Прокляття дому

Червоноармієць

Уночі доставили ще дванадцятьох коней. Зараз їх у саду стоїть понад дві сотні, пирхають і б'ють копитами. Молодий червоноармієць іде між конями, немов по стайні, замість даху в якій безмісячне небо. Запах тварин краще зачиняє сад від ночі, ніж це зробили б стіни чи ворота. Дерева — чорні, кущі — чорні, трава, розрита копитами, — чорна. Чорні крупи тварин, вони настільки добре знайомі хлопцеві, що він і з заплющеними очима міг би переходити від одного коня до іншого, щоб так добратися до будинку. Хлопець віддав іншим наказ ще раз прочесати навколишню місцевість, чи не залишилося десь захованих тварин. Будинок смердить калом і сечею його людей. Що багатший дім, у якому вони розквартировуються, то більше вони серуть, немов тільки в такий спосіб можна вирівняти знову те, що перекособочилося. Під'юджуючи один одного, його люди накладали купи на блискучу кам'яну долівку, сцяли на розмальовані двері, ригали за піч. Тому в цьому домі він поселився нагорі, в невеликій кімнаті з балконом. Сам він мочиться з балкона вниз і випорожнюється в сад, тільки тому, що не любить робити ці справи при інших. Злість солдатів страшенно посилилася останнім часом, відколи вони зайшли глибоко на німецьку територію — тепер вони ведуть війну вмістом власних нутрощів. Зі зростанням кількості німецьких будинків, у які вони заходили, перед ними щораз болючіше поставало питання, чому, ну чому німці не могли залишатися там, де їм нічого, ну справді нічого не бракувало для бажання нікуди звідси не йти.

Молодий червоноармієць багато у чому з того, що поробляють старші солдати, участі не бере, він тільки у бою завжди на місці. Саме тому він, хоч його шкіра ще вкрита майже дитинним пушком, уже в чині майора. Йому було п'ятнадцять, коли він пішов на війну добровольцем, після того як німці вбили його маму, тата і сестер. Першою, коли він повернувся додому з пасовища, він знайшов маленьку сестричку, їй було всього чотири рочки. Вона лежала в воді криниці, обличчям до неба. Минулої ночі він ще чув у ліжку поруч із собою її сонне посопування. З того часу він завжди був на передовій, і в якийсь момент проганяння перетворилося на загарбання, а захист батьківщини на лютування на чужині, куди він точно ніколи б зроду не потрапив. Його несла вперед якась сила, яка, немов вирваний пирій, що високо й далеко летить у повітрі, збоку від нього самого, збоку від його ще дитячого тіла, це вона спричиняла те, що він просувався все далі вперед і боровся, і брав собі, щоби все далі відсувати німців на карті, відсувати їх з їхньої країни, гнати їх через Швейцарію або Францію, або Австрію чи Італію, гнати їх усе далі вниз і вниз аж до Середземного моря або до Атлантичного океану, а потім піти за ними на глибину, все нижче й нижче, аж поки рух, і ворога, і його, не втихомирить врешті та сама тиша. Напевно, його сестричка вибігла з дому, і там надворі її схопили німці. Тата, маму і старшу сестру спалили в будинку. Долоні, груди і очі його мами спалили в будинку.

