І мертві залишають тіні

13

Коли доктор Гегеман дізнався про це, перед ним захитався світ. Упав його світ, і розверзлася прірва, а він не був певен, що вона його не поглине.

Вона жила. Беата. Жила там, по той бік, під Мекленбургом, може, навіть з дитиною, з його дитиною. Хтозна, як там їй велося, але вона жила. Мабуть, незаміжня, бо прізвище й досі Келлер, Беата Келлер, колишня дівчина, а сьогодні сорокашестирічна жінка.

Сказав йому про це доктор Шарф з Федеральної розвідувальної служби.

Прийшов він без попередження, сів навпроти нього, на отому он стільці перед широким письмовим столом у його кабінеті, не здавався маленьким, як решта відвідувачів, не був ні боязким, ні запобігливим. Поводив себе майже так, як людина, що принесла добру звістку, і випалив своє повідомлення, здається, нічого не запідозривши, не зловтішно, навіть з відтінком привітності.

— А жіночка жива-здорова, пане доктор Гегеман. Виходить, провідати її можна. Звичайно, особисто ви, з вашою репутацією, туди поїхати не зможете. Це зробить хтось інший, але добре поінформований. Про вас, звичайно, ви розумієте. Прізвище жінки те саме, що й колись, — Келлер. Не забудьте цього.

Гегеман второпав одразу. Остання тодішня передача ірландською мовою, спроба професора Мейволда розшифрувати її, оте слово — Keller, але ж не підвал, а Беата Келлер.

Ранник міністерства сказав:

— Звичайно, вам треба піти по цьому сліду, пане доктор Шарф, хоча я особисто майже не вірю…

Та це вже занадто. Він умовк і зітхнув, мовляв, зробити щось важко.

Шарф недбало махнув рукою, наче те, що думає Гегеман, не має ніякого значення. Він багатозначно всміхнувся, як усміхаються, коли знають більш, ніж хтось здогадується. Це дратувало й сіяло невпевненість. Гегеман вагався: закінчувати речення чи починати нове. Власна нерішучість дратувала його.

— Про яку інформацію йде мова?

— Та ви ж добре знаєте! Але щоб не виникло непоромумінь, я хочу пояснити вам свої міркування. Ми поки що и и ходили з того, що Беата Келлер невдовзі після смерті О'Дейвена теж загинула. Таким чином вона вибула з кола тих, хто міг дати інформацію. А тепер усе перемінилося. Нам треба знайти засоби й можливості спонукати її дати свідчення. За певних обставин це може викликати сенсацію, і ми повинні заздалегідь переконатися в тому, чи взагалі парто ризикувати. Згідно з тим, що я знаю про О'Дейвена, не вважаю, щоб він від самого початку знайомив свою подругу зі своїми справами. Це наражало б її на небезпеку. Але, з другого боку, вся його робота пішла б собаці під хвіст, якби він забрав з собою на той світ те, що знав. Отже, по пізніше тої хвилини, коли він збагнув, що подвійну гру викрито, він міг знехтувати всіма правилами конспірації й довірити їй свою таємницю. Але коли ж це сталося? Безпосередньо під час його арешту? Якщо він був несподіваний для нього, то, безперечно, лиш тоді. Отож треба згадати обставини його арешту ще раз у всіх подробицях, щоб, може, на основі поведінки обох відповісти на наші запитання. Це одне. По-друге, слід поміркувати про те, що за думки и почуття сповнювали цю дівчину, якій тоді було неповних двадцять чотири роки. Раптом, так би мовити, за одну ніч, вона потрапила в жахливе становище. О'Дейвена арештували, викрили, розстріляли. Цілком очевидно, що й вона опиняється в лабетах гестапо. Довгі роки була подругою, ба навіть супутницею життя зрадника, вони працювали разом. Мабуть, вона також і його спільниця? — безперечно спитають її. Отже, Беата Келлер опинилася в такому становищі, яке люди нашого фаху називають просто класичним: вимучена болем від смерті О'Дейвена, сповнена страху за своє власне життя й за долю дитини. А сюди можна додати й четвертий складник, але про це поговоримо пізніше. Я хочу сказати: Келлер була доведена до такого стану, що, очевидно, психічно надламалась. Навряд чи хтось сильніший, а тим більше така слабка, недосвідчена істота може витерпіти подібні тортури й не втратити гідності. Бо завжди щось втрачається, а найчастіше — обережність і холодна розсудливість. Досвідченому й вишколеному оку варто лиш зачекати, поки жертва сама себе видасть. Та кому це я кажу? Адже цей випадок теж можна назвати типовим, бо не дрімало вишколене око, маю на увазі ваше око, пане раднику міністерства. Отже, давайте спробуємо проаналізувати поведінку Келлер після смерті О'Дейвена. Можна припустити, що в ті дні вона, очевидно, шукала перш за все людей, перед якими могла б вилити душу. А чому б їй, власне, не прийти до вас? Зрештою фрейлейн Келлер був не лише подругою О'Дейвена, але й вашою коханкою, може, я помиляюсь?

Останнє речення Шарф сказав не так, як роблять, щоб когось звинуватити. Його слова звучали безневинно. На обличчі в нього не проступило ні вдоволення, ні зловтіха. Лише ледве вловима усмішка засвідчувала, що він дозволив собі зробити таке зауваження.

І саме оця впевненість у своїй перевазі мала вирішальне значення. Гегеман був досить досвідчений, щоб правильно оцінити своє становище. Він знав, що його вже нічого може захистити — ні приймальня з референтами й секретарками, ні сигнальний дзвінок під письмовим столом, три телефони.

— То довга історія, — сказав він і махнув рукою. Але цей жест так само мало допоміг, як і його погляд на годинник, котрий мав означати, що він поспішає і має обмаль часу.

— Розкажіть мені цю історію, — почав наполягати Шарф.

— Але ж не зараз! Мені треба до заступника міністра.

— О, звичайно, на це є час. Я залишусь на кілька дні у Бонні. Коли й де ми могли б зустрітися?

Коли й де? Хіба це так важливо? Яке значення мали час і простір, якщо вони лише створювали бутафорію? Хіба увечері легше сказати правду, аніж протягом дня? У задушливих від тютюнового диму барах зручніше, ніж під відкритим небом? Може, й так!

Арнольд Гегеман ненавидів надвечір'я. Він їх ненавидів завжди. Якщо всяка інша пора доби мала колір і контур, то надвечір'я — лише безбарвну млявість. Рано-вранці, коли ти відпочив, усе тобі здається свіжим, ти почуваєш себе, мов новонароджений. Темрява приносить спокій і розслаблення, ніч — завжди жадана. Але те, що було поміж днем і ніччю, отой відрізок часу без певних кольорів, без душевної рівноваги, який навіть описати важко, оті години були йому огидні, непотрібні, марні. «The slow smokeless burning оn decay», — сказано у Роберта Фроста, американського поета-лірика, твори якого Гегеман навчився розуміти в полоні, — повільне, бездимне тління. Хіба ці пояснення не імпонували такому настрою? Хіба це не взаємопов'язано?

