Прокляття дому

Маєтний селянин та його чотири доньки

Коли дівчина одружується, їй не можна самій шити собі весільну сукню. Не можна шити сукню і в її домі. Сукню шиють деінде, а під час шиття не можна зламати голку. Тканину для весільної сукні не можна під час шиття відривати, тільки відрізати. Якщо, пришиваючи якусь деталь, кравчиня помилиться, то цієї тканини вже не можна використовувати вдруге, слід докупити новий відріз такої самої тканини. Взуття нареченій не може дарувати наречений, вона сама має купити взуття, за ті гроші, які перед тим копійка до копійки заощаджувала. Не можна святкувати весілля в найжаркішу пору, в нестерпну спеку, але й у капризний квітень не можна, не можуть дні оповіді про шлюб припадати на Страсний тиждень, а в день самого весілля має бути повний місяць, якщо ж неповний — то принаймні місяць має рости, найкращою порою для весіль є травень. За кілька тижнів перед весіллям готують оголошення і поміщають його на видноті. Дружки нареченої плетуть гірлянди з квітів і обплітають ними скриньку, в якій можна прочитати оголошення про весілля. Якщо дівчину в селі люблять, то гірлянда обкрутить скриньку тричі, а то й більше разів. За тиждень до весілля починають різати худобу і пекти солодке, проте нареченій в жодному разі не можна бачити вогонь у печі. За день перед весіллям сходяться над вечір сільські діти і галасують, жбурляючи перед брамою посуд, але не скляний, щоб натовкти там черепків, за це господиня весілля виносить їм солодке. У вечір передвесільного галасу дорослі приносять подарунки, проказують віршовані привітання і сідають до столу. У вечір галасу не можна, щоб свічки миготіли, бо це принесе нещастя. Черепки перед воротами наречена змітає наступного ранку в купку і викидає до ями, викопаної нареченим. Після цього дружки виряджають наречену, одягають на неї миртовий віночок і вельон. Коли молодята виходять з дому, дві дівчини тримають перев'язь із квітів, наречені переступають через неї. Після цього їдуть до церкви. На боках кінської упряжки майорять дві стрічки: червона означає кохання, а зелена — надію. Такі самі стрічки і на батогах. На бричці наречених — дуга, оздоблена букшпаном, а ще може бути ялівець. Бричка наречених їде позаду візків, у яких сидять гості, бричка наречених не може ані зупинятися, ані звертати. Весільна процесія за всяку ціну мусить уникнути проїзду повз цвинтар. Нареченим під час їзди озиратися не можна. Коли падає дощ — не біда, але недобре, якщо під час поїздки випаде сніг. Скільки сніжинок — стільки схлипів. Не можна, щоб наречена впустила перед вівтарем додолу хустинку, тоді в подружжі буде багато сліз. На зворотній дорозі бричка наречених їде перед усіма іншими, треба їхати швидко, інакше в подружжі все відбуватиметься надто повільно. Коли наречені уже на порозі дому, в якому святкуватимуть весілля, вони мають переступити через залізо — сокиру або підкову. За столом молодята сидять у кутку, так званому закутку наречених, з якого їм не можна нікуди відлучатися. Стільці, на яких сидять наречені, обвивають плющем. Після гостини хтось із хлопців залізає під стіл і стягає з ноги нареченої один черевичок. Черевичок беруться продавати, а врешті його має викупити наречений. Виручені гроші передають куховаркам. Опівночі вельон, приспівуючи, розривають, а клаптики на згадку про весілля роздають гостям із собою додому. Після весілля молодята вселяються в нове житло. Там на печі лежить залишений добрими приятелями пакуночок з хлібом-сіллю, а ще — трохи грошей, щоб їм ніколи не бракувало ані їжі, ані грошей. Пакуночок має пролежати на печі неторкнутим увесь рік. Два найважливіші слова, коли поберуться двоє людей: можна і слід, можна, слід, можна, слід. Перше, що має зробити молода жінка в новому помешканні: принести води.

