Прокляття дому

Дівчинка

Тепер ніхто не знає, що вона тут. Навколо неї все чорно, а центром цієї чорної комірчини є вона сама. І те, що тут немає навіть найменшої щілинки, крізь яку проникало б світло, має порятувати їй життя, тільки от уже й вона нічим не відрізняється від темряви. Їй хотілося б мати хоч найменший доказ того, що вона — тут, але доказів немає ніяких. Вона Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен. Чиї це слова, тут, у цій пітьмі? Вона сидить на маленькій скриньці і впирається колінами в протилежну стіну, час до часу вона ставить ноги то на один бік, то на другий, щоб вони на затерпли, так минає час. Минає час, напевно. Час, який, мабуть, усе далі віддаляється від дівчинки, якою вона, мабуть, колись була: Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен. Тут немає нікого, хто сказав би їй, чи насправді ці слова — бездомні і тільки випадково приблукали сюди, в цю комірчину, в цю голову, чи все ж вони таки належать їй. Час втиснувся між нею і її батьками, між нею і всіма іншими людьми, час ухопив і потягнув її за собою, зачинив у цю темну комірчину. Кольоровим є лише те, що вона собі пригадує, тут посеред пітьми, що її оточує, центром якої є вона сама, кольорові спогади містяться в її голові, забутій світлом, спогади про когось, ким вона колись була. Мабуть, що була. Ким вона була? Її голова — це чия голова? Чиїми є її спогади? Невже час збігає й далі, навіть коли людина просто собі сидить, невже час збігає й далі, тягнучи за собою навіть закам'янілу дитину?

Огіркова гора і Чорний Ріг, Кеперлінґ, Гоффте, Гола гора та Бульценберг. І ще Міндахова гора. Коли дядько підняв її тоді на криву гілляку сосни, їй здалося, що вона звідти з такої висоти справді може розпізнати в воді всі ті підводні гори, що їхні назви їй перелічив садівник і що їх вона пам'ятає по сьогодні. На найближчому узвишші стояла вежа церкви затопленого міста, її вершечок високо здіймався, майже зачіпаючи півником флюгера вгорі хвилі. А внизу на землі, там, де вода була цілком непорушною, на вулицях і площах міста вона навіть могла, якщо заплющувала очі, розгледіти людей, вони ходили там, сиділи чи стояли, на щось обіпершись, крізь мерехтливу поверхню озера вона бачила мовчазну товкотнечу всіх тих мешканців міста, затоплених разом з ним, вони рухалися в воді цілком невимушено, їм зовсім не треба було дихати, і у вічному житті вони ходили, сиділи чи стояли, на щось обіпершись зовсім так само, як перед тим на землі. Вона сиділа на сосні, міцно-міцно трималася за шорсткий стовбур, і їй видно було, як над містом плавають у затопленому небі риби. Коли дядько зняв її вниз, її руки були липкі від живиці, і дядько набрав жменю піску і витер ним живицю з її рук.

Поки дівчинка сидить у чорній комірці, намагаючись час до часу випростатися і вдаряючись при цьому в стелю схованки, поки вона широко-широко розплющує очі, але все одно не бачить навіть стін комірки, поки темрява така сильна, що дівчинка навіть не може побачити, де закінчується її рука, в її голові з'являються спогади про дні, коли все довкола по вінця було виповнене кольорами. Хмари, небо і листя, листя дубів, листочки верби, які звисають додолу, ніби вербове волосся, чорна земля між пальцями ніг, суха соснова хвоя і трава, шишки, шорстка кора, хмари, небо і листя, пісок, земля, вода і дошки мостика в озеро, хмари, небо і гладенька вода, в якій відбивається сонце, затінена вода під мостиком, коли вона лягає животом на теплі дошки, щоб підсохнути після купання, крізь щілини їй видно воду. Коли дядько вже поїхав, дідусь брав її ще два літа підряд із собою на воду. Дідусевий ялик все ще стоїть, напевно, на пристані в селі. От уже чотири роки на зимівлі. Зараз, не відаючи, що там надворі — день чи ніч, дівчинка хапається за простягнену руку дідуся, ступає з мостика на край човна, дивиться, як дідусь розв'язує вузол, що тримав човен біля мостика, і кидає трос на дно.

