Прокляття дому

Друг дитинства

Зрідка він залізає на драбину і поправляє лист станіолю, яким прикрив очеретяний дах купальні минулої осені. Може, він і на своїй подрузі поправляв би так само вночі ковдру, якби вона лежала поруч із ним у ліжку, наче його дружина, як вони тоді домовлялися. З боку озера дах уже почав гнити. У тому, що він робить, не надто багато глузду, хтозна, чи не почне дах під станіолем гнити ще швидше, але він не може просто так віддати дах на поталу вітрам. Прикритий, він принаймні на якийсь короткий час ще протримається і буде схожим на дах.

Якби батько не вислав його тоді з будівництва додому по пиво, то він не потрапив би у відповідне місце, коли в малиннику навпроти їхнього дому вона зі своїм батьком збирала ягоди. Її батько підкликав його жестом і запитав, чи не хочеться і йому малин, а він відповів «Так». З тієї миті, коли вони разом збирали малину, і аж до сьогодні, коли він залізає на драбину, щоб поправити станіоль на даху купальні, його життя точилося своїм ходом. Часом він запитує себе, якби їхні батьки того дня не діяли, немов за домовленістю, щоб здружити їх, чи було б тоді його життя його життям. Хоч, мабуть, і тоді життя заповнилося б усілякими «якби не» і «якщо б», і було б від того не менше його життям. Коли йому було п'ять років, а їй саме виповнилося чотири, чи то батьки, чи то хтось інший раз і назавжди визначив рухи його рук, якими він тепер, у п'ятдесятилітньому віці, стоячи на драбині, натягає зіжмаканий вітром лист станіолю.

А ти не боїшся проповзти гілкою ще далі вперед, а давай погойдаємося, а ти знав, що зернівки очерету можна курити, а давай побудуємо у воді хатинку з камінців, я знайшов гільзу від патрона, і я, а давай гойдатися, якщо покласти на шину дошку, то можна зробити пліт, а свистки можна робити тільки з бузини, бо вона всередині порожня, так садівник сказав, ходімо в зарослий парк Лідтке, там стільки яблук, і вони нічиї, а давай гойдатися, ану я зроблю підставку з долонь, а ти на яку глибину можеш пірнути, мій кораблик має бляшаний штурвал, спальня буде звідси від подушки — до стелі, давай гойдатися, а ти вмієш їхати на ровері без рук, а ти чув, малий Даніель заліз на підвіконня і попісяв на доріжку, чорт, мій штурвал впав у воду, поцілуй мене.

На тому боці, серед коріння старого дуба, якого йому добре видно з драбини, вони тоді закопали шкатулку зі скарбом — алюмінієвими пфенігами з весілля його сестри, а закопуючи шкатулку, знайшли олив'яні дзбанки, які хтось колись заховав у цьому ж місці в землі. Стоячи тепер на драбині, він не дивиться на коріння дуба, та, думає, їхня шкатулка все ще в землі, або ж, якщо за цей час вона зігнила, то принаймні пфеніги все ще там. А ти знаєш, що маленького Даніеля вже немає серед живих? А знаєш, що він був мертвим уже тоді, коли його батько погрожував застрелити маму? Пам'ятаєш, як він ходив з нами пірнати, між щупаками й очеретом, а щупаки були холодні-холодні і торкалися своїми риб'ячими писками наших ніг. Відразу після відкриття кордонів він пірнав у Карибському морі і потонув. Авжеж. Немов відкриття кордонів збільшило його шанси на смерть. Подорожі — то були його «якщо б» і «якби не». Тепер він назавжди залишиться малим. Після тієї ночі, коли батько Даніеля, в якого виявили рак і який повільно помирав, поцілив у матір Даніеля, вона теж почала повільно помирати. Авжеж. Немов смерть у такій сім'ї пожирає навколо себе всіх. Новина стояла протягом трьох днів на перших шпальтах газет: на фотографіях можна було побачити бунгало, з вікна якого малий Даніель пісяв тоді на доріжку. Зараз вікно чорне й порожнє, як і весь дім після стрілянини. Казали, що вони зчинили сварку саме за цей дім. І батько Даніеля вистрілив у Даніелеву матір просто з ліжка. Ішлося про частину спадку для молодшого Даніелевого зведеного брата. Того, що тепер на Заході. Авжеж. Так виходить, що після відкриття кордонів шанси Даніелевих батьків на смерть зросли.

