І мертві залишають тіні

3

На Староміському кладовищі в Берліні панував опівденний спокій. Капітан Госс із державної безпеки сів на лавку обік розритої могили, щоб не заважати фахівцям — експертам хімікам, фізикам та медикам, які від самого ранку копали й перекопували ці кілька кубічних метрів землі. Госс спостерігав за їхньою роботою.

Вони обережно брали в руки майже кожну грудку землі, так само обережно розбивали її лопатами, копали ще обережніше, збирали щось, складали збоку, вимірювали, записували. Працювали мовчки, скинувши піджаки й засукавши рукава. У декого від напруженої роботи обличчя почервоніло, зросилося потом, аж ніби скривилося.

Госс знав, що завдання складне. Ішлося не про ексгумацію. Принаймні не в першу чергу. Передовсім слід було з'ясувати примітивне і водночас важливе питання: чому розрито могилу саме О'Дейвена? Чому злочинці вибрали землю майже на метрову глибину, докопались до самої труни, а потім почали засипати могилу знову? Чи вони щось узяли? Чи хотіли щось побачити або змінити? Відповісти на ці питання — таке завдання стояло перед експертами.

І капітан їм анітрохи не заздрив.

На початку робочого дня Манфреда Госса викликав начальник, майор Лауренцен і передав йому матеріали кримінальної поліції.

— Займіться цією справою, товаришу капітан. Візьміть собі в помічники старшого лейтенанта Гайнсена. Якщо виникне потреба, у вашому розпорядженні буде й молодший лейтенант Кушель. Дуже загадкова справа. Все поки що оповито туманом. Не можу дати вам попередніх вказівок. О шістнадцятій годині чекаю ваше перше донесення. Якщо вам буде потрібна ще якась допомога, то знайдіть мене будь-коли.

Госс ще не скористався жодною з запропонованих йому послуг. Поки що вистачало наданих йому, тридцятисемирічному офіцерові, повноважень. Госс подумки особливо підкреслював це «поки що».

Справді, випадок безпрецедентний. Як правило, кримінальні злочини чимось та різнилися один від одного, не були абсолютно подібні. І все ж було в них щось спільне: шпигунство залишалося шпигунством, агенти — агентами. І якщо вони так чи інакше потрапляли в поле зору органів державної безпеки, то це призводило до однакового наслідку: таємна діяльність і державна зрада.

Кладовища були улюбленими місцями зустрічей агентів, тут влаштовувались схованки, у могилах часто обладновувались тайники. Все це промайнуло перед очима капітана наче нві сні. Але хіба для цього треба розкопувати могилу на глибину до метра? Найбільше вабило злочинців, мабуть, те, що до могили можна було підійти зовсім непомітно і так само непомітно займатися там чим їм треба…

Ні, в могилі цього О'Дейвена крилася інша загадка, біс її знає, яка, але все це, безперечно, виходило за всякі межі.

Коли кілька годин тому капітан Госс почав працювати:і цими матеріалами і вже переглянув кілька сторінок, які мали, проте, неабияке значення, він відчув навіть полегкість, наткнувшись на прізвище якогось Юргена Баумгольца. Зізнання, що їх дав Баумгольц, затриманий на кордоні Фрідріхштрассе, були неповними. На вимогу лікаря допит довелося припинити, а молодика перевести до шпиталю поліційного управління.

Однак уже зараз, здається, можна було констатувати підтвердження здогаду: стало ясно, звідки почалася ця акція.

Операція почалася в Західному Берліні — злочинці одержали своє завдання або там, або в ФРН. Їх послали сюди розкопати певну могилу. Могилу людини, яка загинула в 1945 році. Двадцять два роки вона не привертала до себе нічиєї уваги. Чому ж у 1967 році нею раптом зацікавились? Передовсім: що так зацікавило в ній тих, хто стояв за ширмою? Труна? Труп?

Госс сидів на лаві, широко розставивши ноги, спершись ліктями на коліна й охопивши голову руками. Поглядав інколи на сонце або ж на товаришів, а думки його весь час кружляли довкола отих «що?» й «чому?». Коли наближалися чиїсь кроки або хтось голосно розмовляв, він неохоче підводив голову. Староміське кладовище належало до визначних місць Берліна, і багато туристів користувалися зі свого перебування в столиці, щоб відвідати цей доглянутий і чистий цвинтар. Та кладовище славилось насамперед як визначне місце історичного плану. На надмогильних плитах було викарбувано чимало славнозвісних імен, інші ж, сьогодні забуті, були, очевидно, знаними свого часу. Чи належав до цих останніх і Стюарт Джеймс О'Дейвен?

