І мертві залишають тіні

8

— Що значить — розстріляний? — спитав майор Лауренцен. — Розстріляний — може означати: страчений, підступно закатований, загинув у бою. Зрештою, тоді ж була війна.

Доктор Зенфтман, який відповідав за медичну експертизу, кивнув.

— Не можу напевно виключити жодну з названих вами трьох можливих версій. Ось деякий фактичний матеріал. На основі цього матеріалу ми мусимо зробити належні висновки. Експертиза встановила, що чоловік був убитий щонайменше двома пострілами. Обстежуючи пошкоджені кістки, ми визначили, які були використані патрони, і встановили таким чином, з якої зброї стріляли. Стріляли з автомата, що був на озброєнні вермахту, з-відстані приблизно в три метри. Одна куля, очевидно, пошкодила легені, друга влучила в таз. Чи вони стали причиною смерті — не можна дати однозначної відповіді. Вид зброї, автомат, дає підстави допустити, що було зроблено більше, ніж два постріли, але матеріальні докази у нас лише про два. Інших поранень, наприклад, осколками гранати, не виявлено. Нема переломів кісток чи якихось інших ознак катування. Але це аж ніяк не означає — і я наголошую на цьому, — що чоловік не був поранений. Різані рани чи опіки, взагалі пошкодження м'яких частин тіла цілком можливі. Чоловік міг захищатися, не виключено, що могла навіть виникнути бійка, але все це — ненадійний матеріал для експертизи.

Таким був доктор Зенфтман, таким його й знали товариші. Сміливий у своїй професійній діяльності, обережний зі словами. «Це я знаю, а про це здогадуюсь», — на таких засадах базувались усі його висновки.

Майор Лауренцен знав це.

— Отже, будемо йти за фактами. В чоловіка стріляли з автомата. Але одне питання залишається відкритим. Ви не можете сказати, докторе Зенфтман, як стояв чоловік, коли в нього стріляли?

— Дещо можу. З цього приводу я мав розмову з капітаном Андерсом з відділу балістики. За кутом падіння кулі можна приблизно вирахувати траєкторію. Капітан дійшов висновку, що чоловік, очевидно, стояв прямо. Жертва і убивця стояли супроти один одного.

— За три метри.

— Так, не більше. Такий висновок можна зробити, зважаючи на пошкодження кісток.

Майор Лауренцен узяв теку й розкрив її.

— Потім я вам дам прочитати висновки наших хіміків. На основі решток металу, тканини й ще якихось залишків вони дійшли висновку, що на чоловікові не було ні уніформи, ні савана, очевидно, він був у цивільному одязі. Це щось нам дає?

Доктор Зенфтман знизав плечима — це вже не в його компетенції. Госс теж не сказав нічого, хоча повідомлення Лауренцена повністю збігалося з його висновками. Але він хотів ще зачекати. Старший лейтенант Гайнсен сказав нарешті:

— Принаймні зменшиться коло осіб, до яких міг належати покійний. Давайте поміркуємо так: дезертирів вішали, антифашисти потрапляли на гільйотину, військовополоненим стріляли в потилицю, не кажучи вже про газові камери. Смерть від автоматної черги могла свідчити про участь у бою, безпосередньо на фронті, тобто про те, що ми називаємо «загинув». Але оскільки чоловік був у цивільному, то це припущення, мабуть, відпадає.

— І ще дещо відпадає, — додав Томас Кушель. — Чоловіка розстріляли не за вироком військового суду.

— Авжеж, до того ж такі вироки виконувалися зазвичай військовими.

— Але іноді екзекуції проводили й люди в цивільному. Я знаю такі випадки, товаришу Гайнсен.

— Досить, — сказав Лауренцен. — Воно наче й так, але все одно ворожіння на бобах. Тому я хотів би назвати вам ще кілька фактів. Науковий аналіз решток труни цілком і повністю підтвердив свідчення гробаря Пабста: труна зроблена з міцного бука, дерево тоді було ще досить свіже, на ньому збереглась подекуди чорна фарба. Отже, покази цього свідка видаються надзвичайно правдоподібними, — сподіваюсь, він буде не єдиний свідок… Хвилинку, товаришу Гайнсен, про Нествік поговоримо пізніше. Я хотів би зараз докладніше зупинитися на труні й на похороні. Тут ми, цілком імовірно, наштовхнемось на один пункт, який скерує наші роздуми в інший бік. Ви що думаєте про це?