Доктор Гегеман ходив туди-сюди по своєму кабінету. Займав кругову оборону, як він це називав.

— Гей, змотуйте вудочки! — гукнув він у приймальню звично різко і трохи грайливо, вдаючи із себе простака, сподіваючись таким чином заручитися їхньою прихильністю.

Він ходив по великій кімнаті, всунувши руки в кишені піджака й злегка човгаючи ногами. Кабінет його був звуконепроникний, підлога вистелена товстими килимами, на стінах — теж килими. Маршрут по кабінету давно визначений — спершу по діагоналі від вогнетривкої шафи в кутку довкола стола, далі — до протилежного вікна, там він зупинявся, виглядав, нічого не бачачи, повертався назад. Іноді пін міняв напрямок, ступав крок убік, підходив до картини, якої не любив, не розумів і ніколи по-справжньому не цікавився нею, цією старовинною мазаниною, на якій пихаті дами й знекровлені кавалери з минулих часів викаблучувались перед канделябрами, натюрмортами та перед граціозними гномами.

Він не давав розпорядження вішати тут картину. Бо хоча й любив комфорт, та не любив чванькуватості. Місце картин — на виставках, а вистави мають відбуватися в театрах, це був його девіз. Девіз, за який, зрештою, не варто було боротися.

Навіть у Берліні, в колишніх кабінетах, вважали за необхідне спотворити у такий спосіб стіни. Поруч з портретом фюрера — витвір у золотій рамі одного з сучасних апостолів під мистецтва: опасиста товстонога німкеня у спідниці по щиколотку, зі снопом колосся на руках серед своїх радісних дітей співає гімн про чистокровність раси. А у святковій залі міністерства пропаганди, цього Гегеман не забув, висів справжній «Ціглер» (автора називали творцем пангерманських сороміцьких полотен, він був улюбленцем не лише Геббельса, а й самого Гітлера) — одна з тих картин з оголеною натурою, які відштовхували своєю огидливою непристойністю.

Гегеман стояв перед цією картиною разом з Беатою. Йому було мило, що вона почервоніла, він насолоджувався її ніяковістю і не втримався, щоб не прокоментувати цю картину і не запитати Беату про її враження.

Він пам'ятав, як Беата вперше сиділа навпроти нього. Це було невдовзі після того, як вона прийшла на роботу. Йому тоді закортіло похизуватися перед нею своєю конторою. «У цьому відомстві я виконую такі самі функції, як і партайгеноссе Гіммлер у всій Німеччині». Щось подібне він їй тоді сказав. Хоча в його компетенції була лише невеличка ділянка роботи у велетенському пропагандистському апараті, але ця характеристика повністю відбивала його діяльність.

Дівчина йому сподобалась. Він милувався її очима, ії неспокійним поглядом, який завжди чогось шукав, звичкою рівно, майже нерухомо сидіти, і в цьому він вбачав не страх чи прояв поваги, а добре виховання. Милувався дитячими вустами, підборіддям, яке воно періодично витягувала вперед, наче не могла його втримати. І ще її голосом, яки дуже пасував їй та гармонійно узгоджувався з її поведінкою, цим дзвінким, чистим голосом, який проймав теб наскрізь, наче шукаючи захисту і водночас пропонуючи за хист.

А взагалі йому здавалось, що він помітив у ній деяк протиріччя. Відчув у ній щось приваблююче і водночас відштовхуюче. Хоч вона не мала й крихти кокетства, проте н була позбавлена й певної жіночої спокусливості.

Своєрідні почуття виповнили тоді його душу, здається вони й досі не дають йому спокою. Він ніколи не уникав жінок, а зовсім навпаки. Але його не приваблювали оті хіхікаючі або чванькуваті дівчата-підлітки; не любив він і дурок, котрі викидали різних коників, коли наступала слушна година. Гегеман надавав перевагу жінкам років під тридцять, заміжнім, не уникав і самотніх, тих, що знудились чеканням і були розчаровані, любив він жінок зрілих, досвідчених.

Але з тією дівчиною усе сталося інакше. Беата збудила в ньому пристрасть, чого не добилася майже жодна інша жінка.

Він згадав, як попервах, мов заворожений, пильно дивився у виріз її кофтини, як подумки роздягав її, зваблюваний надмірною цікавістю, майже шаленством до її грудей, а вони йому уявлялися круглими й твердими, проте негарними, наче маленькі, ще невизрілі перса Єви в Лукаса Кранаха; а він силкувався захищатися проти примарних галюцинацій. Одного разу ледь не накинувся на дівчину, аби лиш переконатися в цьому.

Пізніше він таки переконався і з радістю міг підправити свою уяву. У неї нічого не було незрілого. Вона йому дісталась легко. В буквальному розумінні цього слова. Не вільно, але й не чинила опору, без недовіри. Навпаки, здається, вірила в його порядність. І тоді, коли дали про себе знати наслідки, навіть його рішення юридично не узаконювати їхніх стосунків не вибило її з колії. Щодо нього вона залишилась тою самою: ніжною дівчиною, яка лиш стала матір'ю. Не мала до нього злості, не ставилась із презирством, хоча, безперечно, й не любила більше, відвернулась від нього, спершу нерішуче, може, навіть доклала неабияких зусиль, потім почала шукати свою власну дорогу і врешті-решт знайшла її. Поряд з О'Дейвеном. Гегеманові б тоді негайно втрутитись! Адже це просто не годиться, щоб на такій помітній роботі два співробітники, один з яких, крім того, іноземець, перебували в інтимних стосунках. Але як втрутитись? Заборонити любов? Смішно. Розлучити їх? Це означало б звільнити з роботи Беату, бо Джеймса ніким було замінити. Та й Беату теж. Знавці ірландської мови навіть у великому «третьому рейху» не валялися на дорозі. Ні, вона теж незамінна.

А сюди додавалось, звичайно, й оте «чисто людське», чи не так?

Гегеман загалом був радий, що так сталося. Йому завжди ставало легше, коли котрась із покинутих ним жінок знаходила собі опору в іншому чоловікові. Це трохи заспокоювало сумління. А те, що в даному разі її вибір упав на О'Дейвена… Боже мій, хіба він не гідний наступник? Звісно, якби тоді знаття…

Хоча перші натяки про це з'явились дуже рано. Зробила їх навіть сама Беата. Вона, власне, ще тоді хотіла згладити враження від своїх слів, забрати їх назад, але слово — не горобець. Коли до нього зайшов той доктор, ну отой, як же його звати, той учитель мови, то варто було б насторожитись…

Перед очима у Гегемана стояв чоловік. Він зайшов тоді до нього в кабінет, отой доктор, чи як там його, співробітник редакції. Було це влітку 1941 року, коли між Беатою й О'Дейвеном зав'язалися перші контакти. Гегеман згадує те перше враження, неприємне, гнітюче враження, яке справив на нього вчитель мови: недоросток, шмаркач! Маленький на зріст, худий, миршавий, у темно-синьому костюмі. Його чорне, мов воронове крило, волосся, здається, було щойно підстрижене й наче завите: грайливими хвилями воно спадало над високим чолом. На обличчі вималювалась бліда дитяча нерішучість. «Шмаркач, — подумав тоді Гегеман, — і оце з таким матеріалом я маю працювати!»