Госс покликав лейтенанта Гайнсена і послав його в кон-тору_кладовища: сподівався дізнатися більше про небіжчика. Перед тим як було вчинено злочин, могила мала впорядкований вигляд. Про це свідчили, зокрема, квіти, що лежали зів'ялі зараз на підстриженому живоплоті, валялися на посипаній гравієм доріжці. Безперечно, хтось таки доглядав цю могилу — знайомі, друзі, саме за це й можна було зачепитись.

Капітан Госс глянув на годинник: тринадцять двадцять. О чотирнадцятій він мав бути у шпиталі поліційного управління, щоб допитати там Юргена Баумгольца. Він не розраховував одразу ж виявити першопричину злочину. Певніше за все, думав Госс, Баумгольц був чиїмсь слухняним знаряддям. Отож, чітко уявивши перебіг злочину від початку й до кінця, можна було б напасти і на слід тих, хто давав завдання, а також визначити мету цієї операції.

Манфред Госс підвівся. Повільно ступив кілька кроків до могили О'Дейвена. У вухах залунав скрип і скрегіт інструментів, почулось дихання людей, щебет птахів і віддалений шум вулиць.

Кілька хвилин він розмовляв з керівником групи. Чи вже що-небудь… І коли… Отже, нічого, поки що нічого. Без сумніву, приступати до допиту Баумгольца отак, без переконливих доказів, було б передчасно, це нічого не дасть. Але Госс не підганяв товаришів, бо знав, як важко їм працювати; надмірна квапливість завдала б більше шкоди, аніж принесла б користі.

Він попрощався. Ступивши кілька кроків, зупинився і ще раз поглянув на надмогильний камінь. Той трохи похилився, але не впав.

Напис на ньому блищав від сонця, і Госсу довелося нагнутись, щоб розібрати написане. «Solus De da anam». Щоб це означало? Латинською sol — сонце, De — щось пов'язане з богом, a anam — з роком. Але це не латина, це аж ніяк не латинська мова! У латині наголос над голосними не ставився. Може, це ірландська мова?

Подбати про переклад Госс доручив молодшому лейтенантові Кушелю.

— В університеті імені Гумбольдта… Або в Академії наук… Філологи повинні нам допомогти. І хай вони ще дещо розкажуть про цю мову взагалі. Можливо, це допоможе нам. Чим саме? Ну, скажімо, хай торкнуться в розмові проблем діалектів, або процитують якийсь біблійний вираз, поширений у певних колах. А що я тямлю в таких речах?

Капітан Госс вирішив піти пішки, адже до шпиталю недалеко. Прийшов він туди рівно о чотирнадцятій, звелів доповісти про себе докторові Роледеру.

Його зустріла брюнетка в білому халаті.

— Пана доктора Роледера зараз нема.

— Але ж, сестричко, я з ним…

— Авжеж, знаю… — Вона відчинила двері й показала на стілець. — Будь ласка, сідайте! Прізвище моє Каррадт. Я працюю разом з доктором Роледером, і якщо вам не завдасть клопоту…

Ні, йому це не завдало клопоту. Навпаки, коли лікарка розповіла Госсу про розподіл обов'язків між нею й доктором Роледером, він навіть зрадів, що зустрівся саме з нею, а не її колегою.

— Пан доктор займається Юргеном Баумгольцом. До речі, я також мала час і нагоду скласти бодай загальне враження про цього молодика, про його психічні якості й емоції. Я подумала, що для вирішення вашого завдання було б, очевидно, корисно, якби ви ще перед допитом дізнались, що пас чекає й на що ви можете сподіватись. Отож, якщо це вас цікавить, то. я залюбки до ваших послуг. Але, може, спершу пи прочитаєте письмові висновки доктора Роледера?

Госс поспіхом переглянув історію хвороби Баумгольца, потім зайнявся нею грунтовно й занотував собі найважливіші пункти: пошкодження якимось предметом сухожилля на правому стегні; незначна втрата крові; алкогольного впливу не виявлено; необхідне тривале стаціонарне лікування; обмеження в рухах при ходінні пацієнту, очевидно, не загрожує.

Госс віддав історію хвороби й подякував.

