Прокляття дому

Архітектор

Як гірко, що йому доводиться зараз усе закопувати. Майсенську порцеляну, колекцію олив'яних дзбанків та столове срібло. Наче війна розпочалася. Він і сам не знає, чи то він щось заховує, чи просто відкладає до свого повернення. Як не знає і того, чи не є і те, й інше практично тим самим. Він зараз узагалі знає набагато менше, ніж колись. Його дружина вже якось запаковувала перед самим приходом росіян власне цей посуд, ці олив'яні дзбанки і це столове срібло до ящиків, тільки тоді вона випливла з ящиками на середину озера й опустила все під воду, на мілину, про яку добре знала, бо багато плавала в озері. То було місце посеред озера, таке мілке, що влітку, запливаючи далеко-далеко, можна було зненацька заплутатися ногами в водоростях, а тоді вдати сміючись, ніби тонеш. Росіяни, шукаючи за схованими речами, додумалися тільки розколупати довгими тичками газон та порозривати клумби. І поки вони тицяли в землю, озеро неспішно змивало бруд зі скарбів, що лежали в надійному сховку. Нові мешканці дому матимуть, мабуть, більше часу для плавання.

Йому ще пощастило, що зима цього року така тепла, і він без проблем може ввігнати лопату в землю. Олив'яні дзбанки він закопує між корінням крислатого дуба, майсенську порцеляну — під ялиновими заростями, а столове срібло — на трояндовій клумбі, тут-таки біля дому. Спочивайте в мирі. За дві години він уже сидітиме з чорними від землі обідками під нігтями в електричці до Західного Берліна. Архітектор засипає вириті ями і питається себе, чи виростуть з олив'яних дзбанків нові олив'яні дзбанки, з тарілок і чашок — тарілки і чашки, а з виделок, ножів і ложок — виделки, ножі і ложки, уявляє собі, як вони похитуються серед троянд. Він розмірковує, чи не закопати йому врешті й лопату, а тоді закидати цю останню яму голими руками. Він справді вже не знає нічого з того, що знав колись: що можна вважати скарбом, а що — ні. Чи справді ощасливить його, якщо він повернеться, якщо повернеться, знайдена майсенська порцеляна, а може, більше ощасливить оця лопата за дві марки п'ятдесят, держак якої руки садівника натерли до блиску за останні двадцять років. Щоправда, такий дерев'яний держак так чи так знищать хробаки. Тож, подумавши, він не закопує лопату, відносить її, як звикло, назад до дровітні з садовим реманентом унизу над водою, там лопата вже двадцять років має своє місце між граблями, вилами, сапками і шуфлями. Він зачиняє дровітню, на ключі зблискує блешня, що її він раніше використовував на риболовлі, тоді знову підіймається пласкими кам'яними східцями догори, вішає ключ на дошку для ключів у передпокої, миє в ванні руки, за дві години він сидітиме з усе ще чорними від землі обідками під нігтями в електричці до Західного Берліна, востаннє виймає зі стіни корбу, щоб опустити віконниці, і зачиняє їх ізсередини за допомогою прихованого механізму, що його він вигадав іще в молодості, щоб посмішити дружину.

Він ще раз підіймається сходами нагору, друга, сьома і передостання сходинки риплять, минає кімнату дружини, звідти, як звикло, долинає запах м'яти і камфори, до його майстерні потрібно заходити через темну гардеробну кімнату-шафу, там він вмонтував невелике віконечко, напівкругле, затінене солом'яним дахом, ніби око — повіками, він зовсім недавно зауважив за цим віконцем куницю. Куниця зазирала в вічко до будинку, а він дивився в вічко назовні, і тварина, і людина на якусь мить завмерли, а тоді звіря шмигнуло геть. Два ряди по три шибки з матового скла, які він колись замовив для дверей у майстерню, востаннє зустрічають його тихеньким бряжчанням, він відчиняє двері і заходить досередини, зупиняється на хвилю біля кульмана і дивиться вниз на озеро, на столі ще лежать креслення першого спроектованої ним будівлі в центрі Берліна, то було його найважливіше замовлення, замовлення, що стало причиною його нещасть. У покрівлі товчуться куниці. Куниці залишаються.