Усі вікна дому на Новоліп'єштрасе, де переховується дівчинка, все ще стоять відчинені навстіж, ще декілька днів тому в усіх кімнатах було повно людей, всі вони дихали, але тепер усюди суцільна тиша. Зникли люди з кімнат, ніхто не ходить дорогою перед будинком, ніхто не котить тачку, не говорить, не кричить і не плаче, навіть вітру не чутно, не рипнуть ні вікно, ні двері. Поки дівчинка сидить у своїй чорній комірчині і повертає коліна раз в один бік, раз — в другий, поки за дверима комірки все в домі тихо, і за дверима будинку внизу на вулиці також усе тихо, і за цією вулицею на всіх інших вулицях дільниці — також суцільна тиша, дівчинці чутно все, що було колись: шум листя, плюскіт хвиль, гудок катера, занурення весел у воду, стукіт майстрів по сусідству, тріщання вітрила. Від гами до-мажор переходиш до соль-мажор, ре-мажор, ля-мажор, мі-мажор і сі-мажор, все далі й далі перехрещуючи пальці. А от від гами сі-мажор до гами фа-дієз-мажор тільки один маленький крок. Від гри тільки на чорних клавішах до гри на самих білих клавішах — це найкоротший шлях, а поки дійдеш до найлегшої тональності до-мажор, знай перехрещуєш пальці. Так їй пояснював дядько Людвіґ, перед тим як поїхав до Південної Африки, і точнісінько так само Доріс наштовхується у цій абсолютній тиші й порожнечі своїми спогадами на час, у якому все було.

Тепер їй треба зробити тільки один маленький перехід. Або вона тут з голоду помре у своїй схованці, або її знайдуть і вивезуть. Ніхто з тих, хто її знав, не знає, що вона тут. І саме це робить перехід таким коротким. Вона добралася сюди крок за кроком, майже до самого кінця, а це означає, що дорога мусить же десь мати початок, і на цьому початку вона, без сумніву, була на такій самій короткій віддалі від життя, на якій вона зараз є від смерті. Початок видавався майже точно таким самим, як і життя, він точно мусить бути десь по самій середині, і все ж ніяк не сплутаєш, що це — перший відрізок шляху, про який їй тільки зараз стало відомо, куди він веде. Коли верба виросте і почне лоскотати довгими вітами рибу в воді, ти, коли знову приїдеш у гості до своїх двоюрідних братиків та сестричок, пам'ятатимеш, як допомагала посадити вербу. Чи тоді її життя ще було цілим? Коли вона згадує про дядька Людвіґа, вона завжди бачить його з лопатою в руці на березі озера. Коли вона згадує його наречену Анну, вона пригадує собі, як Анна, перш ніж узяти її на руки, повторювала: Робись легенька! Немов дівчинка за допомогою самих лише думок могла зменшити свою вагу. Коли дідусь, зиркнувши на рушники, що виробляла його власна фабрика, зачинив купальню, але залишив ключа в замку для наступного власника, вона пригадала собі його ялик, що цього літа вперше стояв на мілині. Восени батьки завезли її до тітки в Берлін, щоб оберегти від злих жартів однокласників про її єврейську кров. Два довгі роки щонеділі, завжди після літургії у церкві на Гогенцоллернпляц, вона сідала на вікно в кухні і писала листа батькам, а від понеділка до суботи — не писала, щоб зекономити конверти й марки. На останню спільну вечерю з дідусем і бабусею, яких вивезли з Льовецовштрасе у берлінському районі Моабіт, тітка приготувала фарширований перець. На Новий рік подруга подарувала їй маленьку коробочку, в якій на ваті лежали горошинки. Якщо додавати до вати по крапельці воду, з горошинок має вирости маленький ліс. Коли в січні було оголошено про збір шерстяних речей, вона вагалася, чи віддати, крім шапок і довгого шалика, ще й короткий шалик, адже його можна було закрутити на голову, і тоді принаймні в вуха було б тепло, але що було б, якби хтось це побачив? Виїзд до Бразилії все затягувався, вона ходила до школи при мінус дванадцять у легких черевичках, а не в чобітках, про всяк випадок, щоб загартуватися перед Польщею, адже там точно було ще холодніше, ніж у Берліні. Останнього листа від тата дівчинці треба було спалити, так написала їй мама, тому що була небезпека заразитися. Закон, який дозволив би дівчинці поїхати додому потягом на похорон тата, вийшов надто пізно. Озеро, над яким була земельна ділянка, що належала колись її дядькові, озеро, на якому вона провела з дідусем і бабусею ще два літа після виїзду дядька, розміщувалося рівно на середині шляху між Берліном і Ґубеном. Чи вона, Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен, була в цьому місці дороги на половині свого життя, чи вже далі, а може, ближче?

