І мертві залишають тіні

16

Повз вікна автомашини пролітали ліси, вигорілі на сонці поля, вкриті осінньою зеленню пагорби, маленькі села. Шосе звивалося змією, але в цю пору транспорту було дуже мало, і Вольфганг Бірштреккер рідко пригальмовував.

Тепер у нього було таке прізвище. Поміняв же він їх уже не одне. А нинішнє підібрав доктор Шарф. З відповідними, звісна річ, документами, та й його самого знайшов теж він. «Наш трудяга», — називали його в Пуллаху.

Бірштреккер був трохи повнуватий і справляв враження добродушної людини, голос його звучав привітно, на обличчі проглядав легенький рум'янець. Він намагався, щоб і люди вважали його саме за такого, бо це відповідало тій ролі, яку він зараз грав: людина, нездатна на щось зле, щира людина, якій можна вірити на слово.

Доктор Шарф звів його з радником міністерства закордонних справ Гегеманом. Завдання вони обговорили втрьох. Гегеман досить докладно розповів про своє минуле. Однак Вольфганг Бірштреккер сумнівався, чи все те правда. Але ввести його в курс справ було необхідно, бо жінка, безперечно, щось питатиме.

Зрештою, головне не правда, а правдоподібність. Легенда мала звучати переконливо, саме такою вона й була: політик, кар'єра якого вже наближалася до кінця, ще раз оглядався на свій життєвий шлях і хотів його описати, зберегти для майбутніх поколінь, тому йому потрібна допомога тих, хто колись зустрічався на цьому шляху.

І хіба є щось дивне в тому, що він звертається передовсім до тієї дівчини, яка була колись не лише коханою й матір'ю його дитини, але й вірною співробітницею протягом багатьох років?

Звичайно, крім того, він терпляче вислухав ще цілу низку інших вказівок, але вони не справили на нього особливого враження. Зрештою він не початківець, хоч після стількох років вперше їде до НДР. Він добре знає, що розмову слід вести обережно, так би мовити, поступово, промацуючи співрозмовника, імпровізувати, що вдаватись до сили чи погрожувати можна лише в крайньому разі — боже мій, за кого вважає його той Гегеман!

З приводу майбутньої зустрічі він майже не хвилювався. Йому доводилось приборкувати й не таких людей, то що вже говорити про п'ятдесятирічну жінку, котра, як йому сказали, зайнялася благодійними справами. Навіть заняття її говорило саме про себе. Напевне, стала відлюдькуватою, навіть трохи наївною, отже, вистачить незначного натиску, щоб змусити її скоритись.

Значно важче інше — непомітно звернути з визначеного транзитного маршруту, який він детально вивчив з доктором Шарфом. З автостради в Нествік можна було заїхати двома шляхами. Перший, значно коротший, кілька кілометрів ішов по відкритій місцевості, де його «мерседес», безперечно, легше помітити, ніж на другому, бічному шляху, — він хоч і довший, але його значно важче контролювати.

Шарф дозволив йому самому приймати рішення. «Ви ж спец відчувати небезпеку й уникати хвоста, адже так?» То, звичайно, лестощі, але Бірштреккер справді дещо вмів.

По дорозі він кілька разів перевіряв своє вміння на практиці. Завжди, коли йому здавалося, що якийсь автомобіль надто довго їде за ним слідом, він раптово зменшував швидкість і пропускав його вперед. Хоч воно, так би мовити, й абетка, та наслідки давало безперечні.

І зараз, наближаючись до першого повороту на Нествік, він помітив у дзеркалі заднього огляду сірий «вартбург». Автомобіль тягся за ним весь час, хоча він їхав із швидкістю. не більше сімдесяти кілометрів, даючи себе обігнати.

«Не хочеш, то й не треба», — промимрив сам до себе Бірштреккер, увімкнув сигнал повороту направо й уповільнив швидкість, ніби збираючись повертати.

Сірий «вартбург» перегнав його. За кермом сидів чоловік років шістдесяти, поряд з ним білява жінка в голубому светрі, значно молодша від нього. Обоє про щось жваво розмовляли, на Бірштреккера взагалі не звернули уваги.

Отже, марна тривога. І все ж неприємного відчуття Бірштреккер не позбувся. Він не піддавався страхові, бо був надто досвідчений. Однак то вже було застереження: за справу слід братися обережніше, обачніше.

Так він і робив. Кілька разів уповільнював швидкість, дозволяв автомашинам обганяти його «мерседес» і нарешті вирішив їхати не до самого Нествіка, а поставити машину десь поодаль.

Так і зробив. Загальмувавши на лісовій просіці, він пішов до будинку, де мала мешкати фрау Келлер. Той будинок стояв на околиці села, дістатись туди було легко. Уважно вдивляючись, він шукав ознак, які, на його думку, були зайві в картині заспаного села, що загубилося далеко від доріг і нараховувало майже тисячу шістсот мешканців. Але нічого підозрілого не помітив.

Нествік справді скидався на заспане село. З коминів де-не-де вився дим. Обабіч вибоїстої дороги вишикувалися білі низенькі будинки. Біля них гралися діти, у садках відцвітали останні троянди. З магазину вийшла селянка в чорній хустці. Іноді десь скрипіли двері, гавкали собаки. В повітря знялася зграйка голубів.

Бірштреккер подзвонив не вагаючись. Почулись нерівні кроки, і двері відчинилися.

— Прошу, заходьте…

Ні Шарф, ні Гегеман не могли йому сказати, яка з вигляду зараз ця жінка. Радник міністерства пам'ятав її юною дівчиною — чорнява, тендітна, з маленьким личком. Вони, звичайно, врахували, що відтоді минуло чверть століття, знали, що вона стала зрілою жінкою, уявляли її собі дещо змарнілою з огляду на її нелегку долю й відірваність від життя.

Все ніби сходилося. У цієї фрау Келлер було сиве волосся, зморшкувате обличчя, бліді, майже знекровлені губи. І все-таки Бірштреккер розчарувався. Він розраховував зустріти своєрідний залишок минулих часів, люб'язну літню пані, певні риси якої нагадували б про ту колись ніжну дівчину.

Однак у жінки, що стояла в дверях, був пригнічений вигляд. Не відчувалося в ній ні лагідності, ні доброти. В кімнату вона його завела неохоче, навіть недовірливо. Він назвав себе, попросив вибачення, що прийшов без попередження, й виклав мету свого візиту.

Почувши прізвище Гегемана, вона здригнулася. Руки її тремтіли, коли читала листа, якого передав Бірштреккер. Потім довго шукала окуляри, забувши навіть про нього. Л він усе ще стояв, незграбний і нерішучий, як вимагала його роль.

