Прокляття дому

Дружина архітектора

А оцей знаєш? Ну то слухай.

Вона не може стримати сміх, хоча так часто розповідала вже цей анекдот, сміється вона, інші сміються само собою, вона любить посміятися, в дитинстві вона часом сміялася як заведена, так казав її тато, сміялася як заведена, так немов у неї всередині механізм сміху, і тіло саме, без її участі, не припиняє стрясатися від сміху. Її старші сестри, які всюди мусили брати її, малу, з собою, також сміялися, коли вона корчила свої гримаси, або коли вони переконували її полікувати ніс нюхальною табакою чи підсовували їй, замість солодкого перцю, стручки перцю чилі. Вона чхала, пирскала, відпльовувалася, а інші сміялися. Вона хотіла стати еквілібристкою або дресувальницею диких звірів, але нікому про свої мрії не розповідала, навіть татові, Великому Моголові, який узагалі-то був великим консулом, найбільше вона хотіла все своє життя просто сміятися й подорожувати, а її сестри нехай ростуть собі далі, товстішають і народжують дітей. А вона — знай на гастролях. Коли вона вже достатньо підросла, щоб можна було балансувати на линві або приручати лева, Великий Могол, який узагалі-то був великим консулом, дозволив їй вчитися на стенографістку. Стенографія, — казав Могол до дресувальниці, — вартує знання шести іноземних мов. Стенографія і друкування на машинці — знання, яких потребують у цілому світі, — казав Великий Могол. А тепер вона сиділа зі своїм чоловіком і друзями на терасі перед домом, навколо великого казана, в якому плавали варені раки, вона їх власноручно наловила кілька годин тому в озері, а тоді варила, поки вони не червоніли, вона тримала ракову клешню і все ще сміялася. Так само вона сиділа тут і перед війною, зі своїм чоловіком і кількома сусідами або друзями, так сиділа під час війни, часом до пізньої ночі, сиділа на терасі з краєвидом на озеро, сиділа й тепер. Найбільше їй хотілося просто сидіти так вічно.

Перед знайомством зі своїм чоловіком, у якого вона після навчання працювала стенографісткою, вона нізащо б не подумала, що однією з найбільших пригод її життя стане заміжжя. На той час її чоловік ще був одружений із першою дружиною, мав, як то кажуть, жінку-діти. І це вперше в житті плач на багато вечірніх годин винайняв собі в сміху її тіло. Дев'ять місяців минуло, поки шеф вперше її поцілував, потім ще шість місяців — поки вони почали жартувати про життя удвох, а тоді ще кілька місяців, поки, лежачи біля неї в траві неподалік від Берліна, на березі цього розлогого мерехтливого озера, він раптом сказав їй: Отут ми могли б жити, правда? І тільки цього дня еквілібристка збагнула, що людина, у якої є все, що заманеться, зокрема жінка-діти, мусить спочатку перестати сидіти, тоді піднятися, зрушити з місця, а тільки через довгий-довгий час набрати швидкості, щоби врешті стрибнути, якщо до стрибка дійде взагалі, і що ця людина, коли вона стрибне, то ж мусить десь приземлитися, а не зависне в порожнечі. І тільки з дня, коли він сказав їй: Отут ми могли б жити, правда? — а вона лежала на спині і дивилася на сосни, що хиталися на тлі синього неба, — саме з цього дня для неї стало зрозуміло, що він приземлиться біля неї, якщо тільки вона дасть згоду чекати на нього на цій конкретній ділянці землі, розміщеній доволі близько від Берліна. І тоді молоденька машиністка, яка мріяла провести своє життя на гастролях, сказала на свій величезний подив: Так.

