І мертві залишають тіні

14

Настав вечір. Вітер гнав з півдня важкі хмари. У небі зрідка спалахувала блискавиця. Чотирикутник вікна на мить ставав тоді срібно-сірим, а лампа, що висіла на стелі, ніби переставала світити.

Беата Келлер щоразу підводила голову, чекаючи удару грому, принаймні далекого гуркотіння. Але надворі було тихо, лише вітер шарпав віконниці.

На столі стояли кавник і чашечки. Фрау Келлер сиділа з одного боку столу, старший лейтенант Гайнсен — навпроти неї. Госс і Шладовський примостилися на лаві в куточку.

Радіомеханіка фрау Келлер впізнала одразу. Вона радо привіталася з ним, але не дуже здивувалася. На її обличчі проступило задоволення, наче поряд стояв зараз її соратник, разом із яким їй легше буде ступити крок назад, у вчорашній день.

— Я знала, що ви дожили до кінця війни, Гаррі, — сказала вона. — Я кілька разів була в Берліні, упорядковувала могилу Джеймса. Там я ходила по старих вулицях, зупинялася й стояла перед вашою майстернею та перед будинком Бендерів. Хотілося трішки зустрітися з минулим. Безглузде бажання, звичайно, але хто при нагоді не піддається такій спокусі.

Вона говорила не сумно й не жалібно. Може, трохи тихо, хоча голос її звучав чітко й виразно.

Гаррі Шладовський, навпаки, був дуже вражений. Вражений тим, що вона справді жива, і здивований, що вона так щиро його зустріла.

— Чому ви ніколи до мене не зайшли, Беато? — . спитав він.

Вона знизала плечима.

— Не знаю. Може, тоді, в сорок п'ятому і в сорок шостому році, така зустріч для~мене була б надто важка. Багато чого гнітило мою душу. Смерть Крістіни, розстріл Джеймса…

Її донька загинула незадовго перед закінченням війни. У будинок влучила бомба і зруйнувала його вщент. З мешканців цього будинку ніхто не залишився живий. Шладовський знав про це і, звичайно, подумав, що й Беата знайшла свою смерть під руїнами…

— Мене тоді не було вдома, — розповідала фрау Келлер. — Забрали в гестапо. Вранці, о п'ятій. Крім одної сусідки, якій я передала Крістіну, про це ніхто не знав. Сусідка теж там загинула.

Манфреда Госса брала нетерплячка. Не лише тому, що він хотів почути її свідчення й побачити її реакцію на візит Шладовського. Йому кортіло якомога швидше побачити саму жінку. І ось вона перед ним. Така, якою він її собі й уявляв — ніжна дівчина із спогадів старого Пабста; ангел милосердя із Нествіка, у доброті й щирості якого ніскілечки не сумнівався Гайнсен; колишня співробітниця та подруга О'Дейвена, про яку з великою симпатією говорив Гаррі Шладовський. Йому здавалося, що ця жінка випромінює своєрідний спокій, котрий не має нічого спільного з меланхолією. Беата Келлер, здавалося, повністю пустила коріння у сьогоднішній день.

Іноді, правда, складалося враження, ніби вона забули про все довкола. Потім раптом посміхалася самими вустами, і можна було подумати, що вона чує чи бачить когось такого, кого не помічали інші.

Капітан Госс завів з Гаррі Шладовський розмову, яка мала пролити світло не лише на минуле покійного, але й на минуле живої жінки. Вирішив обійтися без протоколу, саму ж бесіду з фрау Келлер доручив провести Гайнсену — так вона менше хвилюватиметься.

Старший лейтенант побудував бесіду на тому, що було вже відомо. Беата Келлер сиділа на стільці, поклавши руки на коліна, обличчя в неї зблідло, однак сама вона була зібрана й спокійна.

— У мене про гестапо є й інші спогади, — сказала вона, згадавши, видно, своє минуле. — Чули ви щось про ввічливість людей, від яких залежить ваше життя? Нема нічого огиднішого, ніж їхня запобігливість. Як вони припрошують сісти, подають стілець і майже по-святенницьки кланяються. З вигляду — дуже пристойні чиновники. Та насправді — завбачливі садисти. Через хвилю їх бачиш наскрізь, і вони це знають. Гадаю, їх обов'язково треба бачити наскрізь. Чим більше вони тріумфують, тим страшнішою стає потім їхня жорстокість.