Госс вирішив, що настав його час.

— Саме так! — вигукнув він. — Безперечно, нацисти вбили цього чоловіка. Але водночас безперечно й те, що вони влаштували йому офіційний похорон. Як сказав старий Пабст, по цвинтарю йшла справжня траурна процесія.

— Процесія привидів, — докинув Гайнсен.

— Сама по собі ця церемонія здається мені примарною: сирий, холодний, лютневий ранок, усе відбувається майже в напівсутінках, беззвучно, лише вдалині чутно гарматний гул… Два старих гробарі у поношеному одязі, чоловік з парасолем за труною, розгрузла земля, в якій просто тонули лопати, люди в уніформі, нарешті молода жінка в літньому світлому пальті… Мені все це нагадує якесь моторошне видовище…

— Справді, так, — погодився майор Лауренцен. — Але те, що каже товариш Госс, теж правда. Без сумніву, тут є якась суперечність. Спершу вбити, а потім поховати з усіма почестями…

— Видовище, здається, найслушніше слово тут. Тут щось було інсценовано. Нацисти з вигодою для себе «воскресили» під час війни покійного О'Дейвена — його роль зіграв, мабуть, якийсь англієць. — Госс розповідав, про що тут могла йти мова, як він та Майнк наткнулися на ці сліди. — А тепер, коли фашизм розвалився, небіжчик знову мав стати тим, ким він був з тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року, тобто небіжчиком. Псевдо-О'Дейвен не повинен був жити після війни. І його знищили. Але оскільки він був знищений як ірландець під іменем О'Дейвена, а Ірландія підтримувала з Німеччиною дружні стосунки й була нейтральною державою, в якій нацистські бонзи, мабуть, сподівалися знайти собі притулок або порятунок, вбивство замаскували. О'Дейвена, очевидно, оголосили жертвою британських авіаційних нальотів і з почестями поховали. Отак я принаймні це розумію. Поки що.

Манфред Госс говорив досить переконливо. Не тому, що хотів справити гарне враження. Він просто вірив у свої слова. А стриманість, яка прозвучала в двох його останніх фразах, мала на меті повернути всіх з царини різних логічних розмірковувань на грунт голих фактів.

Але це, здається, було зайве. Четверо товаришів, безперечно, розуміли його правильно, а на обличчі Томаса Купівля аж світилося прагнення взятись за справу.

Усі мовчали. Доктор Зенфтман марудився зі своїм наручним годинником. Кілька разів він кашлянув, але одразу ж дав зрозуміти, що аж ніяк не має наміру наполягати на своєму. Та й Лауренцен не з тих, на кого можна тиснути. Він довго й підбадьорливо дивився на Госса, ніби казав:

«Добре зроблено, хлопче!» Кивнув він і іншим. Потім підпер руками підборіддя й замислено втупився перед себе.

Майор Лауренцен добре знав, що таке якість і форма. Рідко бувало, що він не міг тримати себе в руках. Усе в нього завше акуратне: одяг, поведінка, думки. Людина, за словами Госса, яка не лише користувалася авторитетом, але й випромінювала його. Авторитет цей, так би мовити, поширювався на всіх його співробітників. Ніколи не відчувалось награної метушні, не було панібратських поплескувань по плечу, працювалося з ним приємно.

Минуло трохи часу, поки Лауренцен підвів очі. У товаришів склалося враження, ніби його обличчя стало втомлене або й сумне, неначе під час своїх роздумів він трохи розкис. І перші його слова мовби й справді потверджували це:

— Знову й знову ми наштовхуємось на злочини, вчинені при нацизмі. Чи настане колись цьому край? — Він не чекав відповіді, бо й сам міг би відповісти. — Товаришу Госс, ще сьогодні подасте письмовий звіт у чотирьох примірниках. Доведеться залучити до цієї справи кілька додаткових інстанцій. А зараз я хотів би підбити підсумки. Ми вже знаємо: чоловік, якого двадцять два роки тому поховали на Староміському цвинтарі, а могилу його розкопали в піч із шістнадцятого на сімнадцяте жовтня тисяча дев'ятсот шістдесят сьомого року, був убитий на початку сорок п'ятого року щонайменше двома пострілами з автомата. Його в цивільному одязі поклали в труну й поховали з участю багатьох людей, у тому числі й священика. Який з вигляду цей чоловік? Це вже стосується проблеми встановлення особи. Будь ласка, товаришу доктор!