Нарешті вона запропонувала йому сісти. Він сів навпроти неї. На столі лежало її в'язання, стояла склянка з-під чаю, цукорниця.

Вона прочитала Гегеманового листа, руки її все ще тремтіли.

— А чому він сам не приїде? — спитала нарешті.

— Доктор Гегеман — державний чиновник. Йому но дозволяється відвідувати НДР, — пояснив Бірштреккер.

— Так-так. Він сповіщає, що хоче писати мемуари. Там, мабуть, і про мене згадає?

— Лише в тому разі, якщо ви дасте свою згоду.

— Чому ж ні! Але він повинен писати правду. Я йому щ зовсім вірю. — Вона заговорила тепер привітніше. — Може, чашку чаю, пане Бірштреккер?

Він відмовився, але вона все одно принесла склянку, палила. Запахло м'ятою.

«Ти глянь, — подумав Бірштреккер, — а вона таки приємна жінка».

— Скажіть, будь ласка, я не зовсім розумію, яка допомога йому потрібна від мене?

— Йому треба просто дещо уточнити. Адже пам'ять з роками притуплюється.

— Кому ви кажете? Щоправда, в мене є деякі документи, я їх іноді перечитую. Люблю порпатися в минулому. Важкі то були часи. І все ж — яка велич!

— Пан доктор Гегеман вас дуже поважає, фрау Келлер. Ви були вірною співробітницею і виявили тоді неабияку мужність.

— Ну, про це він хай краще не пише. Я б цього не хотіла. Про справу О'Дейвена — ні слова. Ви повинні йому відрадити.

— Навряд чи це вдасться зробити. Але те, що стосується вас, розумієте, він не зможе обійти. Він доручив мені запевнити вас у цьому, якщо ви побажаєте.

— То не лише моє бажання, я наполягаю на цьому! Я, зрештою, живу в зовсім іншому світі, ніж він. Про це? він, здається, забув!

— Доктор Гегеман нічого не забув. Саме тому й звертається до вас з проханням передати йому документи. Вам їх згодом повернуть, якщо вони такі цінні для вас.

— Я б, знаєте, й не проти. Але він, мабуть, дещо й так собі уявляє. Бо того, що в мене є, не так уже й багато. Ось… — Вона підійшла до декоративної шафи під стіною. — Ось, можете переконатися. Кілька листів від Джеймса, його щоденник, написаний таким гарним почерком, що навіть я не завжди можу все розібрати. І ще оці старі папери з міністерства пропаганди. Я знайшла їх у свої квартирі, коли він був уже мертвий.

Вона жестом покликала його до себе. Бірштреккер дійшов до напіввитягнутої шухляди, побачив перев'язані шнурком пакунок, пожовклі папери з нацистським державним знаком і відразу збагнув, що це саме той матеріал, який розшукував доктор Шарф.

Жінка раптом завагалася. Вона спиною заступила ляду, схрестивши на грудях руки.

— А що я матиму, якщо віддам вам ці папери?

— Пан доктор Гегеман, звичайно, за все віддячить, фра Келлер.

— Так? А в який спосіб?

— Він міг би відкрити вам рахунок у ФРН. Якщо ви колись, вийшовши на пенсію…

— Дуже приємно чути. Передайте йому, нехай він спершу це зробить, а тоді побачимо.

— Але ж, шановна фрау Келлер! Панові доктору Гегеману документи потрібні негайно. Він би звернувся до вас набагато раніше, якби знав адресу.

— Я вам вірю. А чому він не знав моєї адреси? Тому що ніколи про мене не думав! — Голос її став різкий. — Понад двадцять років з його ласки я сиджу ось тут. Понад двадцять років він жодного разу не поцікавився ні мною, ні дитиною! І раптом така великодушність! Послухайте, пане… Я не проти, хай він забирає ці речі. Всі. Але не так! Не так просто. Я ніколи…

Що сталося з жінкою? Вона раптом закричала, ніби з нею стався істеричний приступ.

Бірштреккер різко махнув рукою. Вона враз замовкла, але перелякано і водночас люто дивилася йому в обличчя.

— Шкода, — почав він спокійно її умовляти, намагаючись, ніби між іншим, створити контраст до її різкого голосу й до змісту тих слів, які він збирався сказати. — Шкода, — повторив Бірштреккер. — Пан доктор Гегеман врахував, звичайно, можливу відмову з вашого боку. Але ж від цього не повинні піти прахом його плани. До речі, тоді він змушений буде абзац про смерть О'Дейвена сформулювати ось так: «Цей мужній борець-антифашист потрапив у лабети гестапо через зраду однієї фанатичної прихильниці нацизму. Ця жінка — Беата Келлер, яка винна в загибелі О'Дейвена, живе собі спокійнісінько в НДР і так далі й тому подібне…» Що з вами?!

Наступила реакція, яку важко було уявити собі в подібній ситуації: жінка ступила кілька кроків убік, на її обличчі з'явився жах, вона виставила вперед руки, ніби захищаючись від удару, і промимрила:

— Ні, ні, тільки не це, благаю вас, тільки не це!

— Усе залежить від вас, фрау Келлер! — Бірштреккер і далі говорив спокійно, пильно дивлячись на неї. Потім почав повільно наближатися до неї. Вона відсахнулась, звільнивши дорогу до шафи. — Не робіть дурниць, — повторював він весь час одну й ту саму фразу, потім засунув руку в шухляду, намацав пакунок і взяв його.

Цієї миті жінка раптом кинулась на нього. Бірштреккер підняв коліно, щоб вона наштовхнулась на нього.

Скрикнувши, вона впала, а в нього миттю підкосились ноги…

Коли капітан Госс, почувши домовлений крик, ускочив до кімнати, то ледве втримався, щоб не засміятися. Соня Грюнберг, співробітниця його відділу, яка видавала себе за Беату Келлер, стояла біля Бірштреккера на колінах. Вона буквально поклала його на лопатки. Госс показав свої документи й наказав вивести затриманого.

— Браво, Соню!

Вона підвелась і махнула рукою.

— Жаль, що товариш Лауренцен рідко дає мені такі доручення.

— Думаю, тобі треба працювати в театрі.

— Не говори нісенітниць. Ти все чув?

— Кожне слово. Ваша бесіда записана на магнітофонну плівку.

Операція відбулася за планом. Підготовка була проведена грунтовно. Постійно вівся контроль по радіо. Соня Грюнберг кілька разів розмовляла з фрау Келлер. А що Бірштреккер, чи як там його звали, відразу накинеться на пакуночок пожовклих паперів (до речі, то були відстрілочні картки Трептовського товариства мисливців 1938 року), вони аж ніяк не чекали.