Ще півроку минуло, поки він справді оформив купчу і дав підписати договір їй, щоб у випадку розділу майна після розлучення половина ділянки не змогла відійти його тоді ще законній дружині й спільному з нею синові. Усе разом це тривало спочатку стільки часу, скільки вона собі й уявляла, а тоді ще раз стільки ж часу, так що їй уже важко було витримати чекання, і врешті-решті ще трохи часу, що вже було понад її сили. Підписуючи договір про купчу ділянки над озером, вона була така виснажена, що, зачувши фразу «рідний клаптик землі», яким її чоловік назвав цю землю, мимоволі згадала одну берлінську зиму, що давно вже минула, коли вона, ще дитина, потайки від усіх вискочила на замерзлу річку Шпреє, і саме та крижина, на яку вона стрибнула, відкололася і попливла за течією. Її тоді так виснажило втримування рівноваги, холод у промоклих наскрізь черевичках, а тоді хапання простягнених рук, драбин і жердин, та насамперед страх, що крижина винесе її геть з Берліна ще до того, як комусь вдасться порятувати її, що вона, уся мокра, негайно ж заснула на руках у чоловіка, що заніс її додому до тата-мами.

Після підписання купчої архітектор справді розлучився, тоді одружився з нею і взявся будувати дім. Сміх знову повернувся до неї, і, немов прагнучи назавжди вбудувати цей сміх у дім, чоловік виконував найхимерніші її бажання: на решітці балкона її кімнати з'явилася викута металева пташка, її шафу для одягу він заховав, спорядивши позаду подвійних дверей секретним механізмом для відкривання, для телефону в стіні поруч з її ліжком було вмонтовано спеціальну поличку, постіль вона складала в три ніші, заховані біля ліжка за обшивкою стіни рожевим шовком, на вікна в домі поставили шибки з кольорового скла, на спинках стільців у їдальні вигравірували їхні монограми, а віконниці на першому поверсі зачинялися й відчинялися за допомогою схованої у стіні будинку корби — і коли хтось проходив повз дім, їх забавляло лякати перехожого тихим, моторошним рухом чорних віконниць. Немов демон, він випаровував для неї дім, а вона знай сміялася. Те, що дитячої кімнати в домі не передбачалося, для обох було очевидним.

Вона працювала й далі в чоловіковому берлінському бюро, але на вихідні вони завжди їхали сюди, а що її чоловік спроектував незабаром літні будиночки для декого з сусідів, які також хотіли мати дім над озером, і наглядав за ходом будівельних робіт, то вони все більше часу проводили на клаптикові рідної землі, як її чоловік усе ще називав цю ділянку над озером, і їхнє коло друзів розросталося. Під час поїдання раків вони, раз він, раз вона, починали розповідати історії, вони ставали в цьому все вправнішими, і їм неважко було ніби випадково продовжувати те, що говорить інший, від чого гостям було ще смішніше, а ключові моменти історій звучали ще дотепніше. А ми хіба вам ще не розповідали? Як він їй, а вона йому, а він тоді, і як вона, як він їй на це, а вона як здивується, вона дослівно думала собі, що, а він врешті, ні справді, каже вона і киває для заповнення паузи, яка зараз настане, головою. А її чоловік додає, тоді вона й собі докидає слово, він продовжує, але їй ще конче треба сказати, що, і він погоджується з нею. Невдовзі перед кульмінацією історії вона починає сміятися вже наперед, тоді нарешті — розв'язка, і все вибухає сміхом, сміється все, сміються всі, ще пива, ще вина, залюбки, я вже пас, хіба склянку води. Так архітектор та його дружина допомагають проминати своєму часові і часові своїх друзів.