При цих словах вона не підвела голови й ні на кого не глянула. Мабуть, і не чекала заперечення.

— Одного разу, — повела вона далі, — у мене склалося враження, ніби їхня люб'язність справжня. Це було під час мого останнього допиту.

Фрау Келлер встала й підійшла до маленького письмового столика у кутку. Щось там шукаючи, вона говорила далі:

— Різниця між цим і колишніми допитами полягала в тому, що цього разу, вівся протокол. Один примірник вони послали Гегеманові, і він дав мені його прочитати. Гегеман не дуже наполягав, щоб я його повернула, то він і досі в мене. — До столу вона підійшла з великим конвертом і дістала звідти кілька аркушів списаного паперу. — Якщо ви згодні, я прочитаю вам цей протокол. Можна?

Гайнсен кивнув. Беата Келлер трохи нагнулася вперед, ближче до лампи. Іноді вона на хвильку припиняла читати й пояснювала дещо. Але її слова мало стосувалися змісту запитань та відповідей, записаних у протоколі, — вона розповідала про тих людей, які її допитували.

З фотографії останніх тижнів війни Госс знав будинок на Принц-Альбрехтштрассе, штаб-квартиру гестапо: серед гори руїн — громіздка будова з грубого тесаного каменю. Лише флагштоки рвалися вгору, а все інше розрослося вшир Мури сірі. Байдуже, глухо й холодно відділяли вони внутрішні приміщення цього будинку від навколишнього світу. Бастілія, оточена пустирем…

Крізь помпезний вхід з колонами, — він ще цілий, але вже потріскався подекуди, — іде молода дівчина. Їй холодно в благенькому пальті, яке не захищає ні від лютневого морозу, ні від внутрішнього холоду. Вона минає вартових, піднімається вгору по сходах. Довкола стоять демонтовані телетайпи, телефони і різні ящики. Вона йде безконечними коридорами, де миготять тьмяні, оголені лампочки, а вікна забиті картоном. Заходить в один з кабінетів. Секретарка, стрекочучи на друкарській машинці, жестом показує зачекати. Потім їй дозволяється йти далі, в сусіднє приміщення зі звуконепроникними стінами й дверима.

Госс уявляє собі великий кабінет з величезним письмовим столом, з гардинами на вікнах, з килимами на підлозі. Деякі шафи відчинені, перед ними купами валяються зв'язані документи. В кабінеті двоє чоловіків. Високий офіцер трохи заелегантний для цієї установи, бездоганно одягнений, пещений. Другий миршавий, у пенсне, з зачесаним назад волоссям і невиразним одутлим обличчям, нагадував собою літнього вчителя.

А втім, може, обидва вони мали зовсім інакший вигляд. Беата Келлер не дуже намагалася їх змальовувати. Ймовірно, що високий підбирав хитромудріші слова, а літній учитель говорив просто й відверто. З протоколу нічого цього не видно. Там записані лише запитання й відповіді.

Фрау Келлер читала рівним голосом, монотонно, наче байдужий секретар у судовому засіданні.

Фрау Келлер на хвилину опустила аркуш паперу.

— До цього місця мені було ясно, що приховувалось за запитаннями. Знову, як і під час інших допитів раніше, ішлося про звичку Джеймса, коли він, уже перед мікрофоном, змінював окремі місця в тексті. Я вам казала, що вони мали на увазі.

Старший лейтенант Гайнсен кивнув.

— А тут почалося щось несподіване. — Фрау Келлер читала далі:

Фрау Келлер поклала протокол на стіл. Потім підсунула його до Гайнсена.

— Я не можу його так просто прочитати. Може, ви?

— Облишмо протокол. Розкажіть нам, що то за вірш.