Щоб закріпити на даху лист станіолю, він уперше відтоді, як декілька років тому допомагав пакувати і виносити з будинку речі, знову зайшов минулої осені на земельну ділянку своєї подруги. Він переліз через низенький кам'яний мур і продерся крізь кущі на їхню земельну ділянку, тому що брама, через яку він завжди ходив дитиною, стояла зачинена. На мурованих стовпцях по обидва боки від брами вони з нею просиджували по обіді годинами, висолоплюючи язики до перехожих. Коли зараз він згадує ті вихідні, коли вона винесла з дому всі речі і поїхала звідси геть, або як він поїхав у своїх тринадцять років до Берліна, або, якщо ще далі сягнути пам'яттю, той день у дровітні, коли вони побачили щось таке, чого їм краще було не бачити, коли він усе це згадує, то йому дивно стає, що, незважаючи на будь-які події, за одним днем неодмінно починається наступний, а він і сьогодні все ще не знає, що ж насправді відбувається. Можливо, вічне життя існує вже за життя, от тільки ніхто його не розпізнає, тому що воно здається зовсім не таким, як люди собі уявляють, а уявляють вони собі його по інший бік старого життя, яке вже відбулося як старе. Адже дім усе ще стоїть, а йому невтямки, що це там усе ще стоїть собі. І хто він такий — невтямки. А вона ж хто, десь там у світах.

У нас у саду є агрус і чорна смородина, і яблука, але аґрус і смородина цього року вже закінчилися, сказав він, і її батько дозволив йому показати їй після обіду їхній садок. А в нас тільки троянди, сказала вона, стоячи згодом у його садку і надкушуючи зелене яблуко. З цієї миті розпочалося те, що з віддалі часу він може назвати своїм дитинством, канікули за канікулами воно розпочиналося її приїздом і закінчувалося від'їздом. Того дня, коли його сестра вийшла з дому в весільній сукні, щоб вирушити на шлюб до церкви, і над нею висипали горщичок з пфенігами, що мали принести їй щастя, а після цього він і його подруга вибирали з піску легенькі монетки, алюмінієві гроші, майже невагомі, і, поки весільна процесія все більше віддалялася, а вони водили долонями по світлому піску, вони вперше заговорили про одруження.

Ліщинові горіхи треба розбивати каменюкою, ой, та вони ще білі всередині, давай глянемо, а я можу об'їхати калюжу ліворуч переднім колесом, а праворуч заднім, а давай будемо говорити таємною мовою, цілуватися нехай буде щебетати, так, давай гойдатися, на риболовлі розмовляти не можна, затисни листок бузку між долонями, тоді він найкраще свистітиме, так сказав садівник, а давай гойдатися, ходи сюди, ми поховаємо кротика під оцим деревом, маленькі сердечка заячої капусти можна їсти, ховаємося в ялиновому кущі, давай сюди, ой, хочу щебетати, і я хочу.

Його батьки ішли з дому вдосвіта о шостій, подруга снідала о восьмій, пів на дев'яту йому можна було за нею зайти. Коли він тиснув на клямку брами, ліворуч і праворуч від якої стояли стовпці, клямка в такі прохолодні ранки ще була мокра від роси. Він стукав у зеленаві шибки кухні, щоб кухарка відчинила йому, тоді заходив у дім і зупинявся у великій кімнаті біля довгого столу, за яким снідала його подруга з сім'єю і друзями сім'ї, він стояв, спершись до холодної печі і чекав, поки вона закінчить сніданок. Після того вони бавилися в її садку або в його садку, ходили купатися з її містка або з його містка над озером, ховалися в таємній шафі в її дитячій кімнаті під пальтами і горами одягу або дивилися в нього вдома, де телевізор ніколи не вимикали, фільм, у якому чорно-білі ковбої мчали на конях чорно-білою прерією, а тоді чорно-біло зривалися з коней і помирали.