Манфред Госс не мав вказівок допитувати затриманого на місці. Він зачекав, поки Соня Грюнберг зняла свою перуку і знову стала привабливою тридцятирічною жінкою, потім вони обоє та Бірштреккер у супроводі поліцейського в мундирі вирушили службовою автомашиною до Берліна.

Майор Лауренцен уже чекав їх — і капітана Госса, і старшого лейтенанта Гайнсена, і молодшого лейтенанта Кушеля. Всі троє одержали спеціальні завдання, і кожен з них уже повідомив про успішне виконання.

Це й було причиною того, що він попросив Майнка залишитись. Професор переклав йому Мейволдового листа. Спочатку він хотів розповісти зміст лише в загальних рисах і процитувати окремі місця, але Лауренцен вирішив ознайомитися з текстом повністю.

Майор жодним словом не перепинив Майнка. Тільки, мовчки слухав. Статтю. про Кізінгера він лише переглянув.

— Я знаю ту справу. Цілком можливо, що вона стосується й нашого випадку. Могилу О'Дейвена розкопали тоді, коли почало дедалі більше проступати фашистське минуле Кізінгера. На судовому процесі зробили спробу виправдати федерального канцлера. Але це теж могло погано закінчитися. Приміром, якби в НДР на основі наукових висновків професора Мейволда з'явився новий викривальний матеріал. За всіх обставин ці події треба було випередити. Кізінгер, як відомо, працював під час війни в політичному радіовідділі міністерства закордонних справ. Там було майже двісті чиновників і службовців. У цьому досить важливому відділі, куди допускалися лише надійні люди, Кізінгер грар другу скрипку, був, власне, заступником начальника. Безпосередньо йому підпорядковувались служби «Радіомовлення й міжнародні відносини» та «Загальна пропаганда, координація роботи земельних служб, зв'язок з міністерством пропаганди». Цей зв'язок був, очевидно, дуже тісний, бо сьомого листопада сорок четвертого року Геббельс власноручно підписав клопотання, на основі якого Кізінгера мали перевести в його міністерство. На одній із таємних нарад, про які вам уже розповідав товариш Госс, у листопаді сорокового року Кізінгер повідомив, що знайшов відповідну особу для ведення передач ірландською мовою. А оскільки О'Дейвен приступив до роботи на початку грудня, то є підстави вважати, що він мав на увазі саме його. Отже, не виключена можливість, що вони знали один одного. Той американський журналіст теж недвозначно підтвердив цю думку Мейволда.

Лауренцен говорив спокійно, майже без внутрішнього хвилювання. По-діловому, розважливо. Вони сиділи в зручних кріслах, що стояли в кутку просторого кабінету. Пили каву. Гайнц Майик курив сигарету. Надворі світило сонце, було по-осінньому тепло, і вони повідчиняли вікна.

Майор Лауренцен перевів розмову на інше.

— Давайте припустимо, що Мейволд має рацію: О'Дейвен не загинув в Іспанії, а потрапив у полон. Через деякий час йому вдалося втекти. Куди він міг би податися? В Португалію, на Гібралтар, у Францію? По-справжньому безпечно він почував би себе лише на Гібралтарі, який належить Англії. Але туди він не пішов, бо інакше ніколи не опинився б у Берліні. Для антифашиста, що втік із фашистської в'язниці, прямого шляху в берлінське міністерство пропаганди не було навіть через Португалію чи Францію. Отже, десь хтось мусив був перевести відповідні стрілки.

Гайнц Майнк кивнув. Такі міркування в нього вже з'являлися. Він відчував, що вони недалеко від істини. Але ж яка вона, ота істина?

Майор Лауренцен думав про те саме.

— Уявіть собі: людина, яка очолює військову розвідку у фашистській Німеччині, одержує влітку сорокового року завдання підготувати внутрішній заколот в Ірландській Республіці. Канаріс намагається зробити це звичними для нього засобами. На острів засилають цілу низку агентів, які разом з іншими дорученнями мають завдання підбурювати ірландський народ проти Англії. Хоч, здавалося, для цього й були певні політичні передумови, однак усі спроби закінчувалися невдачею. І ось Канаріс дізнається, що в іспанській в'язниці знемагає ірландець, який, на його думку, мав куди кращі перспективи на те, щоб в Ірландії його послухали. Франко багато чим зобов'язаний шефу німецької розвідки. І не в останню чергу навіть тим, що саме він, а не хтось інший, став в Іспанії главою держави. Тепер Канаріс звертається з проханням, яке не тільки легко виконати, але яке навіть дуже сподобалось іспанським органам влади. Бо що ж мав робити Франко з О'Дейвеном? Ліквідувати? Таку нагоду було втрачено; тепер це не так просто зробити, бо в'язнем уже зацікавились відповідні ірландські кола. Рано чи пізно О'Дейвена все одно довелося б відправити в Ірландію. А чому б не у фашистську Німеччину? Але що скажуть на це ірландські офіційні кола? Все мало б, звичайно, зовсім інший вигляд, якби в'язень просто втік. Тоді Франко умив би руки. Отож інсценують втечу. Звичайно, її мають організувати «комуністи», бо О'Дейвен скоріше пішов би за своїми товаришами, аніж за кимось іншим. Ну як?

Лауренцен запитливо глянув на Майнка, потім скупо усміхнувся, ніби вже здогадувався, про що той думає. І не помилився. Майнк хвилинку поміркував, потім задумливо сказав:

— Я хотів би поставити одне запитання і дещо заперечити. Спочатку ось що. Ви можете мені пояснити, як, коли, де і якими засобами антифашиста О'Дейвена змусили поступити на службу до фашистів?

— Цього я вам не можу сказати. Поки що не можу.

— Тоді я змушений задати вам ще одне запитання. Звідки у вас взагалі такі дані про Канаріса? Хоч я й знаю, що він був з Франко у приятельських стосунках і навіть використовував його як агента абверу, але лише на підставі цього не можна. робити висновків…

— Ці висновки, як і деякі інші міркування, грунтуються аа словах самого О'Дейвена. Восени сорок четвертого року у розмові з одним знайомим у Берліні він натякнув, що вія зобов'язаний Канарісу життям, а Геббельс зробив те життя навіть приємним. О'Дейвен мусив регулярно, через певні проміжки часу, з'являтися в абвер на Тірпіцуфер.

Вражений Майнк мовчав. Потім обізвався:

— Моє заперечення не дуже суттєве, товаришу Лауренцен. Однак я хотів би його висловити. Воно стосується самого початку, так би мовити, вихідної точки. Свої пояснення ви почали словом «припустимо…». Але з цього починати не можна. Науці потрібні тільки факти. Факти і ще раз факти.

— Гаразд, товаришу професор. Нам теж потрібні тільки факти. Вони вже в дорозі. Давайте трохи зачекаємо.