— Мені дали папірець, на якому були написані вірші. Англійською мовою. Крім того, там були цифри. Записка належала Джеймсу, і обставини, серед яких я про неї дізналась, одразу постали в мене перед очима. Я злякалась, але гадаю, що вони цього не помітили. І мені довелося прочитати той вірш… — Вона хвильку повагалась. Потім поклала руки долонями на стіл і почала врочисто й ритмічно декламувати:

Сонет Шекспіра. Після цього треба було його перекласти, що я й постаралася зробити. Виходило дуже погано, бо з художнім перекладом я познайомилась набагато пізніше. Ось він:

Я його вивчила напам'ять… але пізніше, після війни. Не тому, що цей сонет співзвучний нашим із Джеймсом стосункам. Він теж не заради мене зберігав його. Але це пов'язано з ним, а все…

Голос її ставав щораз тихіший, а далі й зовсім перейшов на шепіт. Чоловіки відчували, що думками вона вся перенеслася в минуле, повністю й цілковито належала тому, хто завоював її любов.

У кімнаті запанувала тиша.

Капітан Госс повільно встав й підійшов до вікна. Надворі почався дощ. Вітер гнав до будинку зливу. Мимо проїхав автомобіль. При світлі фар краплини дощу здавалися великими й блискучими.

Гаррі Шладовський запалив цигарку, обережно черкнувши по коробці сірником. Але сірник все одно зашипів надто голосно, і він якось вибачливо озирнувся навсібіч, намагаючись не дивитися на Беату Келлер. Намагались не дивитися на неї й Госс із старшим лейтенантом Гайнсеном, який узяв у неї протокол і мовчки почав читати його сам.

На хвилю запанувала мовчанка.

Госс знову сів. Гайнсен заговорив, і всі уважно слухали його. Фрау Келлер теж глянула на старшого лейтенанта, і здалося, що вона чекає якогось рішення від нього, ніби він має знати, що пов'язане з цим віршем.

— Я прочитав, — почав він, — що на допиті ішлося про цей вірш. Гестапівці хотіли знати, чи не цитував його О'Дейвен у своїх передачах або чи не передавав якихось цифр. «Відповідь: Ні (після вагання)». Чому ви тоді завагалися, фрау Келлер?

— Не тому, що, мовляв, Джеймс усе-таки передавав ці цифри, а я завагалась, бо не знала, що відповісти. Навіть більше, я думала, чи не варто було сказати: «Спочатку їх зовсім не було на тому папірці».

— Що ви маєте на увазі, кажучи «спочатку»?

— Коли я вперше побачила цю записку — Джеймс, зрештою, показував її мені лише один раз, — там не було ніяких цифр.

— Це була та сама записка, яку вам потім показували в гестапо?

— Так. Тільки на ній були дописані якісь цифри. Від руки. Здається, цифри стояли над кожною буквою.

— Написані паном О'Дейвеном?

— З цифр важко судити. Але в ефір він їх не передавав, ні. Ні цифр, ні віршів.

— Гестапівці були, очевидно, іншої думки.

— Я вже вам казала, що кожна передача прослуховувалась. Якби диктор передав ряд цифр або прочитав якийсь вірш, то на це неодмінно звернули б увагу. Джеймс, правда, іноді не дотримувався підготовленого заздалегідь тексту, але він змінював лише окремі слова, іноді — частини речення, більш нічого. Я вам наводила різні приклади, пане Гайнсен. Але я певна, що ця записка, вірш або цифри мали стати доказом якоїсь Джеймсової провини.

— Ви дійшли такого висновку із характеру запитань?

— Не тільки. Невдовзі після цього допиту доктор Гегеман натякнув мені про дещо. Сказав так, мов між іншим, що у Джеймса е небезпечна звичка. Він надто часто носить при собі різні записки.

Госс глянув на Шладовського, той теж зиркнув на капітана. Лише кілька годин тому він сказав йому про записки. Коли розповідав про перепалку між О'Дейвеном і Гегеманом на майдані перед міністерством пропаганди, де були вишикувані підрозділи «народного ополчення».

«Маленькі записки можна й не добачити, — сказав тоді, за словами Шладовського, Гегеман, а потім додав: — Але чи завжди все можна не дочути?..»

Беата Келлер думала, мабуть, що О'Дейвена арештували тільки на підставі тих слів, які вона сказала колись Гегеманові. Вона тоді, хоч і неофіційно, але таки повідомила, що Джеймс у своїх передачах кілька разів відхилявся від затвердженого тексту. Про це вона вже говорила старшому лейтенантові. Але складалося враження, що у гру було втягнуто й щось інше. Записка з віршем і цифрами. Цифрам над буквами!