Якось він прочитав, що ембріони проходять у лоні матері всі стадії еволюції, тобто починають з риб і пуголовків, тоді вкриваються шерстю, тоді якийсь час мають свинячий хребет, поки врешті не народжуються людьми. Можливо, думає він собі зараз, після народження людини починається другий такий прачас, цим разом — то стиснена історія людства, під назвою дитинство, так немов період мисливства і збирання знову має стати спільним для всіх, немов те визначальне, з чого згодом творитимуться різні типи дорослих. Адже з риб і пуголовків у процесі еволюції також утворилися найрізноманітніші істоти, дехто еволюціонував у тварин суходолу, з яких урешті утворилися мавпи або коти, інші залишилися жити в воді і стали згодом дельфінами або китами. Як би там не було, а зі своєю подругою він познайомився в кам'яному віці і ділив з нею життя приблизно до періоду пізнього середньовіччя, а це — не багато, не мало — два з половиною мільйони років.

Можливо, а саме так видається йому з сьогоднішньої перспективи, такий спільно проведений прачас є тривкішим зв'язком, ніж звичайна обіцянка. Адже очі, якими він і вона бачили тоді в дерев'яній клуні щось таке, чого б їм ліпше було не бачити, все ще розташовані в їхніх головах, нехай навіть ці голови перебувають на значній просторовій віддалі одна від одної. А тодішнє розглядання все ще продовжує тривати. У дровітні вони влаштували собі на дерев'яних балках на самому вершечку, в метрі від складених під сам дах полін схованку. Полінами вони поділили собі «кімнати», в кімнатах постелили залишки старого килима, подекуди поначіпляли на дошки шматки тканини і причепили для освітлення ліхтарик — у тому помешканні вони собі навпочіпки господарювали. З драбини йому видно дах дровітні, вкритий за стільки часу купою опалого листя і сухим гілляччям. Приїхала моя двоюрідна сестра, Ніколь, вона завжди купається гола, коли вона гола, вона дозволяє мені себе поцілувати. Рене, небіж директора автошинного комбінату, трохи старший за них, дитина літників, коли він приїжджав, то відразу рачкував до них у повітку, втягнувши голову в плечі сидів у їхній схованці, пропонуючи їм то те, то інше. Приїхала моя двоюрідна сестра, Ніколь, вона завжди купається гола, коли вона гола, вона дозволяє мені себе поцілувати. І хоча їй тільки дванадцять років, як і вам, але вона точно переспить зі мною. У кожному електричному гнізді міститься три кабелі: синій, червоний і жовтий. Синій і червоний потрібні, щоб проходив струм, а без жовтого, хоча він ніде й не під'єднаний, не обійтися, його називають заземленням. Приїхала моя двоюрідна сестра, Ніколь, вона завжди купається гола, коли вона гола, вона дозволяє мені себе поцілувати. І хоча їй тільки дванадцять років, як і вам, але вона точно переспить зі мною. Якщо ви сховаєтеся за дровами, то зможете подивитися, хочете?

На той час вони вже давно знали, як воно буває, коли порізатися і тече кров, вони й самі надрізали собі руки і браталися кров'ю, ще вони знали, як буває, коли під час какання ковбаска виходить з дірки спочатку повільно, а тоді, відірвавшись, швидко падає, вони продемонстрували це одне для одного, спочатку він, тоді вона, під вербою біля води. А оскільки дивитися означало тільки дивитися, тобто не потрібно було доторкатися, нюхати, пробувати на смак чи навіть слухати, адже під час слухання як-не-як вібрувала долоня, це можна було відчути, приклавши долоню до тканини, якою був запнутий гучномовець на радіоприймачі, тож оскільки просто розглядання ніколи не заповнювалося навіть найменшим уламочком реальності, їм тоді видавалося, що комори за їхніми повіками безмежні, і, мабуть, саме це було причиною, чому вони не вагаючись погодилися на пропозицію сусідського хлопця.

