Рожеві крила

Я сьогодні знову, лягаючи спати,

Відчув на лопатках рожеві крила.

Ти притули вухо до мого серця

І теплими очима послухай,

Як риби цілують стінки акваріума.

З почуттям сонетного захоплення

Купаються в меду, мов закохані комарі,

Згортаючи губи у трубочку,

Висмокчують жир по чужих тарілках.

Тим часом вітер відносить геть

Мрію юної скрипальки.

Кисла струна, захвилена потоком парфумів.

Мить. Зафарбованість побіленості.

Сріблясті очі тротуаряться квітно

Свистом закоцюбрених равликів.

Дощ просерединив зелену ненависть дошки.

Зафотографленість піднесеності.

Лелечий нектар. Колючість. Хлоп. Розпач.

Осіння мить,

І забалконені будинки

Вдихають подих вітру вікнами душі.

І раз у раз

Дощу я намистинки

В долоні набираю й напуваю час вершин.

Зелені зорі пахнуть вдачами,

Домашнім молоком й прозорістю роси,

Колись з клубком у горлі скажеш: “До побачення…”,

Не забувайте, як на плечах вас носив…

На губах росяна останність,

Замріяна, немов кошеня гарячим носом

Шукає молоко,

Таланно свіже, мов туман.

Я відчуваю, як вологість цілує мою легеню.

Знай, за рутою я не піду, я полечу

Пелюсткою квіту акації,

Що змахує

Своєю розвітреною повільністю,

Прозозуленою ароматом гірських очей.

Власний подих. Затепленість. Сум.

Світанок, а пір`їнки фламінго

Летять на землю рожевою легкістю,

Сонно кліпають і кажуть: “Дякую”.

Сум тонічний пухнасто п`ятиться,

З морем радиться, намистується,

То рознебиться мрієплинно,

То пастьориться, віддаляється.

Розкульорено, затенетено

І розтопленим променем плетено.

Пульсосердно й трохи дивно,

Імпресивно…

Міль лізе по плінтусу урбним мелопиком

І пуфтими лапками сумливо флориться,

Салатиться-мріється фтанчатим лобиком:

Смугастопухнастою дзилкати проситься.

Літати їй хочеться вранці веселою,

Піднесенольопною щемно зафліпатись,

Зарайдужнорельною слемно веселкою

Принесеним медом у дзбані засіпатись.

Цікаво думати про міри…

до щему цікаво!

Вперше відчути фіолетового метелика,

Що затенетився в антенах,

Згадувати, як миттєво костьолиться загадковість

У прозублені нігті секунд.

Цікаво, немов Ейнштейн,

Заплутуватись, хоч і у травневих,

Але своїх бровах…

Дивно слухати заважаючий дзенькіт мухи у шибку,

Що зважено проростає диригентською паличкою

Прямо крізь паркет.

А всі сидять і дивуються:

“Чому він так пишається тим,

Що у нього у квартирі зажолудилося стомлене стебельце?!”

Не питайте чому,

Я жду коли воно навчтиться грати на волторні