Старший лейтенант Гайнсен повертався в міністерство. Він трохи проїхав залізницею, тоді йому довелося ще трохи пройти пішки. Обличчя його було серйозне, серйозніше, ніж будь-коли. Він думав про Беату Келлер, від якої саме повертався.

Після повернення з Фрідріхсвалля її поселили в готелі. Ризикувати не можна було, а повідомлення, що автомашина з ФРН звернула з автостради, підтвердило правильність цього застережного заходу. Якщо все буде добре, їй скажуть, що роль за неї зіграв хтось інший. Але передчасно не хотіли хвилювати жінку.

Хоча від цього візиту в Тюрінгію фрау Келлер дуже втомилася, вона все одно й не думала відпочивати. Ще, є, мабуть, багато роботи, сказала вона і спитала, чи не могла б вона чимось допомогти товаришам.

Тоді Гайнсен показав їй нарешті фотографії з альбомів фрау Мургау. На більшості знімків О'Дейвен був зображений сам або з членами родини господаря будинку. Лише на одному він стояв з якимось чоловіком посеред службового приміщення, де було повно шаф та письмових столів. Очевидно, то робочий кабінет О'Дейвена.

— Хто цей чоловік? — спитав Гайнсен.

Знімок був невиразний, обличчя незнайомого — розпливчасте. Одягнений він, як і О'Дейвен, у цивільне, а на зріст здавався таким самим, як і О'Дейвен.

Фрау Келлер одразу впізнала його. То був ірландець, який теж працював у редакції радіопередач ірландською мовою. Справжнього його прізвища вона не могла згадати. О'Дейвен та інші ірландці називали його Уазеном.

Уазен, як вона пригадувала, родом з Північної Ірландії. Він служив у британській армії й потрапив у полон. О'Дейвен і Гегеман забрали його та двох ірландців з табору військовополонених і привезли в Берлін.

Фрау Келлер сказала, що Уазен був забіякуватий, дуже енергійний і життєрадісний чоловік. Колись він викладав фізкультуру. На її думку — він був у редакції найінтелігентніший після О'Дейвена.

— Я його зустріла ще раз, коли Джеймса вже не було на світі. Убили і його, і отих двох ірландців. Їх заарештували при мені на кладовищі, відразу після похорону Джеймса, і через кілька годин розстріляли. Про долю Уазена я тоді нічого не знала. Я хочу розповісти вам про нашу останню зустріч.

Це було в кінці лютого 1945 року, на світанку…

Вулиці оповив темно-сірий туман. З неба сиплеться град. Четверо людей, що йдуть повз руїни будинків, щуляться, захищаючись від поривів вітру.

Беата Келлер іде мовчки поряд з чоловіком, який очолює групу. Вона бачить, що волосся в нього на скронях сиве.

Краплини дощу стікають на потилицю, котяться по щоках. Їй здається, що в нього дуже втомлені очі, і це її заспокоює.

Хіба втомлені очі можуть бути байдужими до жорстокості?

Два чоловіки, які йдуть ззаду, жваво розмовляють. Вони не зважають на негоду й на вітер. Завдання, яке вони виконують, здається, їх теж не хвилює.

Вони щось розповідають один одному, іноді сміються. Завиває буря, і їм доводиться говорити голосно, отже, уривки слів долітають і до неї. Їхня розмова трохи зухвала, пе по роках серйозна, для солідності пересипана солдатським жаргоном. Але її не проведеш. Вона знає, що це дуже молоді хлопці. Їм немає ще й двадцяти, а вони вже пройшли вогонь і воду. Часто вживають нецензурні слова, хоч, зрештою, на нинішні часи в цьому нема нічого незвичного. Привертав увагу лиш те, як вони вимовляють ці слова. Звучать вони жорстоко й небезпечно.

Ні, її не проведеш. Вона знає таких типів. Беата Келлер радше довіриться втомленим очам, сивій чуприні, аніж тому задерикуватому сміхові.

Вона не знає, куди її ведуть. Усі оці троє, що забрали її, зверталися до неї ввічливо, майже шанобливо, але вона знає метод, знає, ненавидить і боїться його.

— Це може бути довго, — сказав сивий і дозволив відвести Крістіну до сусідки. Вона навіть віднесла туди іграшки і дитячий одяг. Потім спокійно, не поспішаючи, одягнулась сама.

Скільки вони вже йдуть? Їй здається, що дуже довго, але це не так. Кілька вулиць, по яких вони йшли, були їй знайомі, а тих, що в руїнах, вона, здається, ніколи й не бачила. Вони часто змінювали напрямок руху, іноді їй здавалося, що той чоловік поруч неї йде аби тільки йти, без будь-якої мети.

У неї вже промокло волосся, а руки, ще й раніше вологі, тепер уже задубіли. Іноді їй хочеться зупинитись або побігти, на щось зіпертись або просто впасти, вона ладна робити все, тільки б не йти отак весь час, але мусила йти. Вона багато думає, а думки плутаються. Навіть не знає, про що думає, та її це й не цікавить.

Вони приходять туди, де вже немає будинків, де довкола самі руїни та обгорілі автомашини. Колись тут був майдан, а тепер — дикий пейзаж з кратером. Стомлені очі поруч з нею щось шукають і, мабуть, знаходять, бо кроки жвавішають. Вони йдуть у напрямку колишнього багатоквартирного будинку, до почорнілих від диму мурів, які самотньо стирчать проти неба, і чоловік каже:

— Може, й працює…

Беата Келлер киває, бо він глянув на неї, але вона не знає, що в нього на думці. Потім чоловік каже:

— Вони так довго чекали.

Беата знову киває. Це його перші слова відколи вони йдуть.

Вони йдуть ще трохи, і сивий чоловік зупиняється. Аж тепер Беата помічає телефонну будку біля будинку. Скло в ній вибите, дашок зірвано, але чорний апарат всередині, здається, цілий. Чоловік набирає номер, обертається до неї широкою спиною, і, коли починає говорити, ті двоє молодиків відводять її вбік.

— Постоїмо краще тут, — каже один із них.

Перепочинок вони використовують, щоб викурити по сигареті. Беата помічає, що то сигарети «Гюльденрінг», сьогодні надзвичайний дефіцит. Може, це винагорода, винагорода за спійманого злочинця. Курять вони недбало, наслідуючи артистів із кінофільмів. Один спробував пожартувати:

— Термінова розмова з чортом!

Але жарт невдалий, хоч ті обоє й засміялись.

