Я так і заявив генералові: — Не потребую я ані орденів, ані звань! Я допомагаю вам із дружби, безкорисливо. Просто тому, що я дуже люблю англійців.
— Дякую тобі, друже Мюнхаузен! — відповів генерал і ще раз потиснув мені руку. — Допомагай нам, будь ласка, і надалі.
— Із превеликим задоволенням! — відповів я і поплескав старого по плечу. — Радий буду служити британському народові.
Незабаром знову трапилась нагода допомогти моїм друзям-англійцям.
Я перебрався на іспанського священика і, коли на землю спустилася ніч, тишком-нишком пробрався до ворожого табору.
Іспанці спали мертвим сном, і ніхто мене не помітив. Я тихесенько взявся до роботи: прокрався туди, де стояли їхні страшні гармати, і хутенько заходився скидати цю зброю в море, подалі від берега.
Це виявилося не так-той легко, адже всіх гармат було понад триста.
Коли я розібрався з гарматами, то витягнув дерев’яні візки, підводи й хури, які тільки знайшлися в таборі, звалив їх на одну купу й підпалив.
Вони спалахнули, як порох. Почалася жахлива пожежа.
Іспанці прокинулися і в відчаї почали метатися, не знаходячи собі місця. Вони з переляку подумали, що вночі в їхньому таборі побувало сім чи вісім англійських полків, — не могли навіть уявити, що весь цей розгром могла вчинити одна людина.
Іспанський головнокомандувач від жаху кинувся навтьоки і біг, не спиняючись, два тижні, доки не прибув до Мадрида.
Усе його військо кинулося за ним, боячись навіть оглянутися. Таким чином, завдяки моїй хоробрості англійці остаточно розгромили ворога.
— Що ми б робили без Мюнхаузена? — казали вони і тиснули мені руки, називали рятівником англійської армії.
Англійці були настільки вдячні мені за надану допомогу, що запросили до Лондона на гостину. Я охоче поселився в Англії — хоча навіть не уявляв тоді, які пригоди очікують на мене в цій країні.