Прокляття дому

Орендарі

Роби, як знаєш, сказав він. І вона відповіла: так. І сказавши «так», раптом зайшлася слізьми, а він не міг зрозуміти, у чому річ. Його дружина не плакала навіть тоді, коли вперше сиділа навпроти нього на побаченні у в'язниці. Він їй тоді сказав: Я би тебе викликав до себе. А вона на це: Я знаю. А більше нічого. І взагалі не плакала. Коли його відпустили на волю, вони без зайвого галасу одружилися. І ось тепер, через тридцять років, він їй усього лиш сказав: Роби, як знаєш. А вона відповіла щось, що звучало як «так», правда, це «так» зовсім не було виразним, а тоді затремтіла, а він вирішив, що їй зимно, і обійняв за плечі. Вони вже стільки вечорів провели отак обійнявшись на голлівудській гойдалці, під світлом ліхтаря в саду, сиділи собі допізна, розмовляли або мовчали, дивилися в чорноту, на озеро, що тихо похлюпувало в темряві. Коли він зачув її схлипування, то відразу ж прибрав руку і глянув на дружину, як ніколи ще за цих тридцять років подружнього життя не дивився. Тоді підвівся і пішов на місток, навіть не розвівши руками, як звикло, віт старої верби, що звисають над входом на місток, ніби завіса. І ось він стоїть там, дивиться в ніч і чує за спиною звуки з берега — то все ще схлипує його дружина. Голосить на голлівудській гойдалці, думає він собі й усміхається. Усмішка нестримно розтягає кутики його рота. Він стоїть на містку, на самому краєчку містка, на який він, коли його дружина почала плакати, вийшов так цілеспрямовано, ніби то дорога до фабричної їдальні чи до каси в супермаркеті, навіть попри те, що вербові віти вдарили його по обличчі. Він стоїть і усміхається, витріщаючись у ніч. І що тут скажеш. Вони виходили на яхті в озеро сьогодні вдень, вітер був несильний. Вона тримала линви, він поставив вітрила і час до часу трохи стернував.

Виходити під вітрилами на воду — гарна штука. Він і його дружина так любили воду, що роками зупинялися в наметовому містечку на кемпінгу біля причалу, поки їм не трапилася нагода облаштуватися тут. Їм дозволили переобладнати майстерню внизу над водою під дачне житло, коли майстерню передали, їм дісталися різні корисні речі, скринька з інструментами, поличка для вудок і невеликий рукомийник. Вони затишно облаштувалися серед цвяхів, тросів і зубил, викруток і гумових чобіт, там було все, що треба, телевізор, стіл і ліжко, а їхній човен похитувався тепер перед вікном між двома буйками неподалік від містка. Виходити під вітрилами на воду — гарна штука. Після падіння Берлінської стіни, коли власниця дому працювала за кордоном і ані вона, ані її батько не дбали про земельну ділянку, його дружина взялася прикрашати маленьку галявину між клунею та берегом озера камінцями, насадила аж попід паркан спаржу, а праворуч і ліворуч від голлівудської гойдалки поначіпляла в гілки дерев кошичків з квітами, так як вона це колись робила в наметовому містечку. Коли приходила весна, вони за кожної погоди випливали на яхті в озеро. Якби їм захотілося різноманіття, то вони могли б веслувати на човні, що прикріплений до задньої стіни дровітні. Власниця дому їм дозволила. Але для них не було нічого кращого, ніж плисти по воді з вітром у вітрилах. Виходити під вітрилами на воду — гарна штука.