На майдані стоїть розбомблена церква. Беата поринула в спогади, пригадала, як піднімалася з Джеймсом по завалених кам'яних сходах, як стояла з ним під пошматованими куполами. Ніколи він не міг байдуже пройти повз зруйновані церкви. З благоговінням оглядав пошкодження, однак це не мало нічого спільного з набожністю. Беаті весь час здавалося, що він підшукує порівняння, відомі тільки йому…

Вийшовши з телефонної будки, чоловік із втомленими очима киває головою, потім бурмоче:

— Мені все одно…

Беата лякається тих слів, хоч вони й були «безневинні, лякається їх, бо звучать вони байдуже.

Вони знову рушають, і знову в тому самому порядку. Втомлений чоловік — поруч з нею, двоє позаду. Буря вщухла. Дощ із градом перейшов у сніг. На землю, мов пух, падають великі сніжинки. Зрідка зривається шквальний вітер і мчить вулицями, женучи поперед себе клубками сніг.

Назустріч їм ідуть люди, вони кудись поспішають, їдуть вантажні автомашини з солдатами, кістляві коні тягнуть важкі гармати. Подерті плакати на облуплених стінах сповіщають про остаточну перемогу. Здалеку долинає гарматна канонада — а може, то бомби? Глухий безугавний гуркіт ось уже кілька днів висить над містом.

Вони сідають у трамвай. Він переповнений, і їм доводиться стояти в натовпі серед старих дідів і пімпфів[14], серед солдатів і жінок. По вагону протискується кондукторка, їй подають гроші, платить кожен, бо що вже варті ті гроші зараз.

Платить і Беата. Втомлений чоловік бере в неї ті кілька пфенігів, додає до них свої та обох супутників, піднімає їх над головою й тримає так, поки гроші перехоплює хтось інший і передає далі.

Їдуть вони лише кілька зупинок. І раптом — далі рейок нема, їм треба виходити. Ніхто не ремствує, дехто намагається сказати щось дотепне, усі поплентались далі. Шикується і їхня група: втомлений чоловік, Беата, за ними — двоє молодиків, цього разу вони йдуть трохи далі. Одного звати Вальтер. Він розповідає про свою сестру, яку нагородили орденом. Він страшенно пишається, навіть заздрить сестрі. Беаті стає страшно від тих заздрощів.

Їй здається, що вона вже знає, куди вони йдуть. Прямо перед ними — комплекс будинків, де розміщено відділення станції радіомовлення. Перед входом їй наказують зачекати. Втомлений чоловік розмовляє з вартовим. Щось не клеїться. Обидва жестикулюють, кілька разів вартовий повертає до неї голову. У Беати складається враження, ніби нею торгують, мов товаром, і ніяк не можуть зійтися в ціні.

Нарешті їм дозволено увійти. Біля одного віконця вона мусила показати свої документи. Троє чоловіків пред'являють свої жетони. Вони проходять через двір, там їй знову доводиться чекати. Цього разу з нею залишається тільки Вальтер. Він, не соромлячись, розглядає Беату від голови до ніг, ніби оцінюючи, чого вона варта. Кілька разів заводить з нею розмову, але потім вдає, що йому все набридло, й потирає руки. Через якусь мить він каже:

— Я, мабуть, застудив сечовий міхур, — і зникає.

Беата Келлер бере гребінець і люстерко, витирає носовичком обличчя. Воно мокре й розпашіле.

Повернувся чоловік з втомленими очима і жестом наказує їй іти за ним. Кілька сходинок ведуть у підвал. Збоку стоять лави без спинок, прямо в штукатурку нерівно вбиті вішалки для одягу. Мимо проходять дві жінки. Вони несуть документи й грамплатівки. Байдуже ковзають поглядами по Беаті. Повернулися Вальтер і його товариш. Тепер усі стоять біля неї. Втомлений кілька разів дивиться на годинник, розстебнув пальто. Сірий однобортний костюм на ньому — поношений і м'ятий. Взутий він у зашнуровані черевики.

З одного кабінету виходить гауптштурмфюрер СС. Він подає Беаті руку, щось каже, вона не розуміє. Потім дивиться на годинник і знову каже:

— Заходьте вже!

Беата проходить вперед. У приміщенні голі стіни. Тепло, їй допомагають зняти пальто і кладуть його на спинку стільця. Господар кабінету пропонує Беаті сісти біля столу. Інші стоять, вони навіть не роздягаються. Тепер Беата може спокійно оглянути їх з ніг до голови. Вони взагалі не схожі один на одного, але все-таки якась подібність між ними є. Може, те, що одягнені вони в шкіряні пальта?

Нарешті за дверима чутно голоси. Потім її думки обриваються: заходить штандартенфюрер СС, широкоплечий і кремезний, майже чотирикутний. Беата мимоволі встає.

Навіть не глянувши на неї, він вітається. Йде до письмового стола, знімає шапку й рукавиці, причісує волосся, потім сідає.

Гауптштурмфюрер стає за його спиною і втуплюється в Беату пильним поглядом. Здається, він ледь посміхається. Це підбадьорює її, бо вона боїться офіцера такого високого рангу. Вона знову сідає, зіщулившись на стільці.

— Ви розмовляєте ірландською мовою? — запитує есесівець таким тоном, який вимагає відповіді «Так точно». Обличчя в нього жорстоке, очі холодні.

Беата киває. Гауптштурмфюрер робить їй знаком зауваження. Вона розуміє.

— Авжеж, штандартенфюрере.

— Досконало?

— Так собі.

Жест рукою — і ті троє чоловіків, які привели її, виходять. Вони клацають підборами, ніби на стройових заняттях. Двері майже безшумно зачиняються.

Штандартенфюрер відстібає ґудзик на кишені свого мундира. Дістає звідти аркуш паперу й віддає його іншому офіцерові. Той підходить з ним до Беати і ввічливо запитує:

— Ви можете оце перекласти?

То був довгий текст, написаний гарним почерком. Кожне слово їй доводиться перекладати окремо, однак вона не може збагнути ніякого взаємозв'язку. Тут їй у голову приходить думка.

— Мені треба кілька посібників. Фразеологічний і звичайний словники.

Штандартенфюрер гримає:

— Та що ж це за осли! Хіба вам не сказали, що ви повинні були взяти з собою все необхідне?

— Ні, я не знала… — почала вона, але гауптштурмфюрер уриває її:

— І так перекладе! — говорить він. — Скільки вам потрібно часу?

Штандартенфюрер гримає кулаком по столу:

— У темпі, у темпі, шановна пані! Дайте їй чимось писати. І — не гаяти часу!

Їй дають папір і авторучку. Штандартенфюрер підводиться.

— Але пишіть чітко. Друкованими літерами. Вони ж, мабуть, є у тій ідіотській мові.

Беата починає перекладати. Труднощі постали вже з першим реченням. Вона збуджена й тремтить усім тілом.

Гауптштурмфюрер підходить до стола. Підсовує туди стілець, сідає і розгортає газету. Тепер його майже не видно з-за газети.

