в такій балаканині іноді можна почути цікаві деталі. Але зараз вони вирішили з'ясувати найголовніше.

— Хвилиночку, фрау Мургау. Давайте спершу уточнимо, чи ми маємо на увазі одну й ту саму особу. — Лауренцен поклав на стіл фотографію з особової справи О'Дейвена. — Цей чоловік жив тоді у ваших батьків?

Вона лиш мигцем глянула на фотокартку.

— Ой, Джеймс! Він тут трохи худіший, але це він.

— Ви його запам'ятали іншим?

— Повнішим, я б сказала. Та ви самі можете переконатись. У мене багато його фотографій. Не хочете подивитись?

Перш ніж Лауренцен встиг відповісти, вона підстрибом кинулась до шафи, присіла перед нею й почала порпатись у шухлядах, не замовкаючи ні на хвилину.

— Джеймс став майже членом нашої родини. Мої батько й мати чудово з ним ладнали. Він був чуйний, добродушний і завжди щось приносив із собою. Каву, цигарки, масло, муку. Все, з чим щораз ставало трудніше. У Джеймса були добрі зв'язки. Тільки ви не подумайте, ніби мої батько-мати жебрали. Він робив це все з власної волі. Він зразу бачив, коли потрібна чоловіча допомога. Рубав дрова, допомагав батькові на дачі, одного разу навіть повісив нові штори для затемнення вікон. Джеймс усе робив дуже вправно.

А чому б і ні? Лауренцен і Госс кивнули погоджуючись.

Потім фрау Мургау сіла між ними, поклавши на коліна справжню гору фотоальбомів, які вона поспіхом перегортала, трохи нервово й різко, та це, здавалося, було в її звичці.

— Гляньте сюди. Оце — Джеймс. Це — моя мати, а оце у баварській літній сукні — я. Батько фотографував. Це було на різдво сорок першого року. Ви звернули увагу, що Джеймс тут значно повніший на обличчі, ніж на вашій фотокартці?

Вони погодились. І їм весь час доводилось погоджуватись, бо знову й знову бачили його, Стюарта Джеймса О'Дейвена. Він у самій сорочці сидів за столом, у коротких штанях рвав вишні, читав, ходив на прогулянку. Чим частіше вони його бачили, тим більше звикали до нього, тим звичайнішим видавався він їм. Не було в ньому нічого особливого, нічого героїчного й нічого демонічного. Людина, як і тисячі інших, сказав собі Госс.

Ось О'Дейвен грає на гітарі. Дуже виразний знімок, Джеймс дивиться прямо в об'єктив. Тут він у спортивній сорочці з розстебнутим коміром. Госс пошукав шрам, який видно було на архівній фотокартці, але не знайшов його. Під знімком олівцем було написано: «Шовковий парасоль, віник, вони ходили разом молитись — зімзела, замзела, дурла зін, гора йде до Магомета. Джеймс у свій сороковий день народження».

Фрау Мургау пояснила:

— Він грав з задоволенням. Стара ірландська народна пісня. Я її ще й сьогодні наспівую своїм дітям.

Вона вже хотіла була заспівати, але Лауренцен перепинив її.

— Пан О'Дейвен розповідав про свою батьківщину?

— О так, безперечно. При нагоді. Але, здається, не дуже охоче.

— Були у нього власні фотокартки? Маю на увазі знімки з Ірландії, може, пори юнацьких років?

— Ні. Жодної. Абсолютно нічого. Мені це здавалося трохи дивним. І те, що з Ірландії він ніколи не одержував ніякої кореспонденції.

— Це вас дивувало?

— Так, звичайно. Моїх батька й матір теж. Коли вони його запитували, то він казав, що він самотній на цілому світі. Але це він говорив, так би мовити, не зі слізьми на очах, а цілком нормально. Маю на увазі — зовсім не скорботно.

— А були в нього… Ох, стривайте, фрау Мургау. Перегорніть, будь ласка, назад. Ось пан О'Дейвен стоїть біля вас перед дверима. Це в цій кімнаті?

— Так, а що?

— Це ті самі двері? Ви тут щось перебудовували?

— Перебудовували, так. Розширили дитячу кімнату, таким чином кімнати, де жив Джеймс, не стало. Але оці двері, ні, вони залишились такі самі, як і були.

Лауренцен звернувся до Госса.

— Зміряйте, будь ласка, висоту.

Фрау Мургау, мабуть, здивувала загадкова поведінка її гостей, проте дюймову лінійку вона принесла.

— Метр дев'яносто, — доповів Госс.

— Вони вищі від нього на десять сантиметрів. Отже, зріст О'Дейвена приблизно метр сімдесят вісім — метр вісімдесят.

Госс кивнув. Зріст збігався з даними доктора Зенфтмана.

— Дякую, фрау Мургау. Дякую і за альбоми, — сказав Лауренцен. — Згодом ми їх детально подивимось, якщо ви дозволите. А зараз я хотів би вас дещо спитати. Ви знаєте, де працював О'Дейвен?

— На радіо. Ірландською мовою передавав німецькі, вісті.

— Це він вам сказав?