— Будь ласка, якщо ви зараз, фрау доктор…

Фрау чи фрейлейн? Він глянув на руки. Персня не було, але це ще ні про що не свідчило.

Доктор Каррадт, очевидно, помітила його погляд. Вона ледь помітно всміхнулася, але не поспішила з відповіддю на його запитання.

— Характер мислення цього Юргена Баумгольца на рівні запущеного п'ятнадцяти-шістнадцятирічного підлітка. На грані дебільності. Інтелектуальний розвиток на найнижчому ступені. Він поводиться дивакувато й непевно. Запас слів відповідає рівневі освіти: вчитися кинув у п'ятому класі, працював на випадкових роботах. Баумгольц часто вживає одні й ті самі стерті фрази, жаргонні вирази. Спостережливість розвинена нормально. Одержати відповідь на деякі запитання у нього, безперечно, можна. Згадати якусь подію може повністю.

— Можна його допитувати в такому стані?

— Безперечно. Ви помітите, що він, трохи повагавшись спочатку, заговорить без додаткового заохочення. Звичайно, тон розмови мусите задавати ви, інакше він ухилятиметься від теми. Не знаю, чи це не суперечить вашим службовим правилам, але я б вам радила звертатися до нього на «ти», Він звик до цього, бо звертання на «ви» може спантеличити його, і хлопець триматиметься з вами насторожі.

— А тривалість розмови? Питаю, як довго я можу з ним розмовляти?

— Скільки хочете. Зараз біль його не тривожить, отож побоюватись вам нема чого. Він сказав, що перш ніж почав шукати роботу в Західному Берліні, йому довгенько довелося працювати на селі в ФРН.

Госс кивнув. Все, що говорила йому лікарка, мало сенс. Розмова йому сподобалась. Він поважав людей, які відзначаються самостійністю мислення, думають ще й про те, що могло б бути необхідним і корисним для іншої людини, партнера, товариша.

Але йому сподобалась не лише розмова. Сподобалась йому й жінка, спокійна, певна себе. Госс любив не лише інтелігентних жінок, а ще і вродливих. У даному разі було і те й друге… Зрештою, він неодружений, уже шість місяців минуло відтоді, як розірвав заручини. Отже, на такі думки мав повне право навіть під час роботи.

Щодо прекрасної статі він був звичайно надто вибагливим. Може, мав дещо зависоку думку про себе. Знав, що обличчя в нього приємне й привабливе. На ньому, щоправда, вималювалося вже кілька зморщок і ліній, як це, власне, й буває, коли людині незабаром стукне сорок. Чуприна темна й пишна, очі привітні, завжди випромінювали трохи тепла, навіть тоді, коли він дивився, здавалося б, сердито й погрозливо.

До своєї особи, таке складалося враження, Манфред Госс ставився неуважно, недбало і навіть, наскільки йому дозволяла професія, байдуже. Не надуживав ні міцними трунками, ні надмірним захопленням їдою — хоча від чарки чогось смаковитого не відмовлявся. Але найдужче він любив свою професію.

Це, між іншим, і послужило причиною того, що він розірвав заручини. Звичайно, відіграло тут певну роль і дещо інше, але передовсім це. Адже не кожна жінка погодиться жити з «навіженим».

Так називала його Гудрун, колишня наречена, що, звичайно, було перебільшенням. Але зараз Манфред подумав, що й ця лікарка, власне кажучи, теж могла бути трохи «навіженою». Та й, зрештою, чи міг би бути тривалим їхній зв'язок — зв'язок двох однаково навіжених у своїй роботі людей?

Та це були лише думки. Навіть не роздуми. Наче промінчики світла, що сяйнули мигцем.

Доктор Каррадт провела його. Перед дверима в кінці коридора вона зупинилась.

— Ще одна порада, товаришу Госс. Загалом Юргену Баумгольцу відомі лише два почуття: симпатія й антипатія. Відстані між цими двома антагоністичними поняттями у нього майже нема. Якщо він відчуває до когось симпатію, то і в поведінці людини сприймає лише те, що відповідає його психологічній позиції щодо цієї людини. Може, мої спостереження знадобляться вам.

І вони знадобились.

Коли хвилин через десять Юрген Баумгольц назвав ім'я Конні, капітан Госс помітив, що симпатія відчувалася не лише в голосі, її можна було прочитати й на обличчі цього сімнадцятирічного юнака. Конні був для Юргепа Баумгольца героєм. Конні, на думку Юргена, мав усе, перед чим він безвідмовно схилявся: хитрість, мужність і належну витримку.