Вона хоче пісяти, але їй не можна виходити з комірчини, мама сказала їй це перед тим, як пішла на роботу. Мама, мабуть, ніколи вже не повернеться, тому що за цей час усі мешканці дому зникли, всі мешканці дому на Новоліп'є, всі мешканці дільниці, в якій стоїть дім. Мабуть, дільницю за цей час повністю взяли в кільце, тому що суцільна тиша триває вже дуже-дуже довго. Проте поки це речення має вагу, вона ще називається Доріс, вона ще є: Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен. Тоді вона підіймається, вдаряється головою об стелю схованки і старається пісяти так, щоб не намочити дошку, на якій сидить.

Сєнна, Паньска і Тварда. Крохмальна, Хлодна, Ґжибовска. Огродова, Лезьно і Новоліп'є, де зараз заховалася дівчинка, а тоді ще Кармеліцка, Ґенся, Заменгофа та Міля. Якщо померти в дванадцять років, то стареньким стаєш швидше? Усього ставало чимраз менше, їм доводилося залишати все більше речей, або їх у них забирали, так немов зараз вони надто слабенькі, щоб нести все те, що потрібно для життя, так немов хтось намірився змусити їх постаріти, розвантаживши їм ношу. Дві теплі ковдри, перин брати не можна, харчі на п'ять днів, годинник, невелика торбина, документів не можна. Так її мама зайшла з нею за руку в гетто, а ту частину міста, до якої вони зайшли, також уже розвантажили від багато чого. Там не було дерев, тим більше парку, не було річки, не було машин і трамваю не було, там було зовсім небагато вулиць, так що перечислити їхні назви тривало б не довше, ніж проказати «Отче наш». Те, що тепер називалося світом, навіть дитина могла б завиграшки обійти пішки. І що ближче було до кінця, то більше цей світ малів, стискався. Спочатку спорожніло мале гетто, і його закрили, тепер на черзі була південна частина великого гетто, а невдовзі точно прийде черга на решту. Не будь така дика, завжди казав їй тато, коли вона розганялася і їхала по паркету кімнати, тут вона таки справді була дикою дитиною, але бути дикою тут означало: не йти замість іншої дівчинки, не виставляти голову для підрахунку, вдавати мертву, замість іти на смерть, намагатися вижити без їжі та води. Вона ще зроду не була такою дикою, як у цій крихітній комірчині, тут вона не говорить, не співає, не може випростатися, а коли сидить, то впирається колінами в стіну. Вона, Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен, дика дитина, глуха і сліпа бабуся, яка вже не в стані поворушити руками і ногами. У Бразилії, сказав тато, ти матимеш солом'яного бриля. А в Бразилії є озера? Звісно є. А дерева в Бразилії є? Удвічі вищі за наші. А що з фортепіано? Воно не влізає, сказав тато і зачинив двері контейнера, в якому стояв письмовий стіл, валізи з постіллю й одягом, її ліжечко з матрацами і всі їхні книжки. Тепер цей контейнер точно стоїть десь на подвір'ї котроїсь із контор Ґубена, але все це було так давно, що її ліжечко, якби вона зараз приїхала до Бразилії, вже було б закоротким для неї, і всі сорочинки і колготки, і спіднички, і блузочки були б на кілька розмірів меншими. Спочатку, після того, як контейнер запакували для переїзду до Бразилії, квартиру в Ґубені віддали, тоді дівчинку вислали до Берліна, а адреса батьків, на яку вона відсилала недільні листи, щоразу змінювалася — від одного нужденного закутка Ґубена до іншого, ще нужденнішого. Все ж, поки існувала надія на еміграцію, ані їй, ані батькам не було важко залишати важливі для спогадів речі, пакуючись до Бразилії. Коли тата взяли на примусову роботу на будівництво автобану, холодильник, що мав витримувати тропічну спеку, все ще стояв у контейнері на подвір'ї контори. І тільки після смерті тата виявилося, що пакування ґубенського побуту в темряву контейнера було насправді випередженням її власного запакування і що в обох цих подіях було щось остаточне.

