Прокляття дому

Пролог

Близько двадцяти чотирьох тисяч років тому лід тягнувся аж до громаддя скель, від яких тепер залишився лишень невисокий пагорб понад домом. Неймовірний тиск льоду поламав і потрощив промерзлі стовбури дубів, сосен і вільх, розкришив цілі фрагменти скель, змусив левів, гепардів та шаблезубих котів перебратися подалі на південь. За громаддя скель лід не пішов. Після льодоходу поступово залягала все лункіша тиша, і лід узявся робити свою роботу — спати. Тисячі років поспіль він розтягав або повертав своє велетенське крижане тіло всього на лічені сантиметри, і поки це відбувалося, валуни скель під ним поступово обшліфовувалися. У тепліші роки, десятиліття, століття поверхня льодової брили злегка танула, й вода просочувалася під важке здоровенне тіло в тих місцях, у яких пісок легко вимивався з-під криги. Просування льоду вперед зупинило узвишшя, а зсередини лід підточувала вода. Так почався його відступ, стікання льоду додолу. У холодні роки лід просто був, він лежав собі, важкий, тільки й усього. Туди, де в теплішу пору він виривав під собою рівчаки в ґрунті, у холодні роки він затрамбовувався, десятиліття й століття, з усіх сил, щоб позаповнювати всі шпарини.

Коли близько вісімнадцяти тисяч років тому язики льодовика почали танути і все теплішою ставала земна твердь, усі її південні відростки, лід залишав у глибині рівчаків тільки лиш поодинокі нагадування про себе, острівці криги, осиротілий лід, мертвий лід — скажуть про нього пізніше.

Відрізаний від тіла, до якого він колись належав, і затиснений у рівчаки, такий лід танув значно пізніше, близько тринадцяти тисяч років перед початком християнського літочислення він знову перетворився на воду, просочився у землю, випарувався в повітря і знову випав дощами, почав циркулювати у вигляді води між небом і землею. Де він уже не міг проникнути глибше, бо ґрунт був ущерть наповнений, там він збирався над блакитною глиною і прибував, він нависав над темним ґрунтом. Його знову можна було побачити в щілині — тепер то було прозоре озеро. В озеро подекуди осипався зусібіч пісок, вискребений зі скелі водою, коли та ще була льодом. Пісок залягав на дно озера. Так у деяких місцях утворювалися підводні гори, а в інших вода сягала глибини колишньої ущелини. Якийсь час озеро підставляло небові свою гладеньку поверхню посеред Бранденбурзького узвишшя, лежало нескаламучене поміж дубами, соснами й вільхами, що знову тут росли. Значно пізніше, коли вже з'явилися люди, вони навіть дали озерові ім'я: Бранденбурзьке море. А тоді якогось дня і воно минулося, адже, як кожне озеро, воно було тимчасовим явищем, як кожна порожня форма, ця щілина також була тут для того, щоб її повністю засипало. У Сахарі теж колись була вода. І щойно в новітній час там розпочалося те, що наука називає дезертифікацією, звичайними словами — перетворення на пустелю.