І Манфред Госс швидко зорієнтувався. Він подбав про те, щоб не зруйнувати перед Баумгольцом цей образ ідола, а ще більше підкреслив його винятковість.

Конні був вербувальником і ватажком групи. Прізвища його Баумгольц не знав, і Госс вірив.

— Познайомився я з ним на Штуттгартерплац. У такому собі барі. У пивничці. Стривайте-но: «Трукса», ага, «Трукса», так вона називається. Він сів за мій стіл і почав мене частувати. Пиво й горілка, ну як? І розповідав.

— Що, наприклад?

— Та все таке… Про жінок… ну і таке інше…

— У Конні, мабуть, не дурна голова на плечах, чи не так?

— Чого тільки він не знає!

— Конні старший від тебе?

— Ну ясно!

— Скільки йому років приблизно?

— Не знаю… Стривайте-но. Років тридцять.

— А де він живе?

— Не знаю. Він уже давно роз'їжджає. Їздить на яскраво-червоному спортивному автомобілі і знайомий з багатьма видатними людьми!

Баумгольц опинявся в рідній стихії, коли починав розповідати про Конні. Капітан Госс надав йому таку можливість. Про те, як було вчинено злочин, він попервах не питав — хотів вивідати якомога більше подробиць про цього незнайомця. Баумгольц, здавалося, готовий був відповісти на будь-яке запитання, але, незважаючи на це, незважаючи на всю його наївну чесність, Госс помітив, що хлопець почав повторюватись.

Госс дізнався і не багато і не мало. Принаймні було з чого починати розслідування: високий, стрункий чоловік років тридцяти, темне волосся, ошатно одягнений, їздить на червоному автомобілі фірми «порше», не розмовляє берлінським діалектом, любить палити тоненькі довгі сигари, часто буває в не дуже пристойній забігайлівці «Трукса» на Штуттгартерплац; звертаючись до нього, його звуть Конні, але одного разу двоє дівчат, вітаючись із ним, назвали Жоржем, може, саме так його й звали насправді.

Вирішальним тут, одначе, було те, що цей Конні чи Жорж того вечора 16 жовтня користувався автомашиною. Не червоним «порше», а «мерседесом» сірого кольору, який не впадав у вічі, хоч йому, очевидно, довелося проїжджати через прикордонні пропускні пункти й там його повинні були б зареєструвати. Безперечно, їхав він під чужим прізвищем і з фальшивими документами — однак, почати було з чого.

Баумгольцу веліли на двадцять другу годину прийти на Фрідріхштрассе. Він мав поїхати міською електричкою до готелю «Йоганнісгоф» і чекати там. Йому дали п'ятдесят марок, а після закінчення операції пообіцяли дати ще.

— Я трохи постояв на розі, як зразу ж під'їхав Конні. Він кивнув мені, і я сів в автомобіль. Там уже сидів один. Ганнес. Ми трохи проїхали, і в машину вліз ще один. Куддель. Я не знаю їх. Описати теж не можу, було темно. Ні-і, по дорозі ми не сказали один одному жодного слова. Говорив лише Конні. Різко, коротко. Усе було продумано від самого початку.

— І що саме він казав?

— Стривайте-но! Ага: «Тепер за роботу!», «Не розтуляти писок!», «Ось, беріть!»

— Що вам треба було взяти?

— Лопати. Він їх дістав з багажника. Ми мусили сховати їх під поли. Тоді завернули за ріг і зупинилися веред ворітьми. Конні відчинив…

— У нього був ключ?

— Ні-і, гадаю, відмичка.

Конні провів усіх трьох через кладовище. Він точно знав, що й до чого. Перед однією з могил зупинився. Хвилину прислухались. Довкола було тихо, і Конні наказав:

— А тепер копати!

І я почав копати. Інші — теж. Конні подеколи підсвічував нам кишеньковим ліхтариком. Мені стало моторошно. Конні звелів нам кидати землю на алею. А ще він наказав нам одразу ж повідомляти його, тільки-но наткнемося на щось тверде. На метал чи ще щось. Але я не наткнувся на метал. Лише на кілька каменюк.

— А інші?

— Не знаю. Куддель і я незабаром припинили роботу. Яма була вже глибока, і ми всі там не вміщалися. Далі копав сам Ганнес.