Він знову спускається вниз, тепер риплять друга, п'ятнадцята і передостання сходинки, перила внизу він власноручно оздобив різьбленим виноградом. Зачиняю. У кишені брязкає ключ, що відчиняє і зачиняє усі двері дому, в тому числі й бджолярню та дровітню. Фірма «Цайс», надійний ключ, незмінна німецька якість аж по сьогоднішній день. Зачиняю. Прохід через велику кімнату, під ногами світлі плити з піщаника, п'ятнадцять на п'ятнадцять, клямка на дверях у передпокій мосяжна, зверху приплюснута, щоб зручно було класти долоню, на боках — виїмки, щоб не зісковзував великий палець, при натисненні клямка, як звикло, видає металеве зітхання, плити з піщаника в передпокої, тридцять на тридцять, на дверях до комірчини пурхають пташки, пурхають ось уже сто років, і квіти квітнуть сто років, звисає додолу виноград, райський город на дванадцятьох квадратних квадрах, тоді він зняв двері з завіс старої садиби, двері такі гарні, що зовсім забуваєш про щітки, віники, відра, ганчірки і скобила, заховані за ними. Спрямувати погляд, так він завжди вважав, спрямувати погляд. У кухні крапає вода з крана, треба закрутити. Визирнути через вітражні шибки на піщану доріжку і на дерева. Кольорове скло забарвлює в зелене навіть безлисті дерева, спрямувати погляд, перший день нового року, садівник ще спить, на доріжках нікого не видно. З новим роком. За дві години він сидітиме в електричці до Західного Берліна.

Позачиняти. Позачиняти, а ключ залишити в замку. Щоб вони його не виламували. Не вибивали двері, тільки щоб не гнули чи не розрізали ґрати, що захищають скло у вхідних дверях. Металеві прути помальовані червоною і чорною фарбою, так само були помальовані решітки в райх-школі мореплавства, яку він проектував, її висадили в повітря відразу після закінчення війни, ніхто не знає, навіщо. Позачиняти.

Досі до його професії належали три виміри: висота, ширина і глибина, він хотів будувати високо, широко й глибоко, проте зараз його наздогнав четвертий вимір — час, і тепер час проганяє його з рідних стін. Ми не беремо під арешт на вихідні, — сказав йому чоловік в уніформі та відпустив його на цей час, значить, вбивати його ніхто не збирається, йому просто треба поїхати звідси, покинути все, чкурнути подалі, забратися під три чорти: за дві години він сидітиме в електричці, що довезе його до Західного Берліна. Покарання як мінімум п'ять років, сказав чоловік в уніформі, за оту нещасну тонну гайок, що їх він купив за свої гроші на Заході задля будівництва на сході, тонна мосяжних гайок для найважливішої будови його життя: на Фрідріхштрасе у Берліні-Митте. Будівлі на замовлення держави, що тепер проганяє його геть. Зараз він знає набагато менше, ніж знав колись.

Його професія — проектувати батьківщину. Поставити навколо повітряного простору чотири стіни, вирвати кам'яними кігтями повітряний простір з усього, що росте і бринить, зафіксувати його. Батьківщина. Дім як третя шкіра, після дому з плоті та одягу. Рідна сторона. Доладно скроїти дім відповідно до потреб його власника. Їжа, куховарство, сон, вмивання, туалет, діти, гості, машина, сад. Все з переліченого — а може, й без одного-двох пунктів — обчислити в дереві, камені, склі, соломі та металі. Дати життю напрям, ногам — опору, очам — погляд, тиші — двері. А тут був його дім. Це ж для того, щоб посидіти тут із дружиною, він запроектував обидва стільці зі шкіряними сидіннями, це ж для того, щоб могти споглядати з дружиною захід сонця, він спорудив тут терасу з краєвидом на озеро, його з дружиною спільну радість приймати гостей видно було у великій кімнаті — там стояв довгий стіл, це ж для того, щоб вони не мерзли взимку, він замовив кахляну піч із Голландії, це для його та її втоми після катання на ковзанах — лавочка перед піччю, врешті-решт його креслення за кульманом, його майстерня. А тепер він мусив радіти, що просто зумів винести звідси ноги, скинув з себе третю шкіру і поспішає досягти рятівного Заходу, світячи нутрощами.

Коли ти перебуваєш на лінії ворога, завжди продумуй до дрібниць шляхи відступу. Це ще під час першої війни легше було сказати, ніж зробити. Вони ще скидали бомби на Париж, як у цепелін влучили, і він повільно почав втрачати висоту, поки врешті не опустився на дах стайні в якомусь бельгійському селі і не прикрив власної гондоли велетенською знесиленою оболонкою. Коли вони з товаришами виборсалися з-під тканини, то побачили на подвір'ї кілька курей, що порпалися в піску, на осонні спав кіт, і щойно тоді, коли селяни не розпочали по них стріляти, а принесли драбину, вони збагнули, що німці вже зайняли село. Атож, зовсім випадково їх не розстріляли, а дозволили спуститися бельгійською драбиною назад у життя. З цепеліна світ видавався кресленням, проте звисока неможливо було побачити лінію фронту. Село, якому вони завдячували своїм життям, для них називалося «німецька позиція», а для бельгійських селян воно називалося «рідною стороною», і не виключено, що лінія фронту проходила точнісінько між вусами сонного кота. Тоді він раз і назавжди зрозумів, що такого до міліметра вивіреного порятунку не буде вже ніколи. Він обходить дім з лівого боку, минає рододендрон, наступаючи на решітку, якою він захистив під час другої війни всі вікна в підвалі. «Протиповітряна оборона Mannesmann» можна прочитати на решітці, напис видно і зараз, у мирний час. У другу війну він уже був застарий для боїв, проте по-своєму розширив власну позицію. Завжди нападай з сонцем за спиною — так звучало перше правило повітряного бою.