У солтиса чотири доньки: Ґрета, Гедвіґа, Емма і Клара. Коли в неділю він їде з доньками бричкою по селу, то натягає коням на ноги білі панчішки. Батьком солтиса був солтис, а батьком тамтого — також солтис, котрого батьком і собі був солтис, і так далі аж до тисяча шістсот п'ятдесятого року. Не хто інший, як сам король, зробив батька батька батька батька солтиса солтисом, ось чому солтис, їдучи селом бричкою, де всі місця займають його доньки, натягає коням білі панчішки. Ґрета, Гедвіґа, Емма і Клара сидять у бричці, якою править батько, коні біжать легким клусом, і якщо ґрунт ще вогкий, то білі панчішки коней забруднюються, ще заки бричка доїде до крамниці різника. Щонеділі батько везе чотирьох своїх доньок після літургії від церкви центральною вулицею, повз м'ясну крамницю і школу, повз цегельню, за якою звертає з центральної вулиці ліворуч до набережної понад озером, їде в північному напрямку аж до ділянки посередині Пастушої гори, яку всі в селі називають Клариним лісом, бо це її доля спадщини. Там батько розвертає бричку, а поки він розвертається, дівчата швидко зістрибують, якщо саме літня пора, щоб скубнути праворуч від дороги декілька ягід малини, але от уже Вуррах, а саме так звуть у селі батька чотирьох доньок, ляскає батогом, як він це завжди робить у будні дні, коли мчить селом на порожній бричці, щоб скликати наймитів до роботи, отож щойно Вуррах ляскає батогом, усі чотири сестри негайно застрибують на свої місця, і бричка їде в бік дому, повз цегельню, школу і м'ясну крамницю, аж на протилежний кінець села, до Клоттгофа, що його Вуррахів далекий предок отримав від короля як лен, разом із кількома моргами поля.

Якщо дівчина хоче дізнатися, чи скоро вийде заміж, їй слід новорічної ночі постукати в курник. Якщо першою на стук відізветься квочка, нічого не буде, а якщо півень, то бажання дівчини здійсниться. У новорічну ніч перед нею може з'явитися її майбутній обранець. Якщо дівчина хотіла б отримати чоловіка-моряка, їй треба сісти на тачку, тоді милий швидко об'явиться. Щоб одружитися з муляром, дівчина сідає на колоду для рубання дров. І він не забариться, якщо вона візьме до рук кельму та кирку. Якщо ж вона хоче мати судженим землероба і доброго господаря, то хапається за косу і лопату. Мати дівчини на виданні намагається привернути до хати залицяльників. Вони з'являться, якщо вона не змітатиме павутину зі стелі в світлиці. Павутина порветься — залицяльників не буде.

Матір чотирьох дівчат померла, народжуючи Клару. Сина в солтиса немає. У селі є халупники, а є селяни, що, крім хати, мають ще й садок, є двоє малоземельних котселтів та декілька селян із худобою, але солтис — один. Ґрета не виходить заміж, тому що найстаршого сина селянина Зандке, з яким вона була заручена і який був єдиний з-поміж шести синів Зандке, котрого призначали для сільського господарювання, адже йому належалося успадкувати обійстя Зандке, цього сина власник маєтку, на величезне здивування Зандке-сина й Зандке-батька, не призначив спадкоємцем. Весілля відклали, а наречений Ґрети, після того як у вересні один зі шваґрів почав управляти обійстям, сів у Бремергафені на корабель і подався за 280 марок через Антверпен, Саутгемптон, Ґібралтарську протоку, Геную, Порт Саїд, Суецький канал, Червоне море, єменський Аден, Коломбо та Аделаїду до австралійського Мельбурна, куди прибув 16 листопада 1892 року після шеститижневої поїздки з залишком грошей у сумі 8 марок та золотим кишеньковим годинником, якого заставив у ломбарді за 20 марок. Із Мельбурна він написав про це своїй нареченій, а після того Ґрета нічого більше про нього не чула, тож лани Зандке, що межували з посілостями Вуррахів, сім'я солтиса остаточно втратила.