— А Конні?

— Він стояв у ямі. Більше вже не відсвічував. Тільки нагинався й брав щось у руки.

— Ховав у кишеню?

— Я не знаю. Клянусь, не знаю. Потім він виліз нагору і наказав нам засипати яму.

За цією роботою їх застав цвинтарний сторож. Як сказав Баумгольц, на Гемсгофа перший накинувся Ганнес.

— Я стояв там, як укопаний. Зчинилася колотнеча. Конні гукнув: «Тікайте!» Я оглянувся — і тут мене вперіщили лопатою. Дуже боліло. Усі побігли до муру, я поплентався услід за ними. Ледве виліз на мур, а їх уже й слід прохолов. До вокзалу я дістався сам.

Чи не відчувалося в словах хлопця невдоволення й розчарування? Розчарування, що його покинули напризволяще не тільки оті двоє, але й сам Конні, якого він обожнював? Капітанові Госсу неважко будо кількома словами ще більше підсилити цей перший його сумнів. Та він вважав, що це передчасно. Сказав лише:

— Ми ще про все поговоримо. І про твого приятеля Конні теж.

Коли через півгодини капітан Госс зайшов до своєї кімнати, його вже чекали. Молодший лейтенант Кутлель відрапортував:

— Solus De da anam — це по-ірландськи. Ірландська мова належить до кельтських, які, в свою чергу, входять до індоєвропейської сім'ї мов. Зараз існує дві групи кельтських мов: а) гаелська, сюди належать ірландська, гельська і… — Він дістав з портфеля записку і, наче далекозорий промовець, прочитав: — Менкська. Не знаю, що це таке. Далі: б) бритська, сюди належать кимрська, корнійська, бретонська. Гаельська стала відомою особливо…

— Що таке «Solus De da anam»?

— Це означає «Світло боже душі твоїй». Це — не діалект, не якийсь спеціальний біблійний вірш, це — звичайнісінький вислів, звичайна, сказати б, ірландська мова.

— Будь ласка, сідайте. У кого ви були?

Капітан Госс уважно поглянув на молодшого лейтенанта Кушеля.

— В Академії наук. В однієї жінки, професора Шуріке. Я попросив її, і вона вишле нам завтра кілька статей. Історія виникнення, вживання й особливості гаельської мови.

— Ви назвали їй прізвище Стюарт Джеймс О'Дейвен?

— Так. Вона про нього нічого не чула. Отже, він, так би мовити, не був ірландською знаменитістю.

— Світло боже душі твоїй… Гм… — Госс був невдоволений. Хоча, власне, на таке він і розраховував. Звичайнісінький поширений вислів. Бо що ще можна було б написати на надмогильному камені? — Принаймні ми хоч знаємо, що це ірландська. Отже, небіжчик теж, мабуть, був ірландцем. І надмогильний камінь поставили, ймовірно, ірландці… Принаймні текст придумали або десь знайшли ірландці.

— А я сумніваюся, товаришу капітан.

— Чому?

— Професор Шуріке натякнула, і я, так би мовити, зразу затямив, що зараз у Берліні хтось дуже цікавиться ірландською мовою. Уже тривалий час до неї приносять і приносять ірландські тексти і просять перекласти їх. І саме з університету імені Гумбольдта. Історики. Я навіть позаписував собі назви цих текстів.

— І що це за тексти?

— Окремі речення або частини речень, іноді, на жаль, лише слова. Це, мабуть, якийсь науковий матеріал англійською мовою. А там траплялися короткі фрази ірландською. Стосується він другої світової війни. А оскільки наш небіжчик усе-таки помер чи загинув у сорок п'ятому…

— Ви дізналися щось конкретніше?

— Так, і саму основу, так би мовити. Я поїхав в інститут, який мені назвала професор Шуріке. Директор цього інституту відомий професор Майнк. З ним я не зміг поговорити, але розмовляв з його старшим асистентом. І той не лише підтвердив, що прізвище Стюарт Джеймс О'Дейвен там загальновідоме, але й розповів мені дещо, пов'язане з цією людиною. Це вельми незвичайна історія. Наукова суперечка про кореспондента О'Дейвена. Професор Майнк та його колеги твердять, що О'Дейвен загинув у тисяча дев'ятсот тридцять сьомому році в Іспанії, будучи бійцем Інтернаціональної бригади. Вони знають час та місце його загибелі і можуть навести необхідні докази. Якийсь професор Мейволд із Дубліна, теж історик, дотримується думки, що О'Дейвен наприкінці другої світової війни жив у Берліні. Вчора й сьогодні Майнк та Мейволд зустрічаються у Мюнхені на симпозіумі, щоб принаймні вперше в особистому двобої, якщо можна так сказати, вирішити наукову суперечку. Результату ще немає.