Чоловік говорив короткими фразами, квапився, облизував язиком губи, ледь помітно й схвильовано посміхався, наче його ж таки слова йому самому зовсім не подобались, наче вони — який непотріб, нікчемність. Він нервово пригладжував волосся, потім дивився на руки, витирав їх, іноді об носовичок, частіше — об штани.

Хай тільки пан гауптштюрмфюрер не думає, що він прийшов до нього з легким серцем або що він за природою балакучий, твердив чоловічок. Він, мовляв, довго вагався, але зробити це донесення вважає своїм обов'язком перед батьківщиною. Фрейлейн Келлер, повідомив він, колись, уже досить давно, сказала йому, що пан О'Дейвен іноді дуже незвично послуговується ірландською мовою й не завжди дотримується заготовленого тексту.

Сам він знає ірландську не дуже, вів далі цей тип, отже, про якісь самовільні акценти пана О'Дейвена чи про не завжди точний підбір слів він може дати вельми незначні свідчення. Але й він помітив, що пан О'Дейвен не раз відхилявся від тексту. Особливо незвичним здається йому те, що фрейлейн Келлер останнім часом рішуче відмовляється від сказаних колись слів і не погоджується підтвердити їх. Навіть більше, вона зриває усі його спроби глибше проникнути у справу, так що він неспроможний навести панові гауптштурмфюреру абсолютно незаперечні докази. Таку поведінку фрейлейн Келлер можна назвати щонайменше легковажною, коли подумати, яку запеклу боротьбу веде німецький народ, і тому він вимушений… І так далі…

Це була якась мерзенна літанія. Гегеман постарався вибрати золоту середину: по-перше, подякувати цьому негідникові за пильність, а по-друге, заспокоїти його, бо просто знехтувати цим донесенням він, звісна річ, не міг.

Невдовзі він викликав до себе Беату, і тоді стався той прикрий інцидент, про який він не любив згадувати й мучився до того ж докорами сумління.

На його «Увійдіть!» вона переступає поріг і зупиняється біля дверей.

— Викликали, гауптштурмфюрере?

Гегеман не відповідає. Він розглядає її довгим поглядом, розглядає безцеремонно. Потім усміхається і йде їй назустріч.

— Ми ж не чужі, Беато. — Він гладить її по волоссю, вона не сахається, навіть не реагує, а лиш каже:

— У мене кінець робочого дня. Мені треба йти до Крістіни.

Він теж не реагує, коли вона згадує про дитину.

— Ну, сідай же. Сигарету?

Вона хитає головою. Гегеман сідає за письмовий стіл.

— Як твої справи?

— Дякую.

— А як Крістіна?

— Зараз вона погано їсть.

— Можу я для вас щось зробити? Може, дістати фруктів?

— Це було б непогано.

— Гаразд.

Він робить незвично довгу паузу, бо так звик робити на допитах, щоб примусити допитуваного хвилюватися. Потім без будь-якого переходу заводить мову на тему, яка його цікавить, і розповідає їй про щойно одержаний донос. Прізвища не називає, не згадує про доктора, але по її єхидному виразу обличчя бачить, Що вона знає, хто це зробив.

Гегеман зумисне говорить дуже багато, прикрашає, перебільшує, не дуже при цьому церемонячись. Іноді він посміхається, сподіваючись, що його вибачать, однак робить це неохоче. Реакція саме така, на яку він і розраховував. Чим байдужіше він говорить, тим збудженішою, роздратованішою стає Беата. Коли він закінчує, коли свідомо, майже з нудьгою обриває потік своїх слів, то її охоплює така лють, що аж голос захлинається.

— Та це ж нісенітниця! Хай потурбується про свої власні справи. Покидьок!

Гегеман усміхається знову, вже добродушно.

— Звичайно, це — нісенітниця. Але у тебе ж явно зародилася підозра, чи не так?

— Підозра? Чому підозра? Я це лиш так сказала, більш нічого.

— Ясно. А якби старанно зважити кожне слово… — Ця фраза має для них глибоке значення, і вони обоє розуміють. Гегеман швидко говорить далі. — Я знаю Джеймса, зрештою, вже немало часу, з ним усе в порядку. А як, власне, ти знаходиш із ним спільну мову?

— З паном О'Дейвеном я легко знаходжу спільну мову. Він дуже приємна людина. Він… Справді я з ним легко знаходжу спільну мову…

Вона почервоніла. Так гарно почервоніла й так гарно зніяковіла, аж відвела погляд і дивиться на підлогу. Отже, правда, думає Гегеман. Всякі чутки й плітки нічого не варті, поки сам не побачиш. Між ними щось є, це видно по ній! І він раптом помічає, що починає ревнувати, заздрити, так, це — заздрість. Він хоче пригасити це почуття, погрожує їй пальцем, дурний жест, це він відчуває зразу, але голос не хоче його слухати, не вдається йому й усмішка, яка має бути доброзичливою, але виходить вимученою.

— Не робіть дурниць, ви обоє! А то вимушений буде втрутитись дядько Гегеман, а йому цього не хотілося б робити.

Він швидко перемінює тему розмови, але не може заспокоїтись, не може зосередитись. Просить Беату розповісти і йому те, що вона сказала докторові. Вона погоджується, але робить це, мабуть, не дуже сумлінно, всіляко зменшує провину О'Дейвена. Він слухає. Та чи все він добре почув?

Про «своєрідне» використання О'Дейвеном ірландської мови він знав не лише з доносу. Гегеман переконався в цьому і в інший спосіб. Наслідки повністю співпадали з тим, що сказала Беата.

Стюарт Джеймс О'Дейвен часто вставляв у свої повідомлення й коментарі фрази та вислови, яких не було у тексті, складеному ним самим і перевіреному цензурою. Це, зрештою, були зміни, які не перекручували змісту повідомлень, а навпаки — мали зробити їх дохідливішими. Беата навела кілька прикладів, а потім назвала й саму причину цих змін, як це пояснив їй О'Дейвен.

