Рожеві крила

розбуваючи душу від часу –

роздягаючи серце від болю –

я виходжу на стомлену трасу

на зупинку автобусу…воля…

вітер пестить мої легені –

розриває сорочку на грудях –

я уже не людина й не геній –

я озима пшениця у грудні.

і уже я не ключ – не замок –

бо вже сам відкриваю двері.

та чомусь в’ївся в мене квиток

із компостером на артеріях.

мов диявол тортури придумую

потрапляючи сам в своє пекло

укриваюся ковдрою суму я –

та від цього мені так тепло.

я не зняв окуляри болю –

з задоволенням квітки у вазі –

на водійському місці у…волі…

посміхнувся дідусьо мазох.