— Мені чи батькові, я вже не пам'ятаю. В усякому разі це не було таємницею.

— У нього був якийсь визначений робочий час?

— Думаю, що ні. Крім вечорів. Вечорами він рідко бував удома.

— Ви можете щось сказати про його політичні переконання?

— Він був нацистом. Точніше, прихильником нацизму, бо в нацистській партії, мабуть, не перебував. У всякому разі не носив їхнього знака. Але за переконаннями… Був навіть дуже фанатичний…

— І в чому полягав його фанатизм?

— Власне кажучи, в усьому. Якогось особливого прикладу назвати не можу. Принаймні зараз1 не можу згадати жодного. Але якщо поряд з людиною проживеш добрих три роки, то вже маєш про неї певне уявлення. Джеймс часто керувався своїми почуттями, знаєте? Або ні, я не так висловилась. Маю на увазі ось що: у нього були переконання, і він їх вперто дотримувався. Та й тут більше керувався почуттями, аніж розумом. З ним іноді майже не можна було розумно порозмовляти, коли йшлося про такі питання.

— Про які питання, наприклад?

— Чи ще можна виграти війну. Коли фронт підходив дедалі ближче, то в кожного з нас з'являлись такі думки. У моїх рідних теж. І якщо вони заводили про це розмову з Джеймсом, то вона виливалася у справжню суперечку. Джеймс не наводив ніяких аргументів, він сипав фразами. Він нікого не міг переконати. Іноді в мене складалося таке враження, ніби йому цього аж ніяк не хотілося, а все говорилося лиш для того, аби показати, що він вірний своїм переконанням. Вони йому, мабуть, дуже й дуже були потрібні. Бо, певне, усе поставив на одну карту.

— Що ви маєте на увазі, фрау Мургау?

— Мені здається, він боявся, що після того, як війну буде програно, йому доведеться повертатись на свою батьківщину.

— Це він таке сказав?

— Про таке він зі мною не розмовляв. Мої батько й мати згадали якось про це.

— Ну що ж, фашисти програли війну. А О'Дейвен? Повернувся він на свою батьківщину?

— Ні. Він мертвий.

— Звідки ви знаєте?

— Хіба це не так? Я про це знаю від своїх рідних. Вони мені про це написали. У сорок третьому мене мобілізували. Спочатку у батальйон трудової повинності, а потім я стала зв’язківцем. Звістку про смерть Джеймса я одержала на початку сорок п'ятого року.

— І що писали ваші рідні?

— Що Джеймса вже немає в живих.

— Ви не можете згадати точніше? Напевно, ж вони не написали отак просто: «Джеймса вже немає в живих».

— Звичайно, ні. Але я не пам'ятаю подробиць. Однак тривайте-но. Мама написала приблизно таке: «Війна вимагає й від нас щодня дедалі більше жертв, а минулого тижня не стало нашого любого Джеймса». І більше нічого.

— Ви нікого про це не розпитували?

— Може, й розпитувала, але згадайте, що то був за час. Крім того, в останні роки я дуже рідко бачила Джеймса. Переважно тоді, коли він був у відпустці. У кожного були свої клопоти. Я стала старшою, жила в іншій обстановці, тому й моє захоплення ним потроху зникало. Перш за все, симпатія. Я більше не могла терпіти його фанатизму й чимраз частіше запитувала себе, чи справді він чесна, порядна людина, за яку я його вважала.

— І змогли ви тоді відповісти на своє запитання?

— Тоді, мабуть, ні. Та й він цікавив мене вже не л уже, щоб я днями думала про нього. Але відчуженість, у всякому разі, вже була.

— З вашого боку?

— Так. Джеймс не змінив свого ставлення до мене. Він до певної міри залишився таким самим люб'язним, чуйним, як і раніше.

— А сьогодні ви можете сказати, чи пан О'Дейвен був чесною, порядною людиною, за яку ви його вважали?

— Скажу так: розум диктує мені одну відповідь. Я знаю, що людину не можна розкласти по поличках: чисто по-людськи — він був чудовою людиною, з політичної точки зору — у нього наскрізь злочинницький світогляд. Одне, зрештою, впливає на друге, гадаю. І оскільки у Джеймса врешті-решт завжди брала гору політична позиція, то це, мабуть, впливало й на його характер. Гірка правда, я знаю, але це єдине пояснення, яке я знаходжу для поведінки Джеймса.

Фрау Мургау добре зважила всі свої відповіді. Вона стала розважливішою, обмірковувала слова. Видно, на неї справила враження серйозність, з якою вели цю розмову її гості. Вона відчувала, що йшлося про дуже важливі питання, де не повинно бути місця поверховій, легковажній балаканині.

Може, від того постраждала трохи її самобутність, але то вже втрата не дуже велика.

Лауренцен на хвильку замовк. Маленький перепочинок він використав для того, щоб дещо занотувати. Потім сказав:

— Ну, давайте ще раз повернемось до часу його загибелі. Ваша мати написала вам: на минулому тижні. Коли це приблизно могло бути? Ви перед тим сказали, що звістку одержали на початку сорок п'ятого року. У січні, у лютому?