— Знаєш, пан О'Дейвен — виходець з народу, він знає, як говорять прості люди. Він каже, що лише тоді, коли вже стоїть перед мікрофоном, коли вже говорить, то раптом помічає, що той чи той зворот у тексті не дасть потрібного ефекту. Тоді він, власне, починає імпровізувати. Англійці протягом багатьох поколінь забороняли ірландцям вимовляти назву своєї країни. Тому люди давали своїй батьківщині символічні назви, наприклад, дівочі імена. Якщо у тексті в одному місці написано Ірландія, а О'Дейвен раптом каже: «Sean Bhen в», що означає «бідна стара жінка», то мене це теж, звичайно, дивує. Але насправді — це одне й те ж саме, розумієш? Він мені все пояснив. В Ірландії є понад десяток відомих і дуже вживаних синонімів слова Ірландія, і він використовує їх по черзі. Я думаю, що йому треба дозволити це, чи ти вважаєш інакше?

Гегеман тоді дозволив. Але вчинив у підлий спосіб, чого й сам не заперечує. Навіть слова Ніцше «Кажуть, що я це зробив…», не допомогли йому позбутися дошкульних думок. Він вчинив підло, і якщо вірив у справедливість у житті, то мусив би сказати: «Тепер настала пора відплати, і я мушу за все заплатити сповна».

Правда, він і тоді вже про це знав. Та, звісно, не думав, що платити доведеться лиш через чверть століття. Однак те, що його поведінка того літнього дня 1941 року була не лише аморальною, а й могла стати для нього надзвичайно небезпечною по службі, це він дуже добре усвідомлював.

Бо вже тоді, коли він стояв ззаду Беати, там, у своєму кабінеті в Берліні, коли його руки лежали у неї на плечах, а потім м'яко опустилися додолу, не відчувши жодного спротиву, коли він сказав: «Я хотів би сьогодні ввечері побачити Крістіну, ти не заперечуєш?» — і вона мовчки кивнула, запрошуючи його, уже тоді він відчув, що за цією її поступливістю ховався страх, страх за О'Дейвена.

Хвилини, які він провів тоді з нею, не можна назвати щасливими, хоча свого він домігся. Але саме це його й гнітило. Беата йому не просто віддалась. Вона симулювала таку пристрасть, яка їй просто була невластива. Вона всіляко хотіла згладити враження, ніби її поведінка — засіб для досягнення мети. Тоді він не лише здогадався про цю мету, але й свідомо взяв її в розрахунок. Його вагання — «Не знаю, чи мені просто не звертати уваги на цю справу, чи передати її далі» — було просто наживкою. Беата продалась йому. Не за гроші, а за його мовчання.

Гегеман мовчав і справді не вжив ніяких заходів. Звичайно, не тому, що він хотів бути порядною людиною щодо Беати. Деякий час, правда, це могло б відіграти певну роль — при нагоді йому б не зашкодила подібна характеристика морального гатунку, бо вже навіть тоді в пошані був ореол чесного благородства. Та вирішальну роль, безперечно, зіграли інші міркування. Чи міг би він уже тоді, бодай підсвідомо, уявити собі, що треба пощадити О'Дейвена і зберегти його на потім, — а саме до цього він дуже прагнув після отої пам'ятної ночі 1944 року, коли рвалися бомби? Це здавалося малоймовірним. Усе переважив, мабуть, той безглуздий факт, що він просто не збагнув тоді значення доносу.

«А хто міг би збагнути? — запитував він сам себе. — Кому прийшло б тоді в голову, що така поважна людина, як О'Дейвен, використовує у своїх передачах метафори, яких нема в затвердженому тексті?»

Тоді, в кінці літа 1941 року, в міністерства пропаганди були інші турботи. Чого варта тільки справа того ідіота, шефа імперської преси, доктора Дітріха. Він тоді перед високопоставленими редакторами на весь голос заявив, що похід на схід, як називали війну проти Радянського Союзу, майже закінчено, на зайнятій території залишилось провести поліцейські акції, щоб можна було повністю зібрати плоди перемоги. Геббельс шаленів і перевернув догори дном весь апарат. Не тому, що сам дотримувався іншої думки і тепер сипав прокляття на голови всім, щоб згладити враження від цього повідомлення і щоб воно не здавалося таким однозначним, а перш за все тому, що його обійшли.

І щоб він, маленький гауптштурмфюрер, тоді прийшов і…

Гегеман знав, що він трохи намагався обманути самого себе, шукаючи виправдань там, де їх не було. Звичайно, йому треба було прийти. І його, безперечно, з цікавістю вислухали б. Бо ж страх перед зрадою не покидав людей ні на хвилину.

Зрештою, і в інших відомствах тоді теж були труднощі з перевіркою іноземних дикторів. Бо трохи згодом Геббельс видав оте розпорядження номер десять, яке не втратило своєї чинності протягом усієї війни. Зміст його Гегеман пам'ятав ще й досі. Він читав його тоді, мов послушник отченаш. Читав його й перечитував, і це майже ввійшло в його звичку, бо цей циркуляр був чимось на зразок охоронної грамоти, своєрідним алібі: «Оскільки керівники різних редакцій служби радіомовлення не знають мови країни, на яку ведеться передача, то з допомогою партійних функціонерів потрібно підшукати відповідних осіб на посаду помічника. Як завжди, при цьому керуватися правилом, що політична надійність важливіша від знання мови».

Ось так воно й було. О'Дейвен і далі сам, на власну відповідальність перекладав матеріали для своїх передач. Допомагали йому отой доктор чи хто він там такий, філолог, який трохи знав ірландську, та Беата Келлер, молода студентка, що вивчала гаельські мови. На цю роботу її послали у військовому порядку прямо з університетської лави.

За рік після того як Гітлер оголосив війну ще й Сполученим Штатам Америки, Гегеманів відділ збільшився й на деякий час зріс його авторитет. Виникла потреба звертатись по радіо й до багатьох ірландців, які жили в Сполучених Штатах. Для цієї мети однієї людини було замало, тому О'Дейвен вимагав підкріплення. Але де ж його взяти? Звичайно, серед військовополонених, бо у британській армії воювало багато солдатів з Північної Ірландії, яка належала до Великобританії. Необхідних людей підшукував О'Дейвен.

Звичайно, Гегеман супроводжував його в поїздках по таборах, але вирішувати він не міг майже нічого. Потрібна була виразна вимова, знання історії, а що в цьому тямив гауптштурмфюрер?

У всякому разі протягом 1942 року маленька редакція служби радіомовлення на Ірландію трохи збільшилась, і на О'Дейвена автоматично, без якихось застережень, почали дивитися як на її керівника.

Так воно й було. І нічого займатися пересудами. Усе можна доказати. Навіть без живих свідків. Бо цих ірландців — на трьох із них дав згоду Гуттерер — усіх трьох теж стратили. Двох одразу ж після похорону О'Дейвена, третього — трохи пізніше і, як виявилося зараз, трохи запізно. Але розстріляли і його, а потім десь зарили — вже без помпезного похорону, як О'Дейвена, без містера Варнока у траурній процесії, без парасоля й чорного котелка.

