І мертві залишають тіні

4

На майже непримітній таблиці було написано: «Посольство Ірландської Республіки». Будинок за ворітьми теж здавався непоказним. Така собі вілла державного чиновника, що вийшов на пенсію, та й годі. Звичайний будинок: випалена цегла, високі вікна, двосхилий дах з димарем, громовідвід, прапор.

У Бад-Годесбурзі були й куди кращі земельні ділянки. Багато кращі земельні ділянки на кращих вулицях. З краєвидом на Семигір'я або на руїни Годесбурга. З парками, водограями й павільйонами в стилі бароко. З широкими під'їздами й майданом для врочистих церемоній.

Багато кращі земельні ділянки, а на них багато важливіші установи. Ірландське посольство не належало до важливих. Будинок на Міттельштрассе, 39, телефон 7–69–38, скидався на своєрідну сплячу красуню: трохи заспаний, хоча й не заріс довкола трояндами та терном, відсторонений од життя, хоча й знаходився в центрі, далекий від великих дипломатичних арен, за будовою більше німецький, ніж ірландський або навіть британський. Хоча це й була екстериторіальна зона, так би мовити, частка Ірландії, Ірландії у Бонні, правильніше, південніше від Бонна, з географічної точки зору, але не дуже важлива, вона сприймалася не зовсім поважно, був це більше жест, ніж необхідність.

Так думали багато хто — і жителі міста, і численні його відвідувачі, і туристи, і навіть деякі політики.

Одначе відносини між ФРН і Ірландською Республікою, безперечно, можна було назвати дружніми. Нічого не могло б потьмарити ці відносини.

Радник міністерства закордонних справ у Бонні доктор Гегеман одержав докладну інформацію про дипломатичні стосунки між обома державами перш ніж звернувся до містера Патріка, секретаря ірландського посла. За останні п'ятдесят років у них було так багато спільного, що він не сумнівався в успіху своєї надзвичайно делікатної місії.

«Вороги Англії — друзі Ірландії» — це традиційне гасло ірландської боротьби за свободу блискуче виправдало себе не лише на службі німецької політики, але й завжди враховувалося нею. І, як довела найновіша історія, успішно.

«Чому б, — запитував себе доктор Гегеман, — не скористатися цим і нинішнього разу?»

Задача, яку він останніми днями задав містерові Патріку, була надзвичайно логічна: якщо професор Мейволд опублікує свого книжку за сучасної політичної ситуації, то це негативно позначиться на репутації ФРН. Це могло б настільки ослабити західнонімецьку позицію всередині НАТО і в Європейському економічному товаристві, що Англія була б тим третім, що сміється. Але якщо б Англія вийшла з цієї скандальної історії, зміцнивши свої позиції, то намагання Ірландії добитися вигідного для себе врегулювання північно-Ірландського питання втратили б свою вагу.

Дуже просто. Звичайно, така оцінка ситуації примітивна й поверхова. Гегеман це розумів. Але тут уже було за що зачепитися, це вже могло б послужити своєрідною червоною ниткою, на яку охоче посилалися б з обох боків, правда, з багатозначним підморгуванням.

Одначе вийшло не так. Уже під час своєї першої обережної розмови доктор Гегеман відчув, що секретар ірландського посла не хотів ступити на цей «червоний килим», розстелений на дипломатичному паркеті. Містер Патрік виявився уважним слухачем, але аж ніяк не партнером. Не зрозумівши або не бажаючи зрозуміти, він погодився на ретельну й ґрунтовну перевірку цього питання, та щодо результату не дав ніяких запевнень.

«Ессе homo», — подумав Арнольд Гегеман. Подумав єхидно й ніби співчутливо, але водночас його охопило неприємне почуття.

Доктор Гегеман послуговувався в житті цими словами. Не так, як Пілат, що, проголосивши їх, показав, кажуть, на Христа, що стояв у терновім вінку. Взірець для Гегемана був багато новіший, звали його Фрідріх Ніцше, вченням якого він керувався усе своє життя.

Ессе homo, дивись, яка людина! Така назва однієї з книжок Фрідріха Ніцше. Такою ж була і його філософія. Принаймні для доктора Гегемана. І він зробив цю філософію своєю власною, зрештою, у трохи ширшій інтерпретації: дивись, яка слабка, жалюгідна, неповноцінна людина!

Гегеман знав, що про містера Патріка в дипломатичних колах ходила інша слава. Його називали космополітом: американець за походженням, ірландець за національністю, пиха — англійська, скупість — шотландська, переконання — німецьке, смак — французький.

Honni soit qui mal y pense[7].