— Коли повернеться професор Майнк?

— Завтра перед обідом. У мене точні дані про час його прибуття.

— Співробітники інституту знають, що в Берліні є могила О'Дейвена?

— Ні, не знають. Вони переконані, що О'Дейвен загинув в Іспанії.

Манфред Госс мовчав. Його раптом виповнило якесь неприємне напруження. Таке часто бувало з ним, траплялись навіть моменти, коли від хвилювання тамувало подих. Він зненацька відчув, що стоїть на порозі розкриття таємниці. Цього він неспроможний був ні сказати, ні навіть конкретно уявити. У нього було лише відчуття, що його чекає щось дуже важливе, щось надзвичайне, і воно може докорінно перемінити всю ситуацію.

Однак капітан Госс був надто досвідчений, щоб піддаватися цьому почуттю. Почуття — то добре, якщо воно основується на знанні. Але знання принесе йому лише наступний день, коли повернеться професор Майнк і розповість про результат суперечки.

А поки що Госс підвівся й пройшовся по кімнаті. Провів рукою по чуприні, розкуйовдив її, як він це робив завжди, поли вагався. Тоді сказав:

— Зустрінемо Майнка на вокзалі. А оскільки ми з ним незнайомі, то нас повинен супроводжувати хтось із його інституту. Займіться цією справою, товаришу Кушель. І покушпеліться!

Капітан Госс любив цього низенького меткого молодшого лейтенанта. І той любив його жарт, за допомогою якого охоче перефразовував своє власне прізвище; «покушпелитись» — то було найкраще слово для Томаса Кушеля, воно означало «діяти». Двадцятивосьмирічний товариш Кушель, якого друзі звали просто Томі, завзятий шахіст, батько двох хлопчиків, «кушпелився» завжди й скрізь, щоразу радів новому вияву активності й почував себе нещасним, що з усіх службових протоколів було вигнано це слово.

А що залишалося йому, Манфредові Госсу? Він чекав. Чекав лейтенанта Гайнсена і результатів обстеження могили. Читав і перечитував протоколи, зважував і уточнював свої власні здогади, думав про лікарку й чекав. Solus De da апаш. Світло боже твоїй душі. 1901–1945. Дублін — Берлін. Стюарт Джеймс О'Дейвен, сорока чотирьох років, ірландець. Ірландець у Берліні. 1945 рік. До восьмого травня чи після восьмого? Ірландець. Або не ірландець! Не Стюарт Джеймс О'Дейвен. Втім, хоч би хто він був, між ним і О'Дейвеном мусить існувати якийсь зв'язок. Вибір прізвища на надмогильнику потверджував це. Отож і слід починати з нього. Хто такий О'Дейвен? Кореспондент? Ірландський кореспондент, який загинув в Іспанії, чи людина, яку поховано в Берліні? А чому «чи»? Чому не «і»? Загинув в Іспанії і похований у Берліні. В 1937 році загинув, а в 1945-му похований. Може, перевезли останки?

Нісенітниця! Може, й нісенітниця. Важливо одне: протягом двадцяти двох років могилу ніхто не чіпав. Двадцять два роки! Цей відрізок часу діяв на його думки, мов магніт. До того ж то не звичайні роки, просто визначені двома цифрами. Той, хто в 1945 році був похований у Берліні, у 1967 році десь в іншому місці відсвяткував своє воскресіння. Двозначна фраза, Госс згоден. Але хіба не вказує вона на напрямок, в якому не зайве було б подумати?

Настав час доповідати майору Лауренцену. Але перед тим Госс пішов до своєї секретарки.

— Товаришко Альбрехт, знайдіть, будь ласка, в якійсь бібліотеці матеріал про Ірландію під час останньої війни.

— Що ви сказали?

— Ірландія у другій світовій війні, розумієте?

Він, власне, й сам не зовсім розумів. Але в нього було відчуття, що про ці історичні взаємозв'язки йому варто було б знати, щоб досягти успіху. І він зітхнув. «Знову якесь відчуття».