— Не пам'ятаю вже.

— У вас зберігся той лист?..

— Ні. Коли в червні сорок п'ятого року я повернулася в Берлін, то в мене було лиш те, що на мені. А батька й матері вже не могла запитати, бо вони загинули під бомбами.

— А в інших знайомих? Були ж, зрештою, у пана О'Дейвена друзі, він був товариський?

— Думаю, що Джеймс за своєю вдачею був дуже товариський. Він часто ходив на звані вечірки, куди його запрошували. Але в нас він жив ніби відлюдько. Якщо хтось д нього і приходив, то лише по службі. Навіть своєї подружки він ніколи до себе не запрошував. Наскільки це меті принаймні відомо, бо від сорок третього року я рідко бувала вдома.

— Ви знали його подругу?

— Знаю лише її ім'я, кілька разів мигцем бачила. Звати її Беата Келлер, мабуть, його колега по роботі. Він був до неї дуже прив'язаний. Вона мала дитину. Але не від нього. Хто батько — не знаю. Під кінець війни вона загинула.

— Хто? Фрейлейн Келлер?

— Так. Дитина, здається, теж.

— Ви в цьому певні?

— Мені сказав пан Шладовський. Коли я…

— Хто такий пан Шладовський?

— Він — єдиний близький знайомий Джеймса. Може, навіть друг. Я його тоді досить добре знала. Він був офіцером, льотчиком. Ще до війни. В Іспанії його поранило, з авіації звільнили, і відтоді він тримав маленьку радіомайстерню. Це недалеко звідси. А зараз працює на народному підприємстві.

— Ви сказали, його поранило в Іспанії?

— Так. Він служив у легіоні «Кондор», у фашистській частині, яка боролася на боці Франко. Десь під Мадрідом йому відірвало ногу.

Капітан Госс записав собі адресу. Лауренцен повторив:

— Отже, про те, що Беата Келлер загинула, ви дізналися від пана Шладовського?

— Так, це він мені сказав. Ми якось зустрілися влітку сорок п'ятого, і він сказав, що її разом з дитиною засипало під час авіаційного нальоту. Я його більш нічого не питала. Так само загинули й мої рідні, у кожного було тоді своє власне горе. Безпосередніх зв'язків у мене з нею не було.

— У вас немає її фотокартки?

— Нема. Та, зрештою, я бачила її кілька разів.

— Ви впізнали б фрейлейн Келлер на фотографії?

— На тодішній? Важко сказати. Може, і впізнала б.

— Скільки їй було років? Приблизно.

— Цього не можу сказати. У всякому разі, вона значно молодша, ніж він.

— Ще одне запитання. Пан О'Дейвен був іноземець. А не виникало у вас підозри, що він під наглядом?

— Під чиїм наглядом?

— Не знаю. Гестапо, кримінальної поліції, служби безпеки. Ви нічого не помічали підозрілого?

— Ніколи. Подібна думка мені взагалі і в голову не прийшла б. Джеймс користувався, таке у нас принаймні склалося враження, цілковитим довір'ям. Він був знайомий з високими фашистськими вожаками.

— І що, міг вільно пересуватися?

— Вільніше, ніж ми. Він багато подорожував. Їздив у різні країни не лише по службі. Навіть свою відпустку проводив за кордоном, якщо не у Фрідріхсваллі, де він бував залюбки.

— Ви не знаєте, де саме? Маю на увазі, чи не пам'ятаєте адреси?

— Адресу я тоді, безперечно, знала, але зараз? Пам'ятаю, що там був будиночок, який призначався для іноземців.

— Гаразд, фрау Мургау. — Лауренцен підвівся, Госс теж. — Ви нам дуже допомогли. Ми ще звернемось до вас. Будь ласка, зрозумійте нас правильно, ми не можемо поки що сказати вам усього, що пов'язане з цією справою. А коли ви згадаєте ще щось про пана О'Дейвена, повідомте, будь ласка, нам. Може, у вас є якісь його речі, листи, підготуйте їх. Те саме стосується і фотографій. Своєму чоловікові можете розповісти про наш візит, а більше нікому ні слова. Нікому, у кого немає посвідчень нашого міністерства, не давайте ніякої інформації. І ще одне: Стюарт Джеймс О'Дейвен — мертвий. Тут нема жодного сумніву. Моє запитання про те, чи він, часом, не повернувся на батьківщину, хай вас не лякає. І велике вам спасибі за все.

Фрау Мургау кивнула, подала обом руку, провела до дверей і там сказала:

— Не хочу видаватись надто цікавою, та й, мабуть, це не має ніякого сенсу. Але можна до вас звернутися з проханням: якщо ви дізнаєтесь про Джеймса щось таке, чого не знаю я, і вважатимете, що мені можна знати, то скажіть мені.

— Я обіцяю. І, будь ласка, не хвилюйтесь. Для цього нема жодних підстав.

Лауренцен заквапився. Госс, розраховуючи, що його пошлють до Шладовського, хотів уже на вулиці попрощатися. Але Лауренцен затримав його ще на кілька хвилин.