Беата нахиляється над своєю роботою. Штандартенфюрер стоїть біля неї. Коли вона крадькома зиркає вбік, то бачить його штани-галіфе й начищені до блиску чоботи. Від нього віє чимсь жорстоким. Владою, від якої залежить її життя. Іноді офіцер СС невиразно посвистує. Беата зіщулюється й нагинається ще нижче.

Коли переклад якогось слова не виходить, Беата ненадовго задумується. Головне, аби підходив зміст. Замість «сигнального устаткування» у неї виходить — «центральний пульт управління». Та яке це має значення? Вони, мабуть, не помітять.

Довкола лунають весь час одні й ті самі звуки. Скрип пера, тупіт кованих чобіт, іноді — шелестіння газетного паперу. Вона не знає, скільки часу вже працює. Коли закінчує, на чолі проступають краплини поту. То — холодний піт, від страху.

Штандартенфюрер забирає в неї німецький текст. Читає переклад, але не робить ні зауважень, ні пояснень, здається, він задоволений.

Гауптштурмфюрер встає. Він вдячно киває головою й пропонує цигарки. Беата бере, штандартенфюрер — теж, курять усі троє. Беаті навіть дозволили походити туди й назад по кімнаті.

Гауптштурмфюрер відчиняє двері, подає комусь знак рукою. Здається, там уже чекали, бо. трохи згодом зайшла вже літня жінка в синьому халаті з тацею в руках. Вона ставить на стіл кавник і чашки, потім наливає. Кава ледь тепла й гіркувата.

Беата жадібно п'є. Горло наче пересохло. Штандартенфюрер підходить до неї, тримаючи в руці чашку й блюдечко, ніби на банкеті. Щрш ніж щось сказати, стає навшпиньки й кілька разів погойдується на носках.

— Тепер у вас таке завдання: зараз приведуть чоловіка, якого ви, певне, знаєте. Йому дадуть ірландський текст, і він його один раз прочитає вголос. Ви простежите за тим, щоб він не допустив помилки. Якщо помітите якісь відхилення, скажете мені. Потім той чоловік повинен прочитати текст перед мікрофоном. Тут вам теж треба бути уважною. Ви тримаєте язик за зубами і перекладаєте лише мої накази. Ясно? І ніяких жестів, ніяких знаків, хоч би що там сталося. Адже ви — німкеня, подумайте про це!

І ось у двері впихають якогось чоловіка. Це Уазен, учитель із Белфаста. Він був сержантом британської армії. В Африці потрапив у полон. Його знайшли в таборі військовополонених Джеймс з Гегеманом, щоб зміцнити ірландську редакцію великонімецького радіомовлення.

Невпевнено й зніяковіло доходить він до середини приміщення. Виструнчується перед штандартенфюрером. Стоїть отак мовчки, чекає.

— Скажіть, нехай він стане зручніше, — наказує штандартенфюрер.

Беата перекладає. Уазен дивиться на неї якусь мить злякано, а потім — мов на людину, котрій краще не потрапляти на очі. В його погляді навіть проблискує недовіра.

— Дайте йому текст. Хай прочитає вголос.

Уазен читає повільно. Це помічають усі, а особливо вона. Інші здивовано, однак не без задоволення поглядають на Уазена. Здається, цей розмірений темп їм подобається і узгоджується з їхніми планами. Вони вважають, що в нього просто така манера говорити.

Але Беата знає краще. Уазен не флегматик. Він життєрадісний, енергія в нього хлюпає через край, темперамент у нього, мов у малої дитини. Що означає ота майже літургічна монотонність у його голосі?

Читання забирає чимало часу. Уазен ніби обсмоктує слова, не змінюючи їх змісту. Здається, хоче їх запам'ятати і в певних місцях робить собі якісь позначки, ніби застереження або вказівки.

Ні в кого не виникає ніякої підозри. Те, що відчуває Беата, не можна назвати підозрою. Навіть здогадом. А про що ж вона, власне кажучи, може здогадуватися?

Уазена виводять. Штандартенфюрер запитує:

— Ну як?

— Усе в порядку, штандартенфюрере.

— А ви не жартуйте обоє!

— Слухаю, штандартенфюрере!

Другий есесівець відводить Беату вбік.

— Цей чоловік наговорить текст на магнітофонну стрічку. В ефір він піде увечері, як завжди. Отже, ми можемо перевірити кожне слово. Якщо виявиться якесь свинство… Я даю вам добру пораду, фрейлейн. Ви ж ще молода. У вас попереду все життя. І життя вашої дитини…

Беата мовчки киває. Та й що їй казати, коли Уазен прочитав усе слово в слово.

Троє чоловіків у шкіряних пальтах встановлюють магнітофон. Потім чоловік з втомленими очима знову приводить Уазена і наказує йому сісти перед мікрофоном, що стоїть на столі. Втомлений перевіряє магнітофон.

— Раз, два, три. — Потім показує, на якій відстані слід читати. — Десь отут.

Уазен трохи відсовується назад. Підтягнувши ноги, він уперся руками в коліна. На мікрофон дивиться, як на дуло гвинтівки, втупився в нього очима, ніби чекаючи звідти кулю.

Беата спирається на стіну, поруч з нею стоїть гауптштурмфюрер. Штандартенфюрер ходить туди й сюди по кімнаті.

— Починайте! — наказує він.

Уазену знову дають текст. Він зосереджує на ньому всю свою увагу. Починає читати, але втомлений чоловік незадоволений. Надто голосно, треба відрегулювати звук. Ця процедура займає трохи часу. Уазен використовує перерву, щоб вивчити текст напам'ять. Так принаймні здається Беаті.

І ось стрічка знову закрутилась. Уазен починає наговорювати текст. У тому ж самому темпі, що й раніше. Текст звучить ритмічно і з певним забарвленням, щось у ньому є від грецької класики. Уазен ніби декламує.

Але що це? З'являються перші помилки, з тексту зникають слова, які треба повторювати. Треба було б, а Уазен вставляє інші, подібні за звучанням, та інші за змістом. Що це має означати? Речення буквально втрачає зміст. І тут — Беата не наважується вірити своїм вухам! Та це ж — цифри, знову і знову цифри!

А Уазен говорить і говорить. Дивно, як він підбирає однакове звучання, однакове підсилення й спад голосу для речень, яких зовсім немає в тексті. Але звучить усе так, як і треба. В усякому разі дилетант різниці не відчує.

Невже ніхто нічого не помічає? Штандартенфюрер — ні. Він стоїть, схиливши голову, біля ірландця, вслухається в звучання слів, у піднесений ритм. Йому подобається. Він, звичайно, не в захопленні, але задоволений.