— Постарайтеся згадати всі деталі, — попросив Гайнсен. — Ви сказали, що бачили цю записку лише один-єдиний раз. Коли це було?

— На початку сорок третього року. Ми поїхали у Фрідріхсвалль. Там був будиночок для іноземців. Своєрідний пансіонат. У перші роки ми часто проводили там свою відпустку. Пізніше навідувались туди на незначний час, пере, важно на вихідні. Іноді Джеймс їздив туди й сам, але всього на день-два, не більше. Він казав, що почуває себе там незручно, бо в цьому будиночку поселили різних високопоставлених іноземних осіб. Наприклад, сім'ю французького генерала Жіро, якусь принцесу Руполі чи ще щось таке. З ними Джеймс був знайомий. Через нього познайомилася з ними і я. Рішення про такі поїздки Джеймс приймав майже завжди буквально в останню хвилину. Тієї неділі теж усе відбулося раптово. Ще напередодні ми й словом не обмовились про якусь подорож, а складали собі зовсім інші плани. Несподівано, мов грім з ясного неба, він сказав: «Спаковуй речі, поїдемо у Фрідріхсвалль!» Я відказала, що він збожеволів. Хоча наступний день у нас вихідний, але з тодішніх умов з транспортом ми змушені були б увесь час тиснутись у переповнених поїздах чи тинятися на вокзалах. Звичайно, моя незгода ні до чого не привела. Прибули ми туди ввечері. Не запитуйте як! По дорозі з нами трапилось майже все, чого тоді можна було чекати: об'їзди, запізнення, авіаційні напади на бриючому польоті… Мушу зізнатися, що я добряче тоді перенервувала. Джеймс — ні. Він же досяг своєї мети.

Беата Келлер урвала розповідь.

— Я хотіла б тут дещо додати, пане Гайнсен. Я розповідаю вам про цю подорож не лише заради вірша, якого тоді дали мені прочитати, а перга за все тому, що тоді у Фрідріхсваллі Джеймс показав себе таким, яким я його ще не знала. Ніколи досі я не бачила його таким стривоженим, таким пригніченим, як того вечора понад двадцять чотири роки тому…

Джеймс пішов. Він узяв з собою торбу, щоб роздобути харчів. Навіщо? Ми набрали з собою їсти. Але я нічого не питаю, лише дивлюся йому вслід, як він переходить вулицю, не озираючись на вікна, хоча й знав, що я там стою.

У просторій кімнаті тепло. Я лягаю в ліжко, розслаблююсь, намагаюсь заснути. Перевертаюся з боку на бік, дивлюсь на годинник, чекаю. В кімнату вривається вечір. Меблі стають сірими, за вікном завис чотирикутник неба, а небо прозоре, воно провіщає холод, місячне світло й ескадрильї бомбардувальників. Я не боюся бомбардувальників, тут їх зовсім не боюся. Мені треба заснути. Раптом здригаюся, підводжусь на лікті. Чую — перед будинком гальмує машина, замовкає мотор. Стукіт у двері будинку. Ніхто не відчиняє. На двері падає справжня злива ударів, розлітається скло. Чую, як хтось босими ногами почалапав по сходах, пішов по коридору. Потім завищали двері, і одразу — важкі кроки, так ходять у кованих чоботях. Далі на кілька хвилин западає тиша, небезпечна, неприємна тиша, в яку раптово вриваються кроки, вони долинають уже зі сходів, які ведуть вгору. Ось вони біля моєї кімнати, прогупали повз наступну, минули ще одну. Стукіт у двері, наказ: «Відчиніть!» Голоси, запитання, перелякані відповіді. Я не можу нічого збагнути. Хочу встати, але не можу поворухнутися, наче паралізована. Потім — знову кроки, знову стукіт, десь трохи далі, але недалеко, накази, запитання, відповіді.

Де Джеймс? Хочу увімкнути світло. Та помічаю, що не затемнені вікна. «Не маєш права вмикати світло, — наказую собі, — тебе за це покарають». Знову і знову думаю лише оте безглузде й тупе: «Не маєш права вмикати світло!»

У плечі мені стає холодно, ніби на них поклали кригу. Відчуваю, як під пахвами виступає піт. Згадую, що я скинула сукню. Ховаюся під ковдру.