— Річ ось у чому: цій жінці потрібно гарантувати безпеку, слід встановити за будинком нагляд. Я дам необхідні розпорядження. Дам також вказівку розшукати той будиночок для іноземців у Фрідріхсваллі. Залишається в силі все, що стосується Беати Келлер. Я негайно зателефоную Гайнсену в Нествік і передам йому свідчення фрау Мургау. А ви тим часом розшукаєте пана Шладовського. Завдання ясне? І ще ось те, до чого ми раніше не добралися. У Потсдамському центральному архіві лежить протокол таємного засідання, яке відбулося під час війни у фашистському міністерстві закордонних справ. У пункті п'ять там зазначено: «Доктор Кізінгер повідомляє, що є потрібна людина для передавання вістей гаельською мовою». Протокол, на жаль, без дати, але товариші у Потсдамі можуть встановити, коли приблизно відбулося засідання. Чи є ще якісь подібні документи? Там це з'ясовують. Я хотів би лише познайомити вас із цією справою, не роблячи поки що ніяких висновків.

— Доктор Кізінгер — це нинішній боннський федеральний канцлер і голова ХДС?

— Безперечно. Ви вже знаєте від професора Майнка, що фашистськими радіопередачами на закордон займалося міністерство Геббельса, але вплив на нього мало й контролювало його роботу міністерство закордонних справ Ріббентропа. З цією метою воно тримало власний радіовідділ політичної інформації, заступником завідуючого в цьому відділі був доктор Курт Георг Кізінгер, який вступив у нацистську партію в травні тисяча дев'ятсот тридцять третього року.

— Ну, тоді у нас…

— Хвилинку! Поки що немає певності, що згадана особа — саме О'Дейвен і що він та Кізінгер зналися. І коли наші здогади слушні, що не виключено, то спільне минуле обох пояснить нам причину, — чому було розкопано могилу.

Але це лиш для інформації. Ну а тепер до пана Шладовського. У секретаріаті я скажу, де мене шукати. Зичу успіху, товаришу Госс!

Гаррі Шладовський, середній на зріст, був стрункий і жилавий, незважаючи на недугу. Здавався він скромним і щирим. Обличчя не виражало нічого незвичного. Звичайна собі розумна людина, так оцінив його Госс під час розмови.

— Охоче відповім на ваші запитання, — сказав він. — Я прямо-таки радий, що можу з кимось поговорити про Джеймса та Беату. Обох я дуже добре, знав, а Джеймс був відчайдушний хлопець.

Шладовський глянув на архівну фотокартку, яка лежала перед ним на столі і, мабуть, вгадав думки капітана, бо додав:

— А по ньому цього не скажеш. Скоріш — звичайнісінький банківський службовець.

— А ким він був насправді? — спитав Госс.

— Ким був Джеймс насправді? Чесний, у всякому разі. Але двома словами не пояснити. Бо довга це історія, товаришу капітан.

Гаррі Шладовський познайомився з О'Дейвеном у 1942 році, розповів він.

— Джеймс прийшов до мене в майстерню і приніс на ремонт радіо, масовий радіоприймач, «геббельсівську пельку», як його тоді називали. Ну, з такими приймачами ми мали особливу мороку, вона, зрештою, й стала причиною того, що ми з Джеймсом згодом познайомилися ближче. Ні, приймач не був своєрідною зачіпкою, його ремонт затягнувся надовго. Поступово це призвело до того…

Госс перебив його. Він запитав про особливості мороки з цим масовим радіоприймачем.

Це було так: влітку 1933 року таємна експертна комісія нишпорила по всій Німеччині. В її розпорядженні була спеціальна машина, оснащена високочутливими вимірювальними й радіолокаційними приладами. В комісію входили представники електропромисловості, а також фахівці з «імперського радіотовариства» та інституту імені Генріха Герца. Радистом на цій машині був тоді 21-річний Гаррі Шладовський.

— Наше завдання полягало в тому, щоб у всіх районах Німеччини перевірити умови прийому для невеликих радіоприймачів. Вважалось, що такі умови є, якщо чутно було найближчу вітчизняну радіостанцію — Мюнхен для Баварії, Лейпціг для Саксонії й так далі, а крім того, загальнонімецьку радіостанцію. Але більш ніяких, що перш за все означало: ніяких закордонних радіостанцій. На основі наших вимірів тоді було сконструйовано масовий радіоприймач і в величезній кількості викинуто на ринок. Ціна — сімдесят шість марок разом з антеною. А згодом навіть шістдесят п'ять марок. І все одно концерни робили на цьому величезний гешефт. Таємницю апаратів, звичайно, довго приховувати не вдалось. Анекдотів виникло — не переслухаєш. Яка різниця між масовим радіоприймачем і великим радіоприймачем? За допомогою першого можна почути «Німеччина над усе», а за допомогою другого — усе про Німеччину. Цей анекдот розповів мені О'Дейвен. Але тоді ми вже зналися трохи ближче. Він, власне, приходив зі своїм радіоприймачем через кожних кілька тижнів. Спершу він видався мені якимось дивакуватим. Але незабаром я збагнув, чого він насправді хотів, і тому й розповів вам усю цю попередню історію. Джеймс хотів удосконалити апарат. Підвищити його діапазон сприймання. У звичайний корпус вмонтувати своєрідний супер. Ви запитаєте, навіщо. Про це я теж себе тоді запитував. Ясно, добрий радіоприймач важко було дістати, але Джеймс іноземець, і йому без особливої мороки дозволили б придбати більший приймач. Але він не використовував своїх зв'язків. І сьогодні я вже знаю, чому!!

