Прокляття дому

Письменниця

Я в-д-о-м-а, це речення було останнім, яке вона надрукувала вчора на машинці. Зараз вона виймає аркуш паперу з машинки, кладе його вбік, на ще невисокий стосик уже задрукованих сторінок нової книжки, виймає ще з шухляди розкішний аркуш паперу з водяними знаками і починає листа до генерала, в якому йдеться про посягання нових сусідів на доступ до озера, про купальню, що стоїть власне на тому бажаному для сусідів місці берега, про народну власність, про те, як вона орендувала дім двадцять років тому, вона називає генерала іменем, яким його кликали в дитинстві, і звертається до нього на «ти», і поки вона пише, її злість минає, перетворюючись на втому. Вона запитує себе, що це, що саме відбувається, як назвати те, що дає право державному чиновникові говорити їй про рішення, прийняті вище. Під личиною конспірації, яку дехто з партійних товаришів проніс іще з нелегальних часів у нововинайдений мир, взялося розростатися щось, чого навіть їй збагнути несила.

Сидячи за письмовим столом, вона бачить мерехтіння озера між червонястими стовбурами сосен. Внизу куховарка бряжчить посудом, садівник сидить на порозі своєї кімнати і курить сигару, на великій галявині її онучка і сусідський хлопчик бризкаються водою, невістка саме спускається до мостика позасмагати, гостя лежить на лежаку під червоним глодом, син косить газон, а внизу перед майстернею її чоловік фарбує рибальські стільці зеленою фарбою, бо стара червона вже майже зовсім облущилася. Вікно відчинене навстіж, і до неї долинає запах озера й сонця, долинає дим садівникової сигари, а ще з кухні підіймається вгору аромат печеного м'яса, вона вдихає запах свіжоскошеної трави і навіть, якщо вітер змінює напрямок і віє знизу, запах свіжої зеленої фарби. Клацання на машинці чергуються з куканням зозулі, літера за літерою звук друкарської машинки лунає на обох галявинах угорі, лунає донизу в майстерню, і навіть на містку цей звук чути, якщо вітер віє згори вниз.

Лікар урядової лікарні в Берліні, за якого вона успішно клопоталася в громаді, щоб йому здали в оренду фруктовий сад і бджолярню, відразу ж, а вони ж домовлялися зовсім про інше, вирубав фруктові дерева і зніс бджолярню. З моторошною швидкістю, практично за одну ніч, невідомі робітники з Берліна спорудили для нього на місці бджолярні великий житловий дім, який він навіть, так їй сказали, зможе повністю викупити, цілковито проти всіх встановлених правил. І коли вона виступила з цим перед громадським комітетом, їй сказали, що так, мовляв, було вирішено вище, окрім того, надійшла вказівка надати йому, внаслідок зменшення орендованої земельної ділянки, доступ до озера, тож негайно слід уточнити лінію паркана до самої води. Цього молодого лікаря, коли вона після років утечі повернулася до Німеччини, ще навіть на світі не було, а зараз він — особистий лікар не одного важливого урядовця, а зараз він справді наважується напускати на неї невидиме військо, генералів якого вона колисала на своїх руках в еміграції.

Вона вкладає листа в конверт, заадресовує і заліплює, тоді бере зі стосика паперу аркуш, на якому друкувала вранці, і знову закладає його в машинку, щоб продовжити з того місця, де вона вчора закінчила. Я в-д-о-м-а. Клавіші машинки, на якій вона друкує, такі стерті, що окремих знаків уже просто не розрізнити. Це все ще та сама друкарська машинка, яку вона взяла тоді із собою з Берліна до Праги, з Праги до Москви, а тоді з Москви — в Уфу в Башкирі!, а під кінець війни, коли її син вже вільно говорив російською, знову — назад до Москви і врешті до Берліна. Вона цю машинку пронесла багатьма вулицями багатьох міст, тримала на колінах у переповнених вагонах поїздів, торкаючись ручки каретки, коли десь на чужині, одна на аеродромі чи на пероні, вона стояла, не знаючи, куди далі, або губила в натовпі чоловіка, або він був десь у дорозі, виконуючи якесь партійне завдання, або якщо вона сідала не в той поїзд. Ця друкарська машинка — то була її стіна там, де її помешканням був краєчок ковдри на підлозі, на цій машинці вона надрукувала всі ті слова, що мали знову перетворити німецьких варварів на людей, а батьківщину — на батьківщину.