Раптом стукіт і в мої двері. А я навіть не почула, як сюди наблизились кроки. Механічно мацаю довкола. Шукаю сумочку, посвідку. Двері відчиняються. Промінь кишенькового ліхтарика б'є просто в обличчя. Заплющую очі. Чекаю, що ударять, пристрелять. Розплющую очі. В дверях стоїть молодий офіцер з пістолетом у руці. Його кишеньковий ліхтарик шастає по кімнаті. За ним — два есесівці. Офіцер опускає зброю. «Швидко одягніться і вийдіть у коридор». Говорить він мляво, байдуже, і по голосу нічого не можна вгадати.

Я скоряюся. Руки мої тремтять, серце шалено калатає. Не можу знайти сукні, сліпо обмацую все довкола себе. Офіцерові не терпиться. «Та виходьте вже!» Йду як є. У панчохах та в спідній сорочці. У коридорі стоять чоловіки в піжамах і жінки в нічних сорочках. Кожен перед дверима своєї кімнати. Стоять навіть діти. Туди й назад сновигають есесівці. Чекаю запитань. Їх нема. Чекаю наказів. Нема теж. Ми стоїмо. Молодий офіцер, унтерштурмфюрер, дивиться на свої руки. Обличчя в нього непроникне, такі самі обличчя і в есесівців. Вони звикли тупо виконувати все, що їм наказано. А що їм наказано?

Цього мені не вдається дізнатися. У кімнатах роблять обшук, чоловіки мусять показати свої посвідки. Не арештовують нікого. Ми стоїмо. Надворі лунають постріли. Три, чотири постріли, один за одним. Потім автоматна черга. Усі здригаються. Навіть есесівці. Приходить зв'язківець. Унтерштурмфюрер щось наказує. Люди в мундирах зникають, мов привиди. Чуємо, як перед будинком заводять автомобіль. Він від'їжджає.

Де Джеймс?

Він приходить. Не знаю, скільки я чекала, та нарешті він знову в кімнаті. Сам. Він уже все знає. «З тобою нічого не сталося?»

Я хочу його щось спитати, але не питаю. Він дивиться на мене поглядом, який забороняє будь-що запитувати. Я знаю той погляд.

Ми сидимо за столом і мовчимо. Довго мовчимо. Я не витримую напруження. Мені треба виговоритись. «Де торба?» — питаю. І ще: «Щось купив?» Він віддає мені торбу. Мовчки дістає її з кишені штанів. «Хочеш їсти?» Він хитає головою. Цокають наші наручні годинники, дихають наші легені, шелестить одяг, тільки-но ми поворухнемось, а більше нічого.

Раптом я здригаюсь. У кімнаті звучить голос, якого я не можу впізнати. Ще ніколи в житті я не чула, щоб так говорила людина. Голос Джеймса жорсткий, майже хрипкий.

— Не питай мене нічого, Беато. А ти весь час розпитуєш. Ти питаєш навіть тоді, коли мовчиш. Будь ласка, нічого не питай. Принаймні зараз, я тебе дуже прошу.

Я не бачу його. Обличчя його в темряві. Та й мене, мого розпачу він не повинен бачити. Я виходжу з місячного світла, яке падає крізь вікно.

— Ти нещасливий, Джеймсе?

— Так.

— Я можу тобі чимось допомогти?

— Ти нічим не зможеш мені допомогти, Беато.

Все глибше западає ніч. З наших фраз не клеїться розмова. Де Джеймс? Де він насправді? І я ще запитую себе: хто він насправді?

Потім ми стоїмо біля вікна. Дивимось надвір, на спокійну й сонну вулицю і на парк, що навпроти. На голих гілках розсілися чорні птахи. У фіолетовому світлі місяця купаються гори. Ми стоїмо біля вікна й мовчимо. Джеймс тримав мою руку, іноді гладить її.

Потім пхає руку в кишеню. Дістає звідти записку й підставляє її до місячного світла. Тихо читає:

Ми опускаємо затемнювальні штори й вмикаємо світло. Записка лежить на столі, я нахиляюся над столом і читаю вірші…

Беата Келлер закінчила свою розповідь. На якусь мить на її вустах знову з'явилась вимушена усмішка.