Навколо ліжка, в якому він тепер спить, стіна на метр обтягнена рожевим шовком. Під шовком ховаються великі ніші в стіні, які відкриваються ребристим ключиком, за обшивкою була постіль, на ній він уже кілька днів спить. Постіль пахне м'ятою і камфорою, м'ятою і камфорою пахне халат, який він знайшов в одній із вбудованих шаф навпроти ліжка. Ця шафа, яку з обох боків прикрашають дерев'яні колони, подібна на двері в стіні, вона відчиняється латунною клямкою, на внутрішньому боці дверей шафи висить дзеркало в людський зріст. Коли червоноармієць вселився в кімнату, він відчинив ці двері, щоб подивитися, що там за ними, побачив халат і, не знати навіщо, взяв його в руки і втягнув ніздрями запах, м'ята і камфора, а дзеркало тим часом мовчки відбивало його відображення, від по-російськи коротко стриженого волосся аж до стоптаних підошов чобіт, у яких він пройшов від батьківщини аж сюди, все це було в німецькому дзеркалі, тоді хлопець зачинив двері. Відтоді коли він буває один у кімнаті, він підходить до вбудованої шафи, відчиняє її, не знати навіщо, занурює на якусь мить обличчя у кремову тканину, не звертаючи уваги на своє відображення в дзеркалі, потім зачиняє двері і лягає. Він і цієї ночі бере в руки гладеньку, блискучу тканину, підносить до обличчя, розтирає між пальцями, потирає одну внутрішню неблискучу поверхню об іншу, глибоко втягає ніздрями запах м'яти і камфори, а тоді зачиняє шафу і лягає в ліжко, а навколо обтягнені рожевим шовком стіни, балконні двері відчинені у темряву, а внизу в саду тихо пирхають коні, сопуть і б'ють копитами у величезній глухій стайні, стіни якої сягають зірок.

Аж раптом цієї ночі до нього долинає звук, ніби шарудять куниці, що звили собі на горищі гніздо, він учора одну застрелив, її шкурка звисає тепер з балконної решітки, за стіною, в яку вбудовано шафу, знову чується шарудіння. Червоноармієць рвучко підіймається, навіть не встигнувши подумати, що в стіні, якщо все зроблено справді так, як має бути зроблено, немає місця для куниці. Він відчиняє двері, і за стіною, на якій висить халат, відразу ж усе тихне. Він відступає крок назад і оглядає вбудовану шафу зверху донизу, оглядає дерев'яні колони по боках шафи, тільки тепер він помічає, що вони не досягають до самої підлоги, між підлогою і колонами — кількаміліметрова щілина, і коли він опускається на землю і зазирає туди, то бачить заокруглення майже повністю схованих у колонах коліщаток. Тільки тепер він бачить, що перед вбудованою шафою на м'якій корковій підлозі видніється слід півкола, це при тому, що двері з дзеркалом завжди відчинялися зовсім легко. У ті уламки секунди, за яку всі ці думки проносяться у нього в голові, з'являється думка і розуміння, що з протилежного боку шафи хтось дихає, хтось, хто вже знає всі його думки, чекаючи тільки, поки закінчиться ця довга-предовга секунда.

Він хапає пістолет, тихо зачиняє дзеркальні двері і рвучко шарпає за металеву ручку, не повертаючи її, як завжди. Одна з дерев'яних колон, чого і слід було сподіватися, відокремлюється від обшивки стіни, і плоска шафа з тихим скрипом подається від сильного ривка, немов хлопець відкрив товсту сторінку дерев'яної книжки. Хлопець зазирає у заховану досі глибоку шафу, бачить жакети, сукні, пальта, сорочки і блузки, що тісно висять у шафі, на верхній полиці лежать светри, шалі та капелюшки, ряд одягу і верхні полиці ведуть у темряву. Саме звідти чутно шарудіння, тільки молоденькому червоноармійцеві нічого не видно. Він чує лише різкий запах сечі й калу і бачить унизу під одягом горщик, наповнений нечистотами. Одні всираються від страху, інші — бо не можуть покинути свого сховку, а ще треті — з люті, думає він, а все разом це зветься війною. Може, ці німці забагато позаховували усього, думає він тепер, наштовхнувшись на таємну шафу з одягом, вони навіть постіль у стіну заховали, а батареї з опаленням — за дерев'яну решітку. І зовсім не розраховували на те, що війна з розмаху накотиться на них назад, заховали все тільки від своїх власних очей. А тепер нарешті все це виволікається назовні: одяг, прикраси, велосипеди, худоба, коні й жінки. Тепер усе це бачать інші, на усе це мусять дивитися і вони самі. Усе виволікують на світло, всі цим користуються, хто живий — уже не миється, а кого засипало — той розкладається і також смердить.