Коли він на яхті, йому все видається таким тихим. Навіть коли вітер напинає вітрила і шарпає тросами, навіть тоді. Бо ж насправді тобі і руху крові по тілу не чутно, хіба що, коли прикладеш до вуха долоню, думає він собі, прикладаючи долоню до вуха. Коли вони на яхті, то розмовляють тільки про найважливіше. Виходити на воду — це немов служіння. Він не зумів би сказати, кому, так само як не знає, чому треба мовчати, чому він і його дружина намагаються без якихось попередніх домовленостей дотримуватися мовчання. Коли він на яхті, водяний простір видається йому безкраїм. Не вадить навіть те, що берег завжди можна розгледіти. Не вадить навіть те, що вони плавають по колу, від одного краю озера до іншого, а тоді знову назад, ще і ще. Мабуть, відчуття безконечності з'являється завдяки рухові, думає він собі, але він і про це ніколи не розмовляє з дружиною. Як думаєш, дзвонити мені до сестри чи ні, запиталася його дружина, а він відказав їй: Роби, як знаєш. І що тут скажеш. А тепер чорна вода хлюпотить під його ступнями, а позаду схлипує дружина. Можливо, це схлипування — лише плюскіт води, яка витікає під час плачу з її очей і носа, думає він і знову не може стримати усмішки. Тоді, коли він спробував доплисти на інший берег, вода теж була така ж чорна і так само тихо плюскотіла. Він тоді недалеко доплив, тієї очі. Як і сьогодні. Сьогодні він стоїть усміхаючись на краю містка над озером, і його знову впіймано, знову ззаду на нього накинули сачок, навіть без мотузок, тоді то були всього лиш крики з берега, погрози, прокльони, а сьогодні — це хлипання, тоді під ним не було човна, і він плив, а сьогодні стоїть на краю містка над озером. Його дружина не плакала навіть тоді, коли вперше сиділа навпроти нього на побаченні у в'язниці, а тепер ось плаче.

Тоді він знав, що мусить розвернутися. Його друг не розвернувся. На тій річці, де плавати заборонялося, вода текла, як і в інших річках, в інших річках він і його друг часто плавали для свого задоволення, пірнали аж до дна або лягали на течію, яка несла їх із собою. Він ще плив тієї ночі, коли його охопило здивування, що, попри те, що плавати тут так суворо заборонялося, перебування в цій воді нічим не відрізнялося від плавання в інших річках. Він і зараз знає, що настає момент, коли треба розвернутися, повернутися під світло ліхтаря до дружини, яка там плаче, сидячи на голлівудській гойдалці. Коли він, ще коли йому навіть гаразд не виповнилося шістнадцяти, вчився їздити на мопеді, то їздив разом із приятелями тут неподалік, на недоробленій автостраді вгорі у лісі, на одному з тих численних бетонних шосе, що нізвідки і нікуди не провадять і що їх, якщо тут орієнтуватися, можна виявити всюди. Піщана доріжка для прогулянок зненацька перетворюється на автодорогу, а тоді, так само зненацька, знову стає прогулянковою доріжкою або обривається десь під самим лісом, немов перед стіною. Тоді, коли він уперше позичив старого мопеда у старшого за себе приятеля, щоб повчитися їздити на такій лісовій шосейній дорозі, він прекрасно знав, як тиснути на газ, але забув розпитати, де гальма. І коли перед самим лісом дорога обірвалася, немов перед стіною, він, викручуючи кермом, до якого приятель примонтував широкі дзеркала, на повному ходу в'їхав у ліс між дуби й сосни, не знаючи, як зупинити цю машину. Чорт, думав він і крутив кермом, крутив, шукаючи виходу з лісу не так поглядом, як власними сідницями. Він не додумався просто припинити тиснути на газ. Трапляється, що в жарті міститься тверда серцевина і що, вишкірившись для сміху, ти несподівано для себе прикушуєш губу і не можеш уже розтулити рота для сміху. Чорт. Дружина все ще плаче. Чорт, думає він, повернений до неї спиною. Він не знає, чи можна вважати одне-єдине слово думкою, та в усякому разі оце от слово — це зараз його єдина думка, думка, що думається радше сідницями, ніж головою. І якщо це слово справді — думка, тоді це думка, що починається цілковито раптово, як ліс, у який він тоді в'їхав, і яка так само раптово, як ліс, обривається. І ось тобі вже безконечною трасою видається кружляння між густо посадженими дубами й соснами, поки ти крутиш кермом, об'їжджаючи їхні стовбури, і тіниста прохолода лісу на цій трасі не приносить полегшення, а випалює зсередини. Коли після безлічі поворотів автобан цілковито раптово, так само як перед тим раптово обірвався, знову починається під колесами, він уперше в житті вдячний Гітлерові. Дзеркала всі цілі.