— Наступного ранку він знову почав говорити про події минулої ночі. Ми стояли поряд, і його погляд був сумний, якийсь порожній. Я відчувала, що він мучився, хотів мені щось сказати, але не міг наважитись. А потім його раптом наче прорвало: «Цієї ночі мені довелося пожертвувати людиною». Не глянувши на моє перелякане обличчя, він продовжував: «Іноді я мушу бути жорстоким!» Він уже, мабуть, розкаювався, що взагалі про це заговорив. А потім повторив своє прохання ні про що його не розпитувати. Але зробив це наполегливіше, ніж уночі, благав і наче наказував: «Не питай мене про це ніколи, чуєш, ніколи!» Я змушена була йому пообіцяти. Слова я дотримала, пане Гайнсен.

Жінка враз ніби постаріла, стала стомлена й квола.

— Давайте будемо закінчувати, — сказав старший лейтенант.

— Записку з віршами ви бачили вперше тієї ночі у Фрідріхсваллі. У вас не склалося враження, що пан О'Дейвен теж бачив її вперше?

Вона хвилинку подумала.

— Так, — сказала нарешті цілком упевнено.

— Тоді на ній ще не було цифр?

— Ні.

— Вдруге ви побачили її аж у сорок п'ятому році в гестапо? Цього разу з цифрами?

— Так.

— А за ці два роки ви цілком забули і про записку, і про вірш?

— Так.

— З протоколу виходить, що записку було знайдено після арешту пана О'Дейвєна в його квартирі. З цифрами.

— Майже два роки я думала, що він її викинув. Але вія зберіг її. І ці цифри на ній…

— Може, саме тому вона була йому й потрібна, фрау Келлер. Вірш Шекспіра він міг би й запам'ятати. А цифри — ні. — Це дозволив собі репліку капітан Госс.

Беата Келлер глянула на нього, в її погляді було більше подиву, аніж стурбованості.

— Я знаю, про що ви думаєте, — сказала вона тихо. — Гадаєте, що і в мене виникли такі самі думки. Цифровий код. Ви це маєте на увазі?

— А хіба не можна собі таке уявити?

Фрау Келлер невдоволено похитала головою.

— Ви неправильно уявляєте. Просто неможливо, щоб Джеймс вів передачі за допомогою цього коду. В умовах такого стеження, я вас перепрошую!

Госс хвильку помовчав. Він засумнівався, чи варто була взагалі висловлювати зараз ті думки, які щойно прийшли йому в голову. Записка, на його думку, безперечно, пов'язана з цифровим кодом. Якщо О'Дейвен справді не використовував його для передачі таємних повідомлень — тоді для чого? Може, для прийому таких передач?

— Повернімося ще раз до тієї ночі у Фрідріхсваллі, — сказав Госс нарешті. — Ви так образно описали нам свої враження. «Хто ж він насправді, той Джеймс?» — запитали ви себе. У вас виникли тоді якісь сумніви?

— Сумніви в чому?

— В його особі, наприклад.

— Я цього не розумію.

— О'Дейвен справді ірландець, фрау Келлер?

— За це я ручаюся головою.

— Чому він прибув у Німеччину?

— Джеймс завжди казав, що він ірландський патріот, що його ворог номер один — Англія. Тому він і перейшов на бік нацистів.

— Коли він прибув до Німеччини?

— Цього я не знаю. Про своє минуле він говорив мало. Я вже казала пану Гайнсену.

— Прибув він у Німеччину до чи під час війни?

— Уже була війна.

— Ви впевнені в цьому?

— Він сказав мені якось, що хотів би познайомитися з Німеччиною в мирний час. З цього можна зробити висновок, що…

— У його заяві на ім'я міністерства пропаганди значиться, що він жив у Німеччині з тисяча дев'ятсот тридцять шостого року. Війна почалася через три роки.

— Я цього не розумію.

— У своєму товаристві О'Дейвен вважався переконаним націонал-соціалістом. Ви теж його вважали за такого?

— Я ніколи не була в цьому абсолютно впевнена. Його відданість фашизмові не узгоджувалася з його характером. Я вважала, що це маска. Краще сказати, я сподівалася й хотіла, щоб це була лиш маска.

— А тоді, у Фрідріхсваллі? Оте «Хто ж таки насправді Джеймс?» Які у вас були сподівання, чи ви боялися чогось?

