Пригоди барона Мюнхаузена

Кінь на даху

Я виїхав до Росії верхи на коні. Стояла зима. Ішов сніг.

Кінь втомився й почав спотикатися. Мені дуже хотілося спати. Від утоми я заледве не падав із сідла. Але даремно шукав нічліг: на шляху мені не трапилося жодного присілка. Що мусив робити?

Довелося заночувати в чистому полі.

Довкруж — ані куща, ані дерева. Лише маленький стовпчик стирчав із-під снігу.

До цього стовпчика я сяк-так прив’язав свого замерзлого коня, а сам умостився тут-таки, на снігу, та й заснув.

Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, точніше, в невеличкому містечку, і з усіх боків мене оточують будівлі.

Що сталося? Куди я потрапив? Як могли всі ці будинки вирости серед поля за одну ніч?

І куди подівся мій кінь?

Я довго не міг зрозуміти, що сталося. Раптом чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь.

Звуки долинають звідкись згори.

Я підводжу голову — і що ж?

Мій кінь висить на даху церкви! Він прив’язаний до хреста, що височіє над дзвіницею!

Тієї ж миті я второпав, у чому справа.

Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми та будинками, було засипане товстим шаром снігу, з-під якого стирчала лише верхівка хреста.

Але я не знав, що це хрест, мені здалося, ніби це маленький стовпчик. Саме до нього я прив’язав свого натомленого коня! А вночі, поки я міцно спав, почалася сильна відлига, сніг розтанув, і я м’яко спустився на землю.

Проте мій бідолашний кінь так і залишився там, на даху. Прив’язаний до хреста дзвіниці, він не міг опуститися на землю.

Що ж робити?

Довго не роздумуючи, вихоплюю пістолет, влучно прицілююсь і потрапляю просто у вуздечку, адже я завжди стріляв неперевершено!

Вуздечка розлітається.

Кінь хутко спускається до мене.

Я заскакую на нього і мчу вперед, неначе вітер.