Це гасло ордена підв'язки, зрештою, висіло у робочому кабінеті Патріка. Без причини, звичайно. Воно не правило за підпис (звичайно ж, ні) до непристойної картини, та й сам містер Патрік не потребував такого виправдання. Чоловік без будь-якої пристрасті і, як здавалось, без емоцій, він наче економив на своїх почуттях.

Доктор Гегеман поїхав до нього. Цього за рангом йому не годилося робити, це було нижче від його рівня, але необхідність примусила. Як правило, радник міністерства посилав у таких випадках спочатку своїх людей, або, ще краще, викликав до себе, як говорив він іноді в колі довірених людей.

Найохочіше приймав він у своєму робочому кабінеті, вмостившись за широким письмовим столом, озброївшись трьома телефонами й сигнальним дзвінком, відгородившись од навколишнього світу приймальнею та референтами. Так він почувався у своїй стихії, почувався впевнено й спокійно.

Не тому, що він, бачте, боявся. Чого? Ні, доктор Арнольд Гегеман був просто людина, яка замкнулася у чотирьох стінах. My home — my castle[8], приблизно. Він вимагав, аби його оточувало все звичне. Сторонніх речей він не любив. «Спочатку спокусяться очі, а потім — розум», — мав він звичку казати. Це викликало до нього неабияку повагу.

І не було людини, котра змусила б його вийти з дому після обіду тоді, 17 жовтня 1967 року, в той непривітний, холодний осінній день з густим туманом над Рейном, і спонукала б зайти в такий негостинний, на його думку, будинок у Бад-Годесбурзі. Гегеман поїхав туди не з власної охоти, а з внутрішньої необхідності, керуючись почуттям внутрішнього обов'язку. Принаймні так він згодом пояснював статс-секретареві своє непередбачене відлучення. Він бо, звичайно, знав, що містер Патрік використає цей дипломатичний поєдинок для проби сил. ФРН була в ролі прохача. Там чогось хотіли. Отож треба було трохи поступитись, не звертати уваги на холодний прийом, ігнорувати хвальковиту манірність Патріка.

Вони сиділи в кабінеті секретаря посла, сиділи під гаслом «Honni soit qui mal y pense» та ірландським гербом, сиділи в напруженні обидва, молодий секретар і літній радник міністерства. На столі стояла попільниця і більше нічого. Порожня попільниця, оскільки обоє не палили.

Містер Патрік уже кілька разів натякав, що він у цейтноті. Кожної хвилини його могли викликати до посла. Він запитував, чи не перенести з огляду на це розмову на інший день.

На таке Гегеман ніяк не міг пристати. Практично він перебував на шляху до Мюнхена. Доктор Шарф з Федеральної розвідувальної служби чекав конкретної відповіді. А цю відповідь мав здобути Гегеман тепер, в останню хвилину, після того, як йому наговорено силу-силенну напутніх Слів. Негативну відповідь, як тоді здавалося.

— Ми нічого не можемо зробити, — повторював Патрік знову і знову. — Професора Мейволда ні в чому не звинуватиш. Ані в чому. Ми ж держава, в якій поважаються права людини.

Якою знахідкою могли бути такі слова за інших обставин! Хоч що можна було б вивідати, аби не так обмаль часу і якби не сидіти навпроти цього невігласа: награно елегантно відхилитись від теми; ввічливо зачепити французькі амбіції пана секретаря посла; замріяно зробити екскурс в історію Франції; назвати імена, події, знову імена; Талейран, наприклад, був… Далі кілька загальних фраз, до яких співрозмовник обов'язково прислухався б… А тоді нарешті знову за своє, до професора Мейволда, відомого ученого, у якого багато публікацій… Чи ще точніше: багато-багато рядків… І виникла б ясна асоціація. Кожен досвідчений дипломат сам встановив би бажаний зв'язок, послуговуючись у думках горезвісною фразою Талейрана: «Дайте мені лише єдиний рядок, написаний будь-ким, і я зумію загнати автора на шибеницю!»

Але тут так не вийшло, манівці займали багато часу. Необхідна була ясність, чіткість.

— Книжка поки що не повинна вийти, це ви розумієте?

— Ви говорите від імені свого уряду?

— В його інтересах, безперечно.

— Отже, ви дієте без певного доручення?

— Не наголошуйте на другорядних речах. Аби була ясність: мій уряд, м'яко кажучи, сприйняв би безпринципність ірландської сторони як недружелюбний акт.

— Я схиляюсь перед вашою заповзятістю, однак не можу її зрозуміти. У книжці йдеться…

— Я знаю рукопис…

— Я теж. І я нічого не знайшов, що давало б нам привід перешкоджати його публікації. На чому має базуватися така заборона? Бачу, ви хитаєте головою!