— Скелет належить людині років сорока — сорока п'яти. Покійний був стрункий і високий, приблизно один метр сімдесят вісім сантиметрів. Він не був худий, але цілком можливо, що хворів туберкульозом спинного мозку. Щелепа збереглась майже повністю. Структура скелета не свідчить ні про переважно сидячу, ні про надзвичайно важку фізичну роботу. Я дав розпорядження спробувати відтворити його портрет. Так, за методом Герасимова. Але на це потрібен час. Тут не можна поспішати.

— Гаразд, тоді до післязавтра.

Звичайно, Лауренцен знав, що успіх буде, якщо взятися за справу сумлінно. Будь-яка квапливість спричинила б силу-силенну помилок, що, звісно, дало б небажаний результат. А це дуже ускладнило б дальше розслідування.

Радянський професор, археолог М. М. Герасимов робив спроби реконструювати вимерлі раси людей. Єдине, що збереглося від них до нашого часу — залишки кісток. Із залишків черепа професор Герасимов відтворював обличчя людей. Коли він досяг певних успіхів, коли довів надійність свого методу тим, що відтворив портрети історичних осіб, зокрема Шіллера та Івана Грозного, то передав свої здобутки й на службу криміналістиці. Усі зовнішні ознаки обличчя — очі, рот, ніс, щоки перебувають у відповідному співвідношенні до кісток, які знаходяться під ними. Завдяки цій закономірності із залишків, черепа можна реконструювати зовнішність людини.

— Гаразд, — сказав майор Лауренцен, коли доктор Зенфгман пішов. — Це займе трохи часу, явно. А тоді що? Тоді у нас буде портрет покійного. Це, звичайно, дуже добре. Але ми поки що не знаємо нікого, кому могли б його пред'явити. Професор Майнк ніколи не бачив О'Дейвена. Професор Мейволд — теж. Залишаються колишні борці за свободу Іспанії, з якими спілкувався професор Майнк, а вони зустрічались особисто з О'Дейвеном. Нам треба їх розшукати. Безперечно, це марудне і важке заняття, але в нас нема вибору. На портреті, який відтворять наші фахівці, буде обличчя покійного сорок п'ятого року. В Іспанії О'Дейвен був на вісім років молодший. Однак, товаришу Госс, поговоріть із Майнком. Далі ще одне питання: ваша поїздка в Нествік. Хто доповідатиме?

Старший лейтенант Гайнсен узяв записника. Докладно доповівши про перебіг опитування, старший лейтенант зупинився на розбіжностях, що їх вдалося, як вони гадали, виявити.

Наслідки розслідування Госса у Мельхові й свідчення фрау Келлер в одному важливому пункті не збігалися. Кошти на догляд за могилою не видавались ні з церковної каси, ні за дорученням церкви, ба навіть без її відома. Це були власні гроші пастора Нійтмана або фрау Келлер, а щоб витрачати їх, повинні існувати й особисті мотиви. Які?

Гайнсен задав своє запитання, але відповіді не чекав.

— Нема сенсу вгадувати. Найважливіше те, що з двох осіб, які могли б дати вичерпну інформацію, живе лише одна. Це — фрау Беата Келлер!

Він зробив паузу, не дивився ні на кого, а розглядав нігті на пальцях, носки черевиків і вирівнював складки на штанях. Товариші знали, що він зараз намагається якомога точніше сформулювати свої думки.

— Я певен, що фрау Келлер дещо втаїла. Вона або пережила те сама, або знала від Нійтмана. Я роблю такі висновки зі слів фрау Келлер, які видались мені важливими щодо пастора Нійтмана, але самі по собі ніби не мали особливого значення: фрау Келлер сказала, що в сорок п'ятому році пастор Нійтман кілька місяців провів у Берліні. На мов зауваження, що вія у цей час міг ба познайомитись з О'Дейвеном, вона відповіла: «Це неможливо, бо Нійтман прибув у Берлін лише в кінці березня». Хто їй сказав, що О'Дейвен або людина під цим прізвищем уже не жила? Я — ні. Я свідомо не називав дату похорону. Може, вона це знала від пастора Нійтмана? Можливо. Але чому мені не сказала? Адже я не приховував, що ми нічого не знаємо про цю людину. Нам відомо лише, що в Берліні є могила з прізвищем на надмогильнику і запис у цвинтарних книгах, який вказує на Нествік і на пастора Нійтмана. Тому-то я й навідався до неї. А що ж вона сказала? Вона, мовляв, нічого не знає, усе це — справа церкви. Отже, подвійно неправдиві свідчення, які, товаришу майор, дають підставу розпочати слідство у справі фрау Келлер.