Додому, він нічого не хоче — тільки додому, так записав у свій щоденник призначений мером невеликого містечка в такому собі Вартеґау один німецький чиновник, після того як колега повідомив йому, що під час відпустки усіх євреїв з околиці зігнали в церкву, протримали там три доби, а тоді вивезли у газових вагонах до лісу. Тіла тих, що померли ще під час перебування в церкві, закинули в газові вагони до живих, жбурнули мертвих дітей на голови ще живих батьків.

Додому, він нічого не хоче — тільки додому, відреагував на це у своєму щоденнику мер. Цей щоденник був серед матеріалів, що були в її розпорядженні для підготовки радіопередач на Уралі. Тоді вже всім була очевидною швидка поразка німців, і з кожною перемогою Червоної армії вони, її чоловік і їхній народжений у Радянському Союзі син, все ближчими були до повернення в Німеччину.

Коли вона тримала в руках щоденник того мера, їй гидко було, що німецький чиновник, як ставало зрозуміло під час дальшого читання щоденника, все ж залишився тоді на своїй посаді і в своєму кабінеті, керував далі містечком, поки туди не зайшла Червона армія, і він не утік на захід. І все ж вона не могла забути того його речення, додому, він нічого не хоче — тільки додому, волав він, як мала дитина, яка все б віддала за те, щоб не бачити того, що вона бачить, проте саме в цю коротку мить, у яку він затуляв обличчя руками, навіть цей свідомий виконання своїх обов'язків німецький чиновник знав, що «дім» ніколи більше не буде Баварією, ніколи більше не буде узбережжям Північного моря чи Берліном, дім перетворився на час, що залишився позаду нього, а Німеччина аж до кінця віку — на щось безтілесне, на заблуканий дух, який ніяк не допомагав реально уявити собі всі ті жахіття. В-д-о-м-а. Пожди лиш, — скоро. Після короткочасного спалаху розпачу німецький чиновник подав свою кандидатуру на продовження терміну на посаді. А от тих, котрі втекли з батьківщини від власного перетворення на чудовиськ, їх все те, що вони дізнавалися з дому, не тільки прирекло на довгі роки еміграції, але й, так їй принаймні видається, назавжди запроторило в бездомність, незалежно від того, поверталися вони чи ні. Додому, не хочу нічого — тільки додому, як часто вона тоді так думала, спрямовуючи канонаду слів з друкарської машинки на Уралі в бік батьківщини. Однак для неї, для якої батьківщиною була вже не країна, а людство, сумніви назавжди поєдналися з тугою за домом.

Сьогодні вранці вони з чоловіком зробили довгу прогулянку, аж вгору до лісу, до лавочки, на спинці якої багато років тому її син вирізав складаним ножиком ініціали батьків. Чотири літери давно вже посіріли. Вони завжди якусь хвилю відпочивають на цій лавці, перед тим як повернути назад. Вони сидять на лавці і невідривно ведуть очима схилом, що полого спускається до озера, дивляться, як вітер ворушить поле збіжжя, бачать за полем далеку-далеку олов'яну поверхню озера, не бачать із цієї віддалі, як той самий вітер брижить воду, не бачать і дому, що стоїть між пагорбом і озером, якщо дивитися звідси, то дім — у затінку Пастушої гори. Вони дивляться на землю. На те, що близько, собі під ноги, де вчорашній дощ спресував пісок у тоненькі рівчачки, бачать кремінь, бачать кварцову і гранітну гальку, а тоді знову підводяться, вона бере чоловіка під руку, вони повертають крок униз, назад у дім, де він сьогодні дофарбує зеленою фарбою рибальські стільці, з яких майже облущилася червона фарба, а вона сидітиме нагорі в кабінеті за письмовим столом, щоб записувати спогади про своє життя.