А есесівець, що стоїть поряд з нею? Хіба він не поглядає на неї з підозрою? Беата не хоче дивитися в його бік, але щось змушує її повернути голову, і їхні погляди зустрічаються. Він здається їй сердитим. Очі злі. Погляд пронизливий. Перед ним почуваєш себе немов голою. Не лише голою, але й з неприкритою душею.

Беата зблідла. Їй здається, що вона зблідла. Бо те, що каже Уазен, те, що він твердим, грудним голосом говорить у мікрофон, ніби читає, бо голова його низько схилилась над текстом, мов у короткозорого, що забув окуляри, все те здається їй якоюсь плутаниною, позбавленою будь-якого змісту.

Беата не знає, що він каже. Вона просто не розуміє. Бо Уазен вживає скорочення, що нагадують якісь таємні знаки, вставляє цифри у таких місцях, де їх не повинно бути. Після них знову йдуть речення, ніби зовсім незмінені, довгі речення, у яких кожне слово стоїть на своєму місці, і нічого там не виділяється: те, що було в тексті, і те, що він додав, вимовляється з однаковою силою голосу, з однаковою інтонацією й без жодної зупинки. Як це йому вдається? Як він з цим справляється?

Гауптштурмфюрер відводить погляд. Вона бачить його профіль. Широкі вилиці, що виграють під шкірою, рівний ніс, вушні раковини, з яких стирчать маленькі волосинки. На шиї в нього проступають червоні плями — сліди тісного коміра мундира. Руки склав на грудях, пальці на них рівні й випещені.

Голос Уазена раптом змінився. Беата затремтіла від страху. Штандартенфюрер теж підвів голову. Другий есесівець посміхається, ніби сталося те, чого він так довго ждав. Якась зверхність відчувається у тій посмішці.

— Slan, agat, aclara, — сказав Уазен. Тихо, спокійно, без будь-якого пафосу. — Прощавай, мій друже. — І так само спокійно він говорить перші рядки гімну: — Коли наступить для Ірландії день, коли зійде для неї вранішня зоря? — На якусь мить він робить паузу, ніби чекаючи, щоб відлунав останній звук, а потім вигукує у мікрофон: — Erin go braa! — і замовкає.

Рівно гуде магнітофон. Беата не наважується навіть поворухнутися. Гауптштурмфюрер, посвистуючи крізь зуби, поглядає на свого шефа. Той стоїть нерухомо, широкоплечий, насуплений, нерішучий.

— Вимкніть його! — крикнув він нарешті.

Другий есесівець виконує наказ. Він натискує на кнопку підкреслено мляво, ніби все те не має ніякого значення. Коротким поглядом він лише змірює Уазена, потім переводить погляд на Беату.

— Ну? — запитує штандартенфюрер.

Беата вдає, що це її не стосується. Вона хоче глянути Уазену в обличчя, але той не реагує, вдавано байдуже сидить перед мікрофоном.

У нього нарешті забирають мікрофон. Гауптштурмфюрер робить рух рукою, ірландець підхоплюється і виструнчується.

— Ну що? — повторює своє запитання штандартенфюрер. Воно теж адресовано безпосередньо Беаті.

— Все гаразд, — каже вона, свого голосу не чує, але знає, що сказала саме це.

— А в кінці? Звучало ж зовсім інакше?

— Звичайне перенапруження, — відповідає Беата.

Уазена виводять. Тепер відвертає голову Беата. У ці хвилини на карту поставлено дуже багато, і вона боїться, щоб не видати себе поглядом. Вона вимушена пояснювати:

— Людина звикла кожну свою передачу закінчувати ірландським гімном. Він увійшов у його плоть і кров. Наскільки мені відомо, це відповідає розпорядженню рейхсміністра доктора Геббельса.

Вона вирішила усе звалити на гімн. Тільки про гімн можна згадувати. Це її шанс. Її й Уазена.

— Ось так? — перепитує з підозрою штандартенфюрер. — А що ви про це думаєте? — звертається він до другого есесівця.

— Вважаю, що це цілком можливо, штандартенфюрере, — відповідає той. — Не треба там нічого змінювати.

— А ще якісь відхилення є?

Гауптштурмфюрер дивиться на Беату. Щось підступне відчувається в його позі. Погляд його не пронизливий, але дошкульний.

— Я не помітила ніяких відхилень, — каже Беата.

Яким твердим, мабуть, повинен бути її голос, аби видатися правдоподібним!

— Пане штандартенфюрер, у мене є пропозиція. Давайте послухаємо магнітофонну плівку ще раз. Фрейлейн нехай уголос перекладе все німецькою мовою. А потім ми порівняємо з нашим текстом.

Беата відчуває, що це кінець. Кінець їй і Уазену. Виходу немає. Як же їй відтворити той текст так, як він написаний на папері? Беата його вже забула. Вона його й не знала добре. Там щось ішлося про вокзали, про перехрестя доріг і вузлові станції, про паровози, залізничні перегони, — о боже, як же їй усе те зібрати докупи після того, що там наговорив Уазен? Вона слухатиме його слова і змушена буде перекладати їх, іншої ради немає. А тоді?

Та ось з'являється непевна надія. Штандартенфюрер відхиляє пропозицію есесівця.

— Ви ж знаєте, що мені треба не пізніше…

— А ви, пане штандартенфюрер, можете йти. Я з фрейлейн сам доведу справу до кінця.

Запала напружена тиша.

Скільки ж вона вже триває? Десять секунд, десять хвилин? Беата не знає. Вона нічого й не думає, час для неї ніби зупинився, їй здається, що вона вже не дихає.

Штандартенфюрер дивиться на годинник. Щось думає. Ступає кілька кроків туди-сюди. Знову погляд на годинник. Якусь мить вагається, нарешті говорить:

— Плівку я мушу забрати з собою. Отож кінчайте!

Беаті сказали, що вона може йти.

— Гестапівець, якого звали Вальтер, — розповідав старший лейтенант Гайнсен, — трохи провів її. По дорозі вона зненацька потрапила під авіаційний наліт. Коли фрау Келлер прийшла додому, то побачила купу руїн, під якими загинула і її донька. Що сталося з Уазеном, вона не знає.

Він доповів коротко й стисло, і тепер чекав запитань. Але Лауренцен мовчав. Він лише багатозначно глянув на Майнка.

— Фрау Келлер не може пояснити всього, — знову обізвався Гайнсен. — Вона навіть не знає, чи те, що наговорив на плівку Уазен, взагалі пішло в ефір.

— Пішло, — сказав Лауренцен. А Майнк додав:

— То, очевидно, була вона.

Гайнсен з Госсом перезирнулись і знизали плечима.

Що він мав на увазі?

— Остання передача.

Майор Лауренцен взяв Мейволдів рукопис. Його знання англійської вистачило, щоб знайти відповідні місця.