Останнє речення Шладовський вимовив з таким притиском, що Манфред Госс добре почував не лише подвійний знак оклику, але й намір ще трохи зберегти таємницю.

— Джеймс поводився, власне, дуже хитро, і поступово я це почав розуміти. У його масовому радіоприймачеві весь час виявлявся якийсь дефект. Я ремонтував його, а він спостерігав. Згодом він приходив знову: «Машинка усе ще погано грає…» Я дивився: цього разу дефект був в іншому місці. Я знову ремонтував апарат, а він знову спостерігав. Так біля мене він поступово став радіомеханіком.

— Отже, виходить, усі ці дефекти він робив сам?

— Виходить, що так. У цьому я твердо переконаний.

— А чи не надто складно набувати таким чином фах? Гадаю, він міг би піти на відповідні курси, придбати собі спеціальну літературу.

— На це звернули б увагу, товаришу капітан. Джеймс був диктором радіо, ви знаєте. Він слухав ірландські, англійські, може, навіть американські вісті, читав багато іноземних газет. Але цього йому було мало. Джеймс хотів знати більше, ніж повідомляли західні газети й радіостанції. Як він це пояснив би своєму начальникові? Отож О'Дейвен і вмонтував у свою маленьку скриньку високочутливий приймач, за допомогою якого міг, скажімо, слухати московське радіо. Хитро, чи не так?

Госс кивнув, але його кивок висловлював не лише згоду. Він був дуже повільний, той кивок, і розгублений, як і його думки: О'Дейвен, фанатичний нацист, як сказала фрау Мургау, таємно слухав московське радіо?

— Як би ви охарактеризували його політичні погляди, пане Шладовський? — спитав він.

— Я сказав би так: для всіх, навіть для мене, Джеймс був переконаний нацист. Це видно по його зв'язках: дружив з офіцерами СС, з високопоставленими партійними бонзами, його запрошували на прийоми, він брав участь у багатьох урочистостях і взагалі бував переважно саме в таких колах.

Госс згадав про те, що сказав йому трохи раніше майор, Лауренцен.

— Ви можете пригадати людей, з якими водив дружбу О'Дейвен?

Шладовський почав називати різні прізвища, але вони не говорили Госсові нічого. Кізінгера серед них не було.

— Звідки ви так добре знаєте людей з його оточення? О'Дейвен сам про це розповідав вам?

— Бувало й таке. Але про це я дізнавався випадково. Як ви, мабуть, знаєте, я до поранення служив в авіації, воював в Іспанії. Відтоді збереглися певні зв'язки.

— Ви були в легіоні «Кондор»?

— Так, радистом. Тепер ви, певне, запитаєте, чому…

— Це мені й справді цікаво, але поки що я хотів би знати, чи говорили ви з О'Дейвеном про Іспанію і що саме?

— Про Іспанію? Ні, наскільки я пам'ятаю. Я перший не починав розмов на цю тему. Знаєте, події там мене добряче потрясли. Я наситився фашизмом назавжди. Коли бачив, в якою запопадливістю, з яким задоволенням там винищували мирних беззахисних людей, то краще притримати язика за зубами. Маю на увазі, що тоді Іспанія не була для мене предметом для розмов. Навряд чи взагалі я говорив з ким-небудь про неї.

— А О'Дейвен про неї не заводив розмов?

— Ні. А з якої речі?

— Але ж про Ірландію він розповідав?

— Про Ірландію — так. Не дуже натхненно, але іноді розповідав.

— Ну гаразд. Отже, О'Дейвен поводив себе, як переконаний нацист, кажете. Але в душі він, мабуть, не був ним. Я правильно вас зрозумів?

— Джеймс був артист. Ніколи не можна було достеменно знати, що в нього справжнє, а що лиш награне. Він одурив усіх, чисто всіх, скажу явам. Включаючи, звичайно, й мене. Лиш поступово я почав розуміти, що все це виверти. Я й досі бачу, що він витворяє у мене в майстерні. Він міг; на повен голос горлати про перемогу нацистського вермахту, а наступної хвилини завести зовсім іншу пісню — наприклад, іти йому в кіно чи ні. Пам'ятаю, одного разу він розповідав мені про страшний наліт британської авіації, під який потрапив і він, а наступної миті почав висловлювати свої міркування про різні типи друкарських машинок.

— І ви гадаєте…

— Звичайно, все це була гра. Маскування. Джеймс говорив про друкарські машинки, а насправді думав про щось інше.