І після всього ще й зустрічатися з ним! Із цим Вільямом Варноком, колишнім уповноваженим ірландського уряду в Берліні, а після війни — кілька років постійним послом у» Бонні! Але дорога була недалека. Від берегів ІІІпре до берегів Рейну. Та хіба все, що вціліло у тому кривавому смерчі так чи інакше не потрапляло сюди, у сповиту туманом, запаскуджену федеральну столицю? І поводилось воно попервах дуже тихо, а згодом не дуже скромно. І майже завжди просувалося по службі — від гауптштурмфюрера до радника міністерства, від референта Ріббентропа до федерального канцлера.

Зрештою, світова історія обійшлася з ними дуже м'яко й видала їм ролі у великій комедії. Варнока зняли раніше, ніж Кізінгер очолив уряд. А то інакше б…

Арнольд Гегеман махнув рукою. Він стояв біля вікна, а не перед картиною на стіні, стояв і дивився, знову нічого не бачачи. Якщо гарненько подумати, міркував він, то Кізінгер сам винен у всьому балагані. Це ж треба — в людини таке минуле, а вона стверджує, що нічого, ну геть нічого не знала про всі ті мерзоти, які чинилися у «третьому рейху». «До мене доходили певні чутки, але про них чули всі», — заявив він перед судом.

І тут почалося… Треба було пустити в хід усе, може, навіть піти по трупах, аби тільки обілити й так незаплямовано-чисту репутацію пана федерального канцлера.

Але ж, ясна річ, на карту було поставлено й репутацію Федеративної Республіки. Він, Гегеман, не заплямував її нічим. Коли його невдовзі після війни запитали те саме, він не відмагався. Заперечувати все — нічого не дало б. Єдиний вихід і порятунок — покірно згоджуватись, посипаючи голову попелом.

«Звичайно, — казав він тоді, — звичайно, іноді й до моїх рук потрапляв певний документ, зміст якого наганяв на мене жах. Але по службі я не мав нічого спільного з подібними справами, це ви можете перевірити будь-коли. Однак у мене поступово зароджувалась страшна підозра, і я визнаю це без вагання. Ішлося про такі мерзенні речі, що я навіть не зважувався запитувати чи перевіряти. Джерелами інформації, які, при певних зусиллях з мого боку, були б мені, може, й доступні, я не тільки не користувався, а уникав їх, мов чорт ладану. У цьому моя вина, коли хочете. А тепер — судіть!»

Отак треба було поводитись, пане доктор Кізінгер. А тоді хай буде, що буде. І якби цей О'Дейвен назбирав тоді сотні доказів проти мене — я не злякався б жодного з них. Мене лякає зовсім інше, пане федеральний канцлер, і саме протилежне, але про це ви не здогадуєтесь, то воно й добре.

Гегеман знову махнув рукою. Отаке ще лізе в голову, подумав він. Думки ці, мов perpetuum mobile, підганяють одна одну. Розганяються самі по собі, а сили треба докласти лиш тоді, коли доводиться їх гальмувати. А що йому в ці хвилини до федерального канцлера? Зараз треба дочекатися вечора, зустрітися з Шарфом і признатися.

Арнольд Гегеман відійшов од вікна й повернувся до письмового столу. Як йому триматися? Довго роздумувати не довелось. Було старе правило, яким він раніше іноді захоплювався, проводячи допити, а зараз вирішив скористатися ним сам: у явно відомому або незаперечному зізнатися повністю, але при цьому помилятися, щось заперечувати, важко згадувати, робити наголос на супровідних обставинах і на другорядних речах та, перш за все, відвертати увагу, весь час відвертати увагу, поки Шарф у своїй нетерплячці чи, може, в зацікавленні все-таки обмовиться, що йому вже відомо.

Зустрілись вони в «Ексцельсіорі». Не під вечір, як пропонував доктор Гегеман, бо Шарф хоча й погодився на шістнадцяту годину, потім усе-таки відмовився й велів передати, що мусить дочекатися якогось повідомлення. А пізніше навіть сам подзвонив, переконував, що це цілком таємно, знову посилаючись на це повідомлення. «Воно мені дуже потрібне. Воно стосується нас, пане раднику міністерства, нашої розмови».

Отже, вони зустрілися лише о 21-й годині. Сиділи на терасі в ресторані, над містом, за освітленим матовим столом, столом, який замовив Гегеман. Крізь скляний дах видно було вечірнє небо, оту непроглядну темінь, затягнуту важкими дощовими хмарами.

На столі горіла свічка. На скатертині догори дном стояли чотири види келишків. Напоготові лежали майстерно складені серветки. Стіл був розрахований на дві особи, стільці стояли один навпроти одного.

В залі звучала приглушена музика. Вона не заважала, м'якими тонами голубила слух. Ледве можна було розібрати, що гралося. Навіть Франц Легар звучав тут серйозно.

Шарф замовив собі мінеральну воду. Зробив це демонстративно, наче хотів засвідчити свою солідність. Або підкреслити серйозність моменту.

— Мінеральну воду з льодом, будь ласка. — І додав: — У кіно тільки й бачиш, як люди нашої професії жлуктять віскі. Вважаю, що це непристойно.

Гегеман ласував їжею. Він повільно жував і хвалив кухню.

— Візьміть і собі полядвицю. Смачно, мушу вам сказати.

Їв він, не поспішаючи. З насолодою прикладався до келишка з вином. При цьому манірно відставляв мізинчик і закочував від задоволення очі.

Шарф усміхався. Так усміхаються приємній людині, котра цієї миті справляє трохи дивне враження. Він сказав, що очікував повідомлення, нарешті воно прийшло, і вдав заклопотаного, хоча насправді таким не був, це лише гра.

Грали вони обидва. Зігралися, так би мовити. Шарф був балакучішим, до цього вимушували обставини, а його співрозмовник лише жував і ковтав. Як хитро зачепив він цю тему — обережно, дуже здалеку.

Згодом при слушній нагоді Гегеман спробував дещо вивідати. Повільно пережовуючи страву і вдаючи, що зосереджено наколює смажені картопляні смужки, він сказав:

— Не знаю, чи з вами таке буває, пане доктор Шарф: мене, власне, мало хвилюють помилки минулого. Гнітючіше діють ті вчинки, які я колись вважав добрими, а вони згодом виявилися шкідливими, промахом, помилками або навіть просто слабістю. А хотілося якнайкраще… Я знаю, знаю, це збита фраза. Однак…

Далі він не говорив. У нього був повен рот, він знову трішечки ковтнув і задумано втупився кудись.

Шарф погодився. Він енергійно кивнув і дав зрозуміти, що думає точнісінько так само. Але одночасно байдуже махнув рукою, мовляв, усе це не горить.