З націленим у темряву пістолетом червоноармієць протискається між одягом углиб, поки не наштовхується на тіло, що мовчки чинить опір, коли він намагається схопити його. Перед війною червоноармієць був іще дитиною, а під час війни його якось не цікавили питання використання жінок, проте тут, коли він знову ховає пістолет у кобуру, щоб мати змогу схопити те, що звивається перед ним, обома руками, він настільки зайнятий хапанням і триманням, а через хапання і тримання підступає так близько, що, поки до нього доходить, що саме він робить, він дотикається в темряві до теплих жіночих грудей, жінка все ще тріпоче і, опираючись, притягає його до себе, тоді він відчуває на своєму обличчі її волосся, і врешті, коли він заштовхує її в найдальший куток, а вона кусає його в плече, а він заломлює їй руки за спину, до нього долинає запах камфори і м'яти, запах хвороб, з якими лежать у ліжку, запах зрілості й мирного життя.

Хтось у темряві заспокоюється, і він береться повільно цілувати губи, яких йому не видно, а він же ще нікого не цілував у губи, він цілує ці, найімовірніше, німецькі губи, вони повні і, можливо, трохи прив'ялі, проте він цього зараз не бачить, адже він нікого ще не цілував у губи, тоді він відпускає її руки і починає пестити тіло жінки, вона більше не пручається, проте він чує її плач, він гладить її по голові, немов потішає, а тоді не знає, що робити далі, хоча стільки разів бачив уже, що робили у схожих ситуаціях його люди. Мама, каже він, не знаючи, що саме він каже, адже тут так темно, що не видно навіть власних слів, тоді вона відштовхує його від себе, він перечіплюється через щось, падає на неї, вона копає його ногами, він знову намагається втримати її, хапає за коліна, і вона завмирає, тоді повільно підіймає свою сукню догори, він притискається чолом до її лона, під сукнею, здається, нічого немає, він глибоко вдихає запах життя, який струменіє з кучерявого волосся на лоні. Вона каже слово, два, проте її слів також не видно в темному сховку. Можливо, війна — це лише розмивання лінії фронту, але тепер, коли вона притримує його голову між ногами, можливо, вона робить це тільки тому, що знає, солдат озброєний, і розумніше буде не пручатися, вона береться керувати, можливо, війна в тому й полягає, що завжди хтось зі страху перед іншим береться керувати, а тоді — все в зворотному напрямку, і так далі, і таке інше. І коли тепер молоденький солдат, можливо, тільки боячись цієї жінки, встромляє язика між кучеряве волосся і відчуває на язику смак заліза, а тоді на його обличчя виливається потужний гарячий струмінь, жінка пісяє на його обличчя, це все так само, як тоді, коли його люди обісцяли розмальовані двері в сінях будинку, жінка пісяє на нього, а значить, веде війну, а може, це все ж любов, солдат не знає, війна і любов — вони такі схожі, і тепер, коли керувати потрібно йому, він усе ще стоїть навколішки, по його мокрому обличчю стікають сльози, і його сльози мають ту саму температуру, що й потік, який його заливає, з яким тут, у глибині німецької шафи, змішуються його сльози. Він не береться керувати, він стоїть собі на колінах біля ніг жінки і голосно схлипує, але, можливо, саме його слабкість роззброює жінку значно дієвіше, ніж це зробила б сила. Тому що вона підіймає його догори, витирає його обличчя одягом, між яким вони стоять, і тихо щось починає йому говорити. Ще трохи, і вона, гляди, дасть йому легкого ляпаса по задку, випре його з шафи, як мама, прощаючись зі своїм синочком перед школою. Там, де був його дім, такого не було. Видається, що дитинство закінчилося разом з батьківщиною. Там, де була його батьківщина, дівчата йшли до школи з заплетеними косами або з калачиками над вухами, зав'язаними великими рожевими бантами, а на шиї в них була трикутна косинка. І коли вони йшли, то тримали голову так високо, як він ще ніколи не