Гедвіґа сплуталася з доморобником, що влітку молотив зерно на Клоттгофі. Коли батько дізнався про це від сусіда, то вдерся посеред білого дня в стодолу, вирвав робітникові ціп із рук та прогнав його з ґвалтом: Як зара вхоплю сокиру, то тя вб'ю! Він гнався за ним з двору аж попід ліс, і ціле село чуло голос солтиса, що від крику звучав якось аж надтріснуто, немов голос п'яного: Як зара вхоплю сокиру, то тя вб'ю! Повернувшись на обійстя, він зачинив Гедвігу на кілька днів у вудильні на стриху, там вона втратила дитину, що на той час була лише маленькою закривавленою грудкою.

Емма, третя за віком донька солтиса, стовідсотково стала б солтисом, якби народилася чоловіком. Вона в усьому допомагає батькові, коли той відлучається, приймає рішення про платежі, що належиться здати мешканцям села, призначає найманим робітникам роботу, наглядає за вирубкою лісу, за ланами і худобою. Ніхто ніколи ані в родині, ані в селі не згадував жодним словечком про одруження Емми.

А Кларі, наймолодшій солтисовій доньці, належався в посаг ліс на Пастушій горі, унизу ліс межує з озером, угорі — з лугом, порослим малинниками, що також належить до маєтностей, праворуч — із ґрунтами старого Варнака і врешті ліворуч — із лугом одного халупника, що, через протиправний випас худоби на лузі, на котрий зазіхає Вуррах, уже кілька років розсварений із батьком Клари. За таких обставин батько розглядає Кларин ліс як певною мірою острів, адже заміжжя не передбачає об'єднання його з іншими маєтностями.

Коли рибалка причалює до берега, що належить їй, Клара не знає, що сказати. Рибалка також мовчить, тільки кидає їй трос, вона ловить трос і обв'язує навколо вільхи. Вона зовсім випадково прийшла сьогодні у свій ліс. Після катастрофи, що спіткала Гедвіґу, батько перестав брати доньок кататися на бричці. Сьогодні Клара тут сама, вона прийшла пішки, нагорі на луці вона збирала малину, а тоді повільно спустилася стежкою між кущами й деревами, що належать їй: між дубами, соснами і вільхами, зі схилу, щоб помилуватися на мерехтіння води, адже з Клоттгофа побачити озеро неможливо навіть узимку, коли на деревах немає листя.

Незнайомий рибалка подає їй руку, вона допомагає йому вийти з розхитаного човна і відпускає його руку. І тільки коли він бере її за руку вдруге, вона розуміє, що потрібно вести його далі. Мабуть, вище, на середині схилу, там, де земля не така чорна, а трава сухіша, знайдеться місце для неї і для рибалки, у нього таке мокре волосся, аж вода скрапує йому на плечі і стікає руками додолу в їхні переплетені пальці. І тільки тепер, поки вона роззирається за місцем, де б вони могли побути, Клара помічає, скільки людей навколо них на цій ділянці лісу. Всюди, де могло б бути гарне місце для відпочинку, вже хтось сидить чи стоїть, одні лежать у затінку дерев і дрімають, інші тамують голод, а є такі, що, спершись на дерево, курять і пускають у повітря кільця диму. Мабуть, вона не помітила всіх цих людей раніше тому, що всі вони так тихо поводяться. Он там на осонні під крислатим дубом росте саме така трава, як їй подобається, висока суха трава, травинка до травинки, а коли вона опускається в траву, тягнучи за собою рибалку, люди навколо нарешті починають ворушитися, кладуть хліб, яблука і зварені на твердо яйця назад у кошики, складають підстилки і спокійно випростовуються, а ті, що спиралися на стовбури дерев, кидають недопалки і затоптують їх. Зрештою всі збираються в дорогу з пагорба на долину і покидають це місце, не промовивши до Клари з її рибалкою й слова, ба навіть не привітавшись із ними. Рибалка кладе їй, наймолодшій і все ще незаміжній доньці солтиса, голову на коліна, і вона береться витирати насухо подолом спідниці його мокре волосся. Позаду дуба, відразу ж у них за спиною, підіймаються в цю мить двоє останніх відвідувачів лісу, що їх вони не зауважили, і також ідуть геть.

Біле, як мука — не мука; хвіст має, як миш — не миш. Живе чорне, умре красне.