Він повторив цей жест кілька разів, і Гегеман відмовився таки від спроб продовжувати в цьому напрямку розмову. Щоб перемінити тему розмови, він спитав:

— А як справи з листом? Сигнал тривоги містера Пірсона я передав вам негайно, пане доктор Шарф.

Чиновник з Федеральної розвідувальної служби трохи наморщив лоба. Він, мабуть, вважав, що це не входить до компетенції Гогемана. Однак на запитання відповів:

— Майнк ніколи не одержить Мейволдового листа. Ми про це потурбувалися заздалегідь. Але Пірсона треба було б усунути від справ, ви згодні?

Гегеман кивнув на знак згоди, хоча був зовсім іншої думки. У такій заплутаній ситуації не було змоги вибирати собі спільників. Тому він вважав за неабиякий успіх, що вдалося переманити на свій бік асистента Мейволда.

Але навіщо тепер про це сперечатись? Віп сказав:

— Ви, мабуть, перехопите той лист тут, у ФРН, так я гадаю. Бо якщо він потрапить туди…

— Добре, що ви мені нагадали. А то б я й справді забув…

Обидва засміялися. Не дуже голосно, але й не крадькома, обидва-хотіли показати, що вони в доброму настрої й нічим не переймаються. Сиділи за столом невимушено, один пив мінеральну воду, другий маленькими ковтками смакував вино.

Тактика, яку вибрав Шарф, цілком влаштовувала радника міністерства.

І не було ніякої потреби переходити на другорядні справи або наголошувати на незначних супровідних обставинах Шарф і без того надавав їм неабиякого значення й вимагав, щоб про них розповідали.

Звісно, Гегеман здогадався про його прихований намір Шарф підходив до цієї теми з усіх боків, спочатку сумлінно знайомився з усіма побічними явищами, потім поступово звужував коло розмови, тож з'ясування самої суті було, власне, питанням часу. Але цей час він теж використовував для себе.

Несподівано виявилось багато часу, який можна було ви користати на свою користь. Не тільки згадати й розтлумачити події, щоб Шарф збагнув ту напружену атмосферу, як панувала в тодішньому його оточенні. Він використав це» час також для самопідготовки, щоб, так би мовити, розговоритися. Його голос мав бути твердий, не повинен затремтіти коли прозвучить вирішальне запитання.

Воно з'явилося не раптово. Раптові запитання Шарфу ні до чого. Крок за кроком він звужував коло майже з геометричною точністю: від Берліна у ті лютневі дні 1945 року до міністерства пропаганди, до Гегеманового відділу і нарешті до Беати Келлер.

Гегеман заговорив про неї таким самим тоном, як говорив досі про Геббельса чи Ріббентропа. Розважливо, з певної відстані, якої дотримувався не лише з огляду на час.

— Вона, здається, не досягла певного ступеня зрілості, — сказав він. — Опинилася серед людей, наче її вистрілили з катапульти. І не піднімалась, як літак, а падала, як снаряд, усе нижче й нижче.

Він милувався побудовою своїх речень, вони аж дивували його самого. Навіть Шарфу вони, здається, подобались.

— Нижче й нижче, кажете, падала вона. Наскільки ж низько вона впала, пане радник?

Гегеман знизав плечима. Він не зразу спромігся на слово. Бо й не збагнув повністю запитання Шарфа. Тому обережно сказав:

— Ви ж самі сьогодні вранці образно змалювали, в яке становище вона себе поставила. Гадаю, дуже низько.

Шарф усміхнувся.

— Звичайно. Зболена, сповнена страхом і турботами. А може, її мучили ще й докори сумління?

Гегеман від несподіванки примружив очі. Його охопило недобре передчуття. Невже це саме те, чого добивався Шарф? Він зважував кожне слово, перш ніж вимовити його:

— Чи мучили тоді Беату докори сумління, я не знаю, А чому, власне?

Маленьке слівце, яке він вставив, досягло мети. Шарф трохи нагнувся над столом і сказав:

— Чи тоді мучили — зараз не має значення. Мене цікавить сьогоднішній день, любий раднику міністерства.

Гегеман кивнув. Він відчув себе упевненіше.

— Мені, мабуть, треба було згадати про все детально, — зітхнув він.

— Ви ж погодитесь, що точність… А втім, деякі відхилення можуть бути.

Шарф знову посміхнувся.

— Може, вони навіть корисні, деякі відхилення.

Це вже було ясно. Власне, навіть дуже ясно. Однак Гегеман вагався. Він повністю усвідомив той величезний шанс, який відкривався йому. Але водночас розумів він і небезпеку, що чатувала на нього. Помилка може стати кінцем.

— У мене така пропозиція, пане доктор Шарф. Давайте повернемось до методу, який ви запропонували сьогодні вранці. Передовсім з'ясуємо все з арештом О'Дейвена. Може… тоді відпаде потреба в другому пункті.

Тепер усе ставало на свої місця. Гегеман вибрав таку форму, яка нічого не стверджувала, але нічого й не заперечувала. Він був певен, що Шарф погодиться. Усе має вирішити як. Перш за все, як думати, які слова вибирати, яку зайняти позицію. Збагнути все це, звісно, нелегко. На його думку, Шарф належав до тих людей, яких загалом неважко охарактеризувати: честолюбний, безсоромний, підступний, та ще й добре освічений, наділений непересічними комбінаторськими здібностями, фантазією, але все це спрямовувалось на одне, працювало в одному напрямку, так само, як рафінована інтелігентність, котра розраховує тільки на успіх, а більше ні на що, і тому обмежена.

Гегеман враховував це.

Шарф мусить мати успіх. Успіх і тільки успіх. Все інше не бралося до уваги. Навіть він, Гегеман, не брався до уваги. Шарф так само легко відпровадив би його на той світ, як і нагородив би орденом. Мало сенс тільки те, що забезпечувало успіх.

А зараз, вважав радник міністерства, перед Шарфом уже бовванів успіх. Щоб остаточно досягти його, йому потрібен Гегеман — його брехня, його «деякі відхилення». Завдяки цьому міг би врятуватись і Гегеман — таку ціну платив Шарф. Він перевернув би Гегеманову брехню на правду й таким чином вигородив би його.

Шарф не вагався з відповіддю ні секунди.

— Ви не маєте чим собі докоряти, — сказав він. Говорив спокійно, без покровительської люб'язності, без іронії, без прихованих замірів. — Минуло вже майже двадцять п'ять років. Людська пам’ять — не комп'ютер. Отже, я згоден. Розкажіть про арешт О'Дейвена і дозвольте мені іноді під час розповіді дещо уточнювати. Ви переконаєтесь, що ми скоро зійдемося.

Усе йшло, як по маслу. Обидва грали так чудово, що будь-якої хвилини могли зректися того, про що тільки-но домовлялись. Ніщо не свідчило про те, що вони стали колегами.