— Та тут немає нічого особливого, — сказав Госс. — Ми з вами теж часто говоримо не про те, що у нас у голові. А за тодішніх часів…

— Власне, саме це я й мав на увазі, товаришу капітан. Тодішні часи. А що ж то були за люди, які не могли сказати те, що думали? Повірте мені, О'Дейвен жив подвійним життям. Зовні фашист, але фактично був проти нацистів.

Госс похитав головою.

— Ваші твердження треба доказати, пане Шладовський. Або хоча б точніше пояснити.

— Доказати я абсолютно нічого не можу. Джеймс ніколи мені повністю не довірявся. Я це тільки відчував. А з сорок четвертого року майже був переконаний. Коли він мені розповів про адмірала Канаріса, шефа фашистської розвідки. Було це у квітні, коли в будинок на Тірпіцуфер влучила перша бомба. Джеймс бував там часто, я знав. Під час того авіанальоту у квітні — теж. Через кілька днів він мені розповів, що з ним сталося. «Невже? — перепитав я. — А я думав, що ваш патрон — Геббельс. А виходить, ще й адмірал?» Він хвильку задумливо подивився на мене, потім сказав приблизно таке: «У нас, в ірландців, патронів завжди багато». Він ухилився від прямої відповіді й заговорив чомусь про святого Патріка та ще про щось. І я зрозумів, що розмову на цьому закінчено. Але потім він повернувся до мого запитання й сказав: «Я їм обом завдячую. Канарісу просто за життя, Геббельсу — за добро». І ось тепер я вас запитаю, товаришу капітан: що тоді мав на увазі Джеймс?

— Я не знаю, — відповів Госс. — Але й не можу збагнути, як на основі цих слів можна зробити висновок про його антифашистську позицію.

— Можна! Якщо Джеймс завдячував комусь за своє життя, то цьому життю, виходить, колись загрожувала небезпека. А якщо того «когось» звали Канаріс, а він до того ж верховний шеф військової розвідки, то тут, очевидно, вплутане шпигунство. Отже, Джеймс, мабуть, накоїв щось проти нацистів, його застукали, а Канаріс відпустив з умовою, що кін працюватиме на фашистів. Джеймс погодився — бо хто. зрештою, не цінує власного життя! — але загалом залишився вірний своїм давнім переконанням. Отак я це розцінюю. А ви — ні?

Ні, Манфред Госс дивився на це не так. У всякому разі не так однозначно, як Шладовський. Звичайно, він не виключав можливості, що О'Дейвен був у душі антифашистом. Це чудово узгоджувалося з образом, який вони намалювали собі з цієї людини. Політична діяльність О'Дейвена в Ірландії, його участь в іспанських подіях… Хвилинку: участь О'Дейвена в іспанських подіях і його візити до Канаріса? Думка зненацька сяйнула капітанові, і він розхвилювався, як і тоді, кілька днів тому, коли фрау Петерс вирахувала йому вік професора Мейволда.

Але зараз він не міг реагувати так, як тоді, тобто круто обірвати розмову й пройти пішки кілька кілометрів по місту, щоб упорядкувати думки. Тому дістав записника, розгорнув на чистій сторінці й занотував: «О'Дейвен в Іспанії проти Франко; О'Дейвен завдячує Канарісові своїм життям; Франко й Канаріс друзі-нерозлийвода ще з 1-ї світової війни». І далі: «Може, саме в цьому й полягає вирішення загадки?»

Манфред Госс не зміг одразу приборкати свої думки, які клубком перекочувались у голові й заперечували одна одну. Йому потрібно було уточнити зовсім мало, щоб перейти до наступного питання, і він сказав:

— Ви часто бачилися з О'Дейвеном, пане Шладовський, і, звичайно, знаєте його краще, ніж я. Як би ви, власне, назвали свої стосунки? Ви були друзями?

— Ні. До справжньої дружби не дійшло, для цього бракувало відвертості. Але я йому симпатизував, і він мені, мабуть, теж. Ми дуже рідко наважувались бути близькими. У мене було таке відчуття, що він цього не хотів. Правда, іноді він здавався мені дуже довірливим, дуже відвертим. Ви розумієте, що я маю на увазі. Але тільки-но я намагався відповісти на це раптове довір'я тим самим, він сахався. Замикався в собі. Як, приміром, тоді, коли відбулось оте приведення до присяги. Розповісти?..

— Так, будь ласка, пане Шладовський, розкажіть.

— Ну гаразд. Мушу сказати, що на початку сорок п'ятого добралися й до мене. Хоча у мене не було ноги, мали й мене забрати в народне ополчення. О'Дейвен перешкодив цьому. «Гаррі, — сказав він, — ми не будемо учасниками цього. Ви — радіоспеціаліст, я заберу вас до себе». Так я став радистом у міністерстві пропаганди. Роботи мало, просто таке собі типове тепленьке місце. Моя майстерня містилась у напіврозваленому бараці. Отож я практично став колегою Джеймса й тому був разом з ним у той день, про який хочу розповісти…

Це було в кінці січня сорок п'ятого року, в неділю. Міністерство пропаганди, як і всі службові установи в Берліні, розділило частину своїх співробітників на військові підрозділи. На церемонії приведення до присяги батальйону «Вільгельмплац-1» був особисто сам рейхсміністр. Після рапорту командира й проголошення присяги слово взяв Геббельс. Він запевнив вишикуваних «солдатів», що ворог втомився від війни більше, ніж будь-коли, ба навіть упав у страшну паніку, а боєздатність німецького вермахту натомість відновилася повністю. Цей призов, вихвалявся він, не просто збіговисько стариків, а велика сила в політичному й перш за все військовому відношенні, що це сучасний у повному розумінні слова військовий підрозділ, сповнений духу 1933 року і зі зброєю 1944-го.