Марушка в семи кожушках; хто на неї гляне, той і заплаче.

Лісом іде — не трісне, водою іде — не плюсне, очеретом — не шелесне.

Летів птах, на воду бах; води не змутив, сам не полетів.

Нім ся батько народив, то син по світі ся находив.

Хто плаче без голосу?

Стоїть дуб, а на дубі дванайцять гілляк, а на кожному гіллі по штири гнізді, в кожнім гнізді по сім птах.

Хата — не хата, вікон багато: єсть куди влізти, та нікуди вилізти.

Спочатку єдине, що помічають сестри, це те, що часами Клара вітається з ними вранці особливо ґречно і питає їх про здоров'я, немов вони їй чужі або немов вони давно вже не бачилися. А як приходить наступний день — вона відвертає голову від сестер, які бажають їй доброго ранку. Друге, на що звертають увагу сестри та й усі люди в селі, що, замість того, щоб спорожнити відро з помиями для свиней у стайні, Клара виходить із повним відром зі свого двору. Вона проходить із відром село, минає м'ясну крамницю і школу, повертає за цегельнею ліворуч на дорогу понад озером. Старий Варнак, ґрунти якого межують праворуч із Клариним лісом, повідомляє Вуррахові, що Клара виливає помиї аж десь там, у заростях, а тоді сідає собі в траву, спирається до дуба і, обіперши зігнені в колінах ноги на перевернене відро, розмовляє з повітрям або просто мовчить. Після того як батько забороняє їй виходити з двору, Клара береться ховатися на обійсті Клоттгоф. Вона пригинається в кущах або за деревами в саду, або за дошками, спертими десь до стіни, а часом навіть залізає в бочки чи скрині. Будь-де на обійсті сестри або челядь можуть наштовхнутися на Клару. Часом із котроїсь схованки долинає її плач або чутно, як вона свариться з кимось, коли ж до неї підійти — вона тиха й мила. Ґрета відкрила якось дверцята до комірчини, щоби взяти віника, а там у тісноті Клара — зустрічає сестру з такою спокійною усмішкою, наче давно вже чекала тут на неї. Ще іншим разом вона раптом посеред обіду запихає долоню в миску на столі і в присутності усіх розмазує собі навколо губ гарячу кашу, так, немов ніяк не знайде рота, однак при цьому привітно усміхається. На якусь мить за столом солтиса всі завмирають. Тепер непросто стає знайти наймита, який би попросився до поважного Вурраха на роботу, адже кому до шмиги опинитися віч-на-віч із кимось, хто не знає норм поведінки і в кожній хвилі може накинутися на тебе. Сестри замикають усі гострі ножі по шухлядах, робітники кладуть сокири зверху на полицю над в'їзними воротами, куди жінці без драбини ніяк не дістатися, а в Клариній кімнаті батько відкручує усі клямки на вікнах і внутрішню клямку дверей, які на ніч власноручно зачиняє ззовні. Уночі ж Клара, наймолодша донька солтиса, перевертає часом свого нічного горщика догори дном і барабанить по ньому.

Ось ключ до саду / на нього чекають дівчата / перша — Вінка, / друга — Бібельдебінка. / А третьої ім'я Цікетцак Нобель де Бобель де Бібель де Вінка. / Бінка хапає камінчик / і кидає в Бібельдебінку / а тоді — цет, цак, цік — плаче Нобель де Бобель де Бібель де Бінка гірко.

Згодом не відбувається нічого, хіба тільки те, що Ґрета, і Гедвіґа, і Емма, а з ними й Клара старішають, а їхній батько стає і геть старий. Нічого не відбувається, хіба у Клариному лісі відламується гілляка від старого дуба, падає у траву і там зотліває. Усі в селі давно вже звикли до того, що стара солтисівна, як Клару взялися віднедавна в селі називати, часом накульгуючи проходиться селом, вона іде у двох різних черевиках, а часом навіть взагалі в самих панчохах, аж до м'ясної крамниці, аж до школи, аж до цегельні, але ніколи не заходить далі цегельні, а коли її питають: Куди йдете? — відказує: Або я знаю.