Розвертатися — це мистецтво, він його опанував, чи це воно опанувало ним, і що тут скажеш. Чи пливеш ти просто перед собою, чи розвертаєшся, плавання — завжди таке саме. Його друг, з яким він тієї ночі напився, а тоді, як у тому жарті, разом стрибнув у річку, не розвернувся. Він або не розчув пливучи криків за спиною, або вирішив, що то — частина жарту, або ж — і таке можливо — просто не хотів розвертатися. Плавання завжди таке саме. Його друг так ніколи і не доплив ані до тамтого, ані до цього берега. Коли вони з дружиною виходили на вітрилах на воду, він тренувався давати собі раду в оверкілі. Перевернути судно, разок крутнутися разом з залогою, а тоді знову випірнути нагору. Для цього треба було триматися за щоглу, щоб коли судно знову випірне, залишатися на борту. Виходити під вітрилами на воду — гарна штука. Що тут ще скажеш.

Про те, що вона має сестру, дружина дізналася всього тиждень тому. Тиждень тому задзвонив телефон. То була її однокласниця, з якою жінка не бачилася і не розмовляла вже років тридцять, якщо не всі сорок. От сюрприз, а як же ти мене, де взяла номер, шкільна зустріч, ні, ти тільки подумай, і той, і тамтой, і та, а того як звати, він ще тоді раніше від інших, ой, та його вже, так, як сумно, не кажи, а скільки дітей. Робота, чоловік, яхта, земельна ділянка на вихідних, а яка в неї адреса, і взагалі, ким там. Взагалі, ким там стала твоя сестра? Яка сестра? А твій вітчим ще живий? Який вітчим? Ой, то ти все ще нічого не знаєш, каже врешті однокласниця, все це вона каже в телефонну слухавку, то ж не твій батько ніякий, що, каже жінка і, притискаючи слухавку до вуха, не зводить погляду з озера, на якому біля мостика похитується між двома буйками вітрильник, ой, вибач, каже голос однокласниці в слухавці, правда, чоловікові цього не чути. Чоловік чує тільки, як його дружина, послухавши хвильку, що їй кажуть на тамтому кінці, врешті каже: Яка сестра, а тоді за якусь хвилю, після ще однієї короткої паузи: Який вітчим. І вже зовсім під кінець тільки й каже чи питається: Що? Телефонний кабель він сам прокладав ще в часи НДР з дому нагорі сюди вниз, у майстерню. Батько власниці дому дозволив їм тоді відвести від основного підключення додаткове. Вони ж уже тринадцять років чекали на телефон у помешканні в містечку, де жили. Якщо десь стоїть телефон, він обов'язково задзвонить.

Моє дитинство було, як у казці, завжди казала дружина людям і усміхалася. Вона розповідала про батька, який навчив її риболовлі, догляду за спаржею і грабання. Батько завжди називав її своєю доцею. Коли вона розповідала про дитинство, то всі слухачі завжди мали такий вигляд, немов би і їм хотілося. Щоб і в них дитинство було, як у казці. Про мачуху вона ніколи не розповідала. Коли батько бував удома, мачуха ніколи не наважувалася бити її. Своєї рідної мами вона не пригадувала, а батько ніколи про неї не розповідав. І от зараз, із запізненням в одне життя, вона дізнається з телефону, що і батько був несправжнім і що, крім неї, була ще дівчинка в сусідньому селі, її сестра, якої вона не може пам'ятати. Обох, її і цю іншу, ще малими привезли сюди втікачі від війни з Карконош, найвищої частини Судетів, і віддали в різних селах різним людям, розповіла однокласниця. Всі в селі про це знали. Тільки вона не знала. Ой, вибач, каже однокласниця.