— О'Дейвена арештували в будинку радіостанції, — почав Гегеман. — У першій половині дня. Арештували його троє гестапівців. Вони прийшли до мене в кабінет. Ми тоді майже без перепочинку тільки й робили, що знищували різні документи. Займався цим і містер О'Дейвен. Гестапівці сказали мені, чого вони прийшли, і попросили провести їх.

— Куди? Маю на увазі, де саме був арештований О'Дейвен?

— У підвалі.

— Там, де він спалював документи?

— Звичайно, не лише він…

— Він сам вибирав, — що спалювати, а що ні?

— Та ні ж! Про це ви питали вже кілька разів. Документи сортували виключно у відповідних відомствах їхні керівники. Та й вони не могли чинити на власний розсуд. Навіть при найбільшому розгардіяші жоден німецький чиновник не обійдеться без вказівок. Були на це, звісно, певні директиви міністерства пропаганди.

— О'Дейвен був, так би мовити, лише виконавцем.

— Авжеж. Прошнуровані пакунки документів відносили у підвал і там спалювали. Принаймні частину з них. Інші спалювали просто надворі, бо в печах не встигало все згоріти. А решту заносили в міністерство, де ними в певній мірі користувалися.

— Як сталося, що О'Дейвен змушений був виконувати таку незвичну для нього роботу?

— Його геть ніхто не силував. Він зголосився добровільно.

— Коли ви з трьома колегами з таємної поліції спустилися в підвал, там була і фрейлейн Келлер?

— Так.

— Вона теж спалювала документи?

— Цього я не знаю. Офіційно їй ніхто такого завдання не давав. Може, вона хотіла йому допомогти а чи просто бути разом з ним.

Шарф похитав головою. Що, Гёгеман щось не так сказав? Шарф помовчав трохи, але оскільки Гегеман не заповнював паузу, то він задав наступне запитання:

— Як відбувся арешт?

— Цілком звичайно. Все сталося дуже швидко.

— О'Дейвен ще розмовляв з вами?

— Ні.

— А своїй подрузі він сказав що-небудь?

— Так, кілька слів ірландською мовою.

— Дуже добре. А Беата Келлер?

— Вона перелякалася. Безперечно, перелякалась. Але не сказала нічого.

— О'Дейвена привезли на Принц-Альбрехтштрассе. Що сталося з дівчиною?

— Я сказав їй, аби вона йшла нагору, у свою кімнату, і тримала язика за зубами.

— Вона скорилася?

— Гадаю, так. Чи у вас якась інша інформація?

— Розкажіть мені, що було далі.

— Приблизно через годину мене викликали на Принц-Альбрехтштрассе. Задавали різні запитання, які стосувалися О'Дейвена. Після цього я одразу повернувся на радіостанцію.

— Ви ще застали там фрейлейн Келлер?

— Звичайно. І інших співробітників теж. Це було після обіду.

— Ви розмовляли з нею?

— Лише після роботи.

— Про що?

— Вона просила мене використати мій вплив. Я їй відверто не пообіцяв, але й не позбавив надії.

— Що було в наступні дні і ночі?

— Я виконував свою звичну роботу. Беата — теж. О'Дейвен, як і раніше, перебував на Принц-Альбрехтштрассе. Фрейлейн Келлер допитували кілька разів, мене теж ще раз, але разом ми там не бували.

— А коли О'Дейвен… помер?

— Мене там не було, пане доктор Шарф.

— А хто вам сказав про його смерть?

— Фрейлейн Келлер. Знаєте, для мене та подія закінчилась арештом О'Дейвена. Господи, кого тільки тоді не арештовували й не страчували! Це було неповторне божевілля. О'Дейвена арештували, й на цьому поставлено крапку. Потім фрейлейн сказала мені, що він мертвий. Ну й хай, бо з цим покінчено раз і назавжди. Але справу витягли ще раз на світ божий — якісь пани з міністерства закордонних справ розпорядилися раптом похоронити О'Дейвена з почестями. З траурною процесією, з церковною церемонією. І я організував похорон. Містер Варнок, уповноважений у справах Ірландії в Берліні, брав участь у тій церемонії, було там кілька представників з міністерства, а також фрейлейн Келлер. Не знаю, що крилося за цим розпорядженням.

— Не знаєте? Ну, скажемо так: ці пани (зрештою, там були не тільки люди з міністерства закордонних справ), якби обставини примусили їх залишити батьківщину, не думали б, як дехто, про Іспанію чи Південну Америку, а про Ірландію. Усе вже було підготовлено. Містер Варнок забезпечував паспорти, а О'Дейвен мав стати запорукою їхньої безпеки. Між іншим, я знаю, тоді багато хто так думав, ви — ні?

«Не дуже коректно, любий мій», — подумав Гегеман, але жоден м'яз на ньому не здригнувся, він лише знизав плечима, наче хотів спитати: «А що тут дивного?»

— Ну гаразд. Отже, цей план не вдався. Не тому, що мертвий О'Дейвен не міг більше бути в ролі посередника. Його розстріляли. Але вбити в багажнику… Ті добродії остерігались чинити подібні справи і мали на це підстави. Отже, справу переграли. Дорогого, вельмишановного О'Дейвена оголосили жертвою британського повітряного піратства. Своє співчуття засвідчили тим, що справили майже пишний похорон… Так, тепер нагадайте мені: вас там не було?

— Ні.

— А чому?

— Це залежало не від мене. На такі церемонії посилали. А мене не послали.

— Але ж фрейлейн Келлер послали. Хто?

— Беату теж ніхто не посилав. Їй дозволили діяти на власний розсуд.

— Гестапівці не побоювались?

— Навпаки. Вони навіть зацікавлені були в цьому. Очевидно, хотіли подивитись на її реакцію.

— Ясно. Її поведінка на кладовищі тоді — теж трохи незвична. Я не маю на увазі, що вона плакала й ледве трималася на ногах. Саме ледве трималася. Бо коли там хотіли забрати двох ірландців, співробітників О'Дейвена, їх пізніше розстріляли, вона помітно пожвавішала. Наче фурія, заступалася за обох, певна річ, безуспішно, але це аж ніяк не применшує її наміру. А коли подумати, за яких умов це відбувалося, в якому оточенні, з якого приводу, — то пояснити цього не можна тим, що в неї просто не витримали нерви. Я дотримуюсь думки, що тут певну роль відіграв відповідний комплекс якоїсь вини.

Гегеман захоплювався Шарфом. Інакше він зараз і не міг. Якщо до захоплення додавалося навіть трохи остраху, щоб не поступитися чимось перед своїм співрозмовником, то вдячність все одно переважала. Те, що Шарф сам знав, як використати цей випадок для своєї — для їхньої! — мети, викликало в нього щиру й глибоку повагу.

— Мене там не було, — повторив він, — але згідно з донесенням, яке я одержав, вона справді поводилась зухвало. — Трохи повагавшись, продовжував далі тоном, наче давав Шарфу пароль: — Зрештою, наскільки я пам'ятаю, це не призвело до якихось поганих наслідків для неї.