Дружина архітектора, яка від заміжжя знає, що сенс пригоди полягає властиво в тому, щоб віддатися незвіданому, з усією вродженою любов'ю до руху допадається до осілості, а ідеальним місцем для цього виявляється саме їхня ділянка, не в останню чергу завдяки розташуванню над водою. Її сестри, які за цей час обидві народили дітей, дивляться з мостика їй услід, коли вона кролем перетинає слід на воді, який тягнеться за катером, і пливе ще далі в озеро, так далеко, що вже видно тільки її купальну шапочку, сестри ж залишаються на березі і плюскаються з дітьми на мілині; сестри люблять смакувати раків, проте верещать, коли молодша сестра притуляє їм рака, що безпомічно звивається в неї в руці, до спини, а тоді без гидливості вкидає рака в сітку; коли гойдалка племінників заплутується в гіллі крислатого дуба, то це вона вправно залізає, чіпляючись долонями й ступнями в кору дерева, нагору, осідлавши гілку, просувається до її краю, а тоді кидає розплутані шнури гойдалки донизу. Старші сестри та їхні діти досхочу висипляються, поки власниця дому вдарить у ґонґ, скликаючи на сніданок, а принаймні за годину до початку сніданку клямка масивних в'їзних воріт ще мокра від роси, вона виходить з дому і йде далеко в ліс, а тоді повертається полями назад, дивлячись на озеро. Щоліта сестри разом із дітьми приїжджають до неї на їхній клаптик землі на декілька тижнів, вони купаються, їдять, обмінюються переписами страв, дивляться на свою бездітну сестру, слухають її сміх і млосно лежать у затінку, відпочиваючи після обіду, вони відпочивають, як то кажуть, проте часом, попри всі зусилля, вони все ж справляють враження не жінок, що відпочивають, а здаються такими, наче очікують на щось і наче чекання дається їм дуже важко.

Так минають роки, і низка років відчувається, немов один. Вона вже й не пригадає, коли це була ота навала хрущів. У тридцять сьомому чи наступного року, вона ще й сьогодні пригадує тільки звук, коли велосипедом наїжджалося на жуків, що перетворювали піщану стежку на темну ворушку поверхню, вона не забула тріску під колесами. Усі ті літа були як одне. Чи то було у тридцять восьмому році, чи у тридцять дев'ятому, а може, аж у сороковому, коли вони почали користуватися мостиком спорожнілої сусідської ділянки, коли її чоловік прибудував до мостика тент для човна — вона вже й цього докладно не пригадує. Мабуть, тент він поставив уже тоді, коли сусідня ділянка стала їхньою власністю, але коли саме то відбулося? Літо за літом плавати, засмагати, збирати малину, ідучи лісом навпроти дому, осінь за осінню слухати, як садівник згрібає листя в саду, вдихати запах диму від вогких куп сухого листя, зиму за зимою кататися по замерзлому озері на буєрі, а тоді складати почервонілими задубілими пальцями вітрило і скоренько ховатися в дім: до болю відігрівати руки біля печі, Великдень за Великоднем ховати для племінників шоколадні яйця серед перших квітів у саду. Все було неподільним. Сьогодні — це сьогодні, але воно було таким самим і вчора або двадцять років тому, а її сміх — такий самий, яким вона сміється сьогодні, сміялася вчора чи двадцять років тому, здається, час — весь належить їй, як і дім, у якому вона заходить то в одну кімнату, то в іншу. А цей знаєш? Поки вона сміялася, її біляве волосся підступно посивіло. Сьогодні чи вчора, чи двадцять років тому вона сидить із друзями навколо великого казана, в якому плавають варені раки, вона вправною рукою наловила їх перед заходом сонця, а тоді варила, поки вони не почервоніли. Їсти раків — зовсім не проста справа. Спочатку треба відкрутити йому голову і висмоктати сік, тоді — відірвати клешні і витягнути тоненькою паличкою з них м'ясо. Та найбільше смакує м'ясо ракової шийки, її ще називають раковим серцем. Перш ніж його з'їсти, треба вийняти нутрощі рака і відкласти вбік.

Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все, каже вона, висмоктуючи сік із клешні в котрийсь із літніх вечорів котрогось з останніх двадцяти років, один із приятелів, кінорежисер, саме розповідав, як важко гримерам накласти семітський грим арійським акторам, які грають ролі настирливого єврейського спекулянта Іпльмайєра та його помічника. Принаймні на пробних зйомках вони здавалися зовсім справжніми, каже режисер, зітхаючи, а її чоловік йому на це: Не втрачайте надію, — а вона додає: Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все. Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все, каже вона якогось іншого літнього вечора в якийсь інший з двадцяти років і переламує панцир рака, тоді її чоловік саме розповідає друзям, що має поїхати на Захід, щоб купити за власні гроші гайки для молодої республіки, адже від нього вимагають жорсткого дотримання термінів будівництва — будівлю конче завершити до третьої річниці. В усій східній зоні немає гайок, неймовірно просто, каже він, а вона на це: Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все. Котрогось із літніх вечорів у котрийсь із двадцяти років її чоловік розповідає комусь із гостей, як росіяни перетворили сад наприкінці війни на кавалерійський манеж, як усе тут витоптали коні, як навіть його садівник, побачивши це, розплакався, він розповідає усе це, а його дружина мовчить, вона саме витирає руки серветкою, і приятель, який може судити тільки про те, що йому розповіли, висловлює свою думку, кажучи: Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все, і, кажучи це, він виловлює з казана ще одного рака. Якби не було тієї ночі у влаштованій спеціально для неї шафі, крізь яку можна пройти, вона все ще, мабуть, вважала б, що тоді, коли вона підписувала купчу, її чоловік купив для неї шматочок вічності і що ця вічність не має жодної пробоїни.

Вона й сьогодні, коли хтось говорить про війну, думає насамперед про війну, яку її тіло розпочало проти неї в той самий час, коли на Німеччину впали перші бомби. Попри те, що харчів ставало все менше, її тіло, всупереч здоровому глузду, раптом розповніло, і це тоді, коли інші, ті, що раніше були товстими, як от її сестри, спочатку через хвилювання, а згодом через голод спершу схудли, тоді стали тонкими і врешті худющими. Шоста армія капітулювала під Сталінградом, а її вже з самого ранку заливала гаряча хвиля, піт проступав на її верхній губі, утворюючи з дрібних крапельок вуса, їй було жахливо незручно пітніти, а ще більш незручно було витирати піт, росіяни наближалися до Польщі, а її по кілька разів на день охоплювали приступи млості, так що вона змушена була хапатися, щоб не впасти, за край столу, за клямки на дверях, і врешті, коли союзники висадилися в Нормандії, в її тіло навіть повернувся плач, плач захопив її тіло і не погоджувався піти геть, немов давно забутий кредитор, що вирішив повернути борг, про який вона і не знала. Тепер вона, яка колись мала вигляд підлітка, щоранку ставала перед дзеркалом, пітніла, трималася за рукомийник, щоби не впасти, втирала сльози й уникала дивитися на своє молочно-біле кругле обличчя, до якого не мала жодного стосунку, натомість іще ріднішими видавалися їй кольорові шибки на вікнах праворуч і ліворуч від дзеркала, що ними колись її чоловік засклив вікна просто тому, що їй так хотілося.

У той час їй було так погано, що вона навіть змушена була попросити одну з племінниць приходити до неї допомагати на господарстві, поки чоловік зачиняв бюро в Берліні, пакував проекти і шукав надійного від вогню сховку для своїх паперів. Як добре, що телефон стояв у ніші так близько біля ліжка, адже тепер вона переважно лежала і вдень. Поки вона тримала біля вуха слухавку, в якій чоловік розповідав, кого засипало, чий дім зруйновано і як тісно внизу в бомбосховищі, вона роздивлялася кольорове пір'ячко пташки, викуваної на решітці балкона, а за пташкою — безлисте гілля дерев, а крізь гілки дерев — мерехтливе Бранденбурзьке море. І тільки після битви за Зеєловські висоти вона вислала небогу до родини на Захід, щоб порятувати її від зустрічі зі слов'янською ордою, сама ж, узявши останні припаси харчів і трохи води, влаштувалася в потаємній шафі, захованій за подвійними дверима. А тоді з'явився цей росіянин.

Вона не хоче згадувати те слово, яким він її називав, немислиме слово, яким він назавжди пробив пробоїну в її вічності. Її тіло, що на той час було уже неплідним, з усіх сил рвонуло до себе його, котрий знав слово, що позбавило її влади і притлумило сміх, який так довго стояв йому на перепоні, тієї ночі в потаємній шафі, вбудованій спеціально для неї її чоловіком, коли вона, тоді ще принцеса цирку, так собі забажала, вона врешті перейшла на бік ворога. Тільки після падіння столиці Райху її чоловікові вдалося добратися до неї, він застав розриту витоптану землю і садівника, що плакав, дивлячись на спустошення. Його дружина поділила з ним половину хлібини, що залишив їй росіянин.