Гайнсен відкинувся назад і глянув на Манфреда Госса. Лауренцен теж глянув на Госса.

— А ви якої думки?

— Я підтримую цю пропозицію. Але слідство повинно зайнятися й особою Нійтмана. Простежити його біографію й таке інше. Повторно допитувати фрау Келлер можна лише тоді, коли матимемо більше фактів. Інакше зіпсуємо справу й сполохаємо рибу.

Лауренцен погодився. Далі вони обговорили заходи, розподілили завдання, встановили терміни. Нарада тривала довго. Майор Лауренцен періодично підбивав підсумки, згодом навіть дозволив присутнім палити. Госсові здавалось, що вони надто порпаються в подробицях і втратили їх взаємозв'язок.

Щоразу нові версії, постійне нагнітання зайвих подробиць, лише накопичування їх, сказав сам собі Госс, може трактуватися по-різному: більше впевненості чи більше проблем. А що переважало саме зараз, важко було сказати.

Розкопка могили — це, можливо, завершення того, попереднього, двадцятирічної давності вчинку. Усе це весь час треба мати на увазі. І цілком можна твердити, що за тим «попереднім вчинком» 1945 року приховувався злочин. Злочин, який, може, протягом наступних двох десятиріч тягнув за собою цілу низку інших порушень закону. Отож і слід було виявити всю вервечку злочинів, заплутаних справ, шахрайств.

А може, це своєрідний гордіїв вузол, який можна розрубати одним ударом меча? Звичайно, був такий вузол, мусив бути. Але оскільки він невидимий і про нього навіть не можна здогадатись, то він втрачав своє значення. Було б безглуздо й неправильно, розмірковував капітан Госс, на даній стадії слідства сконцентрувати всю увагу лише на цьому напрямку. Принаймні досі не придумано такого ракурсу, під яким можна було розглянути все. Коли б можна було сказати: якщо ми знатимемо це, то знатимемо все. І за що братися перш за все — шукати тих, хто стояв за спиною розкопувачів могили, чи зробити ідентифікацію покійного? Госс був певен, що ні те, ні друге не приведе до успіху. З'ясування таємниці має відбуватися послідовно, і це безперечно.

Отже, треба шукати не гордіїв вузол, а взаємопов'язані ланки, які з'єднують в єдине ціле події, що на перший погляд здаються ізольованими. Деякі з них почали вже вимальовуватись, хоча й невиразно.

Під кінець наради у кабінет зайшов офіцер і поклав Лауренцену на стіл записку. Майор, здається, ніби чекав цього. Він прочитав кілька рядків і промимрив:

— Так я й думав. — Потім, передаючи записку далі й водночас повідомляючи про кінець наради, сказав: — Треба подбати про безпеку всіх людей, хоч якось причетних до цієї справи. Старого Пабста, фрау Келлер, професора Майнка. Товариші, я побоююсь, що в нас буде багато роботи.

Манфред Госс кивнув. Решта всі теж кивнули. Записка повідомляла: «Конні, керівник групи злочинців, що діяли на Староміському кладовищі, про якого згадував громадянин ФРН Юрген Баумгольц, це Георг Шрайтер, він же Гуго Гартвіг, він же Конрад Пільцен».

І все. Та більше нічого й не треба було. Товариші знали цього суб'єкта. Один з найпідліших підручних Федеральної розвідувальної служби у Західному Берліні. Він не зупиняється ні перед чим, коли йдеться про досягнення мети. Крім того, він ніколи не працював без доручення. Саме це, очевидно, й мав на увазі майор Лауренцен, сказавши:

— За цим вчинком стоїть Федеральна розвідувальна служба у Пуллаху, таємна служба ФРН.