Уранці промені сонця ковзнули по сосні перед домом, це означало, що погода весь день буде гарною, в такий час тераса ще лежала в затінку будинку, а масло на столі зі сніданком ще не тануло. Сонце весь день світило на обидві галявини ліворуч і праворуч від доріжки, що вела вниз до води, сестри його дружини та їхні діти лежали чи сиділи на траві, гралися, спали, читали, сонячні плями вкривали доріжку аж донизу, сонце пробивалося крізь листя дуба, крізь ялинову хвою і ліщинові кущі на сходи з вісьмома маршами по вісім сходинок, ламаний піщаник, природний камінь, а внизу біля озера сонце потрапляло крізь віти вільх на вогку, аж чорну землю над озером тільки зрідка, що ближче підходити до гладенької поверхні озера, то гучніше шуміло листя, то більше затінку ставало довкола, майже темно, протиповітряна оборона Mannesmann, однак усе це тільки для того, щоб із першим же кроком на місток в озеро засліпити відпочивальника, котрий рухався до краю мостика між сонцем і водою, і крім нього — нічого, що могло б відкидати тінь. Отут уже сонце накидалося на нього, на нього і на озеро, а озеро відбивало світло сонця, і той, хто всідався чи лягав на краю мостика, міг спостерігати за цією грою, можливо, виймав з долоні скалку, яку загнав необачно, сідаючи або лягаючи, вдихав запах смоляної фарби, що нею був просякнутий дерев'яний місток, слухав хлюпання човна під тентом, тихеньке дзеленчання ланцюга, яким було припнуто човна, дивився на непорушних рибин у прозорій воді, на раків, що повзли по дні, відчував ступнями, ногами, животом тепло дощок, вдихав запах власної шкіри, лежав собі там чи сидів і мружив від яскравого сонця очі. І навіть із заплющеними налитими кров'ю повіками бачив мерехтіння сонячної кулі.

Якби цей клаптик землі, дім і озеро не були його батьківщиною, ніщо би не тримало його у східній зоні. І ось батьківщина перетворилася на пастку. Наприкінці війни він п'ять ночей безпробудно пив з росіянами в Берліні, щоб зупинити вивіз обладнання з його берлінських столярних майстерень, йому вдалося порятувати своє архітектурне бюро і фірму від першої хвилі націоналізації, з соціалістичним привітом, а грамота від Шпера навіть забезпечила йому врешті-решт за червоної влади замовлення на Фрідріхштрасе, проте зараз, через шість років після завершення війни, комуністи таки добралися до його підприємства, тепер вони про це згадали, раптом, посеред мирного часу, протиповітряна оборона Mannesmann, не можна спускати з ворога очей. Як діти, що вхопили в руки звірину, в природі якої нічого не розуміють, так вони тепер відривали іграшці голову і дуже здивувалися б, якби ця штука припинила раптом тріпатися в їхніх руках.

Усе своє життя він працював задля того, щоб перетворювати гроші на щось реальне, купив спочатку одну частину схилу, побудував на купленій ділянці дім, тоді купив решту схилу з доріжкою і купальнею, сюди влилися усі його важко зароблені гроші, це його гроші проростають із дубів, сосен і вільх, колись казали: вкладати гроші, в неспокійні часи вкладати гроші в незмінні цінності, він так навчився, та, на жаль, те, чого він навчився, втратило сенс, і у тому нереальному, як зі страшної казки, хаосі, який росіяни залишили німцям, людину, що мала ділянку землі, а не летючий килим, можна було хіба що пошкодувати.