бачив тут, у німецьких жінок, так, немов у них забрали все-все, що могло пригнути їх додолу. Літніми вечорами вони ходили гуляти, отак-от задерши голову, аж у поля, трималися по двоє, по троє попід руки, розмовляли і сміялися, коли бачили хлопців, спертих до стовбура липи, вони сміялися і йшли собі далі, а ластівки літали, хлопці ж сиділи чи стояли навколо липи, і часом, дуже рідко, їм вдавалося заговорити до дівчат, коли ті поверталися цією дорогою назад, і тільки одного разу одна дівчина прийняла пропозицію хлопців і сіла на лавочку під липою, всі хлопці відразу ж піднялися, такі ще неотесані і безвусі, вони штурхалися і штовхалися, а дівчина посиділа хвилин п'ять і пожартувала, розмовляючи з ними. Він ніколи не бачив у себе на батьківщині жінок, які б стояли на вулиці чи у вікнах будинків і пропонували себе, як тут, у Німеччині, він ніколи не бачив там у себе непристойних картинок чи газет. Десь у другому чи третьому попередньому місті, в якомусь фотоательє з розбитою вітриною і розбомбленими стінами він вихопив поглядом, поки його люди грабували той заклад, вим'яту фотографію на долівці, на фотографії одна гола жінка погрожувала іншій голій жінці канчуком. Ця фотографія була така ж далека від мозаїчних панно, що прикрашали міську раду в найближчому до них містечку його батьківщини, як далекими були одна від одної Німеччина і Росія. На мозаїках були жінки зі снопами, молоді студентки тримали пробірки з хімічними реактивами, і матері тримали на боці своїх дітей. Вдома, щоб закохатися, вистачало побачити, як дівчина розплітає косу перед купанням у річці, побачити, як розсипається по плечах її волосся, а жінки з канчуком асоціювалися йому тільки зі зруйнованим ущент і розграбованим фотоательє, вони немов стояли на кількох верствах розтоптаних, порваних і замацаних речей і шмагали себе канчуками, щоби з залишками дикої радості спалити все в високому стовпі вогню. Його люди забрали собі такі фотографії і носили їх тепер у гімнастерках, поруч із фотографіями дружин і дітей. У школі його вчили, що в Радянському Союзі засіялося зерно щасливого майбутнього людства. Але зараз, коли вони просувалися Німеччиною, яка була війною, радянських чоловіків наздоганяло брудне минуле, якого вони досі не відали, і тягнуло їх за собою в незвідане. Та все одно, якщо врахувати, що Польщу на початку війни фактично було скасовано, існував кордон, на якому Росія з Німеччиною зіштовхнулися.

Посеред тиші жінка знову хапає його, хапає посеред його думок, не будь такий замріяний, казала йому завжди мама, хапає крізь штани його прутня і притискає хлопця вниз, тепер їй додалося сили, вона сильніша за нього, тепер вона кидається на нього зверху, тут немає куди укритися, вона укриє його, ця кобилиця, вона вправно розстібає його штани і настромлюється на нього, гарцює на ньому, тримається за його пояс і дусить його, шепочучи прокльони, він уже не обороняється, заганяє свого шпичака в її тіло, якщо цього їй так хочеться, вона тримає долонею його рот і плює йому на обличчя, треться до нього, він вганяється в неї, вона розриває на собі одяг, ляскає грудьми його по обличчю, він чує свій стогін, чує своє «не треба» російською, а вона йому: треба, він уже цю кобилицю вграє по сьомий день, перемога треться об поразку, а поразка — об перемогу, і піт, і рідини між народами, і випорскувати, випорскувати сік, поки все життя не випорснеться, останній крик — однаковий на всіх мовах. От нарешті смерть подолано, подолано молодість і старість, усе, що було і що неминуче буде, про все це можна забути, зараз узагалі нічого не існує, нічого, взагалі нічого, тільки втомлене хекання, рот у рот, рештка чогось, такого ж безформного, як і літній одяг в головах червоноармійця і цієї жінки, якої в темряві не розгледіти. Минулого літа, коли вона, чи, можливо, хтось інший носив цей одяг, тут ще був мир.