Звичайно ж, вони могли погуркотіти полінами, які відділяли їх від спальні їхньої схованки, коли Рене запитався у своєї двоюрідної сестри Ніколь, чи знає вона, як робляться діти. Звичайно ж, трохи пізніше, коли Рене пояснював Ніколь те, чого вона ще не знала, вони могли зненацька вибігти зі схованки і перетворити все на жарт. Але коли Рене, який був трохи старшим за них, спитав у Ніколь, чи не хотіла б вона випробувати все те, про що він їй розповів, а вона відповіла «ні», а тоді ще і ще повторювала багато разів «ні», поки Рене міцно тримав її і розсував їй ноги своїм тілом, обоє були голі після купання, аж поки Ніколь, якій було всього дванадцять років і яка була слабшою за Рене, що мав уже восени розпочати навчання в коледжі, не розплакалася, а він затулив їй рота, а тоді почав ривками смикатися на ній, він і вона тільки дивилися через вузькі щілини між полінами, які давали можливість добре все роздивитися. Спочатку вибігати було надто рано, а тоді вже запізно, і межа між надто рано і запізно була такою тонкою, що її навіть не можна було б назвати нейтральною територією. За дерев'яною стіною, за яку Рене посадив обох глядачів, було темно й тісно, і якби вони хоча б легенько поворухнулися, все би розвалилося.

Вони дивилися. Вони дивилися довго-довго, доки комори за їхніми повіками на виповнилися тим, чого їм ліпше було не бачити. Він не пригадує собі, як вони з подругою виповзли згодом зі своєї схованки, як вони, переступаючи через стоси полін різної висоти, вибралися назовні. Зрештою, якщо виходити з того, про що людина згадує, то він цілком можливою вважав би й версію, що вони так ніколи й не вибралися зі своєї схованки, а сидять навпочіпки й нині під дахом дровітні, вкритим за стільки часу купою опалого листя і сухим гілляччям. Ліпше б йому ніколи було не збагнути, що до місця людей міцніше прив'язує спільні хіть і сором, аніж спільне щастя.

Він тільки одного ще тоді не збагнув, не збагнув, що там, де він живе, його подруга проводила тільки канікули. Він все ще живе там само, хоча його руки вже перетворюються на руки старого чоловіка. Він збагнув це тільки тоді, коли поїхав до Берліна в гості, незабаром після посвяти в юність, на ті особливі вихідні, коли один-єдиний раз напрямок руху був протилежний, коли приїжджим був він, а вона була в себе вдома, тоді він це збагнув, але було надто пізно. Ти — сонце мого серця, написав їй однокласник, він постійно називав її так: Ти — сонце мого серця, а тоді ще всяке різне на маленьких записочках, які вона тримала в пеналі. Вона сміялася з нього, коли він випадково побачив усі ці записки і запитав її, кому ще, крім нього, можна називати її сонце його серця. Це лише жарт, правда, не більше, ніж жарт, — сказала вона, але він не засміявся у відповідь, тоді вона надулася і вперше промовила те, що для неї, очевидно, вже тоді не підлягало сумнівам, а для нього й досі під питанням, вона сказала, що в Берліні, де вона в себе вдома, вона може вільно робити все, що заманеться.

Відтоді для нього вже неможливо було в наступні канікули ще будь-коли чекати на неї біля довгого стола, поки вона снідала з рідними, раптом він побачив себе там, як він стоїть, немов офіціант, що сам себе подає до столу, на таці, з голови до п'ят, з пучком петрушки в роті і між пальцями ніг, начиненого печеними яблуками. Не бажаєте скуштувати мене? Відтоді амфібія, що нею він був досі, вирішила жити на суші, амфібія ж, що нею досі була вона, вирішила жити у воді, чи, може, навпаки, у всякому разі їхня спеціалізація на Пізньому середньовіччі призвела до того, що одного прекрасного дня, без будь-яких пояснень, вона разом зі своїм хлопцем постукала до нього в двері, бо забажала познайомити хлопця з другом дитинства, як вона його назвала. Він, друг дитинства, стояв на порозі свого дому, з паперовою серветкою в ніздрі, бо перед самим їхнім приходом у нього пішла кров носом, і він спиняв кровотечу. Вона стукала в двері все ще тим самим ритмом, що й колись у їхньому дитинстві. Він відчинив двері і побачив за ними свою подругу і її супутника. Добрий день, зайдете? Берлінський приятель зиркнув на вимазаний кров'ю клаптик паперу, що стирчав з носа друга дитинства його коханої. Не буду заважати. Згодом вона рідше стукала до нього, коли проходила повз його дім в товаристві того чи іншого приятеля, яких вона привозила із собою на село, але щоразу, зауваживши його ноги, що визирали з-під машини в майстерні, яку він спорудив поруч із домом, вона гукала йому «привіт». І от коли врешті вона вийшла таки за одного зі своїх приятелів заміж, з часом стало очевидно, що він допомагатиме її чоловікові витягати взимку човен і весла на берег і перевертати його, вішати байдарку на задню стіну дровітні, весною разом з орендарями підправлятиме місток в озеро, або, принагідно, коли в неї з чоловіком не було на те часу, підстригатиме живопліт, згрібатиме старе листя і взагалі робитиме все те, для чого садівник давно вже був надто старим. Вона платила йому погодинно, і сума була значно вища за усталений тариф.