— На цьому видовищі було багато глядачів, — розповідав Шладовський. — Ми з Джеймсом теж стояли збоку й дивилися. Коли балаган закінчився, а батальйон розійшовся, я хотів повернутись до свого барака, бо пора було заступати на чергування. Я подав Джеймсу руку, але йому не хотілося, щоб я йшов. Він мовчав, навіть не глянувши на мене, і тільки потиснув мою руку. Так ми постояли з хвилину. Було холодно, вітер пробирав до кісток. Тут я помітив, що Джеймс когось чекав. До нього підійшов гауптштурмфюрер СС доктор Гегеман — опікун або охоронець О'Дейвена чи те й друге разом. Але перш ніж він підійшов, Джеймс сказав мені: «Потурбуйся про Беату й про її дитину, коли зі мною щось трапиться». Він сказав це якось незвично. І не лише тому, що вперше звернувся до мене на «ти». Його дуже тихий голос ніби аж надривався від ридання, а на обличчі водночас читалися суворість і твердість, це взагалі було для нього характерно. Гегеман і він захоплено повторили деякі фрази Геббельса, прокоментували їх, причому Джеймс зробив це ревніше, ніж Гегеман. А потім між ними виникла коротка суперечка, якої я ніколи не забуду. Гегеман спитав: «Що б ви сказали, Джеймсе, аби я й вас запхнув до цього батальйону?» О'Дейвен стукнув підборами, що він, зрештою, робив з задоволенням, і хвацько відповів: «Для мене було б великою честю воювати пліч-о-пліч з вами, гауптштурмфюрере!» Відрізав він йому прекрасно, і Гегеман був явно спантеличений. Але потім таки спромігся на слово: «Не завжди можна так дешево відбути, як тоді. Маленькі записки можна й не добачити. Але чи завжди все можна не дочути?.. Вважаю, це залежить від ниє, самого. Подумайте про це, поки сюди не прийшли росіяни!» Гегеман лише прошепотів, але я все одно почув кожне слово. Тон його ще й досі бринить у мене в вухах. Мін був загрозливий і водночас запобігливий. Джеймс, і оком не моргнувши, знову стукнув підборами й сказав: «Ніхто н наших ворогів ніколи не дійде до Берліна, гауптштурмфюрере. Як щойно сказав рейхсміністр доктор Геббельс…», и далі знову посипались фрази, це він умів робити блискуче. II стояв поруч і почував себе тут чужим, оскільки на мене ніхто не звертав уваги, то подумав, що краще піти звідси й не бути свідком цієї розмови. Я попрощався й пошкутильгав до барака. Але перш ніж я туди добрався, Джеймс уже був поряд зі мною. Він мовчки провів мене аж до дверей і там сказав таке, чого я й досі не можу збагнути. Він ніби «вертався й не до мене, але все одно воно адресувалося мені, я добре відчував. Він сказав лише дві фрази: «Після війни Беата повинна поїхати у Фрідріхсвалль». А через хвилину знову пробурмотів: «Але скажеш їй це тільки після війни, інакше накличеш на неї небезпеку». Думаю, якби н тоді знайшов потрібне слово, то, може… Але я вчинив геть необережно, здається, навіть прошепотів по-змовницькому щось на зразок: «Спокійно, можете бути зі мною відвертим» і ще щось таке, але тут — хрясь! — двері зачинилися.

— А потім? Ви жодного разу не поверталися до цієї розмови?

— Ні. Від того дня Джеймс почав уникати мене. Я тоді не знав, що це має означати. Сьогодні мені його поведінка, звичайно, зрозуміла.

— Тобто що саме?

— Він не хотів уплутувати мене. Джеймс уже знав, що все це коштуватиме йому життя. Отже, він порвав усі зв'язки. Маю на увазі зв'язки, які могли стати небезпечними для інших.

Капітан Госс слухав з великою увагою. Чи не перебільшує трохи Шладовський? «Потурбуйся про Беату й про її дитину, коли зі мною щось трапиться». Подібні прохання висловлювали тоді дуже багато людей, тут не було нічого особливого. Найважливіші тут слова про Фрідріхсвалль. Фрау Мургау теж назвала цю місцевість.

— Вам про щось говорить назва «Фрідріхсвалль» у зв'яну з О'Дейвеном чи з фрейлейн Келлер?

— Ні.

— Нам відомо, що О'Дейвен часом проводив відпустку у Фрідріхсваллі. Ви щось знаєте про це?

— Вперше чую.

— О'Дейвен та Беата Келлер проводили свої відпустки разом?