Чи потрібно, з запізненням в одне життя, намагатися розшукати власну сестру, а коли вже знатимеш, де вона зараз живе, чи треба тоді до неї зателефонувати, запросити її або податися до неї в гості? Написати їй листа чи краще залишити все, як є, навіть якщо зараз усе стало інакшим, ніж було досі? Будь-яка старша жінка, що пропливає човном повз неї, — це може бути її сестра. А може, її сестра — ота божевільна, що пхає перед собою порожнього візка з супермаркету на сусідньому курорті, бурмочучи прокльони. Або вона сидить у кафе, замовивши шматочок торта. Енергійна жіночка, вік 65 років, шукає через оголошення чоловіка без шкідливих звичок, або це якась виснажена мешканка Берліна. А може, ота її сестра взагалі вже давно упокоїлася і спочиває десь на цвинтарі. Чи тепер весь світ став їй родиною, чи навпаки: все, що було близьким, стало раптово чужим або мертвим? Дитиною вона, коли не знала, що робити, завжди питалася поради в батька. Та й згодом, після його смерті, завжди уявляла собі, коли часом не знала, що їй робити, що порадив би їй в тій чи тій ситуації батько. Однак якщо її батько — зовсім не її батько, то хто ж має їй тепер щось радити? Вона спиталася чоловіка, чи дзвонити їй до сестри, а він тільки коротко відказав: Роби, як знаєш. І зараз, із запізненням в одне життя, вона опинилася на самоті. Куди їй піти, щоб віднайти місце, де вона насправді народилася? Куди, в Карконоші в Судетах?

За тиждень до миті, коли вони зайшли в чорну річку, за якийсь час він знову вийшов з річки, з нього текла вода, і його трясло від холоду, а його друг так і не вийшов, за тиждень до того вони взялися осмислювати ситуацію. Вони мали здавати іспити і знали, що обоє не мали шансів ті іспити здати, це було зрозуміло. Були різні причини, чому, замість того, щоб готуватися до іспитів, вони витрачали час на інші речі. Його друг організовував студентський карнавал, шукав відповідні локації і писав купу листів у різні місця, аж поки врешті природничий музей не погодився дати в розпорядження студентів кілька залів для святкування. Після закриття музею подібну на палац будівлю заполонили перебрані чортами і свинями, школярками, римлянами і русалками студенти, порозкладали на музейних вітринах перекуску, протанцювали цілу ніч між скелетами динозаврів і опудалами горил, хтось спробував пити розведений водою спирт, застосований у презентації музейних експонатів, якась частина позалізала в діорами, зображаючи живі образи Морфія та Ероса серед лисиць і лосів. Поки його друг організовував це фантастичне свято, на якому засновувалися сім'ї і зачиналися діти, він і думати забув про статику чи будівельну фізику. Він же натрапив під час однієї зі своїх вилазок по руїнах Берліна на катакомби з минулого століття, під склепіннями яких повністю збереглися покійники епохи Бідермайєр разом з одягом і головними уборами. Вони перетривали у трунах війну і всі інші, пізніші смерті, і хоча й були поморщені, проте навіть нігті на ногах в них збереглися, і циліндри, і можна було добре розпізнати їхні риси. Він запитався свою дружину, а тодішню наречену, чи не хотілося б їй мати в себе в передпокої котрогось із покійників, так би мовити, як безмовного слугу. Але наречена вирішила, що вся ця історія вигадана, а пропозиція мати мовчазного слугу — то такий жарт, до того ж невдалий, так що вона навіть не засміялася. Він багато годин провів у цьому склепі, рисуючи мертвих, абсолютно не переймаючись питанням фізичних основ консервації, до прикладу, руїни.

Ми мусимо на Захід, сказав тоді якогось вечора його друг, коли до іспиту залишався всього тиждень. Ми там повторимо цей рік навчання. Студентів зі Східної Німеччини записують у випадку продовження навчання на Заході на один курс раніше, а їм якраз цього року і бракувало, через карнавал і тих мертвих у гроті. Почнемо спочатку, сказав його друг. Тут у них, казав він, шансів не було, тому що тут особові справи, а з ними і час, не зупиняють. Тоді вони поміркували, в якому місці найлегше буде організувати втечу. На зеленому кордоні ані він, ані його друг не зналися, повітряної кулі у них не було, тому вони вирішили тікати по Ельбі. Зараз ще так холодно, сказав друг, що ніхто з прикордонників не розраховуватиме всерйоз, що комусь спаде на гадку перепливати річку. Перед тим ми нап'ємося, щоб не відчувати холоду, і — на тамтой берег. Так сказав його друг, саксонець. Про своїх коханих не говорив ані він, ані друг. Так, хоча це й видається йому сьогодні неймовірним, сказав би він, але тоді він простісінько забув про свою наречену. Минув тиждень, вони спакували плоскогубці і три пляшки вина, сіли з велосипедами в поїзд, проїхали півтори години, а тоді вирушили з маленької залізничної станції над Ельбу. Там вони напилися, і, як і заплановано, забрели напередодні іспиту зі статики й будівельної фізики в річку, щоби вплав повернутися на один рік назад.