Він, по суті, всього лиш відчинив шафу.

А зараз він знову зачиняє шафу.

Надворі метушаться його люди, якраз повернулися з вилазки в околицю. Він чує їхні крики біля коней у саду, крики і розмови ввалюються в дім, голоси кличуть його, він відгукується: Іду. Спускається вниз, бачить, як його люди потягаються на лаві, бачить на довгому столі оселедці на проолієному папері, бачить хліб, ще хтось ставить поруч пляшку горілки. Коней уже немає, кажуть вони, зате в лісі ми натрапили на кілька німецьких уніформ, лежали під листям, недбало прикриті. Вони кажуть: за німцями вже й сліду не видно. Хтось саме приміряє німецьке пальто. Непогано, каже він, саме враз. На долівці валяється радянська шинель, геть порвана. І я хочу, каже хтось іще і береться роздягатися. Я сьогодні спатиму внизу, каже молоденький майор. Страшно тобі, напевно, було самому, каже хтось зі старших, сміється і веде далі: Киньте йому подушку з лавки, ще двоє знімають подушку з маленьких латунних гачків, на яких вона висить, і присвистують, коли бачать шкіряний зворотний бік. Та це ж мої нові чоботи, каже один з них і виймає ножа. Почекай, каже молоденький майор, чоботи мені будуть. Він відсуває стіл, кидає тому, що надягнув німецьке пальто, подушку, забирає в іншого з рук ніж, той тільки й каже: ну так, маленьких завжди ображають, скалиться при цьому, адже він значно вищий і сильніший за майора, кожному це видно, і тому інші також вискалюються, коли майор упирається коліном об лавку, щоб зручніше було різати. Він знімає ще дві подушки і кидає в купу, вирізає шкіру квадрат за квадратом, дванадцять разів потужно черкає ножем, він ріже рішуче, але й без жадібності, немов ідеться про операцію, необхідну для порятунку пораненого. Ті двоє беруться сперечатися за останнє німецьке пальто. Ще інший відригує. Один вкладається на лавку біля печі до сну і каже: ну просто як удома. Надворі розвиднілося, але через кольорові шибки у вікнах світанок у цьому домі видається зеленим. Дві години поспати, тоді підготувати коней, а в обід — вирушаємо далі, каже майор. Він акуратно складає шкіряні квадрати, скручує їх і підкладає шкіряний валок собі під голову.

Вранці, коли інші вже виводять коней із саду на піщану дорогу, він бере половину буханки і ще раз підіймається у кімнату нагорі. Там знімає хутро куниці з балконної решітки, перекидає шкурку через плече, підходить до шафи, береться за одну з псевдоколон і відсуває шафу. Не зазираючи всередину, кидає хліб у темряву, знову зачиняє шафу і виходить із кімнати. З хутерком, яке звисає в нього з плеча, і скрученою в рулон шкірою в кишені шинелі він схожий на мисливця. Удома, в його селі, був такий один, так от він настільки призвичаївся до життя в лісі, що приходив до людей, тільки щоб продати чи виміняти здобич на зброю і набої. Серед звірів, що раніше чи пізніше ставали його мисливською здобиччю, йому було затишніше, ніж серед людей.

Часом він довго не з'являвся в селі, а тоді знову приходив, так що ніхто ніколи не знав, живий він ще чи ні. А зараз села вже немає, а той мисливець, хтозна, може, й далі бродить лісами. Або він давно ліг собі серед звірів і припинив жити, ставши врешті власною здобиччю.