— Ви закидали мене запитаннями, товаришу капітан. Я ніколи не знав, коли в нього відпустка. Звичайно, іноді Джеймс вибирався за межі Берліна, але куди і в яких справах — у службових чи в особистих, — уявлення не маю.

— Гаразд, пане Шладовський. Перш ніж почати розмову про фрейлейн Келлер, ще одне запитання: ви знаєте, як тоді йому обійшлося оте «коштуватиме життя»?

— У лютому сорок п'ятого його знищили.

— Точніше нічого не можете сказати?

— Ні. Його раптом не стало. І ніхто про нього не згадав. Здається, зникла й Беата. В усякому разі я довго не бачив її. Я пішов до старих Беидерів, у яких колись мешкав О'Дейвен. Вони теж тільки-но дізнались, що його вже немає в живих.

— Це сталося в лютому сорок п'ятого року?

— Так.

— А коли ви знову побачили фрейлейн Келлер?

— Теж у лютому. Дівчина ридма ридала й увесь час докоряла собі: мовляв, я винна, через мене він загинув, і верзла всілякі нісенітниці. Я неспроможний був її заспокоїти, та й не міг відверто говорити з нею, оскільки завжди десь поблизу був Гегеман.

— Стривайте-но! Беата Келлер сказала вам, що вона винна у смерті О'Дейвена? Як це зрозуміти?

— А тут нічого розуміти, товаришу капітан. Вона й сама не знала, що казала.

«А може, й знала, — подумав Госс. — Бо якщо в цих словах криється хоч крихта правди, то це й буде причина!

Причина, чому фрау Келлер заперечує сьогодні своє знайомство з О'Дейвеном.

— Які ще нісенітниці вона розповідала вам, пане Шладовський?

— Ніби Джеймса поховали урочисто, а в похороні брав участь ірландський посол, і вона була там, молола щось про арешти, про арешти на цвинтарі, але, як я вже сказав, усе настільки переплуталось і не мало взаємозв'язку, що я подумав: людинонько, та в тебе не все гаразд із нервами Я не повірив жодному її слову. Ну, подумайте самі, до чого б Джеймсу організовували такий похорон?

— Так воно й було, пане Шладовський.

— Що, власне? Отак, як вона розповідала?

— Отак. Ви тоді не передали їй останнє бажання О'Дейвена?

— Я повинен був сказати Беаті про Фрідріхсвалль лиш тоді, як закінчиться війна. У лютому сорок п'ятого ще точилися запеклі бої. А коли це божевілля нарешті в травні закінчилося, то фрейлейн Келлер уже не було в живих.

— Ви це добре знаєте?

Госс уявляв собі реакцію на таке запитання. Тому свідомо хотів поставити його обережно. Але не розрахував. Шладовський злякано витріщився на нього, зморшки на його обличчі враз поглибшали, так тривало кілька секунд, поки пін спромігся щось відповісти.

— Ви якось своєрідно запитуєте, товаришу капітан. Якщо маєте на увазі, чи бачив я її мертвою, її труп… то ні. Але для мене немає сумніву, що вона загинула разом з дитиною. А ви знаєте щось інше?

Госс проклинав свою невправність. Шладовський запитував не лише обнадієно, це запитання було майже вщерть повне упевненості. В очах людини засвітилось щось зворушливе, велика радість, навіть вдячність, наче Госсові вдалося сотворити диво. І Шладовський не чекав дальших пояснень.

— Вона жива, — промимрив він. — Вона жива, хіба не так? Беата жива. Я бачу по вас, що вона жива.

Своїм запитанням Манфред Госс створив ситуацію, яка змушувала його діяти, бо йому просто не вдалось би загальними фразами підтримувати далі цю розмову. Він мусив дати відповідь, яка не тільки не призвела б до непорозумінь, але й була б на рівні вимог розслідування.

Він глянув на годинник і подумав, що встиг дізнатися старший лейтенант Гайнсен у Нествіку. Знав, що кажучи наступні слова, він брав на себе велику відповідальність, знав, що багато міг втратити, але й міг виграти все. Багато проти всього! Це мало вирішальне значення, і воно перехилило шальку терезів.

— Є одна Беата Келлер, пане Шладовський, вона живе в маленькому селі Нествік під Мекленбургом. Ми знаємо, що вона багато років турбувалася про могилу О'Дейвена. Ви згодні побачитися з цією жінкою? Уже через кілька годин? Ви нам цим дуже допомогли б.

Шладовський підскочив раніше, ніж Госс закінчив своє речення, й пошкандибав з кімнати. Коли він повернувся, його очі сяяли.

— Я готовий, товаришу капітан. Ще й як готовий!

— Гаразд. Я зателефоную своєму начальству. По дорозі ви мені розкажете, що тоді сталося з Беатою Келлер. А коли побачите її й упевнитеся, що це саме вона, то скаже їй останнє бажання О'Дейвена. Тобто те, що Джеймс хотів аби Беата Келлер поїхала у Фрідріхсвалль. Навіть зараз, через двадцять два роки після його смерті, ця подорож може мати велике значення.