А цей знаєш? Музикант — на гастролях. Його дружина от-от має народити дитину, вони домовилися, що вона передасть йому звістку, коли дитина нарешті народиться. Словом-паролем буде: груша. І от музикант сидить на сцені і грає. А його колега нахиляється до нього збоку і шепоче: груша, груша, груша-дюшес, одна з хвостиком, інша — без! Бувають такі історії, з них неможливо не сміятися. Цей анекдот завжди мав успіх, усі завжди сміються, завжди сміється архітектор, сміється його дружина, яка цей анекдот розповідає, сміються гості. Музикант, гастролі, груша-дюшес, з хвостиком і без. Років п'ятнадцять тому актор Лідтке, одружений з оперною дівою, вони жили в кінці піщаної доріжки, оздоблював анекдот, показуючи руками пишний бюст і наспівуючи мотив з «Веселої вдови»: Лімони... мільйони! Музикант, гастролі, груша-дюшес, з хвостиком і без, це і в час війни було доречно, коли імпортер кави і чаю, що мешкав у сусідстві, розповідав, що донька різника на днях народила двійню, хоча її чоловік у відпустку зі східного фронту не приїжджав уже понад рік. Музикант, гастролі, груша-дюшес, з хвостиком і без, дружина архітектора каже сьогодні до директора автошинного комбінату, приятеля її чоловіка, перечекавши, поки вщухне сміх: Ні, скажу я вам, те, що Гітлер вимагав від нас, жінок, народжувати для держави дітей, це вже було занадто — ми ж не машини якісь. А її чоловік на те: Таким чином моя дружина чинила практичний опір системі. Сміється директор комбінату, сміється архітектор, і його дружина також сміється.

При цьому ось уже років шість крізь отвір, що в її вічність пробив цей росіянин, нестримно витікає час. І тільки тому, що час — важкий, настає щось, що можна окреслити історичним пригальмовуванням, тільки тому, що час такий важкий, що навіть для втечі потрібно мати час, тільки тому дружина архітектора і через шість років після війни все ще сидить на терасі, перед казаном, наповненим червоними вареними раками, подає приятелям до столу найвлучніші кінцівки анекдотів, сама сміється найдзвінкіше і дивиться на озеро, що тим часом стало власністю народу. Час спливає, поки дружина архітектора під руку з чоловіком відпроваджує друзів до воріт і махає у темряву на прощання, час спливає, поки подружжя повертається назад у дім, збирає наповнені раковими панцирами тарілки і виносить їх на кухню, час спливає, поки вона каже йому, що втомилася, а він відповідає, що викурить надворі ще одну цигарку, час спливає, поки вона підіймається сходами, скидає у своїй кімнаті одяг, накидає на себе шовковий халат і йде до ванни, кольорові шибки у вікнах праворуч і ліворуч від дзеркала вночі ще темніші, ніж звичайне скло, час спливає, поки жінка сідає на край ліжка, втирає в литки камфору, а груди натирає маззю з м'ятою, час спливає, коли вона гукає «на добраніч» крізь напівпрочинені двері балкона чоловікові, що курить унизу на терасі останню цигарку, час спливає й спливає, поки вона вішає кремовий шовковий халат на місце у вбудованій шафі, спливає й спливає, поки вона лягає і засинає. Спливає. Уже нема. Невдовзі вона житиме у двокімнатному помешканні в Західному Берліні, а тоді в старечому домі неподалік від вокзалу Бангоф Цоо. Від дня втечі на Захід і до кінця життя вона завжди матиме в торбинці при собі все, що необхідно у важкі часи мати, різні скріпки, ґумочки, поштові марки, папірці й ручки. А у заповіті передасть ділянку над озером і дім, який назавжди збереже запах камфори і м'яти і який, з юридичної точки зору, все ще є її власністю, навіть якщо стоїть у країні, в яку вона не може повернутися через небезпеку арешту, своїм небогам та дружинам своїх небожів. У всякому разі — нікому з чоловіків.