Пригоди барона Мюнхаузена

Коні попід пахвами, карета на плечах

Незабаром турки відпустили мене на свободу й разом із іншими військовополоненими відіслали до Петербурга.

Але я вирішив покинути Росію, тому сів у карету й поїхав на батьківщину. Зима того року була неймовірно холодна. Навіть сонце застудилося, відморозило щоки і підхопило нежить. А коли сонце хворіє, від нього замість тепла йде холод. Можете собі уявити, як сильно я промерз у своїй кареті!

Дорога була вузенька, з обох боків оточена парканами. Я наказав своєму кучерові дути в ріжок, аби зустрічні екіпажі зачекали, доки ми проїдемо, бо на такій вузькій дорозі ми б не розминулися.

Кучер виконав мій наказ. Узяв ріжок і заходився дути. Дув, дув, дув, але з ріжка не вилітало ні звука! А тим часом назустріч нам рухався великий екіпаж.

Що лишається робити? Я виходжу з карети і випрягаю коней. Потім піднімаю свою карету на плечі — а вона, між іншим, добре навантажена! — і одним стрибком переношу її знову на дорогу, але вже позаду екіпажа.

Це було нелегко зробити навіть мені, а ви знаєте, який я силач.

Перевівши подих, я повертаюся до своїх коней, беру їх попід пахви й такими ж двома стрибками переношу до карети.

Під час цих стрибків один із моїх коней починає шалено хвицатися.

Це було не дуже зручно, але я засунув його задні ноги до кишені мого сюртука, і йому мимоволі довелося скоритися.

Потім я запряг коней до карети і спокійно доїхав до найближчого готелю.

Приємно було зігрітися після такого лютого морозу та відпочити після настільки важкої роботи!