Минулої рукавиці / я загубив свою осінь. / Три дні довелося знайти, / поки я її шукав. / А тоді я пішов повз садочок, у якому стояв чоловік. / За чоловіком сиділо три столи. / Я тоді зняв свій день / та й кажу: Добрий капелюх, панове. Панове ну сміятися, / аж їм тріс живітнув.

Першу третину Клариного лісу старий Вуррах продає імпортерові кави і чаю з Франкфурта-на-Одері, другу третину — фабрикантові сукна з Ґубена, той вписує в купчу свого сина, щоб забезпечити йому спадщину, і, врешті, останню третину, ту, на якій стоїть старий дуб, — Вуррах продає берлінському архітекторові, що побачив якось цей порослий деревами й кущами схил і задумав поставити там літній будинок для себе і своєї нареченої. Солтис веде бесіду про визначену кількість квадратних метрів спочатку з імпортером кави і чаю, тоді — з фабрикантом сукна і нарешті — з архітектором. Це вперше солтис міряє ґрунти не гектарами чи моргами, вперше в житті він веде мову про парцелі. Декілька сотень літ Кларин ліс називався лісозаготівлею, регулярно кожні тридцять років усі дерева навколо дуба вирубувалися, а тоді насаджувалися нові, а тепер усі ці дерева, так, як вони ростуть, мають залишитися на своїх місцях назавжди. Наречена архітектора каже: щоб була тінь. Батько торгується за ціну третьої парцелі, а Клара, котру в селі називають старою солтисівною, як звикло, накульгує селом, на одній нозі черевик, а на другій — тільки панчоха. Вона кульгає повз м'ясну крамницю, тоді минає школу, тоді цегельню, а тоді знову завертає. Коли залягають сутінки, вперше випадає сніг. Старий Вуррах ставить на договорі про купівлю парцелі на Пастушій горі підпис від імені своєї доньки, відстороненої через неадекватність від участі в торгу, а за архітектора підписується його молода наречена, яка тепер стає новою власницею парцелі.

Кларині сліди на свіжому снігу Емма виявляє щойно наступного дня, сліди провадять неподалік від громадської купальні прямісінько в сіру воду, на відбитках видно раз підошву, раз слід від ноги в панчосі, раз підошву, раз панчоху, раз підошву. Невдовзі знаходять тіло Клари, воно зачепилося при березі біля цегельні за коріння старої сосни, що стирчить під водою. Пастор не хоче здійснити чин похорону самогубці за християнською традицією, але втручається солтис, який, попри поважний вік, і далі керує сільською громадою, і до цього не допускає.

У домі, де хтось помер, відразу ж зупиняють годинник. Дзеркало завішують, бо інакше всі побачать двох покійників. Верхні віконниці відчиняють і, якщо дозволяє конструкція даху, виймають з даху цеглину, щоб душа могла вислизнути назовні. Покійника обмивають і переодягають. На чоловіка надягають чорний святковий сурдут, на жінку — чорну сукню. Покійникові натягають черевики. Незаміжню жінку ховають у білій сукні нареченої, віночку з мирта й вельоні. Покійника кладуть на солому. На обличчя йому кладуть ганчірку, намочену в горілці або в оцті. На тіло кладуть кропиву, щоб воно не покрилося синіми плямами. По обидва боки покійника кладуть по сокирі. Покійниці сокиру кладуть на тіло, древком до стіп. Коли покійника кладуть у домовину, то сокири прибирають геть. Посудину з водою, що нею обмивали покійника, закопують під дощовою ринвою. Солому, на якій лежав покійник, і його стару одежу спалюють або закопують. Про смерть оголошують худобі в хліві і деревам у саду, примовляючи: Нема уже вашого господаря. Перш ніж перенести домовину через поріг, її тричі ставлять на долівку. Щоби душа не могла повернутися, вікна й двері в хаті відразу ж після винесення домовини зачиняють. На долівку хлюпають воду, а кімнату підмітають. Стільці, на яких стояла домовина, перевертають і так залишають. Щоб запобігти поверненню, услід похоронній процесії хлюпають із миски воду, як це зазвичай роблять, коли з двору виходить лікар чи покрівельник.