— Я відчувала, що він чимраз більше віддаляється від мене. Що він живе подвійним життям. Одним — зі мною, другим — без мене. Я боялася втратити його, ви розумієте? Так, я думала вже тоді, що втратила його — або, власне, що він ніколи по-справжньому не був моїм.

— Ваші міркування стосувались і його політичних переконань?

— Ні. Однак… — Голос її впав, вона опустила очі. — Важкі думки приходили мені тоді в голову. Не в ту ніч, тоді я ще нічого не знала. А після отих його слів наступного ранку: «Мені довелося пожертвувати людиною», під час поїздки назад і в найближчі дні після цього… Я стільки передумала, пане Госс. Про його візити до Канаріса, наприклад, про це його загадкове минуле… Не знаю, тоді мимоволі виникали думки, яких я не могла позбутися.

— Ви гадаєте, що О'Дейвен працював на фашистську розвідку? Був агентом Канаріса, так би мовити, шпигуном?

— Не так категорично. Слово «шпигун» взагалі ніколи не спадало мені на думку. Але деякі сумніви закрадалися.

— Що ви знаєте про його зв'язки з Канарісом?

— Мало. Тільки те, що він навідувався до нього через певні проміжки часу. І що він знався з людьми, які оточували шефа абверу.

— Можете назвати прізвища?

— Так зразу — ні. Але якби ви мені назвали прізвища або переді мною лежав список…

— О'Дейвен ніколи не натякав, що він зобов'язаний Канарісу життям?

— Ні.

— Ви не знаєте, чи Гегеман був поінформований про події у Фрідріхсваллі?

— При мені про це ніколи не говорили.

— Гегеман бував у Фрідріхсваллі? Разом з О'Дейвеном, наприклад?

— Мені це невідомо.

— Були там у О'Дейвена друзі? Він з кимось зустрічався того самого вечора?

— Не знаю.

— Не було серед знайомих О'Дейвена когось, хто після цієї події раптом зник? Чи просто більше не з'являвся?

— Ой, знаєте, тоді весь час зникали люди. Одних забирали до вермахту, інших переміщали. Покійників вистачало на фронті і вдома. Повірте мені, пане Госс, я про це багато думала. Але відповіді не знайшла ніякої.

— О'Дейвен вам ніколи не казав, що після війни вам треба дещо зробити у Фрідріхсваллі, що вам принаймні треба туди поїхати?

— Ні, ні. А чому ви таке кажете? Госс звернувся до Шладовського.

— Розкажіть фрау Келлер, про що просив вас О'Дейвен за кілька днів до свого арешту.

Шладовський відкашлявся. Почав він трохи вагаючись, але далі голос його зміцнів. Просто й по-діловому описав він той ранок на плацу перед міністерством пропаганди, де вишикувалися підрозділи ополченців. Про зустріч із Гегеманом згадав лиш коротко. Він не хотів передавати і того збудженого стану, в якому перебував О'Дейвен. Очевидно, хотів пощадити фрау Келлер. Тому прохання О'Дейвена в його вустах прозвучало сухо, майже черство. «Скажи Беаті, щоб вона поїхала після війни. у Фрідріхсвалль. Але скажеш лише тоді, коли все це закінчиться». Доповнення «Інакше можна накликати на неї біду» він випустив.

Беата Келлер зреагувала так, як і передбачав Госс, а саме цього він побоювався. Може, вона надто втомилась від багатогодинної розмови, може, на неї так подіяла надмірна врівноваженість Шладовського, в усякому разі, вона не знала, як поставитись до його розповіді.

— Ну а далі?.. — спитала вона і з надією глянула на Шладовського, наче той ще не сказав найважливішого.

Госс попросив Шладовського повторити все, але цього разу докладніше, та й сам зробив деякі доповнення. Нарешті фрау Келлер ніби зрозуміла.

— Боже мій, та це ж звучить мов заповіт. А що я мала там зробити?

— Ми думали, ви знаєте. Мабуть, і О'Дейвен на це розраховував. Бо інакше, безперечно, висловився б ясніше.

— Я справді цього не знаю. — Вона відвела погляд і глянула на Гайнсена, наче шукаючи в нього підтримки.