Той, хто щось будує, припечатує своє життя до землі. Його професія — давати тіло тому, що залишиться. Створювати внутрішній простір. Все глибше врізатися в ті місця, в яких нічого немає. Ззовні кольорові шибки на вікнах великої кімнати, повз які він зараз проходить, видаються ніякими і не дають зазирнути всередину, світло оживає тільки тоді, коли спостерігач сидить з другого боку шибки, тільки тоді, власне кажучи, світло і стає світлом, тоді, коли його беруться використовувати. Дюрер також бачив крізь такі мальовані шибки світло світу, але не просто світу самого по собі, він сидів усередині і творив свій власний світ. Коли Дюрерова дружина хотіла дізнатися, хто там проходжується нюрнберзьким ринком, їй доводилося піднімати невеликий клапан, і аж тоді можна було глянути на площу перед будинком. Що товщими були стіни, що меншими віконця, то менше тепла втрачали мешканці будинку. Польове каміння, солома, глина, все це був місцевий будівельний матеріал. У заглибленні між високим дахом і ринвою — міститься невелика люкарна. Дім мав видаватися таким, немов виріс тут, немов був живим. Він власноручно допомагав мурувати комин. Він завжди міг добре порозумітися зі звичайними робітниками і селянами. Проте не знаходив порозуміння з державою, ліва рука службовців якої не знала, що робить права.

Влітку, перед від'їздом звідси, він завжди йшов плавати. Зараз, у січні, він знову пішов під воду, тільки вже не в озері. З такого жалюгідного жарту навіть його дружина не сміялася б, а вона ж завжди любила посміятися. Він уже не пам'ятає, коли саме плавав тут востаннє. Як не пам'ятав, чи може бути в мові така часова форма, щоб перетворити минуле на майбутнє. Можливо, то було на початку вересня. Адже востаннє не означало тоді «останній раз», тому він і не запам'ятав собі того дня. Останній раз настав позавчора. Так немов час, навіть якщо його дуже міцно затиснути в жмені, може борсатися і тріпатися, і вириватися з рук. Там унизу в купальні точно висить його зелений рушник. Тепер ним, хтозна, витиратиметься хтось інший. Коли він відкупив купальню у євреїв, їхні рушники ще висіли всередині. Його дружині ще й не спало на гадку випрати їх, а він уже пішов плавати і повитирався насухо чужими рушниками. Чужі рушники. Фабриканти сукна, євреї. Рушники фроте. Найвища якість. Мабуть. Коли він подав заяву на прийом у культурну палату Райху, йому відмовили тому, що в графі про арійське походження він дав дві відповіді: «так» і «ні». Завжди наближайся до ворога ззаду. Фроте. Один службовець, який хотів йому допомогти, пояснив пізніше, що раса батьків дідуся й бабусі не має в такій заяві значення, після того йому дозволили подати заяву вдруге, він відповів на запитання про арійське походження однозначним «так», додав до заяви підтвердження про походження — своє і дружини до третього коліна, і його прийняли. Так і Ні. Проміжки між дошками купальні зашпакльовано клоччям. То була дуже провізорична конструкція. І все ж він заплатив цим євреям половину вартості. А то було зовсім немало. За такий короткий час навряд чи знайшовся би інший покупець. Проміжки зашпакльовано клоччям. Мати матері його батька. Так і Ні. Купивши ділянку, він допоміг євреям профінансувати виїзд звідси. Кудись до Африки. Чи до Шанхая. На благо чи ні. Купивши цю ділянку, він профінансував виїзд «Ні» зі своєї анкети. До Африки чи до Шанхая, яка різниця. Зникнути, щезнути, пріч. Так і Ні. Нападати з сонцем за спиною. Нападати на сонце з сонцем за спиною, поки все не згорить, а тоді згасити полум'я Бранденбурзьким морем. Так і Ні. Нехай би африканські пустелі, китайські праліси були достатньо великими, щоб його Ні пропало там з голоду чи спраги, щоб його розтерзали там дикі звірі. Ви за походженням арієць? Так. Але чому ж зараз він змушений забиратися геть? Барон Мюнхгаузен витягнув себе з болота за власного чуба. Але ж болото — то не була його батьківщина. Архітектор знає ще менше, ніж знав колись. Він витерся рушником євреїв і повісив рушник назад на гачок. Білий рушник фроте. Найвища якість. Пізніше він став членом культурної палати Райху. Тоді отримав дозвіл побудувати біля мостика тент для човна. Його рушник фроте, що все ще висить там унизу, зеленого кольору.

Ворота він зачиняє із зовнішнього боку запасним ключем, якого про всяк випадок прихопив до кишені. Система «Цайс». Незмінна німецька якість. Коли він на самому світанку приїхав сюди, клямка на воротах була ще волога від інею. Через невелику хвіртку в паркані архітектор виходить із саду перед домом і опиняється на піщаній дорозі. Якщо з дороги обернутися назад, то можна знову побачити фасад, так немов і не було нікого всередині, можна побачити точнісінько те ж саме, що привітало прибулого. Він кладе ключа до кишені і йде до машини. Садівник іще, мабуть, спить. Згодом, уже вдень, він, можливо, розпиляє стовбур великої блакитної ялини, яка впала позавчора. От тільки він, власник блакитної ялини і землі під її вивернутим корінням, буде на той час уже в Західному Берліні.