Єдиним місцем, яке відтоді залишилося схожим на себе і про яке дівчинка навіть звідси, зі своєї темної комірчини, все ще могла розповісти, яке там зараз усе на вигляд, була земельна ділянка дядька Людвіґа. Може, вона тому краще за все інше пригадує собі тих декілька вихідних і обидва літа, які вона там провела. Вона й зараз може гуляти дядьковою ділянкою від одного дерева до іншого, ховатися в кущах, дивитися на озеро і знати, що озеро — все ще там. А поки вона ще хоч щось знає у цьому світі, вона сама собі не чужа.

Насправді ще декілька тижнів тому, докладно того червневого дня, коли її мама пішла на Ґенсю, щоб продати на чорному ринку годинника, а сама вона стояла на Кармелітській біля книжкової розкладки, на якій виявила книжку, яку мама так довго не дозволяла їй читати, роман, що називався «Святий Ґюнтер, або Без батьківщини», саме цього дня, коли вона, стоячи на Кармелітській і, з зусиллям не даючи потоку людей відтіснити її від розкладки, читала книжку і тішилася, що власник не мав сили заборонити їй читати не заплативши, саме цього дня Карл Пфлюґер і його підлеглий, комісар поліції Паушель, виймали з контейнера у зворотному порядку, ніж два роки тому їх пакували тато і мама перед виїздом до Бразилії, усі їхні ґубенські речі і готували їх до розпродажу. Того самого дня, коли вона так довго стояла на Кармелітській і читала, адже в неї не було грошей, щоб купити книжку, а поки вона читала, то не думала ані про фаршировані перці, ані про налисники з яблучним мусом, ані навіть просто про хліб з маслом і сіллю, саме цього червневого дня, приблизно через два місяці після їхнього прибуття до Варшави, в Губені без їхнього відома продали на аукціоні її ліжечко, номер лоту 48, ціна 20 марок — купила пані Варнічек, адреса Нойштедтерштрасе, 17, її дзбаночок на какао, номер лоту 119, купив пан Шульц, адреса Альте Постштрасе, 17, це всього через кілька будинків від дому, в якому вони мешкали, а губну гармоніку тата, номер лоту 133, ціна 36 марок, купив пан Мосманн, адреса Зальцмарктштрасе, 6. Увечері цього дня, коли вона повернулася у свою дільницю перед самою комендантською годиною, увечері одного з найдовших днів 1942 року, коли безтурботний літній вітерець здував газети, що прикривали тіла мертвих, і вивільняв запах розкладу, цього світлого вечора, коли вона поверталася додому зигзагами, так вона тут привчилася, щоб не переступати через тіла мертвих, увечері цього дня, коли, як і в інші вечори, з будинків долинав плач сиріт, цього понеділкового вечора, коли мама поставила перед нею картоплю, на яку виміняла годинника, то цілком напевно була остання картопля, яку їй доведеться їсти в житті, уже цього вечора всі простирадла Ернста, Елізабет і Доріс, які попарно розпродали за ціною від 8 марок 40 пфенігів до 8 марок 70 пфенігів, номери лотів від 177 до 185, лежали акуратно поскладані у білизнярках у помешканнях родини Віттґер, Шульц, Мюллер, Зайлер, Ланґман і Брюль, Клемкер, Фрьоліх і Вульф.

Напевно так само темно, як тут, було і тоді під човном, який перекинувся під самим берегом, коли той хлопець із села хотів причалити до мостика. Перш ніж він повернувся до села, дівчинка повела його піщаною доріжкою догори в малинник. А хлопець показав їй за це пізніше, як плавати. Зовсім близько від берега, вода там така мілка, що ноги досягають, коли пливеш, дна, тоді вона вперше відчула, як вода сама несе її. А сусідка показала їй того літа, як ловити раків. Але хіба все це справді існувало, раки, озеро, човен, кущі малини? Чи був ще той хлопець, якщо вона вже ніколи його не бачила? Чи є ще в світі хоч хтось, крім неї? Тепер вона зрозуміла те, чого весь цей час не усвідомлювала: якщо ніхто не знає, що вона тут, коли її тут немає, то хто тоді взагалі знає щось про світ?

