Пригоди барона Мюнхаузена

Вовк, запряжений в сани

Але взимку мандрувати верхи незручно, набагато приємніше подорожувати в санях. Я купив собі дуже гарні сани і швидко помчав по пухнастому снігу. Під вечір я заїхав у ліс. Почав було вже дрімати, як зненацька почув тривожне іржання коня. Озирнувся і у місячному світлі побачив страшного вовка, який біг за моїми санями, ощиривши зубасту пащеку.

Надії на порятунок не було.

Я ліг на дно саней і заплющив очі від страху.

Кінь мчав, немов навіжений. Клацання вовчих зубів почулося над самісіньким моїм вухом.

Але, на щастя, вовк геть не звернув на мене уваги.

Він перескочив через сани просто у мене над головою й накинувся на бідолашного коня.

За хвилину задня частина тварини зникла в прожерливій пащі хижака.

Передня частина, осліплена жахом і болем, скакала вперед.

Вовк все глибше і глибше вгризався в коня.

Отямившись, я схопив батога і почав шмагати ненаситного звіра.

Він завив і рвонув уперед.

Передня частина коня, ще не з’їдена вовком, випала із упряжі в сніг, і вовк опинився на її місці — в голоблях та кінській збруї!

Вирватися з цієї збруї він не міг — був запряжений, як кінь!

Я продовжував щосили поганяти його.

Хижак мчав уперед, тягнучи за собою мої сани.

Ми неслися так швидко, що вже через дві-три години галопом влетіли в Петербург.

Вражені жителі міста юрмами вибігали подивитися на героя, який замість коня запряг у свої сани лютого вовка. У Петербурзі мені жилося добре.