Його ще й на світі не було, цього лікаря, коли вона повернулася до Німеччини. Він їздив з урядовими делегаціями до Японії, до Єгипту, на Кубу. Я в-д-о-м-а. Унизу куховарка бряжчить посудом, садівник сидить на порозі своєї кімнати і курить сигару, на великій галявині її онука і сусідський хлопчик бризкаються водою, невістка саме спускається до мостика позасмагати, гостя лежить на лежаку під червоним глодом, син косить газон, а внизу перед майстернею її чоловік фарбує рибальські стільці зеленою фарбою, бо стара червона вже майже зовсім облущилася. Дещо з того, що вона собі пригадує, вона не записує. Не записує, що сказала «ні», коли після нападу Гітлера на Радянський Союз одна партійна товаришка, чоловіка якої саме заарештували, прийшла до неї зі своїм синочком і попросила сховати їх. Вона сказала «ні», тому що не мала вже дозволу на перебування, їй і самій можна було заходити в їхню московську квартиру тільки непомітно, і так само непомітно виходити з квартири. Вона не записує, що рукопис її радіопередачі про робочі будні німецького чиновника перевіряв радянський партійний товариш. І викреслив той епізод з євреями. Німецьких солдатів це не пройме, звучав вердикт, може зашкодити справі, не має у цьому контексті ніякого значення. І вона, що емігрувала не через свою єврейську матір, а через те, що була комуністкою, без заперечень викреслила цей пасаж із передачі. Вона не записує, що почала тоді-таки, після того як зникло декілька знайомих партійних товаришів, про яких знали, що вони євреї, фарбувати своє мідне волосся, за яке її дражнили жидівочкою ще в німецькому дитинстві. Вона ні слова не записує про те, як радянські партійні товариші звеліли їй з чоловіком сідати на поїзд до Новосибірська. І що вони, замість сісти на поїзд, переховувалися. Один німецький художник, з яким вони приятелювали, сів, виконуючи наказ партії, на такий поїзд і помер з голоду на будівництві казахського водосховища. Надворі кукає зозуля, а її пальці лежать на клавішах друкарської машинки.

Поет, який тоді заховав їх у себе, порівняв в одному вірші повернення додому з переїздом на берег смерті. Тоді вони навчилися мовчати, і після всіх злигоднів і нестач мовчання стало найбільшим дарунком для її мрії, настільки великої, що партійні товариші, потрапивши на терени цієї мрії, опинялися на самоті, бродячи її просторами.

Поет, який тоді заховав їх у себе, мешкає тепер із дружиною в літньому домі на протилежному березі озера, сьогодні по обіді вони обоє причалять, можливо, біля їхнього мостика своїм моторним човном з темного відполірованого дерева, тоді цей друг кине її чоловікові трос, чоловік упіймає трос і прив'яже човна при мостику, онучка ж дивитиметься, що робитиме дідусь, і добре запам'ятовуватиме вісімку, яку описує трос, коли його накидають на кілок.

Я в-д-о-м-а. Актор, що побудував собі тут трохи далі бунгало, вирушив нещодавно на гастролі й залишився на Заході, а тепер забирає до себе дружину і маленького сина. Їхнє бунгало вже опечатали. У ванній йому хотілося мати блакитну плитку. Блакитної плитки до ванн у цій частині Німеччині не існує. Почати нове життя означає вирости на старому. Ку-ку. Ку-ку. Новий світ має поглинути старий, а старий не піддається, нове і старе живуть поруч у тому самому тілі. Багато вимагати — багато втрачати.

Повернувшись до Німеччини, вона та її чоловік довго не могли пересилити себе і подавати руку незнайомим людям. Їм майже фізично відразливими були всі ті, що добровільно залишилися тут. Її чоловік навіть вагався, чи потрібно заїхати на гостину до матері та сестер, що жили в Західній Німеччині. Один-єдиний раз вони таки поїхали туди, у західнонімецьке місто, та й то, щоб показати синові бабусю, і, вітаючись, ані він, ані вона не подали тоді жодного разу мамі і сестрам руки. Вони зауважили, що небажання дотику було взаємним. Перед самою втечею до Праги вони залишили у чоловікових сестер картину і щось із меблів. А тепер свекруха і сестри чоловіка сиділи біля цього столу, на цих стільцях, а на стіні висіла ця картина. Вона з чоловіком також сиділа на цих стільцях, і було враження, що вони гостюють у себе самих. Обом комуністам забракло слів, щоб вимагати від цих німців, з якими вони колись були в родинних стосунках, повернення своєї власності. Згодом, коли син міг уже їздити залізницею без супроводу дорослих, вони на його побажання дозволили йому ще двічі поїхати в гостину до бабусі самому.

Звучить гонг, скликаючи до обіду. Вона переходить гардеробну кімнату і коридор аж до ванної, миє руки, на пучках — сліди від нової стрічки до друкарської машинки, яку вона нещодавно закладала, вона дивиться в дзеркало, пригладжує волосся, зачиняє праву стулку малого вікна, відчиненого для вентиляції — і ось уже мозаїка з кольорових квадратиків знову цілісна. Перш ніж зійти вниз до столу, вона ще на хвильку заходить у кімнату з пташкою, бере з вбудованої шафи светр, бо в домі навіть у розпал літа прохолодно. Кімната з пташкою називається так, бо на балконній решітці викуто маленьку металеву пташку. В канікулярний час у кімнаті живе її онучка. Зараз онучка вдруге вдаряє в ґонґ, з нетерплячки, а може, їй просто подобається бити в ґонґ.