— Я хитаю головою, бо ніхто не вимагає заборони, а лише бажає. Спершу відкладіть друкування. Нам дещо треба уточнити… Якщо наша підозра виявиться безпідставною… Бог свідок: я бажаю книжці великого тиражу. Але цей відрізок часу ви повинні залишити нам. Боже мій, та для цього ж є, мабуть, різні засоби й шляхи. Придумайте щось для друкарні, хай зупинять роботу. Або вигадайте щось. Зацікавте одне із своїх міністерств цим твором, приверніть до нього увагу кількох учених, які прагнуть «допомогти» Мейволду додати фактичний матеріал. Зволікайте, пане Патрік, зволікайте! Нічого іншого ми й не збираємося чинити. Мейволд хоче видати свою книжку одночасно у Дубліні і в Мюнхені. Наше видавництво подбає про несподівані труднощі. Не критичного характеру, ні. Накачайте пана Мейволда похвальбою, розумієте? Про мене, запропонуйте йому написати другий том. Зі спокусливою перспективою видати обидва томи разом. В гарному художньому оформленні, у шкіряній обкладинці, з передмовою міністра… Вам смішно?

— Бо ви не знаєте професора Мейволда! Він — справжній ірландець. І справжній учений. Як кажуть американці: його не можна купити.

— Зате можна переконати! Поясніть йому, що видання його книжки зараз завдасть шкоди вашій батьківщині.

— Це ви так думаєте. А як я переконаю Мейволда, якщо сам у цьому не переконаний? Ви вперто відмовляєтесь назвати першопричину вашого завдання. Які саме твердження в книжці викликають ваше невдоволення? Мейволд зображує долю майже двох десятків ірландців, які, незважаючи на нейтралітет Ірландії в останній війні (дуже вигідний, як ви знаєте, нейтралітет для Німеччини), були безпосередньо втягнуті у воєнні події. Одна частина боролася проти Гітлера, друга — за нього. Одні зі зброєю в руках, другі — на цивільних посадах. Вас цікавить хтось із цих людей? Гадаю, що так. Отже — хто? Може, ми справді умовили б професора Мейволда змінити або хоча б вилучити те чи інше місце. Принаймні можна спробувати. А без конкретних пропозицій…

Гегеман одразу перебив його:

— Я не уповноважений обговорювати з вами цю справу детально, — сказав він.

Відповідь його була рішуча й однозначна, наче інакшою вона й не могла бути. Однак насправді він дуже добре зважив усі «за» і «проти» такої пропозиції, яка, звичайно, не була для нього несподіваною. На жаль, зробив це сам-один. Поряд не було нікого, кому б він міг довіритись. Навіть доктора Шарфа із Федеральної розвідувальної служби. Той знав дещо лише в загальних рисах, і це було добре. Те, що викрив професор Мейволд і хотів опублікувати у своїй книжці, що справді приховувалося у розділі, пов'язаному з долею Стюарта Джеймса О'Дейвена, знав, по суті, лише він, Арнольд Гегеман. Тільки йому були відомі ті страшні наслідки, до яких привела б така публікація, — не лише для ФРН і деяких її представників, але насамперед для нього самого. Тому й оте рішуче «ні».

— Так, — сказав містер. Патрік, — тоді я нічим не можу зарадити. Ви, звичайно, можете звернутися в інші інстанції. Вищі або, власне кажучи, просто інші. Німецький дух винахідливий, чи не так? Якби я зміг для вас щось зробити, то зробив би це з великим задоволенням, пане раднику міністерства. Авжеж, із великим задоволенням.

Гегеман підвівся. Уклонився лише символічно. Містер Патрік провів його до дверей. Секретарка в приймальні подала йому капелюх і пальто. Патрік заговорив про погоду. Завів дешеву розмову, яку підхопив Гегеман.

— Ваша правда. Два роки тому стояла прекрасна осінь. Пам'ятаю, тоді були…

Ввічлива посмішка як вияв задоволення від того, що знайдено спільну тему для розмови. Доктор Гегеман натяг рукавички. Не поспішаючи, повагом і старанно. Правда, не так, як тоді, коли б йому хотілося продовжити це прощання. Втім, він гадав, що й таким чином зможе продемонструвати витримку людини, яка гідно справляється з випадковими невдачами. Зробити це йому вдалося відносно легко. Він сприйняв невдачу мовчки й примирився. Це виховувало волю. Невдача або нещастя може спіткати кожного. Але з гідністю вийти з такого становища — то вже справжнє уміння жити.

На закінчення — короткий погляд на містера Патріка. Один одному на кілька секунд пильно глянули в очі, холодно, але не оголошуючи бою. Радник міністерства був дуже ретельним у виборі своїх противників. Відповідно до рангу, так би мовити. А цей секретар посла був нижчий від його рівня.