Пароль одразу ж підхоплено.

— Часті допити, про які ви говорили, теж не мали для неї поганих наслідків. Келлер залишилась на волі, і ніхто її не чіпав. Тут може бути два пояснення. Або її підозрювали у співпраці і підозра не підтвердилась, або її викликали в поліцію з інших причини: як свідка, як компетентну особу, так би мовити. Я більше схильний до другої версії. А ви, пане радник?

Шарф клав камінчик до камінчика. Нічого він не забував, заповнював кожну шпаринку. Гегеманові тільки й лишалося, що кивати або скромно й просто підтакувати. Проте це означало, що й брехати треба було просто і скромно, а цього радник міністерства не хотів.

— Оскільки містер О'Дейвен був арештований і засуджений до страти, а він користувався кодом, який обумовлюється характерними особливостями його рідної мови, а фрейлейн Келлер володіла цією мовою, то можна легко уявити, що саме її, або навіть винятково її, як знаючу людину, залучали до цієї роботи.

Та чи не надто обережний він, будуючи ці хитромудрі фрази? Шарф якось здивовано й підозріло глянув на Гегемана, наче хотів спитати: «Ви що, і досі не розумієте?» Гегеман завважив цей докірливий погляд. «Що ж, продовжуй, — подумав він. — За кілька хвилин матимеш відпущення своїх гріхів».

А Шарф, незважаючи на цей німий діалог, снував свою нитку далі.

— Мені здається, що така поведінка колег із Принц-Альбрехтштрассе, теж дечим зумовлена. Але чи логічно робити припущення, скажімо, що фрейлейн Келлер дала привід для арешту О'Дейвена? Не виключена ж така можливість?

Питання було задано розумно. Вони обидва знали, що насправді це не так. Ключ до викриття О'Дейвена знаходився поза будинком радіостанції. «Навіть якби я тоді передав далі свідчення того негідника й не поводився, мов недосвідчений хлопчисько, — подумав Гегеман, — то й тоді ми навряд чи розкусили б О'Дейвена. Його код був такий хитромудрий, що ми його самі ніколи не розшифрували б». Але зараз це вже не мало ніякого значення. Запитувалось, чи не виключена можливість… І він сказав:

— Фрейлейн Келлер відмінно володіла гаельською мовою. Вона часто звертала увагу на помилки в О'Дейвенових передачах.

— І доповідала про них вам.

— Так.

Відповідь була коротка, бо так воно й було. Але Шарф не повинен був цього знати, тому Гегеман прикинувся, що цей докір він узяв близько до серця.

— А ви, звичайно, передавали ці повідомлення далі.

— Звичайно.

Простота, безпосередність його відповіді справляла враження. До того ж Гегеман відповів так саме тому, бо тут не було небезпеки, що затремтить або зірветься голос. Однак за цим словом приховувалась не лише його брехня, його «певне уявлення», але й, мабуть, доля Беати.

— Ви передавали повідомлення далі по службі. Ми, на жаль, не можемо цього документально підтвердити, бо папери пропали. А це саме та інформація, на яку я розраховував. Ну гаразд, для порядку ви доповіли про повідомлення Келлер своєму начальнику. На підставі цього гестапо почало розслідування, яке, зрештою, призвело до викриття О'Дейвена. Так, пане радник міністерства?

Навіщо він запитує так у лоб? Хіба не можна спитати: «Чи це можливо?» Гегеман відчував себе мов на стрімкій скелі. Ніс Rhodos, hic salta![11] Документи пропали, його начальник давно помер, а оцей Шарф подає йому руку для стрибка. Чому б і ні?

Але Гегеман і тепер не знайшов у собі мужності. Як і раніше, щось вимушувало його бути обачним.

— Ви ж знаєте, що в розслідуванні я участі не брав. Але все, мабуть, було так, як ви кажете.

Шарф не дочув цього зауваження, або вдав, що не дочув. Його цікавило зараз вирішальне слово, і те слово мав сказати Гегеман.

— Отже, можна з повним правом стверджувати, що О'Дейвен — на совісті фрейлейн Келлер. Так?

— Згідно з нашими доказами це дуже логічно, пане доктор Шарф.

— Фрейлейн Келлер теж такої самої думки?

— Я винна?

Вона зіщулилась у кріслі. Перед нею в мундирі стоїть Гегеман. Вона дивиться на нього спершу запитливо, а тоді міряє його таким поглядом, немов хоче сказати, що вона з усім примирилась.

— Так, я зрадила Джеймса! А ти — ти зрадив мене! Я думала…

Гегеман мовчить. Він чекає. В кімнаті холодно. Беата не напалила.

— Тоді, — веде вона далі, — коли ти приходив до мене… Вона замовкає. Гегеман відкашлюється.

— Коли ти поводилась як курва, ти це маєш на увазі? — Голос його різкий. Він не має права сказати їй, що дотримав слова й не передав повідомлення далі. Слідство тривало. Беата була пригнічена, а він повинен був застрахуватися від несподіванки. — За кого ти мене вважаєш? Мене, офіцера фюрера! — Він підходить до неї. Піднімає її голову й показує на пряжку ременя. — Читай оце! Читай вголос! — Вона мовчить. Тоді він каже: — «Моя честь — моя вірність», — ось що там написано.

І він іде від неї, гауптштурмфюрер Гегеман, іде гордо і хвацько.

— Чи фрейлейн Келлер теж такої самої думки, пане радник міністерства? — повторив своє запитання Шарф. — Чи знає вона свою вину?

Гегеман витер чоло.

— Я певен, що знає.

Гегеман чекав, що Шарф полегшено зітхне, але цього не сталося, той лише здивовано глипнув на нього. «Звідки в тебе ця певність?» — запитували його очі. Але потім тільки задоволено відкинувся назад й повернув голову, наче шукав офіціанта.

Гегеман теж озирнувся. Лиш тепер він помітив, що надворі йшов дощ. Дощові краплі монотонно барабанили по шибках, іноді спалахувала блискавка. Грому майже не чутно, сюди долинав тільки далекий гуркіт, який глухо переплітався зі звуками музики.

Те, що йому довірив Шарф у наступні хвилини, не мало ніякого значення. Він і так уже знав, що мало статися. Усе залежатиме тільки від спритності людини, яку Шарф послав на той бік! А від уміння цієї людини залежало те, як ошелешити Беату — елегантно чи грубо. У тексті було написано ясно: «Ви видали гестапо антифашиста. Ви винні у його смерті. Ви скоїли воєнний злочин». А в розмові, крім того, пошлються на державу, в якій вона живе, на її закони.

Чи притримає Беата язика, чи видасть матеріали?

На це запитання Гегеман відповіді не знайшов. Та він її не довго й шукав.