Вона не знала, що підлога старого дому, в якому вона заховалася, була крива, а оскільки через страшенну темряву їй нічого не видно, то вона й не бачить, як струмочок витікає з-під дверей її схованки, витікає в покинуту кухню покинутого помешкання на покинутій Новоліп'єштрасе у Варшаві. Коли в помешканні з'являється група оцінки майна під керівництвом якогось німецького солдата, на підлозі в кухні зі струмочка вже утворилося невелике озерце.

Тепер вже вона востаннє іде Заменгофою на північ, сонце світить їй у спину. Разом з нею ідуть інші, вона їх не знає, закінчилися вже всі щасливі випадкові збіги, і тепер уже всі вони нарешті назавжди ідуть додому. На порожніх вулицях, якими колона йде від блоку до блоку, валяються розбиті столи і ліжка тих, що йшли цією дорогою перед ними, йшли бруківкою в тіні від будинків. Через те, що гетто ніколи не було надто великим, дівчинка достеменно знає, що залишається позаду. Перечислити назви тих кількох вулиць тривало б не довше, ніж проказати «Отче наш».

Одного разу Шмелінґ звалив собі на плече ціле дерево і пройшов так пішки усю дорогу від свого літнього будинку на сусідньому курорті аж до сільського пляжу. Так він тренував м'язи на руках, сказав їй той хлопець із села. Вона не повірила, а хлопець запевнив: тренував, тренував, він сам, мовляв, був тоді на пляжі, коли з'явився Шмелінґ. На пляжі Шмелінґ пожбурив дерево геть, немов воно з паперу було, потягнувся, а тоді стрибнув у воду і поплив далеко-далеко, аж його вже навіть не видно було. Хтось із села закричав: Люди, наш Шмелінґ тоне! А він тоді повірив і взявся благати того селюка поплисти за Шмелінґом і порятувати його. А то ж був просто жарт такий.

Зі ста двадцяти людей у вагоні під час двогодинної поїздки помирають від браку повітря приблизно тридцятеро. Через те, що вона — дитина без батьків, то, як і декілька літніх людей, що вже не можуть ходити, і ще декілька, що збожеволіли під час поїздки, вона вважається перепоною для безпроблемного перебігу акції, тому відразу ж після прибуття її відсувають убік, аж за купу одягу, таку високу, немов гора, Гола гора, думає вона і пригадує собі свою усмішку, якою вона усміхнулася, коли дізналася від садівника смішну назву для тієї мілини в озері. На дві хвилинки над нею клубочиться небо з легкими білими хмаринками, як буває на озері перед дощем, дві хвилинки вона вдихає запах сосен, який так добре знає, тільки через високий паркан самих сосен їй не видно. Невже вона справді вдома? На дві хвилинки вона відчуває пісок під черевичками, в ньому ще трапляються невеличкі крем'яшки та кварцова і гранітна галька, а тоді назавжди скидає черевички, зупиняється на дошці, і її розстрілюють.

Немає нічого прекраснішого за пірнання з розплющеними очима. Пірнути вниз аж до ніг тата і мами, он вони біліють, вони вже наплавалися і бредуть тепер плиткою водою до берега. Немає нічого прекраснішого, ніж лоскотати їх за ноги і слухати їхні верески на догоду дитині, що приглушено звучать під водою.

Три роки дівчинка вчилася грати на фортепіано, але зараз, коли її мертве тіло зсувається в яму, люди забирають слово «фортепіано», і перекид назад на брусах, який дівчинці вдавався краще за її однокласниць, також забирають, і всі ті рухи, які робить плавець, і вихоплювання раків з води забирають, так само, як і в'язання морських вузлів, забирають усе це туди, де немає нічого, і врешті, наостанок, забирають ім'я самої дівчинки, яким її вже ніколи ніхто не покличе: Доріс.