Капітан Госс був розчарований. Тема «Фрідріхсвалль», здається, вичерпалась. Складалося враження, що Беата Келлер не могла більше згадати нічого.

Їй треба було дати час подумати. Тепер вона знала, що від неї хотіли. Госс попросив Гайнсена розповісти все, про що вони говорили до його прибуття. Може, там ключ до вирішення всієї загадки.

Манфред Госс уже хотів був подякувати їй і закінчити бесіду, як раптом старший лейтенант вигукнув:

— Пісня, фрау Келлер! Прощальна пісня! Ви ж були там, коли О'Дейвена арештували й виводили. Ви мені сказали, що він встиг вигукнути вам лише кілька слів ірландською мовою. То був початок якоїсь пісні.

— Al li liu na Gamhna. Дуже сумна народна пісня, сповнена туги за батьківщиною і смутком.

— А що це означає? — насторожено спитав Госс.

— Важко перекласти. Приблизно: «Привіт молодим коровам». Джеймс повторив цей рядок два чи три рази. Лише цей один рядок.

Госс похитав головою.

— І вас не здивувало, що під час свого арешту він говорить про молодих корів?

— Це пісня, пане Госс.

— Хай так, але подумайте самі. Якби арештовували мене, то мені і в голову не прийшло б у такій ситуації прощатися піснею з найдорожчою мені людиною, яку я, може, ніколи більше не побачу, отакою піснею, наприклад: «Біля батькової хати росте липа». Чи не так?

— Спосіб мислення в ірландців інакший, ніж у нас, пане Госс. Джеймс мучився від туги за батьківщиною.

— І все-таки! Він з вами розмовляв ірландською. Вас ніхто не міг зрозуміти…

— Не зовсім так. Крім Гегемана, мене і гестапівців, там були ще люди. Зокрема мій колега, викладач кельтських мов, а він, звичайно, зрозумів те, що сказав Джеймс.

— Ось воно що! О'Дейвен вимушений був… гм… Він не міг відверто висловитись ні німецькою, ні ірландською. Отже, якщо він хотів повідомити вам щось важливе, то мусив це зробити за допомогою алегорії. «Привіт молодим коровам». Як далі співається в пісні? Може, там ми знайдемо…

Раптом фрау Келлер схопила Госса за руку. Вона була збуджена, навіть перелякана. Щоки її палали, очима втупилась у Шладовського. А пересвідчившись, що той нічогісінько не може второпати, вона раптом засміялася.

— Молоді корови! Ви що, забули цю гру? Джеймс, ви і я у вашій майстерні! Настільна гра з величезними фігурами й…

— Гра у корів?

— Авжеж, ми її завжди так називали. А насправді вона звалася «Молоді корови». Дурна назва, але Джеймс саме так переклав з іспанської. Одного разу він приніс її з собою, запаковану у велику коробку. Він казав, що іспанські селяни самі вирізують фігури. Правила цієї гри ніде не записані, вони лише передаються з покоління в покоління. Ми захоплено грали в неї, а одного разу…

— Хвилиночку, фрау Келлер! — Манфред Госс перепинив потік її слів. — Ви сказали про іспанську назву, про іспанських селян. Виходить, це іспанська гра?

— Я ж і кажу. Джеймс кілька разів заходив до іспанського посольства в Берліні. Звідти він її й приніс.

— А раніше він знав цю гру?

— Складалося враження, що так. Але ось найважливіше, пане Госс: цю гру ми залишили у Фрідріхсваллі. На різдво сорок четвертого, коли були там востаннє.

— Як це зрозуміти: там залишили? Забули?

— У наших валізах уже не було місця. Тоді Джеймс сказав «Молодих корів ми залишимо тут, коробку десь заховаємо». Боже мій, тепер я розумію його слова «Привіт молодим коровам». Звичайно, він давав мені зрозуміти, щоб я забрала цю гру. Але навіщо? Ви можете сказати?

— Поки що ні. Ви впізнаєте той будинок?

— Безперечно.

— Ви знаєте, де пан О'Дейвен заховав гру?

— Не маю уявлення. Я тоді просто не звернула уваги.

— Ми її знайдемо. Якщо вона ще там, то ми її неодмінно знайдемо. Ви нам допоможете? Жінка кивнула головою.