— Я щойно розмовляв з товаришем Майнком про значення фактів і різних версій. Ми прийшли до спільної думки. Будь-яка версія нічого не варта, якщо вона не спирається на факти. Однак, особливо в нашому випадку, істину можна-знайти не лише за допомогою фактів. Ми повинні послуговуватись здогадами, висновками, припущеннями. Насамперед тому, що в центрі нашої уваги — люди, яких уже немає в живих. Що їх спонукало на ті чи інші вчинки, ми може пояснити лише словами: «Так могло бути».

Лауренцен рідко робив такі вступи, до того ж ці слова не стосувалися його співробітників. Вони, очевидно, адресувалися професорові Майнку.

— Ми повинні піти навіть на те, товариші, щоб надати фактам і версіям однакової ваги. З такої точки зору я хочу спробувати знайти пояснення тому, що ви тільки-но почули і що ми читали з товаришем Майнком. Я намагатимусь чітко відділити доведені факти від здогадок. У середині лютого сорок п'ятого року верховне командування англійських повітряних сил вирішило здійснити кілька великих авіанальотів на комунікації решток гітлерівського рейху. Особливість цієї операції, яка мала кодову назву «Кларіон», полягала в тому, щоб основну силу удару спрямувати на середні й малі вузлові станції. Таке рішення базувалось, і, як виявилося згодом, небезпідставно, на тому, що усунення пошкоджень там триватиме значно довше, ніж у великих містах. Операція «Кларіон» проводилась двадцять другого і двадцять третього лютого сорок п'ятого року. О'Дейвен одержав через Бі-бі-сі зашифровану вказівку передати по змозі найточніші дані про її наслідки. Він мав це зробити у своїй передачі двадцять п'ятого лютого.

Так повідомляє Мейволд. Але двадцять п'ятого лютого О'Дейвена вже не було на світі. Більше того: коли передавалось доручення, він уже сидів під арештом. Його код, отой сонет Шекспіра, було розшифровано. Але як саме, ми, на жаль, не знаємо. В усякому разі завдання Бі-бі-сі перехопила фашистська контррозвідка. І вона, звичайно, була зацікавлена, щоб Лондон і надалі вважав, ніби їхній агент О'Дейвен працює, як і раніше. Фашистам, звичайно, не важко було фальсифікувати відповідні дані про наслідки операції «Кларіон». Але хто мав їх передати? Хто повинен був замінити О'Дейвена? Це міг зробити тільки Уазен.

Ввечері двадцять п'ятого лютого у призначений час прозвучала звична передача «Німецьких вістей ірландською мовою». У Лондоні ця передача, пише Мейволд, як і всі інші, була записана на магнітофонну плівку й відправлена британській секретній службі. Але зміст її так ошелешив усіх, що навіть з'явилися деякі здогади. Однак текстові не надали особливого значення, і плівку поклали під сукно.

І ось через двадцять років професор Мейволд наткнувся на неї. Він теж спочатку не знав, як тлумачити її зміст. Різниця між цією передачею й колишніми відразу впадала у вічі — тобто відразу можна було зрозуміти, що говорив не О'Дейвен і донесення не зашифроване, а передавалося відкритим текстом. Ми тепер знаємо чому. Бо хоч лондонський код, за допомогою якого О'Дейвен отримував завдання, і був розшифрований, але передавав він свої донесення зовсім іншим кодом. Що то не просто цифри, було, звичайно, відомо. Отже, фашистам не лишалося нічого іншого, як передати донесення незашифрованим. Хай англійці думають, що їхній агент у Берліні не мав часу для шифрування, або що склалися такі обставини, які дозволили йому вести передачу відкритим текстом.

Як і англійська секретна служба в сорок п'ятому році, професор Мейволд теж помітив, що то якесь плутане і частково навіть незрозуміле донесення. Були, звичайно, місця, які не становили собою ніяких загадок, а коротко і ясно повідомляли шкоду, завдану операцією «Кларіон». Але потім текст обривався посередині фрази або навіть слова й підмінювався такими мовними зворотами, які не мали ніякого сенсу. Часто туди втискувалися цілі колонки цифр. Мейволд цитує, наприклад: «У районі Стендаля зруйновано залізничну колію довжиною в 19 і далі йде не «кілометрів», а щось на зразок «довжиною в 19 11 44 3 14 27» і так далі. Інше речення звучить так: «Поблизу Потсдама повністю знищено маленьку чорну троянду», третє: «22 22 36 8 кілометрів автостради до бідної старої жінки не можна більше використовувати для нафтових напоїв».

Професор Мейволд дуже скоро дійшов висновку, що тут робилася спроба застосувати одночасно обидва коди. О'Дейвен, без сумніву, ознайомив свого земляка Уазена зі своєю розвідницькою діяльністю. А зробив він це поверхово чи грунтовно, рано чи пізно, тепер не має значення. Ситуація, в якій опинився Уазен, не дозволяла застосувати якусь одну з тих двох кодових систем. Навіть самому О'Дейвену потрібно було б витратити кілька годин, щоб заготувати відповідний текст. До того ж Уазен вимушений був ще й імпровізувати. Те, що він зробив за кілька хвилин під постійною загрозою і як він зробив, просто подиву гідне. Намагаючись використати всі наявні можливості, він застосовував то один, то других код і, як показує третій приклад, — навіть обидва разом в одному реченні. А те, що тексти, як скаржиться Мейволд, були неповні, заплутані або іноді навіть неправильні, здивувати нікого не може.

Тим вище слід оцінити працю Мейволда. Адже він через двадцять років, принаймні хоч частково, навів порядок у всій цій плутанині. Йому вдалося докопатися до суті і розі шифрувати справжній зміст. Точний текст, товариші, ви зможете знайти пізніше в рукописі. Стосовно нашого випадку велике значення має таке речення: «Викривальний матеріал у справі радіо і перш за все будинку над озером зберігається у Фрід…» Слово чи частина слова, яке йде за «Фрід», Мейволд розшифрувати не зміг. Виходячи з кельтської мови, він: гадав, що це були слова «труна», «могила», «підвал», «склеп», однак це, як ми тепер знаємо, було помилкою.

Ми вже переконалися, що наші супротивники, приміром, Федеральна розвідувальна служба і радник міністерства Гогеман застосували для дешифрування найдикіші комбінації. Вони почали зі слів Friedhof (кладовище) та Grab (могила), а потім знайшли Keller, гадаю, Беату Келлер, і, може, наштовхнуться ще й на Фрідріхсгаген, де, як відомо, жив О'Дейвен. Та хоч би там як, а вони не встигнуть.

Матеріал зберігався у Фрідріхсваллі, там ми його знайшли.