Візьмеш коробку з книжками, звісно, в мене ще вільна ліва рука, візьми черевики, добре, млинок до кави залишається, так, добре, він вже й так поржавлений, одяг і пальта я з шафи вийняла і поклала на ліжко, вони вже не помістилися в жодну з валіз, їх треба буде порозвішувати, нема проблем, у тебе є постіль, так, тоді просто залиш ключик із чотирма ребрами у вбудованій шафі, хтозна, чи комусь колись він ще знадобиться, мені воно ніби все одно, ти був у підвалі, вимкнути електрику, відключити воду, ні, краще не треба, якби садівник якось з'явився, і віконниці в купальні тримати зачиненими, вже йду, але байдарку ти залиш, я вже сказала орендарям, якщо вони захочуть, то можуть її взяти собі. Рушники, що з ними, віддай їх комусь, якщо тобі не потрібні, допоможи мені поставити лампу, більше в машину нічого не поміститься, так, ти, певно, правий.

Коли вона виїхала, дім ще належав їй та її батькові, адже продавати дім їм не можна було, поки не приймуть рішення про правовласника. Дім належав їй та її батькові, і телефонний кабель ще був підключений. Хоча електрику й воду вже відключили, коли інвестор, якому її батько доручив судові справи, пов'язані з земельною ділянкою, перервав роботи з переобладнання будинку, і дім так і стояв неторкнутим — правда, якби вона повернулася, то змогла б справді без особливих зусиль усе повернути в робочий стан. Тільки одного разу цей ось інвестор зателефонував до нього ще раз і попросив розкопати доріжку перед домом і розрубати електропроводи, а ще перервати водопостачання, щоб уникнути коштів, які могли б на нього лягти, якби комусь спало на гадку поселитися в порожньому занедбаному домі. Він тільки телефонних проводів не чіпав, тому що орендарі з дозволу її батька проклали телефонний кабель до себе в майстерню.

Такими й подібними заняттями він підробляв останніми роками на земельних ділянках навколо озера. Раніше в них називали таку працю без дозволу халтурою, а тепер халтурою були переважно заморожене будівництво або знос. Ще раніше він так само на прохання зведеного Даніелевого брата розкопав піщану доріжку перед бунгало Даніеля, розрубав електричні проводи і перервав водопостачання. Після пожежі дому Шмелінґа він допомагав прибирати територію, земельна ділянка після пожежі раптом страшенно здешевшала, проте для нього ціна все ще була захмарною, зрештою, у його віці так чи так не виплачувалося купувати незабудовану земельну ділянку, та й спадкоємців у нього не було. Наступна негода знову зірве станіоль з даху, бо ж його не приб'єш цвяхами до очерету. Те, що він кріпить до даху купальні кількома шнурками, власне і є халтурою, думає він собі, міцніше затягаючи вузли. Коли приймуть рішення щодо його дому, бо на нього теж уже хтось із колишніх власників подав реституційну заяву, він знайде собі невелике помешкання в районному містечку, з центральним опаленням, продовольчою крамницею неподалік і щоб не надто дорого.