Крізь кольорові шибки вікон навіть в обідню пору на довгий стіл падає не світло, а півтіні, навколо столу сидять її чоловік, син із дружиною, онука, нерідко ще друзі й колеги з Берліна, партійні товариші або ж, як от нині, гостя, а ще куховарка і врешті садівник. За супом її чоловік говорить про те, про се, син щось розповідає, невістка й собі докидає слово, гостя мовчить, садівник відмовчується, куховарка подає основну страву, вона доповнює сказане, невістка перепитує, син каже: Не думаю, що це можливо, її чоловік відказує: Цілком. Вона ж на це: Цікаво-цікаво, а ще: Добирайте картоплі, гостя відмовляється: Дякую, садівник мовчить, онука хитає головою, син каже: Давай сюди, невістка: Так смачно все було, а вона: Справді, дуже смачно, садівник: Дякую, куховарка: Суп я трохи пересолила, син їй на це: Та ні, зовсім ні, куховарка складає використані тарілки одну на одну й обережно виносить на кухню, повертається з невеликими мисочками на таці, роздає десерт, усі працюють ложечками, панує спокій, ззовні хтось тисне на клямку, вона видає металеве зітхання, сусідський хлопчик прийшов покликати її онучку гратися, він стоїть біля печі і чекає, поки закінчиться обід, гостя висьорбує рідке з мисочки, невістка каже малій: Спочатку ти допоможеш прибрати зі столу, її чоловік: Що ж, закінчили, вона киває куховарці. Всі встають з-за столу і виходять з кімнати, хто куди.

Я в-д-о-м-а. Ні, вона та її чоловік не повернулися до Німеччини, вони просто хотіли повернути у свої думки цю країну, що цілком випадково була країною їхньої рідної мови. Вони хотіли видобутися нарешті з-під німецьких руїн і впертися ногами в землю, яка б не була більше облудною. І хоча їхні тіла старіли, проте надія на визволення людства від зажерливості й заздрощів довгий час залишалася молодою, помилки смертних — смертні, безсмертними є тільки їхні творіння. І от зараз саме цей молодий лікар, котрий робить їхнім із чоловіком постарілим тілам раз на рік медичний огляд, саме він використовує свої державні зв'язки, щоб позбавити спадщини засновників держави. І знову все здається так, немов дві частини розполовиненого невидимого війська мовчки наставляють проти себе невидимі щити і списи. І можливо, молоді, які про ворога вже тільки чули з розповідей старих, ніколи його не бачачи на власні очі, справді незабаром перейдуть на його бік, хоча б для того, щоби врешті, після такої тривалої облоги, знову дати волю рукам.

Чи в її постарілому роті і слова постаріли, а вона й не помітила? Після вечері внизу в вітальні ставлять стільці з саду, щоб можна було всім разом подивитися телевізійні новини: сідають вона, її чоловік, син, невістка, мала, гостя, хтось із друзів, що саме мешкають у купальні, часом до них приєднується куховарка. Новини о сьомій вечора показують успіхи у збиранні врожаю, на стерні стоять у куряві селяни і говорять про п'ятирічку, видно косарки й елеватори. Чужі слова, яких би вони самі не сказали, делегують селян у куряву полів, де вони змушені перебувати в центрі уваги. Відколи вони повернулися до Німеччини, весь її пафос вилився у спробу за допомогою літер перетворити свої спогади на спогади інших, на папері перевезти своє життя, немов на поромі, в інші життя. За допомогою літер їй вдалося видобути на поверхню дещо з того, що уявлялося їй вартим збереження, а інше, і це боліло, — навпаки, виштовхнути в непам'ять. Тепер вона вже не знає, чи не був цей відбір сам по собі помилкою, адже те, що стояло перед її внутрішнім зором протягом усього її життя, мало бути цілісним, а не розполовиненим світом.

Так, читає вона через декілька днів у листі від адміністрації громади, вона також має право придбати свій дім, щоправда, тільки дім, а не земельну ділянку, на якій дім стоїть, і, якщо вона захоче, купальню можна буде, коштом держави, перенести на верхню галявину, щоб і лікар отримав можливість виходу до озера, і вона щоб не почувалася обділеною. Вона виймає аркуш з машинки, на аркуші стоять якісь слова, а якихось слів там бракує, кладе аркуш на невисокий стосик уже задрукованих сторінок нової книжки, виймає з шухляди аркуш дорогого паперу, закладає в каретку машинки і відповідає адміністрації громади: Так, — пише вона, — з радістю придбаю дім, і, звісно, купальню треба буде пересунути вгору. З соціалістичним привітом.