Свою наречену, сьогоднішню дружину, він побачив знову аж у залі суду. Туди її викликали давати свідчення і запитали, чи знала вона про його намір утекти. І вона, відповідно до правди, відповіла «Ні». Порівняно з тим моментом, усі екзаменаційні питання зі статики й будівельної фізики видавалися дитячими, і він збагнув, що доплив до свого іспиту, а не віддалився від нього. Та плавання — завжди однакове. Згодом він попросив наречену принести йому до в'язниці підручник зі статики і будівельної фізики, а тоді здавав співкамерникам окремі теми з предмета. Відсоток чоловіків з будівельної галузі був на той час вищим, ніж звичайно, тому що під час будівництва стіни щоразу знаходилися робітники, які робили спроби перемахнути на інший бік власного творіння. Після ув'язнення він подався до свого колишнього професора і попросив дозволу здати іспит екстерном. Іспит він склав без зусиль, проте навчання не поновив.

Здається, дружина вже заспокоїлася, вона бряжчить склянками, уже, мабуть, підвелася і взялася прибирати зі столу. Коли він обертається, то бачить крізь завісу з вербових віт, як вона з тацею в руках зникає за дверима майстерні. Його погляд ковзає по білих пластикових вазонах з квітами, які вона почепила на дерева, ліхтар освітлює вазони, і їхня штучність ще більше віддалена від ночі, ніж світло ліхтаря. Клуня, в якій вони з дружиною влаштували свій побут серед різноманітних інструментів, повністю неосвітлена. Угоди з власницею дому, відколи правонаступники попереднього власника заявили про свої претензії на земельну ділянку, вони дотримуються вже суто умовно. Адже і літнє помешкання, і відносини винаймач — орендар зараз — не більше, ніж провізоричне рішення, як сказала власниця дому. Коли виясняться відносини правовласності на користь спадкоємців, їм, йому та його дружині, доведеться звідси поїхати, так вони домовилися з власницею дому. Тільки ніхто не знає, коли саме це станеться. Орендарі — звучить подібно на «злидарі», сказала його дружина після однієї з розмов з власницею дому, і відтоді поняття «злидар» якимось чином пов'язується для нього зі щастям, що його він зазнає тут під вітрилами на озері. Щастя виростає з хаосу злиднів, подібно до того, як безконечність проростає з озера, обмеженого берегами, з озера, до якого він зараз повертається спиною. Він і його дружина проводять свої вихідні в помешканні, переобладнаному в клуні-майстерні, прив'язують яхту до мостика над озером, що не належить їм, та, незважаючи на це, міг би він сказати, вони абсолютно щасливі на цій земельній ділянці, яку орендують на відповідних умовах.

Якби тоді йому вдалося втекти, він би найімовірніше закінчив навчання на Заході. В усякому випадку після відкриття катакомб, переміщення мертвих і відбудови церкви музей міської історії відразу ж купив його рисунки мертвих. Та після відбуття ув'язнення його відрядили у Східній Німеччині на меблеву фабрику облагороджувати продукцію, ніхто й не чекав чогось інакшого. В принципі, то мав бути перехідний момент, тимчасове вирішення проблеми. Через півроку він би зміг і тут поновитися на своєму навчальному місці, проте прийняв інакше рішення і залишився простим робітником на фабриці. Тимчасове вирішення проблеми протривало усе його життя, аж досі, коли він уже вийшов на пенсію. Коли про це заходила мова, він завжди повторював, що йому легше дається практична праця, ніж навчання. І що тут скажеш. Він іде, відчуваючи розхитані дошки містка під ногами, і думає, що було б добре, якби йому і його дружині вдалося померти ще перед остаточним вирішенням долі власності. Адже тоді у поминальній промові сказали б, що вони змогли до кінця своїх днів робити найулюбленішу справу: виходити під вітрилами на воду.